Звіт "Аналіз реальних проблем та потреб ромів в Україні" київ жовтень 2003 зміст вступ 4 Ромський етнос в Україні 7 Методологія дослідження 12 Спосіб життя ромського населення 16



Сторінка4/10
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.59 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Таблиця 3.4.6


Розподіл відповідей респондентів на питання Які комунікації та зручності є в будинку чи квартирі, де Ви зараз мешкаєте?”, % (загальна сума відсотків перевищує 100%, оскільки кожен респондент міг вказати кілька варіантів відповіді)




За даними опитування ромського населення

За даними опитування населення України у межах проекту “Індекс людського розвитку: Україна, листопад 2002 р.”

Електрика

99

93*

Водопровід (холодна вода)

32

64

Централізоване опалення

9

–*

Централізоване постачання гарячою водою (постачання від теплової станції)

4



Автономне постачання гарячою водою (колонка, котел, титан)

22



Ванна, душ

22

69

Туалет з каналізацією

16

54

Каналізація

16



Телефон

11

56

Кабельне телебачення

5



* Запитання було сформульоване так: “Чи є у Вашому домогосподарстві електропостачання, яке не проведене самотужки?”

** Позначка (–) свідчить про те, що аналогічне запитання в межах даного опитування не ставилося.


Порівняння показників наявності певних комунікацій і зручностей свідчить про те, що житло ромського населення порівняно із населенням України в цілому вдвічі рідше має водопровід, втричі – ванну або душ, вчетверо – туалет з каналізацією (у даному разі можна говорити про каналізацію взагалі), у п’ять разів гірше забезпечене телефоном.

Способи опалення житла також свідчать про якість житлових умов, їх цивілізованість. За даними опитування ромів, лише 9% з них мешкають у приміщеннях із центральним опаленням, ще 26% мають газовий котел для опалення приміщення. Житло понад половину (52%) опитаних опалюється за допомогою печі з використанням твердого палива (вугілля, дров тощо). Оселя десятої частини респондентів не має нормального опалення: 6% опитаних ромів повідомили, що їхня домівка опалюється відкритим вогнем або піччю без витяжки і димоходу, а 4% – що приміщення, де вони мешкають, не опалюється зовсім.

Результати опитування ромів свідчать: родини менше половини респондентів готують їжу на газових або електричних плитах (45% випадків), причому газифіковані домівки тільки у третини опитаних. Приблизно така ж кількість (44%) респондентів готують їжу на плитах (печах), що опалюються твердим або рідким паливом. Як показник соціального неблагополуччя слід розглядати той факт, що за свідченням 9% респондентів, їх сім’ї готують їжу на відкритому вогні або у печі без витяжки, димоходу. Відповідно, 9% опитаних вказали, що їх сім’ї зазвичай готують їжу у дворі, на відкритому повітрі.

Загалом проблеми з опаленням та приготуванням їжі має значна частина ромських родин, включаючи й тих, чиї будинки газифіковані, хто має електричні плити. Як свідчать експерти, через борги ромським сім’ям нерідко відключають електроенергію і газ, низькі доходи унеможливлюють придбання вугілля та дров.

Загалом своїми житловими умовами тою чи іншою мірою задоволені тільки 29% опитаних ромів, причому “цілком задоволених” – 6% респондентів, а решта – “скоріше задоволені, ніж незадоволені”. Переважна більшість опитаних (70%) незадоволені тими умовами, в яких вони мешкають, причому понад третину (36%) – дуже незадоволені. На думку експертів, більшість ромських сімей мешкає в умовах, які не відповідають мінімальним санітарно-гігієнічним вимогам.

Окремої уваги заслуговує проблема надання комунальних послуг, їх якість. Вже давно кричущими питаннями стали якість доріг, прибирання та вивезення сміття в поселеннях – місцях компактного проживання ромського населення. Про це багато говорили експерти, про актуальність зазначених проблем свідчать і результати опитування самих ромів (див. табл. 3.4.7). Що стосується централізованого забезпечення теплом та гарячою водою, то якість відповідних комунальних послуг є традиційно актуальною для всього населення України.


Таблиця 3.4.7


Розподіл відповідей респондентів на запитання “Якої якості послуги Ви одержуєте –

високої чи низької?”, % (вказано відсоток серед респондентів, які відповіли на питання)





Характеристика якості послуг




“Висока” або “скоріше висока”

“Низька” або “скоріше низька”

Постачання газом

73

27

Послуги телефонного зв'язку

69

31

Постачання електричною енергією

57

43

Робота громадського транспорту (у тому числі – приміського)

50

50

Забезпечення холодною водою (робота водопроводу)

42

58

Медичні послуги

42

58

Централізоване опалення

25

75

Забезпечення гарячою водою

17

83

Прибирання вулиць, вивезення сміття

15

85

Якість доріг

7

93

Щонайменше половина опитаних ромів також негативно оцінили такі види послуг, як робота громадського транспорту, забезпечення холодною водою та надання медичних послуг. Питання доступу до послуг, що надаються медичними установами, буде розглянуто в розділі 3.5.3.


3.5. Питання охорони здоров’я
3.5.1. Загальна оцінка стану здоров’я
Переважна більшість опитаних представників ромського населення оцінюють стан власного здоров’я більш-менш позитивно: рівно третина респондентів характе-ризує його як “добрий” або “дуже добрий”, а ще 40% – як “задовільний”. Водночас понад чверть (27%) опитаних ромів називають стан свого здоров’я “поганим” або “дуже поганим”. Самооцінка самопочуття безпосередньо залежить від того, як часто респондент хворіє: негативно характеризують стан здоров’я передусім ті, хто хворіє часто або постійно (див. табл. 3.5.1.1).

Таблиця 3.5.1.1.

Розподіл відповідей респондентів на запитання „Як часто Ви хворієте?”




Практично не хворію

16

Хворію рідко

51

Хворію часто

25

Хворію постійно

7

Важко відповісти

1

Результати попередніх опитувань населення України свідчать про те, що незалежно від реального стану здоров’я, який може визначити тільки медичне обстеження, респонденти з вищим рівнем освіти схильні більш критично (негативно) оцінювати своє самопочуття. Це пояснюється ментальними особливостями осіб з вищою освітою, які особливо піклуються про своє здоров’я і будь-які негаразди, у тому числі – незначні, привертають їх пильну увагу. Особи з низьким рівнем освіти про нездоров’я схильні говорити лише у випадках загострення хвороб, коли “припече”; представники цієї освітньої групи, як правило, не приділяють уваги профілактиці, на відміну від високоосвічених соціально-професійних груп. Саме цим і пояснюється парадокс, коли найбільш освічені і, як правило, найбільш заможні респонденти, маючи у загальній масі краще здоров’я, гірше оцінюють його стан, ніж респонденти з низьким рівнем освіти і доходів.

Оскільки рівень освіти серед ромів дуже низький (див. розділ 5.2.1), то явище неадекватного оцінювання стану здоров’я також мало місце під час опитування ромського населення. Про це опосередковано свідчить об’єктивований (такий, що має об’єктивне підґрунтя) показник наявності у респондента хвороб. Хоча стан свого здоров’я негативно оцінили понад чверть (27%) опитаних ромів, серед них хронічні захворювання зустрічаються майже у половини респондентів (у 30% – одне захворювання і у 13% – кілька), причому йдеться про хвороби, які щоденно нагадують про себе болем. Отже частка опитаних ромів, незважаючи на наявність хронічних захворювань, позитивно оцінює стан свого здоров’я. Простежується така тенденція: кількість тих, хто висловлює позитивні оцінки, поступово зменшується у міру конкретизації запитань щодо стану здоров’я: від загальної характеристики самопочуття до визначення наявності хронічних захворювань із болісними симптомами.

Переважно негативні характеристики загального стану здоров’я ромського населення висловили медичні працівники, які працюють у закладах, розташованих у місцях компактного проживання ромського населення, причому головними причинами такого неблагополуччя передусім називалися бідність, погане харчування, несприятливі санітарно-гігієнічні та житлові умови. Якщо медпрацівник із Мерефи Харківської області, де мешкає більш-менш заможна ромська спільнота, говорив, що стан здоров’я ромського населення “задовільний, не гірше, ніж у середньому по області”, то медпрацівники та експерти інших категорій, які репрезентували місця проживання незаможних спільнот, частіше висловлювали думку на зразок: “(стан здоров’я ромів) гірший, ніж в інших населених пунктах, живуть у злиднях, погано харчуються”.


3.5.2. Ризики захворювань, що мають соціальний характер

Експерти, які мають змогу спостерігати повсякденне життя ромського населення, наголошують на тому, що найважливішою причиною високого рівня захворюваності серед ромів становлять ризики хвороб соціального характеру, тобто такі, що обумовлені способом життя. Насамперед йдеться про захворювання, обумовлені низьким рівнем життя – недоїданням, переохолодженням, незадовільними житловими і санітарно-гігієнічними умовами проживання. Опитані педагоги відзначали, що ромські діти вочевидь вдома недостатньо харчуються, часто їм бракує теплого одягу, взуття. Також вони висловлювали зауваження з приводу гігієни ромських дітей, щодо того, наскільки регулярно переться білизна, як виглядає одяг ромських дітей. Експерти-медики відзначають поширеність серед ромського населення шкірних захворювань, педикульозу, кишкових інфекцій, захворювань органів дихання, особливо туберкульозу, а також онкозахворювань. (Мається на увазі, що вказані захворювання серед ромів трапляються частіше, ніж серед населення даного регіону в середньому).

Окремої уваги заслуговує проблема поширеності серед ромського населення туберкульозу – хвороби, що має виражений соціальний характер. Дослідження виявило такий аспект проблеми, як прихованість реального масштабу поширеності цього захворювання. За свідченням медиків, у ромських общинах, неблагополучних з матеріальної точки зору, “багато ромів хворіють на туберкульоз, і це не фіксується медичними установами”, “хворих на туберкульоз у 2 – 3 рази більше, ніж зафіксовано”. Не маючи коштів на лікування, роми просто не бачать сенсу звертатися до медичних установ по допомогу, і це призводить до латентного поширення епідемії туберкульозу.

За даними експертів-медиків, реальна кількість (питома вага) хворих на туберкульоз серед ромського населення може коливатися від 10% (у більш-менш благополучних громадах) до 30 – 40% (у незаможних громадах). Про масштаби епідемії туберкульозу також свідчать результати опитування ромського населення. Майже всі (96%) опитані роми стверджують, що вони особисто або хтось із членів їхньої родини хворіє на туберкульоз. Навіть якщо респонденти враховували родичів, які не є близькими і які не проживають разом з ними в межах єдиного домогосподарства, ситуацію з поширенням епідемії туберкульозу серед ромського населення слід визнати катастрофічною, такою, що ставить на межу виживання увесь ромський народ.

Одним із ризиків соціального характеру, що істотно збільшує рівень захворю-ваності ромів (у тому числі на туберкульоз, онкозахворювань), є тютюнопаління. Про поширеність тютюнопаління також свідчать дані опитування дорослого ромського населення. Серед опитаних щодня палять 56%, а ще 13% – час від часу. Тютюнопаління є досить поширеним серед ромських дітей. Опитані педагоги і працівники міліції практично одностайно стверджують, що палять понад половину ромських дітей віком до 16 років, причому палити вони починають дуже рано. Унаслідок тютюнопаління ромські діти і підлітки особливо схильні до захворювань дихальних органів (за свідченням опитаних медиків).

На відміну від тютюнопаління, вживання алкогольних напоїв є менш поширеним. Більш-менш регулярно міцні спиртні напої споживає близько третини (29%) опитаних, причому один або кілька разів на тиждень – 14% респондентів. Близько третини респондентів також регулярно вживають вино і пиво, а найменшим попитом користуються слабоалкогольні газовані коктейлі на зразок “Ром-коли”, “Джин-тоніку” (див. табл. 6).



Таблиця 6

Частота вживання респондентами певних видів алкогольних напоїв, %




Види алкогольних напоїв

Не вживають зовсім

Один раз на місяць і рідше

2 – 3 рази на місяць і частіше

Міцні спиртні напої (горілка, коньяк тощо)

42

28

29

Вино

37

35

27

Пиво

33

34

32

Інші слабоалкогольні напої (“Ром-кола”, “Джин-тонік” тощо)

76

15

7

За оцінками експертів, кількість дітей віком до 16 років, які регулярно вживають алкогольні напої, може сильно коливатися у різних місцях компактного проживання (у різних громадах). Питома вага таких дітей може бути незначною (одиничні випадки), а може становити і половину дітей цього віку. Усе залежить від того, наскільки благополучною (з матеріальної точки зору) є та чи інша громада.



Окремого розгляду потребує проблема можливості поширення серед ромського населення епідемії ВІЛ-СНІДу. Потенційний ризик поширення епідемії становлять такі обставини:

  • Серед ромів є ті, хто вживає наркотики ін’єкційним шляхом.

  • Через погані житлові та санітарно-гігієнічні умови, недостатнє харчування представники ромського населення часто мають ослаблений імунітет (про що свідчить епідемія туберкульозу), що обумовлює їх сприйнятливість до інфекцій.

  • Переважна більшість ромів не працює або працює на посадах, що не передбачають обстеження зразків крові (див. розділ 4.1). Через брак коштів роми рідко звертаються до медичних закладів, рідко проходять обстеження. Відтак через незнання власного статусу ромські чоловіки і жінки можуть піддавати одне одного ризику інфікування через статеві стосунки.

  • Ромські жінки неохоче стають на облік у жіночій консультації у зв’язку з вагітністю і нерідко народжують вдома (див. розділ 3.5.3). Відповідно вони не проходять обстеження на ВІЛ, що передбачене у таких випадках. Це потенційно підвищує ризик вертикальної трансмісії – передання ВІЛ від матері до дитини.

  • Через впливовість в ромській громаді традиційної моралі слід очікувати, що у разі виявлення ВІЛ, ця особа (ром) буде всіляко приховувати факт інфікування, навіть від родичів і медпрацівників, через острах бути підданим остракізму, вигнаним із громади. Відтак реальні масштаби епідемії скоріше за все будуть перевищувати офіційну статистику кількості ВІЛ-інфікованих у населеному пункті, що є місцем компактного проживання ромів.

Разом з тим, за свідченням експертів (передусім працівників міліції), є обставини, що обмежують поширення епідемії:

  • Вживання ін’єкційних наркотиків серед ромів є незначним, принаймні не більшим, ніж серед населення в цілому (детальніше про це буде сказано нижче).

  • Оскільки в ромській громаді велику роль відіграють норми традиційної моралі, то сексуальні стосунки, як правило, відбуваються в межах подружнього життя. Молодь хоча й розпочинає рано статеве життя, але це відбувається в шлюбі, з постійним партнером. Із вказаних причин виключається сама можливість зайняття проституцією.

Слід зазначити, що наркоманія не схвалюється і активно засуджується ромською громадою. За даними опитування ромського населення, тільки 3% респондентів підтвердили, що в минулому мали досвід вживання наркотичних речовин (питання анкети не уточнювало, яких саме). Опитані ромські лідери наголошували на тому, що для ромів ”бути наркоманом ганебно”, що ”таким (споживанням наркотиків) наші роми не займаються”, що ”ромів не так багато, щоб вони самі себе свідомо принижували”. Щоправда, окремі з них визнали, що за останні пять років вживання наркотиків серед ромів, особливо молоддю, дещо збільшилося, проте загальна кількість їх становить не більше 1 – 2%. Було висловлено думку про те, що „серед ромів вживання наркотиків незначне, не більше, ніж серед представників інших національностей”.

Оцінки експертів інших категорій з цього питання не суперечили твердженням ромських лідерів. Практично усі експерти, які висловилися з питання вживання наркотиків серед ромів, у тому числі – представники органів влади та працівники міліції, говорили про те, що вживання наркотиків не є характерним для ромської молоді і ромського населення в цілому, що “таких практично немає”.

Певна річ, об’єктивну картину про рівень ВІЛ-інфікування серед ромського населення можуть дати тільки спеціальні вибіркові медичні обстеження. Що ж стосується інформованості про природу ВІЛ, шляхи передання інфекції та її профілактики, то опитані роми продемонстрували досить добру обізнаність. Переважна більшість (82%) респондентів вказали, що їм відомо про існування вірусу імунодефіциту людини, який призводить до захворювання на СНІД.

Також більшість опитаних обізнані про шляхи передання ВІЛ, а саме про статевий шлях (83% респондентів), про можливість передання інфекції, якщо використовувати для введення наркотику шприц, яким користувався ВІЛ-інфікований (70%), під час переливання крові (68%), а також про ризик передання ВІЛ від інфікованої матері до дитини (62%). Водночас приблизно третина респондентів не поінформовані стосовно того, що ВІЛ-інфекція може передаватися від ВІЛ-позитивної матері дитині через переливання інфікованої крові, а також через ін’єкції наркотичних речовин “брудним” шприцом і цей показник дає підставу вважати рівень інформованості хоча й високим, але все-таки незадовільним.


3.5.3. Користування медичними послугами. Доступність медичних послуг

Як стверджують експерти-медики, дорослі роми звертаються по допомогу до лікарів досить рідко, лише при нагальній необхідності, у разі загострення хвороб, болів. Медичні профілактичні огляди вони практично не проходять, це час від часу роблять лише ті нечисленні працюючі роми, робота яких передбачає профогляди. Висловлювання медпрацівників цілком узгоджуються з результатами опитування ромського населення. Серед опитаних ромів у разі потреби (“коли щось болить”) до лікарів постійно звертаються лише третина респондентів, а інші – лише іноді або взагалі не звертається (див. табл. 3.5.3.1).



Таблиця 3.5.3.1

Розподіл відповідей респондентів на запитання

Чи звертаєтеся Ви до лікарів, коли у Вас щось болить?”, %


Постійно

32

Іноді

43

Ніколи

25

Не так уже й багато (32%) тих респондентів, які не звертаються по домогу до лікарів з тієї причини, що не було потреби, мають серйозне нездужання (див. табл. 3.5.3.2). Зате практично така ж кількість опитаних не бачить сенсу звертатися до медичних установ через відсутність грошей на купівлю ліків і щоб платити лікарям.



Таблиця 3.5.3.2

Розподіл відповідей респондентів на запитання “Якщо Ви не звертаєтесь до лікарів,

то чому?”, % (вказано відсоток серед респондентів, які відповідали на це запитання (N=207). Загальна сума відсотків перевищує 100%, оскільки респонденти мали змогу

вказати кілька варіантів відповіді)


Немає грошей на купівлю ліків

33

Обходжуся самотужки (лікуюся сам)

25

Лікарям потрібно платити, а в мене немає грошей

24

Немає бажання до них звертатися, ліньки йти до них

2

Медичні працівники не хочуть надавати послуги людям ромської національності

1

Не знаю, куди потрібно звертатися, де їх шукати

1

Немає потреби, серйозно не хворів

32

Більшість експертів-медиків схильні вважати, що послуги медичних установ є доступними лише для небагатьох представників ромського населення. Хоча формально ромам не відмовляють у наданні медичної допомоги, але “якщо хочеш лікуватися – треба платити”; “з матеріальної точки зору медичні послуги доступні лише деяким ромам”. Аналогічні міркування були висловлені і з приводу доступності медпрепаратів. Навіть медпрацівник, який стверджував, що ромському населенню надаються безкоштовно ліки, вказав щодо доступності медпрепаратів: “Вважаємо, що доступні, хоча ромське населення скаржиться”.

Проблематичним залишається питання дородового медичного нагладу вагітних жінок. За свідченням опитаних медиків, менше половини (в окремих ромських громадах – одиниці) ромських жінок стають на облік в жіночій консультації у зв’язку з вагітністю і досить нерегулярно відвідують в дородовий період лікаря-гінеколога. Нерідкі випадки, коли ромські жінки взагалі не звертаються до фахівців, народжують дітей вдома, без забезпечення належних санітарно-гігієнічних умов.

За визнанням окремих експертів-медиків, ромські жінки рідко відвідують педіатра разом із своєю дитиною. У неблагополучних, з матеріальної точки зору, громадах, лише небагатьом дітям роблять щеплення. В окремих випадках лікарям доводиться самим відвідувати ромські сім’ї, щоб дізнатися, як розвивається дитина.

Експертам-медикам було запропоновано висловитись з приводу доцільності впровадження такої форми роботи, як надання ромському населенню медичної допомоги пересувними амбулаторіями. Малося на увазі, що бригада медиків різних спеціальностей виїжджала б у населені пункти, де компактно проживають Роми, на обладнаних автомобілях. Такі бригади проводили б огляди ромів (на добровільній основі), діагностику, надавали б їм допомогу, у тому числі – медикаментозну, проводили б роботу з профілактики різних хвороб.

Думки експертів стосовно доцільності зазначеної форми роботи розділилися. Один із опитаних медпрацівників вказав, що необхідності в роботі виїзної амбулаторії саме у їхньому населеному пункті немає, оскільки у безпосередній близькості від ромських поселень є лікарня. Інші опитані медпрацівники позитивно поставилися до запропонованої ідеї, вважаючи, що робота пересувної амбулаторії принесла б свої результати. “Не всі роми можуть дозволити собі звернутися до лікарів (через брак коштів)... Не треба витрачати гроші на дорогу... ”. На їх думку, пересувні амбулаторії дозволять поліпшити профілактику захворювань, ранню діагностику захворювань, виявлення хворих та надання їм допомоги (у т.ч. на туберкульоз), своєчасне виявлення і постановку на облік вагітних жінок, дородовий нагляд вагітних жінок, допомогу по догляду за немовлятами, а також проведення санітарно-просвітницької роботи.

Особливої підтримки набула ідея пересувних амбулаторій серед педагогів. На відміну від медичних працівників, усіма педагогами без винятку було висловлене переконання, що така форми роботи з ромським населенням є украй важливою і необхідною. Робота пересувних амбулаторій дозволила б знизити кількість захворювань серед ромів, дала б змогу своєчасно виявляти і лікувати туберкульоз, який останнім часом стає серед ромів дедалі поширенішим. Проте при цьому висловлювалися сумніви з приводу можливості реалізації такого проекту: ”Це дуже добре, але чи можливо? Хто це фінансуватиме?”

Ідею пересувних амбулаторій, які працювали б у ромських поселеннях, підтримує і більшість ромських лідерів. На їх думку, ромське населення, безумовно, потребує такого виду медичних послуг, деякі лідери навіть висловили готовність особисто допомогти у здійсненні цих проектів. Така форма роботи, по-перше, дасть ромам можливість більше дізнатися про своє здоровя і про те, як його оберігати. По-друге, це сприятиме зменшенню захворювань серед ромів і тому такі медичні огляди слід робити якомога частіше. По-третє, це дасть змогу поширити медичну допомогу на тих ромів, які давно і хронічно хворіють, але не хочуть іти до лікаря (а таких, за словами експертів, є досить багато). Окремі експерти, визнаючи доцільність діяльності виїзних амбулаторій, звертали увагу на ситуаційність і одномоментність такої форми роботи, на те, що в такий спосіб неможливо вирішити численні проблеми, пов’язані з охороною здоров’я ромського населення. “Тут потрібна постійна і системна допомога”, – наголошували вони.

Слід зазначити, що серед ромських лідерів були й противники виїзних амбулаторій. Вони вважали, що подібна спеціальна увага є принизливою для ромів, що “роми такі ж люди, як усі інші, і здатні, у разі потреби, звернутися до поліклініки чи лікарні”. Отже, розробляючи заходи, спрямовані на поліпшення доступу ромського населення до медичних послуг, слід враховувати морально-етичні моменти, ментальні особливості. Аналізуючи висловлювання експертів, слід зробити висновки, що особливо делікатним треба бути у питаннях, які пов’язані із охороною репродуктивного здоров’я та регулюванням репродуктивної поведінки. Наприклад, безплатна роздача презервативів, буклетів з інформацією про запобігання небажаної вагітності може викликати обурення, вороже ставлення до працівників пересувної амбулаторії.
3.6. Шлюбна та репродуктивна поведінка

Шлюбна та репродуктивна поведінка ромського населення тісно пов’язана з усталеними традиціями їхнього способу життя та сімейного устрою, із звичаями та культурними цінностями, особливостями побуту та зайнятості. Це саме та етнічна група населення, яку майже не торкнулися нові зрушення у процесах шлюбності та народжуваності, що відбуваються нині в Україні. Якщо в цілому для України характерні тенденції поступового підвищення віку вступу до шлюбу і народження першої дитини, а також домінування однодітних сімей, то у середовищі ромів орієнтації на традиційну модель шлюбної та репродуктивної поведінки виявились напрочуд стійкими.

Значною мірою цьому сприяють, по-перше, економічний спосіб життя ромської сім’ї, визначальними рисами якого є традиційне домінування чоловіка як годувальника і економічна залежність жінки від чоловіка (про це детальніше див. у розділі 5.1.1). Зазвичай, ромські жінки ніде не працюють, а такі заняття, як ворожіння і жебракування, не підвищують їх статус. Роль жінки пов’язана насамперед із материнством, доглядом за дітьми та веденням домашнього господарства. Поєднання материнства і професійної зайнятості, що характерно для багатьох сучасних жінок, у ромській родині не є актуальним.

Друга обставина, що обумовлює специфіку моделі ромської сім’ї, пов’язана з традиційним поглядом на статеві стосунки, який не припускає диференціацію статевої і шлюбної поведінки, тобто можливість сексуальних стосунків без шлюбу і поза шлюбом. Існуючі в ромській спільноті звичаї припускають ранній початок статевого життя, але, безумовно, в шлюбі, нехай і не формальному. Це, відповідно, зумовлює ранній початок дітородної функції ромської жінки.

Результати опитування експертів, зокрема ромських лідерів та медичних працівників, підтверджують, що ромські жінки виходять заміж (головним чином – неофіційно) і починають народжувати дітей дуже рано. Вік вступу до шлюбу, названий експертами, коливається залежно від регіону країни. Так, у Закарпатті ромські дівчата та юнаки одружуються у 12 – 13 років та 14 –15 років відповідно. Ромська молодь, яка мешкає на Одещині, на думку тамтешніх експертів, починає подружнє життя переважно у 13 – 14 років (дівчата) та 15 – 18 років (юнаки), а у Харківський області вік взяття шлюбу коливається в межах 15 – 16 років для дівчат та 16 – 18 років для юнаків.

Те, що ромська молодь, яке мешкає на сході України, пізніше бере шлюб порівняно з молоддю інших регіонів, вочевидь, пояснюється вищим рівнем урбанізації, поширеністю міського способу життя серед ромів і, відповідно, більшою адаптованістю до місцевих умов. Відповідні регіональні розбіжності простежуються в експертних оцінках частки ромських дівчат, які виходять заміж у віці до 17 років. Чим далі на схід розташоване місце компактного поселення ромів, яке репрезентує експерт, тим нижчий цей показник. Якщо у Закарпатті більшість експертів відповіла, що практично всі ромські дівчата одружуються у віці до 17 років, то, на думку експертів з Харківської області, цей показник становить трохи більше половини.

Як уже зазначалося раніше, для звичаїв ромів характерною є “нерозривність” сексуальної і репродуктивної поведінки (дітонародження). Опитані медпрацівники зазначили абсолютну неприйнятність (з точки зору моралі) і непоширеність серед ромських жінок засобів контрацепції. Окрім цього, відзначалося, що ромські жінки дуже рідко або майже ніколи не роблять абортів. У зв’язку з цим серед ромського населення фактично не існує практики відкладання чи планування народження дітей. Відповідно поширеним явищем є вагітності та народження дітей серед наймолодших матерів. За даними експертів-медпрацівників, питома вага дівчат, які вагітніють у віці до 17 років, коливається в межах 50 – 70%.

Відсутність контрацепції, самих знань про сучасні методи планування сім’ї призводить до неконтрольованого дітонародження і формування розмірів та дітності сім’ї за традиційно-архаїчним принципом “скільки Бог дасть”. У цьому контексті чинниками, які певною мірою впливають на обмеження дітонароджень, можуть бути лише природні (наприклад, період годування дитини груддю) або ситуативні (роз’єднаність подружньої пари під час сезонної міграції ромських чоловіків у пошуках заробітків тощо). Практично усі опитані ромські лідери, а також лікарі засвідчили, що багатодітність (наявність трьох та більше дітей) є характерною особливістю переважної більшості (80 – 90%) ромських сімей. Не є винятком народження 10 – 12 дітей протягом усього дітородного періоду життя жінки, яка народжує часто і, очевидно, з короткими інтервалами між народженнями.

Поширенню багатодітності сприяють і певні культурно-етнічні особливості ромів. Йдеться, зокрема, про прихильне ставлення до великої кількості дітей, про повагу до багатодітних родин, підтримування міжпоколінних зв’язків через наявність великої кількості членів родини та розширену мережу родинної спорідненості. Не менш важливою є й інша обставина. В індустріальному суспільстві прагнення забезпечити своїм дітям певні стандарти споживання, виховання та освіти потребує від батьків певних капітало­вкладень і це, певною мірою, призводить до того, що подружжя обмежуються народженням лише однієї дитини. У сім’ях ромів турбота про забезпечення стандартів споживання і освіти не стають приводом для обмеження дітонародження.

Як уже зазначалося у попередньому розділі, ромські жінки рідко стають на облік у жіночих консультаціях у зв’язку з вагітністю, а якщо і стають, то нерегулярно відвідують лікаря у дородовий період; трапляється, що ромські жінки народжують дітей вдома, без забезпечення належних санітарно-гігієнічних умов. Низький життєвий рівень, погані житлові умови, в яких проживають ромські багатодітні сім’ї, відсутність практики здорового способу життя, нераціональне харчування та низький рівень медичного обслуговування дають підстави передбачити високий рівень захворюваності та смертності серед новонароджених. Цьому може сприяти також поширеність ранніх пологів, що супроводжуються високою ймовірністю материнської смертності (через нерідко ускладнений перебіг вагітності і пологів у дуже молодому віці), з одного боку, і народженням недоношених дітей із зниженою життєздатністю, з іншого, що за умови відсутності належної медичної допомоги мають підвищений ризик дитячої смертності.
3.7. Проблема бродяжництва та жебракування

3.7.1. Загальна характеристика проблеми

З початку 90-х років українське суспільство переживає період трансформації, який супроводжується гострою економічною і соціальною кризою. В умовах кризи перехідного періоду в країні виникло як стійке явище бродяжництва та жебракування. Засоби масової інформації в останні роки досить часто приділяють увагу тим, хто перебуває у стані бродяжництва, виділяючи із загалу специфічні підгрупи: тих, хто втратив житло, ставши жертвою махінаторів, дітей-безпритульних, також і ромів, що прохають милостиню.

Слід зазначити, що у середовищі ромів кочівля та жебрацтво мають свою давню традицію, яка не перервалася навіть за радянської доби, попри заборону кочівлі і жебрацтва “як паразитичного способу життя”. В різних суспільствах роми століттями перебували у становищі маргіналів і це не могло не вплинути на менталітет, спосіб мислення етносу. Постійне перебування на межі виживання зрештою призвело до того, що в ромському середовищі отримання нетрудових доходів (крадіжки, жебракування, ворожіння тощо) вважається цілком прийнятним шляхом здобуття засобів до існування. Відчуженість від суспільного виробництва стала причиною того, що роми не лише не знаходять, й часто не шукають інших соціально схвалюваних шляхів для забезпечення власного добробуту.

У цьому контексті явище жебракування не є виключно „продуктом” зовнішніх умов та соціального середовища, в якому перебувають роми. Неробство як вимушене явище з часом розбещує людину незалежно від її етнічної належності, праця для неї поступово сприймається лише як примус, насилля. Є підстави вважати, що певні ментальні особливості як історичний продукт репродукують у свідомості ромів перепони на шляху до їх інтеграції в суспільство.

Очевидно, саме цим і пояснюються розбіжності в точках зору експертів стосовно причин бідності серед ромів та їхнього зайняття жебракуванням. Ромські лідери найчастіше говорять про те, що бідність ромів – це наслідок несправедливого ставлення до цього народу з боку суспільства, відсутності можливостей для самореалізації, нерівності стартових умов для молоді, яка не може здобути освіту. Вони характеризують жебрацтво як вимушений вид заняття, який обумовлений безробіттям та злиденністю, голодуванням.

Друга група експертів, серед яких найбільше представників місцевих державних адміністрацій (хоча є і ромські лідери) висловлює думку, що жебракування почасти обумовлене низькою мотивацією до праці. На запитання, чому роми живуть у бідності: через несправедливе ставлення суспільства, чи через лінощі і відсутність сили волі, один ромський старійшина з Одеської області сказав: “Доля правди є і в першому, і в другому”. Інший старійшина із Закарпаття зауважив: “Так вже заведено, що рома робити не буде, краще буде жити бідно”. Слід зазначити, що традиційне становище ромської жінки у сім’ї та багатодітність ромських родин на тлі вкрай низького рівня матеріального добробуту не лише змушує жінок вдаватися до жебракування, й сприяє формуванню у них певної психологічної налаштованості на цей вид заняття як єдиний спосіб віднайти додаткові можливості нагодувати дітей.

Яким би не було ставлення до жебрацтва, результати дослідження свідчать про те, що це явище відіграє у ромів важливу роль і як складова способу життя, і як вид зайнятості, і як джерело доходів. Серед опитаних ромів 16% вказали, що впродовж дванадцяти останніх місяців їм доводилося вдаватися до жебракування, щоб здобути гроші.

Зрозуміло, не кожна людина наважиться визнати, що займається жебрацтвом, оскільки це не схвалюється в суспільстві. Тому при оцінці поширеності жебракування важливо враховувати також свідчення експертів. Думка експертів стосовно поширеності цього явища серед ромів була досить неоднозначною і помітно варіювала залежно від того, який регіон вони репрезентують. Простежується така особливість: у населених пунктах, де багато ромів займається ремеслом або зайняті в торгівлі, кількість тих, хто жебракує, або дуже незначна, або зовсім відсутня. І навпаки, у найбільш неблагополучних громадах до жебракування можуть вдаватися члени практично всіх родин.

Експертні оцінки масштабів жебракування є найбільш високими для Одеської та Закарпатської областей, хоча і не для кожного місця компактного проживання. Експерти цих регіонів найчастіше відзначали, що трохи менше половини ромів просять на прожиття. Менше вдаються до жебракування роми, які мешкають у Чернігівській і особливо, Харківській областях, що пояснюється, треба думати, більшою інтегрованістю ромського населення, яке мешкає в цих регіонах.

Жебрацтво тісно співіснує із бродяжництвом. При цьому, як стверджують різні групи експертів, немає будь-яких символічних, важливих для ромів цінностей, які б робили бродяжництво особливо привабливим для них. Тобто романтика кочового способу життя, скоріше за все, відійшла у минуле. Натомість бродяж­ництво обумовлено життєвими реаліями, а саме: жебракуванням з метою заробітку. Роми зазвичай не жебракують у місці постійного проживання, а виїжджають на “промисел” до навколишніх або віддалених великих міст, іноді навіть – до інших країн (до Москви). Віковий та статевий склад більшості тих, хто займаються жебракуванням, відзначається переважанням молодих жінок, дітей, жінок з маленьким дітьми. Саме вони викликають співчуття оточуючих і можуть розраховувати на подання милостині.



3.7.2. Проблема жебракування і бродяжництва серед ромських дітей

Проблема дитячого бродяжництва1 в цілому є досить актуальною для України. Кількість дітей, які були затримані працівниками органів внутрішніх справ за бродяжництво і жебракування, зростає з року в рік: 31,3 тис. – у 1999 р., 35 тис. – у 2000 р., 36 тис. – у 2001 р. (з них за бродяжництво – 27 тис. та за жебракування – майже 9 тис.). За оперативними даними служб у справах неповнолітніх, за 12 місяців 2001 р. під час проведення рейдів “Діти вулиці” було виявлено 6 226 безпритульних дітей, що на 23,4 % більше порівняно з 2000 р., та 19 072 дітей, схильних до жебракування і бродяжництва.

Результати проведеного дослідження засвідчили, що бродяжництво і жебра-кування ромських дітей є не поодинокими випадками, а досить поширеним явищем. Виходячи з експертних оцінок, це явище найбільш розповсюджене у Закарпатті, де в окремих місцях компактного проживання щонайменше половині ромських дітей доводиться “допомагати” батькам вирішувати проблему виживання. Дещо нижчими (в середньому) виявились відповідні показники в Одеській області; мало поширене, на думку тамтешніх експертів, жебракування ромських дітей у Чернігівській та Харківській областях (маються на увазі місцеві діти, оскільки до Харкова жебракувати приїжджають роми з інших регіонів).

Основна причина поширеності дитячого жебракування полягає в тому, що в умовах багатодітності і вкрай низького рівня доходу ромських дітей традиційно рано залучають до пошуку засобів до існування. Більшість опитаних експертів погодилась з тим, що ромські батьки досить часто залучають або змушують своїх дітей просити милостиню і саме таким чином привчають змалечку заробляти гроші, мотивуючи це тим, що діти повинні заробляти гроші, аби зробити свій внесок до сімейного бюджету. Якщо навіть немає відвертого примусу, то є пасивне заохочення, коли батьки не забороняють заняття жебрацтвом, знаючи про це, або схвалюють зусилля дитини, спрямовані на те, щоб у такий спосіб зробити свій внесок до сімейного бюджету.

На думку знов-таки більшості експертів, дорослі роми спокійно ставляться до того, що їхні діти прогулюють навчання у школі або взагалі не навчаються (про це детальніше див. у розділі 5.2.3). Найчастіше батьки не намагаються примусити дитину відвідувати школу, не прагнуть повернути дитину додому, якщо вона бродяжить, жебракує. Така свого роду безконтрольність і байдужість з боку батьків у поєднанні з незайнятістю і бездоглядністю дітей, які ніде не навчаються, створює підґрунтя для поширення явищ дитячого бродяжництва і жебракування.

За свідченням опитаних працівників міліції, ромські діти-бродяги вирішують проблему харчування для себе у такий спосіб (послідовність відображає, наскільки актуальним є той чи інший спосіб):



  • діти прохають незнайомих людей, щоб ті купили їм щось поїсти;

  • діти купують їжу за гроші, які вдалося випрохати або заробити;

  • дітей годують родичі, сусіди, знайомі;

  • діти крадуть щось їстівне на базарах або овочі, фрукти з чужих городів;

  • діти їдять те, що не доїли відвідувачі у кафе;

  • дітей годують благодійні або релігійні організації.

Дані інтерв’ю з експертами дозволяють висловити більш-менш обґрунтовані припущення стосовно того, яку саме специфіку мають бродяжництво і жебракування ромських дітей. Результати попередніх досліджень Українського інституту соціальних досліджень і Державного інституту проблем сім’ї та молоді свідчать про те, що до втечі з дому дітей в Україні в цілому найчастіше спонукає несприятливе сімейне середовище, де вони зазнають насильства у сім’ї, чи їхні батьки зловживають алкоголем. Натомість наявні дані дають підставу вважати, що зв’язок бродяжництва ромських дітей і сімейного неблагополуччя не такий виражений.

Навряд чи бродяжництво ромських дітей можна вважати виявом протестної форми поведінки через конфлікти з батьками (як це нерідко трапляється з іншими дітьми). Очевидно, діти ромів бродяжать не заради того, щоб утекти з-під контролю батьків (часто діти і так полишені самі на себе), випрошують не собі на дозвілля, а для того, щоб здобути їжу собі і родині (на це неодноразово вказували експерти). Тобто пошук дітьми засобів до існування – це скоріше вияв солідарності з членами сім’ї, з батьками.

По-друге, бродяжництво дітей-ромів зазвичай не поєднується із безпри­туль­ністю, як це характерно для звичайних “вуличних” дітей. Ромські діти-жебраки зазвичай живуть з родиною і не втрачають зв’язків з нею. Вони часто займаються бродяжництвом і просять милостиню разом з батьками чи ріднею. По-третє, серед ромської молоді, і в тому числі дітей-жебраків, майже не поширені такі звичні для “дітей вулиці” явища, як токсикоманія (нюхання клею), наркоманія чи проституція, що підтверджують експерти-працівники правоохоронних органів.

Водночас варто підкреслити, що бродяжництво і жебракування є руйнівними за своїми наслідками як для фізичного здоров’я, так і для духовного розвитку особистості дитини. Заняття такого роду не дають можливості дітям розкрити свої можливості, навчитися чогось корисного з тим, щоб набути певного професійно-кваліфікаційного рівня і отримувати сталий заробіток. Жебрацтво як поширений вид зайнятості ромських дітей деформує їх ціннісні трудові орієнтації, налаштовує на заробіток “легкого хліба”. Діти поступово звикають до свого маргіналізованого становища, засвоюють асоціальний спосіб життя і, таким чином, уже змалку випадають із процесу нормальної соціалізації. Діти, які бродяжать і жебракують, зазнають соціальної дезадаптації і мають високий ризик потрапити у криміно­генне середовище. Вони схильні наслідувати такі приклади девіантної поведінки дорослих, як шахрайство та злодійство.

Під час інтерв’ю експертам запропонували оцінити ефективність певних заходів, спрямованих на подолання бродяжництва та жебракування серед ромських дітей. Практично всі опитані експерти вважають недоцільним створення центрів денного перебування для ромських дітей, які бродяжать. Це ще раз підтвердило принципову відмінність специфіки бродяжництва ромських дітей від безпритульності як такої. З тієї ж самої причини не здобула підтримки пропозиція влаштовувати ромських дітей-бродяг до прийомних сімей тимчасового перебування.

Розв’язання проблеми бродяжництва і жебракування серед ромів ромські лідери вбачають у наданні матеріальної допомоги багатодітним родинам, створенні робочих місць і сприянні у працевлаштуванні, а також у здобутті освіти. Варто підкреслити, що вирішення цієї проблеми не вичерпується тільки поліпшенням матеріального становища ромів, воно нерозривно пов’язане із питаннями зміни їхнього становища у суспільстві в цілому, посиленням суспільної інтегрованості, підвищенням соціального статусу та послабленням ознак його маргінальності.


3.8. Дотримання правових норм

У стосунках ромського населення з представниками влади конфліктним полем часто стає відсутність у ромів документів. Після народження дитини (інколи – вдома, а не в пологовому будинку, який видає необхідну довідку) батьки не поспішають оформлювати свідоцтво про народження. За свідченням експертів-правоохоронців, молоді роми, яким виповнилося 16 років, “як правило”, “найчастіше” відкладають отримання паспорта. Як наслідок – “у більшості ромів немає необхідних документів – паспорта або свідоцтва про народження”. Особливо гострою є ця проблема для неблагополучних (незаможних) ромських громад. Відсутність документів ускладнює розв’язання конфліктних ситуацій, що виникають у ромів з представниками влади, передусім міліцією.

За оцінками працівників міліції, приблизно половина дорослого ромського населення, намагаючись здобути засоби до існування, порушує правові норми – займається жебрацтвом, шахрайством, крадіжками, торгівлею краденим. За словами правоохоронців, представники ромського населення найчастіше вчиняють такі злочини, як шахрайство та різноманітні крадіжки, причому останні дуже поширені в Одеській області. Одним із специфічних різновидів крадіжок є несанкціоноване підключення до електромережі та її споживання, а також викрадення худоби. За словами одного з експертів, який працює в населеному пункті, де ромська громада є дуже бідною, крадіжки та шахрайство “і є чи не єдиним способом утримувати сім’ї для ромів”.

Попри існуючі стереотипи, і ромські лідери, і опитані правоохоронці заперечують факт широкого залучення ромського населення в наркобізнес. Лише в одному випадку працівник міліції вказав, що роми в його населеному пункті беруть участь у виробництві наркотиків та торгівлі ними і що частка дорослого ромського населення, яка цим займається, становить приблизно 10%.

Дані інтерв’ю з правоохоронцями спростовують міфи (стереотипи) масової свідомості про те, що ”цигани силою утримують у своєму таборі осіб (у тому числі дітей) іншої національності і змушують їх до виконання неоплачуваної роботи, жебракування, проституції, виготовлення і продажу наркотиків”. Усі без винятку опитані працівники міліції заявили, що їм не відомі такі прецеденти. Вони також стверджують, що їм не відомі випадки, коли ромські жінки залишали своїх новонароджених дітей у пологових будинках або підкидали їх для виховання іншим людям. Експертам-правоохоронцям також не відомі випадки, коли б ромські жінки займалися проституцією. Ця обставина повністю відповідає особливостям субкульту-ри ромської спільноти, де домінують традиційні норми моралі, і до жінки за будь-яких обставин висувають суворі вимоги щодо її ролі (див. розділ 5.1.1).

Опитані працівники міліції відзначають, що ромські діти часто перебувають без батьківського контролю, покинуті на призволяще і через це схильні до асоціальної поведінки, жебрацтва, бродяжництва тощо (детальніше див. розділ 3.7.2). Що стосується правопорушень, які скоюють ромські діти і підлітки, то це передусім дрібні крадіжки, зокрема фруктів та овочів з чужих городів, а також хуліганство – бійки з однолітками. За словами одного з експертів, приводом для бійок нерідко стає те, що діти інших національностей дражнять ромських дітей, ображають їх (“називають їх чорними). Не знайшла підтвердження гіпотеза про те, що дорослі роми залучають своїх дітей до скоєння злочинів, зокрема до продажу наркотиків – з такою версією не погодилися опитані працівники міліції. На думку одного з експертів-правоохоронців, якщо таке й трапляється, то принаймні після того, як дитині виповниться 15 років.

З приводу того, що штовхає ромів до крадіжок та шахрайства, між експертами розгорнулася заочна дискусія. Умовно можна виділити три домінуючі точки зору. Першу висловили передусім ромські лідери. Згідно з цією точкою зору серед ромів крадіїв і шахраїв не більше, а, можливо, й менше, ніж серед населення в цілому, і що у звинуваченнях на адресу ромів значно більше домислів, ніж правди. Ця категорія експертів категорично не погоджується з тезою про те, що крадіжки і шахрайство є для ромів чи не єдиним способом здобути засоби до існування. На їхнє переконання, ”справжні роми красти не будуть”, а ”крадуть лише ті, хто не хоче працювати”.

Прибічники другої точки зору визнають, що для багатьох ромів крадіжки і шахрайство дійсно є головним способом заробляти на життя, коли нема іншого виходу. Ці експерти, і серед них чимало ромських лідерів, роблять акцент на важких умовах життя ромського населення, його маргіналізованість, злиденність, низький рівень освіти. Вони вважають, що об’єктивні обставини змушують ромів вдаватися до жебракування, шахрайства, крадіжок, щоб прогодувати себе і своїх дітей.

Працівники місцевих держадміністрацій і міліції переважно дотримувалися третьої точки зору, яка виходила із того, що джерелом асоціальної поведінки значною мірою є ментальні особливості ромського населення. Ці експерти говорили про те, що ”крадіжки і шахрайство – це у ромів у крові, вони інакше не можуть”.

4. Інтеграція в сучасні економічні відносини


4.1. Наявність постійного місця роботи.

Галузева та професійна специфікація зайнятості
Як зайняте ромське населення з певними застереженнями можна розглядати ромів, котрі повідомили, що на момент опитування вони мали постійну, тимчасову (сезонну) роботу або випадковий підробіток. До іншої групи економічно активного населення (безробітних) можна віднести також тих ромів, які дали ствердну відповідь на запитання: “Чи шукаєте Ви роботу у даний час?” На жаль, чітке застосування критеріїв Міжнародної організації праці щодо визначення економічно активного, зайнятого та безробітного населення на основі даних опитування ромів неможливе.

Результати опитування ромського населення показали, що економічно активними є тільки 38% ромів віком 15 – 70 років, зайнятими – 26%, в т.ч. 21% респондентів мають постійне місце роботи, ще 5% на момент опитування займалися тимчасовою (сезонною) роботою або випадковими підробітками. Майже 3/4 опитаних ромів (74%) не працюють зовсім, причому в кожного третього представника цього контингенту причиною незайнятості є те, що люди воліють обходитись випадковими заробітками, ніж працювати на одному підприємстві. Понад половину всіх респондентів (58%) або майже 3/4 осіб, які не мали постійної роботи, навіть не намагалися її знайти.

Так само низькі оцінки зайнятості ромів на постійній роботі надають опитані експерти. Переважна більшість з них вважає, що постійне робоче місце мають менше 10% дорослого ромського населення. За даними опитування експертів, частка дорослих ромів, які мають постійну роботу, в одних населених пунктах (м. Чернігів, с. Фараонівка Одеської області) може становити понад половину, в інших таких практично немає (м. Прилиманське Одеської області, м. Мерефа Харківської області, м. Свалява Закарпатської області). При цьому представники адміністрацій підприємств, де працюють роми, та місцевих держадміністрацій схильні давати вищі оцінки зайнятості ромів порівняно з представниками ромських громадських організацій або працівниками міліції.

Найбільший рівень зайнятості спостерігається в Харківській та Чернігівській областях, де згідно з узагальненими оцінками експертів близько третини дорослого населення мають постійне місце роботи, тоді як для Одеської та Закарпатської областей цей показник не перевищує 20%. Рівень зайнятості ромських чоловіків більш як удвічі перевищує показник, зафіксований для жінок (35% проти 16%). Як для чоловічого, так і для жіночого ромського населення рівень зайнятості із збільшенням віку зростає, досягаючи максимуму в найбільш економічно продуктивному віці (див. таб. 4.1.1), після чого починає зменшуватися.



Таблиця 4.1.1.

Рівень зайнятості респондентів залежно від статі і віку, %

(під зайнятістю мається на увазі наявність постійного місця роботи)





Вік




18-24 роки

25-28 років

29-39 років

40-49 років

50 років і старше

чоловіки

28

43

50

38

18

жінки

9

17

36

16

3

Закономірності зміни рівня зайнятості з віком серед ромського населення в цілому відповідають тенденціям, притаманним усьому населенню України (див. таб. 4.1.2), однак, по-перше, ступінь залучення ромів до трудової діяльності є дуже низьким на тлі загальнодержавних аналогів, по-друге, після 39 років серед ромського населення він із збільшенням віку починає стрімко падати, що, вочевидь, пов’язано із швидшим погіршенням здоров’я ромів порівняно з іншими групами українського населення.



Таблиця 4.1.2
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка