Xvii. Україна



Скачати 177.12 Kb.
Дата конвертації04.11.2016
Розмір177.12 Kb.

XVII. Україна


Термін “Україна” виводиться ще з XII ст., з відомих слів літописця про те, що 1187 р., після передчасної смерті моло­дого князя Володимира Переяславського, “плакашася по немъ вси Переяславци… о немъ же Украйна много постона”1. Йдеться тут про граничний край Руської держави і під назвою Україна розуміється сучасна Полтавщина. Двома роками піз­ніше, 1189 р., означається в літописі терміном “Україна” інша прикордонна земля – південна Галичина: “Князь Ростислав прийшов в галицьку Оукраину”2.

Слово “Україна” за своїм походженням є народним і широ­ко відбилося в народних історичних піснях і думах. В. Мороз вважає, що термін “Україна”, ймовірно, виник ще в доновітню добу і в нашому історичному фольклорі слово “Україна” асо­ціюється з поняттям волі3. У фольклорі термін “Україна” “стає чимось живим, що вміє плакати над своєю недолею. В наших літописах, народних піснях і інших творах письменства бачи­мо, як вона “стогне”, “журиться”, “сумує й оплакує”, “лемен­тує”4. Козацькі пісні XV–XVIII ст., де зустрічаємо слово Ук­раїна, засвідчують пов’язану з цим словом високу національ­ну свідомість: “Ой є в мене родина – вся Україна”. Козак-лицар вважав “свою Україну” дорожчою над усе:



Ой і візьміть мене, превражі мурзаки,
Та виведіть на могилу:
Ой нехай же я стану, подивлюся
Та на свою Україну!

“Ім’я України – це продукт географічних і історичних об­ставин української землі і народу, а ідея, з якою вона якнай­тісніше зв’язана, це найрідніша дитина українського світо­гляду”1. Саме слово “Україна” відзначається привабливою милозвучністю – збігом голосних і дзвінких звуків, а тому так гармонійно звучить у народних піснях. У фольклорі “Рідна Україна” жіночого роду і персоніфікується з матір’ю. “Це не тільки категорія граматична, а й міфологічна. Шевченко, який виріс серед народних пісень, звертався: “Привітай же, моя ненько, моя Україно”2. До речі, неправильно вимовляти Украй­на, Вкрайна замість Україна, бо з них неможливо утворити похідних слів. “Українці, українка, а не украйнці, украйнка, де йде накопичення немилозвучних приголосних”3.

Уже понад два сторіччя точиться суперечка навколо похо­дження етнотопоніма “Україна”. На сьогодні існує щонаймен­ше шість розмаїтих його тлумачень. Їх можна систематизувати у такі групи: 1) далека, межова країна; 2) земля, яка лежить да­леко від Києва; 3) країна, яка лежить на кордонах слов’янщини або Європи; 4) земля “украяна” плугом і мечем; 5) край, волость; 6) родова країна, уділ1. Крім того, з’являються тлумачення явно ненаукового змісту. Відомий мовознавець проф. Я. Рудницький, аналізуючи різні погляди на походження назви “Україна”, зро­бив висновок: “Може, в ні одній ділянці української науки не було стільки аматорства, дилетантизму й самоволі”2. Так, на­приклад, останнім часом пропагується тлумачення терміна “Україна” за допомогою напівміфічних “укрів” чи “укранів”. Твердять, що якесь дрібне плем’я полабських слов’ян, що жило на прилягаючій до Балтійського моря території північної Ні­меччини (від VII ст. до XI ст.), начебто в доновітню добу нази­валося “укри” або “украни”, і тим самим “явно має відношення до назви України”3. Звідси, шляхом карколомних етимологічних мудрацій, доходять висновку, що первісним значенням назви “Україна” є земля побратимів. А втім, про напівміфічних полаб­ських “укрів” чи “укранів” уперше заговорив російський жур­наліст Надєждін в 1837 році. Надєждін вважав, що венеди, на його думку, предки слов’ян, вирушили з Карпат у всіх напрям­ках, а серед цієї венедо-слов’янської течії, “укри-украни” дійш­ли до Бранденбургії. Прихильники такої полабської версії чомусь міркують: “Не виключено, що вони якимось чином зв’язані з хоронімом (гр. хора – країна) Україна”4. Варто під­креслити, що за дивовижним припущенням Надєждіна таїться відома імперська гіпотеза Погодіна-Соболєвського про україн­ців як про карпатських пришельців на береги Дніпра, що ніби­то там зайняли місце, спорожніле по росіянах.

Можна тут згадати і таку фантазію: “Нам вдалося вста­новити, що уктріяни – це укі, тобто учені тріяни, як називались брахмани – найбільш освічена і впливова верства троянського суспільства. З плином часу назва уктріяни, будучи дуже пре­стижною, поширилась на всі верстви тріянів і, пройшовши кілька стадій, набула теперішньої форми українці”1. До таких фантазій треба долучити вигадки великоросійських шовіністів, які назви “Україна – українство” розглядають як продукт німецьких, австрійських чи ватиканських змов, на додаток до того вважають, що винайшли його все ж поляки. Наприклад, авторство назві “українці” приписують двом польським гра­фам: Чацькому і Потоцькому2. Легенда, що назва “українці” була “видумана поляками”, або німцями, чи ще кимсь, мала на меті: по-перше, знищити віру самих українців в українські ідеали, по-друге, мати “законне” виправдання, як казав М. Сці­борський, “для переслідування найбільш завзятих і відважних”3.

Етновизначальний термін “Україна” породив умовно дві школи: прихильників межівської теорії і самобутників4. Ос­танні нерідко виступають під стягом ультрапатріотизму, нехтуючи в запалі історичною об’єктивністю. Ось як аргумен­тує свою позицію найбільш відомий із них Сергій Шелухин: “Зміст і значення українського слова “Україна” ніяк не можна пояснити змістом і значенням такого ж по голосові московсь­кого слова, як се робили з поясненням слова “Україна” проф. Грушевський, проф. Лінниченко, Цеглинський, Барвін­ський, Свєнціцький, В. Шульгин, князь Волконський, Сторо­женко, Щеглов і багато інших, чим допомогли великому політичному і культурному баламутству та шкоді проти на­ціонального, культурного, політичного і міжнародного від­родження й життя українського народу.

Правдивим і науковим шляхом в сій справі пішов ще в 40-х роках XIX віку проф. Максимович, який за поясненням укра­їнського слова пішов не до польської та московської, а до української мови, з якою українські слова зв’язані органічно.

По московськи “україна”, відносившись до землі, значить те ж саме, що по українськи “окраїна”. В значені “окраїна московської землі”. Слово “україна” вживається в московських (наприклад в Псковськім) літописах, законах, актах.

З офіціяльного московського вжитку слово “україна” в змислі “окраїни” московці стали помалу виводити у себе з 1654 року, з якого часу вони мусили вживати його в українсь­кому змислі. Вони замінили його у себе українським словом “окраїна”, щоб уникнути плутанини й непорозумінь щодо українського народу та його території.

Московське слово “україна” виводять звичайно од “у край” (чого). Земля, яка лежить “у края” якоїсь території – се бо є “україна” тої території. Але ж по-українськи така земля зветься “окраїною”, а ніяк не “україною”. По-українськи не можна сказати “у края” чогось, а треба сказати “скраю”, “окрай”, “о краї” чогось. Вже через се одно не можна виводити українсь­кого слова “україна” од “у края” (порівн. окраєць, окрайка, окрайок).

По-українськи “окраїна” і “україна” – це цілком ріжні поняття і походять од ріжних слів зовсім не одного, а ріжного змісту. Вони походять од слів “окраяти” і “украяти”.

Слово “украяти” – значить одрізати од цілого шмат, який уявляє сам собою після свого окремий, самостійний предмет з своїми краями, межами, кінцями, з своїми окраїнами. Слово “україна” – се спеціальне поняття про шматок землі, який одрізано (вкраяно, украяно) з цілого і який після сього стає окремим цілим і має самостійне значення, сам уявляє собою світ (“Великий світ Україна та нігде прожити…”), окрему землю, територію, з своїми межами, окраїнами, границями. Се поняття відноситься тільки до землі”1.

Сергій Шелухин у революцію став членом Центральної Ради, міністром юстиції в уряді Директорії, пізніше – профе­сором карного права Українського Вільного Університету й Українського Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова у Празі. Виступав він і як поет під псевдонімом С. Павленко і затято боровся з тезою російської історіографії, що, мовляв, назва “Україна” означає окраїну Росії. 1936 р. на цю тему випустив книжку, яку 1992 р. перевидано в Дрогобичі. Праця С. Шелухина є тепер дуже популярною. “З початку 90 рр. в Україні і в східній діаспорі стала відома книга професора С. Шелухина: “Україна – назва нашої землі з найдавніших часів”. Проаналізувавши численні джерела, в тому числі й за­рубіжні, автор робить висновок про народну й споконвічну назву імені Україна для історичних земель українського наро­ду, а лінгвістичний і етнографічний аналіз дозволив пояснити первісне значення слова як “вкраяна (відокремлена в своє користування) земля”. Власне, і в сучасному мовознавстві слова край, країна, краяти, кроїти розглядаються як такі, що мають спільний корінь – його виводять від первісного (індо­європейського) кореня кріті із значенням відділяти, відокрем­лювати. Різниця лише в тому, що ось уже років триста слову “Україна” намагаються надати то значення окраїни чужої держави, ототожнюючи слова окраїна й україна, то значення пограниччя, виводячи його від словосполучення у края2. Так українці, що живуть у Росії, з вдячністю використовують кон­цепцію Шелухина. Їм здається, нібито немає більш перекон­ливих і, головне, більш достовірних аргументів у боротьбі з чорносотенськими інсинуаціями. Версія, що слово “Україна” означає “окраїну Росії”, звісно, серед росіян широко розпов­сюджена. “Побутове уявлення про Україну як окраїну Росії склалося відносно пізно і не відповідає істині. Адже поняття “Україна” було сформульоване ще в XII ст., коли Росія ні як держава, ні як етнонім не існувала. Україна – спочатку пере­яславська, а згодом подільська – утворилася на краю Великого Степу, і саме він відіграв в українській історії велику і не зав­жди конструктивну роль”1.

За А. Русанівським, “назва Україна означає “внутрішня земля”, “земля населена своїм народом”. На таку думку наво­дить його і перша фіксація цього слова в Іпатіївському літо­писі: “Плакашася по нем (переяславським князем Володими­ром Глібовичем) вси псреяславци, о нем же Оукраина много постона”. Ідеться тут не про якусь “окраїну”, “околицю”, як це інколи прийнято говорити, – міркує Русанівський, – а про переяславців – найближчих земляків Володимира Глібовича – і про всю рідну країну. Іншими словами, Україна – “внутрішня земля; земля, населена своїм народом”2. Інший автор поси­лається на Пересопницьке євангеліє, де слово “Оукраина” перекладається словом “страна”, і категорично стверджує: “Виведення багатьма польськими, російськими, а також українськими авторами походження етнотопоніма “Україна” від слів “Оукраїна”, “край” в розумінні пограниччя, кінця якоїсь землі і таке інше вступає в глибоку суперечність з національною психологією українського народу”3. Завзято бореться з “пограничниками” і діаспорний історик Ю. Книш: “Слід належно популяризувати призабуте значення – термін “Україна”, як “держава”, “батьківщина”, “край”, “область”, а не тільки, чи перш за все, “пограниччя” (точніше) “завойо­ване пограниччя”, та розуміти, що термін “Україна” був відо­мий і вживаний в середніх віках як народний (демократичний) відповідник “Руської Землі” у вужчому значенні, а також від­повідник інших політичних витворів староукраїнських етно­суспільств… Нема найменшого сумніву при уважнім вивченні повного контексту вістки, що літописець 1187 року ужив тер­мін “Україна” в значенні “Руської Землі” вужчої, його політич­ної “батьківщини”, а не якогось невиразного пограниччя”1. Норман Дейвіс на цю тему пише так: “Україна – земля, по якій найбільше європейських народів прийшли на свою кінцеву батьківщину. У стародавні часи вона була відома під назвою Скіфії чи Сарматії – за назвами тих народів, які панували у причорноморських степах задовго до приходу слов’ян. Україна займає найбільшу частину південної зони Європейської рів­нини – від волзької переправи до карпатських ущелин; по ній проходить головний суходільний шлях з Азії до Європи. Її сучасна слов’янська назва означає “на краю”, що є близьким до американського терміна “прикордоння”2. Український пере­кладач англійського історика Петро Таращук не втримався і додав таку примітку: “Тут автор повторює поширену помилку, яка ґрунтується на схожості слова Україна та російського слова “окраина”. Борис Грінченко у своєму “Словнику української мови” першим значенням слова Україна дає “країна” і не наво­дить жодного значення, подібного до “околиці” чи “кордону”. Таке значення практично було неможливим для слов’ян, які вважали територію теперішньої України центром слов’янських земель”3.

Проте яких би аргументів не вживали “самобутники”, однак більшість авторитетних українських дослідників, які просте­жують поширення назви “Україна” в просторі та часі, стоять на позиціях “пограничників”. Вони вважають, що назва “Україна” виникла як назва певного краю (подібно як Волинь, Галичина, Буковина і т. д.), як назва певної (частини Лівобережжя) окраїн­ної руської землі. “Стара ся назва, уживана в староруських часах в загальнім значінню погранича, а в XVI в. спеціалізо­вана в приложеню до середнього Подніпровя, що з кінцем XV віку стає таким небезпечним, в виїмкові обставини постав­леним, на вічні татарські напади виставленим пограничем, – на­бирає особливого значіння з XVII в., коли то східна Україна стає центром і представницею нового українського житя і в різкій антітезі суспільно-політичному і національному укладові поль­ської держави скупляє в собі бажання, мрії і надії сучасної Ук­раїни. Ім’я “України” зростається з сими змаганнями і надіями, з сим бурливим вибухом українського житя, що для пізнійших поколінь стає провідним огнем, невичерпаним джерелом націо­нального і суспільно-політичного усвідомлення, надій на мож­ливість відродження і розвою. Літературне відродження XVI в. прийняло се імя для означення свого національного житя”1.

Видатний мовознавець Я. Рудницький писав: “…всі пояс­нення назви “Україна”, що в’яжуть її генезу безпосередньо з дієсловом “краяти”, – ненаукові, це типові псевдології”2. Вза­галі проф. Я. Рудницький переконливо доводить, що “значе­невий розвиток слова “Україна” в напрямку “землі, країни взагалі”, почерез проміжну стадію “меншої просторової оди­ниці, частини землі” ішов з первісного значення “межівської землі, пограниччя”3.

Якщо навколо тлумачення етноніма “Україна” досі то­чаться жваві суперечки, то стосовно первісного місцерозташу­вання особливих принципових розходжень немає. Усі схо­дяться на тому, що назва “Україна” з’явилася на означення середнього Подніпров’я, що межувало з великим степом. “За­мітне те, що як колись у княжих часах із Києва поширилася на всі землі нашого народу назва “Русь”, так само в часах Козач­чини поширилася звідти назва “Україна”1. В’ячеслав Липин­ський відзначав: “Є річчю характерною, що клич відродження вийшов з тієї самої наддніпрянської полянської землі, що в перший період, в часи Київської держави називалася Русь, – а в другий період, починаючи з XVI ст., звалася Україною”2. Власне, ця обставина була запорукою поширення нового етноніма.

Треба пам’ятати, що термін “Україна” пройшов семантичну еволюцію. “На початку XIX ст. офіційне вживання терміна Україна стосувалося лише Слобожанщини. Це пояснює, чому тогочасні письменники могли протиставляти Україну (Сло­бідсько-Українську губернію) Малоросії (Чернігівській та Полтавській губерніям, що відповідало колишній Гетьман­щині). Польські джерела XIX ст. регулярно говорять про “Волинь, Поділля й Україну”, під цією останньою розуміючи Київщину”3. Про семантичну еволюцію поняття Україна пише Р. Шпорлюк. “Не менш поширеним, ніж міф, що Україна була три з половиною століття частиною Росії, є неправильні тлумачення значення назви “Україна”. Звісно, в найбукваль­нішому розумінні назва “Україна” справді означає “окраїна”. Проте ця назва в нинішньому, сучасному розумінні дуже відрізняється від того значення терміна “Україна”, яким по­слуговувалися в минулому поляки та росіяни для означення своїх прикордонь, своїх досучасних “Україн”. (Тому предки сучасних українців теж вели мову про Україну, та не називали себе українцями). Ба більше, те, що поляки називали “Украї­ною” в один час, вельми відрізнялось від того, що вони нази­вали “Україною” в інші часи; так само можна сказати про росіян та їхні “України”. Важливо те, що наприкінці дев’ят­надцятого століття народ, нині знаний як українці, почав на­зивати себе українським, а свою Батьківщину – Україною”1. “Слово “Україна” означає, на думку багатьох, погранична земля, й спершу стосувалося справді пограничної смуги, що в ній коренилася козаччина. Перенесення козацької системи з пограниччя на волость сприяло поширенню й популяризації назви “Україна”, що її тепер стали уживати – зразу тільки в розмовній мові, – як назви всієї території, яка опинилася під козацькою юрисдикцією. Нове ім’я ступнево замінило тради­ційне, “Русь”, що виводилося від середньовічної Київської держави”2. Такого ж погляду дотримувалися українські гео­графи С. Рудницький, М. Дольницький, В. Кубійович. Гео­графи наголошували, що Україна “є межовою країною Євро­пи, лежить на переході до Азії й до її степово-пустинної частини, лежить на окраїнах Середземного моря, лежить на пограниччі лісів і степів”3.

Із москвоцентричної та варшавоцентричної точки зору, можливо, назва Україна виглядає соромливою термінологіч­ною вадою, мовляв, якась там околиця чи то Польщі, чи то Росії. З києвоцентричної точки зору назва “Україна”, “украї­нець” виглядає терміном з глибоким історичним достоїнством, як назва країни і народу, “розташованого на Великому степовому кордоні між Європою і Азією”1.



Геополітично Україна поділяється на три взаємопов’язані частини: центральноєвропейська, східноєвропейська і півден­но-середземноморська. Разом вони творять Великий кордон між Європою і Азією, кордон, який для західної цивілізації відіграв і відіграє винятково доленосну роль. В інтерпретації Декалогу українського націоналіста про цей кордон мовиться з містичною гордістю: “Я – Дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя”2. В кожному разі тепер суперечки між “самобутниками” і прихильниками межівської теорії позбав­лені політичного значення. Російське та польське тлумачення семантики назви “Україна” від слова “окраїна”, яке викликало таке роздратування, безповоротно втратило гострий політич­ний сенс околиці чи периферії будь-чого. “Україною став оз­начуватися географічний простір, що простягався від земель донських козаків до північних графств Угорщини, від гирла Дунаю до точок північніше Сум та Харкова”3. Видатний дослідник і популяризатор нашого нового етноніма Б. Бар­вінський ствердив: “Від XVII ст. єствує нове загальнонародне ім’я: “Україна”, “українець”, “український”, котре вже тоді обняло усі наші народописні землі”4. Сучасна територія Ук­раїнської держави є вдвічі більшою від території Польщі та більшою від основної етнічної території т. зв. “Центральної Росії”. “Навіть поверховий погляд на мапу Європи дає зрозуміти, що такий обшир не може бути “околицею” або “периферією” будь-чого”1. Іншими словами, спекуляції нав­коло походження етнотопоніма “Україна” мають тепер уже суто академічний, кабінетний характер. “Для сучасного укра­їнця, який серцем відчуває, а звідси й усвідомлює семантику назви свого краю, Україна в її державному статусі й культур­них завоюваннях не перегукується ні з якою порубіжністю, а тим більше периферійністю, бо такі поняття стосовно неї коли й не цілком відійшли в забуття, то грунту для живучості не мають. Для нього вона стає батьківщиною, а отже, й позицією громадянства, предметом нашої національної гордості й любові, вболівань і турботи і, разом з тим, прилученням до всесвітньої федерації міжнаціонального духовного єднання та до скарбниці цінностей загальнолюдської цивілізації”2. Всі оз­начення на підставі розмаїтих тлумачень походження терміна Україна поступилися одному значенню: Україна – етнічна територія великого українського народу. Твердження польсь­кого історика Грондського (XVII ст.) та його послідовників, що Україна є “окраїною Польщі”, чи російського історика Карамзіна (XIX ст.) та його послідовників про “окраїнне положення в Російській імперії” є застарілими політичними тенденціями, які в сучасних, а тим паче в майбутніх реаліях не відіграють жодної ролі.

1 ПСРЛ. – СПб., 1843. – Т. 2, вып. 3. – С. 134.

2 Там же. – С. 138.

Мороз В. Походження назви “Україна” в світлі українського історич­ного фольклору // Другий міжнародний конгрес україністів. – Львів, 1994. – С. 213.

Барвінський Б. Назва “Україна” та її поява на Закарпатті в XVII стол. // Діло. – 1939. – 6 квіт.

Геринович В. Нарис економічної географії України. – Кам’янець на Поділлю, 1920. – С. 14.

Луцький Ю. Роздуми над словом “Україна” в народних піснях // Су­часність. – 1993. – № 8. – С. 122.

Охримович В. Про виголос і наголос слова “Україна” // ЗНТШ. – 1922. – Т. 133. – С. 84.

Янів В. Вступний курс українознавства. – Мюнхен, 1953. – С. 9.

Рудницький Я. Слово й назва “Україна”. – Вінніпег: Накл. Укр. кни­гарні, 1951. – С. 7.

Кічак І. Україна – не окраїна // Визвольний шлях. – 1994. – Кн. 6. – С. 666.

Лаврів П. Укри-Украни – наші предки? // Прапор. – 1990. – № 1. – С. 170.

Багринець В. Про походження національного імені українців // Науко­вий збірник Товариства “Просвіта” в Ужгороді. – Ужгород, 1996. – С. 111.

2 Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола: Прилож. к ж. “Москва”: Сборник. – М.: Москва, 1998. – С. 142.

Паньківський К. Роки німецької окупації. – Нью-Йорк; Торонто, 1965. – С. 437.

Мороз В. Походження назви “Україна” в світлі українського історич­ного фольклору // Другий міжнародний конгрес україністів. – Львів, 1994. – С. 212.

Шелухин С. Назва України. – Відень, 1921. – С. 6–8.

Анісімова Т. До історії назви “Україна” // Український вибір: Незалеж­на газета українців в Росії. – 1998. – № 1/2. – С. 10.

Вовк Т. В., Отрощенко В. В. Проблеми давньої та середньовічної історії України // Український історичний журнал. – 1997. – № 2. – С. 3.

Русанівський А. Україна і українці // Наука і суспільство. – 1989. – № 2. – С. 35.

Макарчук С. Україна і українці: поява, поширення та утвердження назв // Другий міжнародний конгрес україністів. – Львів, 1994. – С. 206.

Книш Ю. Мілленіюм християнізації України і проблеми історичної термінології // Український історик. – 1988. – № 1–4. – С. 228.

Дейвіс Норман. Європа: Історія. – К.: Основи, 2000. – С. 71.

3 Там само.

Грушевський М. С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1991. – Т. 1. – С. 2.

Рудницький Я. Слово й назва “Україна”. – Вінніпег: Накл. Укр. книгарні, 1951. – С. 43.

3 Там само. – С. 61.

Барвінський Б. Назва Україна та її поява на Закарпатті в XVII стол. // Діло. – 1939. – 6 квіт.

Lypyskyj W. Nazwa “Ru” i “Ukraina” i ich znaczenia historyczne // Z dziejw Ukrainy. – Krakw, 1912. – S. 49.

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. – К.: Основи, 1994. – Т. 1. – С. 44.

Шпорлюк Р. Україна: від імперської периферії до суверенної держави // Сучасність. – 1996. – № 11. – С. 75.

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. – К.: Основи, 1994. – Т. 1. – С. 6.

3 Кубійович В. Географія українських і сумежних земель. – Краків; Львів: Укр. вид во, 1943. – С. 5.

Дашкевич Я. Національна самосвідомість українців на зламі XVI–XVII ст. // Сучасність. – 1992. – № 3. – С. 67.

Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. – Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк, 1968. – Т. 1. – С. 126.

Шпорлюк Р. Україна: від імперської периферії до суверенної держави // Сучасність. – 1996. – № 11. – С. 75.

Барвінський Б. Наше народне ім’я // З великого часу: Воєнний літера­турно-науковий збірник. – Львів, 1916. – С. 100.

Шпорлюк Р. Україна: від імперської периферії до суверенної держави // Сучасність. – 1996. – № 11. – С. 75.

Франко З. Обшир землі пращурів // Україна. – 1989. – № 33. – С. 23.





База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка