Згубна любов мольфарки



Скачати 139.98 Kb.
Дата конвертації03.11.2016
Розмір139.98 Kb.


Згубна любов мольфарки
Поліна високо підняла комірець чорного плаща, щільніше обмотала навколо шиї шалик, розкрила парасольку і зійшла зі сходів міської поліклініки. Червоні черевички - човники не виправдали своєї назви – моментально наповнились дощовою водою, хоч як дівчина намагалася оминати калюжі. Періщив сильний дощ. «Періщив... – подумала Поля, - а чи багато людей знають, що це слово походить від імені головного бога-громовержця – Перуна?.Отож-бо... Я теж колись цього не знала. Як і багато іншого». Пронизливий вітер час від часу шарпав плащ дівчини, крутив у всі сторони парасолькою, заважав рухатися, ніби намагався її зупинити. «Все-таки знайшов мене...» – промайнуло в голові. Тремтячими руками розстібнула сумку і витягла невеличкого ножа. З усієї сили кинула ним у вітер. Якби побачив хтось сторонній, не повірив би власним очам: на лезі була кров. Зрадливі сльози котилися щоками, залишаючи по собі чорні розводи від косметики. Голосно стогнав вітер, та на якусь мить Поліні здалося, що вона почула відчайдушний крик: «Коха-а-а-аю тебе-е-е-е!» Її обличчя стало кам’яним і дівчина щодуху прокричала: «Відчепися від мене! Ненавиджу тебе!!!» Залетіла до свого під’їзду, швидко перестрибуючи через кілька сходинок за раз, замкнула двері і безсильно сповзла по стіні. Ридала і линула думками в літо, яке минуло. Літо, яке перевернуло її життя з ніг на голову...
... - Бабусю! Зустрічай гостей! – весело вигукнула Поліна, переступаючи поріг невеличкої хатини в горах. – Як я втомилася, доки сюди дійшла! – скоромовкою тараторила дівчина, стягуючи з себе ремінці численних сумок.

- Внучко, а ти що до мене назовсім перебралася? – сплеснула в долоні старенька, побачивши кількість Поліних манатків. – Я думала ти тільки на літо приїхала сюди відпочивати. Але досить розмов, ходімо обідати. Впевнена, ти голодна, як вовк!

Вони сиділи за круглим столом, накритим величезною вишитою скатертиною. Поліна вплітала за обидві щоки смачнючі страви та запивала все бабусиним трав’яним узваром.

- Не розумію, як це тобі вдається, - говорила з повним ротом дівчина, - Я щойно була така втомлена, а зараз відчуваю, що сили просто наповнюють кожну мою клітинку. Вся справа, мабуть, у цих травах, якими ти заварюєш чай.

Бабуся взяла онуку за руку і з усмішкою промовила:

- Все-то ти знаєш! Краще розкажи, як твої сердечні справи. Маєш якогось кавалера?

- Ох, бабусю... Які хлопці... Нема зараз принців. Лиш коні зосталися. А хочеться величезного кохання. Такого, щоб аж ноги підкошувалися і голова обертом йшла... – замріяно промовила дівчина.

- Будь обережна в своїх бажаннях, доню. Деколи вони здійснюються. Ось тобі моя порада: не шукай чогось неземного. Краще мати спокійне сімейне щастя, бо в нашому роді велике кохання завжди йде поруч з великою бідою.

- Бабусю, а що ж робити, якщо в душі пусто? Якщо живеш кожен день, ніби в передчутті чогось? Якщо просте й звичне – не для мене? Я й до тебе на ціле літо приїхала тому, що якийсь голос всередині мене постійно кликав сюди. Батьки хотіли, щоб я їхала з ними в Болгарію на курорт, друзі запрошували до Криму, а той голос щоночі твердив мені, що я мушу їхати до тебе. Казав, що час прийшов...

Бабуся звела брови докупи, замислилась... «Невже?» Неквапом почала говорити:

- Полю, я вже й не думала, що це станеться... Голос, який тебе кликав, це твоє друге «Я». До цього часу ти була ще малою і він спав у тобі, а зараз прокинувся і хоче, щоб ти йшла дорогою свого покликання. – Дівчина недовірливо слухала слова старенької. – Справа в тому, що наш рід не зовсім простий, як здається на перший погляд. Всі твої предки по жіночій лінії були мольфарками. У мене народився син, тому всі свої знання і вміння мають перейти до тебе. Знаєш, хто такі мольфари? Це люди, наділені надприродними здібностями. Чарівники, ворожії, маги... Кажуть, що ми безпосередньо пов’язані з козацькими характерниками...

- Та ні, бабусю! Щось я не помічала за собою задатків Девіда Копперфілда, - зі сміхом сказала Поля.

- Не знаю, про якого Давида ти говориш, - ображено насупила брови бабця, - але я не брешу. І скоро ти сама в цьому переконаєшся. Пам’ятаєш, як в дитинстві, поранивши ногу, ти безпомилково знала, яку траву прикласти, щоб зупинити кровотечу та послабити біль? А як складала безглузді віршики, прикликаючи сонце, коли на вулиці був дощ, і воно хоч на кілька хвилин, але з’являлося з-за хмар?

- Дурниці! Збіг! Бабусечко, на дворі ХХІ століття, а ти продовжуєш вірити в якісь забобони.

- От завтра і перевіримо. Підемо збирати лікарські трави і подивимось, чи не заговорять у тобі гени.
Щось не спалося Поліні на новому місці... Забувалася тривожним сном, але внутрішній голос раз по раз будив її і вичитував за зневіру до бабусиних слів. Нагадував випадки, коли дівчина, ніби знала, де лежить білет, який вона найкраще вивчила; безпомилково казала подругам, з якими хлопцями у них складуться стосунки, а з якими – ні; ніколи не хвилювалася у складних ситуаціях, бо, ніби знала, як вони вирішаться. А під ранок, нарешті поринувши у глибокий сон, Поля побачила високого чорнявого хлопця з довгим хвилястим волоссям, яке куйовдив вітер. Та й сам незнайомець, ніби застиг у повітрі, і дивився на неї сумними волошковими очима. «Закохалася... – промайнуло в голові. – Але не можна закохатися в людину із снів!» Він проплив у повітрі до неї, взяв за руку, від чого по тілу розлилося приємне тепло...

Поліна розплющила очі і відчула, як сонячне проміння ніжно пестить її шкіру.

- Ну, що, сонько, готова до лісових пригод? – Бабуся тримала в руках вишиванку. – На ось, це - тобі! Сама вишивала. Але вона непроста. На перший погляд, здається, що на ній – прості незатійливі візерунки, а насправді – це сильні закляття проти поганих очей та захист від нечистої сили.

Дівчина швиденько одягнулася, полюбувалася на себе у старовинне дзеркало і попрямувала з бабусею до лісу. Дорогою старенька розповідала внучці про лікарські рослини та їхні корисні властивості. Дивно, але інколи Поліна її перебивала на півслові і сама розказувала про зілля те, чого аж ніяк не могла знати. Вже через годину дівчина орієнтувалася в травах так, на що у інших мольфарів йшло кілька місяців, а то й років. Бабцю це не тішило, бо вона розуміла, що така обізнаність – ознака могутності, а чим більша сила, тим більша небезпека розпорядитися нею неправильно. Якось непомітно для себе вони розділилися і Поля пішла зовсім в іншу сторону від бабусі. Вийшла на широку галявину з великим лісовим озером. Зелені плакучі верби опустили свої розпатлані віти у воду. Там купалися дівчата неймовірної краси. Час від часу вони перекидувались жартами та бризкались. Проте Полінину увагу привернув чорнявий хлопець, який сидів на великому сірому камені та обіймав струнку красуню з лляним волоссям. Він шептав їй на вушко якісь ніжності, а вона заливисто сміялася. Поля застигла, наче вкопана: могла заприсягтися, що в незнайомця були очі кольору волошок в житі.


- Вітре, про що задумався? – довгокоса красуня вирвалася з полону хлопцевих рук. – Невже я тобі набридла, що ти витаєш думками десь у хмарах? Можеш летіти, куди хочеш, спокушай на здоров’я нових наївних смертних дівчаток, але тобі нікуди не втекти від мої чар. Ти завжди будеш повертатися до мене!

- Як самовпевнено! – вигукнув парубок, притягуючи дівчину назад до себе. - Марено, поки що я не зустрів кращої за тебе, - наголосив на частці «поки що», - але і ти знай, що не можна закувати у кайдани вітер, прив’язати до бабської спідниці. Я – вільни-и-и-ий... – махнув рукою і листя на вербі прошелестіло останню фразу. – А задумався знаєш, про що? Цієї ночі мені наснився дивний сон. Ніби я стою на землі, а в небі до мене усміхається зоря дивовижної краси. Я лечу до неї, беру її в руки, але вона не обпікає, а навпаки, зігріває своїм теплом...

- Хм... Теж мені загадка! – приєдналася до розмови ще одна дівчина.– Та ж усім відомо, що якщо чоловіку сниться зоря, то це означає, що знайде собі наречену.

Почувши ці слова, Марена просяяла від щастя. А дівчина далі вела мову:

- Тому, Вітре, нікуди ти не дінешся від нашої подруги.

Хлопець невдоволено стиснув губи і піднявся з каменю, обернувся і розгубився: серед дерев стояла вродлива юнка у вишиванці і з цікавістю розглядала їхню компанію. У ту ж секунду їхні очі зустрілися і Вітер зрозумів: пропав! Ось вона, його зірочка ясная! Не змовляючись, вони пішли назустріч один одному. Шуміло листя, хилились верби додолу, ніби шепотіли: «Стережись! Стережись!» А вони йшли, нічого не помічаючи навколо себе.

- Хто ти? – ледь чутно промовила Поліна.

- Ти нас бачиш?

- Авжеж!

- Прості люди не можуть нас бачити без нашої на те згоди.

- Але ж я бачу... Хто ти?

Юнак повільно обійшов навколо дівчини, помічаючи чарівні символи, вишиті на її сорочці. Сумніву не було: таким знанням володіли тільки мольфари.

- Відгадай загадку, тоді дізнаєшся, хто я! «Без рук, без ніг, а дерево ламає».

- Ото вже загадав! Це ж кожен школяр знає. Вітер!

- Приємно познайомитись! А тебе, як звуть?

Зненацька дівчина почула відчайдушний крик, обернулася – то з усіх сил до неї бігла бабуся: «Поліно, відійди від нього! Мерщій!» Старенька стала перед онукою, закриваючи її собою. Глянула на хлопця – поглядом обпекла: «Не руш її!» Вітер підняв догори руки, мовляв, спокійно, вже йду... Бабця схопила дівчину за зап’ястя і потягла за собою. Спиною стара мольфарка відчувала погляди: захоплений - хлопця та сповнений ненависті – головної мавки Марени.


Вже вдома, у безпеці, бабуся розповіла, з ким пощастило зустрітися її внучці. Розказала, що ті красуні-дівчата – мавки. І саме вони своїми танцями і співом заманюють хлопців у ліс, де залоскочують їх до смерті або стинають їм голови. А парубок – то не хто інший як Вітер - знаний ловелас та підкорювач жіночих сердець. «Боже борони тобі, дитино, з ним зв’язатися!» - наостанок застерегла бабця.

Поліна лежала на старому вузькому ліжку, заплющивши очі. Намагалася заснути, але думками весь час поверталася на лісову галявину, де зустріла Його. Він заполонив її розум і серце, повністю підкоривши всі помисли. «Так дивно, - думала дівчина, - ще вчора я уявлення не мала, що герої казок та міфів – справжні, а сьогодні... От якби ще раз його побачити! Зненацька в голові почали виринати дивні рядки:



Повій вітре, буйнесенький,

З глибокого яру.

Прибудь, прибудь, мій милесенький,

З далекого краю.

Раптовий порив сильного вітру розчинив вікно, Поліна зірвалася з ліжка, прислухалася: тихо, тільки чутно, як сопить уві сні бабуся.

- Привіт! Кликала?

Поля аж зойкнула з переляку.

- Як ти сюди потрапив?

Хлопець невимушено сидів на старому стільці, перекинувши ногу на ногу.

- Для мене мене нема зачинених дверей. Хоча, чесно кажучи, я не міг тебе знайти: стара мольфарка гарно постаралася – заховала тебе за допомогою своїх заклять. Але, бачу, ти теж не з лика шита!

Вітер встав і підійшов до Поліни так близько, що вона відчувала його подих на своїх губах. Взяв за руки. У дівчини від одного цього дотику підкосились ноги. А він продовжував:

- Ти навіть сама не розумієш, яка сила схована в тобі. Мене це навіть лякає, але... водночас вабить. – Вітер ледь чутно торкнувся своїми вустами дівочого волосся, чола, щік. Безмовно кричала тиша, палали серця у вогні кохання і іскри, які йшли від того багаття, обпікали кінчики пальців та вуста. Юнка стрімко піднялася навшпиньки і несміливо торкнулася вустами до губ хлопця. Збентежений ловелас, здається, розгубився, але через секунду відповідав на поцілунок з усією пристрастю, на яку був здатний. Десь за вікном сердито загуркотів грім, велетенська блискавка поділила небо навпіл, але закохані не помічали нічого навкруги. Відірвавшись від ягідних губ дівчини, Вітер промовив: «Завтра Купала. Приходь до річки. Чекатиму! А зараз мушу йти. Батько Перун чомусь сердиться».

- Почекай! А хіба він також існує?

- Звичайно, старі боги нікуди не ділися. Просто смертні знають їх під іншими іменами. Святого Юрія, наприклад. – усміхнувся і розтанув у повітрі, ніби його тут ніколи і не було.

Наступного дня дівчина одягла вишиванку, бабусині червоні коралі і поспішила до річки. Дорогою зірвала китицю червоної, як кров, калини і причепила до волосся з лівого боку, вказуючи на те, що вона вільна. Дійшла до річки і захоплено затамувала подих. Те, що там відбувалося, було неймовірним. Весело грали сільські музики на скрипці, цимбалах та сопілці. Молодь робила опудала Купала та Марени, навколо яких згодом мали водити танки та співати купальських пісень, плели з живих квітів вінки, збирали хмиз, готували купи соломи на вогнище, пускали з гір палаючі колеса.

Сплела вінок і Поліна. Запалюючи свічку і прилаштовуючи її у віночку, думала про свого коханого. Пустила на воду. Заспівали дівчата:

В гаю зелененькім соловейко щебече,

Соловейко щебече;

Там дівчина мила віночок пустила

З барвіночку, з барвіночку.

Плинь, плинь, віночку, гарний з барвіночку,

За миленьким, за миленьким...

Поля знала, що згідно з народним повір'ям, якщо він пливе добре й гарно горить свічка, то дівчина вийде заміж, якщо крутиться на місці - ще дівуватиме, а як потоне - заміж не вийде взагалі. Почувся гучний плескіт: то хлопці стрибали у річку, щоб виловити віночки своїх коханих. Поліна намагалася серед струнких постатей парубків впізнати і Вітрову, але поки що це їй не вдавалося.

Щось дивне коїлося з її вінком. Спочатку він плив розмірено і спокійно, але за мить перед ним звідкись виник вир. То мавка Марена хотіла покарати непрохану зайду за те, що вкрала її коханого. Лежачи на дні річки, вона помахом руки манила його до себе. Вінок почав тонути. Мавка вже майже дістала його, як перед самим носом Вітер вихопив його у неї.

- Марено, не смій! – обпікав поглядом.

- Вона – не пара тобі! Нікому тебе не віддам! Зживу зі світу нахабну вискочку!

- Ти цього не зробиш! Як ти не розумієш, я кохаю її! Я тисячі років живу на світі, а ніколи не кохав. Тебе також ніколи не кохав! А таке у мене вперше. Якщо я зміг закохатись, то, може, це доля?.. Прошу тебе: не заважай нашому щастю!

Розвернувся і поплив, зачинивши для мавки назавжди своє серце. Очі Марени загорілись недобрим блиском. «Знищу!» - скреготала зубами.
- Красуне, не цей віночок шукаєш? – сяйнув посмішкою Вітер.

- То він у тебе! – радісно засміялась Поліна. Взявшись за руки, вони побігли до вогнища. Воно яскраво палало, потріскуючи і випускаючи в повітря снопи іскор. Розігнавшись, Вітер з Поліною перелетіли через високе багаття. Вже торкнувшись ногами землі, рука дівчини зненацька вислизнула з руки її обранця. «Не до добра це!» – промайнула думка. Знала, що коли закохана пара, узявшись за руки, стрибає через вогнище і їхні руки не роз’єднаються, то вони, побравшись, все життя проживуть разом.

Лежали у високій траві, обнявшись, і дивилися на зоряне небо. Кожен листочок, кожна травинка шепотіла Поліні про кохання Вітра.

- Я кохаю тебе! – кричав хлопець і слова його відлунювались у горах. – Ти – моя дружина перед людьми і богами. У нас не так, як у вас, смертних. Нам не потрібно робити сватання, весілля, щоб заявити свої права на когось. Достатньо того, що я назвав тебе своєю жінкою.

- А ти – мій чоловік. Мій... Тільки мій. – наче закляття шепотіла Поліна.
...Розлючена мавка, наче фурія, влетіла до хоромів верховного бога.

- Батьку, та що ж це діється? – впала до ніг сивого чоловіка Марена, безутішно ридаючи. – Де ж це бачено, що безсмертний брав собі в жони смертну? Та ще й не просту, а зі старовинного мольфарського роду! Вона нас всіх погубить! Ти маєш зупинити це!

- Доню моя, що сталося? Тебе хтось образив? – хмурив брови Перун.

- Та Вітер закрутив любов зі смертною!

- Марено, - поблажливо промовив старий, - думаю, ти даремно побиваєшся. Хіба не знаєш Вітра? Сьогодні з однією, завтра – з іншою, а післязавтра й до тебе повернеться!

- Ні, цього разу все не так! Сама природа шепоче про його кохання. Він назвав її своєю дружиною! Воно б нічого, якби не старовинне пророцтво, яке міститься у Книзі Віщих Снів. Пам’ятаєш, батьку, там говориться, що колись з’явиться мольфарка, яка спрямує свою силу проти богів і знищить їх. Ця вертихвістка тільки недавно дізналася про своє покликання, але сила, яка прихована у ній, вже зараз змушує мене остерігатися її.

- Не бути цьому! – грюкнув кулаком по столу Перун і в небі прокотився гучний гуркіт грому. – Приведіть мені сюди того безголового хлопчиська! А ти розберися з тією, як там її...

Мавка тільки задоволено посміхнулася й вийшла. За кілька хвилин Вітер стояв перед Перуном. Бог грому лютував, гримів, метав блискавки, вимагаючи, щоб хлопець покинув свою чергову пасію, але й Вітер був непохитним і твердив одне: кохає дівчину - і край! Не сподобався Перунові такий непослух, наказав кинути юнака до темниці, нехай охолоне і подумає на спокійну голову.

Тим часом Поліна доходила до бабусиного будиночка. Якась незрозуміла тривога огорнула її серце. Ще й погода, на диво, так різко помінялася: весь день світило привітне сонечко, а зараз все небо затягнуло важкими хмарами, раз по раз гриміло та блискало. Дівчина здригнулась, відчула: щось має статися. Увійшла до хати і вклякла: її бабуся висіла майже під стелею, прикута чарами мавки, а та збиткувалася над нею, вигадуючі жорстокі тортури. Старенька була вся мокра і обплетена зеленими водоростями. Поліна кинулася до мавки, але та помахом своєї руки припечатала її до стіни.

- Привіт, красуне! А я йшла повз, от і думаю: «Зайду в гості, познайомлюсь із злодійкою, яка вкрала у мене коханого». – тягнула слова Марена.

- Ах ти, паскудо, мерщій відпусти мою бабцю! У тебе що, сили вистачає тільки на те, щоб знущатися над старими?

- О, я ще навіть не починала... – Марена обернулася до жінки, клацнула пальцями і бабуся почала задихатися, наче від нестачі повітря. Поліна закричала, намагалася відірватися від стіни, до якої її прикувала поглядом мавка, але безрезультатно.

- Перестань! Я тебе благаю, перестань! Я покину Вітра, зникну назавжди... – молила дівчина.

- Хм... Ото здивувала... Звичайно, що зникнеш. Назавжди. Тільки спочатку розберуся зі старою відьмою, а потім і за тебе візьмуся... Теж мені, мольфарка знайшлася...

- Онучко, тікай... – знесилено прошепотіла бабуся. – Ти зможеш, ти – сильна...

Мавка стрімко обернулася, стиснула руку в кулак – і бабця затялася. Ніби вдихнула і затримала подих. Навічно.

- Ні! – голосила дівчина. – Н! Ні! Ні! Бабусечко...

Марена, посміхаючись, підійшла впритул до своєї суперниці:

- Боляче? Ось так боліло й мені, коли ти вкрала мого коханого, – змахнула рукою і Поліні теж забракло повітря, немов вона захлиналася водою. Відчувала, як життя повільно покидає її, проте страшно не було. Аж раптом до неї донісся тихий бабусин голос: «Ти зможеш, ти – сильна... Ти маєш жити...» Дівчина відчула, як потепліло в грудях. За якусь мить життєдайне тепло почало розливатися тілом, перетворюючись у палючий вогонь, який поглинув все єство молодої мольфарки. Поліна розплющила очі і відірвалася від стіни. Мавка, здається, розгубилася. Ненависть заполонила дівоче серце, обпалювала її зсередини, змушувала шепотіти дивні слова незрозумілою мовою. Марена сполотніла і застигла на місці.

- Ти... ти... не можеш... Ти не вмієш... – затиналася від страху.

Поліна підняла очі на мавку і та спалахнула полум’ям, репетуючи несвоїм голосом. Дівчина впала на землю: всі її сили пішли на те, щоб покарати кривдницю. Зненацька пролунав страшний грім, від якого в хаті розлетілися шибки. З’явився сивочолий чоловік. Побачив обвуглені останки старшої мавки, замахнувся і кинув блискавкою в лежачу дівчину. Та враз перед Поліною з’явилася невидима стіна, яка поглинула Перунові стріли. Це прадавня мольфарська магія, яка жила в юнці і передавалась від одного покоління до іншого, захистила її. Магія, яка так довго спала в дівчині і яку їй тільки доведеться опанувати.

- Я помщуся... – з викликом дивилася на Перуна. Верховний бог був вражений. В його очах промайнув страх, він не очікував такого повороту подій... Не знав, що робити і просто зник, наче під землю провалився. Поліна повільно піднялася з долівки, вийшла в темряву ночі. Ридала гіркими слізьми: оплакувала смерть ні в чому не винної бабусі та своє нещасне кохання. В голові крутилася єдина думка: «А де ти, Вітре, був, коли з нами отак...?»


...Лежала на холодній підлозі своєї квартири, скрутившись клубочком. Вже не плакала. Сьогодні Поліна дізналася несподівану новину, яка раз по раз змушувала її підносити руки до живота і бережно, ніби охороняючи, обіймати його. Вагітна. Вже 8 тижнів. Їй є заради кого і заради чого жити: дитина і помста богам. Вони злякались її, злякались ще не сформованої сили. А яким тоді буде це дитя, зважаючи на те, що його батьком була не звичайна смертна людина, а бог? Воно поєднає в собі могутню й прадавню магію мольфарського роду і силу вітру. «Стережіться, боги... - прошепотіла з ледь помітною кривою усмішкою. – Моя помста буде страшною!»



База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка