Законами, встановленими дер­жавою. Грошова система країни формується історично, що по­значається на структурі та змісті її елементів. Основними з них є



Скачати 230.31 Kb.
Дата конвертації14.12.2016
Розмір230.31 Kb.
ГЛАВА З

ГРОШОВА СИСТЕМА
§ 1. Поняття грошової системи та її елементи
Грошова система — це форма організації грошового обі­гу в країні. Вона є складовим елементом господарського механізму і регулюється законами, встановленими дер­жавою.

Грошова система країни формується історично, що по­значається на структурі та змісті її елементів. Основними з них є:

1) найменування грошової одиниці;

2) масштаб цін;

3) валютний курс;

4) види готівкових грошових знаків, які мають закон­ну платіжну силу;

5) регламентація безготівкового обороту;

6) державний апарат, який здійснює регулювання гро­шового обігу.



Найменування грошової одиниці (національної валю­ти), як правило, виникає історично. До введення власної грошової одиниці в Україні функціонувала грошова оди­ниця колишнього СРСР—карбованець (рубль), сотою до­лею якого є копійка. Найменування “рубль” закріпилося за грошовою одиницею Росії відносно пізно — в XVII ст. Становлення державної незалежності України обумовлює перехід до найменування стародавньої грошової одиниці, що використовувалася в Київській Русі — гривні.

Масштаб цін — історично обумовлений елемент грошо­вої системи, що визначає ваговий вміст у грошовій одини­ці металу, який у відповідний період виконував роль гро­шей. Установлений державою золотий (чи срібний) вміст грошей виступав важливим елементом системи ціноутво-

__________________

* “Гривня” як грошова й вагова одиниця Стародавньої Русі по­ходить від найменування обруча — прикраси із золота чи срібла, який носили на шиї (“загривку”) Частина цього обруча (рублена гривна), що оберталася в ролі грошей, стала основою найменування грошової одиниці “рубль” (карбованець).

80

рення в країні. В умовах обігу паперових грошей масштаб цін втратив своє значення елемента грошової системи. Ве­личина вираження вартості товарів у грошовій одиниці в сучасних умовах визначається відповідно до основ форму­вання вартості грошей, про що йшла мова в главі 1.



Валютний курс — це співвідношення між грошовими оди­ницями (валютами) різних країн. Він являє собою своєрід­ну “ціну” валюти однієї країни, виражену в валютах інших країн. Залежно від типу грошової системи валютний курс може визначатися ринком або встановлюватися державою в особі уповноважених нею на те органів.

Держава визначає види готівкових грошових знаків, що мають статус законного платіжного засобу на її території. До них відносяться: банківські білети, казначейські біле­ти та розмінна монета. Суттєва відмінність грошових біле­тів полягає у механізмі їх емісії — порядку випуску в обіг та вилучення з нього. При бюджетній емісії, яка проводи­ться спеціальним органом міністерства фінансів (казначей­ством), в обіг випускаються казначейські білети Кредитна емісія обумовлює випуск банкнот. Банківські білети над­ходять у сферу обігу в зв'язку з видачею кредиту, його по­гашення обумовлює вилучення грошових знаків з обігу.

У період перебування України у складі СРСР на її те­риторії оберталися готівкові знаки всіх трьох видів. Однак відмінність банкнот від казначейських білетів фактично бу­ла формальною. У зв'язку з відсутністю казначейства всі грошові знаки випускалися в обіг Держбанком СРСР. Ука­зана різниця в найменуванні паперових грошових знаків підлягала ліквідації згідно з законодавством про банки і банківську діяльність в СРСР. Але заміна одно-, трьох- та п'ятикарбованцевих казначейських білетів зразка 1961 р. не була завершена. Питання про види готівкових грошових знаків та їх платіжність нині вирішує кожна з незалежних держав, що входили до колишнього СРСР.

Основним компонентом грошової маси в сучасних умо­вах є не готівкові знаки, а залишки на рахунках у банках та небанківських кредитних установах. Вони використову­ються для платежів шляхом перерахувань коштів з рахунку платника на рахунок їх одержувача. Принципи функціо­нування грошей, записаних на рахунках (“грошей безго­тівкового обороту” або “електронних” в умовах проведен­ня платежів на базі електронно-обчислювальної техніки), визначаються державою через регламентацію безготівково­го обороту. Вона включає визначення сфер готівкових та безготівкових розрахунків і режиму використання грошей на рахунках, форми розрахунків, порядок платежів тощо.



81

Операції щодо готівкових і безготівкових розрахунків здійснюють банки та небанківські органи. Однак безпосе­реднє регулювання грошового обігу здійснюють банки, що зумовлює виділення їх як самостійного елемента грошової системи. Механізм регулювання визначається побудовою самої банківської системи — її організації за однорівневим чи дворівневим принципом.


§ 2. Основні типи грошових систем
Тип грошової системи визначається змістом її елементів та їх взаємодією, які обумовлюють тенденції розвитку та закономірності функціонування грошової системи.

Як елемент господарського механізму країни грошова система відображає властиву йому сукупність економіч­них відносин, у зв'язку з чим набуває характеру системи ринкового чи неринкового типу.



Неринкову грошову систему відрізняє наявність знач­них обмежень щодо функціонування грошей (талони, карт­кові системи розподілу тощо), використання адміністратив­них методів регулювання грошового обігу (раціонування видачі грошей, лімітування кредитів тощо), розмежування сфер готівкового і безготівкового обігу, заборона певних грошових операцій, здійснення контролю за грошовими операціями юридичних осіб та громадян і т. ін. У такій грошовій системі фактично порушуються її межі як форми організації обігу грошей, і регулювання поширюється на сам зміст грошових операцій. Даний тип грошової системи властивий адміністративно-командній економіці, якою і бу­ла система управління економікою колишнього СРСР. Він обумовлює підрив самої природи грошей як таких.

Грошову систему ринкового типу характеризує вільне функціонування грошей. Зберігаються лише певні обме­ження проведення грошових операцій на рівні банків як елемента грошової системи країни. При цьому регулюван­ня грошового обігу проводиться через використання еконо­мічних методів впливу на обсяг, динаміку та структуру грошової маси.

Відповідно до механізму регулювання валютних відно­син виділяються грошові системи відкритого та закритого типу. У відкритій грошовій системі відсутні обмеження на проведення валютних операцій юридичними та фізичними особами. Режим регулювання валютних відносин та визна­чення валютного курсу забезпечують органічне включення національної економіки у світову. Грошова система закри-



82

того типу передбачає використання валютних обмежень, які зумовлюють ізоляцію національної економіки від сві­тової. За таких умов валютний курс не відображає реаль­ної інвалютної ціни грошової одиниці країни, фактично ви­ступає як формальний елемент грошової системи.

Відповідно до загальних законів функціонування гро­шей виділяються саморегулюючі та регульовані грошові системи. Саморегулюючими були системи обігу металічних грошових знаків (монет). Основою саморегулювання ви­ступала рівність вартості, яку виражали монети в обігу, і вартості металу, що містився в них. У зв'язку з цим у конк­ретний період часу безпосередньо в обігу (функція грошей як. засобу обігу) знаходилася кількість монет, необхідна для реалізації товарів згідно із законом Кн. Якщо через зміну обсягу виробництва і реалізації товарів потреба обі­гу в грошових знаках скорочувалася, то відповідна кіль­кість монет вилучалася з обігу, перетворюючись у скарб. При розширенні виробництва і товарного обігу монети, що становили скарб, надходили в обіг. Так через функцію гро­шей як засобу утворення скарбу здійснювалося стихійне регулювання грошової маси, завдяки якому кількість гро­шових знаків у обігу підтримувалася на рівні потреби обо­роту в грошах.

Історично системи металічного обігу реалізувались у формі біметалізму та монометалізму. На ранніх етапах роз­витку капіталістичного виробництва грошова система, як правило, базувалася на біметалізмі.

При біметалізмі роль загального еквівалента законодав­че закріплялася за двома металами, — як правило, золотом і сріблом. Відповідно до принципів регулювання співвідно­шення між золотими і срібними монетами виділяються три. різновиди біметалізму:



система паралельної валюти, за якої вказане співвідно­шення встановлюється стихійно на ринковій основі;

система подвійної валюти, коли таке співвідношення визначається державою;

система “кульгаючої” валюти, за якої один з видів мо­нет чеканиться в закритому порядку.

Найпослідовнішою формою біметалізму була система паралельної валюти. Однак вона створювала технічні труд­нощі у функціонуванні сфери обігу в зв'язку з наявністю та постійними коливаннями подвійної системи цін. Спроби впорядкування обігу через законодавчу фіксацію співвід­ношення золотих і срібних монет, що, як правило, не від­повідало їх ринковій вартості, неминуче вели до тезаврації монет, вартість яких недооцінювалась. Явище витіснення



83

“хороших” грошей “поганими” визначається як закон Коперніка-Грешема. Воно обумовлює перехід від біметалізму до монометалізму.

Не припинило цього процесу введення деякими країна­ми системи “кульгаючої” валюти. Відмова від вільного кар­бування монет з срібла прискорила їх знецінення, наплив срібла з сусідніх країн і вивіз золота за кордон. Тому во­ни змушені були зовсім припинити карбування монет з срібла, а ті, що залишилися в обігу, перетворилися в роз­мінну монету.

Монометалізм — це грошова система, за якої тільки один вид металу виконує роль грошей. Найпоширенішим в іс­торії був золотий монометалізм *. Його найпослідовнішою формою виступав золотомонетний стандарт. Він передба­чав безпосередній обіг золотих монет, а також вільний об­мін грошових знаків (банкнот) на золото. Завдяки системі відкритого карбування золотий монометалізм забезпечував відносну стабільність вартості грошей, необхідної на стадії початкового нагромадження капіталу. За необмеженого руху золота між країнами золотий монометалізм виступав як грошова система відкритого типу. Золотомонетний стан­дарт існував у більшості розвинутих країн до першої сві­тової війни. У післявоєнний період він зберігався (до 1933 р.) лише у США.

Після першої світової війни в окремих країнах (Англія, Франція) був введений золотозливковий стандарт, за яким монети в обіг не випускались, але забезпечувався обмін банкнот на стандартні золоті зливки. Деякі країни ввели систему золотодевізного стандарту, за якого національні грошові одиниці обмінювалися на іноземну валюту (деві­зу), розмінну на золото.

У період світової економічної кризи 1929—1933 рр. були ліквідовані всі системи золотого монометалізму у внутріш­ньому обороті. Це означало перехід до регульованих гро­шових систем.

Саморегульована грошова система відповідала етапу розвитку ринкових відносин з мінімальним втручанням держави в хід економічних процесів. За металічного обігу державне регулювання виражалось у встановлені золотого (чи срібного) вмісту грошової одиниці. Для захисту інте­ресів учасників обігу від псування монет цей вміст офіцій­но закріплювався державою і його дотримання гарантува­лося функціонуванням системи відкритої чеканки монет.

______________________

* Срібний монометалізм існував у Росії в 1843—1852 рр , а також в Індії—у 1852—1893 рр. і в Голландії — в 1847—1875 рр.



84

З переходом до обігу як паперових, так і металічних грошових знаків, позбавлених власної вартості, припинив свою дію механізм стихійного приведення кількості грошей в обігу до величини поіреби обороту в грошах. У таких умовах регулювання грошового обігу перетворилося в ок­ремий елемент грошової системи. Відповідно до змісту ме­ханізму цього регулювання виділяються системи паперовогрошового та кредитного обігу.

Для системи паперовогрошового обігу характерна бюд­жетна емісія, яка може виступати у двох формах: 1) ви­пуск грошових білетів державним казначейством; 2) по­криття бюджетного дефіциту за рахунок кредитної емісії. В обох випадках випуск грошей визначається не потребами обороту, а величиною бюджетного дефіциту, що відповідно до законів обігу паперових грошей (див. главу 2) викликає їх постійне знецінення. Регулювання грошового обігу в цих умовах вимагає здійснення заходів, спрямованих на оздо­ровлення фінансів та збалансування бюджету.

Система кредитного обігу — це випуск і рух грошових знаків, що виникають на основі кредиту. Кредитна емісія забезпечує еластичність грошового обігу, дає можливість на відміну від бюджетної емісії, не тільки легко збільшува­ти, а й зменшувати кількість грошей в обігу. Це створює реальну можливість підтримання їх кількості на рівні об'­єктивної потреби обігу. За загальними законами обігу гро­шей кредитна грошова система близька до металічної. Ор­ганом регулювання грошового обігу є банки. Здійснювані ними кредитні операції (видача та погашення позик) від­повідно до реальної динаміки економічних процесів, руху матеріальних цінностей виступають передумовою балан­сування товарних і грошових мас в обігу.

Грошова система України в період становлення держав­ної незалежності є неринковою. Державне регулювання рів­ня цін в умовах економічної кризи, яка поєднала спад вироб­ництва із значним зростанням грошової маси, викликало розпад споживчого ринку — єдиної сфери нерегламентованих відносин купівлі-продажу та всезагальну дефіцит­ність товарів. За таких умов для регулювання відносин розподілу були впроваджені карткова система та інші фор­ми раціонування. Становище ускладнювала нескоординованість економічної політики незалежних республік у сфе­рі виробництва, товарообміну, грошових відносин. З метою захисту внутрішнього ринку в Україні була впроваджена купонна система, регламентувався вивіз товарів за межі республіки. Реально всі ці заходи посилювали неринковий характер грошової системи.



85

Перехід до грошової системи ринкового типу вимагає лібералізації економічних відносин, введення вільного ці­ноутворення та проведення комплексу заходів, спрямова­них на розвиток ринкових відносин: приватизації власності, сприяння розвитку підприємництва, демонополізації еконо­міки, розвитку підприємств ринкової інфраструктури. Ста­новлення ринкових відносин передбачає перехід до грошо­вої системи відкритого типу: лібералізації зовнішньо-еко­номічних відносин та введення конвертованості національ­них грошей.

Хоча грошова система України і є регульованою, знач­ний бюджетний дефіцит, що покривався кредитами Націо­нального банку України, призвів до надлишкового випуску грошей в обіг та їх підпорядкуванню законам обігу папе­рових грошей. Таким чином, як загальноекономічна ситуа­ція, так і ситуація в грошовому обігу свідчать про необхід­ність проведення реформи грошової системи України. Ос­новні завдання реформи: випуск власних грошових знаків та створення незалежної грошової системи республіки, ста­білізація грошового обігу і введення конвертованості на­ціональної валюти.
§ 3. Методи державного регулювання грошового обігу
Основним органом регулювання грошового обігу висту­пає банківська система. Методи державного регулювання визначають принцип побудови самої банківської системи.

Пряме директивне управління грошовим обігом в умо­вах адміністративно-командної економіки обумовило ор­ганізацію банківської системи за однорівневим принципом: відсутність розмежування банків на емісійні та комерцій­ні, безпосереднє здійснення банками, поряд з розрахунко­во-кредитним обслуговуванням клієнтів, емісійних опера­цій. Функція макроекономічного регулювання грошового обігу була відчужена від банків — її здійснювали органи планування та державного управління. Діяльність банків підпорядковувалась органам виконавчої влади. Ці органи визначали планові обсяги випуску в обіг (емісії) готівко­вих грошей, на дотримання яких була спрямована органі­зація оперативного емісійно-касового регулювання. Депо­зитна емісія також регулювалася на адміністративній ос­нові — позички видавалися згідно з встановленими ліміта­ми кредитування, показниками планових розмірів кредитів, правилами їх визначення тощо.



86

Методи прямого директивного управління грошовим обі­гом характерні для неринкової грошової системи. Ліквіда­ція останньої означає перехід до методів непрямого впли­ву на хід процесів грошової сфери, використання адекват­них економічних важелів. Передумовою їх використання виступає дворівнева банківська система, становлення якої передбачене Законом про банки і банківську діяльність в Україні.

Дворівневий принцип організації банківської системи передбачає відокремлення емісійних операцій регулюван­ня грошового обігу, які закріпляються за банком першого рівня —центральним банком країни, від розрахункового, касового і кредитного обслуговування юридичних і фізич­них осіб, котре виконують банки другого рівня — комер­ційні. Тоді як комерційні банки належать до різних форм власності, центральний банк, як правило, —державний. Його діяльність і являє собою основний інструмент дер­жавного регулювання грошового обігу.

Центральний банк переважно підпорядковується орга­нам законодавчої влади (Національний банк України — Верховній Раді республіки), що дозволяє йому проводити незалежну від виконавчих органів грошово-кредитну полі­тику. Основні напрями її — пряме визначення обсягу го­тівкової грошової маси та регулювання кредитних опера­цій комерційних банків. Центральний банк володіє моно­польним правом емісії готівкових грошових знаків. Однак в умовах сучасного грошового обігу головне завдання його діяльності — регулювання депозитної емісії, яка відбува­ється при кредитуванні комерційними банками клієнтів. Для цього використовуються три основні групи методів.

1. Регулювання кредитних відносин центрального банку з комерційними. Видача позик комерційним банкам (під їх боргові зобов'язання та шляхи переобліку їх портфеля векселів —рефінансування) Національним банком безпо­середньо впливає на обсяг їх пасивів, а тим самим — і їх активних (кредитних) операцій. Важливий метод у цій гру­пі — процентна політика центрального банку: встановле­ний рівень процентів по його кредитах виступає фактором регулювання попиту на кредит. Особлива дійовість рефі­нансування та процентної політики Національного банку України зумовлена особливостями організації ринку кре­дитних ресурсів республіки: перепродажем кредитних ре­сурсів Ощадного банку іншим комерційним банкам через Національний банк.

2. Проведення операцій на відкритому ринку — тради­ційний метод емісійно-кредитного регулювання. Купівля



87

державних цінних паперів центральним банком збільшує грошову масу в обігу, що сприяє зростанню пасивів комер­ційних банків і обсягу кредитування. Продаж цінних папе­рів спричинює скорочення грошової маси. Обмежена мож­ливість використання Національним банком України да­ного методу зумовлена відсутністю належного оформлен­ня державного боргу та розвинутого ринку цінних паперів.

3. Встановлення економічних показників регулювання діяльності комерційних банків. Це найчисленніша група ме­тодів емісійно-кредитного регулювання.

Розмір обов'язкових резервів, що розміщуються у На­ціональному банку, по своїй суті — показник кредитної мультиплікації, який визначає рівень “затухання” коли­вань депозитної емісії, що виникає в результаті перераху­вання коштів по рахунках комерційних банків. Обов'язко­ві резерви виконують також функцію страхування депози­тів. Цю функцію стосовно вкладів населення виконує та­кож показник співвідношення залучених вкладів громадян і власних коштів банку.

Граничне співвідношення між розміром власних коштів банку іа сумою його активів встановлює відносну межу роз­гортання кредитних операцій комерційного банку.

У регулюванні грошового обігу важливу роль відігра­ють структурні показники діяльності комерційного банку: рівень ринку його активних операцій, максимальний роз­мір ризику на одного позичальника, частка крупних пози­чок тощо. Співвідношення окремих груп пасивів і активів регулюється через показники поточної та довгострокової ліквідності балансу банку.

Поряд з регулюванням емісії важливу роль у функціо­нуванні грошової системи відіграють методи регулювання самого руху грошей. Ці методи специфічні для сфери готів­кового і безготівкового обороту.

Обіг готівкових грошей регулюється правилами, вста­новленими Національним банком. Вони визначають зага­льний порядок проведення готівково-грошових (відповідно до назви підрозділу, що здійснює операції з готівкою) опе­рацій банками та їх клієнтами — юридичними особами.

При регулюванні касових операцій банків використову­ється поняття “операційна каса”, яке означає сукупність готівки, що знаходиться в усіх касах комерційного банку. Відповідно до характеру діяльності банк може організо­вувати денні (що функціонують протягом періоду часу, від­веденого для роботи з клієнтами, — операційного дня), ве­чірні каси, каси перерахування виручки, яка надходить в інкасаторських сумках, та інші спеціалізовані каси. Зали-

88

шок грошей в операційній касі банку обмежується лімітом. Понадлімітний залишок готівки підлягає здачі розрахун­ковому центру Національного банку чи його філії, до яких прикріплений даний комерційний банк. Розрахункові цент­ри здійснюють також підкріплення операційних кас комер­ційних банків готівкою згідно з їх попередніми заявками.

Національний банк встановлює загальний порядок ве­дення касових операцій, правила формування грошових зна­ків, їх зберігання, перевезення, визначення платіжності, порядок заміни і знищення пошкоджених банкнот і монет. Ці положення поширюються як на комерційні банки, так і на їх клієнтів — юридичних осіб. Крім того, для клієнтів, згідно з їх договорами з комерційними банками, встанов­люється ряд інших правил: витрачання готівки за цільо­вим призначенням, лімітування залишків грошей у касах, нормування витрат готівкової виручки на місці, порядок інкасації виручки, передача готівки іншим підприємствам, порядок видачі готівки під звіт, оформлення касових опе­рацій тощо.

Організація безготівкового грошового обороту органіч­но пов'язана з регулюванням готівкового обігу: лімітуван­ня залишків у касах зумовлює зберігання основної маси грошей юридичними особами на рахунках у банку. Однак більш дійовий фактор — стимулювання депозитних опера­цій через виплату банками процентів по вкладах. Ще од­на форма прояву органічного зв'язку безготівкового і готів­кового обороту — можливість використання розрахункових документів (зокрема — перевідних векселів) як для пере­рахування коштів по рахунках, так і для безпосереднього здійснення платежу.

Головна особливість безготівкового обороту полягає у використанні спеціальної організаційної форми здійснен­ня самого акту платежу. Оскільки гроші платника знахо­дяться в банку, він особисто не може здійснити платіж; пе­рерахування (передачу) грошей за його дорученням здійс­нює банк. Це передбачає створення спеціальної системи безготівкових розрахунків як форми організації руху гро­шей по рахунках у банку. Вона базується на загальних принципах організації банківської діяльності, яка передба­чає відповідальність банку за збереження грошей на ра­хунках клієнта і безумовне виконання його розпоряджень щодо використання цих грошей.

Для забезпечення використання грошей ігри відкритті рахунку клієнт здає банку карточки із зразками підписів осіб, уповноважених розпоряджатися грошима, й відбитку печатки. Банк списує гроші з рахунку на підставі доку-



89

ментів, оформлених самим клієнтом-платником,— чеків, платіжних доручень, простих векселів або акцептованих ним документів, виставлених одержувачем коштів — платіжних вимог, тратт (перевідних векселів).

Відповідно до характеру діяльності клієнтів банки від­кривають їм різні види рахунків. Юридичним особам, які мають самостійний баланс і діють на основі комерційного розрахунку, відкриваються розрахункові рахунки, бюджет­ним, громадським та іншим організаціям і установам — по­точні рахунки. Дані види рахунків призначені для збері­гання грошей та здійснення платежів у межах залишку грошей на момент платежу.

Організаціям, які фінансувалися з республіканського бюджету, можуть відкриватися бюджетні рахунки, плате­жі з котрих здійснюються не в сумі наявних залишків гро­шей, які на рахунок не надходять, а в межах так званих бюджетних кредитів, розмір яких визначається при форму­ванні бюджету. Це було зумовлено порядком виконання республіканського бюджету, який базується на авансуван­ні бюджетних витрат за рахунок кредиту Національного банку України та мобілізації доходів бюджету на окремих рахунках. Доходні та видаткові бюджетні рахунки закри­ваються в кінці періоду виконання бюджету.

Для обліку виданих клієнтам кредитів банки відкрива­ють їм позичкові рахунки. Найбільш надійним (кредито­спроможним) клієнтам відкриваються єдині (контокорент­ні) рахунки для зберігання грошей клієнта та обліку ви­даних йому позик. Крім того, банки відкривають рахунки для цільового витрачання коштів — акредитиви, особливі рахунки, рахунки фінансування капітальних вкладень тощо. Перерахування грошей по рахунках базується на двох основних принципах:

1) платежі здійснюються лише за згодою платника, про що він надсилає у банк оформлені або акцептовані ним розрахункові документи; відхід від цього правила допус­кається у випадках стягнення коштів за рішенням суду чи арбітражу;

2) платежі здійснюються в календарній черговості над­ходження розрахункових документів та настання строку платежу.

Виходячи із специфіки проведення безготівкових розра­хунків, виділяються три рівні їх організації.



Міждержавні розрахунки. Як окрема організаційна фор­ма, вони існують в умовах грошової системи закритого типу. З метою організації розрахунків юридичних і фізич­них осіб з іноземними партнерами держава укладає угоди

90

з іншими країнами про порядок здійснення взаємних роз­рахункових відносин. Вони можуть проводитися шляхом використання вільно конвертованої валюти (у цьому ви­падку організація міждержавних розрахунків зводиться до регулювання порядку одержання вказаної валюти юри­дичними і фізичними особами) або проведення заліку взаємних вимог та зобов'язань — клірингу. В грошовій сис­темі відкритого типу організація міждержавних розрахун­ків збігається з державним регулюванням валютних від­носин (див.главу 9).



Міжбанківські розрахунки. В умовах однорівневої бан­ківської системи колишнього СРСР вони здійснювались у формі міжфіліальних оборотів (МФО) — перерахування між банками проводилися без жодних обмежень, суми перерахованих коштів фіксувалися на окремих рахунках у кожній з філій Держбанку, які в кінці року закривалися — “сквитовувалися”. По суті така організація розрахунків виконує лише контрольну функцію — завдяки подвійному обліку перерахованих коштів у банках платника й одержу­вача суми на початкових та завершальних рахунках МФО повинні бути рівними. Але система МФО не відповідає умо­вам дворівневої банківської системи, оскільки дає можли­вість автоматично і анонімно (в розрізі кредиторів) залу­чати кредитні ресурси кожним з комерційних банків. Дво­рівнева банківська система передбачає розрахунки комер­ційних банків по кореспондентських рахунках, які згідно із своїми функціями виступають як своєрідні розрахунко­ві рахунки банків. Така ж форма використовується і в між­народних міжбанківських розрахунках.

Розрахунки юридичних та фізичних осіб. За своєю сут­тю вони поділяються на грошові (здійснюються шляхом перерахувань по рахунках в банках) і безгрошові (шляхом заліку взаємних вимог). У сучасних умовах найпоширеніші грошові безготівкові розрахунки. Заліки взаємних вимог практикуються банками для погашення взаємних неоплачених зобов'язань клієнтів, а також використовуються у сферах, де постійно виникають зустрічні платіжні вимоги сторін.

За характером об'єктів розрахункових відносин виді­ляються розрахунки по товарних і нетоварних операціях. Вимоги до їх організації неоднакові. Якщо при нетоварних операціях головним є забезпечення своєчасності та повно­ти платежу, то організація розрахунків по товарних опера­ціях включає також підтвердження факту відвантаження та виконання зобов'язань, які передбачені договором сто­рін.



91

За способом оплати товарів та послуг виділяються такі розрахунки:

оплата за фактичним відвантаженням — здійснюється з ініціативи постачальника чи платника одразу ж після відвантаження товарів і надання послуг;

попередня оплата — проводиться (згідно з угодою) до відвантаження, як правило, за ініціативою платника;

планові платежі — здійснюються, виходячи з передба­ченого угодою плану регулярних поставок.

Конкретний спосіб платежу визначається угодою сторін.

Залежно від кількості учасників розрахунки можуть бу­ти прямими чи транзитними. У прямих розрахунках відвантажувач і одержувач товару одночасно виступають як одержувач коштів та платник. У транзитних розрахунках, крім відвантажувача й одержувача товару, бере участь посередник—постачальник, його участь у розрахунках ускладнює загальну схему проведення розрахунків.

У процесі безготівкових перерахувань клієнти банків України використовують п'ять основних форм розрахун­ків, які відрізняються за формою розрахункових докумен­тів та порядком документообороту:

1) розрахунки платіжними вимогами;

2) розрахунки платіжними дорученнями;

3) розрахунки чеками;

4) акредитивна форма розрахунків;

5) розрахунки вимогами-дорученнями.

Розрахунки платіжними вимогами передбачають здій­снення платежу за місцезнаходженням рахунку платника на основі розрахункового документа, оформленого поста­чальником. Вони базуються на операції “інкасо”—дору­ченні банку одержати від імені постачальника належну йо­му суму коштів. Комплект оформлених відповідним чином вимог банк постачальника пересилає банку платника, який контролює процес їх оплати. Платіж здійснюється за зго­дою (з акцепту) платника. При попередньому акцепті гро­ші списуються з рахунку платника лише після закінчення періоду, встановленого для відмови від акцепту (негатив­ний акцепт), чи одержання письмової згоди на оплату (по­зитивний). При наступному акцепті оплата вимог прово­диться протягом операційного дня в міру їх надходження в банк, але за платником залишається право протягом трьох робочих днів відмовитися від оплати товару. У сумі відмо­ви гроші поновлюються на рахунку платника.

Платіжні вимоги — найпоширеніша форма розрахунків за фактичною поставкою. Вона захищає інтереси постача­льника як одержувача коштів, але не гарантує своєчаснос-



92

ті платежу і призводить до значного розриву акту відван­таження товару і зарахування коштів на рахунок поста­чальника.

При розрахунках платіжними дорученнями платіж про­вадиться за місцезнаходженням рахунку платника на ос­нові оформлених ним розрахункових документів. Банк спи­сує гроші з рахунку на основі оформленого платником доручення і перераховує їх у банк постачальника для зара­хування на рахунок одержувача коштів. Платіжні доручен­ня використовуються в нетоварних операціях, де оплата здійснюється з ініціативи платника, а також у місцевих розрахунках по товарних операціях. Дана форма розра­хунків практично забезпечує акцепт товару, а не розрахун­кового документа, однак не гарантує своєчасності та пов­ноти платежу. Тому у відносинах, де необхідно гарантувати платіж, вводиться процедура “акцептування” платіжно­го доручення, що передбачає зарахування суми, на яку оформлений розрахунковий документ, на окремий рахунок. Вона може бути направлена лише на оплату акцептовано­го доручення.

Аналогічно гарантується платіж при розрахунках чека­ми з чекових книжок. При видачі чекової книжки платнику відповідна сума коштів депонується на окремому рахунку, який відкривається клієнту в банку платника. Вона дорів­нює граничній сумі (ліміту), на яку можуть бути виписані чеки. Чек, виписаний на суму, що перевищує ліміт, є недійс­ним. За чекової форми розрахунків платіж здійснюється за місцезнаходженням рахунку одержувача коштів на ос­нові розрахункового документа, оформленого платником. Виписаний для оплати товарів чи послуг чек передається одержувачу коштів, який здає його в свій банк. Останній зараховує суму чека на його рахунок, про що банк інфор­мує платника. Одержавши повідомлення, банк платника списує гроші з рахунку, на якому була депонована сума при видачі чекової книжки.



Чеки — одна з найбільш вигідних постачальнику форм розрахунків, оскільки вони забезпечують одержання вируч­ки негайно після відвантаження товарів. Однак чеки ви­магають попереднього вилучення коштів платників. Цей недолік усувається у випадку видачі чекової книжки без попереднього депонування грошей під гарантію банку.

Така ж пільга надається банком платоспроможному клі­єнту при розрахунках акредитивами. Дана форма розра­хунків використовується з метою гарантування платежу в умовах разових товарних поставок. Вона передбачає про­ведення платежу за місцезнаходженням рахунку поста-



93

чальника на основі оформлених ним розрахункових доку­ментів у межах коштів, депонованих у банку платника. Де­понування проводиться за заявою платника на окремому рахунку, про що повідомляються банк постачальника та сам постачальник. Одержавши повідомлення про відкриття акредитиву, постачальник відвантажує товар і для одер­жання грошей подає у свій банк “реєстр рахунків”, оформ­лений на бланку платіжної вимоги. Банк зараховує відпо­відну суму на рахунок постачальника і повідомляє про це банк платника, який списує суму платежу з окремого ра­хунку. Хоча акредитивна форма і гарантує платіж, крім попереднього вилучення коштів платника, вона викликає затримку відвантаження товарів постачальником.

В умовах розвитку ринкових відносин в Україні почали впроваджуватися платіжні вимоги-доручення — форма роз­рахунків, аналогічна перевідним векселям. Цей документ оформляється постачальником після відвантаження товару і разом з відповідними документами направляється на адре­су платника. Покупець акцептує цей розрахунковий доку­мент, оформляючи його підписами осіб, уповноважених роз­поряджатися коштами на рахунку, та відбитком печатки, і здає в свій банк. Перерахування грошей відбувається у по­рядку, прийнятому при розрахунках платіжними доручен­нями. Ця форма розрахунків спирається на взаємну дові­ру сторін, і банк не контролює стан виконання ними пла­тіжних зобов'язань.
ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Що таке грошова система, які іі складові елементи і в чому їх суть?

2. Які типи грошових систем відомі Вам з історії розвитку грошових відносин?

3. Що таке біметалізм і монометалізм, золотомонетний стандарт?

4. Чому виникла потреба створити в Україні власну грошову систему та яка її роль?



5. Які Ви знаєте методи регулювання грошового обігу?

6 У чому полягає роль безготівкових розрахунків у регулюванні грошового обігу?


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка