Юрій Щербак час великої гри фантоми 2079 року



Сторінка1/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.86 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

Annotation


Роман Юрія Щербака «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року» є другою книгою — продовженням гостросюжетного політичного трилера, антиутопії «Час смертохристів. Міражі 2077 року». Вихід сенсаційного роману «Час смертохристів» у 2011 році став значною літературною подією, привернув увагу читачів і критиків, про що свідчать дві престижні премії. У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення… Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани. Юрій Щербак

Частина перша1234567891011121314151617181920

Частина друга2122232425262728293031

Частина третя323334353637383940414243444546474849

Частина четверта50515253545556575859606162

Частина п’ята63646566676869707172

Частина шоста73747576777879808182838485868788899091929394

Щербак Юрій Миколайович

notes123456

Юрій Щербак
ЧАС ВЕЛИКОЇ ГРИ
Фантоми 2079 року
Книга друга

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  



 

 

 

 Ця книжка побачила світ завдяки фінансовій підтримці мецената Леоніда ЛІЩИНИ (Торонто, Канада), який присвячує свій дар світлій пам'яті батьків — Віри й Андрія Ліщин.  



Тільки тоді, коли помруть усі Гра від закінчиться Велика Гра. Редьярд Кіплінг. О, батьківщино моя! Велика арена кривавих битв, о дике поле Європи. Олександр Довженко. Фантом (phantom) — видимість або ілюзія без матеріальної субстанції; Особа або річ з ілюзорною владою, статусом, силою. Webster's Encyclopedic Unabridged Dictionary, Gramercy books, NY, 1996.  

Частина перша
БРАТСТВО

 

 

1

 

Перед смертю йому наснився останній сон: прийшла до нього мама — і він тихо й печально розплакався уві сні — і сказала, що сьогодні він одружується. Він розгубився, бо не знав нареченої — ні імені, ні як вона виглядає, ні хто вона, — і почав благати матір познайомити його з майбутньою дружиною. Пройшла по вулиці літня жінка у шовковому плащі малинового кольору, схожа на кардинала: мати підказала йому, що це майбутня теща. І одразу поряд з ним виникла наречена — тендітна молоденька дівчина, диво яка симпатична, з неприродно великими темними очима, що, здавалося, як на картині Пікассо, виходили поза межі обрису обличчя, чорноволоса, підстрижена «під горщик», у розстебнутому осінньому пальтечку з хутряним норковим коміром, під пальтечком — чорна коротка вечірня сукня. Дівчина йому страшенно сподобалась, хоч і була вдвічі менша за нього на зріст, але то нічого, подумав він: працює всесвітній закон усереднення — їхні діти будуть середнього зросту. Він був сповнений щастям, як осінній ярмарок — яблуками. «Як тебе, маленька, звати?» — спитав, і наречена довірливо пригорнулася до нього. «Флора», — сказала вона. «Флора?» — здивувався він, подумавши, що йому щастить на рідкісні дівочі імена — всі ці Стелли, Лінди, Хельги, Еллінори. Все штучне, претензійне. А він любив імена прості: Марія, Катерина. Але Флора йому сподобалась — як ім'я, так і її весела весняна усмішка. Стерпиться — злюбиться, подумав він, повільно вмираючи. Якщо вона Флора, тоді хто я — фауна чи Фавн? Флора притулилася до нього, йому стало щасно і тепло, він подумав, що нарешті народить з нею багато дітей, — і згинув у сніговій заметілі.  



2


 

5 січня 2079 року, у четвер опівдні, коли зимова темрява здавалася непроникною, двоє братчиків Спасо-Дніпровського козацького братства вийшли з воріт колишньої військової казарми елітної гетьманської бригади «Батурин», розташованої на дніпровській кручі, що притулилася до лівого боку гори Борщихи. Один з братчиків, на ім'я Святополк, був худий і високий, брутально-дотепний, з безсоромними блакитними очима, які не відали жалості, у драному білому маскувальному халаті снайпера, знайденому на армійському складі. Його попутник, наче за навмисним контрастом, був дебелий і низький на зріст, мав мирне ймення Микита і відрізнявся з-поміж братчиків невибагливістю та слухняністю. Ось і тепер сотенний Чміль, бачачи спротив Святополка, якому наказав привезти дрова і сіно на святвечір, попросив Микиту допомогти Святополку, на що Микита покірливо погодився. Накинувши на себе ватяний бушлат і мотоциклетний шолом, він мовчки слід у слід ступав по глибокому снігу, не звертаючи уваги на прокляття Святополка. Він пер за собою широкі ґринджоли, які важко розсували сніг. — Твою мать, — вигукував Святополк, — сороковий день сидіти не жерши, так і здохнути можна. — Тридцять дев'ятий, — поправив Микита. — Яка різниця? — огризнувся Святополк. — Ти товстий, тобі все пофую. А в мені вже нічого не залишилося, реально. Я вже забув, коли срав востаннє. А цей падлюка Чміль ужирається за нас. І п'є нашу горілку. І це називається піст. — Не п'є він нічого, він віруюча людина. Святополк сардонічно зареготав: — Віруючий, кажеш? У що і в кого він вірує? Не в Бога, а у власне черево. Ти чув про гуманітарну допомогу з Фортеці Берлін? Чув? — Ну, чув, — неохоче відповів Микита, бо задихався від морозу, ходіння по високому снігу та ваги ґринджол, які залишали по собі слід — наче грейдер пройшовся по сніговому насту. — А де вона, ця допомога? — намагався перекричати завивання хурделиці Святополк, зупинившись і впершись поглядом у тьмяну, наче за завісою з сірої марлі, постать братчика. — Ти світи краще, бо з дороги зіб'ємось, — злякано гукнув Микита. — Клята темрява. Святополк тримав гасовий ліхтар, який, хоч і не освітлював місцевість, зате не давав Микиті загубити супутника. — Кирило, падлюка, вже кабанця зарізав, піджарку жере. А нас сюди погнали. Матюкнувшись, Святополк пішов далі мовчки; за якихось півкілометра на узліссі стояв великий стіг сіна, біля якого лежали попиляні, з осені заготовані дрова. Йти залишалося метрів сто, прикинув Микита. Обмерзлий важкий шолом лежав на його голові, мов брила криги. — Твою мать, — знову тривожно зупинився, озираючись, Святополк. — Ти взяв автомат? — Ні, а що? — злякався Микита. — А якщо вовки? — Слухай, — нарешті розгнівався Микита, — що з тобою? Як не з добра. Іч, розумний який. А ти чого не взяв? Проте почуття провини і тривоги вже охопило Микиту: тої зими зграї зголоднілих вовків лютували по всій Україні під покривом темряви. Вони пришвидшили кроки, бо неясна тінь стогу малювалася близько попереду. Святополк, як підійшов до стогу, передав ліхтар Микиті й почав задирати маскхалат, довго вовтузячись у матні. Потім так само довго мочився, постогнуючи від задоволення, аж пристрибував. Микита тим часом почав смикати сіно з копни — щоб на свят-вечір вистелити ясла та стіл, за яким обідали братчики. Сніг різав очі — довелося опустити прозорий щиток на обличчя. Ступив крок управо і скрикнув від жаху: наступив на мертву людину, вже задубілу, наче стовбур спиляного дерева. — Мертвяк, мертвяк! — гукнув Микита. — Святополку, ходи сюди… — Чого кричиш, мудило? — Святополк рвонув ліхтар з Микитових рук й підніс до голови мертвяка. Обличчя сірою маскою обліпив сніг, тільки навколо рота й в очницях вгадувалися проталини. — Він живий, — зрадів Микита. — Він здох і залишиться тут, — твердо мовив Святополк. — Ні, подивись. Зміряй пульс, — наполягав Микита. — Ну, я прошу тебе. — Нам потрібні дрова чи невідомий мертвяк? — обурився Святополк. — Залиш його нах і берися за дрова. — Ну я тебе прошу, Святику. Давай віднесемо його. Батько Чміль вирішить, що робити. Не можна залишити, адже це — наша територія. Якщо помер — треба поховати по-людському. Допоможи покласти його на сани… Ну ти, блядь, і гандон, Микито. Знав, що ти гівно, але що таке… Святополк бридливо нахилився над покійником, узяв його за ноги. Микита підхопив тіло попід пахви. Мертвяк виявився легким, наче березове поліно. Вони поклали його на сани. — Ну й що тепер? — спитав Святополк. — Робити через цього обмо-розка нову ходку по дрова? Та я його краще вб'ю, — він люто вдарив нерухоме тіло, що лежало в санях, важким десантним черевиком. Мертвяк навіть не ворухнувся, а звук удару вийшов глухий, ніби в мерзлу деревину. — Зупинися, іроде. — Микита витягнув з-за пазухи ракетницю з чорним стволом, великого, як водопровідна труба, діаметру, й навів на Святополка. — Ще одне слово — пропалю дірку в твоїй сатанинській хвігурі. Впрягайся в ґринджоли. — Вовки! — злякано сіпнувся Святополк. — Тікаймо. І справді, крізь шерехливий монотонний звук завірюхи виразно почулося завивання голодних хижаків. Микиті навіть здалося, що в кількох метрах від стогу він побачив вогники вовчих очей, що кружляли в сніговій темряві, наче світлячки. Він уже звів курок своєї ракетниці, щоб пальнути туди, де серед низькорослих ялинок ховалися сірі тварюки, але раптом світлячки зникли. — Вони злякалися! — переможно гукнув Микита, обережно спустив курок й сховав ракетницю за пазуху. Святополк, подумавши, що його напарник не такий дурний лох, як можна уявити, схопився за мотузку, приторочену до саней, і вони поспіхом потягли мертвяка до воріт братства.  

3


 

Невідомого доправили до медчастини, де командував головний лікар братства Яків Гальперин (він же — колишній лікар швидкої допомоги з Умані). Благеньку рвану одіж невідомого, попередньо обшукавши й нічого не знайшовши — жодного папірця, що засвідчував би його особу, чи якогось предмета, — кинули у піч разом з дірявими чоботами, які шипіли у вогні й бризкали іскрами, немовби ялинкові віті. У слабкому світлі олійного ліхтаря малювалася сумна картина: невідомий лежав, наче оголений мрець на столі патологоанатома перед розтином, покірливо випроставши руки уздовж тіла. Подивитися на покійника прийшов сотенний Чміль, були, звичайно, Святополк і Микита, ще кілька братчиків, вільних від чергувань й молитов. Гальперин, наче професійний патологоанатом, ледь не вголос оцінив ситуацію: «Труп невідомого чоловіка років п'ятдесяти — п'ятдесяти п'яти, міцної статури, зріст — сто вісімдесят п'ять сантиметрів, вага — кілограмів п'ятдесят; сліди тривалого недоїдання. Волосся чорне з сивиною, обличчя вкрите густим чорним заростом, довга чорна з сивими пасмами борода. Спроби знайти пульс на сонній артерії марні, дихання не простежується. Стан глибокої гіпотермії. Особливих відміток, татуювання та шрамів на тілі немає». Складаючи опис мерця, Гальперин для себе відзначив, що на лиці незнайомого застигла щаслива усмішка, наче в момент смерті його спостигла якась небачена радість, хоча не виключено, що то мерехтливе світло ліхтаря створювало ілюзію усмішки. — Ну що, Яшо, будеш різати його, — нетерпляче спитав сотенний, — чи так поховаємо? — Смороду буде багато, — скривився Святополк. — Спалити його в котельні нах… Святополк не хотів довбати мерзлу землю на могилу. — Стули пельку, — визвірився Чміль, — і йди по дрова. Я тут вирішую. — Спробую реанімувати, — Гальперину хотілось чимось вразити братчиків, щоб знали, з ким мають справу. — Несіть швидше гарячу воду. Краще в ночвах. — Може, снігом розтерти? — спитав Микита. — Яким снігом? — скипів Гальперин. — Хочеш сильніше заморозити? Йому тепло потрібне. — Виконуйте наказ, — кивнув Чміль. З півгодини порався Гальперин над покійником — обтирав йому ноги ганчіркою, вмоченою в гарячу воду, клав на груди паруючі компреси, робив закритий масаж серця, ледве не зламавши незнайомому ребра. Все марно. Братчики, зрозумівши, що мертвяка не оживити, поволі розбрелися хто куди, лише сотенний вперто чатував над тілом, наче чекав на якесь диво. Дихання рот у рот також не дало жодних результатів. І тоді Гальперина осінило: — Два роки тому я прочитав в Інтернеті статтю американських медиків про особливості ведення війни в Арктиці. Вони посилаються на німецький досвід ще з часів Другої війни. Для того, щоб врятувати пілотів, які потрапляли до крижаної води й моментально замерзали, німці винайшли оригінальний спосіб. Американці підтвердили ефективність й тепер широко застосовують. — Якісь ліки нові? — з надією спитав Чміль. — Баба потрібна. — Баба? — не зрозумів Чміль. — Баба, — підтвердив Гальперин. — Конфедерати навіть ввели у військово-повітряних силах спеціальну посаду — реаніматорів-обігрівачів. Елітний підрозділ повій «Евридика». Коли витягують з води пілота, дівка або навіть дві дівки з «Евридики» заходяться його обігрівати. Ефективність цього методу науково доведена. — Але в нас баб немає, — почесав неголену щоку Чміль. — Як немає? А баба Зара? — Яка ж вона баба? Страшне і старе. — Може, спробуймо? — наполягав Гальперин, не бажаючи визнати свою поразку. Баба Зара, єдина жінка в братстві, працювала на кухні підсобницею — чистила картоплю й буряк, переносила продукти з комори до харчоблоку. Була така стара, товста і занедбана, що найхтивіші жеребці-братчики гребували нею: ніяких романтичних історій за нею не водилося. Ще й казали про неї, що вона несповна розуму, пережила якесь лихо, після чого дах у неї поїхав. Чміль махнув рукою й погодився — наказав привести Зару до мед-частини. Від Зари тхнуло картопляним лушпинням й кислою капустою. Вдягнена в засмальцьовану камуфляжну куртку й довгу сукню, зшиту з солдатської ковдри, у валянках-бурках, узутих в гумові чуні. На голові — грибоподібна двоповерхова афганська панама, залишена кимось з вояків Чорної Орди. На набряклому від самогону обличчі не було ні брів, ні він — руде старече ластовиння. Зубів теж майже не лишилося. В руках тримала великий кухонний ніж. «З цього роя не буде ні х..», — гидливо скривився Чміль, побачивши цю потвору. — Ти сам, Яшо, займайся цим, я пішов, — сказав, відчуваючи, як блювотний спазм почав ворушитися десь зсередини, нагадавши про необхідність закінчення посту. Хоч би швидше святвечір. Чміль зачинив за собою двері медпункту й наказав тим роззявам, що стояли у чекальні, йти геть. Кіна не буде. — Заро, — м'яко спитав харчоблочну бабу Гальперин, забираючи ніж. — Ти хочеш врятувати людину? — Роботи багато, завтра святвечір, а риба ще не почищена, — Зара подивилась на свої зчорнілі, порепані руки. — Робота почекає. Скидай одяг, — наказав Гальперин. — Кажу ж, що роботи до біса. Тільки тепер Зара помітила голого покійника, обкладеного мокрими ганчірками, й кинулася до дверей. — Ти не бійся, він живий, — не дуже впевнено переконував бабу Гальперин, проклинаючи себе за ідіотську ідею — поєднати цього мертвого Дон Кіхота з цією недоумкуватою Дульцинеєю. Майже ніжно, долаючи огиду, Гальперин обійняв Зару за плечі й почав роздягати: скинув жовто-брудний гриб з її стриженої голови, розстебнув смердючу куртку. Пояснив, що треба робити, — Зара не чинила опору — й вийшов з кімнати, зменшивши вогник у гасовій лампі, від чого кімната занурилась у майже нічні сутінки. Подумав, що стіл широкий і міцний — витримає цю парочку.  

4

 

… Знову прийшла до нього Флора. Його мертве тіло, нерухоме й понівечене, наче іржава залізна баржа, що роками лежала на березі замерзлої ріки, раптом почало прокидатися, набувати нового смислу, готуватися до нового плавання, бо з ним була його вірна Флора, дівча з дивними очима, які, ніби тривожні темні хмаринки, летіли над свинцевими водами Стіксу. Звідки я знаю це слово — Стікс? Де моя теща в малиновому кардинальському плащі? Де мама? Він тихо плакав, відчуваючи, як Флора наповнює його тіло теплом, що повільно піднімалося від ніг до паху, зосереджуючись і набираючи сили там, де зростало солодке стебло, його душа, його тіло, його існування все зійшлося там, де ось-ось мав статися вибух, виверження, виток, благодатна повінь, звільнення від тягаря. «Флоро, не поспішай», — молив він, цілуючи маленькі Флорині груди, як немовля, смокчучи її ніжні дівочі соски. Коли вибух нарешті стався, він знову знепритомнів, але то вже була темрява життя, а не смерті. Йому стало душно, наче внутрішньовенно йому впорскували гарячий розчин, — тільки Флора кудись поділася. Куди це смішне дівчисько втекло? Як я житиму без неї? «Флора», — прошепотів він.  



5


 

З медпункту почулися зойки, і Гальперин нерішуче закляк перед дверима: що робити? Можливо, дійсно йде процес реанімації, визволення невідомого з крижаного полону? А що як ця дурка, побачивши, що її штовхають на скоєння акту некрофілії, буйствує в медчастині, завиваючи від страху, як скажена корова? Крики Зари досягли такої потужності, що Гальперин не витримав, прочинив двері. Він побачив у напівтемряві, як по підлозі, встеленій білими простирадлами, скинутими з кушетки, рухається, катається, б'ється в конвульсіях якесь незрозуміле незграбне оголене тіло з кількома ногами і руками, ще й скрикує, й схлипує, й скиглить, аж медінструментарій дзенькає на скляних поличках шафи. Гальперин боявся ворухнутися, щоб не завадити американсько-німецькому способу порятунку полярних пілотів, тільки подумав: невже ці повії з «Евридики» так само ламають кістки нещасним, замерзлим, як бурулька, літунам Конфедерації? Стояв так довго, аж доки велика незграбна тінь заспокоїлась, розділилася на два окремих тіла. Він помітив при тому, що й друге — довге, худе — тіло невідомого Дон Кіхота виявило ознаки життя. І тоді лікар ступив на середину кімнати й, узявши до рук ліхтар, навів хитливий промінь на тюленеподібну постать, що сиділа на підлозі біля невідомого чоловіка, важко дихаючи. Й здригнувся від несподіванки: це була не Зара, а інша — невідома — повногруда зваблива істота з сяючими у півмороці очима, яка незмигно дивилась на нього. — Заро, це ти? — спитав Гальперин, не вірячи власним очам. — Що з цим чоловіком? Він живий? Зара схопила в обійми кволе тіло чорнобородої людини, притулила його до своїх великих грудей й почала заколисувати, мов малу дитину. — Не чіпай його, — з погрозою сказала вона. — Хіба не бачиш, що спить? Він мій. — Дай я тільки подивлюся, — наполягав Гальперин. Поставив ліхтар на великий стіл, на якому ще годину тому лежав мрець, й втопив тому у шию палець, намацавши ледь відчутне биття пульсу. — Ну все! Ти зробила це! Одягайся! — гукнув переможно Гальперин і побіг за Чмілем, кричачи з порога: — Ожив! Ожив! Чміль — схожий на жокея хлопець, худий і маленький на зріст — вичитував саме якогось братчика за порушення дисципліни. Сиві вуса а 1а Тарас Шевченко були в повному контрасті з чорною кучмою волосся, підстриженого по-козацьки. Сотенний був одягнутий у добре припасований до фігури темно-синій френч зі стоячим комірцем, оздоблений малиновим шитвом на рукавах; на грудях поблискував срібний хрест. В руках тримав гарапника, і це означало, що для чергового братчика надійшов момент покарання. — Підставляй сраку! — наказав сотенний винуватцю. Той покірливо спустив штани й нахилився головою до Гальперина, дупою до керівника. Чміль шмагонув гарапником, але, мабуть, не дуже сильно, бо жертва виховання навіть не скривилася. Після екзекуції Чміль упер свій гострий погляд у Гальперина. — Як ожив? А я вже погнав Святополка і Микиту могилу копати. Ну, ну, показуй. Вони довгим казарменим коридором побігли до медчастини. Зари там уже не застали, лише залишився запах картоплі й цибулі. Незнайомий лежав на кушетці, дбайливо прикритий простирадлами. Гальперин підніс ліхтар до голови незнайомого. Той напіввідкрив очі й щось пробурмотів невиразне. Гальперин нахилив голову й прислухався. — Де Флора? — спитав незнайомець. — Яка Флора? Це була Зара. Тебе як зовуть, чоловіче? — Фавн, — прошепотів незнайомий і заплющив очі. Так у Спасо-Дніпровському козацькому братстві напередодні Різдва року Божого 2079-го з'явився новий братчик Фавн, який нічого, крім свого дивного імені, не пам'ятав: ні хто він, ні звідки.  

6


 

Напочагпку був Вибух. І Вибух був Богом. Великий Спалах огорнув Землю, наче хлібину, кинуту до пічки, від чого хлібина зчорніла, тісто спеклося й скорина обвуглилася. Усе через Вибух постало, і ніщо, що постало, не постало без Нього. Утому вогні згоріли держави, народи, племена, родини і вся техносфера, створена людьми: системи зв'язку, штучні сателіти, космічні орбітальні станції, літаки, кораблі, засоби навігації і контролю, всі знаряддя масового вбивства — ракети і протиракети, радари та електронні системи управління боєм. Зникли всі гроші, всі валюти світу, всі фінансові документи й всі боргові розписки у банках, бо самі банки й біржі перетворилися на попіл у променях Великого Спалаху. Закінчили своє безславне існування Організація Об'єднаних Націй, інші міжнародні організації, які контролювали або намагалися контролювати життя людей і довели людство до катастрофи. Великий Спалах назавжди спопелив або понівечив пам'ять людства — сховища з носіями електронної інформації, бібліотеки й синематеки, а також такі матеріальні витвори, як хмарочоси, мости, металургійні й нафтопереробні заводи, підприємства фармакологічної та біоінженерної індустрій, газосховища, атомні й теплові електростанції, бензоколонки, гіпермаркети й оптові склади, розважальні центри. І Земля стала пуста та порожня, і Темрява впала на безодню. І скільки б не заклинав Бог: «Хай станеться світло» — світло не народилося в Темряві. Час зупинився. Старий Час згорів у полум'ї Великого Спалаху, а новий ще не почався. І прийшло велике Безчасся на Землю, Нульовий Цикл, абсолютне Zero — нуль років, нуль місяців, нуль днів, нуль годин. 0000. Після Великого Спалаху настала Темрява. І лише згодом з'явився Бог — як функція нового часу Бог повернувся з далекого позагалактичного відрядження, й Він з острахом поглянув на Землю — точніше, на рештки того, що від неї залишилось: на руїни міст, на змінені контури гір, рік, озер і морів, на неіснуючі державні кордони, на вигорілі плями лісів, на порожні, де-не-де розірвані стрічки автострад та залізниць, на безпорадні маси людей, уцілілих після небесного гніву, які перетворилися на зграї втікачів з насиджених місць. Бог жахнувся від побаченого й заплющив очі: згадав, як весело колись — усього за кілька днів — зладнав цей світ, наповнюючи його світлом, рослинами, водою, живністю й людьми: людьми — це був Його найбільший гріх. Коли Він сказав: «Плодіться, і розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте надморськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі», — Він скоїв велику помилку, ключовим словом якої було «пануйте»: підступне, хтиве, жадібне й жорстоке людське плем'я вийшло з-під Його контролю, не бажало підкорятися Його заповідям, не вписувалося в Його проект екологічної гармонії та гуманістичної благодаті. «Самі винні», — сумно зітхнув Бог і відлетів до інших, кращих світів, сподіваючись, що спрага до життя, інстинкти самовідновлення і самовдосконалення, закладені ним у людські душі, врятують колись цих нещасних. Покидаючи земні пруги, Бог, шукаючи виправдання, намагався запевнити Себе в справедливості тої кари, яку наслав Він на Землю: Великий Вибух знищив Інформацію — це кляте відкриття Сатани, це джерело розпусти, брехні і відволікання людей від Віри. Люди, всупереч усім настановам Бога, усім Його простим заповідям, почали розбудовувати засоби глобальної електронної комунікації, яка стала знаряддям Сатани, його павутинням, що охопило всю Землю, склалося в єдиний гедоністичний Network. satana.com, перетворилося на потужний засіб вселенського одурманювання, розбещення, наркотизації людей, відволікання від головного, заради чого Бог створив людство: від Віри, Надії та Любові. Тобто істин, які не потребують Інформації. Богові сподобалася ідея знищення Інформації і сатанинської Network, і Він дав наказ зруйнувати глобальний Содом і Гоморру — штаб-квартиру Сатани, де встановлений був його престол, — і Господь послав на Содом і Гоморру вогонь небесний і поруйнував ті міста, і всю околицю, і всіх мешканців міст, і рослинність Землі. Сталася вселенська катастрофа, яка знищила Інформацію і Технологію, повернувши людство у праісторичні часи суворого біблійного існування. Можливо, в цьому й полягав проект Бога: дати людству змогу ще раз почати все від першоджерел.  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка