Юрій Андрухович Дванадцять обручів



Сторінка1/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.7 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


Юрій Андрухович

Дванадцять обручів




http://www.ukrcenter.com/library/

«Юрій Андрухович "Дванадцять обручів"»: Видавництво "Критика"; 2004
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть і чекати кинув. Утім, мабуть, ніхто не сподівався такого незвичного Андруховича — хіба тільки ті, хто усвідомлював, що виводити Андруховичеву прозу треба вже не так від бубабістської трилогії, як від "Центрально східної ревізії" — строгого, піднесеного й скорботного роману, замаскованого під "есей". Окремі фраґменти "Дванадцяти обручів", опубліковані в "Потязі" та "Критиці", тільки збивали з пантелику: лишаючи загальне враження невластивого Андруховичу письма, вони, водночас, були надто різними, аби через ці дві точки отак просто пройшла пряма уявлюваного роману. Тлумачити нову Андруховичеву прозу, здається, значно складніше, ніж старіші його ігрові та постмодерні твори. Вона виразно менш складна і складена, натомість прозоріша й самодостатніша, себто не настільки інтертекстуальна (хоча таки інтертекстуальна), не настільки філологічно залежна (хоча таки залежна), не настільки потребує продовження й доконання в лабиринті схолій і ґлос (хоча таки потребує). Оповіддю тут керує не беззастережна логіка карнавалу, люба молодому й веселому "деміюргові", і не витончена логіка лінґвістики, звична вченому укладачеві антологій, а скептичний і парадоксально іронічний патос зрілого поета, мандрівника світами, розвідника потаємних надр Центральної і просто Европи, який прискіпливо ревізує самі підвалини і цілий фундаментальний лексикон колись баґательного і несуперечливого бубабістського парадизу. Із тієї тотальної ревізії якось непомітно та безпомильно висновується тотальна невідворотність смерти, прикрої, але, поза тим, не жахливої. Для епікурейця Андруховича висновок не сказати б геть зовсім неочікуваний. Зрештою, щойно він закінчив пере(у)кладати свою антологію американської поезії, а хіба О'Гара чи Ешбері не саме цього (хоча не тільки цього) навчають? Ця проза смертна онтологія, власне, і є глибинним сюжетом оповіді, найголовнішим рушієм химерного наративу, і його головним героєм — поруч із іншими дійсними й удаваними постатями, отими зникомими Цумбрунненнами, Пепами, Антоничами, Орфеями — є така собі тлінна людина, певна людина, котра пише роман, подорожує потягом між Сучавою та Бухарестом, іде собі на південь і трохи на захід, аж раптом усвідомлює, що подорож ця — "ніщо інше, як епілог. І тому цей потяг — центральноевропейський, ці кукурудзяні та соняшникові поля за вікном — Румунія, ці сміттєзвалища навколо бетонних почвар — Циганія, а ця нескінченна гориста смуга на обрії — Карпати. Але хто в такому разі цей єдиний у всьому вагоні пасажир, цей я?"

Юрій Андрухович

Дванадцять обручів



Роман

Самотній друже, мов у ночі пояс,

ти в таємниці світу оповитий.

В цей вечір весняний ходи зі мною

в корчмі на місяці горілку пити.

Богдан— Ігор Антонич.

I. Принагідні гості

1

У своїх листах з України Карл Йозеф Цумбруннен писав: "Усе, чого ми собі бажаємо, про що думаємо і чого сподіваємося, обов'язково з нами трапляється. Штука лише в тому, що завжди надто пізно і завжди якось не так. Отже, коли це постає перед нами, навіть не впізнаємо його в обличчя. Тому ми переважно боїмося майбутнього, боїмося подорожей, дітей, боїмося змін. Я не вмію чинити цьому опору, але з усієї сили вдаю, що чиню його. Не так давно тут знову почали надовго вимикати світло".

Ніхто з найближчих приятелів так і не дочекався від нього виразної відповіді на запитання, чого він туди їздить. Дівчина, з якою він прозустрічався вісім років (її ім'я було Ева Марія й невідомо кого саме — Марії чи Еви було в ній більше), одного ранку повідомила, що має досить. Разом з нею він провів до будинкової брами більшу частину своєї молодості — ту, в якій з приголомшливо хвилюючою відкритістю ловиш усі зустрічні погляди. Але Карл Йозеф Цумбруннен не перестав їздити в Україну навіть після цього розриву. Він усього лише трохи — зауважували тільки найближчі — згорбився, до того ж окуліст вимушений був призначити йому по цілому додатковому діоптрію.

Він так само не перестав їздити й тоді, коли український уряд значно ускладнив візові процедури, а також суттєво підвищив ціни на консульські послуги. Карл Йозеф усе одно переступав поріг їхнього представництва, годинами висиджував по приймальнях разом із хрипкоголосими втікачками з борделів та всілякими іншими нелеґалами, бічним зором фіксував на собі часом цікаві, проте зазвичай зневажливі погляди вкритих щоразу товщим шаром косметики огрядних російськомовних секретарок і, допущений врешті до аудієнції, вкотре нагадував забудькуватому урядникові своє прізвище, ім'я, род занятій та мету відвідин. На певній стадії розмови урядник таки згадував про нього і, водянисто дивлячись кудись униз, обіцяв посприяти.

Першу свою подорож Карл Йозеф здійснив на самому початку дев'яностих. Цілком нове державне утворення у той час приваблювало багатьох мандрівників на Схід. "Якщо вони витримають цю зиму, — писав у листах Цумбруннен, — то їм судилося добре майбутнє. Зараз їм в усьому страшенно важко, в усьому брак найпідставовіших речей включно з горілкою й сірниками, тимчасова квазівалюта щохвилини знецінюється, але не варто забувати, що це Схід, а отже, матеріальне тут ніколи не набуде вирішального значення. Я мав розмови з молодими інтелектуалами та деякими студентами — це надзвичайно цікаві люди і вони готові радикально змінювати свою країну". Адресати його листів тільки знизували плечима: всі ці екстатичні нотатки подорожнього видавалися їм щонайменше банальними і наївними, коли не переписаними з повного зібрання творів якого небудь Ролана чи Рільке. Повернувшись до Відня на початку літа, Карл Йозеф Цумбруннен привіз дерев'яного лакованого орла, пару косівських ліжників (один для своєї дівчини) і пачку сигарет "Ватра". Карл Йозеф не курив, але вряди годи частував "Ватрою" когось із екстремально налаштованих гостей — таким чином, за декілька років після того першого повернення пачка спорожніла заледве наполовину.

Він опублікував свої фотографії з Карпат і Львова у кількох марґінальних часописах, хоч до окремої виставки під заздалегідь обдуманою назвою "Європа, Зміщений Центр" справа так і не дійшла. Не допомогла і Карлова готовність змінити назву на дещо більш компромісну: "Після Рота, після Шульца". В останню хвилину втрутились якісь вищі сили з музею археології та етнографії — все розлетілося вдрузки. Але Карл Йозеф Цумбруннен продовжував їздити.

У цьому сенсі він був цілком химерний, що не могло не випливати з його покрученої, як і, зрештою, в переважної більшості всіх його австрійських співвітчизників, генеалогії. Упродовж останніх чотирьох п'яти століть його предки стільки всього намішали — станово, етнічно, конфесійно, політично, вибухово несумісно — що Карл Йозеф міг з однаковим успіхом вважати себе нащадком баварських броварів анабаптистів, судетських погоничів мулів, тирольських сироварів, збанкрутілих зальцбурзьких лихварів, сопроньських продавців солі, кількох самовбивць банкірів і також самовбивць, але єпископів, а, крім того, інших яскравих постатей, серед яких були і певний пожирач вогню та ножів з Лайбаху, і привселюдно спалена за відьомство зизоока власниця лялькового театру з Тарнова неподалік Кракова, і відомий упорядник сільськогосподарських календарів з Маттерсбурґу, і не менш відома феміністична журналістка, так само зизоока. Одним із найвіддаленіших своїх крил родина Цумбрунненів сягала композитора Букстегуде, іншим — художника Альтдорфера. Але цілком не виключено, що свою першу українську подорож Карл Йозеф здійснив під впливом родинного міту про прадіда, фанатично діяльного надлісничого з Ворохти, згодом службово переведеного до Чортополя. Прадід, як не дивно, теж звався Карл Йозеф. Як не дивно, Карлами— Йозефами звалося взагалі дев'ять десятих усіх чоловіків роду Цумбрунненів. Прадід Карл Йозеф Цумбруннен був записаний до історії австрійського (і чи не світового?) лісівництва золотими літерами як такий, що в середині ХІХ століття засадив шпильковими породами і буком велетенські площі карпатських лисих узвиш. "Тут ніхто вже не пам'ятає про нього, — писав Карл Йозеф, його правнук, у своїх листах, — і будь які мої намагання більше про нього дізнатися закінчуються невдачами. Складається враження, ніби у двадцятому столітті тут справді відбувся жахливий катаклізм, щось наче тектонічний злам, унаслідок якого все, що сталося й існувало раніше, скажімо, перед тридцять дев'ятим роком, провалилося в небуття. Я розмовляв з деякими молодими істориками і вони запевнили мене, що добиватимуться надання прадідового імені одній із катедр тутешньої лісової академії. Однак хіба мені йдеться про це!".

У дев'яносто другому він їздив двічі, в дев'яносто третьому — тільки раз, але надовго, здається, просидівши у Львові цілих три дозволених візою місяці. У дев'яносто четвертому, дізнавшись про наслідки останніх українських виборів, він вирішив, що йому вже ніколи не вдасться туди поїхати. Його тогочасні листи позначені особливою різкістю й гіркотою: "Ця країна мала чудові шанси змінитися й від стану перманентної потворності та олігофренічної безпорадності майже блискавично перестрибнути до стану принаймні нормальності. Виявилося, проте, що кількість тих, які всередині неї самої не хочуть цього, взагалі не хочуть її існування як такого, суттєво перевищує всі допустимі межі. Два роки тому я, здається, дуже помилявся. За великим рахунком, це не моя справа, а їхня, вони щодня роблять свій власний вибір. Мені шкода лише тієї нікчемно малої жменьки інакших, з якими я тут познайомився і досить незле співпрацював. Нині усі вони завмерли в недобрих передчуттях ліквідацій і чисток, хтось якось навіть вимовив уголос "еміґрація", хтось інший "відокремлення, Збруч". Не думаю, ніби при цьому мала значення доза спожитого алкоголю — це було заявлено цілком тверезо. Звісно, такі утворення як історично культурне товариство "Дунайський клуб" будуть закриті не відразу, не завтра, таким чином, поки є змога, слід устигнути зробити більше". Тому в другій половині липня того ж дев'яносто четвертого року Карл Йозеф Цумбруннен надовго зникає в Карпатах, фотографуючи переважно старі цвинтарі для майбутньої виставки "Memento". Майже цілий місяць він провів поміж небом і землею, орієнтуючись на старі військові, передбачливо привезені з Відня мапи, просуваючись трохи долинами річок, трохи ґрунтовими дорогами, а часом і гірськими хребтами, раз у раз вимовляючи дивне, як заклинання, слово Ґорґани. Він заходив у села тільки для того, щоб докупити трохи їдла — десятка українських слів і жестикуляції загалом вистачало для порозуміння; хтось інший запевняв, ніби він уже тоді мав коло себе перекладачку, але це не надто в'яжеться зі змістом і настроєм його тогочасних листів про самотність під зоряним небом. Того літа стояла дивовижна спека, трава вижовкла вже перед серпнем, і Карл Йозеф Цумбруннен дуже засмаг. Він над усе полюбив час від часу занурюватися в незліченні гірські потоки і зосереджено лежати в них, дивлячись у насичено синю, без жодної хмарини, безодню вгорі. Дощів не було вже віддавна, отже, води в потоках відчутно поменшало, але при цьому вона очистилася до зеленавої прозорості і була тепліша, ніж звичайно. А Карл Йозеф Цумбруннен, як і всі мої герої, дуже любив воду.

Він походив з містечка Зітцґрас десь чи то на сході, чи на півдні Австрії (ось воно, доводиться описувати вже вдруге, але що поробиш: ґотика церкви, годинник на дзвіниці, вуличка з поштою та винарнею, вранішнє туркотання голубів, хідники, майже всюди поділені порівну між пішоходами та велосипедистами, старе баронське помістя на пагорбі — такий собі Schlo chen, нині музей гравюр і озерного рибальства, каштанова алея, Східні Альпи на горизонті, водяний млин і купання в зеленуватій воді). Так, саме ця вода, це купання до пізнього вечора в околицях старого і чомусь не розбомбленого в останній війні млина, це пірнання в найзеленіші теплі водяні нетрі з потаємною веселою ідеєю більше не повертатися, назавжди пропасти у глибинах, саме воно і саме в такий навальний спосіб часом навідувало Карла Йозефа Цумбруннена в його щасливих сновидіннях, тоді як у своїх нещасливих сновидіннях він лише чув якусь крикливу музику і не міг зрозуміти ані слова з усього, що йому говорилося.

Повернувшись того літа з Карпат, він здивовано зауважив, що нічого лихого на разі не сталося. Усі його львівські знайомі залишалися неторкнуті, передбачувана хвиля арештів і згортання патріотичних структур непередбачувано відкладалася. Дехто з приятелів навіть стверджував, що вийшло на краще і з новою владою можна і слід так само успішно порозумітися, вони принаймні прагматики, що не так уже й погано, до того ж виразне омолодження керівних лав — саме те, чого це суспільство давно потребувало. "Зараз до влади приходять наші з тобою ровесники, — казав один ґерманіст, його тимчасовий перекладач, хоч за великим рахунком перекладач Гайдеґґера. — Кількох із них я знаю, тобто знав, особисто. Життя робиться цікавим". Карл Йозеф Цумбруннен не квапився і мовчки пив перецукроване молдавське вино, хоч йому й не відлягало від серця. Його виставка "Memento" відбулася в кількох містах Галичини, супроводжувана юрмами відвідувачів і несамовито щедрими фуршетами. Якісь офіційні пані й панове щоразу відкривали ці дійства спічами про нову велику європейську країну Україну, якісь у міру сексапільні дівчатка ніби за чиїмось режисерським помахом одалісково закрутилися навколо популярного віденського фотографа, принагідно випадково отираючись об нього напруженими сідницями. Карлові Йозефу знову почало подобатися в цій теплій країні.

Восени того ж року його, як уже згадувалося, покинула довголітня віденська приятелька, дізнавшися, що на Різдво він знову їде до Львова. Кажуть, ніби о п'ятій тридцять чотири ранку Ева Марія ледь торкнула губами його все ще не відбілений від карпатської засмаги виямок під "адамовим яблуком", і це було востаннє. Тоді він ще не носив срібної пластини на ланцюжку зі своїм вигравіруваним іменем та адресою. Тож це було останнє літо, упродовж якого її улюблений виямок міг засмагнути. Останнє літо, остання осінь.

Натомість уже наступного літа він писав зі Львова, аж ніяк не приховуючи штучно роздмухуваної в самому собі ейфорії: "З'явилося добре пиво! З'явилися нові кав'ярні і навіть пристойні ресторани! Щось таки змінюється — якісь фасади й так далі. Я навіть починаю думати про тимчасовий перехід з чорно білого в кольорове — не заради краси, звичайно, а заради історії. З цього міг би вийти цілком веселий альбом — "Львів, нові шкіри". Ці спроби перемалювати тутешню поверхню привезеними з сусідніх польських базарів сумнівними фарбами виглядали б і справді комічно, якби не гідний всілякої пошани ідеалістичний порив місцевих нових підприємців. Це справді молоді люди, які понад усе хочуть змінити свою країну і їм це — стукаю по дерев'яному — вдається!". І трохи нижче: "Я справді серйозно помилявся, коли на початку дев'яностих писав, що вони надзвичайно швидко оволодіють сприятливими для їхнього розвитку тенденціями і блискавично виправлять на краще становище у країні. Дальші роки показали, що вона усе ж занадто велика, неповоротка і тим заскладна для блискавичних змін. Але я, на щастя, помилявся й тоді, коли рік тому вирішив, що на всьому цьому варто поставити великий і остаточний хрест. Бо дійсність подарувала нам нові несподіванки. Прощання з молодістю не таке вже й трагічне, якщо слідом за нею починається зрілість".



Остання фраза не цілком вписувалася в попередній аматорсько аналітичний контекст, і приятелям Карла Йозефа залишалося вкотре знизувати плечима, перечитуючи її. Проте я, здається, розумію, в чому там справа. Але про це пізніше.

Його листи другої половини дев'яностих — це дивна суміш приватної публіцистики, суперечливих щоденникових нотаток і нічим не вмотивованих емоційних проривів у сфери, що межують з метафізичним. "Страшенно прикро спілкуватися з деякими тутешніми авторитетами, — читаємо в одному місці. — Днями один із таких, колишній в'язень сумління і автор самвидавних поезій, іронією вищої влади та локально двірцевих інтриґ закинутий у спокусливе посадове крісло, переконував мене в тому, що його нація нараховує мало не десять тисяч років, що українці мають безпосередній зв'язок з космічними силами добра і за формою черепів та надбрівних дуг є досить близькими до еталонного арійського зразка, унаслідок чого проти них існує певна світова змова, безпосередніми виконавцями якої є найближчі географічні сусіди та деякі внутрішньо розкладові етнічні чинники — "ви розумієте, кого я маю на увазі, пане Цумбруннен". Згодом він витратив ще купу зусиль на те, щоби показати мені цілковиту нікчемність російської культури, каменя на камені, як йому здавалося, не полишаючи від Мусоргського, Достоєвського, Семирадського і Бродського (а прізвища, самі тільки прізвища чого варті, кричав він, увійшовши в екстаз і заляпуючи всього мене своєю синьо жовтуватою піною — Рубінштейн! Ейзенштейн! Мандельштам! Міндельблат! Ростропович! Рабінович!), найкомічніше, що все це він змушений був формулювати російською мовою, позаяк жодної з європейських цей істинний праєвропеєць так і не завдав собі клопоту вивчити. Я змушений був перервати його хаотичну лекцію кількома незручними запитаннями, на які він лише безглуздо кліпав очима. Я запитав, скажімо, таке: "Добре, якщо у вас і справді настільки давня й потужна культура, то чому так смердять ваші громадські вбиральні? Чому ці міста здебільшого схожі на догниваючі смітники? Чому старі середмістя гинуть цілими кварталами, чому обвалюються балкони, чому немає світла у брамах і стільки битого скла під ногами? Хто в цьому винен — росіяни? Поляки? Інші внутрішньо розкладові чинники? Добре, ви не даєте собі ради з містами, але як бути з природою? Чому ваші селюки — ці, як ви кажете, носії десятитисячолітньої цивілізаційної традиції — так уперто скидають усе своє гівно просто до річок, і чому коли мандруєш вашими горами, то покинутого заліза знаходиш уп'ятеро більше, ніж лікарських рослин?". Я ледве втримався від спокуси запитати про дещо особистіше — чому в нього, віднедавна кавалера ордена Князя Володимира, стільки лупи на плечах. Але й того, що я вже запитав уголос, виявилося цілком достатньо, аби він виразно охолов і, підозріливо приглядаючись до моєї форми черепа, плутано й багатослівно дав зрозуміти, що не бачить фінансових можливостей підтримати нашу цьогорічну експедицію. Усе це наводить на особливо невтішні висновки, коли подібного кшталту державницьку постать, ніби на глум вирвану живцем із архівних надр якогось дуже звульґаризованого ХІХ століття, зіставляєш із тутешньою навколишньою реальністю. Я пишу цього листа в самому середохресті загубленої Європи, з пропахлих запустінням, холодом, пліснявою і безконечним фіктивним ремонтом леґендарних приміщень готелю "Жорж", де типи з недвозначно напівзігнутою зовнішністю таємних поліційних інформаторів подають мені записки від знайомих, а розповзлі тілом заспані й немиті буфетниці — гидку пересолоджену каву, я змушений при цьому чути крикливу й порожню музику, бачити якісь безецні фізіономії, потилиці й зади (я не дивлюся в їхній бік, але їх не можна не бачити — от у чому біда!), вдихати їхній піт, парфуми, сигаретний дим, я змушений провалюватися все глибше в цей трагікомічний антураж, у цю цинічну безвихідь — і вірити, що насправді вони є нащадками давніх єгиптян та етрусків, чому доказом їхні національні барви та календарні обряди, в яких відбита вся краса та гармонія стосунків Людини з Природою і Творцем (вшистко очивісьцє з дужих літер, як іронізує певен тутешній автор)".

Проте в іншому з листів, хронологічно не надто віддаленому від щойно цитованого, знаходимо виразно інакші акценти: "Хто дав мені право повчати їх, вказувати їм на всі ці вибоїни та золоті зуби? Вони живуть, як собі хочуть, бо перебувають у себе вдома, а я не маю рації вже хоча б тому, що мандрівник. І головне чого в них аж ніяк не можна відняти — це їхня добра горілчана теплота. За якимось найвищим рахунком вони взагалі незмірно людяніші від нас. Під людяністю я розумію здатність несподівано відкриватися, бачити навіть у незнайомому когось найближчого. Так, відстань у 400 — 500 кілометрів, що її наші інтерсіті експреси долають за неповні чотири години, тутешні потяги вміють розтягнути годин на тринадцять. Зате при цьому у своїх незручних і як навмисне тісних вагонних відділеннях люди розкладають їжу й питво, знайомляться, діляться кожним шматком хліба, розповідають найважливіші, часом цілком інтимні речі. Життя все одно надто коротке — куди квапитися? Моменти найглибинніших емоційних зрушень, коли торкаєшся зненацька відкритої горілчано теплої істини, значно важливіші від офіційно ділового поспіху та замкнутої фальшивої чемності, під якими лише порожнеча і взаємна байдужість. Мені подобається, що всі вони часом здаються однією велетенською й безмежно розгалуженою родиною. Пропонуючи вам свою їжу й горілку, вони будуть навіть нестерпно, нестримно настирливі, якщо ви почнете відмовлятись. І я гадаю, не тому, що їжа й горілка тут значно дешевші, як у нас, а тому, що ці люди дійсно щиріші і щедріші душею. Отже, відмовляючись від їхнього почастунку, ви наче відбираєте в них право на порозуміння. Як це не схоже на добре провітрювану, стерильну й ретельну, бездоганно опалювану, але в той же час позбавлену справжнього людського тепла атмосферу наших стрімких евросіті з її поверховим ковзанням усмішок і штучною тишею, порушуваною зрідка лише клацанням запальничок чи шелестінням станіолю!".

Так, з другої половини дев'яностих Карл Йозеф Цумбруннен і справді почав зауважувати в собі, що звикає й починає любити. Якось раптово і рішуче — він саме переходив вагонами не в міру розхитаного пасажирського потяга сполученням із Франківська до Києва зі свого вісімнадцятого в буфетний дев'ятий — отже, саме там і саме тоді, раптово й рішуче, він усвідомив, що йому подобається ступати так широко, імітуючи впевненість і знання ситуації, подобається розминатися із зустрічними в надто тісних вагонних коридорах і тамбурах, подобаються хмільні погляди й золоті зуби провідниць, подобається пам'ятати назву наступної станції — Здолбунів, подобається, що на ній до потяга занесуть дешевше пиво, подобається, що він з усім так добре дає собі раду, що двері купе переважно відчинені на всю ширину і що коли він урешті прийде до дев'ятого вагону, то йому сподобається і відверто нездорова залізнична їжа, і глевкуватий хліб, і півсклянки горілки, вміло поділеної на два рази, і вже добряче перекошені обличчя та різкуваті рухи буфетних відвідувачів, і обтягнуті лосинами стегна крикливих відвідувачок, і такі ж крикливі жарти, з яких він не розумітиме ані слова, але вибухатиме найщирішим реготом разом з усіма принагідними співрозмовниками, і — хто знає? — може, навіть їхня криклива музика, з якої він розрізнятиме лиш окремі російські словосполучення на кшталт "подруга моя", "ведь нет у меня", "ты обнимал ее"…

Напевно, саме тому в одному з наступних листів він писав: "Шлях чужинця сповнений небезпек і випробувань, але немає нічого солодшого понад відчуття вживання в Чуже. Одного разу до тебе доходить, що ти без перебільшення міг би тут жити. І немає нічого неможливого, якщо завтра ти вже захочеш бути і жити тільки тут".

Адресатам його листів робилося дедалі ясніше, що тут не обійшлося без вічної жіночості. Українки тієї пори і справді вже здобули собі деякий розголос на Заході — використовувані не тільки для сексуального рабства, але й для традиційних подружніх зв'язків відразу в кількох південних і північних країнах. "Це дуже класні кобіти, — жартував один із кав'ярняних знайомих Карла Йозефа, зубний лікар, ім'я котрого тут не має значення. — Вони сексапільні, як повії, й нітрохи не зіпсовані фемінізмом". Варто зауважити, що з деякого часу Карл Йозеф не завжди адекватно реаґував на подібного кшталту дотепність, чим до певної міри веселив та інтриґував своє постійне щотижневе товариство, яке за давнім буржуазним звичаєм щоп'ятниці збиралося на вино в утримуваному хорватами кафе "Альт Він". У такий спосіб він мимоволі переступав заведені в цьому суто чоловічому колі неписані правила, зокрема, обов'язкову вербальну розкутість і легковажно елеґантний показний цинізм. Старий Чарлі Джо перестає розуміти гумор, подумки фіксували вони, усе ясно й без кушетки: до побачення, Чарлі, ти влип як муха, тебе з головою затягнуло в чиюсь пизду, як тобі в ній, Чарлі?

Насправді було так, як було: погіршення зору, незвична осіння самотність, омертвіння, мляве очікування поїздки на старокалендарне Різдво до Львова, чотиригодинний обшук на прикордонному переїзді в Чопі — цель прієзда, допитувався один із них, у зимовій шапці з опущеними вухами (хоч дещо загальмований громадянин Республіки Австрія і відповів завчене "шугналіст, фото", проте в ту хвилину він і сам ще не здогадувався про істинну свою ціль), потім відлига, теплі дощі, карколомне ковзання львівськими пагорбами, заляпані вуличною грязюкою черевики й холошні, часті падіння, різдвяна вечірка в якомусь особняку на Лисенка, старі знайомі, нові знайомі, нова тимчасова перекладачка, викладачка ("ні, пане Карле, не розкладачка!"), пиятика, обжирання, пастушки з ягнятком, Пані Незґраба (по перше, вона з самого початку вилила на себе келих червоного вина, зачепивши його рукавом своєї фольклорної сукні; по друге, боляче вдарила Цумбруннена ліктем, сідаючи до столу після чергового повернення з перукарні ("з перекурні, пане Карле!"); по третє — адже відомо, що до трьох разів штука! — підвернула ногу замалим не впавши на звивистих сходах до пивниці, куди всіх було запрошено оглядати сіро чорне малярство господаря дому; Карл Йозеф устиг підхопити її — і мабуть, не тільки тому, що тимчасово знаходився однією сходинкою вище; таким чином, він п'ять хвилин побув героєм старомодного фільму — тим, Який Рятує Даму Від Смертельної Небезпеки; "дуже пгошу, дуже пгошу" — відповідав їй на вияви вдячності замість того, щоб хвацько махнути рукою і закрутити що небудь пародійне та куртуазне, для чого бракло знання українських слів; отож, він усе повторював "дуже пгошу", а всі навколо безглуздо крутилися і штовхалися в пошуках першої медичної допомоги на підвернуту ступню; якийсь порядно підпилий вусань архітектор (проректор — директор — еректор?) таки здолав з третьої спроби зафіксувати її еластичним бинтом ("бо ми старі карпатські пластуни!"), і до чого тут рептилії, не розумів Карл Йозеф; потім викликали таксівку і Пані Незґраба — а насправді пані Рома Воронич — накульгуючи, пропала у слизьку вологу ніч, супроводжувана власним, п'янішим від усіх пересічно присутніх, чоловіком, який у неї, виявляється, був.

Потім минуло ще декілька святкових, настільки ж заляпаних дощами і рештками снігу днів та ночей: якісь пошарпані вертепи, що більше нагадували розпорошені по програній битві уламки колишнього війська, нав'язливі бритоголові діти, що наспіх колядували фальшивими мутованими голосами — в їхніх кишенях угадувалися ножі й петарди; потім у готелі перестало діяти опалення; потім його знову налагодили і дуже вчасно — з Арктики повернулися щільні масиви крижаного повітря, на старий новий рік урешті випав сніг, і Карл Йозеф набрав її телефонний номер, раптово згадавши, що вона володіє його мовою, а це значить, він зможе почуватись куди вільніше і навіть поцікавитись, як справи зі ступнею.

Їм відразу сподобалося бути разом, вона чудово асистувала йому у виконанні кількох чергових проектів, не тільки як перекладачка, але й як доглибно поінформована в багатьох типово львівських лабіринтах міжлюдських стосунків досвідчена порадниця. Однак з моменту того першого дзвінка у справах підвернутої ноги мусило минути ще майже два роки переважно ділової співпраці, а краще сказати — болісної терпкої невизначеності, мусило відбутися ще два повернення Карла Йозефа до Відня і два нові його приїзди в Україну, поки одного дня таки не відбулося неминуче (якась непрохана авторка жіночих романів зміїно вигулькнула тут — геть її, геть!), отже, насправді це був номер готелю "Жорж", в якому вони накинулись одне на одного з такою приголомшливою поквапністю, що Пані Незґраба потягнула за собою віконну штору разом із поїдженим шашелем карнизом, Карл Йозеф же вкотре переконався, що не вміє собі порадити з бюстгальтерами; за стіною якісь неоковирні Велетні продовжували ремонтувати сусідній номер, немилосердно вгачуючи в ту ж таки стіну свої Гіпертрофовані Шлямбури й Дюбелі і про щось там пересварюючись брутальною Професійною Мовою; все подальше відбулося більш менш, чи навіть більш, а не менш, тобто цілком незле, але коли вона незабаром загримотіла з ванної, вочевидь, послизнувшись і рукою збиваючи туалетну поличку разом із усіма афтершейвами, шампунями, дезодорантами та іншими такими предметами, Карл Йозеф Цумбруннен, зненацька осамотілий на зібганих їхніми любощами простирадлах у зсунутих докупи ліжках, звернувся до високої готельної стелі з риторичним запитанням, як можна трахати жінку, в котрої майже повнолітня дочка. І замість високої стелі сам собі відповів: "Виходить, що можна".

Вони робили все, що могли, але зовнішні обставини дедалі погіршувалися. Під кінець дев'яностих Україна потрапила відразу до кількох чорних списків, проваджених надміру безсторонніми спостерігачами з усіляких міжнародних структур. "При перетині українського кордону рекомендуємо тримати напоготові десяти— або й двадцятидоларову банкноту, — радили читачам упорядники туристичного путівника "Південні та Східні Карпати" (Лондон — Париж — Берлін, 1998). — Це — звична норма стимулювання українських митників, завдяки якій ви можете уникнути довготривалої і часом принизливої митної процедури. Якщо ж ви все таки потрапите на територію цієї країни, колишньої радянської республіки, то пам'ятайте про надзвичайну обачність: усі види злочинності, в тому числі грабунки, обкрадання автомобілів і навіть викрадення людей, набули в них за останні роки небувалих розмірів. Так само не варто покладатися й на їхню поліцію з її жахливо низьким професійним і технічним рівнем, представники якої до того ж не говорять жодною європейською мовою, отже, вас просто не розумітимуть, зате неодноразово намагатимуться ошукати". Само по собі все це, як і відмикання світла довгими осінньо зимовими вечорами, ще не було б для Карла Йозефа трагедією — куди гіршими симптомами ставали дедалі очевидніше знахабніння влади, а з ним і розмерзання в людях того внутрішнього пекла, що ім'я йому страх. "Мені здається, — писав він у котромусь із листів, — безповоротно завершується найщасливіше в історії цієї країни десятиліття. Дехто з моїх приятелів має відчуття, що їхні телефони знову прослуховують. Однак абсолютного повторення минулого бути не може: якщо колишня влада розправлялася з інакшими через суди, табори і так звану психіатрію, то нинішній тоталітаризм можна б назвати повзучим: він і справді підкрадається в темряві, користуючись цілком кримінальними методами. Одна справа — бути засудженим, хай і на закритому, неправовому, та все ж, перепрошую, леґітимному процесі, де з високо піднятою дисидентською головою ти красиво кидаєш голосні звинувачення системі, пам'ятаючи, що на Заході все одно про все дізнаються, інша — бути цинічно викраденим якимись невідомими в масках і задушеним під час тортур, а потім викинутим без голови посеред пустиря. Зникають безвісти політики, журналісти, грошові мішки і якщо згодом когось із них навіть знаходять, то вже мертвим. За всіма нез'ясованими обставинами дуже виразно прочитуються хрестоматійні самогубства чи автомобільні катастрофи, ще декого впритул розстрілюють у ліфтах або на сходах їхніх же будинків. До того ж, на такому сприятливому тлі несамовито розперезалася і звичайна, неполітична злочинність — безпеку пересічного громадянина вже не здатен ґарантувати ніхто, і таємний ринок вогнепальної зброї невдовзі переживатиме тут свої золоті часи. Поки що ж — темрява, повсюдна темрява, багатогодинні відмикання світла і розчленовані тіла в переповнених сміттям контейнерах".

І трохи нижче: "Мені мимоволі склалося щось на кшталт афоризму: поліційна держава — це там, де поліція рівною мірою всемогутня щодо чесних громадян і безсила щодо злочинців".

Але й після цих зізнань Карл Йозеф Цумбруннен не перестав їздити в Україну. Не перестав, хоч уряди країн Європейського Союзу вже не рекомендували своїм громадянам відвідувати її. Але що ці уряди могли знати про відкриті вітрам кам'янисті хребти, про колір глини на стоптаних тижневим переходом гірських черевиках, що вони знали про запахи — дерев'яних церков, старих цвинтарів, дощових потоків? І вже тим більше нічого не могли вони знати про пані Рому Воронич, про те, як вона курить у ліжку, або шукає в темряві шлях до лазнички, натикаючись на стільці, або просто дихає поруч, або вимикає всі світла, роздягаючись, бо подібно до всіх жінок у своєму віці, вже починає трохи соромитися власного тіла.

Тому Карл Йозеф Цумбруннен навіть не збирався виконувати рекомендації західних урядів. Винагорода за таку постійність у вподобаннях знайшла його з рішучою недвозначністю будь якого чуда: минулого року його розшукав один із ключових редакторів велетенського престижного видавництва, що однаковою мірою спеціалізувалося на сучасному фотомистецтві, мультимедіях та документальній фотографії, і замовив йому альбом карпатських ландшафтів під умовною назвою "Батьківщина мазохізму". Популярна останніми роками лінія мазохознавчої та мазоходослідницької культурології мала знайти свій розвиток у мертвій, чи радше зґвалтованій натурі знищених пейзажів; редактора передусім цікавило поєднання спотвореної природи з індастріалом, а оскільки там, на Сході, індастріал гинув так само катастрофічно, як і природа, то йшлося вже про руїни у квадраті. "Розумієш, — казав редактор, — нас цікавлять усі ці порослі тернюччям цистерни і труби, береги отруєних річок, мертві терикони і так далі. Польща? Словаччина? Румунія?". "Якщо вам важливий контекст Мазоха, то Україна", — з якомога байдужішими інтонаціями в голосі відповів Карл Йозеф, адже, як усі на світі стріляні горобці, пам'ятав про необхідність продатися незадешево. "О, то Мазох не з Польщі? — скинув проколеною кульчиком бровою редактор. — Перепрошую, ми в Дюсельдорфі часом не надто орієнтуємось у ваших австрійських справах", — додав він, чухаючи вогненно фіолетового ірокеза. Сума авансу дозволяла Карлові Йозефові станцювати переможний чардаш ведмедя рівно через годину, вже посеред власного, тіснуватого для переможних танців, помешкання на Пратерштерні.

Таким чином, у наступному зі своїх тогорічних листів Карл Йозеф Цумбруннен мав деякі підстави написати: "Уся світова таємничість полягає в нашому небажанні приймати речі такими, які вони є. Проте насправді існує тільки один порядок речей. Тому ми так боїмося майбутнього, боїмося подорожей, дітей, боїмося змін. Я не вмію чинити цьому опору, але з усієї сили вдаю, що чиню його".

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка