Януш Корчак король матіуш перший



Сторінка1/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.81 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Annotation


Бути королем надзвичайно складно. Бути хорошим королем — складніше устократ. А якщо королеві Матіушу всього лише десять років? У нього завдань значно більше: стати хорошим, справедливим і розумним правителем, залишаючись при цьому дитиною. Вступаючи на престол після смерті батька, хлопчик ще не знає, що на нього чекає складне життя, гідне справжнього короля. Хоча й малолітнього.

Януш Корчак

КОРОЛЬ МАТІУШ ПЕРШИЙІIIIIIIVVVIVIIVIIIIXXXIXIIXIIIXIVXVXVIXVIIXVIIIXIXXXXXIXXIIXXIIIXXIVXXVXXVIXXVIIXXVIIIXXIXXXXXXXIXXXIIXXXIIIXXXIVXXXVXXXVIXXXVIIXXXVIIIXXXIXXLХLIХLІІХLIIIХLIVХLVХLVIXLVIIXLVIIIХLIXLLILII

КОРОЛЬ МАТІУШ НА БЕЗЛЮДНОМУ ОСТРОВІІIIIIIIVVVIVIIVIIIIXXXIXIIXIIIXIVXVXVIXVIIXVIIIXIXXXXXIXXIIXXIIIXXIVXXVXXVIXXVIIXXVIIIXXIXXXXXXXI

ЗМІСТ

Януш Корчак
КОРОЛЬ МАТІУШ ПЕРШИЙ
Повісті-казки

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  



 

 

Художнє оформлення серії Світлани Железняк Ілюстрації Тетяни Кудиненко  

КОРОЛЬ МАТІУШ ПЕРШИЙ

 



 

І


 

іло було так. — Якщо через три дні королеві не стане краще, можна всього чекати, — сказав лікар. — Король важко хворий, і якщо через три дні стан його не покращиться, можна всього, всього чекати, — повторив він. Усі засмутилися, а головний міністр, начепивши на ніс окуляри, запитав: — Що означає «можна всього чекати»? Лікар нічого певного не сказав, але всі й так зрозуміли: король помре. Головний міністр перелякався і скликав державну раду. Міністри зібралися в просторій аудієнц-залі й розсілися у м’яких кріслах довкола великого столу. Перед кожним із них лежав аркуш паперу і два олівці: один — простий, другий — з одного кінця червоний, з іншого синій. А перед головним міністром стояв ще й дзвіночок. Двері замкнули на ключ, аби ніхто не заважав, увімкнули світло й довго сиділи мовчки. Нарешті головний міністр подзвонив у дзвіночок і сказав: — Порадимося разом, як бути. Король хворий і управляти державою не може. Першим узяв слово військовий міністр: — Треба покликати лікаря. Нехай скаже прямо: вилікує він короля чи ні? Військового міністра всі боялися: він носив шаблю й пістолет. Тому з ним ніхто не сперечався. — Правильно, покликати сюди лікаря! — одностайно погодилися міністри. Послали за лікарем, але він не міг прийти, оскільки ставив королеві двадцять чотири банки. — Ну що ж, доведеться почекати, — сказав головний міністр. — А поки що обговорімо, що робити, якщо король помре. — Згідно із законом, — заговорив міністр юстиції, — престол переходить до його старшого сина. Тому він і називається спадкоємцем престолу. Отже, якщо король помре, на трон вступить його старший син і спадкоємець. — Але в нашого короля один син. — Цього цілком достатньо. — Але Матіуш ще зовсім дитина! Оце-то король, навіть писати не вміє! — Закон є закон, — промовив міністр юстиції. — Такі випадки в історії відомі. В Іспанії, Бельгії й деяких інших державах бувало, що престол займав малолітній монарх. — Так, так, — підтверджував міністр пошти й телеграфу, — я навіть марки бачив із зображенням короля-дитини. — Вибачте, панове, але це абсурд! Король, який не вміє ні читати, ні писати, не знає ні географії, ні граматики!.. — обурився міністр освіти. — Я поділяю думку шанованого колеги, — сказав державний скарбник. — Як же він перевірятиме рахунки чи даватиме розпорядження, скільки чеканити нових грошей, не знаючи таблиці множення? — Це ще півбіди, панове! — втрутився військовий міністр. — Короля-хлопчиська ніхто не слухатиметься. Хіба він упорається з генералами й солдатами? — Справа не лише в солдатах, — похмуро сказав обер-поліцмейстер, — його взагалі ніхто не боятиметься. Почнуться безпорядки й бунти. Якщо Матіуша проголосять королем, я складаю із себе будь-яку відповідальність. — Про це в законі нічого не сказано. — Міністр юстиції почервонів від злості. — Повторюю: згідно із законом після смерті короля престол переходить до його сина. — Але ж Матіуш ще зовсім малолітній! — хором вигукнули міністри. Атмосфера загострювалася; здавалося, ось-ось спалахне сварка, але раптом двері широко відчинилися, і в залу увійшов іноземний посол. Міністри сторопіли: як чужоземець проник у зачинену на ключ залу? Оце-то чудасія! Проте, як з’ясувалося потім, нічого таємничого в цьому не було. Просто, коли ходили за лікарем, забули замкнути двері. Але палацом поповзли зловісні чутки про зраду: мовляв, міністр юстиції навмисне наказав залишити двері відчиненими, тому що заздалегідь знав про прихід знатного іноземця. — Добрий вечір! — Посол розкланявся. — Іменем мого найяснішого повелителя і государя маю честь повідомити: якщо ви не проголосите Матіуша королем, ми оголосимо вам війну. У канцлера (тобто головного міністра) душа забігла в п’яти, але він незворушно узяв аркуш паперу, що лежав перед ним, і написав синім олівцем: «Гаразд, нехай буде війна», — і простягнув записку іноземному послові. — Я доповім про це своєму монархові! — поважно мовив посол і, вклонившись, вийшов. Тут до зали увійшов лікар, і міністри почали його благати будь-що врятувати короля. Адже його смерть означала тепер війну й горе. — Я вже перепробував усі ліки, які знав. Навіть банки ставив… Я безсилий допомогти королеві. Але можна запросити інших лікарів. Як потопаючий за соломинку, вхопилися міністри за цю пораду. За будь-яку ціну, але короля треба врятувати! Негайно з королівського гаража в різні кінці міста помчали автомобілі за світилами медицини. А зголоднілі міністри тим часом наказали королівському кухареві подати їм вечерю. Адже вони не знали заздалегідь, скільки часу доведеться провести в палаці, і тому не пообідали вдома. Лакеї розставили на столі срібні блюда з вишуканими стравами, пляшки з найкращими винами. Кухар зі шкіри ліз, прагнучи догодити міністрам: він боявся, як би після смерті короля його не прогнали з палацу. Міністри, як ні в чому не бувало, п’ють, їдять, жваво розмовляють, а поряд у залі зібралися лікарі. — Королю необхідно зробити операцію, — рішуче заявив один старий бородань. — А я думаю, — заперечив інший медик, — більше допоможуть припарки. — Таблетки — ось єдиний засіб, який врятує короля! — виголосив знаменитий професор. — А може, краплі? — боязко запропонував якийсь невідомий лікар. Кожен із запрошених привіз із собою товстенну книгу, і в кожній книзі по-різному було написано, як лікувати таку хворобу. Час минав. Міністри клювали носами. Але хочеш не хочеш, а треба чекати, що скажуть лікарі. Гамір, що піднявся в ту ніч у палаці, розбудив Матіуша, маленького спадкоємця престолу. «Піду погляну, що там за галас», — подумав Матіуш і, зіскочивши з ліжка, нашвидку одягнувся й вислизнув у коридор. Перед дверима їдальні він зупинився — зовсім не для того, щоб підслуховувати, просто не міг дотягнутися до ручки й відчинити двері. І от що він почув. — Вино в королівських підвалах прекрасне! — пролунав гучний голос скарбника. — Вип’ємо, друзі, ще по одній! Матіушу, якщо він буде королем, вино ні до чого — адже дітям пити не можна. — І сигар діти теж не курять! — виголосив міністр торгівлі. — Пропоную з цієї нагоди прихопити трохи сигар із собою! — Ось побачите, панове, якщо буде війна, від цього палацу каменя на камені не залишиться. Смішно думати, ніби країну зуміє захистити малолітній хлопчик. — За здоров’я нашого захисника, його величність короля Матіуша Першого! — почулися п’яні вигуки й регіт. Спросоння Матіуш не міг зрозуміти, про що це вони говорять. Він знав, що через хворобу батька міністри часто тепер радяться в палаці. Але чому вони з нього, з Матіуша, сміються? Чому називають його королем? І про яку війну йде мова? Напівсонний, переляканий Матіуш пішов далі коридором і почув за інтими дверима: — А я стверджую: король неодмінно помре. Жодні таблетки й мікстури йому не допоможуть. — Голову даю на відсіч: король не протягне більше тижня. Хлопчик не дослухав. Прожогом кинувся він коридором, перетнув два просторі покої і, захекавшись, влетів у королівську опочивальню. Король-батько, дуже блідий, лежав на ліжку й важко дихав. Біля нього сидів добрий старий лікар, який лікував і Матіуша, коли той хворів. — Татку! Татку! — заливаючись сльозами, закричав Матіуш. — Я не хочу, щоб ти вмирав! Король розплющив очі й сумно, з жалем поглянув на сина. — Я теж не хочу вмирати, — прошепотів він. — Не хочу залишати тебе самого на білому світі. Лікар посадив Матіуша на коліна. Вони просиділи так досить довго, не зронивши жодного слова. І в пам’яті Матіуша спливла така картина: він сидить на колінах у батька, а на ліжку лежить мама — бліда, як полотно, і часто-часто дихає. «Отже, тато теж помре», — подумав Матіуш. У хлопчика серце стискалося від горя. І водночас спалахнули гнів та образа на міністрів: як сміють вони насміхатися з нього і його вмираючого батька! «Я їм покажу, коли стану королем!» — промайнуло в нього в голові.  

II



 

охорони влаштували дуже пишні. Ліхтарі були обгорнуті чорним крепом, дзвонили у всі дзвони, оркестр грав траурний марш. Вулицями рухалися гармати, марширували солдати. Повітря сповнювалося ароматом квітів, за великі гроші виписаних із далеких теплих країн. Народ оплакував смерть улюбленого монарха. Газети повідомляли про важку втрату, якої зазнала країна. Сумний Матіуш сидів у дитячій. Майбутня коронація його анітрохи не радувала: адже в нього помер батько і він тепер круглий сирота. Хлопчик пригадав маму — це вона вибрала йому таке ім’я: Матіуш. Мама ніскільки не чванилася своїм королівським саном. Вона гралася з ним, складала будинки з кубиків, розповідала чудові казки, вони разом розглядали книжки з картинками. З батьком Матіуш бачився рідше — у нього, як у всіх королів, справ було по горло: то військові паради, то візити іноземних королів, то сам він їздив за кордон, а потім — безкінечні наради, засідання, ради. Але й батько, бувало, викроював для сина вільну хвилину. Грав із ним у кеглі, а то сяде верхи на коня, Матіуша посадить на поні, і вирушали кататися довгими алеями палацового парку. А тепер що? Невідступно, як тінь, за ним всюди слідує гувернер-іноземець із такою кислою фізіономією, ніби щойно випив склянку оцту. Та й по правді сказати, хіба бути королем так уже приємно? Мабуть, ні. От якби війна, тоді інша справа, боротися можна. Атак… Сумно сидіти самому в кімнаті, сумно дивитися, як за палацовою огорожею пустують на волі діти. Хлопців було семеро, і найчастіше гралися вони у війну. Верховодив веселий коренастий хлопчина, якого звали Фелеком. Він водив їх в атаку, муштрував. Скільки разів Матіуш хотів покликати його й поговорити з ним хоч через ґрати. Але чи личить так чинити королеві, він не знав. А потім, з чого почати розмову, що сказати йому? Містом розклеїли величезні афіші, які свідчили, що Матіуш вступив на трон і вітає своїх підданих, що міністри залишаються колишні й допомагатимуть малолітньому королеві керувати державою. У вітринах магазинів виставили фотографії Матіуша: Матіуш верхи на поні, Матіуш у матросці, Матіуш у військовому мундирі, Матіуш на параді. Показували Матіуша і в кіно. Сторінки ілюстрованих журналів у країні й за кордоном теж рясніли зображеннями Матіуша. Його всі любили. Дорослі жаліли його, тому що він сирота. Хлопчиськам лестило, що всі слухаються їхнього однолітка: навіть генерали стоять перед ним навитяжку, а солдати роблять на караул. Дівчата по вуха закохалися в миловидного маленького короля, сфотографованого верхи на поні. Але найбільше любили його діти із сирітських притулків. Ще за життя королеви в притулки у дні великих свят посилалися гостинці. Після її смерті король наказав зберегти цей звичай. І тепер без відома Матіуша діти продовжували отримувати до свят солодощі й іграшки. Лише значно пізніше Матіуш зрозумів: якщо в бюджеті є відповідна стаття, можна зробити людям багато добра. А от якщо немає такої статті, пиши пропало. Приблизно через півроку після вступу Матіуша на трон популярність його, завдяки одному випадку, зросла ще більше. Ім’я його було на вустах у всіх городян. Усім припав до душі вчинок юного монарха. А сталося ось що. Матіуш довго вмовляв старого лікаря, аби той дозволив йому гуляти містом. «Хоч раз на тиждень відпускайте мене в міський сад, де граються звичайні діти. У королівському парку дуже добре, але навіть у найпречудеснішому місці самому нецікаво й нудно», — переконував його Матіуш. Нарешті лікар здався і звернувся до гофмейстера з проханням дозволити Матіушу три прогулянки містом через кожні два тижні. Гофмейстер звернувся в головне управління палацу, головне управління палацу клопотало перед регентом скликати раду міністрів і повідомити їм прохання короля. Дивно, скажете ви, що королеві так важко вибратися на найзвичайнішу прогулянку. Проте справа виявилася ще складнішою. Гофмейстер погодився, підтримати прохання Матіуша лише з вдячності до лікаря, який нещодавно вилікував його, коли він отруївся рибою. Але це ще не все: головне управління палацу взялося за це в надії отримати гроші на споруду нової стайні, яких воно давно й марно добивалося. Нова ж стайня була мрією королівського регента. А обер-поліцмейстер дав згоду назло державному скарбникові. Адже за кожну королівську прогулянку поліції видавали з казни по три тисячі дукатів, а санітарному управлінню міста — діжку одеколону й тисячу дукатів золотом. Перед кожною королівською прогулянкою двісті робітників і сто прибиральниць підмітали й наводили лад у саду: фарбували лавки, обприскували алеї одеколоном, з дерев і кущів витирали пил. За чистотою стежив цілий загін лікарів: усім відомо, які шкідливі для здоров’я бруд і пил. А поліція стежила, щоб у сад не пробралися хулігани, які мають звичку кидати камінці, штовхатися, битися і кричати. Матіуш був щасливий. У просто вдягненому хлопчикові ніхто не впізнавав короля. Та кому могло прийти в голову, що король, як простий смертний, гуляє у звичайному саду. Обійшовши двічі сад, Матіуш сів відпочити на майданчику, де гралися діти. Тільки-но він сів, як до нього підбігає дівчинка й каже: — Хлопчику, хочеш гратися з нами? — і, не чекаючи відповіді, взяла Матіуша за руку й повела в коло. Вони співали пісеньки, водили хоровод. У перерві між іграми дівчинка розговорилася з Матіушем. — У тебе є сестра? — Немає. — А ким працює твій тато? — Мій тато помер. Він працював королем. Дівчинка, звичайно, подумала, що Матіуш жартує. — Якби мій тато був королем, я б його попросила купити мені ляльку аж до стелі, — засміявшись, сказала вона. З розмови з’ясувалося, що батько Іренки (так звали дівчинку) — начальник пожежної команди. І вона дуже любила пожежників, тому що вони катали її на конях. Матіуш із задоволенням побув би ще трішки в саду, але гуляти було дозволено до четвертої години двадцяти хвилин сорока трьох секунд. З нетерпінням чекав Матіуш наступної прогулянки, але того дня, як на зло, мжичив дощ і, побоюючись за здоров’я короля, його залишили вдома. Нарешті довгожданий день настав, і з Матіушем стався такий випадок. Коли він, як минулого разу, грався з дівчатками в класики, раптом підійшли хлопчаки, і один із них сказав: — Дивіться, хлопчик, а з дівчатками грається! Усі засміялися. А Матіуш озирнувся на всі боки й бачить: дійсно, жоден хлопчик не грається в класики. — Підемо краще гратися з нами, — запропонував один хлопчик. Матіуш пильно поглянув на нього і — о диво! — впізнав Фелека, того самого хлопчика, з яким давно мріяв познайомитися. Фелек оглянув Матіуша з голови до ніг і від здивування навіть закричав: — Погляньте, та він викапаний король Матіуш! Хлопчаки вирячили очі. Матіушу стало ніяково, і він кинувся бігти до свого ад’ютанта, який теж гуляв у звичайному костюмі. І чи то від поспіху, чи то від збентеження Матіуш перечепився й розтягнувся на землі, обдер коліно. Коли про це стало відомо, міністри постановили: «Заборонити королеві гуляти в міському саду. Воля короля для нас — закон, але дозволяти його величності гуляти в міському саду, де до нього чіпляються і сміються з нього невиховані діти, не можна. Це принижує королівську гідність». Дізнавшись про це, Матіуш дуже засмутився й довго перебирав у пам’яті найдрібніші подробиці цих двох прогулянок. Як весело гратися зі звичайними дітьми у звичайному саду! J він пригадав бажання Іренки мати ляльку до стелі. Звідтоді думка про те, як здійснити її мрію, не давала йому спокою. «Як же так? Адже я — король, отже, усі повинні мене слухатися, а виходить навпаки: я всіх слухаюся, — міркував Матіуш. — Між мною й іншими дітьми немає жодної різниці. Як і всі діти, я читаю й пишу. Мию вуха й шию, чищу зуби. І таблиця множення, яку я вивчаю, анітрохи не легша за ту, яку вивчають інші діти. Яка ж вигода бути королем?» Матіуш збунтувався й під час аудієнції твердим голосом заявив головному міністрові, аби Іренці купили ляльку, найбільшу у світі. — Ваша величносте, прошу вас вислухати, — почав головний міністр. Але Матіуш заздалегідь знав, що ця нестерпна людина почне зараз плести павутину незрозумілих слів. Він заплутається в ній, як муха, і з його затії з лялькою нічого не вийде. На щастя, Матіуш пригадав, як одного дня канцлер ось так само почав щось плести батькові, а той тупнув ногою і сказав: «Така моя королівська воля!»

І за прикладом батька Матіуш теж тупнув ногою й рішуче заявив: — Така моя королівська воля! Головний міністр сторопіло поглянув на Матіуша, записав щось у блокноті і пробурмотів: — Бажання вашої величності буде переказано міністрам. Про що говорили міністри на засіданні, невідомо. Воно проходило за зачиненими дверима. Та все ж міністри винесли ухвалу: ляльку купити. Міністр торгівлі як очманілий два дні бігав по магазинах у пошуках ляльки до стелі. Але в жодному такої не виявилося. Тоді він скликав усіх фабрикантів. І один із них за великі гроші взявся виготовити ляльку за чотири тижні. Коли лялька була готова, він виставив її у вітрині свого магазину з таким написом: «Постачальник двору його королівської величності виготовив цю ляльку для Іренки, дочки начальника пожежної команди». Наступного дня в газетах з’явилися фотографії Іренки, ляльки й пожежників, які гасять пожежу. Поширилися чутки, ніби король Матіуш дуже любить дивитися на пожежі. Хтось навіть написав у газету, що готовий підпалити свій будинок, аби принести королю задоволення. А дівчатка засипали Матіуша проханнями подарувати їм такі самі ляльки. Канцлер розлютився й суворо, дуже суворо заборонив статс-секретареві показувати Матіушу ці листи. Три дні перед магазином товпився народ: усім хотілося подивитися на королівський дарунок, а на четвертий обер-поліцмейстер наказав прибрати ляльку з вітрини, оскільки вона заважає вуличному руху. Але в місті ще довго говорили про дивовижну ляльку, яку король Матsei подарував Іренці. Матіуш вставав о сьомій годині ранку, умивався, одягався, сам чистив черевики і прибирав ліжко. Такий порядок завів при дворі його прадід, відважний Павло Завойовник. Потім Матіуш випивав ложку риб’ячого жиру й сідав снідати. На сніданок відводилося шістнадцять хвилин тридцять п’ять секунд. Так постановив великий дід Матіуша, добрий Юліуш Доброзвичайний. Після сніданку Матіуш приймав міністрів у тронній залі — холодній і нетоп- леній. Прабабуся Матіуша, Ганна Праведна, ще бувши дитиною, одного дня так сильно вчаділа, що її ледве врятували. І ось, аби пам’ятало потомство, записали в королівській хроніці: «Віднині й надалі протягом п’ятисот років у тронній залі не мурувати піч». Сидить Матіуш на високому троні й від холоду аж зуби цокотять, а міністри по черзі доповідають, що відбувається в державі. Вісті, як правило, маловтішні, тому слухати нудно й неприємно. Міністр закордонних справ повідомляв, хто хоче з ними жити в мирі, а хто — воювати, але говорив він так високопарно і плутано, що Матіуш зовсім нічого не розумів. Військовий міністр перераховував, скільки фортець занепало, скільки гармат вийшло з ладу, скільки солдатів хворіє. Міністр залізниць доводив, чому необхідно купити нові паровози. Міністр освіти скаржився: діти погано вчаться, спізнюються в школу; хлопчики потай курять, виривають сторінки із зошитів, б’ються, вибивають шибки, кидаються камінцями, а дівчатка ображаються і сваряться. Державний скарбник сердито заявляв: королівська скарбниця порожня й нема на що купувати нові паровози й нові гармати.

Після цього Матіуш годину гуляв у парку. Але що за радість гуляти на самоті? І він із задоволенням повертався в палац і брався за уроки. Учився Матіуш добре. Він розумів: неукові важко бути королем. І він швидко навчився підписувати своє ім’я з хитромудрою карлючкою. Крім того, він ще вивчав французьку й інші іноземні мови на випадок, якщо доведеться їхати в гості до королів інших держав. Матіуш вчився б ще краще, якби можна було запитувати про все, що спадає на думку. Наприклад, він довго розмірковував, як би винайти збільшувальне скло, яке запалює порох на відстані. Винайти й оголосити всім королям війну, а напередодні генеральної битви висадити ворожі порохові склади. І перемога забезпечена. Адже ні в кого не залишилося б і крупиці пороху. І він став би наймогутнішим королем на землі. Але коли він поділився своїми думками з учителем, той знизав плечима з кислою міною й нічого не відповів. Іншим разом він запитав, чому синові від батька не передаються розум і знання? Стефан Мудрий, батько Матіуша, був дуже розумний. Королівську владу Матіуш від нього успадкував, а от вчитися доводиться з азів, і ще невідомо, чи буде він знати стільки, скільки батько. А як би пречудово було отримати у спадок разом із короною і троном від прадіда Павла Завойовника мужність, доброту від Юліуша Доброзвичайного, а від батька — розум і знання. Але на це запитання він теж не отримав відповіді. Мріяв Матіуш і про шапку-невидимку. Надів шапку-невидимку і йди, куди хочеш: ніхто тебе не побачить. Ліг би в ліжко, сказавши, що голова болить, удень би виспався, а вночі вирушив гуляти містом, вітрини розглядати, у театр сходив би. Тато з мамою одного дня взяли його із собою в театр на прем’єру. Але він був тоді зовсім маленький і нічого не зрозумів. Пам’ятає лише, що було дуже цікаво. Була б у нього шапка-невидимка, вибіг би він за палацові ворота до хлопців, познайомився б із Фелеком. І в палаці зазирнув би у всі закутки. На кухні поглянув би, як різні страви готують, у стайню до коней прокрався б і усюди, куди його не пускають. «Дивно! — скажете ви. — Чому королеві забороняють такі дурниці?» Річ у тому, що королі зобов’язані суворо дотримуватися етикету. Етикет — це правила поведінки, прийняті при дворі, які передаються з покоління в покоління. І якби захотів якийсь король-вискочка зробити щось по-своєму, його перестали б боятися й поважати. Сказали б: він втратив королівську гідність і не поважає своїх великих батька, діда, прадіда! Тому, якщо король задумав увести новий звичай, він звертається до церемоніймейстера, який стежить за дотриманням етикету й точно знає, що можна, а чого не можна робити королям. Як відомо, Матіушу за етикетом відводилося на сніданок шістнадцять хвилин тридцять п’ять секунд, бо так робив його дід. Тронна зала не опалювалася — така була воля його прабабусі. Але прабабуся давно померла, і її не запитаєш: чи можна поставити в залі піч? Через будь-яку дрібницю, якщо це стосується королівської особи, скликають міністрів, і вони довго радяться з розумним виразом обличчя. Так було з прогулянкою Матіуша. Така тяганина відбивала будь-яке бажання про що-небудь просити. А Матіуш опинився ще в гіршому становищі, ніж його предки: адже етикет розрахований на дорослих, а не на дітей! Тому церемоніймейстерові проти власної волі довелося трохи відступити від суворого, манірного етикету. Так, замість солодкого вина Матіушу давали дві ложки гидотного риб’ячого жиру, а замість газет приносили книжки з картинками. Звичайно, якби Матіуш знав стільки, скільки батько, або мав шапку-невидимку, тоді ще варто було б бути королем. А так що? Уже краще б народився звичайним хлопчиком, ходив би собі до школи, виривав сторінки із зошитів та жбурлявся камінням. «Добре б скоріше навчитися писати й надіслати Фелеку листа. Фелек відповість, і вийде, ніби ми розмовляємо», — подумав Матіуш. Звідтоді він став особливо старанно переписувати з книжки вірші й оповідання. Він би й гуляти не ходив, якби дозволили. Але знову заважав цей клятий етикет: із тронної зали належало йти в парк. Двадцять лакеїв стояли напоготові, аби розчинити перед юним королем двері в сад. Якби Матіуш одного прекрасного дня відмовився від прогулянки, двадцять лакеїв залишилися б без діла. «Теж мені робота — двері відчиняти!» — скаже нетямуща людина. А щоб ніхто не подумав, ніби в палацових лакеїв райське життя, доведеться розповісти, що вранці вони приймають холодну ванну, придворний перукар їх причісує, голить, підстригає вуса й бороди. Потім вони ретельно чистять свій одяг, аби ні порошинки, ні пір’їнки не пристало. Триста років тому, під час царювання Генріха Лютого, якась нетямуща блоха візьми та й стрибни з лівреї свого господаря на королівський жезл. Нечепурі лакеєві відрубали голову, а гофмейстер лише дивом уникнув страти. І з того часу дворецький об одинадцятій годині сім хвилин перевіряв, чи чисті в лакеїв вуха, шия, руки, а о тринадцятій годині сімнадцять хвилин те саме робив церемоніймейстер. За незастебнутий ґудзик призначали шість років в’язниці, за недбалу зачіску — чотири роки каторжних робіт, за невмілий уклін — два місяці сидіти на хлібі і воді. «Дивний народ ці дорослі. Краще не зв’язуватися з ними, — твердо вирішив Матіуш. — А то ще відкопають в історії якогось короля-домосіда, який носа на вулицю не висовував, і примусять мене брати з нього приклад. Тоді все пропало! І жодного листа Фелек не одержить». Матіуш був здібний, але головне — не здібності, а сильна воля й завзятість. «Через місяць напишу Фелеку першого листа», — вирішив він про себе. І, незважаючи на різні перешкоди, рівно через місяць лист був готовий.  

Любий Фелеку!


Я вже давно дивлюся, як ви граєтесь у дворі. Мені дуже хочеться погратися з вами, але не дозволяють, бо я король. Ти мені дуже подобаєшся. Напиши, хто ти, я хочу з тобою дружити. Якщо твій батько військовий, може, тобі дозволять приходити інколи в королівський парк.
Король Матіуш.  

Тривожно билося в Матіуша серце, коли він гукнув Фелека і просунув через ґрати листа. Ще сильніше серце в нього забилося, коли наступного дня він у такий самий спосіб отримав відповідь.  

Королю!
Мій батько — сержант королівської гвардії. Мені дуже хочеться погуляти в королівському парку. Королю, я відданий тобі душею й тілом і готовий захищати тебе до останньої краплі крові. Якщо тобі знадобиться моя допомога, тільки свисни, і я з’явлюся на перший твій поклик.
Фелек.  

Матіуш заховав листа на дно ящика, під книги, і почав учитися свистіти. Головне — все зберегти в таємниці, а поки придумати, що зробити. Якщо відкрито попросити, аби Фелеку дозволили приходити в королівський парк, одразу почнуться розпитування: навіщо, для чого, звідки Матіуш знає, як його звати, де вони познайомилися? А якщо продовжувати зустрічатися таємно… Брр, навіть страшно подумати, що буде, якщо їх викриють. Як не кинь — усе клин! Якби батько Фелека був хоча б поручиком, а то сержант! Може, офіцерському синові дозволили б гратися з королем, а так — жодної надії! «Треба почекати, — вирішив Матіуш, — а поки що навчуся свистіти». Якщо ти ніколи не бачив, як це робиться, навчитися свистіти зовсім не просто. Але в Матіуша, як відомо, була сильна воля, і йому це вдалося. І ось одного дня він свиснув просто так, для проби. І як же він був здивований, коли через хвилину немов із-під землі виріс Фелек. — Як ти сюди потрапив? — Переліз через паркан, — відповів хлопчик, стоячи перед королем навитяжку. Король зі своїм новим другом прошмигнули в густий малинник, що ріс уздовж огорожі, щоб без перешкод вирішити, як їм бути далі.  


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка