Ален Роб-Грійє джін, або червона калюжа на розбитій бруківці



Сторінка2/4
Дата конвертації05.05.2016
Розмір0.88 Mb.
1   2   3   4

Розділ 3


 

Скільки тривало це заціпеніння? Раптом дівчинка, не промовивши жодного слова, рішуче ступила до мене. Я зробив одчайдушну спробу подолати оніміння, в якому перебував. Кілька разів провів рукою по лобі, по очах. Нарешті мені пощастило виринути з того дивного стану, я поступово повернувся до тями. На свій превеликий подив я збагнув, що сиджу на стільці в узголів'ї ліжка. На ліжку, як і раніше, спав з розплющеними очима хлопчик, лежачи горілиць із розп'яттям на грудях. Я ледве звівся на ноги. Дівчинка стояла з мідним свічником у руках, свічник блищав, мов золото, в ньому стриміли три незапалені свічки. Вона рушила без жодного шереху, плинучи нечутно, мов привид; але насправді це було завдяки її м'яким пантофлям. Вона поставила свічник на стілець, із якого я щойно звівся. Потім запалила свічки, одну за одною, старанно, беручи щоразу новий сірник. Використані сірники вона з дуже серйозним виглядом вкладала назад до коробки. Я запитав: — Де у вас телефон? Ми викличемо лікаря до твого брата. Дівчинка глянула на мене з поблажливістю, мов на божевільного чи на людину, яка нічого не розуміє. — Жан мені не брат, — відповіла вона. — Та й лікаря не треба, бо Жан мертвий. Дівчинка говорила розважливо, мов доросла. В неї був приємний мелодійний голос, який, проте, не виражав жодних почуттів. Вона видалась мені досить-таки схожою на непритомного хлопчика. — Його звуть Жан? — спитав я. Питання було безглузде, але мене зненацька навідав образ Джін і я знову відчув шалену безнадію. Вже більш як пів на восьму. Отже, справу завершено… причому кепсько. Дівчинка знизала плечима. — А як же інакше? Яке ще ім'я він може мати? — Потім так само розсудливо й поважно вона пояснила: — Він уже вчора був мертвий. — Що ти кажеш! Коли людина вмирає, то назавжди. — Тільки не Жан! — заперечила вона з такою впевненістю, що я аж завагавсь. Але сам собі посміхнувся, спробувавши уявити зосторонь, що ми оце робимо й що говоримо. Та я вирішив піддатися цій грі. — І часто він умирає? — Останнім часом — досить часто. А взагалі він може прожити не вмираючи кілька днів підряд. — І смерть триває довго? — Може, годину, чи хвилину, чи століття… Я не знаю. В мене немає годинника. — Він сам оживає? Чи тобі доводиться йому допомагати? — Іноді сам. Здебільшого коли я обмиваю йому обличчя. Ви ж знаєте: останнє миропомазання. Тепер я здогадався, що це може означати: хлопчик, мабуть, часто втрачає свідомість — недуг, безперечно, нервового походження, — і змочування лоба холодною водою виводить його з цього стану. Та все одно я не міг покинути їх, поки хлопчик не опритомніє. У сяйві свічок його обличчя здавалось рожевішим. Теплі відсвіти розвіювали тіні навколо носа та рота, відбивалися й підстрибували в зіницях, і нерухомі очі начебто оживали. Дівчинка в білій сукенці, не роздумуючи, сіла на пружинне ліжко в ногах гаданого мерця. Я мимоволі простяг руку, щоб уберегти тіло від стрясання, за що дівчинка зневажливо блимнула на мене: — Мертві нічого не відчувають. Вам слід було б знати це. Вони навіть перебувають не тут. Вони подорожують до іншого світу зі своїми снами й мареннями. Голос її зробився нижчим і глухішим, наче віддалявся. Вона стиха промовила: — Я часто сплю біля нього, коли він мертвий. Тоді ми разом вирушаємо до раю. Я знову відчув безпричинну тривогу, ніби мій розум потрапив у порожнину. Мої добрі наміри не дали ніяких наслідків. Я хотів покинути цю кімнату з привидами, де слабнули моє тіло й розум. Якщо почую задовільне пояснення, то негайно піду геть. Я знову повторив запитання: — Де твоя мама? — Вона поїхала. — Коли повернеться? — Вона не повернеться, — сказала дівчинка. Я не наважився запитувати ще щось. Тут могла бути сімейна драма, болюча й таємна. Щоб змінити тему розмови я запитав: — А де твій тато? — Він помер. — Скільки разів? Вона подивилася на мене широко розплющеними від подиву очима, повними докору й співчуття, і мені стало ніяково. Після чималої паузи дівчинка нарешті пояснила: — Ви верзете дурниці. Коли люди вмирають, то назавжди. Навіть дітям це відомо. Звичайно, таке твердження здавалося цілком логічним. Усе ще дужче заплуталось. Як же ці діти можуть жити тут самі, без батька-матері? Мабуть, живуть десь-інде, в діда з бабою чи в друзів, які зглянулись і взяли їх до себе. Але без суворого нагляду діти цілими днями тиняються вулицями. І цей покинутий усіма будинок, без електрики й телефону, — їхнє улюблене місце ігор. Я поцікавився: — Де ви з братом живете? — Жан мені не брат, — відповіла дівчинка. — Він — мій чоловік. — І ви мешкаєте в цьому будинку? — Ми мешкаємо, де хочемо. А коли наш дім вам не до вподоби, то навіщо ви сюди прийшли? Ми нікого ні про що не просили. Що ж, вона мала рацію. Я й сам не знав, чого мені тут треба, й спробував обдумати становище, в якому опинивсь: удавана студентка медичного факультету спрямовує мене у цей завулок; хлопчик у мене на очах перебігає вулицю, падає й непритомніє; я переношу його до найближчого будинку; там розсудлива, але схильна до містики дівчинка верзе нісенітниці про мерців, що оживають. — Коли хочете побачити його портрет, то він висить он на тій стіні, — запропонувала дівчинка. Невже вона здогадалася, що я саме подумав про її батька? На простінку, між двома вікнами, куди вона кивнула рукою, справді висіла фотографія в рамці з чорного дерева; на ній було зображено чоловіка років тридцяти в мічманській формі. З-за рамки виглядала гілочка свяченого самшиту. — Він був моряком? — Звичайно. — Й помер на морі? Я був упевнений, що вона знову скаже «звичайно» й ледь помітно стене плечима. Та мені й цього разу не пощастило вгадати. Вона промовила, мов учителька, що виправляє помилку учня: — Загинув у морі. Звичайно ж, цей вираз точніший. Одначе такі уточнення зовсім не пасують вікові дівчинки. Складається враження, що вона просто проказує завчений урок. Під фотографією хтось старанно вивів такі слова: «Моїм любим Марі та Жанові од тата». Я озирнувся на дівчинку: — Тебе звати Марі? — Звичайно. Як мене ще можуть звати? Я пильно роздивлявся портрет і раптом відчув, що це якась пастка. В цю мить дівчинка сказала: — А тебе звуть Сімон. Тут для тебе є лист. Я теж помітив ріжок білого конверта, що виглядав з-за гілочки самшиту. Й ледве встиг відзначити про себе, наскільки дивні зміни відбулися в поведінці Марі: вона вже зверталася до мене на «ти» й до того ж знала моє ім'я. Я обережно, двома пальцями взяв листа й повільно витяг його з-за самшитової гілочки. Так, щоб не зламати її. Папір швидко жовкне від світла й повітря, проте цей конверт зовсім не пожовк. Мабуть, він опинився тут недавно. На конверті було написано: «Панові Сімону Лекерові, на прізвисько Борис». Тобто не тільки моє ім'я та прізвище, але й псевдонім, яким я ось уже кілька годин значився в таємній організації. Ще дивовижнішим здавалося те, що письмо за всіма ознаками (те ж перо, те ж чорнило, той самий нахил) було схоже на письмо напису під фотографією моряка… В цю мить дівчинка, що стояла в мене за спиною, крикнула на всю кімнату: — Жане, можеш прокинутися! Він знайшов листа! Я швидко обернувся й побачив, що досі нерухомий хлопчик раптом підвівся й сів на ліжку, звісивши ноги додолу, поруч з дівчинкою, яку все це, здається, захоплювало. Потім обоє добру хвилину ритмічно плескали в долоні й сміялися, підскакуючи на пружинах, від чого ліжко здригалось. Я почував себе цілковитим дурнем. Потім Марі знову цілком несподівано прибрала серйозного виразу. Хлопчик зробив так само; він, здається, в усьому наслідував дівчинку, яка була хоч і набагато молодша за нього, але спритніша й кмітливіша. Марі оголосила, звертаючись до мене: — Тепер ти — наш тато. Я — Марі Лекер, а він — Жан Лекер. Вона рвучко підвелася, церемонно киваючи на свого брата, потім зробила вишуканий реверанс, а далі вибігла на сходи, натиснула там десь кнопку вимикача (отже він у коридорі), й кімнату відразу ж залило яскраве світло, як ото відбувається в залі театру перед антрактом. Тепер я побачив у кімнаті численні лампи та старовинні бра у вигляді птахів, що досі лишалися непомітними. Марі легкою ходою повернулася й знову сіла на ліжку поряд із братом. Якийсь час вони перешіптувались, тоді замовкали, дивлячись на мене, слухняні й уважні. Вони прагнули продовження вистави. Вони були в залі, а я — на сцені, я грав невідому мені п'єсу, написану для мене невідомим автором. Чи, може, авторкою? Я відкрив незаклеєний конверт. У ньому лежав згорнутий учетверо аркуш. Я обережно розгорнув його. Почерк був той же таки, причому, напевне, почерк лівші, а коли ще точніше, то жінки-лівші. Коли я глянув на підпис, у грудях мені закалатало… Тепер я почав краще розуміти причину підсвідомої недовіри, яку відчув, побачивши ті з лівим нахилом рядки на фотопортреті в жалобній рамці: адже мало хто у Франції писав лівою рукою, особливо серед людей, що належали до покоління цього моряка. Лист, звичайно ж, не був любовний. Проте ті кілька слів багато важили, написані людиною, яку ти, здавалося, втратив назавжди. Я вже ввійшов у роль і, як актор, що грає перед публікою, прочитав: «Потяг із Амстердама — то був лише привід, що дозволив нам позбутися підозр. Справжнє завдання починається тільки тепер. Тепер, коли ви вже познайомилися, діти відведуть вас куди треба. Бажаю успіху». Підпис — Jean, тобто Джін, це було безперечно. Але я погано зрозумів речення, де згадувалося про якісь підозри. Підозри щодо кого? Я згорнув аркуш і вклав його до конверта. Марі кілька разів ляснула в долоні. З невеличким спізненням Жан зробив те саме, але без особливого завзяття. — Я виголодався, — сказав він. — Смерть виснажує. Діти підійшли до мене й владно взяли за руки. Я не опирався, бо це було передбачено планом дій. Отак утрьох ми й вийшли з будинку, ніби сім'я, що вирушила на прогулянку. Сходи та коридор і на першому, й на другому поверсі тепер були яскраво освітлені потужними лампочками. (Хто ж їх засвітив?) Оскільки, виходячи, Марі не вимкнула світло й не замкнула двері, я поцікавився чому. Її відповідь мене просто вразила: — Це нічого. Адже тут лишаються Жанна і Жозеф. — Хто такі Жанна й Жозеф? — Як це «хто»? Жанна — це Жанна, а Жозеф — це Жозеф. Мені тільки залишилось подумати: «Звичайно». Марі тягла мене за руку до широкого проспекту, час від часу стрибаючи на одній нозі по нерівній бруківці. Жан, навпаки, трохи відставав. За кілька хвилин він нагадав те саме: — Страшенно хочеться їсти. — Йому час вечеряти, — підтвердила Марі. — Треба його нагодувати, бо знову помре, а нам зараз ніколи гратися в смерть. Сказавши це, вона ляскітливо засміялася. Від такого сміху мені стало незатишно. Марі була невтримна, як більшість надто розвинених дітей. Я подумав, скільки їй може бути років. Вона вдалась невеличка на зріст і щупленька, але я дав би їй більше, ніж вісім. — Марі, скільки тобі років? — Ти що, не знаєш, що нечемно запитувати жінку про вік? — Навіть у твоєму віці? — Звичайно. Вчитися чемності слід у будь-якому віці. Марі промовила афоризм повчальним тоном, без тіні посмішки, без поблажливості. Чи усвідомлювала ця дівчинка всю безглуздість такого міркування? Вона вже повернула ліворуч, на проспект, і потягла мене та Жана за собою. Її хода була така ж рішуча, як і характер, через це будь-які запитання здавалися зайвими. Та ось Марі сама раптово зупинилась, суворо блимнула на мене знизу вгору і спитала: — А ти вмієш брехати? — Так, часом, коли треба. — А я чудово брешу, навіть коли не треба. Якщо кажеш неправду, коли треба, це має меншу цінність. Я можу з ранку до вечора не сказати й слова правдивого. Мене в школі торік навіть нагородили призом за брехню. — Це неправда, — сказав я, та це її зовсім не збентежило. Не зважаючи на мене, вона провадила спокійно і впевнено: — На уроках логіки цього року ми виконуємо вправи з брехні другого ступеня. Вивчаємо також брехню першого ступеня з двома невідомими. Часом фантазуємо водночас у кілька голосів, це дуже цікаво. А в старших класах вивчають брехню другого ступеня з двома невідомими, а також брехню третього ступеня. Це, мабуть, складно. Коли б швидше перейти до наступного класу! Потім знову так само несподівано вона потягла нас уперед. Хлопчик увесь час мовчав, а я поцікавився: — Куди ми йдемо? — Вечеряти. — Хіба маємо на це час? — Звичайно. Тобі що написали в листі? — Що ти поведеш мене туди, куди потрібно. — Отож, коли тебе ведуть вечеряти, мусиш іти вечеряти. Заперечити було нічого. Ми саме підходили до кафе. Дівчинка рішуче відчинила скляні двері, аж мене здивувала сила її руки. Ми з Жаном зайшли слідом. Я відразу впізнав те кафе, де бачив студентку в червоній куртці… Вона була там, досі сиділа на тому ж місці посеред порожнього залу. Побачивши нас, підвелася. Тепер я вже знав, що вона чекала мого повернення. Проходячи повз нас, студентка ледь помітно кивнула Марі й тихо спитала: — Все гаразд? — Гаразд, — голосно, не криючись, відказала Марі. Й відразу ж докинула: — Звичайно. Удавана студентка вийшла, навіть не глянувши в мій бік. Ми сіли до столика в глибині залу, де найменше світла. Сюди потягли мене діти. Здавалось, вони уникають яскравого світла. Так чи так, усе вирішувала Марі. — Я хочу піццу, — озвався Жан. — Ні, — відповіла сестричка. — Хіба ти забув, що вони зумисне начиняють піццу всілякими вірусами та бактеріями? Ти ба, майнуло мені, сучасна молодь знає, що таке гігієна харчування. Чи, може, ці діти виховувались в американській родині? Коли підійшов кельнер, Марі замовила всім гарячі бутерброди з шинкою та сиром, два лимонади й «кухоль пива для цього мосьє, бо він росіянин». Коли одягнений у білий піджак кельнер, не мовивши й слова, прийняв замовлення й одійшов, Марі скорчила мені жахливу гримасу. Я спитав: — Чому ти сказала, що я росіянин? Втім, росіяни не більші любителі пива, ніж французи чи німці… — Ти росіянин, бо тебе звуть Борис. І ти п'єш пиво, як усі росіяни, Борисе Лекеровичу! Раптово змінивши й тон, і тему розмови, вона схилилася до мене й довірчо сказала на вухо: — Ти придивився до кельнера? Це ж він на фотографії у формі моряка… на тій фотографії, що в жалобній рамці. — Він справді помер? — Звичайно. Він загинув у морі. Та його привид з'являється сюди, до цього кафе, де він колись працював. Саме тому ніколи ні з ким не розмовляє. — А, он воно що, — відгукнувся я. — Тепер зрозуміло. Кельнер нараз виник перед нами з тацею. Він виявився не таким-то й схожим на того моряка. Марі світським тоном сказала йому: — Дуже вам удячна. Моя мати завтра прийде й розрахується.  

Розділ 4


 

Поки ми їли, я запитав у Марі, як же цей кельнер, коли був ще живий, міг тут працювати, адже він служив у флоті. Та це запитання не збентежило її. — Звичайно ж, у флоті. Але під час відпусток приходив до своєї коханої, яка працювала тут. І разом з нею — адже він кохав її — подавав відвідувачам напої: чарку білого вина чи чашку кави з вершками. Заради кохання людина йде на все. — А що сталося з його коханою? — Коли вона почула про трагічну загибель коханого, то наклала на себе і руки — наїлася піцци фабричної випічки. Потім Марі почала розпитувати мене про життя в Москві, адже вона щойно приписала мені російське походження. Я відповів, що Марі й сама мала б це знати, оскільки вона моя дочка. Та дівчинка на ходу вигадала нову історію: — Зовсім ні. Ми жили не з тобою. Мене й Жана викрали цигани, давно, і коли ми ще були немовлятами. Ми жили в кибитках, мандрували по Європі й Азії, жебрали, співали й танцювали на вулицях і майданах, виступали в цирках. Вітчим і мачуха навіть примушували нас красти гроші чи різні речі в крамницях. Якщо ми їх не слухалися, вони нас жорстоко карали: Жанові доводилося спати на цирковій трапеції, а мені — в клітці тигра. Добре, що тигри траплялися добрі, та одному з них увесь час снилися кошмари і він цілими ночами гарчав уві сні, а я з переляку прокидалася й тремтіла. І так до ранку, ніколи не могла виспатися досхочу… А ти ввесь цей час подорожував світами, розшукуючи нас. Щовечора ходив до котрогось цирку, пробирався за лаштунки й заводив розмови з усіма дітьми, що тобі зустрічалися. Та, мабуть, над усе тебе і цікавили акробатки… І оце аж сьогодні ти нас знайшов. Марі говорила швидко, ніби хотіла сама себе переконати. Раптом її збудженість минула. Вона на мить принишкла, ніби замріялася, потім сумно мовила: — До того ж, ми не певні, що сьогодні справді зустрілися. Можливо, це не ми, та й ти — не ти… Вирішивши, мабуть, що й так набалакала багато нісенітниць, Марі заявила, що тепер моя черга розповідати. Оскільки я їв швидше, ніж діти, то вже давно впорався з вечерею. Досі Марі говорила, але тепер повільно й зосереджено пережовувала кожен шматок. Я запитав, яку історію їй розповісти. Вона захотіла, — навіть почала категорично вимагати — «науково-фантастичну історію кохання». Тоді я розпочав: — Отже, якось робот зустрічає молоду панну… Та моя слухачка відразу перебила розповідь: — Ти не вмієш розповідати. Справжня розповідь має бути обов'язково в минулому часі. Вона, звичайно, мала рацію, я сказав: — Згода. Отож, робот зустрів якось… — Та ні, не в такому минулому часі. По-французькому в оповіді слід уживати минулий історичний час[2]. Інакше, ніхто не здогадається, що ти розповідаєш історію. Я на мить замислився, бо не звик розмовляти писемною мовою. Нарешті почав: — Був собі якось дуже давно, в чудовому французькому королівстві дуже розумний, хоч і цілком металевий, робот. На балу в королівському палаці він якось зустрів прегарну шляхетну панну. Він запросив її до танцю, залицявся до неї. Вона почервоніла. Він вибачився. Потім вони знову танцювали. Його рухи здалися панні якимись механічними, але він зачарував її своїм вишуканим поводженням. Наступного дня вони побрались, одержали безліч розкішних подарунків і вирушили у весільну подорож… Ну що, так годиться? — Не блискуче, але може бути. У всякому разі, форми минулого часу правильні. — Отже, далі… Молоду звали Бланш, і це дуже їй пасувало, бо вона була чорнява. Була трохи наївна й не помітила кібернетичної природи свого чоловіка. Проте, вона таки завважила, що він завжди робить одні й ті самі рухи, промовляє одні й ті самі слова. «Ти ба, — думала вона. — Мій чоловік напрочуд послідовний і в діях, і в словах». Та одного ранку, прокинувшись дочасно, вона побачила, як він у ванній кімнаті змащує свої тазостегнові суглоби з допомогою маслянки від швацької машинки. А що дружина була добре вихована, то нічого йому не сказала. Одначе від того дня сумніви почали точити їй серце. Вона пригадала деякі обставини, яким доти не надавала значення: нічне рипіння, причому рипіли не пружини ліжка, а щось інше, і саме тоді, коли він пригортав її в темряві алькову; й не раз чула вона й дивний звук, ніби тихе цокання будильника, що чулося в нього зсередини. Бланш зробила ще одне несподіване відкриття: його досить невиразні сірі очі часом починали блимати, мов габаритні вогні автомобіля, що збирається робити поворот. Розтривожили її до краю й інші властивості чоловіка. Зрештою пані Бланш упевнилася в ще неймовірніших, справді сатанинських відхиленнях: її чоловік ніколи нічого не забував! У його дивовижній пам'яті відкладалися найнезначніші побутові події, він був здатен подумки виконувати з надзвичайною швидкістю арифметичні дії, коли в кінці місяця вони разом робили господарські підрахунки. Це навело Бланш на підступні наміри. Вона захотіла більше довідатись про дивні здатності свого чоловіка й виробила справді макіавелічний план… Коли я дійшов до цього місця, діти вже давно сиділи над порожніми тарілками. Та я й сам аж совався на місці, так мені кортіло піти з цього кафе й дізнатися нарешті, що ми робитимемо далі. Тому я поспішив закінчити свою розповідь: — На жаль, саме тоді розпочався сімнадцятий хрестовий похід і нашого робота було мобілізовано до колоніальної піхоти, в третій кірасирський полк. Він сів на корабель у марсельському порту і вирушив на Близький Схід воювати проти палестинців. Оскільки всі лицарі носили обладунки з нержавіючої сталі, ніхто не помітив фізичних особливостей нашого робота. І він так більше й не повернувся до своєї любої Франції, безглуздо загинувши одного літнього вечора, так що навіть смерті його ніхто не помітив. А трапилося це під мурами Єрусалима, коли отруєна стріла підступного сарацина пробила його панцир і викликала в електронному мозку коротке замикання. Марі скривилася. — Кінець якийсь недолугий, — сказала вона. — В тебе було кілька вдалих думок, та ти не зміг їх розвинути. Але найприкріше те, що не зумів зробити героїв живими й привабливими. Коли в кінці герой гине, слухачів це аж ніяк не розчулює. — Наш робот уже ніколи не пригорне свою кохану Бланш, а тебе це так і не розчулило? — пожартував я. Нарешті я домігся того, що на обличчі моєї вимогливої вчительки з'явилася гарна весела усмішка. Марі відповіла мені іронічним тоном: — Було вельми приємно слухати вас, мій любий друже, коли ви нам розповідали про той бал, на якому наші герої заприязнилися. Й коли ми з Жаном закінчили їсти, то пошкодували, що обставини змусили вас скоротити розповідь: ми це одразу відчули. — По паузі вона додала вже іншим тоном: — Згодом я вивчуся на героїню роману. Це гарна робота, до того ж дає змогу жити в минулому історичному часі. Тобі не подобається? — Я ще не наївся, — втрутився в розмову її брат. — Хочу ще й піццу. Можливо то був жарт, бо обоє засміялися, та я нічого не зрозумів. Мабуть, якийсь родинний дотеп. Потім надовго запала тиша, що здавалася мені діркою в часі чи пробілом між двома розділами. Я дійшов висновку, що зараз щось має статися. Я чекав. Було схоже, що мої юні супутники теж чогось очікують. Марі взяла виделку та ножа й намагалася поставити їх сторч, зімкнувши верхніми кінцями; потім поклала на стіл хрест-навхрест. Марі, як усі діти і як усі поети, розважалась іграми з сенсом і нонсенсом. Закінчивши, сама собі всміхнулась, а Жан тим часом допив лимонад зі своєї склянки. Обоє мовчали. Чого вони чекають? Саме хлопчик порушив тишу: — Ні, — сказав він. — Не бійтеся. Я заговорив про піццу, щоб подратувати вас. Та й тут уже кілька місяців подають тільки бутерброди. Ви подумали, чого ми сидимо, правда ж? Просто нам ще зарано було рушати. Та тепер саме час, і ми зараз підемо. Як і його сестра, хлопчик говорив, ніби дорослий. Крім усього, звертався до мене на «ви». Він ще жодного разу не говорив так довго. Але тепер я зрозумів, чому він так уперто відмовчувався. Справді, у нього саме ламався голос; і він боявся, що мене розсмішать оті несподівані інтонаційні злами, що раптово трапляються посеред речення. Це, мабуть, було й причиною отого їхнього сміху: в слові «піцца» могли бути звуки, надто складні для його ламкого голосу. Нарешті Марі розкрила нашу подальшу програму: вона тепер мусить повернутися додому (до якого дому?), щоб готувати домашнє завдання (завдання з вигадок?), а її брат тим часом відведе мене на таємну нараду, де я дістану точні вказівки. Але я не повинен знати, де вона відбуватиметься. Для цього мені доведеться вдавати сліпого, надівши темні окуляри з непрозорими скельцями. Всі оті застережні заходи й таємничість, якими була оточена діяльність підпільної організації, ставали дедалі химернішими. Та я був певний, що в цьому є чимала частка гри, і вже вирішив триматися до кінця. Легко здогадатися, чому саме. Тому я вдав, ніби сприймаю як цілком закономірну майже дивовижну появу предметів, необхідних для мого перетворення на сліпого — окулярів, про які мене вже попереджено, а також білого ціпка. Жан спокійно взяв ціпок у кутку кафе, недалеко від нашого столика. Діти, напевне, обрали саме цей не такий-то й зручний столик у не досить освітленому кінці залу через те, що ціпок виявився поряд. Але хто приніс його сюди? Жан, Марі чи ота «студентка» в червоній куртці? Вона, вірогідно, стежила за мною від самого складу з двома манекенами, де Джін мене завербувала. Студентка могла принести й ціпок та окуляри. Вона прийшла сюди відразу після мене. Тоді ж і могла залишити тут, у кутку, ці речі, а вже потім сісти за столик неподалік від мене. Та мене дивувало, що я не помітив цих маніпуляцій. Я побачив ту дівчину, коли вона вже сиділа й спокійнісінько собі читала підручник з анатомії. Але в ту мить я витав у хмарах на крилах кохання, це й послабило мою спостережливість. Інше питання бентежило мене ще більше. Адже саме я захотів випити кави й увійшов сюди, а ота вдавана студентка з'явилася вже після мене. Я міг обрати будь-яке інше кафе на цій вулиці або й узагалі не пити кави. Як же за таких умов спільники Джін змогли попередити дітей про те, де вони знайдуть ціпок і окуляри? З іншого боку, Марі розмовляла з офіціантом так, ніби добре його знає. А Жан знав, які саме тут подають закуски, з меню біля бару. До того ж вони попередили, що їхня мати заплатить за нашу вечерю пізніше, хоча досить було сказати, щоб я сам сплатив цю незначну суму. Офіціант не заперечував. Схоже, він довіряв цим дітям, та й вони поводились тут, як постійні відвідувачі. Все сталося так, ніби я цілком випадково ввійшов до того кафе, де вони харчуються й проводять свої наради. Це було малоймовірно. Та інше можливе пояснення здавалося мені ще приголомшливішим: «випадковості» тут жодної; навпаки, сама організація непомітно привела мене до цього кафе, так улаштувавши зустріч із студенткою, що вже чекала на мене. Але ж як мене «привели»? В який таємничий спосіб? Що більше я про це міркував, то більше всі обставини заплутувалися й приводили до висновку, що ця загадка не має жодного розв'язання… Коли б пощастило довідатися, який зв'язок між дітьми та студенткою… На жаль, це лишалося таємницею. Поки я отак міркував, діти начепили мені окуляри. Оправа мала таку форму, що затуляла очі й з боків, тісно прилягаючи до лоба, скронь та вилиць. Я одразу відзначив, що не бачу нічого, хоч би як косував очима. Нічого не бачив і крізь скельця, бо вони були справді непрозорі. І ось ми, хлопчик і я, тримаючись за руки, рушили проспектом. Вільною правою рукою я простягав уперед білого ціпка, поводячи ним з боку в бік, чи немає де перешкоди. Вже за кілька хвилин я робив це цілком природно. Хлопчик мене вів, а я думав про це поступове й невпинне звуження своєї свободи, відколи побував у складі з манекенами, різним брухтом та поламаними машинами, де «мосьє Жан-Джін» призначив був мені зустріч. Саме там я погодився коритись наказам дівчини мого віку (чи навіть молодшої за мене), причому під дулом пістолета (якщо то справді був пістолет), що звело нанівець ілюзію добровільного вибору. До того ж я самохіть погодився не знати завдань і цілей організації. Й анітрохи від цього не страждав; навпаки, відчував полегкість і щастя. Потім не дуже люб'язна студентка, розмовляючи зі мною тоном шкільного інспектора, штовхнула мене на шлях, що видавався не найкращим. Унаслідок довелось піклуватися про псевдохворого, що нібито знепритомнів на вулиці, хоч насправді все виявилося не більш ніж грою. Коли я все це усвідомив, така підступність навіть не обурила мене, і я підкорився десятирічному дівчиську, яке до того ж увесь час бреше й фантазує. На довершення всього я відмовивсь од зору, втративши перед тим спочатку власну волю, а потім і розум. Отже, я тепер не розумів, що роблю й що зі мною діється, я навіть не знав, куди мене веде цей мовчазний хлопчик, певно, хворий на епілепсію. І я зовсім не прагнув бодай на мить зняти окуляри. Адже, без сумніву, досить було ледь ізсунути їх набік, удаючи, наприклад, ніби чухаю брову, щоб між носом і оправою утворилася вузенька щілина… Але я нічого такого не робив. Я сам захотів позбутися відповідальності за власні дії. Я без вагання дозволив позбавити себе зору, а невдовзі, якщо того заманеться Джін, перетворюся на щось подібне до елементарного робота. Я вже уявляв себе паралізованим, у інвалідному візку, сліпим, німим, глухим… яким іще? Подумавши про це, я сам до себе посміхнувся. — Чому ви смієтеся? — спитав Жан. Я відповів, що моє теперішнє становище здається мені досить смішним. Тоді хлопчик промовив слова, які я вже чув од Марі в кафе. — З кохання, — сказав він, — чого тільки не зробиш! Мені спочатку здалося, ніби він глузує, і я трохи роздратовано відповів, що не бачу в тому жодної логіки. Та, подумавши, так і не зміг пояснити собі того, що сказав Жан. Звідки йому стали відомі мої мрії про кохання, майже безглузді й до того ж таємні мрії, в яких я сам собі ледве зізнавався? — Атож, — провадив він, і голос його ввесь час ламався, — тут існує очевидний зв'язок: адже всім відомо, що кохання сліпе. І, крім усього, ви не повинні сміятися, бо бути сліпим — це сумно. Я саме збирався запитати в нього, чи кохання — це сум (що, власне, випливало з його двох попередніх тверджень і було бездоганним силогізмом), коли одна обставина перебила нашу розмову. Ми зупинилися край тротуару, я намацав ціпком брівку й подумав, що чекаємо зеленого світла, аби перейти на протилежний бік вулиці (у нас не існує спеціальних звукових сигналів для сліпих, як у Японії). Але я помилився. Тут, мабуть, була зупинка таксі й Жан чекав машини. На те й вийшло. Ми з ним сіли в автомобіль, здається, досить великий, у всякому разі дверцята були широкі, і я без труднощів зумів навпомацки сісти, віддавши ціпка своєму поводиреві. Отож я влаштувався, певно, на зручному задньому сидінні. Поки вмощувався, Жан зачинив за мною дверцята й, мабуть, обійшовши навколо машини, сів з лівого боку: я чув, як другі дверцята хряпають і хтось умощується поруч зі мною. Це був мій поводир — я впізнав його мінливий голос, водночас низький і високий: — За цією адресою, будь ласка. Зашарудів папір. Жан не назвав адресу, куди ми мали їхати, а, мабуть, простяг водієві аркушик. Завдяки цій маленькій хитрості він приховав од мене і дуже важливу подробицю, не викликавши підозри в таксиста. А, може, то було не таксі?  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка