Загальна характеристика системи міжнародного гуманітарного права



Сторінка1/3
Дата конвертації05.05.2016
Розмір0.67 Mb.
  1   2   3
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СИСТЕМИ МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА
Савченко О.М., Міневалієва Л.І., Ковач В.О.,

Мусієнко В.А., Малишкін В.В.


ЗМІСТ


Вступ ...........................................................................................

...............2

1. Міжнародне гуманітарне право як галузь міжнародного публічного права .......................................................................................

...............3



а) Женева, Гаага, Нью-Йорк – історія виникнення та основні етапи розвитку Міжнародного гуманітарного права (міжнародного права збройного конфлікту) .........................................................................

...............3



б) Поняття та джерела, основні цілі, принципи та зміст Міжнародного гуманітарного права. Норми МГП .................................

...............7



2. Відповідальність за порушення міжнародного гуманітарного права ..........................................................................................................................

...............13



а) Основні форми відповідальності за порушення права збройного конфлікту ...............................................................................................................

...............13



б) Військові та інші види міжнародних злочинів ....................................

...............15

в) Римський Статут Міжнародного кримінального суду .............

...............17

3. Стан дотримання норм і принципів Міжнародного гуманітарного права у Збройних Силах України ............................

...............20



а) Основний зміст керівних документів щодо вивчення, розповсюдження та застосування міжнародного гуманітарного права у Збройних Силах України ....................................................................

...............20



б) Напрямки діяльності керівників всіх ланок військового керівництва щодо дотримання норм і принципів МГП ..............................

...............22



Висновки ......................................................................................................................

...............25

Список використаної літератури ..................................................

...............26


ВСТУП

"Все на війні суперечить поняттю гуманності, і все в ній кличе до збереження гуманності. Завдання і зміст норм права війни заключається в тому, щоб примирити ці дві крайності".

(Олів'є Рюссбак, Париж, 1994р.)

Міжнародні домовленості, що регулюють воєнні конфлікти, укладені у різні періоди часу (основні Гаазькі конвенції датуються 1907 p. Женевські конвенції і Гаазька конвенція про культурні цінності датуються 1949 і 1954 роками. Додаткові протоколи до Женевських конвенцій та Конвенція про заборону використання деяких видів звичайного озброєння – 1977 і 1980 роками відповідно) є різними за своїм призначенням домовленостями, що належать до галузі права війни, являють собою міжнародно-правову основу ведення збройних конфліктів та бойових дій.

Держави, приєднавшись до міжнародних домовленостей в галузі права війни, зобов'язуються "за будь-яких обставин дотримуватись та забезпечувати дотримання цих домовленостей". Одним із наслідків неухильно зростаючої складності сучасних збройних конфліктів є те, що право війни також стає все більш складним, Внаслідок цього військовикам необхідно добре знати міжнародно-правову регламентацію збройних конфліктів, щоб не припуститись помилок у разі участі в бойових діях. Тому сьогодні надзвичайно актуальним стає завдання надати воїнам знання в галузі міжнародного права ведення збройного конфлікту, досягнути глибокого усвідомлення кожним військовиком необхідності дотримання вимог міжнародного права війни під час ведення бойових дій, адже без таких правових обмежень війна може дуже легко перетворитися у відверте варварство.

1. Міжнародне гуманітарне право як галузь міжнародного публічного права.

а) Женева. Гаага, Нью-Йорк – історія виникнення та основні етапи розвитку Міжнародного гуманітарного права („міжнародного права збройного конфлікту”).

Хоча міжнародне право збройного конфлікту у своєму сьогоднішньому вигляді виникло відносно не так давно, воно має довгу історію. Вже у сиву давнину полководці наказували своїм воїнам зберігати життя взятих у полон ворожих солдатів, добре поводитись з ними та інколи, після закінчення воєнних дій, сторони домовлялись про обмін полоненими. З часом ця практика перетворилась у сукупність правил, що ґрунтуються на звичаях ведення війни, тобто нормах, що підлягають дотриманню сторонами у збройному конфлікті навіть при відсутності однобічної заяви або двосторонньої угоди на цей рахунок.

Протягом довгого часу обсяг і зміст цих основаних на звичаях правил ведення війни, як і загальне право в цілому, залишались не зовсім чітко окресленими. Найбільш дієвий спосіб, що дозволяє державам шикнути такої невизначеності, полягає в укладенні угоди, тобто у напрацюванні за допомогою переговорів узгодженого тлумачення таких правил та надання їм форми міжнародне визнаних правових документів. Останні мають загальну назву угод, деякі угоди називаються інакше, наприклад "конвенція" або "протокол".

Початок процесу укладення угод про норми ведення війни можна помітити у 60-і роки XIX століття, коли з інтервалом в чотири роки відбулись дві міжнародні конференції щодо укладення угод, які належать до двох доволі специфічних аспектів права війни: одна конвенція - в Женеві у 1864 році з питання про долю солдатів, поранених на полі бою, і друга - в Санкт-Петербурзі у 1868 році, – з питання про заборону використання розривних куль для гвинтівок. Ці конференції стали початком для розвитку двох окремих (хоча і пов'язаних між собою) напрямків у праві збройного конфлікту, кожний з яких має свою мету: один (так зване "право Женеви") приділяє особливу увагу жертвам війни, тим, хто потрапив до рук супротивника (наприклад, військовополоненим), тоді як інший, так зване "право Гааги", стосується самих воєнних дій та дозволених засобів і методів ведення війни.

Значно пізніше, в 60-х і 70-х роках нашого століття, Організація Об'єднаних Націй почала активно цікавитись правом збройного конфлікту; в основному з точки зору дотримання основних прав людини під час збройних конфліктів. Це зацікавлення знайшло свій вираз у третьому напрямі, який можна умовно назвати "Нью-Йоркським напрямом".

Три напрями у розвитку права збройного конфлікту – Женевський, Гаазький, Нью-Йоркський – відіграли надзвичайно важливу роль у формуванні міжнародного права збройного конфлікту. Виникнувши як окремі напрями, сьогодні спостерігається тенденція, що полягає в об'єднанні цих напрямів в єдиний рух.

Отже, вивчаючи основні етапи у розвитку міжнародного права збройного конфлікту, доцільно дотримуватись саме такої послідовності.

ЖЕНЕВСЬКИЙ НАПРЯМ

В середині XIX століття умови, в яких опинялись солдати, поранені на полі бою, були жахливими. Догляд за пораненими здійснювався примітивно та був у всіх аспектах недостатнім: не вистачало медичного персоналу; хірургічна та інша медична допомога надавалась, як правило, у мало придатних для цього умовах, було від сутнім уявлення про необхідну стерильність при обробці ран; не були ще винайдені антибіотики та плазма крові. Однак і це ще не все: можливо, найгіршим було те, що наполеонівські війни початку сторіччя поклали край практиці не нападати на польові шпиталі супротивника та поважати недоторканність його медичного персоналу та поранених Замість цього польові шпиталі почали піддаватись артилерійським обстрілам, а лікарів і санітарів, які виконували свій обов'язок на полі бою, перетворили у мішені для вогню із стрілецької зброї.

Також не завжди можна було розраховувати на допомогу пораненим з боку місцевого населення: неможливо було точно передбачити, яким буде результат битви, і той, хто проявляв турботу про поранених солдатів однієї із ворогуючих сторін, йшов на значний ризик: протилежна сторона могла звинуватити його в активній допомозі ворогу.

Згубні наслідки всіх цих факторів були широко відомі. Але все ж таки знадобилась ініціатива однієї людини, підприємця із Женеви на ім'я Дж. Анрі Дюнан, щоб світ ефективно відреагував на це. У 1859 році, одразу ж після бойових дій при Сольферіно у Північній Італії, Дюнан опинився серед тисяч французьких і австрійських поранених. Протягом декількох діб він та невелика кількість добровольців робили все, що було можливим, доглядаючи за пораненими та полегшуючи їхні страждання.

Пізніше, під впливом побаченого і пережитого, Анрі Дюнан на деякий час відійшов від активної діяльності і присвятив себе написанню книги про події того часу, назвавши її «Спогади про Сольферіно». Опублікована в 1862 році книга миттєво привернула до себе увагу всієї читаючої Європи, особливо у вищих колах суспільства, в яких добре усвідомлювали, що не можна далі миритись із тим становищем, що склалось. По суті Дюнан у своїй книзі показав ті конкретні кроки, які, на його думку, необхідно негайно зробити: перше – у кожній державі силами громадськості утворити національну організацію для надання існуючим військово-медичним службам допомоги у виконанні покладених на ці служби завдань, до виконання яких останні були підготовлені не найкраще; по-друге - державам укласти угоду яка б сприяла роботі новоствореної організації.

Втілення обох цих ідей відбувалось досить швидко. Вже в 1863 році декілька мешканців Женеви, серед яких був і Анрі Дюнан, заснували міжнародний комітет допомоги пораненим, який узявся за втілення подвійного завдання: створення національних товариств допомоги і укладання угоди, яка б сприяла їх праці (Комітет незабаром був перейменований у Міжнародний Комітет Червоного Хреста – далі МКЧХ). У тому ж році у Вюртемберзі було створено перше національне товариство допомоги; у 1864 році цей приклад наслідували Ольденбург, Бельгія і Прусія, у 1866 році – Нідерланди. У наступні роки подібні товариства були утворені майже у всіх країнах і отримали назву Товариств Червоного Хреста або Червоного Півмісяця.

Небагато часу знадобилось і для укладення запропонованої Дюнаном угоди. У 1864 році в Женеві за пропозицією уряду Швейцарії була скликана дипломатична. конференція, і вже 22 серпня цього ж року ця конференція прийняла Конвенцію про покращення долі поранених і хворих воїнів під час війни на суходолі. У 1899 році була укладена нова угода, яка передбачала розповсюдження дії угоди 1864 року на осіб, що потерпіли від катастрофи на морі, із складу збройних сил на морі.

У 1929 році в Женеві за ініціативою МКЧХ була скликана дипломатична конференція. Ця конференція прийняла, по-перше, значно покращену, що врахувала гіркий досвід першої світової війни, угоду про ставлення до поранених і хворих під час війни на суходолі; по-друге, на конференції була досягнута домовленість про укладення окремої конвенції про поводження з військовополоненими.

Наступним етапом удосконалення "права Женеви" стала дипломатична конференція 1949 року, що відбулась у Женеві. Вона була скликана під впливом трагічних подій громадянської війни в Іспанії і Другої світової війни. Результатом роботи цієї конференції стала заміна трьох діючих на той час Конвенцій (одна 1907 року і дві 1929 року) новими Конвенціями, в яких були значно вдосконалені існуючі раніше правила, які заповнили існуючі прогалини.

Пізніше "право Женеви" збагатилось абсолютно новою Конвенцією про захист цивільного населення під час війни. З цим додатком "право Женеви" нараховує чотири конвенції, що стосуються покращення долі поранених і хворих у регулярній армії; поранених, хворих і осіб, що зазнали катастрофи на воді, із складу збройних сил на морі; поводження з військовополоненими і захисту цивільного населення.

З плином років у чотирьох Женевських конвенціях 1949 року почали виявлятись недоліки. Спроби виправити ці недоліки співпадають з останніми за часом змінами в інших галузях права збройного конфлікту.

ГААЗЬКИЙ НАПРЯМ

Розвиток тої галузі права війни, яку за звичаєм називають "правом Гааги", почався зовсім не в Гаазі більше того, у двох містах, що розташовані досить далеко від Гааги, зокрема у Вашингтоні і у Санкт-Петербурзі.

Вашингтон був тим містом, де в 1863 році, під час громадянської війни між Північчю та Півднем (1861-1865 pp.), президент Сполучених Штатів Америки (тобто сторони Півночі у війні) оприлюднив указ, що мав назву "Інструкція польовим військам СІЛА". Текст інструкції був написаний Френсісом Лібером, що емігрував до Америки і був юристом за фахом і спеціалістом в галузі міжнародного права. В Інструкції (або як її ще часто називають "Кодекс Лібера") викладені детальні правила, що стосуються всіх аспектів війни на суходолі від способів ведення бойових дій як таких і поводження з цивільним населенням до поводження з особливими категоріями осіб, такими, як військовополонені, поранені партизани.

Хоч Кодекс Лібера формально був внутрішнім документом і передбачався для застосування в умовах громадянської війни, він став прикладом тим, хто пізніше наприкінці XIX століття, доклав зусиль на міжнародному рівні щоб створити прийнятні для більшості країн кодифікації законів і звичаїв війни. Таким чином Кодекс Лібера здійснив великий вплив на подальший розвиток подій.

Санкт-Петербург став тим містом, де у 1868 р. побачив світ документ "Декларація про відміну застосування вибухових і запалювальних куль". Ця декларація являла собою міжнародну угоду, що торкалась тільки одного, досить специфічного, аспекту ведення війни. Предметом угоди стало застосування винайдених незадовго до того розривних і запалюючих снарядів невеликої ваги. До того часу вплив нових боєприпасів, зокрема гвинтівочних розривних куль, було вже випробувано в реальних бойових діях. Використані проти живої сили супротивника нові кулі були ефективні не більше, ніж звичайні гвинтівочні: розривна куля могла вразити лише одного бійця противника, але викликані попаданням такої кулі поранення були значно важчими і завдавали пораненому нестерпного болю.

Міжнародна воєнна комісія з ініціативи уряду Росії у 1868 році в Санкт-Петербурзі "з метою обговорення можливості заборони застосування під час війні між цивілізованими державами цього роду снарядів", за невеликий час дійшла висновку, що застосування нових снарядів повинно бути заборонено.

У 1899 році, знову таки за ініціативою уряду Росії, в Гаазі зустрілись представники багатьох держав, щоб обговорити питання миру і війни. Головна мета цієї першої міжнародної конференції миру була сформульована так: створити умови для попередження в майбутньому нових війн. Сподівались, що цієї мети можна досягнути, якщо зобов'язати держави розглядати суперечки між ними на міжнародному суді, а додатково регулярно скликати міжнародну конференцію для обговорення будь-яких проблем, які можуть виникнути у зв'язку з завданням збереження миру. Перша конференція миру однак не змогла досягнути мети, оскільки умови обов'язкового арбітражу не було прийнято, хоча всіма сторонами було визнано, що міжнародний третейський суд – гарний спосіб вирішення суперечок між державами. Однак багато держав продемонстрували небажання відмовитись від права в подальшому самим вирішувати відносно кожного суперечливого питання, чи виносити його на третейський суд або ні.

Конференція 1899 р. змогла прийняти текст Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі і додаток до неї. Цей додаток містить правила, що стосуються усіх аспектів війни на суходолі, за якими сторони, що домовляються, змогли дійте згоди, за винятком питання про ставлення до хворих і поранених, тому що останні до того часу вже були предметом розгляду Женевської конвенції.

У 1907 p., як і було заплановано, зібралась Друга міжнародна конференція миру.

Основна мета – забезпечення міжнародного миру – знову видалась недосяжною. Більш того, ілюзії, які існували на цей рахунок, були зруйновані розпочатою 1914 р. Першою світовою війною, подією, що зашкодила скликанню раніше запланованої Третьої міжнародної конференції миру. Діяльність другої конференції миру у галузі права війни на суходолі звелась до незначного перегляду Конвенції і Положення 1899 р.

Що ж стосується всього іншого, то конференція 1907 р. активно зайнялась вирішенням різноманітних питань морської війни.

У цей період в Лізі Націй, заснованій після закінчення першої світової війни, зацікавленість питаннями права війни була мінімальною. Організація утворилась для зберігання миру, передбачалось, що війни більше не буде, принаймні в Європі, що, навпаки, усі мирні держави прийдуть до роззброєння, а торгівля зброєю, що небезпечна для миру, буде припинена. Для досягнення останньої із наведених цілей конференція, що була скликана у 1925 р, в Женеві, напрацювала текст угоди про контроль над міжнародною торгівлею зброєю, яка однак так ніколи й не вступила в силу через те, що багато держав-учасниць її не ратифікували.

Що стосується розвитку права Гаага, то період існування Ліги Націй дав результати, які виявились не набагато більш значними і довготривалими. Після закінчення Другої світової війни Організація Об'єднаних Націй тривалий час являла собою те ж саме, що і Ліга Націй: всебічна увага приділялась зберіганню миру, дуже не велике зацікавлення викликало право збройного конфлікту, ще менше - право Гааги.

Єдиною значною акцією, про яку доцільно пригадати у зв'язку з підтвердженням і подальшим розвитком даної сфери права у цей ранній період, стало прийняття під час міжнародної конференції у 1954 р. в Гаазі під егідою ЮНЕСКО Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту, Залишається зазначити, що згідно з поширеною думкою, принципи і норми, що втілені в Гаазькій конвенції і Гаазькому положенні про закони і звичаї війни на суходолі 1899/ 1907 pp., були до моменту початку – Другої світової війни прийняті досить великою кількістю держав, що стали частиною міжнародного права. Після війни ця думка отримала чітке підтвердження під час судового процесу, що проводив Міжнародний воєнний трибунал в Нюрнберзі над головними воєнними злочинцями.



НЬЮ-ЙОРКСЬКИЙ НАПРЯМ

Як було зазначено вище, Організація Об'єднаних Націй у перші роки свого існування не проявила значної уваги до права збройного конфлікту. У 1949 р. це негативне ставлення проявилося у рішенні Міжнародної комісії з питань права, прерогативою якої були кодифікація і подальший розвиток міжнародного права, не включати пункт про право збройного конфлікту у порядок денний, оскільки будь-яка увага, що приділялась цій галузі міжнародного права, могла бути витлумачена як знак недовіри до здатності ООН зберегти загальний мир і безпеку.

В цей час увага світової спільноти була прикута до двох питань – покарати воєнних злочинців і проблем, що з'явилися з появою атомної бомби.

Рік 1968, "рік прав людини", окреслив початок процесу поглиблення і пожвавлення зацікавленості ООН до права збройного конфлікту. З 22 квітня по 13 травня 1968 року під егідою ООН в Тегерані зібралась міжнародна конференція з прав людини, Конференція прийняла цілу низку резолюцій з різноманітних аспектів міжнародного захисту прав людини.

Друга серія резолюцій, прийнятих Генеральною Асамблеєю у 1970 році вплинула на рішення питання про накладання заборони або обмежень на застосування деяких конкретних видів "звичайної зброї". Цей термін визначає зброю, яка не належить до класу так званої зброї масового знищення (тобто ядерної, хімічної і бактеріологічної).

Таким чином, здійснені в 70-х роках Організацією Об'єднаних Націй зусилля, спрямовані на підтвердження і розвиток права війни, виявилися успішними в трьох напрямках. Передусім вони сприяли зняттю табу на обговорення цього предмету. По-друге, вони висунули на перший план ідею захисту основних прав людини на віть під час збройного конфлікту. І, по-третє, вони зробили значний внесок в обговорення цілого ряду специфічних питань, що стосуються статусу бійців партизанських загонів, які діяли під час національно-визвольних війн.



ПОЄДНАННЯ

Прийнявши Резолюцію 2444 у 1968 p. Генеральна Асамблея раз і назавжди відкинула ідею тотальної війни як методу ведення війни супроти населення в цілому, у спробі примусити супротивника капітулювати.

З прийняттям цієї резолюції був даний старт все більше і більше набираючому оберти процесу, який скерував три напрями: "Женевський", "Гаазький" і "Нью-Йоркський" – в одне русло. Участь в цьому процесі взяли уряди, ООН і МКЧХ, а предметом обговорення були норми ведення бойових дій у рамках права Гааги, захисту жертв війни у рамках права Женеви, а також розвиток ідеї міжнародного захисту прав людини в збройних конфліктах. Подібний розвиток означав визнання чіткого зв'язку між вказаними основними частинами гуманітарного права збройного конфлікту, особливо в умовах сучасної війни.

Кульмінацією цього прискореного розвитку стала Дипломатична конференція з питання про підтвердження і розвиток міжнародного гуманітарного права, яке застосовується під час збройних конфліктів, що була скликана у 1974 р. в Женеві на запрошення швейцарського уряду.


б) Поняття та джерела, основні цілі принципи та зміст Міжнародного гуманітарного права. Норми МГП

ПОНЯТТЯ ТА ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА.

Міжнародні відносини характеризуються великою різноманітністю, що зумовлює потребу в певних міжнародно-правових нормах, які їх регулюють. Для міжнародного публічного права властивим є його внутрішня цілеспрямованість, наявність загальновизнаних принципів, взаємопов'язаність правових норм, погодженість рішень міжнародних організацій, обґрунтованість рішень міжнародних судових органів, а також інститутів міжнародного права.

Міжнародне гуманітарне право, як самостійна галузь міжнародного публічного права, містить всі згадані елементи, тому невипадково його називають підсистемою в рамках цілісної системи міжнародного публічного права. Розуміння суті і значення міжнародного гуманітарного права дуже важливе. Особливо це важливо зараз, коли суверенна Україна після проголошення незалежності стала повноправним суб'єктом міжнародних відносин, а Конституція України чітко визначає: "Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою - частиною національного законодавства України" (ст. 9).

Термін "міжнародне гуманітарне право" уперше був запропонований Жаном Пікте і увійшов в назву Женевської дипломатичної конференції (1974 – 1977 pp.) з питання про підтвердження розвитку міжнародного гуманітарного права, що застосовується в період збройних конфліктів.

Міжнародне гуманітарне право виникло не за бажанням окремих осіб або держав, а внаслідок реальних суспільних процесів. Якщо розуміти первинне значення визначення міжнародного права як права у відносинах між народами (jus inter gentes), можна передбачити, що перші звичаєві норми зароджувалися ще до становлення державності, при первіснообщинному ладі. Зародившись на початку людської цивілізації ідея захисту людини від бід військового часу е актуальною і зараз.

Міжнародне гуманітарне право (іноді воно мас назву право збройних конфліктів або право війни) – це сукупність міжнародно-правових норм, які направлені на захист жертв збройних конфліктів і встановлюють заборону або обмеження методів і засобів ведення війни, а також відповідальність за порушення відповідних принципів і норм,

Об'єктом правового регулювання міжнародного гуманітарного права е суспільні відносини, які виникають в ході збройного конфлікту.

Дії щодо певного кола учасників міжнародних правових відносин і норми міжнародного гуманітарного права є загальноприйнятими універсальними нормами.

При визначенні джерел міжнародного гуманітарного права треба мати на увазі що термін "джерело права" використовується в двох значеннях: матеріальному і формальному. Матеріальні джерела – це матеріальні умови життя суспільства. Формальні джерела права – це ті форми, в яких виражені норми права. Тільки формальні джерела права е юридичною категорією і можуть бути предметом вивчення міжнародного гуманітарного права як окремої науки.

Статтею 38 Статуту Міжнародного Суду ООН встановлюється перелік джерел міжнародного права, які є основою для розгляду Судом переданої для розгляду справи. Це: міжнародні договори як загальні так і спеціальні: міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правова норма; загальні принципи права, які визнані цивілізованими націями; судові рішення і доктрини як допоміжний засіб.

Міжнародне гуманітарне право знаходить своє відображення як у звичаєвому праві, так і у відповідних міжнародних договорах. Джерелом міжнародного гуманітарного права є в першу чергу міжнародні договори, у яких викладені правила ведення збройних конфліктів. До них відносяться чотири Женевські конвенції від 12 серпня 1949 р. про захист жертв війни, а саме: про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях (І Конвенція); про покращення долі поранених, хворих і осіб, що потерпіли корабельну аварію, із складу збройних сил на морі (II Конвенція); про поводження з військовополоненими (III Конвенція); про захист цивільного населення під час війни (IV Конвенція). Зазначені Женевські конвенції отримали розвиток у двох Додаткових протоколах до них від 8 червня 1977 р.: в Додатковому протоколі І, що стосується захисту жертв міжнародних військових конфліктів; в Додатковому протоколі II, що стосується захисту – жертв не міжнародних конфліктів.

Крім того, міжнародне гуманітарне право містить ряд інших міжнародних договорів, які забороняють застосування деяких видів зброї і методів ведення війни, до яких відносяться: Санкт-Петербурзька декларація 1868 р., Гаазькі конвенції 1899 p., Гаазькі конвенції 1907 р,. Конвенція про заборону бактеріологічної (біологічної) зброї 1972 р. Конвенція про заборону або обмеження звичайної зброї 1980 p.. Конвенція про заборону хімічної зброї 1993 p. Гаазька конвенція 1954 р, про захист культурних цінностей в період збройного конфлікту, Оттавська конвенція 1997 р. про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва і передачі протипіхотних мін та про їх знешкодження. Безумовно, міжнародний договір є основним джерелом міжнародного гуманітарного права. Особливістю міжнародних договорів у галузі міжнародного гуманітарного права є те, що їх норми в основному застосовуються під час збройних конфліктів.

Велике значення як джерело міжнародного гуманітарного права має звичай. При розгляді співвідношення звичаєвих і договірних норм міжнародного гуманітарного права слід мати на увазі, що, як правило, договірні норми, зокрема в галузі законів і звичаїв війни, ґрунтуються на міжнародних звичаях, і є їх кодифікацією. Правила вищезазначених договорів є обов'язковими для виконання і тими державами, які не є їх учасниками, як звичаєві норми. Підтвердження цього є практика Міжнародного воєнного Трибуналу в Нюрнберзі.

До джерел міжнародного гуманітарного права, які можна назвати побічними або допоміжними, слід віднести відповідні внутрішньодержавні закони.

Як джерело міжнародного гуманітарного права певне значення мають судові рішення (наприклад, принципи міжнародного права, закріплені у вироку Нюрнберзького трибуналу), а також рішення відповідних міжнародних організацій (наприклад МКЧХ).

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка