Андрій Кокотюха червоний



Сторінка10/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.64 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   16

Примітка Клима Рогозного: Розповідь відставного офіцера КДБ Лева Доброхотова, особливо фінальна її частина, інакшою й бути не могла. Узагалі я спочатку здивувався, як це Лев Наумович пішов на контакт із провінційним журналістом.

Пізніше пояснив сам собі, тепер поясню вам: якщо Титаренко, автор цих записів, ішов ва-банк, на свій страх і ризик, бажаючи заповнити певний пробіл у своїй історії, яка на той час уже майже склалася, то Доброхотову спочатку було просто цікаво. Адже в телефонній розмові Титаренко назвав прізвище Червоного, а це нехай не секретна, проте до певної міри закрита інформація. Таким чином, Доброхотов лише грався зі своїм співбесідником, милостиво ділився деякими спогадами, котрі, дійди діло справді до публікації, горя навряд чи нароблять — все витримано в належному дусі. Ну, а тоді попросив своїх колег із вулиці Короленка14 перевірити, хто ж це такий цікавий. Ось тоді й виплили зв’язки, через які Титаренко вийшов на колишнього в’язня ГУЛАГУ Віктора Гурова. Зв’язки, чесно кажучи, для журналіста небезпечні, особливо в ті часи, коли в Україні починалася нова хвиля арештів дисидентів, а ті, кого випустили, отримували нові терміни.

Думаю, варто хоча б трошки пояснити, що приховував Лев Доброхтов за отим коротким «слідство, суд, вирок». Тепер із численних спогадів відомо, як саме МГБ проводило слідчі дії. Я не здивуюся, якщо Данила Червоного та його побратимів, котрі насамперед були звичайними людьми, тому й потрапили в старанно підготовану пастку, не просто били на допитах смертним боєм. На допитах садисти в енкаведистській формі вкладали, наприклад, жертву голим животом на табурет, ноги та руки розтягали в різні боки так, аби спина напружувалася, і лупцювали або міцними палицями, або залізними різками. Після такої тортури довгий час катований не міг лежати на спині. Траплялося, на допитах в’язням спеціально давали наркоз, аби ті засинали, і з їхніми безпомічними тілами виробляли таке, що пробудження здавалося суцільним пеклом. Але навіть якщо до Червоного не застосовували таких тортур — в арсеналі НКВД було багато чого іншого.

Витримував не кожен. Скажімо, ось я не певен, що витримав би. Проте, судячи з того, що дізнався Григорій Титаренко від Віктора Гурова, командир УПА Данило Червоний гідно пройшов і крізь це пекло, аби опинитися в іншому і вижити там.



Зошит третій

Віктор Гуров
Комі АРСР, Воркута, осінь 1948 — весна 1949 року
1
Уперше я побачив Данила Червоного на ранковій перевірці.

Хоча тоді стояв лише вересень, у тих краях, на російській Півночі, починалися перші заморозки. Підморозити могло навіть у розпал короткого воркутинського літа. Сидячи в тому таборі, який вже звично називав нашим, я встиг відчути на собі всі вбивчі здібності місцевого клімату. Одна фраза все пояснить: зима вісім місяців на рік. Вересень тут вважався перехідним місяцем, коли треба готуватися до тривалих холодів.

Каторжна праця тут не залежала від погодних умов — щоранку сотні доходяг викрикнувши захриплими голосами належне «Я!» на переклику, поволі сунули на шахти, де одинадцять годин на день мусили добувати вугілля для країни. Чи на цегельний завод — першу його чергу тоді вже запустили, але треба було зводити другу. Чи в глиняні кар’єри — довбати глину, з якої потім робитимуть цеглу. Так день за днем, місяць за місяцем, рік за роком.

Аби ще бадьоріше ми сунули на роботу та з роботи, шикувалися та рухалися під музику. Репродуктор — його називали в нас матюгальником — висів на високому, добре просмоленому дерев’яному стовпі, майже в центрі прямокутного табірного плацу. У певні години його жерло хрипко доповідало щоденні новини. Саме так ми почули повідомлення про перемогу над німцями в травні і над японцями у вересні. Навіть мешканці нашого, «політичного» бараку тоді щиро кричали «ура». Хоча спробували б вороги народу не кричати — це вам не блатні, нашого брата навіть за менший косяк відразу брали на олівець і робили відповідні, завжди невтішні для нас висновки.

Та переважно через матюгальник оголошували інформацію, котра стосувалася в’язнів, і ще крутили музику. Напевне в радіорубці нашого табірного відділення, чи, як ще говорили — лагпункту, запас платівок невеличкий: пісні заводили одні й ті самі, навіть не балували зеків, бодай якось змінюючи порядок мелодій. Тому, чесно вам скажу, мене навіть тепер, через тридцять років, тіпає від Утьосова з його джазом, «Амурських хвиль», «Сопок Маньчжурії», «Стомленого сонця»15. Навіть від Вертинського погані спогади...

Червоний та інші бандерівці прийшли з черговим етапом, так само під музику. Але коли новеньких завели до нашого бараку, ми, старожили, їх не дуже й роздивлялися. Контингент оновлювався часто, а доходяги — ті взагалі щотижня. Хтось міг замерзнути у стволі шахти, хтось — не прокинутися. Але здебільшого тих, хто виробив у шахтах та кар’єрах свій людський ресурс і не чіплявся за життя, тягнули до лікарні. Не лікувати: для таких звели окремий барак біля власне больнички, де їх складали рядком на голі дошки й чекали, поки нещасні дійдуть. Я це знав, як ніхто: саме моя бригада працювала переважно як похоронна команда.

Робота теж не з легких. Більшість смертей припадала на затяжну зиму, земля промерзала, і одну могилу доводилося копати від світанку до заходу — цілу робочу зміну. Табірне начальство намагалося оптимізувати роботу нашої бригади, впроваджувало різні ініціативи, тільки з цього нічого корисного не виходило.

Скажімо, нам могли наказати копати велику загальну могилу. Проте для цього слід прогріти більшу ділянку ґрунту, окреслити більший периметр, а за таких розкладів на одну могилу витрачалося більше часу. Добре, що мертвим зекам однаково. Вони, як жартував начальник нашого табірного пункту майор МВД Василь Абрамов, вже своє відпоспішали. Складність ситуації полягала в тому, що їхнє місце в бараці приречених мусили зайняти інші, бо їхні нари в табірних бараках уже чекали на нових зеків. Ось так працював конвеєр смерті — саме задля того, аби людина швидше померла, їй присуджували відповідні терміни каторжних робіт у Воркуті й інших таборах, названих чомусь виправними чи трудовими.

Але пропоную трошки відволіктися.

Уявіть ситуацію: померлих виносять з бараку та складають біля стіни. Навіть брезентом не накривають. Так вони й лежать упродовж дня. І хай звичайний воркутинський день короткий, а в темряві трупи не видно. Начальство добре знає про цю купу мертвяків, так само як добре розуміє — смерть тут, на Воркуті, цілком звичне, навіть природне явище. До того ж тіла не засмердяться, не розкладуться... Але, як ми встигли тоді зрозуміти, існував ще й показовий радянський гуманізм.

З одного боку, товаришу Абрамову, «кумові», тобто начальнику оперативної частини лагпункту, капітану Бородіну, решті табірного начальства, включно з лікарем Тамілою Михайлівною Супруновою, не кажучи вже про останніх вертухаїв — усім, хто не вбирався у зеківську робу, плювати було на те, скільки народу тут піде на той світ, скажімо, за робочий тиждень. Проте, з іншого боку, такого байдужого ставлення до масової смертності каторжан вони не могли собі дозволити — як радянські військовослужбовці, солдати та офіцери МВД чи звичайні вільні найманці з бездоганно чистими анкетами. Адже це йшло врозріз із заявами про належне утримання засуджених, котрих справедливий радянський суд відправив на перековку. Ми дізнавалися про це від нових зеків, які йшли сюди з волі. А в нашому бараці не було нікого, окрім зрадників батьківщини, тобто політичних. Це, як я встиг переконатися, народ здебільшого грамотний, цілком володіє ситуацією в країні. До того ж «вороги народу» могли не лише навести якийсь факт, а й зробити з нього певний висновок.

Так, доцента Бориса Шліхта, викладача права у Ленінградському університеті, тобто мого земляка, забрали просто на лекції. За що, тепер не суттєво. Насправді причина, за яку Шліхту впаяли п’ятдесят восьму статтю16, в ті часи значення не мала. Важливо те, що розказав нам Шліхт: невдовзі після війни Америка і Західна Європа раптом зацікавилися, чи в належних умовах тримають підслідних у радянських тюрмах, а зеків у радянських таборах. Після відбою Шліхт пошепки божився, що сам особисто чув розмову: мовляв, Гітлеру та фашизму шию скрутили, тепер треба не допустити нічого подібного в СРСР, бо існування концтаборів нібито суперечить якимось там міжнародним законам чи конвенціям. Я особливо в це не вдавався тоді, відповідної освіти бракувало — мав лише прискорені курси механіків, там такого не навчали, ніяких премудростей, крім як розбиратися, де в танку які важелі. З усього, сказаного мудрим Шліхтом, я зрозумів тоді одне: навіть якщо табірне начальство у своїй повсякденній роботі не надто прагне зберігати пристойність, воно мусить робити це хоча б формально.

Нам, наприклад, регулярно пропонували писати скарги та побажання. Наївні, особливо з інтелігентів, неодмінно користалися з такої можливості. Реакції не було жодної — і це в кращому випадку. У гіршому — скаржник або з якоїсь причини потрапляв до ШІЗО — штрафного ізолятора, або наривався на нібито випадкову заточку блатаря, або... Ну, самі розумієте, начальство мало купу можливостей влаштувати будь-якому зеку ще веселіше життя, ніж те, яке він має в таборі. Те саме з похованням, або, як любив примовляти товариш Абрамов, утилізацією шлаку. Ну, от не положено трупам лежати під стіною бараку! Правило таке, а проти правила у нас, самі ж знаєте, ніхто не піде. Його, правила, слід дотриматись хоча б формально, для себе, для «галочки».

Начальник четвертого табірного відділення міг не бачити звалища трупів у темряві, проте він мав знати, що ці тіла звалені, і за це — нагрянь раптом перевірка — його по голівці не погладять. Бо перевіряльники повинні доповісти по інстанціях про виявлені непорядки, щоб формально покарати порушника. Звісно, не надто жорстко, але майора Абрамова можуть зняти звідси, з насидженого місця, і перекинути кудись ближче до зони вічної мерзлоти. Просто так, аби відрапортувати про вжиті заходи. Адже десь там, на Великій землі, як тут називали будь-яке місце південніше Ухти та Інти17, таких як Абрамов із Бородіним, теж за людей не вважають. Тому й тасують їх, мов карти в колоді. Отже, наше начальство мусить тримати носи по вітру й не давати нікому найменшої можливості для такого шантажу.

Це мені також доцент Шліхт пояснив: хоч табірне керівництво та конвойні перебувають по той бік дроту, їхня свобода — насправді теж формальність. Вони також пов’язані Системою так само, як і ми, сидять у таборах, і колючий дріт для них означає те саме, що й для нас. Різниця лише в тому, що нам, зекам, уже нема чого втрачати, тоді як вони, конвойні, легко можуть опинитися на нашому місці. Отже, підсумував Шліхт, ми всі разом вільніші у своїх словах та вчинках, аніж люди, подібні до майора Абрамова та капітана Бородіна.

Легше від висновків Шліхта мені, чесно кажучи, не ставало. Адже моя особиста свобода від того не ближчала. Ба більше: на початку того року, десь у лютому чи березні, тепер не згадаю, з черговим етапом прийшла звістка про скасування Президією Верховної Ради, вважайте — особисто товаришем Сталіним, указу двадцять два — сорок три. Щоб вам було зрозуміліше: саме за цим указом за зраду батьківщини мене засудили на п’ятнадцять років каторжних робіт. Тепер для мене відкрилася лише одна дорога — туди, на Воркуту, бо саме тамтешні табірні пункти призначалися для каторжан. А підписав наш улюблений вождь цей Указ акурат 22 квітня 1943 року — до дня народження іншого вождя світового пролетаріату, товариша Леніна...

Це я до того, що Червоному та всім «політичним», котрі прибули з ним із новим етапом, можна сказати, пощастило. Хоча б у тому, що тепер «політичних» не ізолювали від решти в’язнів. Згодом з цього скористалися спочатку блатні, а потім бандерівці. Відносно вільне пересування територією саме по собі прискорило події, котрі почалися з появою в нашому лагпункті великої кількості українців. Інша обставина — ще рік тому в країні скасували смертну кару17, тож бандерівців, яких судили тепер, не розстріляли. Хоча впаяли наповну. І хоч їх вислали до Воркути, але це вже не вважалося каторжними роботами. Виправними — так. Працею рабською, безнадійною, від світанку до того часу, скільки протримається на ногах зек, — так. Але так, пояснював Шліхт, виникла така собі юридична відмінність за повної відсутності відмінності формальної.

Проте вироки щодо мене та решти «зрадників», винесені до скасування указу двадцять два — сорок три, за цією постановою не переглядалися. Тож я й далі відбував каторжні роботи. Хоча саме на той час, коли в нашому таборі з’явилися українці й литовці з «буржуазних націоналістів» та «німецьких поплічників», моя бригада перебувала на особливому становищі. Хай там що, а там, у таборах, ми завжди прискіпливо вивчали деталі й найменші нюанси всього, що відбувалося на волі і могло так чи інакше стосуватися нас. Подібну інформацію, нехай навіть кволу-кволу, ми мали з розповідей новоприбулих.

Думаю, тепер ви зрозумієте, чому я спочатку зненавидів Червоного і всіх, хто прийшов із ним. На відміну від мене та хлопців із моєї похоронної команди, прибулі були справжніми зрадниками та ворогами — як нам тоді здавалося, ці вороги ще й мали нехай непомітні, як усе в умовах вічної мерзлоти, статусні переваги над нашим братом, старим зеком.

Так, у таборі ми виконували функції могильників. Утім, за дивною, справді збоченою логікою, саме ця робота дозволила всім нам не перетворитися на класичних здохляків — доходяг. Та не потрапити самим до бараку приречених. Нас виручали, нехай це прозвучить тепер дикувато, місцеві погодні умови.

Вони не дозволяли ось так, доклавши стільки зусиль, скільки для цього потрібно, копати землю. Як я вже говорив, для кожної нової ями — великої чи малої, ґрунт доводилося прогрівати. Через те ми регулярно палили вогнища. І, зрозуміло, самі грілися біля них. До того ж ховати доводилося не лише подібних до нас каторжан, а й кримінальників, котрі частіше різали одне одного на смерть — саме починалася «суча війна».

Але про це згодом. Власне, ця табірна війна між справжніми злочинцями досить близько звела нас із Данилом Червоним.



2
Отже, вперше прізвище Червоного я почув на перевірці наступного ранку після того, як нова партія зеків опинилася в нашому бараку. Чесно кажучи, навіть не роздивився його тоді. Чого там дивитися...

Побачиш такого, як сам, худого в’язня, наголо бритого тупою машинкою: а через цю машинку проходив кожен із нас, незалежно від присудженої статті, і навряд чи її нагострили хоч раз за ці роки. На ньому така сама, як на тобі, брудна ватянка, під нею — груба роба і, якщо пощастило зберегти на етапі, светр грубого плетіння (правда, його могли забрати блатні або конфіскувати конвойні, караючи за якусь провину), утім, довго така одежина не протримається — розлізеться на нитки. Ще ватяні штани, здебільшого не нові, зняті з чергового померлого здохляка й оброблені в засобі для дезінфекції, а потім підібрані для новачка за розміром. А замість чунів із калошами, змайстряченими з половинок автомобільних покришок, на ногах у новоприбулих красувалися кирзові чоботи.

Власне, правом вбиратися, крім табірного, ще й у залишки «вільного» одягу ті, кого судили після скасування указу двадцять два — сорок три, відрізнялися від нас, справжніх каторжан. Ми такої можливості не мали, навіть якщо хтось підтримував зв’язок з рідними і міг би коли-не-коли отримати теплі одяг та білизну з передачею — дачкою по-нашому. А взуття Червоного привернуло не лише мою увагу. У нашій команді зібралися фронтовики, серед яких — розжалуваний офіцер. У цьому, до речі, був злий намір Абрамова: я, сержант, водій і механік танка, фактично керував — наскільки це може дозволити собі звичайний каторжанин — старшим за званням. Але, так чи як, жоден із нас не забув, які на вигляд нехай брудні, стоптані, проте справжні хромові офіцерські чоботи.

Звісно, таке взуття на зекові, приреченому скніти у вугільній шахті, видавалося відвертим піжонством і знущанням з інших в’язнів. Адже подібне сприймалося щонайменше потуранням з боку табірної адміністрації. Та мене здивувало інше: офіцерські чоботи Червоний спромігся зберегти на етапі, де завжди пасуться блатарі, вишукуючи в решти засуджених щось цінне та поживне. Коли етапом вели мене, на власні очі бачив, як тих бідах, хто намагався опиратися, без жодних сумнівів душили, штрикали саморобною пікою, калічили і навіть викидали з «телячих» вагонів на ходу за цілковитої байдужості конвою в червоних погонах.

Дуже скоро не лише я один — ми всі зрозуміли, як і чому Червоний, його друзі-бандерівці та прибалтійські «лісові брати» доїхали до місця відбуття покарання у своєму одязі та навіть у власних чоботях...

Ще Данило Червоний з рештою колишніх вояків вирізнялися кольором шкіри, особливо на обличчі. Утім, ця різниця швидко щезла: невдовзі вугільний пил міцно в’їсться в лиця, вони свербітимуть, а світлими залишаться тільки білки очей, а якщо хтось із них доживе до літа, вугільний пил змішається ще й з солідолом. Короткими літніми днями дошкулятимуть комарі та дрібна, майже непомітна і від того ще противніша мошкара. Намастивши писки тонким шаром солідолу, ми могли хоч трошки вберегтися від укусів. Комахи липнули до рідини, грузли в ній. Час від часу ми зчищали їх разом із залишками солідолу, аби намаститися знову. До цієї процедури рано чи пізно тут вдаються всі, як би довго хто не гидував, відтягуючи неприємний момент. Із завершенням літа захисна маска змивалася, а вугільний пил залишався.

Розібравши новеньких по бригадах, бригадири — бугри, переважно зеки з побутовими статтями або кримінальні елементи, котрим їхній закон не забороняв обіймати цю посаду, здебільшого — так звані суки, повели загони на роботу. Розвернув свою команду і я: так почався новий день, схожий на всі, що були, та всі, що будуть.

Напевне, час кілька слів сказати про те, як я сам опинився на такій блатній або, краще сказати, придурочній роботі.

Навесні 1944 року з усіх мешканців «політичного» бараку я виявився першим фронтовиком, засудженим на півтора десятки років каторги. Тоді особливого ставлення до мене в майора Абрамова не було. Та трохи згодом, до літа, з різними етапами прийшли Саня Морозов, прозваний Морячком, Інокентій Свистун, до якого, попри промовисте прізвище, приліпилася простенька кличка Кеша, і той самий колишній офіцер червоної армії Марат Дорохов, ще на пересилці охрещений Сапером. Аж тоді начальник табору почав приділяти нам чим далі, тим більше уваги. Одного разу Абрамов викликав мене до себе через «кума», капітана Бородіна, і поставив питання ребром:

— У мене, Гуров, син на фронті безвісти пропав. Як і ти, в танкових військах служив. Тільки командир танка, молодший лейтенант. Абрамов, Олександр... Шурик... Не зустрічав?

— Ні, — обмежився я короткою відповіддю, знаючи — мою справу начальник табору напевне вивчив, отже, — у курсі, що з його Шуриком ми воювали на різних фронтах. Запитав Абрамов швидше машинально, таке часто виривається, навіть коли людина зустрічає військового в звичайних умовах, на волі: чи не бачив ти, синку, мовляв, мого там, на війні...

— Що ти там з особістом не поділив — не моя справа, — мовив майор, витримавши коротку паузу. — Твоя швидше, — тут він промовисто похлопав по не надто пухкій картонній папці, яку я бачив уже кілка разів, тобто моїй кримінальній справі з дбайливо підшитими один до одного папірцями. — Є думка, Гуров, що оті вороги народу, котрим не догодила радянська влада, до відповідальних робіт не готові. З людьми вони не зможуть тут працювати, скажи, Гуров?

Я мовчав. За час, поки мотало по тюрмах, пересилках та етапах, встиг освоїти одне правило: коли до тебе говорить працівник МВД — краще мовчати й слухати. Бо все, що ти можеш йому відповіси, він наперед знає.

— Їм, Гуров, фізична праця на благо та процвітання радянської промисловості дуже корисна, — вів далі майор Абрамов. — Розумову свою діяльність вони запороли. Мізки — просрали троцькізмом та іншою контрреволюцією. їм влада більшовиків давала шанс послужити. Тепер хай кайлами махають. Ти ж бойовий офіцер, танкіст, людьми командував. То й із людським матеріалом впораєшся. Упораєшся, Гуров? Можна на тебе покластися?

— Так точно, громадянине майор, — автоматично відчеканив я, ще не второпавши, до чого той веде.

Коли дійшло, зайвий раз подивувався справді ні на що не схожому, суто табірному, можна сказати — воркутинському почуттю гумору начальника табору. Ота його робота з людьми, чи, як він потім частіше казав, з людями, насправді передбачала подібний рід табірних робіт. Тільки йшлося про ледь живих, умирущих або вже мертвих людей.

Наказавши мені самому дібрати зеків з числа «політичних» для роботи в похоронній команді та загалом при лікарні, Абрамов прозоро натякнув: хоч я і ворог народу, але справу мою він уважно прочитав, зробив поправку на те, що я воював, хоча й не довго, і оця пропозиція до певної міри спричинена бажанням хоч якось компенсувати втрату сина. Іноді мені навіть здавалося, що начальник табору бачить на моєму місці чи на місці когось із моїх товаришів по нещастю свого хлопця, про якого я так і не дізнався нічого більше від того, що зронив мимохідь Абрамов.

Тепер, після всього, що мені довелося пережити в таборі, я готовий чесно визнати: переведення мене, а разом зі мною Морозова, Свистуна та Дорохова з вугільної шахти в так звану похоронну команду було чи не єдиним достойним вчинком, котрий дозволив собі начальник табору від призначення на цю посаду до самої смерті, наглої та страшної.

Ой, щось мене знову понесло не туди...

Але вже потерпіть, давно я нічого з цього не згадував уголос. Тим більше, якби я не товкся постійно біля лікарні, то не мав би можливості більш-менш вільно спілкуватися з тими, кого за існуючими в таборі правилами тримали окремо від нас. Зокрема — з вором, злодієм — законником, якого всі звали Коля Тайга.

Вважалося, що саме він тримає зону, тобто є її неофіційною владою, часом сильнішою за владу Абрамова. Волею долі я познайомився з Тайгою на пересилці. Дізнавшись, що я теж ленінградський, та ще й жив на Васьці — Василівському острові, професійний злодій відразу порадив триматися його. І хоча я сам міг дати собі раду, вирішив — таке земляцтво ні до чого не зобов’яже, а може вийти користь від цього знайомства мені, для якого все довкола було нове, несподіване та дике.

Прогнози справдилися: вже в зоні нас розділили, помістивши мене до «політичних», але блатних, на відміну від нашого брата, в пересуванні територією табору ніхто не обмежував. Через те я не часто, але ж таки контачив із Тайгою, іноді отримував якийсь дрібний грів — окрайчик хліба чи маленький шматок цукру, а коли дістав призначення бугра так званої похоронної команди й опинився при лікарні, спілкуватися з Колею став частіше: блатні завжди мали біля медсанчастини безліч власних інтересів.

Я не надто здивувався, коли через три дні після появи в таборі бандерівців, серед яких Данило Червоний вважався чи не командиром, і вже точно — старшим, з-за рогу бараку, де містився морг, мені спочатку тихенько свиснули, потім — так само неголосно гукнули:

— Е, Танкіст... Тайга перетерти хоче.

Повернувшись, я вгледів Васю Шарика — київського щипача — кишенькового злодія, одного з наближених до ленінградського авторитета. Загалом почт Колі Тайги складався з десяти цілковито вірних йому людей, де кожен знав своє діло. Наприклад, Шарик, котрий дістав прізвисько не через ідеально круглу геометричну форму голови, як могли подумати невтаємничені, а через те, що якось у окупованому Києві не помер із голоду, бо вполював, зварив та з’їв німецьку вівчарку, був у Тайги посильним. Та це не означало, що Шарик — типова шістка: для дрібних доручень він сам мав на підхваті зграйку молодих кримінальників, що проходили лише перший курс свого табірного університету. Якщо від імені Тайги з кимось приходив говорити сам Вася Шарик, це означало, по-перше, важливість справи, про яку йдеться, а по-друге, певну міру довіри з боку самого смотрящего.

Крім Шарика в розпорядженні Колі Тайги було кілька справжніх бандитів та убивць, але, щоб ви знали, навіть рецидивіст, котрий зарізав або застрелив людину під час скоєння свого чергового злочину, мав за вироком суду менший термін, аніж мешканці нашого, «політичного» бараку. Розказаний не в тій компанії політичний анекдот чи навіть обережно висловлений сумнів стосовно конкретних дій партії, уряду й особисто товариша Сталіна карався приблизно так само, як умисне вбивство людини. От тільки умови для вбивць і взагалі різних кримінальних елементів у тюрмах і зонах кращі, аніж для нашого брата, засудженого за політику. Я, взагалі-то, навіть не за політику... Добре, пізніше про це: до мене ж застосували п’ятдесят восьму.

І ще скажу, щоб потім не відволікатися: тепер у радянських тюрмах мало що змінилося. Та й в цілому законодавство не надто змінилося. У мене, як ви вже знаєте, є певні знайомства серед юристів, адвокатів зокрема. Можу навіть юридичні консультації давати, але не дай Бог вам вони знадобляться, молодий чоловіче.

Ага, знову трошки вбік ми відійшли. Мусите терпіти, все ж таки згадка про Данила Червоного — це спогади про часи, про які варто говорити та писати. Тільки заборонено це, посадять за антирадянщину. Тому вже звиняйте за бажання виговоритися. Тим більше, що без ось таких деталей вам не буде повною мірою зрозуміло, як розвивалися події в табірному відділенні номер чотири особливого табору номер шість із появою Червоного й інших бандерівців.



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка