Андрій Кокотюха червоний



Сторінка12/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.64 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

6
Прибалтові Томасу пощастило менше, ніж нам, — він таки втратив око.

Хоча він і побачив у цьому певну вигоду: тепер його тримали в санчастині, давали «лікарняну» пайку — трошки більше хліба, кашу та мерзлий буряк, і, за великим рахунком, не мали права використовувати на роботах у шахті. З мого досвіду, одужанням пораненого в таборах вважається те, коли в нього перестає йти кров із рани. Але однаково якийсь час йому не знайдуть іншої роботи, крім як санітаром.

Наша з Червоним ситуація виявилася кращою. Мене приголубили ножем не надто сильно, його — трошки серйозніше, довелося навіть зашивати. Проте більш ніж десять днів ніхто нас із такими пораненнями не тримав на лікарняному ліжку з відносно свіжими, проте завжди випраними простирадлами.

Звісно, в тому, що сталося вночі, ніхто особливо не розбирався. Нас по черзі допитали під протокол, і я чомусь вирішив не називати «кумові» Саву Зубка. Ні з ким про це не домовлявся — рішення випливло з небажання всіх інших учасників сутички називати взагалі хоч когось. Загальне «не знаю», повна несознанка бандерівців передалася мені, тож я тиснув та інше: випадково потрапив у цю кашу. У принципі такі ситуації відповідали дійсності. Навряд чи я міг ввійти в якусь змову із націоналістами, та й Бородін із Абрамовим добре вивчили мене і, відповідно, моє небажання влазити в чужі розбірки з доброї волі.

Згодом я зрозумів небажання бандерівців переповідати в оперативній частині табору справжній розвиток подій. По-перше, це означало співпрацю з адміністрцією, з комуністами, чого Червоний та інші дозволити собі не могли. По-друге, вони зробили висновки, і результати цього не лише я, а вся зона побачила досить скоро. Поки ж ми лежали на ліжках поруч. Так і почалося наше тісніше знайомство.

І хоча ми з бандерівцем билися пліч-о-пліч у темряві, мені однаково не хотілося вступати з ним у тісніший контакт. Червоний почав першим, запитавши наступного ж дня коли мене відпустили з допиту в лікарняну палату.

— Тебе як звати?

— Віктор, — відповів здивовано, бо чомусь вважав — Данилові моє ім’я вже відоме.

— Звідки сам?

— Ленінград.

— За що тут? — Це вже скидалося на допит.

— Тобі яке діло? — мимоволі огризнувся я.

— Все ж таки?

— У танку горів, — промовив, трошки подумавши. Мені самому не хотілося зайвий раз згадувати свою печальну історію.

— Не згорів, виходить...

— Як бачиш... Навіть не обгорів.

— Далі що? За те, що не обгорів, сюди потрапив? Чому політична стаття?

— Коли наш танк підпалили, німці саме прорвалися. Півтори доби був у ворожому тилу. У лісі пересидів... Потім наші знову захопили цей рубіж. Ну, я вийшов до своїх.

— Ага. Свої ж тебе і посадили.

— Це помилка! — вирвалося в мене.

І одразу ж пошкодував через свою нестриманість — Червоний, справжній ворог радянського народу, тепер може вирішити, що я теж маю певні претензії до влади.

— Помилка, — легко погодився він. — А в чому помилка?

Я зітхнув. Мабуть, таки доведеться йому пояснити.

— Екіпаж розстріляли, коли підбитий танк загорівся. Мені, вважай, пощастило — ані опіку, ані подряпини. Про це мене потім особісти питали: чому весь екіпаж загинув у бою, а механік-водій навіть не постраждав? Що робив у ворожому тилу тридцять чотири години? Куди подівся планшет командира танку? Ну звідки я знаю, куди подівся його планшет! — Раптом я завівся. — Ну, слово за слово — пішло звинувачення в зраді батьківщини. Мовляв, чому я не застрелився, коли опинився в оточенні... А німці мене не помітили навіть! Там же війна кругом! Говорить особіст: вас, сержанте Гуров, устигли перевербувати, бо ви віддали фашистам планшет свого командира, а там були стратегічно важливі карти... Не було там стратегічно важливих карт!

— Ти звідки знаєш? — Червоний усміхнувся кутиками губ.

— О! Точно так мене питали в особливому відділі фронту! Звідки сержант може знати, що тримає у своєму планшеті старший лейтенант? Таки потягнув за собою і навіть зазирав... Аби ще мене хоча б поранили... Ну хоч якась подряпина...

— Бач, як буває: цілий — і не слава Богу. Краще, якби вбили. — Попри серйозність ситуації Червоний знов усміхався.

Наче думки мої читав: часом мені таке спадало на думку, та я гнав це від себе. Далі відчував десь глибоко у свідомості — не повинен я ось так запросто, наче рівному собі, ніби як... не знаю... сповідатися цьому зраднику... Хай навіть не сповідатися, навіть говорити з ним про подібні речі. Та зупинитися вже не міг: за весь час ніхто — від фронтового вгодованого особіста до зека на сусідніх нарах — не цікавився моєю сумною історією з такої неприхованою щирістю.

Поки, правда, я не міг розібратися, що ж так тішить Червоного в моїх поневіряннях, але тоді вирішив: десь у глибині душі бандерівець знущається з колишнього сержанта червоної армії. Не через ненависть до мене особисто — адже тоді, під час кривавої бійки в бараку, Данило, чесно сказати, врятував мені життя чи принаймні вберіг від тяжкого поранення. Просто у них це в крові — не любити нас: так я тоді думав. Та почавши розповідь чи сповідь, уже не міг зупинитися.

— Не знаю, що краще... Тільки потім мені, вважай, підфартило. Приїхав за тиждень якийсь серйозний чоловік із військової прокуратури, вивчив усі, на його думку, суперечливі справи. Дійшло до моєї. І вирішив так: з мене досить трьох місяців штрафної роти та розжалування в рядові. Ну, хай так — рядовий, штрафник, зате живий. Там теж люди воюють. Тільки далі я сам, напевне, винен...

— Тобто, ти сам не знаєш точно, винен чи ні? — З того моменту я відчував певний тиск з боку співбесідника.

— Ну... Я міг би стриматися...

— Від чого?

Я зітхнув.

— Нас послали в атаку, на прорив... Штрафників завжди кидають уперед, коли треба прорвати лінію оборони на важкій ділянці...

— Гарматне м’ясо — відомий прийом, — кивнув Червоний. — І що далі?

— Нічого! — несподівано для себе огризнувся я. — Багато ти знаєш! Ми воювали! На війні! На передку, в окопах! Із німцями, твою мать!

— Ми теж воювали, — спокійно промовив Червоний. — І з німцями теж.

— Мовчав би! Ми воювали за батьківщину!

— І за Сталіна, — нагадав він.

— За Сталіна! — Тепер я говорив із викликом. — За Сталіна! За батьківщину і за Сталіна бійці піднімалися в атаку та йшли з гвинтівками на танки! І таких, як ви, на фронті без суду — до стінки! Іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік!

— Справді, іменем вашого совіцького союзу, — Червоний саме так, зумисне перекручено, вимовив назву країни, — наших вояків та простих людей, українців, розстріляли ваші за десять років багато. — Він тримався спокійно, як людина, впевнена у своїй правоті. — Ось ти сидиш у таборі, тебе засудив радянський суд. І однаково вимагаєш стріляти таких, як ми. Як я, — бандерівець ткнув себе пальцем у груди. — Навіть без суду. Так?

— А хоч би й так, — поки я не вповні розумів, до чого веде бандерівець, хоча підозрював — заганяє у якусь пастку.

— Скажи... ну, ось а сам — стріляв би? За наказом, без наказу, просто так — стріляв би?

— Стріляв, — уперто гнув я свою лінію.

— За що?


Останню фразу він не проказав — виплюнув. Мені раптом захотілося бути схожим на Червоного в оцій його впевненості. Тому відповів, мимоволі переймаючи його інтонації:

— За зраду! Зрадників навіть у мирний час розстрілюють!

— Зрадників чого? Чи кого? Кого ми зрадили, Вікторе? Я, зокрема, що, по-твоєму, зрадив?

— Батьківщину.

— Яку? Вікторе, свою батьківщину, — він знову ткнув себе вказівним пальцем у груди, — свою, розумієш, свою я не зраджував. І ніхто з моїх хлопців: вбитих, замордованих, загнаних до ваших таборів, за колючий дріт, у ваші шахти та копальні, на ваші глиняні кар’єри та рудники, навіть ті, хто на волі досі продовжує боротьбу, — ніхто, жоден із нас не зрадив батьківщину. Ми готові померти за неї. І за неї, Вікторе, ми помираємо від ворожих куль.

— Не ліпи мені тут горбатого, Червоний! Ти воював проти Радянського Союзу, проти своєї батьківщини...

— А ваш Радянський Союз, Вікторе, не моя батьківщина! — різко перебив мене Червоний, подавшись уперед, і в його очах я вгледів не бачений раніше блиск. — Моя Батьківщина — це Україна. Не оця, придумана вами Українська Радянська Республіка, а вільна країна. Де нема ні радянської влади зі Сталіним та Кагановичем, ні польської шляхти з Пілсудським, ані німецького рейху з Гітлером та його намісником Кохом20. Навіть царська Росія та Австро-Угорська монархія — теж не наше.

— Але революція скинула царя та звільнила народи! А товариш Сталін цю справу довершив...

— Більшовики не дали волі Україні. Вони перебрали владу над моєю країною спочатку в російського царя, потім у поляків, а тепер ось у німців. Мій народ комуністи далі тримають у неволі. Тобі важко це зрозуміти, але так є, хлопче.

Сказавши так, Червоний подався назад, сперся зручніше руками об металевий край лікарняного ліжка, торкнувшись рани на боку. У його погляді я прочитав усвідомлення власної перемоги. Та навряд чи бандерівець знав, що на політзаняттях Віктор Гуров задніх не пас. Дещо про загальнополітичну ситуацію я завжди знав та міг почати будь-яку дискусію. До того ж чотири роки поруч із язикатими «ворогами народу» теж чогось та навчили. І якщо Червоний думав, що я замовкну, то помилявся: хто-хто, а я за словом до кишені ніколи не ліз.

— Який це такий у тебе особливий народ, що його тримають у неволі? Бандити, націоналісти — це твій народ?

— Навряд чи поясню, — відповів Данило. — Але спробую. Може, ти навіть сам собі все зможеш пояснити. Мій народ — це українці. Те, що частина з нас тепер справді служить совітам, навіть самі стають партійними, ще нічого не означає. Твій народ — це росіяни. Народ он Томаса, — кивок у бік пораненого прибалта, який, здається, дослухався до нашої розмови, — литовці. Серед людей різні є. Тепер подумаймо, Вікторе, чому ми троє: росіянин, українець та литовець, сидимо в одному таборі за однією статтею. Що в кого ми вкрали? Ось ти пішов на фронт чому?

— Бити фашистських окупантів!

— Правильно. Бо вони прийшли на твою землю, пограбували та спалили твою хату, збезчестили твою жінку, вивезли на чужину твою дитину.

— У мене нема нікого, — огризнувся я, бо Червоний зачепив болісну струну. — Усі мої померли від голоду, в Ленінграді, зимою сорок другого! Може, ти нічого не чув про блокаду?

— Чув, — кивнув бандерівець. — Але не українці зробили таке з твоїми близькими. Це Сталін почав гризню з Гітлером. Тому твоє місто, оточене німцями, більш як наполовину вимерло.

— Не чіпай Сталіна, — процідив я крізь зуби. — На нас напали. Ми захищалися і перемогли.

— О! — Червоний багатозначно підніс пальця догори, ніби зловив мене на потрібному йому слові. — А на нас теж нападали. І не раз.

— І хто це на вас нападав? Ви — це хто? Чим на нас не схожі?

— Усі люди однаково створені, — це прозвучало якось навіть по-філософському. — Голови, руки, ноги, серця...

Тільки ти — росіянин... ви росіяни. Ми ж — українці. Ось і вся між нами різниця. Але ми ж із тобою тут беремо ширше, правильно?

Я помовчав. Тепер Червоний говорив, наче отой засуджений за критику влади інститутський доцент. Оце його «беремо ширше» так взагалі було однією з улюблених фраз Шліхта: як заведуться з кимось із троцькістів, тільки й чуєш — бери ширше, бери ширше... Данило ж розцінив моє мовчання як згоду та повів далі:

— У нас, українців, теж є своя земля, одвічна. Але по нашій... по моїй землі спочатку топталися царські та австрійські чоботи. Потім — російські, польські, німецькі, знову російські. У мене була дружина — вона померла під час пологів у тюрмі. Її навіть вагітною тримали в вологій холодній камері. І знущалися з неї... З моєї Уляни... — Він судомно ковтнув — смикнувся знизу догори гострий борлак. — Моє дитя так і не народилося. І це була ваша, совіцька, радянська тюрма, — Червоний перевів дух. — Так можеш нарешті доказати, за що ти тут сидиш, якщо ти служиш своїй країні навіть тепер, на каторзі?

— Сказати? Скажу! — тепер я набрав у легені повітря, аби видихнути йому все разом. — Штрафників погнали вперед, на німецькі доти. У половини з нас не було зброї — її добували в бою. Коли лягли перші, решта розвернулася та в паніці побігла назад, в окоп. І я біг разом з усіма. Я не хотів помирати, Червоний, розумієш? Я витримав там, у штрафроті, майже місяць. Була надія на перегляд вироку, я вже писав листи в інстанції... Коли ми... — Раптом говорити стало важко, та я пересилив себе. — Коли ми заскочили назад в окопи, там уже бігав молоденький особіст, прізвище назавжди запам’ятаю — Орлович. Старший лейтенант Орлович. Він вимагав, аби ми повернули назад, потім погрожував розстрілом зрадникам та дезертирам. Хтось його послав — язики в штрафників довгі. Тоді Орлович вистрілив спочатку в повітря. Потім розстріляв із нагана трьох — одного за одним. Стріляв упритул... На мене тоді щось накотило... Я мусив стриматися, та сам не знаю, як кинувся на Орловича, повалив, вирвав наган, бив, куди попали кулаки...

— Зрозуміло, — сказав Червоний. — Замах, спроба вбити офіцера НКВД, опір, невиконання наказів. Може, ще тероризм?

— Смішно тобі, я бачу...

— Нема нічого смішного. Ти, Вікторе Гуров, радянську владу захищаєш. Але тебе засудили до десяти років каторжних робіт та позбавили громадянських прав. Хто, німці тебе судили? Чи, може, ми, борці за вільну Україну? Ти, може, листи писав вашому Сталіну?

— А хоч би й писав!

— Скаржився на несправедливість?

— Орлович розстріляв червоноармійців. Нехай бійців штрафної роти, але це були наші люди, радянські. Довкола війна, але ж він не мав права стріляти у своїх. Ось товариш Сталін зрозумів би все, наказав би розібратися...

— Ага, він же добрий, ваш Сталін. Друг усіх народів... Тільки, як я бачу, в Сталіна важливіші справи є, ніж читати листи якогось рядового, котрий насмілився дати безкарному червонопогоннику в морду, а потім розкаявся. Ти ж розкаявся, Вікторе Гуров?

— Тому і не розстріляли, — буркнув я.

— Розкаявся — і тебе замість розстрілу послали сюди, гнити заживо. — Червоний широко розвів руками. — Тепер я тобі щось розкажу. У пересильній тюрмі зі мною в одній камері сидів червоний командир. Льотчик, капітан Бурлаков, як тепер пам’ятаю. Він горів у літаку, викинувся з парашутом, потрапив у полон. Рік чи трошки більше сидів у концтаборі. Там підняли бунт, йому та ще кільком вдалося захопити німецький літак, підняти його вгору та втекти. Ті, кого Бурлаков називав своїми, замість радіти поверненню героя, пришили йому зраду батьківщини. Нічого не нагадує?

Я вирішив — краще мовчати, розмова ставала все небезпечнішою для мене. Аби точно не знав, що Червоний — ворог радянської влади, вирішив би: провокатор. У тюрмі з такими розмовами частенько підкочувалися слизькі непевні типи, аби потім тим, хто на це вівся, додавали років до строків.

— Ну, мовчи, мовчи... І слухай: на руці, тут, вище зап’ястка, — бандерівець показав, — у Бурлакова був випалений табірний номер. Одна тисяча сто сорок вісім, я це добре пам’ятаю. Знаєш, що вбило Бурлакова остаточно? Не садисти з НКВД, котрі товкли його ногами, вибиваючи зізнання в зрадництві. Не слідчий-єврей, який дбайливо та монотонно вмовляв зізнатися в обмін на їжу та навіть справжню чорну каву в кухлі. Не вирок — десять років таборів, стандартний для вашого брата-зрадника, — тут Червоний знов усміхнувся. — Номер, Вікторе. На етапі нас перевдягли, видали тілогрійки з нашитими на них номерами. Знаєш, який номер присвоїли колишньому капітанові Бурлакову? Одна тисяча сто сорок вісім! Такий самий, як у німецькому концтаборі, Вікторе Гуров!

— Випадок...

— Звісно, випадок. І з ним випадок, і з тобою. Це тільки ми он із Томасом та іншими хлопцями тут, у совіцькому концтаборі, не випадково. А ти тут за що? Бурлаков? Жид отой, Шліхт, професор...

— Доцент, — автоматично виправив я.

— Хай доцент, однаково вчений. Міг би бути корисним своїй країні й інакшим способом, аніж відвалювати вугільну породу. Чи сидіти ось тут цим, табельником чи як воно, на Бога, називається... — Знову коротка пауза. — Льотчик Бурлаков помер на етапі. Наклав на себе руки. Уночі перегриз вени. Зубами. Тими, що не випали в німецькому таборі та не вибили вартові радянських законів. Перед тим він сказав: «Батьківщина мене зрадила, Данило». Тепер зрозумів, чого ти тут і чому ти такий? Чому нікому ніколи не опираєшся? Чому приймаєш за щастя повільну смерть в таборі, на яку замінили миттєву смерть від куль розстрільної команди? Бо не ти зрадив батьківщину, Вікторе Гуров, — вона зрадила тебе. Та всіх інших. Навіть тих, кого ще не посадили сюди. У тебе вже нема, на кого надіятися.

— Можна подумати, в тебе є...

— Мене, в усякому разі, моя батьківщина не зраджувала. І напризволяще не кидала. Не лишала помирати ось тут, де каторжна праця з ранку до ночі. Й бандити, які заріжуть швидше, ніж застрелить вартовий при спробі втечі. Над цим подумай, чоловіче...

Поки адміністрація змушена була тримати нас із Червоним у табірній лікарні, бандерівець час від часу повертався до цих розмов. То я заводився, то відмовчувався, бо визнавав подумки: крити, як кажуть, нема чим.

Значно пізніше, коли сталося те, до чого день за днем упевнено йшов Данило Червоний, доцент Шліхт, котрому теж вдалося вижити після тих трьох діб, тихенько пояснював мені майже те саме: в’язні з України та прибалтійці справді не зламалися і протрималися гідно лише тому, що не відчували себе зрадженими своєю країною.

Вони сприймали своє становище як ворожий полон, ні на що та ні на кого, крім себе, не покладалися, і тому чим далі, тим більше людей перетягували на свій бік з тих, хто бачив їхню виваженість і організованість.

Зрозуміло, між іншим, як вдалося Червоному та іншим бандерівцям доїхати етапом у своїх чоботах: ніхто з них, почувши наказ першого-ліпшого блатного, не зняв би їх. Кримінальники, як я переконався, побачили в цих людей справжню силу, здатну піти проти їхньої сили та навіть пересилити...

А тоді, після першої такої бесіди з Червоним, на язику так і крутилися історії інших фронтовиків, збитих у нашу табірну похоронну команду.

Саня Морозов, прозваний Морячком через те, що на етапі мав на собі подарований загиблим другом справжній морський тільник, тепер уже зотлілий і спалений у печі, служив у розвідці та якось не вберіг дуже важливого «язика». Через лінію фронту перетягнув уже мертвого німецького офіцера — поруч розірвалася міна, полоненого дістало осколком. В особливому відділі Морозову закидали, що він, мовляв, не виконав наказу командування, а це злочин, тоді Саня, який перед тим майже не спав дві доби, полюючи за «язиком», висловив особісту все, що накипіло на душі. Наговорив на статтю, котра передбачала покарання за антирадянську агітацію та пропаганду.

Інокентій Свистун — Кеша — не підкорився наказу старшого за званням і відмовився розстрілювати на місці товариша, заявивши: «Я не кат, а старший сержант!» Засуджений за те, що, за твердженням його командира, члена партії, назвав у його особі катами всіх комуністів. Марат Дорохов, офіцер саперних військ, закохався в дівчину з санітарної частини, на яку поклав око командир їхнього полку. Результат — донос, звинувачення в антирадянській агітації, трибунал та вирок.

Не розповів їх Червоному, бо після тієї розмови визнав його правоту лише в одному: ніхто з нас, засуджених радянським військовим судом, фронтовиків навіть не думав опиратися своїй долі. Та переглядати власні погляди на те, що відбувалося в країні. Скажу вам — і без агітації таких, як Червоний, ми б рано чи пізно зрозуміли, що винні не прокурори та судді, а сама система. Не дурні, слава Богу.

Але на той час ніхто не говорив із нами про такі речі.

Так, тепер готовий визнати: очевидні речі.

7
Від нашого повернення у барак до того морозяного вечора, коли Данило Червоний вперше заговорив зі мною про паровоз та залізницю, сталося три важливих — як для особливого табору номер шість, так і для мене особисто — події, про які варто згадати.

Перша відбулася не на моїх очах. Чи так: я бачив, як під ранок, десь за тиждень після того, як Червоний і я зайняли свої місця на нарах, кілька людських постатей безшумно ковзнули проходом повз мене до виходу з бараку та розчинилися в темряві. Спочатку я навіть вирішив — це мені сниться. Та після проведеного на больничці часу, коли спати дозволялося більше, ніж здоровим в’язням, — хоча поняття «здоровий зек» насправді досить умовне, якщо, звісно, говорять не про блатних, котрим їхній закон забороняє фізичну працю, — я певний час не міг відновити усталений режим сну. Тому прокидався десь за годину до команди і лежав або з заплющеними очима, або дивлячись на дерев’яний спід верхніх нар.

Приблизно в цей час, саме за годину до загального підйому, вартові починали обхід зони, відмикаючи двері бараків, котрі регулярно замикалися на ніч. І якщо хтось серед ночі мав змогу зайти в інший барак, це означало — вертухаї в курсі, без їхнього дозволу жодних переміщень не відбувається.

Крім тих, що я помітив того ранку. Очевидно, бандерівці, котрі готували свою вилазку, старанно вивчали табірний розпорядок. Як я переконався пізніше, Данило Червоний досконально, по хвилинах, знав усе, що відбувається в зоні, коли вона живе своїм звичним життям, без надзвичайних пригод. Тому він вирахував: від п’ятої до пів на шосту ранку, коли вартові відчиняють бараки ззовні, — єдиний спосіб вийти. І бандерівці того ранку вийшли, точніше ковзнули і витекли тихим струмочком.

Перша думка: тікають. Насправді чогось такого від них можна було чекати. В усякому разі Червоний, його товариші Лютий, Мирон, Холод та Ворон — точно не з тих, хто покірно сидітиме тут, наївно вірячи, що дотягнуть до кінця своїх жахливо довгих термінів — двадцять п’ять років. Але якось надто швидко, без особливої підготовки рвонули бандерівці на волю...

Та коли вони за якийсь час так само тихо повернулися і знову вляглися кожен на свої нари, я, чесно кажучи, відмовлявся щось розуміти. Прояснилося все досить скоро — під час ранкової перевірки. Сталася невеличка затримка з виходом на роботу, по табору бігали знервовані Абрамов із Бородіним, та на «політиків» зовсім не звертали уваги. Наша похоронна команда дізналася подробиці першого: хтось проник у барак, де осіли суки, та зарізав відразу чотирьох, Саву Зубанова, Зубка в тому числі.

З уривчастих фраз, почутих нами протягом дня, я зрозумів: начальник оперативної частини підозрює злодіїв, до того ж тепер «зсучені» фактично не мають голови. Ніхто навіть не припускав, що на таку зухвалу каральну операцію може зважитися хтось, крім кримінальників. До того ж табірним операм, як я зрозумів, не вкладалося в голові, що заточки, піки чи іншу саморобну зброю, могли тримати на руках інші, тим більше «політичні». Я був більш ніж упевнений: тоді, у бійці, бандерівці змогли частково знезброїти нападників і тепер їхні знаряддя вбивства заховані десь у нашому бараку. Ці трофеї бандерівці й пустили в діло минулої ночі.

Та, повторюся, прошманати наш барак капітанові Бородіну навіть на думку не спадало. А от Колю Тайгу, Шарика та ще кількох блатних ще до сніданку замкнули про всяк випадок у ШІЗО. Але чисельну, а головне — моральну перевагу «законників» над «зсученими» ця нічна акція таки ствердила.

Ховати вбитих, зрозуміло, довелося нам. Саме тоді до мене прийшло розуміння ступеня готовності бандерівців до організованого опору будь-кому, хто спробує поткнутися до їхнього гурту. Так, вони перечекали, до того ж після тієї пам’ятної ночі суки більше до нашого бараку не лізли. Проте лиш тепер я зрозумів тонкий розрахунок Колі Тайги.

Спочатку він дізнався, що Зубок поведе своїх різати бандерівців. Між іншим, Червоний ще в лікарні обмовився: таке практикують майже в усіх таборах, його попередили, але хто — не угочнив. Значно пізніше я дізнався про існування в таборах якоїсь підпільної української організації, котра незрозумілим мені чином налагодила зв’язок між бандерівськими групами на зонах по всій Півночі. Отже, Тайга попереджає Червоного, теж, напевне, володіючи потрібного інформацію та знаючи — об українців та заразом прибалтів його особисті вороги, «зсучені», напевне обламають зуби та кігті. Ну, а потім бандерівці самі завдали удару у відповідь, послабивши сук та зігравши на руку злодіям. Не з’ясованим залишається, чи розумів Червоний, що своїми акціями грає на руку Колі Тайзі, чи не зважав на такі речі, вибудовуючи власну стратегію й тактику опору.

А за кілька днів майор Абрамов спробував узяти реванш та черговий раз утвердити на підпорядкованій йому території вигідні йому порядки.

Того дня прийшов черговий етап, і навіть «п’ятдесят восьма стаття» знала: він «чорний». Тобто серед засуджених переважали злодії. Якщо на такому етапі опинялися суки, їх, згідно з кримінальними законами, могли вбити по дорозі до кінцевого пункту призначення. Навпаки теж траплялося: злодії, потрапивши на «сучий» етап, так само ризикували життям. Правда, їм, на відміну від «зсучених», давали реальний шанс вижити: зректися законів та переметнутися на бік ворога і, звісно, співпрацювати з адміністрацією. Якщо зона, куди вони потрапляли, виявлялася «червоною», перефарбовані злодії могли в перспективі піднятися вище в табірній ієрархії: суки, набираючи силу, поступово переписували кримінальні закони під себе.

Але етап, який вивели на плац того холодного ранку середини жовтня, був «злодійським».

Це знав Коля Тайга: тюремна пошта донесла йому, що з цим етапом іде ще один відомий авторитетний злодій — Ваня Француз. Зі свого досвіду я знав: таких, як він, відразу по прибутті про всяк випадок замикають на кілька діб у штрафному ізоляторі, поки оперативна частина з’ясовує становище в таборі та вирішує, як би послабити вплив кримінальників із серйозною репутацією. Проте цього разу майор Абрамов вирішив діяти інакше.

Етап одразу з карантину вивели на табірний плац. А нас усіх не погнали на роботу, як того вимагав розпорядок, а теж вивели та вишикували таким макаром, щоб ми добре бачили, що відбуватиметься. До перших морозів додався перший воркутинський сніжок — ще не сильний, легенький, навіть якийсь несподівано затишний. Легкий вранішній вітерець ганяв поземок, скупчені сухі сніжинки збивалися вкруж підошов наших черевиків, чобіт та чунь, і дехто з зеків мимоволі опускав очі, стежачи за невинними забавами північної осінньої погоди.

Ще горлало радіо — репродуктор видавав того разу:

Есть город, который я видел во сне.

Ах, если б вы знали, как дорог.

У Чёрного моря явившийся мне

В цветущих акациях город —

У Чё-ор-но-ого моря!

Етап за наказом Абрамова по периметру оточили автоматники. Сам майор, у ошатному білому кожушку з хутряним коміром, битих валянцях, перетягнутий ременями портупеї, спочатку пройшовся вздовж нашої шеренги. За ним, на крок позаду, рухався капітан Бородін. І коли вони проминали мене, морозяний вітерець доніс запах перегару — не густого, але міцного.

Тягнуло від Абрамова. Видно, пив майор не під вечір, як водилося, а від самого ранку. Те, що він п’яний, видавала його хода — надто старанно крокував начальник табору, надто помітно намагався триматися рівно. Він ковзав поглядом по рядах своїх підопічних, і, мабуть, не лише я відзначив: очі були ще не каламутні, але вже скляні й маловиразні. «Кум», що крокував за начальством, видавався тверезішим, хоча, напевне, Абрамов та Бородін пили разом. Швидше за все, майор почав на самоті, за ним це водилося і він не надто й соромився. А потім начальник оперчастини або сам долучився, або виконав наказ начальства, ковтнувши спирту: тут, у Воркуті, його навіть не розбавляли.

Обійшовши під супровід репродукторної музики свої володіння, майор Абрамов зупинився перед вишикуваним етапом, витримав коротку паузу, а тоді наказав, намагаючись говорити якомога голосніше:

— Та-ак! Хто тримає чорну масть — два кроки вперед! Марш!

Удруге повторювати наказ йому не довелося. Та й не було сенсу його не виконувати: з гурту прибулих зеків вийшло півтора десятка людей. Не знаю, до чого вони готувалися, та всі дивилися просто перед собою, не на Абрамова, Бородіна, автоматників — повз них, на нас. Зі свого місця я не міг бачити їхніх облич чітко, та постава злодіїв була красномовнішою за будь-якій вираз обличчя: всі трималися гідно, навіть зухвало, вони нагадали мені штрафників, котрі йшли в кожний бій, як у свій останній та рішучий.

— Та-ак! — повторив майор, хитаючись із п’ятки на носок. — Для тих, хто не знає: з вами, вилупки, говорить начальник табірного відділення номер чотири особливого табору номер шість державного управління таборів СРСР, майор МВС СРСР Абрамов Василь Михайлович! На ввіреній мені території діють тільки закони Союзу Радянських Соціалістичних Республік! Інших законів тут немає! Хто не згоден, того автоматично буде визнано таким, хто скоює злочин проти нашої радянської держави! Всяке заперечення законів нашої радянської держави тут, на території табору, вважається замахом на зміну конституційного ладу СРСР! Цей злочин тягне за собою покарання у вигляді вищої міри соціального захисту — розстрілу! Кожну гадину порву на німецький хрест! Хто з вас, суки, цього не зрозумів?

— Ми не суки, громадянине начальник, — пролунало у відповідь.

Запала тиша аж дзвеніла. Така виникає раптово, після того як голосно бомкне великий церковний дзвін, — у моєму дитинстві було селище під Ленінградом, де жила та вчителювала мамина сестра і де храм на той час ще не зруйнували, і в неділю його дзвіниця оживала.

— Хто це сказав? — гаркнув Абрамов.

— Я, — відповів той самий голос.

Майор ступив кілька кроків і зупинився біля зека, який тримав руки за спиною і далі демонстративно дивився перед собою.

— Прізвище!

— Сапунов Іван Антипович, — почулося у відповідь.

— Ваня Француз, значить, — пояснив майор не стільки собі, скільки всім, хто бачив і чув усе, що відбувалося.

— Для вас, громадянине начальник, — Сапунов Іван Антипович, — повторив злодій. — В особовій справі сказано.

— Для мене, Ваня Француз, ти — говної — заявив Абрамов. — Ви всі для мене і для радянської влади тут — говної Тобі гуманна влада ось тут і тепер дає шанс виправитися! І не бути говномі Це виправний табір! Ти ж працювати не хочеш, правда ж, Французе?

— Закон не дозволяє, — спокійно відповів той.

— А ти, може, глухий? Тут тільки один закон! Наш, радянський, бля, закон! І я, майор Абрамов, цей закон представляю! Це якщо ти не зрозумів, сука!

— Я не сука, громадянине начальник, — повторив Ваня Француз, тепер голосніше.

— А хто ж ти?

— Сапунов Іван Антипович.

— Злодій?

— Злодій, громадянине начальник.

— Збираєшся далі тримати чорну масть?

— Так за законом, громадянине начальник.

— За законом, кажеш... Ну то за законом... А адміністрація табору, радянська влада — тобі не закон?

— Я злодій, громадянине начальник.

— Ти ніхто, Ваня Француз!

Ступивши крок назад, майор Абрамов не вихопив, а спокійним, розміреним жестом витягнув з кобури пістолет, виставив дуло перед собою, зігнувши в лікті правицю.

Грохнув постріл. Другий. Третій. Четверту кулю начальник табору випустив уже в голову лежачого біля його ніг Француза.

І знову запала тиша. Тільки Утьосов бадьоро співав над табором:

Нам песня строить и жить помогает!

Она как друг — и зовёт, и ведёт!

И тот, кто с песней по жизни шагает,

тот никогда и нигде не пропадёт!

Ніхто не поворухнувся. Данило Червоний стояв у строю лише на двох людей лівіше від мене, я мимоволі повернув у його бік голову та зачепився поглядом за його профіль. Бандерівець дивився на те, що відбувалося, без страху, без обурення, навіть без приреченої байдужості. Мені здалося, що процес, на тутешньому жаргоні названий трюмленням, тобто примушення зека до зміни власного тюремного статусу в насильницький спосіб, серйозно зацікавив Червоного. Він стежив за майором і його потенційними жертвами уважно, наче закарбовуючи в пам’яті все побачене, та очевидно роблячи з цього свої, поки не зрозумілі мені висновки.

Тим часом майор Абрамов, навіть не криючись, повернувся до капітана Бородіна, переклав пістолет у ліву руку, простягнув праву, і «кум» мовчки відчепив від паска флягу, передав начальнику. Бовтнувши нею, Абрамов приклав горлечко до губів, зробив великий ковток. І наблизився до наступного злодія, переступивши через труп Вані Француза.

— Ти, — промовив, наставивши на зека дуло, але поки не цілився, лише показував, мов пальцем. — Змерз?

— Не Сочі, громадянине начальник, — у відповідь.

— Правильно. Ти не скоро побачиш Сочі. Прізвище?

— Копилов Лавр Григорович. — На вигляд років сорок.

— Масть?

— Злодій, — сказавши так, Копилов стягнув зі стриженої голови шапку та перехрестився.

— Як далі жити збираєшся?

— За законом.

— За яким законом?

— У нас закон один, громадянине начальник.

Флягу майор Абрамов далі тримав у правій руці. Тому стрельнув із лівої. Цього разу — відразу в голову жертви, майже впритул. Зробив ще ковток, повернув флягу Бородіну, гидливо провів рукою по своєму білому кожушку — напевне, залишилися сліди крові.

П’ятеро наступних кримінальників упали від куль начальника табору один за одним. За цей час Абрамов перезарядив пістолет, Бородін завбачливо подав йому нову обойму. Коли вистріляв і цю, обвів поглядом спочатку тих злодіїв, що ще були живими та стояли, завмерлі, перед строєм. Тоді прибулий етап. Нарешті, повернувшись, нас усіх.

А далі, запхнувши невпевненою рукою пістолет до кобури, швидко підійшов до найближчого конвойного. Вирвав із його рук автомат, хоча солдат не надто й опирався, — взяв його напереваги, розвернувся до етапу.

Хтось із доходяг не стримався — зойкнув.

А майор Абрамов, в останню мить піднявши автоматне дуло, випустив довгу чергу над головами зеків. Злодії, котрі залишилися живими, за рефлексом попадали на плац долілиць. Решта зеків, що стояли в колоні, сіпнулися і збилися в людську гамірну купу, так само вклонившись кулям. Розстрілявши весь диск ППШ, майор Абрамов, очевидно, був утішений справленим ефектом: повернув автомат конвойному — той перелякано схопив і сахнувся далі від начальства — і гаркнув:

— Встати! Струнко! — і коли всі в’язні вирівнялися, розпорядився: — Злодіїв у БУР21! З ними ще буде розмова! — повернувшись у наш бік, додав: — Звягіна теж у БУР! Хай там собі подумає! — Це було прізвище Колі Тайги. — Решта всі — розійтися по ділянках! Працювати треба, сволото! Ось так! І прибрати на плацу! Гуров, твою мать!

Тепер язик у майора помітно заплітався. Не чекаючи, поки він повторить наказ, я вийшов зі строю, за мною — решта похоронної команди. А інших уже розводили по бригадах під супровід пісні з «Цирку», моєї улюбленої в іншому, дотабірному житті комедії:

Я другой такой страны не знаю,

Где так вольно дышит человек!

Та я таки встиг зловити на собі погляд Данила Червоного. Мені не здалося: у той момент бандерівець справді торжествував.



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка