Xxii. Хахол



Скачати 303.25 Kb.
Дата конвертації05.05.2016
Розмір303.25 Kb.

XXII. ХАХОЛ


В усному побутовому мовленні офіційний етнонім інколи замінюється метафорою, псевдоетнонімом, або, інакше, – етно­фолізмом, тобто прізвиськом. Скажімо, німці прозивають французів “жабоїдами”, а французи німців – “бошами”. Чехів німці прозивають “чехеями”, а поляки німців – “швабами”. Італійців прозивають “макаронниками”, румунів – “циганами”, американців – “янкі” і т. д. Проте, мабуть, ніде не вживається стільки і так інтенсивно глузливих етнофолічних назв народів, як у Росії. Вже автор “Історії Русів” відзначив це явище, харак­теризуючи російську солдатню: “Солдати тії, бувши ще тоді в сірячинах та лаптях, неголені і в бородах, себто в усій мужичій образині, були, одначе, про себе неврозуміло високої думки і мали якийсь паскудний звичай давати всім народам презирливі прізвиська, як от: полячишкі, татаришкі і так далі”1. Така прак­тика триває в Росії донині. Мордву, марійців, удмуртів, наприк­лад, називають “чухонцями”, населення Середньої Азії – “чурками” або “чучмеками”. Кавказьких горців обзивають “звірами”. “Посмотрите на насмешливые прозвища наших соседей: немец – немой человек, который даже по-русски говорить не может; хохол – вечно вылазит, во все вмешивается; чухонец – не обустроенный человек; татарин – не нашей веры”2. Як відзначив етнограф Богораз, назви північних народів росіяни вживають лише в зневажливій формі: чукчі­шкі, якутішкі, ламутішки і т. д.”1. На сучасну пору в Україні “колонізатори витворили досить широкий набір дероґативів на позначення зневажених і упосліджених ними абориґенів: “быки, жлобы, когуты, рогули, колхозники” (перелік далеко не повний)”2. Однак існує одна загальна назва. Українців, відомо, здавна прозивають “хахлами”. “За тим дивним звичаєм, – про­довжує автор “Історії Русів”, – взивали вони козаків “чубами” та “хохлами”, а іноді “безмозкими хохлами”, а ті сердилися за те, аж пінилися, заводили з ними сварки та бійки, а врешті нажили непримиренну ворожнечу і дихали до них повсякчасно огидою”3. Хоча прийнято було висміювати нісенітниці в пи­саннях іноземців про Росію, і в той же час “не вважалося грі­хом користуватися заяложеним анекдотом, поголосом і байкою там, де мова йшла про “хахлів” і “хахландію”4. Вислів “Хах­ландія” замість назви “Україна” серед російських інтелігентів у дореволюційну епоху був широко розповсюджений5.

Як стверджує член правління Товариства української куль­тури “Славутич” Іван Шишов, “і сьогодні від двірника й до міністра в Москві українців в побуті називають лише хахлами, що ніби і не образливо, але що свідчить про певний рівень мислення і ставлення російського загалу до нас”6.

Українці, що живуть тепер у Росії, як, наприклад, уродже­нець Москви Андрій Окара, спостерігають зневагу до всього українського на двох рівнях культури. “З одного боку – це побутова ксенофобія – доброзичливе, а то й не дуже глузува­ння над “хахлом-салоїдом”, “хахлом-придурченком”, над українською мовою; сюди ж відноситься уявлення про Україну як про “молодшого брата”, що живе за рахунок “старшого”, а також неприхована злорадність з приводу кризи української економіки та всіляких негараздів. З іншого боку – це концеп­туальна ксенофобія – досить складна система уявлень про Україну та українську ідею як про вигадку ворогів Росії з метою розчленування “единой российской державы”, “единого русского народа”. “Викриття” “української химери” “ревни­телями общерусского единства” відбувається за описаною Дугіним конспірологічною моделлю масонської змови…”1.

Етнофолізм (прізвисько) “хахол” (“хахлушка”, “хахландія”) лексикограф В. Даль визначив так: “Хохол, украинец, малорос; хохлачка, хохлушка. Хохол глупее вороны, а хитрее чорта. Хохол не соврет, да и правды не скажет. И по воду хохол, и по мякине хохол! Хохлацкий цеп на все стороны бьет (хохлы молотят через руку)”2.

У той час коли “Словник української мови” вважає, що слово “хахол” – зневажлива назва українця3, сучасний російсь­кий словник твердить, що “хохол – название украинца, пер­воначально унижительное, затем шутливое, фамильярное”4.

Історик Б. Флоря твердить, що термін “хахол” на означення людини стали вживати на письмі з 1620 р. “В “ругательной” переписке воеводы одного из пограничных русских городов с “державцем” города Серпейска (это 1621 год) читаем: “А пра­вославных крестьян называешь некрещеными и хамовыми детьми, и прямые некрещеные вы, поганые хохлы, сатанины угодники, хамовы внучата присканами своими (так в тексте) хохлы бесовскими”. “Поганые хохлы, – пояснює Б.Флоря, – це вже не деталі зовнішності, а люди іншої, чужої та ворожої віри, ознакою чого і служать, прикрашуючи їх, “бесовские хохлы”1.

Уперше слово “хохол” зафіксовано в російському словнику Полікарпова (1704). Відтоді воно зустрічається у більшості російських лексиконів.

Причина утворення російського прізвиська “хахол” напро­чуд ясна. У липні 971 р. великий князь Русі Святослав Завойов­ник та візантійський імператор Цимісхій зустрілися на березі Дунаю. Історик Лев Диякон Калойський, присутній при зустрі­чі, залишив для нас такий портрет київського князя Святослава. Був він “помірного зросту, не дуже високого і не дуже низького, з кошлатими бровами та світло-синіми очима, кирпатий, без бороди, з густим надмірно довгим волоссям над верхньою губою (вусами). Голова в нього була зовсім гола, але з одного її боку звисало пасмо волосся – ознака знатності роду (оселедець). Міцна потилиця, широкі груди і всі інші частини тіла цілком пропорційні. Виглядав він досить суворим і диким. В одне вухо в нього було протягнуто золоту сережку; вона була прикрашена золотим карбункулом, обрамленим двома перлинами. Одяг на ньому був білий і відрізнявся від одягу інших воїнів лише чисто­тою”. Оселедець як ознаку знатності роду носив не один Свято­слав. “На старовинних книжкових мініатюрах і фресках зустрі­чається зачіска, яка нагадує український оселедець. Це довге пасмо волосся, що звисає з одного боку. Можливо, це була зачіска князів”2. У IX ст., за династії Каролінгів, франкські воїни носили зачіску, що нагадувала український оселедець. Треба тут сказати, що в середньовічній Європі християнська церква виступала проти звичаю “вирощувати на обличчі ще­тину”1. Як бачимо з опису вигляду князя Святослава, він не носив бороди. Не носили бороди ні Хмельницький, ні Мазепа, ні інші гетьмани. Взагалі, українські селяни, як і польські, ні­мецькі, французькі і т. д., на відміну від російських, не носили бороди. Для Сходу людина, яка голила бороду, міняла свою природу. “В процесі тривалих контактів склалася стійка опо­зиція між представниками латинського світу, що змінювали свою природну зовнішність, і представниками світу православ­ного, що намагалися зберегти її”2. Лише цар Петро I, повернув­шись із-за кордону, власноручно стриг боярам бороди. 1699 р. ним був виданий указ, що забороняв усім носити бороди, за винятком духівництва і селян.

Коли князь Святослав повертався з візантійського походу до Києва, намовлені греками печеніги напали на нього біля дні­провських порогів, і Святослав загинув у жорстокому бою. У середині XVI ст. якраз там, біля дніпровських порогів, виникає славне народне військо – Козаччина. Дотримуючись княжої військової традиції, запорожці так само, як Святослав, голили голову і бороду, залишаючи вуса і чуприну. Як розповідали Д. Яворницькому старі люди, які пам’ятали козаків: “Дівчата коси кохають, а запорожці – чуприни”3. На підставі численних зображень та великої кількості описів докладно відомо, як виг­лядав знак воїна – оселедець (козацька чуприна). “Вся голова голилась чи стриглась при тілі, над самим же лобом зіставалося кругле пасмо волосся пальців у три ширини. Волосся те часом відростало у довгу косу, котру можна було, зачесавши на лівий бік, або обнести кругом і замотати за ліве ухо, або просто довес­ти до нього і замотати. Частіше, коли вона була не дуже довга, тільки спускалась за вухо, і її кінець теліпався на плечі. Така коса надавала лицю дуже войовничий вид і оригінальну красу”1.

Від цієї козацької чуприни, очевидно, пішла російська наз­ва українців – “хахол”. “Наші предки, українські запорожські козаки, брили голову, а тільки на її верху лишали жмут волосся або чуб. Як Україна за Богдана Хмельницького злучилася з Москвою, прозвали нас царсько-московські нагайкарі на по­сміх “хахлами”, бо хахол значить на московській мові чуб”2. З такою етимологією одностайно згідні всі мовознавці. У третьому виданні словника Даля походження назви “хахол” тлумачиться так: “По оселедцу, длинному чубу на темени бритой головы, какой носили в старину на Украине мужчины”. Взагалі в російській мові слово “хохол” означає “торчащий клок волос или перьев на голове”3. Його вживають у назві деяких видів птахів, тварин і рослин. Наприклад: хохлатый жаворонок, хохлатый пингвин, хохлатые антилопы, хохлатый шалфей, хохлатый лук тощо. Можна додати ще – хохлатая борода, хохлатые брови.

Необхідно сказати, що недавно з’явилася зовсім відмінна, тобто не російська, етимологія слова “хахол”. “Існує версія, що принизлива кличка українців “хохол” походить від татар­ського “хох оллу” – “блакитножовтий”. За іншою – оте “хох оллу” можна тлумачити і як “син неба”4. Ще існує і такий варіант: “Хохол – коколь (тібетського походження), означає: вінець, корона, навершя”5.

Псевдоетнонім “хахол” у різні часи наповнювався різним змістом і сприймався по-різному. До Полтавської битви його ще сприймали в Україні як образу. Це іронічно виражено в “Історії Русів”: “Вступ шведів у Малоросію зовсім не схожий був на навалу неприятельську, і нічим він в собі ворожого не мав, а переходили вони села обивательські і ниви їхні, як друзі і скромні мандрівники, не займаючи нічиєї власності і не чи­нячи усіх тих бешкетів, свавільств та всякого роду безчинств, що свої війська звичайно по селах чинять під титулом: “Я – слуга царський! Я служу Богові і Государству за весь мир Християнський! Кури і гуси, молодиці й дівки нам належать по праву воїна і по наказу його Благородія!”. Шведи, навпаки, нічого в обивателів не вимагали і гвалтом не брали, але де їх знаходили, купували в них добровільним торгом і за готівку. Кожен швед навчений був од начальників своїх говорити по-руські такі слова до народу: “Не бійтеся! Ми ваші, а ви наші!”. Та, незважаючи на те, народ тутешній подобився тоді диким Американцям або примхливим Азіятам. Він, виходячи із засік своїх та сховищ, дивувався лагідності Шведів, але за те, що вони розмовляли між собою не по-руськи і зовсім не хрести­лись, уважав їх за нехристів і невірних, а побачивши, що вони їдять у п’ятниці молоко і м’ясо, вирішив, що є вони безбожні бусурмани, і вбивав усюди, де тільки малими партіями і по­одинці знайти міг, а іноді забирав їх у полон і припроваджу­вав до Государя, за що давали йому платню, спершу грішми по кілька карбованців, а опісля – по чарці горілки з привітанням: “Спасибо, хахльонок!”6.

Полтавська катастрофа, про головну причину якої розпо­вів автор “Історії Русів”, знищила козацьку Гетьманщину. XVIII ст. стало одним з найтрагічніших в українській історії. Розпочався процес невпинного наступу російсько-імперських сил у всіх сферах народного життя. Гірко глузуючи з тогочас­ного політичного становища, співець Козаччини Іван Котля­ревський вкладає в уста Юнони таке благання:

Но тільки щоб латинське плем’я
Удержало на вічне врем’я
Імення, мову, віру, вид1.

Однак якраз “імення” зберегти не вдалося. Замість того зневажлива кличка “хахол” набирала щораз більшого поши­рення. Якимсь дивом обминаючи цензурне око, в “Москалі-чарівнику” Котляревський зображає етнонімічне протиборство народних прислів’їв, що є відгомоном етнічного протиборства. З одного боку: “З москалем знайся [дружи], а камінь за пазу­хою держи”, а з іншого: ”Хохлы никуда не годятся, да голос у них хорош”2. В “Енеїді” показано занепадкозацької доби в історії, насильне закріпачення вільного народу, встановлення деспотичного імперського режиму, а також, що варто підкрес­лити, втрату самоназви і заміни її “хахлом”.



Пропали! Як сірко в базарі!
Готовте шиї до ярма!
По нашому хохлацькому строю
Не будеш цапом ні козою,
А вже запевне що волом:
І будеш в плузі походжать,
До броваря дрова таскати,
А може, підеш бовкуном .

С. Рудницький наводить ще інше прислів’я. “Український простолюдин далеко краще відчуває окремішність свого наро­ду і, заховуючи свої національні питоменности навіть на най­дальших і найбільш розкинених колоніях, у найбільше чужому середовищі, дав привід до знаної російської пословиці: “хохол везде хохол”1.

Заборона імен була знахідкою Катерини II. Після придуше­ння повстання Пугачова навіть ріку Яїк перейменували в Урал. Після скасування Запорозької Січі Катерина видала такий маніфест: “Мы хотим настоящим известить верноподданых нашей Империи, что Запорожская Сечь окончательно разру­шена, на будующе запрещается даже имя запорожских казаков, ибо дерзкие действия этих казаков, нарушавшие наши Высокие приказы, оскорбили наше Императорское Величество”2.

Роздумуючи над терміном “хахол”, в історіософічній роз­відці “Две русские народности” тонкий знавець народної мен­тальності М. Костомаров дійшов такого висновку: “Скажу до слова, що з усіх тих назв, які надумували для нашого народу, щоб одріжняти його від Великорусів, чи не більш за всі приня­лася назва “хахол”. Очевидечки, що прийнялася вона не своєю етимологією, а тільки через ту звичку, з якою вживають її Великоруси. Вимовляється слово “хахол”. Великорус розуміє під ним справжній народний тип. Перед Великорусом зі сло­вом “хахол” устає чоловік, що говорить якоюсь певною мовою, має свої певні звичаї, свої обставини домашнього життя, своє­рідну народну фізіономію”3.

Доречно тут звернути увагу на те, що М. Костомаров під­креслив, як треба правильно вимовляти кличку “хахол”. Згідно з фонетичними засадами українського правопису, це слово в українських текстах слід писати через літеру “а”, бо так цей специфічний термін насправді вимовляється всіма (в тому числі й українцями). Адже за етимологічними засадами російського правопису пишеться “хохол”, однак читається “хахол”. А наскільки, до слова, російський етимологічний правопис від­мінний від українського фонетичного, бачимо на прикладі будь-якого звичайного російського речення: “Хороша холодная вода, когда хочется пить”. За правилами фонетичного право­пису це речення мало б писатися так: “Хараша халодная вада, кагда хочица пить”1. Таким чином, написання в українських текстах слова “хахол” через “о” є неправильним.

Після заборони українського друкованого слова російським міністром внутрішніх справ Валуєвим група українських пат­ріотів на чолі з М. Костомаровим прийшла до Валуєва з “тихим” протестом. У щоденниковому записі Валуєва цей епізод зву­чить так: “Были у меня несколько лиц, в том числе Костомаров, сильно озадаченный приостановлением популярных изданий на хохольском наречии”2.

У першій половині XIX ст. українців під російською займан­щиною офіційно називали малоросами, але в побуті звичайно лише “хахлами”. Зокрема, “хахлами” називали українське селянство. “У воронезькій губернії великоруські поселенці називають малоросів “хахлами”, і їх дружин “хахлушками”, а малороси в свою чергу зовуть великоросів “москалями” і вели­коруських жінок “московками”3. Для російського імперського суспільства “українські селяни, продовжуючи жити в традицій­ному україномовному світі, залишалися доброзичливими, нешкідливими, навіть колоритними у своїх танцях і піснях, проте загалом некультурними, дурними хахлами”4. Щоправда, “хахлів” цінували за господарність, за хліборобську любов до землі.

Ось, наприклад, як писав про хліборобських хахлів високий царський сановник: “В Терской й Кубанской области вскоре после окончательного замирення Кавказа, а особенно после Турецкой Кампании, жизнь тоже закипела необычайным для России темпом. В этих областях, недавно еще театре кровавых событий, кроме аулов, где жили горцы, были только станицы казаков, более занятых охраною от набегов татар, чем хлебо­пашеством. После замирения края, плодородными его землями были наделены казачьи станицы, генералы и офицеры, прини­мавшие участие в завоевании Края. И так как и те и другие к земледелию были не склонны, то офицерские участки стали продаваться, а станичные земли сдаваться в аренду чуть ли не задаром. Продажная цена не превышала двенадцати рублей за десятину, арендная – была от пяти до десяти копеек. И пере­селенцы нахлынули со всех сторон. Сперва явились тавричане, гоня перед собой десяток-другой овец: Мазаевы, Николенки, Петренки и многие другие – теперь богачи, владеющие сотня­ми тысяч овец и многими миллионами, потом появились и землеробы, хохлы на своих скрипучих, не окованных арбах, запряженных рослыми вола­ми, а потом – и наши земляки на своих заморенных клячах. И чем дальше и дальше, тем все больше и больше прибывало народу. Все это копало землянки, строило себе глинобитные или мазаные хаты, и села выростали за селами. Лучше всех сжились с новыми условиями степенные домовитые хохлы и вскоре зажили прочно и богато. Многих из “российских”, т. е. чисто русских, погубила страсть к бродяж­ничеству. Пожив бивуаком неделю-другую на одном месте, видя, что все еще не текут в угоду им медовые реки, они, разо­чарованные, отправ­лялись дальше искать обетованые земли и в вечной погоне за лучшим в конце концов хирели и, продав свои остатки тем же хохлам, поступали к ним в батраки или возвращались вконец разоренными домой с вечным своим припевом: “курицу негде выпустить, тесно стало”1.

Відродження української літератури, за яким проглядалося відродження політичне, руйнувало російський ідилічний архе­тип “дурнуватого хахла”. Тому, виступаючи в ролі нібито лібе­рала, в тозі “трибуна”, а насправді будучи “сторожем блага імперії проти української крамоли”2, критик В. Бєлінський з імперською шовіністичною ненавистю говорить про “хахла­цький патріотизм” Тараса Шевченка3. “Этот хохлацкий ради­кал написал два пасквиля – один на государя императора, дру­гой – на государыню императрицу… Я не читал этих паскви­лей, и никто из моих знакомых их не читал”4. Хоч і не “читал”, але це не завадило Бєлінському засудити “хохлацкий язык и хохлацкую литературу”. У листі до П. Анненкова він обурює­ться: “Ох мне эти хохлы. Ведь бараны – а либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом!”5

Редактор українофобської газети “Киевлянин” В. Шульгін слово “українці” брав у лапки, але “хахли” писав без них. Зреш­тою, в російській художній літературі здавна широко побуту­вала зневажлива назва українців “хахол”. Ще Пушкін у вірші “Моя родословная” писав:



Не торговал мой дед блинами,
Не ваксил царских сапогов,
Не пел с придворными дьячками,
В князья не прыгал из хохлов.

Або, наприклад, Лев Толстой в оповіданні “Два старика”: “Идет Елисей и нагоняет на ходу двух хохлушек. Идут бабы, промеж себя болтают.

Вошел Елисей во двор; видит – у завалинки человек лежит безбородый, худой, рубаха в портки – по-хохлацки”. Російські селяни не закладали сорочку в штани, як і не голили бороди.

Відзначають, що найбільше російські літератори любили описувати, як “милые хохлушки на дивном просторе мало­российских полей гуторят с парубками”1.

В. Короленко в повісті “Слепой музыкант” пише: “Старик поводил усами и хохотал, рассказывая с чисто хохлацким юмо­ром соответствующий случай”. Або І. Лажечников у повісті “Ледяной дом”: “Хохол на бритой голове изобличает род его. Это малороссиянин, которого недоставало на смотру Волынс­кого”. У 30 х рр. XX ст. західноукраїнські літературні критики відзначали, що “совітські письменники називають наших земляків у своїх творах по старому “хахлами”2. В авторській мові вживають слово “хахол” багато сучасних російських письменників, серед них і О. Солженіцин, сам напівукраїнець.

На початку XX ст. термін “хахол” у російській літературі та публіцистиці вживався повсюдно. Ось перший-ліпший при­клад: “Хохломаны должны допустить, что или сходство двух наречий – велико- и малорусского – так близко, что оба они не что иное, как один и тот же язык, или что малорусские дра­матурги думают по-русски и в уме переводят русскую мысль по хохлацки”3. Тодішня російська художня література густо наповнилася типами напівдебільних хахлів. Володимир Вин­ниченко з цього приводу опублікував протест. “Кожен раз, – скаржився Винниченко, – беручи до рук російське оповідання про “хахлів”, як здавна прийнято в російській літературі обзи­вати українців, мене охоплює відчуття незручності, сорому і боязні. Завжди і скрізь в російській літературі “хахол” – трохи дурнуватий, трішки хитрун, неодмінно лінивий, меланхолійний і часом добродушний”1. Розглядаючи українські типи в росій­ській дореволюційній літературі, Л. Жигмайло стверджує, що “російська белетристика, відбиваючи у своїх творах типи українців чи “хахлів”, що випадково потрапили їм в поле зору, все ще не виходить за рамки етнографізму і дає нам або образ смішного “хахла” простолюдина або інтелігента-українофіла неодмінно з “чубом”, у “вышитой сорочке”, що спльовує крізь зуби, старанно п’є “горилку” і за кожним словом згадує чорта”2.

Однак було б несправедливим твердити, що всі поспіль російські письменники насміхалися з “хахлів”. Лауреат Нобе­лівської премії за 1933 р., Іван Бунін, після поїздки в Україну, дав “хахлам” іншу оцінку. “Хохлы мне очень понравились с первого взгляда. Я сразу заметил резкую разницу, которая существует между мужиком великороссом и хохлом. Наши мужики – народ, по большей части, изможденный, в дырявых зипунах, в лаптях и онучах, с исхудалыми лицами и лохматы­ми головами. А хохлы производят отрадное впечатление: рос­лые, здоровые и крепкие, смотрят спокойно и ласково, одеты в чистую, новую одежду. И места за Курском начинаются тоже веселые: равнины полей уходят в такую даль, о которой жи­тели средних и северных губерний даже понятия не имеют”3. Про знамениту п’єсу А. Чехова “Вишневий сад” І. Бунін сказав: “Где это были помещичьи сады, сплошь состоявшие из вишен? “Вишневый садок” был только при хохлацких хатах”.

І в російській армії “хахли” не були предметом насмішок. В армії “хахли” були бажаним елементом: слухняні, нерозбещені, розумні1. До слова, “деякі гвардійські полки складалися майже виключно з українців, як наприклад, Волинський, Ізмайлівсь­кий, Преображенський, Семенівський та інші”2. Коли у лютому 1917 р. в Петрограді вибухнула демократична революція, саме гвардійські українські полки виступили як ударна сила проти царизму. Винниченко запитував російських лібералів: “Коли справа революції була на кінчику загибелі, хіба не українці врятували її, хіба не українські полки, не оті саме волинці та ізмайловці”3.

Цікавою є іронічна самооцінка славетного гумориста Ан­тона Чехова, який писав: “А вот если бы я не был хохол, если бы я писал ежедневно хотя бы два часа в день, то у меня уже бы была собственная вилла. Но я хохол, я ленив”4.

На схилі XIX ст. селянство Наддніпрянщини, на відміну від селянства Наддністрянщини і Закарпаття, втратило своє націо­нальне ім’я і прийняло за самоназву частково термін “малорос”, а здебільшого зневажливе російське клеймо душі і тіла – “ха­хол”. Олександр Довженко у сценарії фільму “Зачарована Десна” згадує про розмову, яку він малим хлоп’ям мав зі своїм батьком:

“– Тату!

Що, синку?

Що там за люди пливуть?

То здалека, Орловські. Руські люди, з Росії пливуть.

А ми хто? Ми хіба не руські?

Ні, ми не руські.

А які ж ми, тату? Хто ми?

А хто там нас знає. Прості ми люди, синку. Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказати би, мужики ми…”1.

Є. Чикаленко, оповідаючи про те, як москалі присвоїли собі нашу назву, пише: “По просто сказавши вони, користуючися силою, взяли собі наш паспорт, а нам дали новий з візантійсь­кою назвою – “малоросів”, або московською “хахлов”, бо пред­ки наші підголювали чуприну й лишали тільки чуб – (“хохол” по московському)”2.

Крах царизму 1917 р. висвітлив увесь трагізм етнонімічної ситуації в Україні. “Головна біда цієї доби була та, що українці ще не мали загально засвоєного спільного національного імені”3. Сучасники це неодноразово з болем відзначали. “З тієї тихої розмови в учительській кімнаті 1915 року я вперше довідався, що такою мовою, якою ми говоримо, говорить близько 30 міль­йонів людей; що ті люди, а з ними і мої батьки, називаються ук­раїнцями, а не малоросами, не хохлами, не русинами, не му­жиками, як їх тепер зневажливо називають”4. У травні 1917 р. Українська Центральна Рада звернулася з декларацією до ін­телігенції: “Увіссавши з молоком самодержавности ідею цен­тралізму, звикнувши дивитись на Україну тільки як на полуд­нево-західний край російської імперії, а на українців, як на “хахлів”, що відріжняються від росіян тільки деякими малень­кими побутовими окремішностями, ніколи не турбуючись про те, щоб познайомитися з життям цих “хахлів” та їх ідеалами, що ніколи не завмирали, навіть під гнітом царизму, буржуазна інтелігенція не змогла, не найшла в собі сили піднятися до пра­вильного розуміння процесу, який відбувався цілий час”1. По­дібні революційні заклики лунали тоді звідусіль. “Багато з нас, українців, навіть своє прізвище національне забуло і зве себе “малороссами”, “хохлами”, “южнорусами”, одним словом, так, як того всяким зайдам на Україні забажається”2. Тоді на пер­ший план висунулася ідея автономії України. “Без автономії у нас не буде рідної школи, а буде школа московська. Та школа, що лише памороки забиває нашим дітям, а грамоти ніякої не дає. Буде та школа, що вчить зневажати батька та матір, бо вони, мовляв, “хахли”, а той хлопець, що вивчився цвенькати з п’ять слів по кацапському, дак він вже не хахол, а пан”3.

Молодий генерал Української Народної Республіки Юрко Тютюнник з власного досвіду описав трагічні етнонімічні ко­лізії у революційному 1917 р. на східноукраїнських землях. Тре­ба було сформувати з українських “дядьків в шинелях” війсь­кову частину. Для цього, за тогочасним звичаєм, скликали віче.

Прибуло щось до семи тисяч. Відкриваючи віче, я запропо­нував:

Хто поміж вами українці, піднесіть руку до гори!

Піднеслося не більше трьохсот рук.

Малороси! Піднесіть руки!



Піднесло руки коло половини присутніх.

Хахли! Піднесіть руки!



Знов піднесла руки добра третина.

Українці, малороси і хахли! Всі разом піднесіть руки!



Понад головами кількатисятної юрби піднісся ліс рук. Оди­ниці, що не піднесли рук, не були помітні серед загалу”1.

Для полонених російської армії, вихідців з України, про­тягом 1914–1917 рр. у німецькому місті Раштаті знаходився табір. Між великою масою полонених українцями означувало себе зовсім небагато. Панувало цілковите замішання в назвах: “малороси”, “руські”, “хахли”2.

Образливий термін “хахол” на означення українця, як вже було сказано, широко побутує в Росії донині. “Перший урок, який уже стає невід’ємною складовою національної свідомості українця, полягає у тому, що в Росії ніколи не було, немає і поки що не передбачається іншого інтересу в Україні, ніж ви­нищення дорешти, до ноги, до пня української нації. Бачимо, що від найрафінованішого філософа до найзахланнішого пияка – надто в багатьох росіян вкладено справді фатальну одержи­мість українофобією. Вона становить один із головних елемен­тів “русской ідеї”, вона нині піниться несамовитою, справді зоологічною ненавистю до українства в російському парла­менті, вона закарбована на стінах міст Криму “Хароший хахол – мьортвий хахол!”3. Навіть українські гроші зневажливо обзивають “хохлобаксами”.

Ця убивча для українців і самовбивча для самих росіян манія диктує “кожний крок, кожне слово, кожний жест щодо України і з боку нинішньої влади в Москві, генералітету полі­тичного, військового, економічного, наукового і культурного, хоч би в які шати вони маскувалися. Мусимо констатувати, що нині довершується формування кількасотлітнього велико­російського расизму, російського нацизму як світоглядної ду­ховної бази, здається, останнього і вирішального походу для остаточного знищення української нації”1.

Про походження “хахлів” існує українська народна легенда такого змісту: “Ішов по полю Христос і св. Петро, а на встрічу їм іде поїзд сватьби. П’яні люди начали насміхатися з них. Первий чоловік начав кривиця і казати Христу і Петру: “Чого ви бродяги, ходити тут? Ви должни заніматся хлібопашеством, а не ходити без діла по світу!” Святий Петро і каже Христу потихеньку: “Цьому чоловікові бути хахлом-хліборобом: він вік буде хліборобити”. Христос і каже: “Роби з ним, що тобі угодно”. Другий п’яний чоловік у насмішку кричить: “Чого ви ходити тут; бач, черевиків нема; вам би тико лапті плести, а не ходити тут по чужих свайбах!” Св. Петро й каже: “А цьому чоловікові бути москалем, і він буде лапті плести і в лаптях ходити”2.

З кінця 20 х рр. XIX ст. Україна, на думку сучасних дослід­ників, “була колонією без обмежень туземців за кольором шкіри і прямо за національністю (хоч знане і презирливе ставлення до “хохлів” з боку росіян незалежно від суспільної приналежності і перших і других: російський робітник міг бути цілком зверхнім до українського інтелігента)”3. У той час мож­на було не раз почути: “Поїдете до своєї Хахландії, там будете говорити своєю собачою мовою”4.

На думку Є. Сверстюка, “століття неволі й національних поневірянь виробили тип українського обивателя, який сам себе називає зневажливим прізвиськом “хохол”, промовляючи: “Хоч горшком назви, тільки в піч не саджай”. І він теж має якийсь стосунок до тих прадідів, що в огонь ішли за честь свого імени. Він має свою етику й мораль, свій гумор, свої приказки і пісні. Уся низькопробна, дрібнокриклива, обачна – легкодуха і балаганна частка нашого фольклору вироблена ним і належить йому – хохлові, якому б добре тільки попоїсти й випити, хохлові, з якого росте ситий, самовдоволений, “тор­жествуючий хам”, що уникає вериг чести й обов’язку, а тому й духу українського не зноситиме”1.

Поряд з терміном “хахол” російський імперський шовінізм придумав ще ряд образливих ярликів для означення українсь­ких патріотів. У XVIII ст. такою кличкою став термін “мазє­пінец”. “Слова “мазепинець” та “мазепинці” почали вживати, почали приточувати їх до інших людей такі люди, що не зичать добра нашому народові, що вороже ставляться та лихим оком дивляться на українців, на українську інтелігенцію – на осві­чених людей наших. Роблять це всякі чорносотенці, що звуть себе то “націоналістами”, то “союзниками”, то “истинно-русскими людьми”2.

Російська православна церква, за розпорядженням царя, викляла ім’я Івана Мазепи. Російські попи, не без успіху, ганьбили перед темною “хахлацькою” паствою українських патріотів-мазепинців такими словами: “Вы изменники, преда­тели, в сердце ваше заползла змея, подпущенная жидом”3. Професійний українофоб Піхно тішився: “Нынешний хохол “мазепой” называет всякого изменника”4.

З плином часу “мазепинці” поступово перетворювалися у малоросів, вірних служителів романівської династії. Так, у першій половині XIX ст. в суспільній свідомості Росії, як вже говорилося, став переважати позитивний образ малоросів, що сприймалися як колоритний варіант російського народу1. З погляду жандармів і петербурзького чиновництва, мазепин­ство, як небезпечний патріотичний рух, пішло на спад, і “в XIX сторіччі в очах росіян маси українців стали хахлами, прототипом нецивілізованого селянина”2. Однак напередодні Першої світової війни ідея великого гетьмана Івана Мазепи про право українців на власну державу стала відроджуватися. Боротьба з ненависним для Росії мазепинством запалала зно­ву. “Чорносотенні малороси, як Савенко, почали тепер нази­вати себе “богданівцями” в пам’ять Богдана Хмельницького, який приєднав Україну до Москви, протиставляючи себе “ма­зепинцям”3.

На зміну “мазепинцям” з 1919 р. з’являється новий термін “петлюрівці”. І хоча більшовики свої етнічні уподобання при­ховували в соціально-класових термінах, для українства вони знайшли персональний термін – “петлюрівці”. Боротьбою з ‘“петлюрівцями” було заповнене життя довоєнної радянської України. Петлюрівців, петлюрівщину находили скрізь, де ли­ше жеврів вогник національної свідомості, та жорстоко вини­щували. “На зміну “Мазепинству” прийшла “Петлюрівщина”. Прийшла вона через 210 років після того, як на Україні про­ревіла остання українська гармата, й через 55 літ після оста­точного, категоричного й рішучого оголошення, що не тільки народу українського, але навіть мови його “не було, нема й бути не може”4.

Друга світова війна сприяла появі в Москві нового терміна – “бандеровец“. “З точки зору центру і російського суспільства українські націоналісти петлюрівці і бандерівці стали спадко­ємцями мазепинців”1. “Кожний, хто був направлений на роботу в Росію з України, були “хахламі” і “бєндєрамі”. Все це, правда, ніби й жартома. Але коли Україна у 91 му оголосила незалежність, найкращі мої друзі влаштували ґвалт: “Ви, хахли проклятиє! Ми вас от фашістов спаслі! Ми вам культуру прінєслі! Прєдатєлі…”2. Заперечуючи право українського народу на власну державу, Москва з лютою ненавистю стала називати іменем Бандери всю західну гілку українського народу і взагалі всіх патріотів, для яких метою боротьби була вільна, самостійна, соборна Україна. Для українофобів навіть мова українська зробилася “бандерівською”. “Директор Інституту країн СНД Костянтин Затулін пише в газетах, що незалежна Україна зовсім не “братня слов’янська держава, а політично у найвищий спосіб організована бандерівщина, а бандерівець – не брат росіянину”3.



Видатний сучасний театральний режисер, уродженець Львова, Роман Віктюк, який тепер живе постійно в Москві, зізнався кореспондентові львівської газети, що його нерідко обзивають “бандерівцем”. На запитання, який зміст він сам вкладає у слово “бандерівець”, Роман Віктюк відповів: “Це не слово, це призначення. Бандерівець – це вільний”4. Наведені слова Віктюка ще раз підтверджують той, зрештою, відомий факт, що надати принизливого значення терміну “бандерівець” на західноукраїнських землях Москві не вдалося.

1 Історія Русів / Укр. переклад І. Драча. – К.: Рад. письменник, 1991. – С. 194.

2 Парник идей // Родина. – 1997. – № 5. – С. 11.

Богораз В. Г. Чукчи. – Л., 1934. – Ч. 1. – С. 71.

Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтво­рення. – К.: Критика, 2000. – С. 224.

3 Історія Русів / Укр. переклад І. Драча. – К.: Рад. письменник, 1991. – С. 194.

Бурчак Л. Случайные заметки // Украинская жизнь. – 1916 – № 1. – С. 68.

5 Лукомский А. С. Очерки из моей жизни // Вопросы истории. – 2001. – № 3. – С. 102.

6 Шишов І. Українська перспектива в Росії // Літературна Україна. – 1991. – 31 жовт.

Окара А. “Українські тумани” та “русское солнце” // Український ви­бір. – 1998. – № 5/6. – С. 10.

Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4 т. – М.: ГИС, 1955. – Т. 4. – С. 563.

3 Словник української мови. – К., 1980. – Т. 1. – С. 134.

4 Словарь современного русского литературного языка: В 18 т. – М.; Л.: Наука, 1965. – Т. 17. – С. 427.

Флоря Б. Кто такой “хохол”? // Родина. – 1999. – № 8. – С. 59.

Сыромятникова И. С. История прически: учебник для театр. худож.-технич. училищ. – М.: Искусство, 1989. – С. 84.

Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV–XVIII ст.: У 3 т. – К.: Основи, 1995. – Т. 1. – С. 280.

Флоря Б. Кто такой “хохол”? // Родина. – 1999. – № 8. – С. 58.

Эварницкий Д. И. Запорожье в остатках старины и преданиях наро­да. – СПб., 1888. – Часть 2. – С. 20.

1 Чуб і чуприна: Замітка для істориків, малярів і акторів // ЗНТШ. – 1901. – Т. 44. – С 3.

Виселениць Гриць. Хто ми? – Троїцьк, 1918. – С. 3.

Ожегов С. И. Словарь русского языка. – М., 1978. – С. 798.

4 Шлях перемоги. – 1991. – 2 квіт.

Драч І. Нові вірші // Сучасність. – 1995. – № 10. – С. 6.

6 Історія Русів / Укр. переклад І. Драча. – К.: Рад. письменник, 1991. – С. 264–265.

Котляревський І. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи. – К.: Наук. думка, 1982. – С. 207.

2 Там само. – С. 265.

 Тамсамо. – С. 105.

Рудницький С. Основи землезнання України. – Ужгород, 1926. – С. 37.

Геллер М. Я. История Российской Империи: В 3 т. – М.: МИК, 1997. – Т. 2. – С. 204.

Костомаров М. Дві руські народности. – Київ; Ляйпціг, 1906. – С. 25.

Бицилли П. Нация и язык // Современные записки. – 1929. – Т. 40. – С. 409.

2 Дневник П. А. Валуева, министра внутренних дел. – М., 1961. – Т. 1. – С. 239.

3 Воронежские хохлы // Киевская старина. – 1885. – Т. XI. – С. 613.

Каппелер А. Мазепинцы, малороссы, хохлы: украинцы в этнической иерархии Российской империи // Россия – Украина: история взаимоотно­шений. – М.: Школа “Языки русской культуры”, 1997. – С. 137.

Врангель Н. Воспоминание (От крепостного права до большевиков). – Берлин, 1924. – С. 130.

Грабович Г. До історії української літератури. – К.: Основи, 1997. – С. 124.

Полтава Л. Критик Віссаріон Бєлінський і Тарас Шевченко // Визволь­ний шлях. – 1961. – Кн. 3. – С. 185.

Белинский В. Г. Полное собрание сочинений. – М.: Изд во АН СССР, 1956. – Т. 12. – С. 441.

5 Там же.

Волконский А. М. В чем главная опасность? Малорос или украинец? – Ужгород, 1929. – С. 3.

Граничка Л. Хахли героями московських совітських повістей // Віст­ник. – 1935. – Кн. 2. – С. 104.

Суворин А. С. Хохлы и хохлушки. – СПб., 1907. – С. 82.

Винниченко В. Открытое письмо к русским писателям // Украинская жизнь. – 1913. – № 10. – С. 29–30.

Жигмайло Л. Украинские типы в русской беллетристике // Украинская жизнь. – 1917. – № 1/2. – С. 25.

Бунин И. А. Рассказы. – М.: Правда, 1983. – С. 182.

Капустянський М. Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 ро­ці. – Львів: Червона Калина, 1922. – Част. 3. – С. 17.

Верига В. Визвольні змагання в Україні. – Львів, 1998. – Т. 1. – С. 61.

Винниченко В. Відродження нації. – Київ; Відень, 1920. – Част. 1. – С. 51.

Чехов А. П. Собрание сочинений: В 12 т. – М., 1957. – Т. 12: Письма. – С. 209.

Довженко О. Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник. – К., 1995. – С. 49–50.

Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917). – Львів, 1931. – С. 348.

Єремеїв М. Полковник Євген Коновалець на тлі української визвольної боротьби // Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974. – С. 121.

Костюк Г. Зустрічі і прощання: Спогади. – Едмонтон, 1987. – Кн. 1. – С. 18.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917–1920 рр. – Відень, 1921. – Т. 1. – С. 57.

2 Лист від українців-католиків з Києва. – Полтава, 1917. – С. 4.

3 Чи є в нас по закону автономія? – К: Січ, [б. р.]. – С. 5.

Тютюнник Ю. Революційна стихія // Квартальник Вістника. – 1937. – Ч. 4. – С. 9–10.

2 Історія української громади в Раштаті. – [Б. м., б. р.] Видання СВУ. – С. 52.

Драч І. Чи покається Росія? // Злочини панівного радянського кому­нізму проти українського народу. – К., 1994. – С. 13–14.

Драч І. Важкі роки українства // Сучасність. – 1993. – № 11. – С. 97.

П. И. Из области малорусских народных легенд // Этнографическое обозрение. – 1890. – Кн. VII. – С. 94.

Русначенко А. М. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950 х – початок 1990 х років. – К.: Вид во ім. Олени Теліги, 1998. – С. 41.

Смаль-Стоцький Р. Українська мова в Совєтській Україні. – Варшава, 1936. – С. 49.

Сверстюк Є. На святі надій: Вибране. – К.: Наша віра, 1999. – С. 273.

Коваленко-Коломацький Г. Чим шкодять нам мазепинці? – Пб., 1914. – С. 5.

Алексий И. Пробуждение Украины. – Почаев, 1914. – С. 38.

Пихно Д. И. В осаде: Политические статьи. – К., 1906. – С. 289.

Каппелер А. Мазепинцы, малороссы, хохлы: украинцы в этнической иерархии Российской империи // Россия – Украина: история взаимоотно­шений. – М.: Школа “Языки русской культуры”, 1997. – С. 126.

2 Там же. – С. 130.

Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917). – Львів, 1931. – С. 254–255.

4 Збірник памяти Симона Петлюри. – Прага, 1930. – С. 109.

Каппелер А. Мазепинцы, малороссы, хохлы: украинцы в этнической иерархии Российской империи // Россия – Украина: история взаимоотно­шений. – М.: Школа “Языки русской культуры”, 1997. – С. 142.

2 ПіК. – 2000. – № 10. – С. 5.

Лановенко О. Росія: не вельми привабливий портрет в інтер’єрі // Су­часність. – 2000. – № 3. – С. 93.

4 Експрес. – 1998. – 7–15 берез.





База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка