Зацвіла в долині червона калина Рівне-2004 ббк 82. 3(4Укр) к-64 Кондратюк А



Дата конвертації03.11.2016
Розмір0.54 Mb.
Андрій Кондратюк


Зацвіла в

долині

червона калина

Рівне-2004



УДК 882

ББК 82.3(4Укр)

К-64
Кондратюк А. Зацвіла в долині червона калина. – Рівне: Волинські обереги, 2004. – 48 с.

Це третя книга київського письменника Андрія Івановича Кондратюка із циклу “Оповіді про квіти і дерева”. Дві перші “З вишневого саду” (1991) і “На горі сосна золоторясна” (1995) уже давно користуються широкою популярністю серед читачів, особливо освітян і школярів.

“Без верби й калини нема України” – каже образне народне слово. Справді, це осяйне дерево-кущ стало яскравим символом нашого краю.

Калина у фольклорі і художній творчості – зміст нової книги автора.




Коректор

Любов Дейнека
В авторській редакції
© Кондратюк Андрій, 2004.

ISBN 966-8306-32-5 © Волинські обереги, 2004.


Без верби й калини нема України” – каже образне народне слово. Як дерево-кущ росте калина по тінистих лісах, в гаях і дібровах, на світлих луках та схилах, на узліссях і лісових галявинах. Дуже часто поряд з іншими деревами. По всій Україні.

Її й біля хат садять. Калина коло хати – здавна найперша і найзначніша ознака оселі українця. Існує гарний звичай, який, на жаль, подекуди вже починають забувати. Біля щойно зведених осель на примітному місці в першу чергу висаджують калину. І поки посадять інші дерева в саду, кущі калини вже розростаються, милуючи зір білим цвітом навесні й рубіновими кетягами ягід восени, як символ надійного життєвого опертя, родинного благополуччя і достатку. А й зцілителька, коли недуги обступають людину. На зиму ж червоні кетяги калини вставляють поміж віконних рам – їхнє світло і зігріває, і радує. Пам’ятаєте рядки із чудової поезії Максима Рильського “Почорніли заводі в озерах”:



Вставлено у вікна другі рами,

Вата і калина поміж рам.
І калина – як символ, багато символів, як вражаючий поетичний образ українського фольклору, що без нього і не уявити пісенної творчості народної, а пісень про калину не злічити. Одні назви які барвисті, милозвучні: “Ой у лузі при дорозі зацвіла калина...”, “Червоная калинонька, похиле деревце”, “Ти, червона калинонько, чому листя опускаєш”, “А в лузі калина весь луг прикрасила”, “Ой зацвіла калинонька, з неї цвіток опав”, “Коло млина калина”, “Червона калино, чого в лузі стоїш”, “За лугом, лугом калиновим”, “На калину вітер віє, калина не спіє”, “Я калиноньку ламаю”, “Ой калина біло цвіла, червоно зродила”, “Січеная, калинонько, січеная”, “Ой на горі калина”, “Через круту гору та в ліс по калину”, “Гнеться, гнеться калинонька”, “Калиноньку ломлю, ломлю, а ви, віти, одхиліться...”, “Цвіла, цвіла калинонька, стала опадати”, “Коло млина зацвіла калина, не пускає до дівчини ненька свого сина”, “Ой зацвіла калинонька близько перелазу”, “Червоная калинонька, а біле деревце”, “На вгороді калина”, “Як зацвіла калинонька в лузі”, “А на горі калина, а на горі, серденько, калина”, “Ой у лузі, край дороги, зацвіла калина”, “В долину, в долину, червона калина”, “Ходила дівчина у ліс по калину”, “Ой у лісі калинка”, “Ой зацвіла калинка в порозі”, “Ой зацвіла червона калина над криницею, горе ж мені, моя рідна мати, жити із п’яницею”, “Ой горе, горе калині при долині, а ще гірше сиротині на чужині”, “Не ламайте калиночки в лузі – вона зеленая, не давайте да дівочки в люди – вона молодая”.

Із калиною в народній пісенній творчості дуже часто асоціюються патріотичні почуття, любов до Батьківщини. Згадаймо відому баладу часів Хмельниччини “Розлилися круті бережечки”. Тут калина символізує мужність і незламність духу у боротьбі за незалежність рідного краю, благородний порив цю незалежність виборювати, відстоюючи рівночасно свободу і гідність людську:


Розлилися круті бережечки, гей, гей, по роздоллі,

Пожурились славні козаченьки, гей, гей, у неволі.

Гей, ви хлопці, ви, добрі молодці, гей, гей, не журіться,

Посідлайте коні воронії, гей, гей, садовіться, –

Та поїдем у чистеє поле, гей, гей, у Варшаву,

Та наберем червоной китайки, гей, гей, та на славу.

Гей, щоб наша червона китайка, гей, гей, не злиняла

Та щоб наша козацькая слава, гей, гей, не пропала!

Гей, щоб наша червона китайка, гей, гей, червоніла,

А щоб наша козацька слава, гей, гей, не змарніла!

Гей, у лузі червона калина, гей, гей, похилилася,

Чогось наша славна Україна, гей, гей, засмутилася.

А ми тую червону калину, гей, гей, та піднімемо,

А ми свою славну Україну, гей, гей, та розвеселимо!
І в іншій пісні:

Ой у лузі при дорозі

Зацвіла калина...

Виряджала в доріженьку

Мати свого сина.
А рубінові плоди калини, за народними уявленнями, здавна символізували мужність людей, які проливали кров за Батьківщину в боротьбі з ворогами. До того ж насіння їх схоже на серце. У народі живуть легенди про сміливих дівчат, які заводили у непрохідні хащі загони завойовників Батия, прирікаючи їх на загибель. Саме з крові цих самовідданих патріоток ніби й зросли калинові кущі. У легенді “Дівочий ліс”, наприклад, це мужня дівчина Маринка. Завела вона турків-бусурманів у непрохідні нетрі, там вони й загинули. Але султан-турок стяв Маринці голову, заструменіла гаряча кров. І де та крівця на камінь впала – калиною стала.

Бо калинова кров – така ж крута,

Вона така ж терпка, як в наших жилах, –

рядки із вірша Василя Стуса “Ярій, душе...”, присвяченого Аллі Горській.

Існує ще й така пісенна легенда про походження рослин. Утік козак зі своєю милою та ніде не міг звінчатися, і обернувся він тереном у полі, а дівчина – калиною:

Вийшла синова мати того терну рвати,

Дівчинина мати калини ламати.

Се ж не терночок – се ж мій синочок!”

Се ж не калина – се ж моя дитина!”
Калина – це символ рідної землі, отчого краю, батькової хати. У розлуці з цими неоціненними вартостями ми тужимо, згадуємо калину, і вона співпереживає разом з нами. Козак у похід готується, і думи важкі обступили його.
Ой зацвіла калинонька у темному лузі,

Тепер моя головонька і серденько в тузі.

Чи не жаль тобі, мій батеньку, як я піду



в чужу стороночку

Та погублю свою головочку? Жаль, жаль

тобі буде!”

Калина – це той символ, що і пам’ять людську береже, нагадуючи про милі краї, символ безсмертя, невіддільний від життя. Козак, умираючи на чужині, просить:



Казав собі насипати високу могилу,

Казав собі посадити в головах калину:

Будуть пташки прилітати калиноньку їсти,

Будуть мені приносити від родоньку вісти!

І в Шевченковому вірші “Думка” дівчина, тужачи за милим, що невідь-де на чужині, звертається до вітру із сокровенним:



Буйнесенький, знаєш,

Де він ходить, що він робить,

Ти з ним розмовляєш.

Коли плаче – то й я плачу,

Коли ні – співаю;

Коли ж згинув чорнобривий –

То й я погибаю.

Тогді неси мою душу

Туди, де мій милий;

Червоною калиною

Постав на могилі.

Буде легше в чужім полі

Сироті лежати,

Буде над ним його мила

Квіткою стояти.

І квіткою, й калиною

Цвісти над ним буду,

Щоб не пекло чуже сонце,

Не топтали люде.
У пісні й таке звертання зустрічаємо:

Ой умру я, мій миленький, умру,

Зроби, милий, кленовую труну.

Насип, милий, високу могилу,

Посади, милий, в головах калину,

Із калини, щоб схилилися віти, –

Прийдуть до мене маленькії діти.
Образ ніжної рослини, як символ рідного краю, власної домівки, зберігав у своєму серці в нелегких мандрах чумак.

Зацвіла калина у лузі да попустила віти.

Не один чумак кида жінку і дрібненькії діти.
Та з усіх пригод нема пригодоньки гіршої, як занедужає смертельно чумак у дорозі.

Ой у полі два явори, третій зелененький;

Та занедужав у дорозі чумак молоденький,

Та занедужав у дорозі, прийшлось помирати...

Та просю ж, братця, всіх покірно,



дайте неньці знати”...
І вже до неньки звертання його останнє:

Та й нагорни, ненько моя, високу могилу,



Та й посади, ненько моя, червону калину.

Да й почепи, ненько моя, червону хустину,

А щоб пішла вся славонька на всю Україну”.

Ще в іншій чумацькій пісні бринять сумні інтонації, коли ідеться про похорон чумака в степу:



Помер, помер чумак

У неділю рано,

Схоронили чумаченька

В зеленім бур’яні.

Насипали над чумаком

Високу могилу,

Посадили на могилі

Червону калину.

Прилетіла зозуленька

І сказала ку-ку.

Подай, синку, подай, орле,

Хоч правую ручку.

Ой рад би я, моя мати,

І собі подати,

Та налягла сира земля,

Не можна підняти.
Ось така чумацька пригодонька чи скоріш недоля описана і в оповіданні Михайла Коцюбинського “На крилах пісні”:

“Та нема гіршої пригоди, як слабість у дорозі... І прохає він своїх товаришів, як будуть повертати у край рідний, уклонитися від нього отцю-неньці й вірній дружині... І просить він доглянути його воликів любих, щоб не зазнали вони ні в чому недостачі, поки прийдуть додому. Та ще благає хоч притиками викопати йому діл глибокий, зробити домовину хоч з рогожі та заховати в степу край дороги, висипати високу могилу, щоб з тої могили видно було його рідну Вкраїну... А на могилі хай посадять червону калину, хай вона пригадує йому його милую та далекую сторононьку...”

На чужині спогад про калину завжди, як про домівку, родину:

Ой у лузі калинонька



Та на море схилилася,

А молода журилася,

Що од роду одбилася”;

Ой у лузі калина, калина,



Ой ти, моя родина, родина, родина”;

Рости, рости, червона калино, рости, не хилися;



Живи, мила, в чужій стороні; живи, не журися!

Росла, росла червона калина, та й похилилася.

Жила, жила мила в чужій стороні та зажурилася”.
Негаразди солдатської служби у пісні “Ой зацвіла калинонька в лузі”:

Ой зацвіла калинонька в лузі,

Тепер моя головонька в тузі.

Ой зацвіла калинонька в’яла,

Тепер моя головонька п’яна!

Ой не так же п’яна, як похмельна –

Усім козаченькам переміна дана,

Мені молодому служити самому:

Мені переміна – служба непремінна.
Символ і бурлацької недолі:

Ой у лузі калинонька –

Червонії віти...

Розійшлися по Вкраїні

Бурлацькії діти.

Чи тим квіти похилились,

Що вітер хиляє?

Чи тим діти розійшлися,

Що батька немає?

Гірка наймитська доля також відбита у піснях про калину:



Ой зацвіла калинонька близько перелазу;

Добре було наймитові в господаря зразу.

Наймитом ся наробили, наймитом ся послужили,

Від півроку відправили ще й не заплатили.

Калина у народних піснях живе, їй болить, вона радиться, до неї звертаються, і вона промовляє:

Калино-малино, чого в лузі стоїш,



Чом не процвітаєш?

Чи суші боїшся, чи дощу бажаєш?”

Суші не боюся, дощу не бажаю,



Стою та думаю – процвітати маю.

Процвіту біленько – всі люди узнають,

Пристигну червоно – зверху обламають”.
Чи ще:

Червона калина, чого почорніла?



Чи вітру боїшся, чи дощу бажаєш?”

Я й вітру боюся, і дощу бажаю;



Кого вірно люблю, з тим і умираю”.
Як бачимо, калина найбезпосереднішим чином пов’язана зі стихійними силами природи – вітром, сушею, водою тощо. А ще вважається, що і незрівнянну красу, і цілющість, й усілякі інші достойності рослина від землі одержує.

Але це зворушливе і врочисте явище природи, коли калина цвіте. В народі кажуть: “Похолодніло, риба не ловиться, калина в цвіт вбирається”, “Калина погуляти збирається”. І прислів’я таке: “Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте”. І порівняння: “Розцвіла, як калина”, “Цвіте, як калина”, “Пишна, як калина”. Білий цвіт калини й соловейко примовляє – цей маленький незрівнянний співун українських садів, гаїв та дібров. За красу, напевне, незвичайну, виняткову вподобав він калину. “Заливається, як соловейко на калині” – вже кажуть. Птаха ця гніздується на калиновому кущі. Бурлаченько на чужині повідає соловейкові, що на калині гніздується, свою недолю:



Ой вийду я на гору,

На високу, крутую;

Подивлюся в долину

На червону калину.

На червоній калині

Соловейко гніздо в’є, –

Ні велике, ні мале,

Саме добре, помірне.

Соловейку маленький,

В тебе голос тоненький!

Защебечи ти мені,

Бо я в чужій стороні:

Нема роду, родини,

Ні вірної дружини.

Цей пісенний образ в означеному поєднанні відгукнувся і в творчості українських поетів.



Защебече соловейко

В лузі на калині,

Заспіває козаченько,

Ходя по долині, –
з Шевченкової поеми “Тополя”.

Сонце гріє, вітер віє

З поля на долину,

Над водою гне з вербою

Червону калину;

На калині одиноке

Гніздечко гойдає, –

А де ж дівся соловейко?

Не питай, не знає.
Такий початок вірша “На вічну пам’ять Котляревському”. І в іншому місці:

Засне долина. На калині

І соловейко задріма.

Уже поетичні рядки Юрія Федьковича:



Зірниці плачуть на шовковий луг,

А соловіє в калиновім гаю

Заголосило степом наокруг.
І ще в буковинського Кобзаря:

Калина – білі квіти,

В калині вітер віє,

Там буду я сидіти,

Зо мною соловіє.

Сумні настрої розтривоженої співуном на калині душі у вірші Павла Грабовського “До соловейка”:



Розтьохкався соловейко

На калиноньці;

Щось не спиться серед ночі сиротиноньці.

І Мавка в “Лісовій пісні” каже:



А я калини цвіту наламаю.

Вона не спить, бо соловейко будить.
У Володимира Сосюри: “В небі місяць лине, відцвітає вечір, в лузі на калині соловей щебече”.

В Івана Манжури є такі пісенні рядки:



Прилучила калинонька

Під лист соловейка,

Покохала дівчинонька

Козака вірненько.

Щоправда, в пісенній творчості й інші птахи подобають собі калину.



Ой зажурився сивий соколонько:

Ой бідна моя головонька,

Ой де ж я буду гніздечко звивати?

Ой, у лузі, на долині, на червоній калині...

У пісні “Як піду я яром та долиною” біля калини відбувається зустріч із зозулею:



Як піду я яром та долиною,

Та найду я рожу з калиною,

Та й стану я калину ламати,

Та й стане мені зозуля кувати.

Як кину я калину ламати,

Та й почну я зозулі питати:

Скажи мені, сива зозуленько,



Куди ся дороженька впала, –

Чи в луг чи в ліс чи в чисте поле?”

В чистім полі висока могила,

А на тій могилі – червона калина.
Кує зозуля на калині і в інших піснях, остерігаючи і віщуючи часто:

У темному лузі калина стояла,



На тій калині зозуля кувала.

Вона не кувала, правдоньку казала,

Щоб дівчина з хлопцем спати не лягала”;

Ой у лузі, в лузі,



Там калина стояла,

А на тій калині

Там зозуля кувала.

Вона ж не кувала,

Вона правду сказала,

Що вже наших хлопців

У рекрути забрали”.
На калині й чорний ворон кряче:

На калині чорний ворон кряче,

На чужині й сиротина плаче.

Та найчастіш із калиною у цвіту порівнюють дівчину: “Дівчина, як у лузі калина”. І взагалі калина, як символ, – це дівчина, жінка. У відомій праці “Історичне значення південноруської народної пісенної творчості” Микола Костомаров пише, що калина – це “символ жіночості в найширшому розумінні. Все духовне життя жінки – її дівочість, невинність, кохання, заміжжя, радість і горе, родинні почуття – все знаходить своє відображення в пісні. Калина постає в уяві здатною чути, бачити, думати і говорити”.



Як дуб – парубок, так калина у піснях – дівчина.
Зеленії два дубочки – парубочки,

Червоная калинонька – то дівочки,
з русальної пісні “Ходили дівочки коло Мариночки”.

Калина і дівчина – нерозлучні і невід’ємні, одна одну доповнюють, утворюючи щось ціле:



Одна половина – червона калина;

Друга половина – молода дівчина.

У багатьох піснях порівняння дівчини з калиною найбезпосередніше, це як синонім.

Ой ти, дівчино, червона калино,

Як мені на тебе дивитися мило”.
Під час різдвяних свят колядники ось такої хатній дівчині співали: Ой рясна, красна в лузі калина,



Приспів:

Добрий вечір!

А ще найкраща в батька дитина.

По воді ішла, як зоря зійшла,

А з водою йшла, як місяць зійшов,

В сінечки ввійшла, там люди сидять,

Там люди сидять, радочку радять.

Радочку радять, шапки здіймають,

Шапки здіймають, її питають:

Чи ти царівна, чи королівна?

Я не царівна, не королівна,

Батькова дочка, гречна дівчина.
І з калиною в іншій колядці й ось така ситуація пов’язується:
Під калиною, під червоною,

Святий вечір!

Ой там Михальок умивається,

Із своїм таточком наряжається:

Ой, тато, тато, ожени мене!

Ой, синку, синку, кого ти любиш?

Я ж тую люблю, що по небі ходить.



Що по небі ходить, із місяцем говорить.

Синку, то не наша рівня, то королівна.



Тая ходить поза замками,

Поза замками, поза ключами.

Я тії ключі мечами помечу,



Таки королівну за себе озьму.
В одній пісні рослина символізує полонену татарами дівчину, визволяти погонею яку їдуть козаки.
А в щирум бору під калиною,

Гей, калино червоненькая!

Ой там блудило сімсот молодців,

Сімсот молодців, сімсот удовців.

Доблудилися до нового двору.

Чи спиш, чи чуєш, думче-молодче?”

Не сплю й не чую – сам собі думаю,

Сам собі думаю – дівоньки не маю.

Мою дівоньку татари взяли,

Татари взяли, туркам продали.

Вставайте, браття щонаймондріші,

Сідлайте коні щонайбистріші.

Бо я поїду погононькою,

Погононькою за дівонькою”.
Співають ще:
Коло млина, млина

Червона калина;

Ой то ж не калина –

Молода дівчина...
Барвисте порівняння яке: “У хустині дівчина, як у лузі калина”, а й порада зичлива: “З калинового лугу вибирай собі пару другу”, “Вибери собі дівку, як калинову квітку”.

Є у Степана Васильченка невеликий прозовий твір “Калина”:

“Ішли двоє дорогою, дивляться – щось червоніє в лузі.

Один каже:

“Це калина спіє”.

А другий каже:

“Коли ж вона тут виросла? Це, мабуть, щось інше”.

Підійшли ближче, придивилися, аж то дівчина така гуляла там: рум’яна та гарна – ну, зовсім як калина.

З того часу, тільки де виросте дівчина хороша та рум’яна, то про неї кажуть: “Та дівчина, як калина”.


Уславлена в художній свідомості калина своєю незрівнянною красою. Вона і червона, і ясна, жарка і красна. З вогнем співвідноситься. Недаремно ж і вся краса дівоча, зваба і принадність з рослиною порівнюються – це символ дівочості, цноти, незайманості, молодої вроди. “Ой ясна красна у лузі калина, а ще красніша дівка Уляночка”.

В одній купальській пісні мати Ганнусі, яка втопилася в Дунаї, каже: “Не беріте із Дунаю води – це Ганнині сльози, не ламайте в лузі калини – то Ганнина краса”. У колядці “А в цім домку, як у вінку” з калиною господиня дому порівнюється:


Там господар, як виноград,

Там господиня, як калина,

А діточки, як квіточки.
У Юрія Федьковича зустрічаємо розширене порівняння краси, барвисте: “Коли в личку ти калиновий гай”. Але й таке порівняння з гумористичними інтонаціями: “Біда, як жінка бліда, але лиха ж година, коли жінка – як калина”.

Згадаймо і Шевченкове:


Зацвіла в долині

Червона калина,

Ніби засміялась

Дівчина-дитина.

У пісенній творчості калина для дівчат – це і товаришка-доброзичливиця, і порадниця, і взірець краси. Її й віншували завжди врочисто та барвисто, наділяючи лагідними, найніжнішими словами. Ось, наприклад, як виконувалась відома хороводна веснянка “Ой ягіл, ягілочко”. Дівчата беруться за руки, ідуть по колу і співають. Всередину вибирають дівчину, що руками показує те, про що співається в пісні:
Ой ягіл, ягілочко,

Ягілчина дочка.

Устала ранесенько,

Умилася гарнесенько,

Панчошки поскидала,

Головоньку розчесала.

Возьмися, дівко, в боки,

Покажи свої скоки,

Гнися, калинонько, гнися,

Дівчинонько, не журися.

З калинового цвіту,

Вибирай собі квіту,

З калинового лугу

Вибирай собі другу,

З калинового плетю

Вибирай собі третю,

З калинового мосту

Вибирай собі шосту,

З калинового лому

Вибирай собі сьому,

З хрещатого барвінку

Вибирай собі дівку.
А в ігровій веснянці “Зайко” калина, як і оберега дому:
А в нас ворота позамикувані,

Червоною калиною

Позатикувані.
Бути схожою до калини ставало потаємною дівочою мрією. Ось як висловлено ці заповітні почуття, прагнення краси у пісні.
Де ти, калино, зросла такая,

Такая високая,

Такая високая,

Листоньком широкая?” – запитують у калини. А вона відповідає:
Ой росла ж бо я, росла

В лузі при криниці,

В лузі при криниці,

При холодній водиці.

Там Маруся воду брала,

Калину підливала,

Калину підливала,

Своєї неньки питала:

Ой, ненько ж моя, ненько,



Чи буду я такая,

Чи буду я такая,

Як калинонька цяя?”
У колядці “А в лужку, в лужку а в калиновім”:

А в лужку, в лужку а в калиновім,

Не калинка ж то ба й процвітає:

Гречная панна вбори вбирає.

Одні вбороньки про суботоньки,

Другі вбороньки про неділоньки,

Треті вбороньки про старостоньки.
В русальній пісні:
Ой там у лісі калина,

Під калиною дівчина,

Там косу русу чесала,

Там біле личко вмивала.
Ламати калину – інколи ще й дівочість втрачати. Або ж от: “Темного лугу калина, доброго батька дитина: хоть вона по ночах ходила, та калину при собі носила: купували купці – не продала, прохали хлопці – вона не дала, шовком ніженьки зв’язала, за всіх тому Івану держала”.

І мавка в “Лісовій пісні” Лесі Українки заквітчує себе калиною: “Мавка йде до калини, швидко ламає на ній червоні китиці ягід, звиває собі віночок, розпускає коси, квітчається вінком”. Вона й визначення цій рослині дає:


Калина так хизується красою,

що байдуже їй до всього на світі.

Калина в цвіту – це прикмета дівування, це дівчина на виданні. Ходити по калину – шукати милого, обранця. Так само, як і ламати калину. Тут це символ кохання:

Ой на горі калина,

Там дівчина ходила,

Калиноньку ламала,

На козака кидала.
Цвіт калини має заспокоїти серце дівоче, від туги його звільнити:
Цвіт калини ламала, до серденька клала.

Чи не перестане моє серце тужити.
Цвітіння калини – пора кохання для дівчини:
У мене в огороді зацвіла калина,

Зацвіла калина, зацвіла калина, –

Тим я тебе полюбила, звичайна дитина,

Звичайна дитина, звичайна дитина.
А в коломийках під калиною от що діється:
В саду росте садовина, а в лісі – ліщина,

Задумала в саду спати молода дівчина.

Задумала в саду спати під кущем калини,

А не спала – щебетала до білої днини.
Але є й тривожніші переживання:
Червона калинонька від вітру хитається,

Молода дівчина за лозами за милим убивається.
Калина ж, яка не розцвіла, – недобра прикмета. Це недоля убогої дівчини, котрій і пари нема:
Коло мого двора

Ні плота, ні кола,

Тільки стоїть кущ калини,

Та й та не цвіла!
А у баладі “Бреди, бреди, діду, та в луг по калину” сюжет розвивається он яким чином: баба посилає діда в луг по калину настійно, щораз настійніше. Він слухається тих забаганок, іде щораз у воду, аж поки й не загинув:
Бреди, бреди, діду, та в луг по калину,

Як не підеш по калину, то, далебі, згину, –

Та вже тому діду та в рот вода ллється,

Сидить баба на бережку, із діда сміється:

Бреди, бреди, діду, та в луг по калину,



Як не підеш по калину, то, далебі, згину. –

Та вже тому діду чуприна майнула,

Сидить баба на бережку, руками сплеснула:

Отепер же, вражий діду, тебе не боюся,



Піду в корчму з козаками горілки нап’юся.
Калина цвіте – дівчина заміж готується. І тут треба добре міркувати, усе обдумати, зважити, як у баладі “За нашим городом зацвіла калина”:
За нашим городом зацвіла калина,

Не вибирай, батьку, багатого сина.

А вибирай, батьку, щоб не був п’яниця,

Щоб не бив, не лаяв, бо я одиниця.
Як дуб – символ міцності, надійності, так калина – символ вірності:

Збудувала б із дубочка,

Щоб довго ходити,

Посадила б калиноньку,

Щоб вірно любити.
Інколи з нею і такі дівочі пригодоньки асоціюються:
Червона калина

Білим цвітом цвіла,

Через тебе, козаче,

Мене мати била.
В іншому випадку і як приворотний знак:
Ой у лузі калина стояла,

Ту калину дівчина ламала,

Ту калину дівчина ламала,

Вона всіх парубків чарувала.
В сюжетній основі балади “Ой ходила Марусенька у ліс по калину” – трагічний випадок. Дівчина вчарувала хлопця, опоїла чарами, а він і вмер.
Ой ходила Марусенька у ліс по калину

Та ходила і блудила сім літ і годину.

Ой чого ти, Марусенько, по лісові блудиш?



А це не ти, дівчинонько, мого сина любиш?
Невимовна туга і в козака з балади “Ой поїхав козак да, гей, у дорогу”:
Ой поїхав козак да, гей, у дорогу,

Та й лишив дівчину нездорову.

А повернувшись, не застав її серед живих, тільки мати дівчини йому сказала:


Годі, годі, зятю, зятювати,

Бо вже твоя мила да, гей, заручена,

В сосновім труменці положена,

Її жовта коса да, гей, розпущена

І воскова свіченька засвічена;

Висока могила да, гей, висипана,

Червона калина посажена;

Червона калина да, гей, посажена, –

Там твоя миленька схоронена.
Неочікуване огірчення пойняло і дівчину з балади “У полі береза – суха – не зелена, да гей” після того, як її обманув козак. Ураз така разюча переміна:
Устала дівчина, ручки заломила,

Ой Боже мій, Боже, що я наробила.

Ще я вчора була, як в лузі калина,

А тепер я стала, як білая глина.
Не в легшому душевному стані й дівчина з пісні “Червона калино, чом не процвітаєш”:
Червона калино, чом не процвітаєш,

Молода дівчино, чом стоїш, думаєш?”

Як ми не стояти, думку не думати,



Любила ‘м жовняра, тепер не видати”.
Далебі веселіше дівчині із пісні “Коло тину калина”:
Коло тину калина,

Там дівчина ходила,

Цвіт калини ломала

Та складала на возок,

Та повезла на торжок,

Та продала за шажок,

(Та купила молодця),

Біленького голубця.

Та привезла додому,

Та пустила додолу.

Посипала пшениці

Та налила водиці.

Він пшениці не дзюбав

І водиці не вживав.

Я ж думала – голубець,

Аж то Миколка-молодець.
Калина й порадницею у дівчат буває, остороги, перестороги доброзичливі їм дає. Як, наприклад, у відомому вірші Івана Манжури “Веснянка”. Прийшла дівчина у садок до калини і така між ними розмовонька:
Стережися, калинонько, йтимуть тут танки,

Поламають квіт рясний твій собі на вінки”.

Хай ламають, квітчаються, буде повесні



Де-то кращий та розкішний знов наряд мені;

Ти ж, дівчино, як загубиш віночка в танку,

Не носитимеш другого більш вже на віку”.

Та на все свій час. І калина відцвітає, і дівування минається. Пора весіль настає. Значна, урочиста пора. А й обрядовість барвиста здавна в нашому народі. І калина знову ж тут на місці найпримітнішому, почесному.
Мовила, говорила червона калина:

Не подоба моя у лузі стояти,

Але подоба моя у коровая стояти.
І вже в сучасній популярній пісні: “Всюди буйно квітне черемшина, мов до шлюбу вбралася калина...”

Під калиною стоїть заручена дівчина:


Ой під калиною трава зеленая,

Там стоїть дівчина та й зарученая.
З калини плетуть гірлянди, нею прикрашають світлиці, весільні столи, коровай, ставлять калинові букети перед молодими, бажаючи їм вічної краси, міцного кохання. А й
Сваха свасі бажала,

Кодрами двір встеляла,

Калиною обтикала.
І співають пісень, багато пісень. І майже в кожній – про калину. Коли до вінця йдуть, співають:
Ой зацвіла калинонька на весь вишневий сад,

Ой час тобі, Наталочко, сісти на посад.
Звінчану наречену порівнюють із зрубаною калиною:
Січаная калинонька, січаная,

А йде Оксана звінчаная.
До весільного посаду, на якому врочисто садовили молодих, мостили мости калинові:

А до того посаду пишного

Мостіть мости калинові.
У Михайла Стельмаха читаємо: “Від неї (матері) першої я почув про калиновий міст, до якого й досі тягнуся думкою і серцем...”

Вираз цей набув розширеного образного значення. І нерідко вживається у тому розумінні, коли людина тужить за молодістю, що відійшла, за літами, яких не вернути. Людина хоче вернутись у молодість бодай на мить:


Ой нагнала літа мої на калиновім мості;

Ой верніться, верніться, хоч на часок в гості.
“На калиновім мості”. Під такою назвою і відоме оповідання Степана Васильченка.

Заміжжя – велика переміна в житті дівчини. І бентежні роздуми, що то буде за цим життєвим порогом, як то ж воно складеться у подружжі, і чи краса дівоча збережеться, мимоволі обступають серце:


Ой у лузі калина

Весь беріг закрасила,

Пішла дружечка рвати,

Не далась вона взяти.

Пішла дівка Оксана,

Вирвала собі квітку,

Поставила на столі

Перед личеньком своїм.

На калину поглядає,

У матінки питає:

Чи буду я такая,



Чи буду я такая,

Як калинонька цяя?

Будеш, доненько, будеш,



Поки у мене будеш,

А як підеш від мене,

Спаде красонька з тебе,

Спаде краса-полуниця

Із біленького лиця.

Обсядуть тебе діти,

Як калиноньку квіти,

Обіллють тебе сльози,

Як калину морози.
І щаслива пора дівування у домі турботливої матері не раз ще згадуватиметься:
Добре було калиноньці та при водиченці,

Добре було дівчинонці та при матиноньці.

Калинонька одцвітає. Цвіток опадає,

Іде дівчина від матінки, гаразд їй минає.

Долю рослини порівнюють з долею людською, і найчастіш – з дівочою. Пов’язана в пучечки калина – це зв’язана уже шлюбом дівчина. А він, шлюб, усілякий буває. Як ось у цієї:
Та чи я в лузі не калина,

Та чи я в лузі не червона?

Нащо мене поламано

І в пучечки пов’язано?

Нещастя моє!

Недоля моя!”

Та чи я в батька не дитина,



Та чи я в батька не кохана?

Нащо мене засватано,

І світ мені зав’язано?

Нещастя моє!

Недоля моя!”
У баладі “Закувала зозуленька в лузі на калині” дочка подумки висловлює свої пригодоньки після невдалого заміжжя:
Закувала зозуленька в лузі на калині,

Тяжко-важко проживати на чужій чужині.

Тяжко-важко проживати, людоньки, нелегко:

Дала мене заміж мати та й дуже далеко.

Дала мене заміж мати за кого я хтіла,

Шумить-гуде нагаєчка коло мого тіла.
А взагалі жіноча журба, жалі, туга, недоля, великі й малі негаразди – увесь почуттєвий світ української жінки, – як уже відзначено, знайшов своє високохудожнє втілення в народній пісні. У багатьох з них образ калини – вона і співпереживає в горі, і порадниця та заступниця, і порівнюють з нею.
Ой коли я віддавалась, то дуже гриміло,

Личко цвіло, як калина, – тепер помарніло”;

Не є саду без горіха, лісу без калини,



Не мала я в цьому році веселої днини”;

Калинка-малинка



Не гірка – солодка;

Чого зажурилась,

Солдатськая жонка”;

Ой у лузі калина весь луг прикрасила,



Породила бідна вдова хорошого сина.

Як вона го породила темненької ночі,

Дала йому біле тіло, чорненькії очі,

Воліла-сь ми, моя мати, чорне тіло дати,



Ніж мала-сь мня записати до цісаря дати”.
Сирітство, самітність на чужині, лиха доля – і з цим жінка звертається до калини, тугу свою невтішну виливає:
Гой зацвіла калиночка в лузі,

Чогось моя головочка в тузі”;

Да чи я в темнім лузі, гей, не калина,



Чи я в свого батенька, гей, не дитина,

Да помер же мій батенько, гей, ще й матуся,

До кого ж я, бідная, гей, прихилюся?”;

Ой у лузі калинонька



Да на воду схилилася, –

Я, молода, журилася,

Що без долі вродилася;

Що без долі, без родини, –

Горе мені на чужині!”;

Ой у лузі на калині



Колисала Марусина дві дитини.

Колисала та й плакала”.

Інколи калина й розраює тугу, наче й прихисток вона для думи:


Сама сяду під калиною

Із маленькою дитиною.
З одиноким деревцем і порівнюють: “Бо сиротинонька, як в лузі калина”, “Стоїть, як калина при дорозі”. У колядці “А в лузі, в лузі, а в калиновім”:
А в лузі, в лузі, а в калиновім,

Зажурилася перепелонька,

Перепелонька, бідна вдовонька.
Загальновизнано, що в українському фольклорі калина – образ і символ передусім жіночий. Але проте зустрічаємо твори, в яких це символ і чоловічий. Наприклад, ось який виразний, осяйний, аж прозорий образ: “На городі біла глина, стоїть козак, як калина”. Або:
Нема цвіту на тім світу, як на тій калині,

Нема хлопця до вподоби, як у Добросині.
Калина відає і про парубоцьку, і про дівочу красу:
Ти, калино-малино! Ти при лугу стояла,

Ти чувала, ти видала, що у Києві дзвонять.

А на ринку говорять про парубочу красу:

Парубочая краса у смолі потопає,



У дьогті виринає, –

Ти, калино-малино! Ти при лугу стояла,

Ти чувала, ти видала, що у Києві дзвонять,

А на ринку говорять про дівочу красу:

А дівочая краса у меду потопає,



У патоці виринає.
І в парубків з калиною надії та сподівання асоціюються:
У лузі калина

Так рясно цвіте,

Під тов калиною

Мене мила жде”;

Гнеться, гнеться калинонька –



Десь там моя дівчинонька!

Вона гнеться, погинає –

Десь там мене поминає!”;

Червоная калинонька, крутоє деревце,



А де ж ти ся забарила, моє любе серце”.
Калина й парубоцьке серце розраює, бо воно не лишень мужнє чи й зачерствіле, як інколи вважають, а й ніжне, вразливе, тузі піддатливе.

Журиться, тужить і той нещасник у коханні з балади “Ой вийду я на гору”, що “не до мислі жінку взяв”:


Ой вийду я на гору,

Стану гляну в долину

На червону калину;

На червоній калині

Соловейко маленький,

В нього голос тоненький.

Не щебечи до зорі,



Не завдавай жаль мені,

Бо я в чужій стороні,

Нема роду при мені.

Нема роду, – родини,

Ні вірної дружини.

Не до мислі жінку взяв,

А я з нею жить не став.

Червоні кетяги калини вплітали у вінки, що їх надівали українські дівчата на веселому святі обжинків:
Йдіте, дівойки, в долину,

По червону калину,

Наламаємо квіточок

Та й обтичемо віночок.

Йдіте, дівойки, до рядка,

Котра здатна до вінка,

Котра не здатна под вінок,

То ту викиньте за рядок.

Ой а ти, паничу, уважай,

На котрую накладай:

Не накладай на стару,

Бо не буде в полі врожаю.

Позаторік несла старая,

Вродилася метлиця самая.

А вторік несла молода,

То виросло житечко, як стіна.
В іншій обжинковій пісні:
Пішли дівоньки в долину

По червоную калину,

Калиноньку ламати,

Бородоньку вбирати.
На відзнаку щасливого завершення жнив у пісні “Господиня калину ламала”
Господиня калину ламала

І господареві в головах поклала:

Спи, господару, доволі,



Вже твоя пшениця в стодолі.
У пісні “Чудувалися ліси” до калини звертаються, як до живої істоти, що здатна помічати переміни в природному дооколі:
Чудувалися ліси,

Де ся поділи вівси

Без ниви жовтейкої,

Без челядки білейкої.

Калина ся сумувала,

Що ся сама зостала.

Не сумуй ся, калинойко,

Ми попри тебе йдемо

Та й з собов тя возьмемо.
Цікаво, що в пісенній творчості калина опиняється в співтоваристві не тільки з такими квітковими красенями, як хрещатий барвінок, запашний васильок, рожа, а часто й з іншими рослинами, з деревами: “Ой зашуміла білая береза та й калинові луги”, “Калина, малина, чорна смородина”, “Породила верба груші, калинка – лелію”, “Нема лісу по грабину, нема цвіту по калину”.

Саме поняття “калини” стало у народі виразним символом краси, невід’ємної осмисленої коштовності.


Старій матусенці

Гостинця пошлю –

Червоної калини пелену.
Донька до матері як лагідно звертається: “Ой мати моя, калиновий цвіт”. І три волошини з балади “Що в полі верба, під вербою корчма”, заманюючи дівчину, отак спокушують її, отаке їй наобіцяли:
Що у нас трави все шовковії,

А у нас ліси все калинові.
Калиновий ліс – це часто символ дівочої мрії про вроду:
Попід луженьки калиновий ліс,

Калина мала,

Вода луженьки забрала,

Калина!

Коби ми Бог дав такі косоньки,

Такі косоньки, як пшениченька.

Коби ми Бог дав такі оченька,

Такі оченька, як чорний терен.

Коби ми Бог дав такі личенька,

Такі личенька, як калинонька.
Та чи не найпоширенішим є образ калинового лугу.
Аж ся калинові луги

З великої дуже туги

Зачали ся розлигати.

Це з відомої пісні, в якій розповідається про те, як брат хотів продати туркам Оленку, а вона умертвила себе – і турки-бусурмани з люті почали рубати її тіло. Микола Костомаров пише у згадуваній вже відомій праці, що вислів “калинова стріла” згадується у пісні, в якій двоє (попів і вдовин сини) б’ються за дівчину. Кажуть ще: “Калинова вітка, як рідная тітка”. “Зашуміла шабелька, як в лузі калинка”. І поняття “калиновий колір” існує. Й “калинове слово”. І “калинові огні”.


Червоная калинонько,

Чого стоїш не червона?

Як же мені буть червоной,

Бо на мене татари ідуть,

Копитами корені б’ють,

Мечами гілля січуть,

Та калинові огні кладуть,

А шовкові дими ідуть –

Марисі коровай печуть.
А в поета Богдана-Ігоря Антонича зустрічаємо образ калинової пісні:
Калина похилилась вниз,

мов ягода росте червоне слово.

Весні окриленій молись.

Карбуй на камні пісню калинову!

Та промінь сонця, мов стріла,

проколе слово і проріже камінь,

і лиш калина, як цвіла,

цвіте щороку листям і піснями.
Але дуже поширений пісенний образ калинової сопілки. Це про неї народна мудрість каже: “За лісом, за пралісом золоте теля реве”. От як вона і в коломийках виграє:
Зрубав хлопець калиноньку та зробив сопілку,

Її голос калиновий причарував дівку;

Сопілочко калинова, мала та тоненька,

Чую тебе з полонини, така-сь голосненька;

В сопілочку калинову або із явора

Заграєш ми, мій миленький, коли буду хвора;

Сопілочка калинова, з черешні обручки,

Ой у любки до сопілки золотенькі ручки;

Сопілочка калинова з шістьма воронками

Тверду любов ізчинили, любку, межи нами.
Калинова сопілка в казках і легендах чує й бачить те, що люди від інших хотіли приховати. Є народна “Казка про дивну сопілку” у запису Лесі Українки ( і в інших записах повторюється). Вона цікава і повчальна, що хочеться повністю її іще прочитати:

“Був собі чоловік та жінка, а в них два сини, і мали вони такий садок, що як уродить рясно та продадуть садовину, то цілий рік з того самого аж до нового року годуються. Аж то унадився у той садок веприк з лісу, риє та й риє щоночі, а вдосвіта втікає, і ніяк його достерегти не можна, щонайліпше дерево підрив, та й став садок підсихати. От батько й каже до синів:

– Достережіть мені, що воно садка псує, а котрий з вас допантрує садка, тому й садок буде по моїй смерті.

Пішли хлопці вночі на варту, позасідали в садку та й ждуть. То старший посидів, посидів та й заснув, а менший нарубав терну та й обложився геть навколо; отож як почне його сон змагати, то він кивнеться, вколеться на шпичку тернову та й прокинеться; так цілу ніч не заснув на чатах. Аж то перед світом чує, щось хропе та ломиться в садок. Дивиться хлопець, а то веприк з лісу, полум’ям дише, іклами землю пише, копитами загрібає, хвостом слід замітає. Стрілив хлопець та й забив веприка враз. Тільки менший брат стрілив, то старший прокинувся, бачить – веприк вже забитий; так йому заздрісно стало, що вже тепер батько на меншого садок запише, – узяв та й забив брата з своєї стрільби, поховав його в полі при дорозі, а сам поніс веприка додому.

– А де ж брат? – питає батько.

– Брата, – каже син, – оцей веприк розірвав, то я веприка застрілив, а братового тіла не знайшов.

Заплакали старі, батько в плач, мати в голос. Став їх старший син потішати та так придобрився, що батько йому ще за життя і хату, й обійстя віддав, аби він їх, старих, при собі до смерті тримав.

А над забитим братом в полі при дорозі виросла калина, та така хороша, аж гочі бере, літо й зиму на ній і лист, і цвіт, і ягідки, все разом.

Їдуть якось тим шляхом чумаки та дивуються:

– Що то воно за калина така дивна?

А їден вирізав гілку, зробив сопілку, сів собі на воза, їде та й грає, а сопілка йому людським голосом співає, словами промовляє:
Помалу-малу, чумаче, грай,

не врази ж мого серденька вкрай!

Брат мене вбив, в землю зарив

за того веприка, що в саду рив.

Злякався чумак, хотів ту сопілку викинути, а товариші кажуть:

– Не кидай, треба людей поспитати, може, хто скаже, проти чого воно.

Доїхали до села, до крайньої хати, попросились на ніч, там їх прийняли, ще й вечеряти запросили. Сидять вони вечеряють та про те диво розказують, що яка то дивна у них сопілка з теї калини, що росте при дорозі.

– Ось нате, господарю, хоч самі заграйте.

Узяв старий господар сопілку, заграв, а вона до нього людським голосом співає, словами промовляє:


Помалу-малу, батеньку, грай,

не врази ж мого серденька вкрай!

Брат мене вбив, в землю зарив

за того веприка, що в саду рив.
– Що воно таке? – каже господар. – Ану-но ще ти, стара, заграй!

Узяла стара господиня сопілку, а вона й до неї:


Помалу-малу, матінко, грай,

не врази ж мого серденька вкрай!

Брат мене вбив, в землю зарив

за того веприка, що в саду рив.
Тоді старий до сина:

– Тепер ти грай.

Той не хоче:

– Чи я малий в дудочку грати?

Та батько таки примусив. Тільки ж молодий господар сопілку до губи притулив, а вона як заквилить:

Помалу-малу, братику, грай,

не врази ж мого серденька вкрай!

Ти ж мене вбив, в землю зарив

за того веприка, що в саду рив.
Тут батько до сина:

– Признавайся, що ти брата вбив!

Той і признався, бо вже не було куди. Прогнав його батько геть з очей, а сам зостався з старою сиротами віку доживати.

А калина та, мабуть, і досі цвіте...”



Надзвичайно образні, барвисті загадки про цю рослину: “Сидить півень над водою з червоною головою”, “Стоїть півень над водою з червоною бородою”, “Стоїть півень над водою, трясе бородою”, “Серед ліса-ліса червоне плаття висить”, “В лісі-пралісі черлені хусти висять”, “На калинці, на билинці ясна рожа висить”, “Сидить півень на яворі, спустив крила кровавії”, “У вінку зеленолистім, у червоному намисті видивляється у воду на свою хорошу вроду”, “І не дівка, а червоні стрічки носить”.

Щедро оспівана калина у творах українських письменників, головно у творах поетичних, і майже в кожному з них так виразно відчутні інтонації народної пісенності.

Крім уже згадуваних, є в Шевченка іще й інші ліричні перлини про рослинну красуню:


Хто заплаче надо мною,

Як рідна дитина?

Хто посадить на могилі

Червону калину?
Це з поеми “Катерина”. І в інших Кобзаревих творах, які перлини лірики:
Тече вода з-під явора

Яром на долину,

Пишається над водою

Червона калина.

Пишається калинонька,

Явор молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють”;

Над Дніпровою сагою,



Стоїть явор меж лозою,

Меж лозою з ялиною,

З червоною калиною”;

А калина з ялиною



Та гнучкою лозиною,

Мов дівчаточка із гаю,

Виходжаючи, співають....”;

Посадила стара мати



Три ясени в полі.

А невістка посадила

Високу тополю.

Три явори посадила

Сестра при долині...

А дівчина заручена –

Червону калину”.

Уже в Івана Франка:


Червона калино, чого в лузі гнешся?

Чого в лузі гнешся?

Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?

До сонця не пнешся?

Чи жаль тобі цвіту на радощі світу?

На радощі світу?

Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту?

Чи грому з блакиту?

Не жаль мені цвіту, не страшно і грому,

Не страшно і грому.

І світло люблю я, купаюся в ньому,

Купаюся в ньому.

Та вгору не пнуся, бо сили не маю,

Бо сили не маю.

Червоні ягідки додолу схиляю,

Додолу схиляю.

Я вгору не пнуся, я дубам не пара,

Я дубам не пара:

Та ти мене, дубе, отінив, як хмара.

Отінив, як хмара.
Відлуння народних пісень у вірші Лесі Українки “Калина”:
Козак умирає, дівчинонька плаче:

Візьми ж мене в сиру землю з собою, козаче!”

Ой коли ж ти справді вірная дівчина,

Буде з тебе на могилі хороша калина.

Ой, що ж тобі, милий, з того за потіха,



Щоб я мала червоніти серед мого лиха?

Ой, що ж тобі, милий, з того за відрада,

Щоб я мала процвітати, як мені досада?

Чи то ж тобі стане миліш домовина,

Як я буду зеленіти – німа деревина?”

Як упадуть роси на ранні покоси,



То не в мою домовину, а на твої коси,

Як припече сонце веснянії квіти,

Хай не в’ялить моїх костей, тільки твої віти.

Ой, так не затужить і рідная ненька,

Як ти, моя калинонько, моя жалібненька...

Ой, ще ж над миленьким не зросла й травиця,

Як вже стала калиною мила-жалібниця.

Дивуються люди і малії діти,

Що такої пригодоньки не видали в світі:

Чия то могила в полі при дорозі,



Що над нею калинонька цвіте на морозі,

Що на тій калині листя кучеряві,

А між цвітом білесеньким ягідки криваві”.

Шуміла калина листом зелененьким:

Ой, що ж се я німа стою над моїм миленьким?



Поки ніж не крає, дерево не грає.

А хто вріже глибоченько, тому заспіває.

А хто вріже гілку, заграє в сопілку,

То той собі в серце пустить калинову стрілку”.
І Тичининське з вірша “Мадонно моя...”:
Вже славлять, співають

Нове ім’я

(Ave Mariа,

Калино моя!)

Рядки поезії Максима Рильського:


Частувала дівчинонька

Юнака.

А ягода-калинонька

Ой гірка!
В поетки Марійки Підгірянки є вірш “Калина”:
Колиши мя, калинонько,

колишися,

Зеленими листочками

розпишися.

Сонячними промінями

розмалюйся,

Ще й з тим вітром буйнесеньким

розцілуйся.

Ще й сріберною росою

вмийся чисто,

Надінь свої ягідочки,

як намисто.

Буде тобі, калинонько,

та й весело.

Як поглянеш в чисту річку,

як в глядило.
У Миколи Зерова:

Як ніжна праосінь, ти йдеш моїми снами,

Мов китиці калин, рожевієш устами.

Образ калини часто і в поезії Івана Драча. Ось вірш “Калина”:


І сизий стан гордливо одхиляє

Аристократка з репаним корінням,

Бо ж ноги мої в модних черевиках

Свій босий слід не можуть віднайти.
А в “Калиновій баладі” є такі проникливо інтимізовані рядки:
Та знаю: мене колисала калина

В краю калиновім тонкими руками,

І кров калинова, як пісня єдина,

Горить в моїм серці гіркими зірками.
Відомий ще вірш поета під назвою “Лист до калини, залишеної на рідному лузі в Теліженцях”.

Ось скільки пісень, віршів, легенд і порівнянь образних про калину назбиралося. А скільки ще назбирати можна по всій Україні. Але найбільше ж, мабуть, у поселеннях, що калиновим знаком помічені. Лише назву Калинівка носять 70 поселень. А є ж ще і Калини, Калинів, Калинів Міст, Калинка, Калинова Балка, Калинове, Калинове-Борщувате, Калиновий Гай.


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка