Xix. Галицький П’ємонт



Скачати 183.59 Kb.
Дата конвертації15.12.2016
Розмір183.59 Kb.

XIX. Галицький П’ємонт


Упродовж XVII–XIX ст. етнонім “русин” поступово відсу­нувся на захід, на ті етнічні землі, які були поза засягом цар­ської імперії з її навмисним термінологічним переназиванням. Річка Збруч стала не лише міждержавним, а й, до певної міри, “етнонімічним” кордоном. На захід від Збруча лежали не підвладні Росії території – Галичина, Буковина і Закарпаття. Перші дві землі опинилися у межах Австрійської імперії наприкінці XVIII ст. З 1867 р. і Закарпаття стало формально складовою частиною двоєдиної монархії – Австро-Угорщини, хоча насправді і надалі залишалося під угорським правлінням. Підросійська Україна у XIX ст. становила близько 85% усієї української етнічної території. Решта 15% припадала на західноукраїнські землі, які були приєднані до Австрійської імперії.

Для Австрії з її династичними зв’язками Габсбургів з га­лицько-волинськими князями з оволодінням “коронним краєм” спочатку було незрозуміло, хто живе в Галичині. Жителів Галичини називали то “Russen”, то “рутенці” (die Ruthenen). Ця остання назва – Ruthenen – стала загальноприйнятою. “Назви Ruthene ужиє каждий Русин, говорячи по-німецьки, не вважаючи її для себе образою”1. Однак спроба деяких польських кіл замінити в нашій мові “русинів” на “рутенів”, а народ прозвати “рутенським” викликала на сторінках органу русинів “Зоря Галицка” різкий протест. Австрійський намісник Галичини граф Голуховський змушений був попрохати Відень дати офіційне урядове пояснення, “як перекладати по-польськи “Ruthene”, “Ruthenisch”, при чому зазначив, що тут не так важлива філологічна докладність, як радше політичне значення”1.

Справа розглядалася в державній “Комісії для устійнення слов’янської правничої термінології”. Авторитетний чеський славіст П. Шафарик підтримав протест русинів. На позитивне рішення комісії, як згадують учасники, вплинула ще й та об­ставина, що всім дуже сподобався русинський галицький хор. На дружній забаві членам комісії, зокрема, сподобалася пісня Литвиновича “Руський молодець”, яка починається словами:

Я щасний – руську матір маю
І ревний Русин мій отець2.

Але найголовніше заважили тут погляди чеської інтеліген­ції. Усі найславніші чеські т. зв. “будителі народу”, як Гавлі­чек-Боровський, Шафарик, Палацький, були народовцями не тільки у себе вдома, вони були ще й “фанатичні русинофіли”, тобто прихильники українського визвольного руху3. Ось що писав знаменитий чеський публіцист Гавлічек-Боровський у журналі “Празькі новини” за 1846 р.: “Малорусь-Україна є постійне прокляття, яке самі над собою проголосили поляки і росіяни. Так над Польщею і Росією мститься пригноблена воля України. Доки не буде направлена кривда, вчинена україн­цям, доти неможливий справді міжнародний мир і слов’янське порозуміння”. Він же писав, що малороси ненавидять “москаля (кацапа) і поляка (ляха)”4. Гавлічек-Боровський, який певний час проживав у Росії, ще 1850 р. сказав: “Чехам не личить заперечувати існування українського народу такими аргумен­тами, якими ще недавно заперечували наше існування. Це свого роду традиційний закид всіх ворогів національного відродження поневолених народів. Рухи, естонський і латиш­ський, були для німців московською інтригою, так само для шведів національний рух Фінляндії. Для Англії ірландське повстання також була німецька інтрига”1.

В органі галицьких народовців (групи “Молода Русь”) “Мета” було вміщено редакційну статтю (автор К. Климкович) про стан етноніміки в Галичині. У ній відзначається: “Повинні ми стояти як найтвердше на засаді народної самостійности руського люду і уживати слів: Русь, руське лише в тім змислі, як те сам народ наш уживає, т. є. односячи ту назву до того люду, которий сливе в науковій номенклятурі під назвою Мало­русинів. Для означення великоруського народу єсть у нас народні слова Московщина і московське, не входячи в те ані трохи, чи московський народ себе також руським називає, чи ні. Заявляємо отже урочисто, що слова: Русь і руське уживати будемо в змислім народнім, т. є. привлащаючи сю назву тільки тому 15 міліонному людові, которого етнографія і заграничний звичай називає народом малоруським, і що ми уживання тих слів в змислі обширнійшім, т. є. обіймаючім також Московщину і народ Московський, іменно же тоді, коли сего змішання поня­тій допускається Русин, говорячи або пишучи мовою руською, котора на ознаменованнє славянського народу, живущого на сіверовостоці Європи, має свої властиві слова, – уважати бу­демо яко тенденційне централізаторське занапащення нашої народної руської самостійности”2.

Ставлення підавстрійської української інтелігенції до влас­ного етноніма пояснив проф. Львівського університету О. Ого­новський: “Ми є – народом самостійним і зовемося русинами, почавши від десятого століття, отже через дев’ять віків. Проти назви “Русь” станула назва “Москва” в віці дванадцятім, коли на північ від Руси утворилося окреме князівство суздальське, а після велике князівство московське, котре в шістнадцятім віці стало називатися царством московським. Назвою “Русь” визна­чувалась наша батьківщина аж до віку сімнадцятого, коли то царі московські прозвали цим іменем свої землі, а також Украї­ну по лівім березі Дніпра. Тоді то наша батьківщина втратила свою назву з волі сильних царів і проте була приневолена оглядатись за іншим прізвищем, щоби не пропасти без сліду межи народами Європи. Але всякі інші назви означали тільки частину нашої батьківщини і не могли довго устоятись. Такими назвами були: “Мала Русь” (супроти Великоруси, або Москви), “полуднева Русь”, “Гетьманщина” (назва від козацьких гетьма­нів України). Найліпшою назвою є “Україна”, бо означає більшу часть нашої вітчини. Тому то деякі патріоти руські зовуть Україною цілу Русь, галицьку, українську і подільську, а відтак руську мову називають українською”1.

На крайньому заході руської етнічної території, там, де схо­дяться її кордони зі словаками та поляками, де ці три народи жили, перемішані між собою, виникла форма “руснак” або “русняк”, за аналогією до етнонімічних форм: “словак”, “по­ляк”2. Як свідчать мовознавці, термін “русняк” – чеського походження3. І. Верхратський локалізував ці терміни в західній частині Закарпаття на Пряшівщині4. Чеський поет (словак за походженням) Ян Коллар опублікував стародавній вірш у сло­вацькій транскрипції, де вперше звучить цей термін “руснак” (руснаки):

Таки наші руснаци
Веселі суть пахолци.
Приспівують: гоп, гоп, гоп,
Каждий русин добрий хлоп1.

Рецензуючи роботу німецького етнографа Кайндля, В. Гна­тюк відзначав, що термін “русняк”, вжитий тут, “не оправду­ється ані наукою, ані традицією, ані нічим іншим”2.

Локальна, прикордонна етнонімічна форма “руснак” (“русь­няк”) не знайшла широкого розповсюдження і зникла з ужитку. Проти терміна “руснак” виступили всі українські мовознавці. 1829 р. Могильницький ствердив, що назва “руснак” є “згірдня і її не годиться уживати”3. Те ж саме повторив Левицький у своїй граматиці 1834 р., зазначивши, що назва “русняк” зовсім безпідставна4. Так надалі на просторах Галичини, Буковини й Закарпаття в публічному ужитку залишався споконвічний термін “русин”.

Сформована у революційному 1848 р. у Львові Головна Руська Рада звернулася із полум’яним закликом до народу, в якому чітко і виразно засвідчувалася національна ідентичність русинів. “Ми Русини Галицки, належимо до великого руского народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів вино­сить, з котрого півтретя мільйона землю Галицьку замешкує”5. Керівництво Головної Руської Ради на чолі з єпископом Яхи­мовичем було цілком свідоме того, що галицькі “русини” і “русини-малороси” по той бік австро-російського кордону – один і той самий народ. Ще 1837 р. мовознавець Й. Лозинський писав: “Руська мова сягає від середини Галичини і північної Угорщини аж по ріку Кубань”1. Однією з найцінніших пам’яток української політичної думки того часу є брошура “Слово перестороги” молодого священика Василя Подолинського, що вийшла в м. Сяноку (Лемківщина) 1848 р. польською мовою2. Подолинський пророкував: “Справді, ми є русинами і віримо міцно у воскресіння вільної, незалежної Русі, швидше чи пізніше, на тому нам не залежить й нас зовсім не бентежить реченець, в якому нам та воля й незалежність судилася. Бо чимже є століття в житті нації? Хочемо бути народом і будемо ним, бо голос народу це голос Божий”3. Усі наші західні сусіди називали нас тоді русинами.

Наприклад, 1849 р. наші західні сусіди – словаки – звер­нулися з відозвою до закарпатців, в якій, зокрема, говориться: “Братя Русини! Сусідство наше з Вами, покревність народна, зв’язуюча нас з людьми Вашими… побуджують нас, словаків, зголоситися до Вас, статечних і жвавих Русинів”4. На Закар­патті, де найдовше зберігали старий етнонім, довго співали як гімн такі слова місцевого просвітителя О. Духновича:

Я Русин был, есмы и буду,
Я родился Русином,
Честний мой род не забуду,
Останусь его сыном.
Русин був мій батько, мати,
Руская вся родина,
Русини сестри і браття,
І широка дружина.


Я світ узрів під Бескидом,
Перший воздух руський ссав,
Я кормився руським хлібом,
Русин мене колисав 1.

“Я русин был, есьмы и буду! це те рішуче слово, яке про­рекла зранена Підкарпатська Русь за ціле XIX століття устами Духновича. – Ви мадяризуйте, ви старайтеся стерти наш нарід з лиця землі – даремна ваша праця! Я русин був, є й буду. Проти вашої волі, проти вашої сили. – Я русин був, є й буду! Оцей протест – оце вся та сила, яка зробила ім’я Духновича дорогим всім підкарпатським русинам”2. Інший поет, буковинський соловейко – Федькович писав про долю народу своєї рідної Буковини:



Де й камінь співає, лиш Русин мовчить?
Ох Боже мій милий, там Русину жить3.

На Буковині термін “русин” в офіційному вжитку був аж до 1918 р., коли його замінили новим терміном “українець”. Після Першої світової війни до Румунії відійшла колишня підросійська Бессарабія, де проживало в східній її частині 650 тис. українців. Вони не знали навіть, за свідченням сучас­ників, яким іменем себе називати. “Одні кажуть ми “рускі”, другі “малороси”, треті “русини”, головно ті з Хотинського повіту… Найбільша часть басарабських українців зве себе ще “рускими”. Однак треба зазначити, що це ім’я “руский”, “рускі” не є для басарабських українців те саме, що москов­ський чи російський. Як ви скажете наприклад нашому чоло­вікові: “Ви руский, значить Ви москаль”, то він вам зараз від­повість: “Я є руский, але я не москаль, я малорос”. Значить, що тут заходить баламутство щодо національної назви, і цей хаос щодо назви існує на жаль і далі серед басарабських українців. Наші люди є свідомі того, що між ними, а москаля­ми існує різниця; баламутство спричинює тут тільки назва “руский”, “рускі”1.

Західноукраїнські переселенці за океан на місця поселення привезли стародавній етнонім “русин”. Під таким іменем їх знали в Канаді та США. Зміна відбулася лише 1919 р., коли термін “українець” став об’єднувати поселенців, “свідомих свого національного походження”2. В. Гнатюк, досліджуючи переселенців у Бачці (Югославія), відзначив: “Бачванські Ру­сини не затратили ще своєї народної назви,… вони називають себе “Русіні”, і під таким іменем знають їх сусіди”3. Можна зазначити, що класики марксизму знали українців саме під іменем русинів. У листі Енгельса до Маркса (1851) з польсько­го питання знаходимо: “Чверть Польщі говорить по-литовськи, чверть по-русинськи”4.

Австрія мала позитивний вплив на культурне, церковне і політичне піднесення Галичини, зокрема на вільний розвиток заборонених Москвою русько-української мови та шкіль­ництва. Ще 1787 р. при Львівському університеті засновано для русинів науковий інститут – т. зв. “Studium ruthenum”. На початку XX ст. в Галичині функціонувало 15 гімназій з руською (українською) мовою навчання. На 1912 р. “було в Галичині 2420 державних українських народніх шкіл, в них навчало кругло 4600 українських учителів”1. А в той час під Росією не було жодної української школи. У Львівському уні­верситеті працювали українські кафедри і в найближчій пер­спективі мали створити окремий український університет. На кафедрі історії працював майбутній перший президент Украї­ни – Михайло Грушевський. Львівське Наукове Товариство ім. Т. Шевченка перетворилося на неофіційну українську ака­демію наук. Приєднання до Австрійської імперії Галичини (1772 р.) українці розцінювали як “усмішку долі”, бо вона ста­ла інтегральною частиною Європи. “Господеві слава, що не вся Русь попалася в поробу московську; що під людяним берлом [скіпетром] нашого австрийского царя остається одна часть руського краю, де народові руському своєї правди домагатися і за кривду братньої землі свій голос піднести вільно. Похіснуємо з нашої волі”2.

Логіка довголітньої етноцидної політики деспотичної Ро­сії вимагала загарбання Галичини, Буковини й Закарпаття, щоб без перешкод завершити процес знищення (повної асимі­ляції) русько-українського етносу. Імперська російська публі­цистика докоряла царизму у “недальновидной снисходитель­ности и уступчивости” при поділах Польщі, коли, мовляв, прогавили “исконную русскую землю” – Галичину, Буковину, Закарпаття, а могли загарбати. Особливо у цьому відзнача­лися проф. Київського університету, знаний українофоб Флоринський і згадуваний вже київський “Клуб русских националистов в Киеве”. Колонізатори постійно нарікали: “Не дивлячись на властиву Катерині II геніальну передбачливість, вона допустила одну колосальну політичну помилку: вона погодилася… на передачу Австрії Червоної Русі та Буко­вини”1. Цікаво, що Солженіцин вже 1996 р. меланхолійно повторив звинувачення Флоринського і його компанії. Ця ж сама логіка асимілятора примусила Сталіна підписати з Гітле­ром пакт 1939 р., за яким Західна Україна відходила під панування Москви.

У Петербурзі 1908 р. було засноване “Галицко-Русское Общество” з філіями в усіх найважливіших містах Росії. Акти­вісти “Общества”, зокрема гр. Бобринський, закликали царя розпочати проти Австрії війну, щоб приєднати до Росії галиць­ких “русских людей”. Але лунали і протилежні, тверезі голоси. Наприклад, П. Дурново, міністр внутрішніх справ Росії, попе­реджував: “Лише шаленець може хотіти приєднати Галіцію. Хто приєднає Галіцію, втратить імперію”2.

1989 р., напередодні розпаду Радянського Союзу, голова комісії з національних питань Верховної Ради СРСР Рум’янцев скаржився перед журналістами, що Сталін усе правильно об­лаштував – і Прибалтику, і Сахалін з Курилами, і Молдавію, але зробив одну кардинальну помилку – приєднав Західну Україну. “А Западная Украина, – бідкався цей функціонер, – вечная боль головы”. До речі, називали Галичину Галіцією лише окупанти як зі Сходу, так і Заходу. Найдавніші українські назви – Галич, Галицька Земля, Галицька Україна. Назва “Галич” уперше зафіксована, коли син Ярослава Осмомисла Володимир 1188 р. втік на Мадярщину. Роком пізніше, 1189 р., зустрічаємо першу в історії згадку про назву “Галіція”. Це пристосована до латинської вимови назва Галичини. Отож Галичина – найдавніша історична і звичаєва назва цієї землі.

Російські українофоби різного гатунку – від професорів університету до генералів із генерального штабу – врешті-решт, спонукали царську Росію розв’язати проти Австро-Угорщини війну, яка переросла в Першу світову. “Жажда знищення Піємонту українства в австрійській Україні була й одинокою дійсною та рішаючою причиною, що Росія, ніби боронячи Сербії, пішла в війну із Австрією”1. Вже на другий день війни (2 вересня 1914 р.) російські війська здійснили давно підготовлений похід у Галичину. Захоплена зненацька, австрійська армія тимчасово відступила до перевалів Карпат. Здавалося, нарешті реалізується імперська мрія Москви зни­щити ненависне гніздо сепаратистського мазепинства і покла­сти край русько-українському етносу. На початку серпня 1914 р., тобто після оголошення Росією війни Австрії, у Києві відбулися збори т. зв. “Карпато-Русского Освободительного комитета”. Комітет видав десятками тисяч примірників про­кламацію до “Многострадального Русского Народа Галицкой земли!”. У прокламації, зокрема, є такий пасаж: “Последний твой повелитель и враг – злопамятная Австрия, напосилась на твою душу, на твою виру, на твое славное имя Русь, русский”2. Дядько царя, він же російський головнокомандувач, звернувся до населення Галичини з пихатим маніфестом, витриманим у дусі панмосковитської ідеології: “Спадщина св. Володимира, земля Ярослава Осмомисла, князів Данила і Романа, скинувши ярмо, хай піднесе прапор єдиної, великої Росії!.. Хай Господь допоможе своєму царственному помазанику Миколі Олександ­ровичу, імператорові всієї Росії, завершити діло великого Івана Калити”3. Російська відозва до галицьких українців 1914 р. звучала: “Русини и Галичани!”1.

Посилаючись на “історичні права” дрібного заліського князька, який володів територією, що дорівнює двом-трьом сучасним адміністративним районам, маніфест облудно за­кликав галичан ставати під прапор імперської химери “єдіної, нєдєлімої”. Реально це означало тотальний погром українства. Всі українські установи Галичини й Буковини незалежно від їх характеру, а також видавництва, газети, журнали, бібліотеки, школи, гімназії, кафедри, дитячі садочки тощо були закриті російськими жандармами. Розпочалася брутальна ліквідація Української греко-католицької церкви. Одночасно відбувалися масові репресії українських діячів: політичних, освітніх, цер­ковних. До Сибіру за неповний рік російської окупації заслано понад 12 тисяч осіб, серед них самого митрополита А. Шеп­тицького. У 1939–1944 рр. НКВД повторило це у значно біль­ших масштабах.

Вторгнення до Галичини мільйонної російської армії, не рахуючи хмари ісправників та жандармів, мало ще й інші нас­лідки. Вперше українське селянство Галичини, Буковини і частково Закарпаття зустрілося віч-на-віч з такою масою росій­ського селянства, а інтелігенція мала змогу отримати досвід спілкування з російським офіцерством. Наступала історична доба: пора взаємопізнання і пора втрати ілюзій. Галицькі русини вочевидь переконалися, що “русскіє” від “русинів” відрізняються й мовою, піснями, обрядами, способом життя, домашнім і родинним устроєм, традиціями, одягом і, по суті, віросповіданням. Зустріч із солдатами-українцями теж спра­вила “глибоке вражіння в широких народніх верствах Гали­чини, що в масі своїй вперше зрозуміли й відчули теоретичне перед тим для них поняття “Україна”, почули свою близькість до неї, споріднення з нею”1. 3і свого боку, російський загал дізнався, що в Австрії, згідно з переписом населення 1910 р., проживає чотири мільйони сто сімдесят тисяч людей, які свою національну приналежність означують стародавнім княжим етнонімом “русин”. “В далекой от нас Австро-Венгерской монархии, по обеим склонам Карпатских гор, в Галиции, Бу­ковине и Венгрии, проживает родственное нам славянское племя – “русины”2. Потім авторка цієї пропагандивної бро­шури пояснює, що “русини” є не хто інші, як “малороси”. В іншій подібній брошурі того ж воєнного часу так само го­вориться про чотири мільйони русинів в Австро-Угорщині, а далі: “Кверху от Сяна живут поляки, книзу – русины, то есть те же украинцы, тридцать миллионов, которые цельным сплош­ным куском заселяют весь юг России”3.

З наведених публікацій воєнної пори неспростовно випли­ває, що на не підвладній Москві українській території понад чотири мільйони людей називали себе літописним (IX–Х ст.) етнонімом “русин”. На запитання, хто такі ці “русини” і як вони співвідносяться до “русскіх”, відповідь була однознач­ною: “русини” – українці (малороси, хохли), а “русскіє” – росіяни (москалі, кацапи). Історик Я. Ісаєвич відзначає: “Ха­рактерно, що саме на українських землях найдовше зберігся історичний етнонім “русин”4. Стосовно т. зв. великоросів, то вони ніколи, ніде себе русинами не називали. Протиставлення термінів “русин” – “русскій” викликало і викликає в москов­ських істориків та публіцистів роздратування, вони намага­ються перекрутити ці терміни. Чорносотенська газета “Киев­ское Слово” скаржилася на початку XX ст., що російська преса, “беря пример с иностранных”, жителів Галичини називає неправильно якимись “Русинами”1. Під російським впливом група угорських письменників (Мілош, Крно та ін.) писала: “Колись буржуазні ідеологи намагалися перехрестити українців під Карпатами на русинів, щоб підломити їх крила. Ті крила, що несли їх в рідний край, до рідної матері-України, до Дніпра”2. Цікаво, як то в Х ст. буржуазні ідеологи перехре­щували українців у русинів? Про нібито штучне і недавнє утворення назви “русин” чужинцями та про те, що ця назва не стосується жодного племені, писав навіть президент Чехосло­вацької АН Неєдли3.

Із сучасної точки зору імперіалістичний напад Росії на Австрію був для широких українських мас часом прозріння, консолідації та засвоєння нового етноніма “українець”. На­зрівала національна революція. Справдилося передбачення міністра Дурново.



Гнатюк В. Рецензія // ЗНТШ. – 1902. – Т. 48. – С. 38.

Гнатюк В. Рецензія // ЗНТШ. – 1902. – Т. 48. – С. 256.

Брик І. Шафарик у ролі судді в термінологічному українсько-польсь­кому спорі 1849 р. // ЗНТШ. – 1929. – Т. 150. – С. 262.

Бращайко М. Чесько-руські взаємини. – Ужгород, 1923. – С. 8.

4 Havliek-Borovsk K. Pitoly kutnohorsk a vybran lanky politick. – Praha, 1906. – C. 43–44.

1 За рідне слово! – Мукачів, 1937. – С. 60.

2 Ровесна літопись // Мета. – 1863. – № 2. – С. 175.

Огоновський О. Маркіян Шашкевич, про єго життє і письма. – Львів, 1886. – С. 93–94.

Багринець В. Що в імені твоїм, Україно? // Державність. – 1995. – № 1. – С. 46.

Ковалев Г. Ф. Этнонимия славянских языков. Номинация и словообра­зование. – Воронеж, 1991. – С. 92.

Верхратський І. Знадоби до пізнання угроруских говорів // ЗНТШ. – 1901. – Т. 40. – С. 3.

1 Українська література XVIII ст. – К., 1983. – С. 91.

Гнатюк В. Рецензія // ЗНТШ. – 1898. – Т. 26. – С. 46.

Маковей О. З історії нашої філології – три галицькі граматики (Іван Могильницький, Йосиф Левицький і Йосиф Лозинський) // ЗНТШ. – 1903. – Т. 51. – С. 14.

4 Там само. – Т. 54. – С. 69.

5 Зоря Галицка. – 1848. – № 1. – С. 28.

Маковей О. З історії нашої філології – три галицькі граматики (Іван Могильницький, Йосиф Левицький і Йосиф Лозинський) // ЗНТШ. – 1903. – Т. 51. – С. 45.

Стеблій Ф. І. “Слово перестороги” В. Подолинського // Український історичний журнал. – 1966. – № 12. – С. 50.

Podoliski Bazyli. Sowo przestorogi. – Sanok, [1848]. – S. 17; Ленцик В. Духовна семінарія у Львові // ЗНТШ. – 1996. – Т. 211. – С. 298.

Кревецький І. Оборонна організація руських селян на галицько-угор­ськім пограничу в 1848–49 рр. // ЗНТШ. – 1905. – Т. 64. – С. 52.

Духнович О. Твори. – Пряшів, 1968. – Т. 1. – С. 248.

Бірчак В. Літературні стремління Підкарпатської Руси. – Ужгород, 1937. – С. 98–99.

Федькович О. Ю. Твори: У 2 т. – Львів, 1914. – Т. 1. – С. 114.

О. К. Басарабські українці // Калєндар-альманах “Самостійности” на рік 1937. – Чернівці, 1936. – С. 87.

Гладишевський М. Національні назви перших українських поселенців у Канаді // Західньо-Канадський збірник. – Едмонтон, 1973. – С. 16.

3 ЗНТШ. – 1899. – Т. 28. – С. 39.

Ульянов Н. Замолчанный Маркс // Юность. – 1995. – № 4. – С. 54.

Пеленський З. Між двома конечностями // Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен: Вид во фундації ім. Є. Коновальця, 1974. – С. 514.

2 Ровесна літопись // Мета. – 1863. – № 2. – С. 176.

Царинный А. Украинское движение // Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола. – М.: Москва, 1998. – С. 140.

2 Записка П. Н. Дурново 1914 г. Париж, 1942 // Новая и новейшая исто­рия. – 1998. – № 1. – С. 141.

1 Проти засуду національної смерти – за самостійністю і незалежністю українського народу! Пропамятне письмо української соціялдемократичної партії в Австрії до Соціялістичного Інтернаціоналу. – [Б. м.], 1916. – С. 10.

Петрович І. Галичина під час російської окупації. – [Б. м.], 1915. – С. 7.

Розанов В. В. Война 1914 года и русское возрождение. – Пг., 1915. – С. 95.

Когут Л. Україна і московський імперіалізм. – [Б. м.], 1916. – С. 105.

Дорошенко Д. Як українці наддніпрянські помагали своїм наддністрян­ським братам у часі Галицької Руїни 1914–1916 років // На вигнанні: Альма­нах. – Львів, 1925. – С. 22.

Вульфсон Э. С. Галиция до Великой Европейской войны. – М.: Панафидина, 1915. – С. 3.

Богданович М. Червонная Русь. – Ярославль, 1914. – С. 3.

Ісаєвич Я. Проблема походження українського народу: історіографіч­ний і політичний аспект // Україна: Культурна спадщина, національна сві­домість, державність. – Львів, 1995. – Вип. 2. – С. 12.

1 “Русские” чи “Русини”? // ЛНВ. – 1900. – Т. 10, кн. 5. – С. 127.

2 Радянська Україна. – 1959. – 22 січ.

Неедли З. Р. История Закарпатской Руси до XIV ст. // Известия АН СССР. Сер. истории и философии. – 1945. – № 4. – С. 209.





База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка