Вступне слово



Сторінка49/52
Дата конвертації05.05.2016
Розмір8.31 Mb.
1   ...   44   45   46   47   48   49   50   51   52

ЄВГЕН МАЛАНЮК

Біографія


Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897р. в Ново-Архангельську на Херсонщині в родині українських інте­лігентів. Спочатку він навчався в реальній школі в Єлисаветграді, а потім — у Петербурзькому політехнічному інституті.

У 1914 р. Маланюк подав документи до Київської військової школи, яку закін­чив, отримавши звання офіцера, і став начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті.

У 1917 р. він перейшов у розпорядження полковника Мішковського, котрий під час встановлення гетьманської влади в Укра­їні став керівником оперативного відділу Генерального штабу (побачене в цей час потім відбивалось і на творчості Є. Маланюка).

У 1920 р. разом з Армією УНР (Української Народної Респу­бліки) Є. Маланюк емігрував, спочатку жив у Каліші в таборі для інтернованих українських частин.

У 1922 р. поет разом з Ю. Дараганом заснував журнал «Веселка». Наступного року він закінчив Подєбрадську академію в Чехо-Словаччині, отримав диплом ін­женера, працював за фахом у Польщі.

У 1925 р. у Подєбрадах вийшла поетична збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», а в 1926 р. у Гамбурзі вийшла книжка «Гербарій».

У 1929 р. Є. Маланюк очолив у Варшаві літературне угруповання «Танк».

Протягом 1930-1939 pp. у Парижі та Львові виходили збір­ки «Земля й залізо», «Земна мадонна»г «Перстень Полікрата».

У 1945 р. Є. Маланюк опинився в Західній Німеччині, увій­шов до складу МУРу (Мистецький український рух), 1949 р. — переїхав до США.

У 1951-1966 pp. вийшли його твори: збірки «Влада» (Філа­дельфія, 1951); «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954); «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959); «Серпень» (Нью-Йорк, 1964); поема «П'ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953), два томи есеїстики: «Книги спостережень» (Торонто, 1962. Т. 1; Торонто, 1966. Т. 2).

У 1958 р. Є. Маланюк став почесним головою об'єднання українських письменників «Слово».

16 лютого 1968 р. письменник помер у передмісті Нью-Йорка.



«Сучасники»


У вірші „Сучасники” Є. Маланюк творить поетичні портрети двох поетів – своїх сучасників – П. Тичини і М. Рильського, які стали справді віховими постатями в українській літературі ХХ ст.

Максимові Рильському

Ще молитесь, далекий брате,

Серед Звенигородських піль.

Ще не стомились карбувати

В коштовних ямбах вічний біль.

Краси веселий кондотьєре,

Несете хрест свій там, ген-ген,

Серед похмуро-рідних прерій;

Ви — еллін, схимник і Гоген!

Навколо — хащі й печеніги,

А в кельї — тиші ніжний спів,

Реторти, циркуль, колби, книги

І Ви — алхімік мудрих слів.

Січень 1923

II

Павлові Тичині

На межі двох епох, староруського золота повен,

Зазвучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр,

І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,

Й над мощами народу хитнувсь кам'яний його хрест.

І на древнім, на скитськім, на кров'ю залитім

просторі


Говорили могили, співали козацькі вітри.

І у літери тайн степовії складалися зорі,

Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.

Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних

вібрацій,

Метеором огнистим ударив в дніпровські степи

І, здавалося, — вріс. І над плугом схилився

до праці,

І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...

Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.

О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! —

Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне

Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.

Раптом... брязнуло враз! І ридально навік

розірвалось.

І бездонним проваллям дихнула порожня луна.

...від кларнета твого — пофарбована дудка

зосталась

...в окривавлений Жовтень — ясна обернулась

Весна.


І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,

Щоб журить і жахать... Замогильний доносився спів.

І вночі мертвий місяць освітить з-за сірої хмари

Божевільну Офелію — знов половецьких степів.



«Шевченко»


Постать Шевченка в однойменній поезії осмислена Є. Маланюком в метафоричному ключі. Поет ніби є втіленням духу української нації.

Не поет — бо це ж до болю мало,

Не трибун — бо це лиш рупор мас,

І вже менш за все — "Кобзар Тарас"

Він, ким зайнялось і запалало.

Скорше — бунт буйних майбутніх рас,

Полум'я, на котрім тьма розтала,

Вибух крові, що зарокотала,

Карою за довгу ніч образ.

Лютий звір прозрілого раба,

Гонта, що синів свяченим ріже, —

У досвітніх загравах — степа

З дужим хрустом випростали крижі.

А ось поруч — усміх, ласка, мати

І садок вишневий коло хати.
Прикладом тестового завдання з теми є наступні:

1. Твори «Марія» У. Самчука, «Жовтий князь» В. Барки, «Тигролови» І. Багряного є:



А оповіданнями;

Б повістями;

В романами;

Г епопеями;

Д поемами.

Правильна відповідь: В.


2. До «Празької школи» української поезії належали:

А Б.-І. Антонич, В. Винниченко;

Б Олена Теліга, Олег Ольжич;

В М. Шашкевич, І. Вагилевич;

Г Є. Маланюк, О. Лятуринська;

Д Ю. Дараган, Л. Мосендз;

Е М. Вороний, Олександр Олесь;

Є В. Стефаник, О. Кобилянська.

Правильна відповідь: Б, Г, Д (питання передбачає кілька правильних відповідей)




СУЧАСНИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС

ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД, ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ

1980-ті роки в історії нашої держави були дуже складними. Для молодих українських письменників вони стали десятиліттям краху. На очах руйнувалися вчорашні ілюзії. Доза отриманої правди про злочини режиму виявилася настільки сильною та отруйною, що назавжди залишила в душах молодих людей зневіру до всього проголошеного офіційно.

Як і все суспільство того часу, українські вісімдесятники не були однорідним явищем. Певні тенденції того часу зародилися ще в шістдесятих та сімдесятих роках, трансформувавшись і розвинувшись. Так, шістдесятники ставили «ми» над «я», таким чином вибудовуючи свої естетичні концепції. Сімдесятники ж меланхолійно надавали перевагу саме «я», вносячи в літературу камерність, дитинність, розмитість поділу між свідомим і підсвідомим, раціональним та ірраціональним, між минулим і майбутнім, добром і злом. Василь Габор говорив про них, що вони намагалися «сховатись у слові». Це було покоління «дітей квітів», яке породило потім герметичність творчості письменників вісімдесятників та «дев’яностиків». Зокрема, прозу Алли Тютюнник, Олега Лишеги, Володимира Назаренка, Галини Пагутяк, Костянтина Москальця. Сформувавшись в різний час, ці письменники утворили все ж когорту однодумців.

Вісімдесятники розвинули естетичні тенденції попереднього покоління, реалізувавшись у трьох основних тенденціях: переважання «я» над «ми», людини над суспільством, принцип поліфонії як багатоголосся світу, в якому кожна жива істота має свою правду, своє право на існування.

Зачинателем вісімдесятництва в українській прозі став Валентин Тарнавський, який першим прорвав герметичну замкненість сімдесятників. Творчість письменника проявилася як запізніле відлуння руху хіпі з його розкутістю, гедонізмом, аполітичністю. Тарнавський вніс в українську прозову літературу, занадто обтяжену тематикою другої світової війни та селянською тематикою, дух сучасного міста.

На відміну від Валентина Тарнавського, в творчості якого все-таки відчутні певні нотки моралізаторства, тобто деякої вищості над читачем, у пізніших вісімдесятників переважає не визнана колективна мораль, а мораль індивідуума, суб’єкта, існування якого в світі і є найвищою істиною. Крізь призму особистого сприймання герой частіше розвінчує суспільну мораль, як, наприклад, герой новели Григорія Цимбалюка «Туга».

У 80-90-ті рр. ХХ ст. на хвилі загальнонаціонального підйому українська мала проза стала надзвичайно яскравою та різноманітною. Такою зробила її творчість багатьох прозаїків нового покоління, кожен з яких якщо й не дав великої кількості творів, але надав українській прозі нової якості. Саме в новелістиці 80-90-х рр. Уперше було порушено багато тем, які раніше в українській літературі не піднімалися, оминалися увагою. Нова українська проза дає великий простір для психологічного та світоглядного аналізу стану нашого суспільства, усвідомлення його болючих проблем.

Перш за все в новій прозі відобразився стан кризи сучасного суспільства, яке нарешті почало звільнятися від тоталітарного міфологічного мислення, породжуваного перебуванням в межах «великої та неподільної Росії». Осмислюються в нових текстах і психологічні проблеми, породжувані тоталітарним суспільством.

У 80-ті рр. в українській малій прозі була відчутною гостра й активна критика тоталітарного суспільства. Наприклад, у новелі Василя Габора «Ми приречені, кохана» зображене суспільство сталінського типу, основою сили й єдності якого є страх, що проникає у життя кожної конкретної людини, почуття, з яким людина прокидається й лягає спати, яким вона навіть снить. Страх стає врешті-решт єдиним актуальним для людини почуттям. У центрі уваги твору перебуває молода сім’я, яка планує втечу з країни, названої всіма «проклятим пеклом». Молода сім’я знає, що ні лісом, ні горами, ні пустелею, ні повітрям неможливо втекти з країни, яка недремно охороняється. «Ми не могли збагнути, чому це пекло так оберігається і навіщо воно створене? І чому ми змушені прожити в ньому свій короткий людський вік?» – роздумує герой новели. Урешті, підкупивши пілота, чоловік із жінкою готуються до втечі. Справа це ризикована, адже не одна людина вже даремно намагалася втекти зі страхітливої країни. Але всіх шукачів волі чекав тільки один фінал: їх обов’язково ловили, і вони «переходили в останню верству населення, втрачали свої статки і останню надію на порятунок». Тому люди з художнього світу Василя Габора приречені мучитися в країні насильства й принижень до кінця життя. Ця приреченість визначає пекельне коло їхнього життя, замкненого в межах постійного страху й саморуйнування.

Однак тотальність навислого над тобою страждання може виявлятися зовсім інакше. Приреченість може закладатися у самій свідомості людини, її способі мислення. Так, для українців традиційно життєві муки сприймалися як кара Господня за гріхи, які справжній віруючий мусить приймати із християнською смиренністю й покорою. Тому й героїні новели Катерини Мотрич «За таїною неба», переживаючи голод, спровокований політикою радянського режиму, постійно звертаються до неба: «За віщо така мука? Пресвята Богородице, за що нам таке? За що покарано нас такою страшною смертю?», а дві західноукраїнські родини, переховуючись від цього страшного світу в бункері (Василь Портяк «У неділю рано»), свої поневіряння під час каральної експедиції радянської армії проти партизанів УПА пояснювали просто: «На все Господня воля». І тому ці люди, сидячи в бункері, покладалися на небо й читали Святе мильмо, чекаючи вирішення своєї долі.

Віра в майбутнє була єдиною компенсацією безпросвітного життя людини у тоталітарному суспільстві, побудованому на залежності людини від нищівної державної машини. Віра в майбутнє ставала ілюзією можливого звільнення, виходу із зачарованого кола, і саме ця віра ставала фактором психологічної стабільності суспільства. Бо саме рух до мети дає людині хоча б ілюзію сенсу її особистого існування. Таким окресленням руху людей до мети є новела Василя Портяка «Ісход», у якій і ватага бездомних на чолі з їхнім поводирем Старим, і радянське суспільство, в якому один за одним помирають генсеки, рухаються до своєї мети. І не важливо, що мета у них різна: у ватаги бездомних – вихід до міфічної Теплої Ріки, а в суспільства – рух в нікуди, який символізує лижник у червоній шапочці. Головне в цій ситуації, що і бездомним, і радянському суспільству створюється можливість виправдати своє безглузде існування, яким і стає рух, що підміняє саму мету.

Із руйнуванням тоталітарного суспільства, здавалося б, мали піти в минуле пов’язані з ним проблеми. Але руйнування часто зовсім не дає свободи, замінюючи державну несвободу економічною тощо. І тому в новелістиці кінця ХХ ст. яскраво відображаються проблеми нового, посттоталітарного, новоспеченого капіталістичного суспільства. Державний капіталізм, де реальну владу в країні мають олігархи, що замовляють політику всім гілкам влади, позначився і на формуванні нового духу українського суспільства. На відміну від тоталітарного суспільства, де мрія у щасливе майбутнє стала стабілізуючим фактором, у суспільстві, заснованому на законах державного капіталізму, цієї мрії немає, оскільки українська політична еліта з 1991 р. сама не завжди знає, яку державу будує. Тому в Україні запанували байдужість, цинізм, безнадія й зневіра у вищій

Значна кількість малої прози 80-90-х років присвячена проблемі міжлюдських стосунків, зокрема стосунків між чоловіком та жінкою, проблемі подружнього життя, кохання, оскільки це є фундаментом людського існування. Однак і в своєму особистому житті людина не позбавлена болючих переживань, тиску, духовного поневолення.

До глобальних проблем 80-90-х належить також проблема пошуку людиною Бога. І це підтверджує не тільки відродження традиційного релігійного життя, але й бурхливий розвиток в Україні різних релігійних рухів та угруповань. Проблемі богошукання, зокрема, присвячена новела Володимира Мулика «Бог». Герой новели, Іван, прокинувшись від холоду, бачить себе непіводягненим серед зораного поля. Посеред поля він знаходить двері, що висять в повітрі, за ними – морське узбережжя. Там Іван зустрічається з бородатим молодиком, котрий називає себе Богом. Молодик пригощає Івана вином, наказує йому викупатися в морі і одягнути чистий одяг. Відтепер Богом стає уже Іван, який не здогадується, що вже помер, і його душа нарешті віднайшла свою внутрішню сутність.

Отже, українська мала проза відбиває психологічні проблеми суспільства і людини 80-90-х років ХХ ст., відкривши безмежжя людської душі, її природу, психійну механіку суспільства радянської та пострадянської доби.

Подібні тенденції ми спостерігаємо і в розвитку сучасного українського роману, передусім у творах О. Забужко, Ніли Зборовської, Г. Пагутяк, Ю. Андруховича та інших.

Література кінця ХХ – початку ХХІ ст. характеризується посиленням інтересу до експериментів з формою та змістом, зокрема у використанні авторами цитатної техніки, деструкції тексту на композиційному рівні, порушення традиційно зв’язної оповіді, появі в творах іронічної інтонації, грі зі словом, його значенням тощо. Така специфічна техніка, притаманна постмодернізму, проявляється у творах Оксани Забужко, Галини Пагутяк, Євгена Пашковського, Олеся Ульяненка, Юрія Іздрика, Юрія Андруховича та інших.

Загалом для української літератури останніх десятиліть характерна нетипова й досить цікава позиція персонажа. Майже вся сучасна українська проза відбиває характерну для постмодерного світогляду кризу особистісного начала, руйнує традиційний образ персонажа як автономного індивідууму. Героя у звичному розумінні немає, до персонажа не можна застосувати слово «герой». З’являються розмиті, розпорошені у тексті персонажі, як, наприклад, Войцек та Леон у творах Юрія Іздрика. У романі «Подвійний Леон» автор способом тексту-гри пропонує читачеві безліч варіантів «Я-персонажа»: «Він», «Я», Леон, Юрко, Войцек, Орест Щезняк – і так до безкінечності. Для сучасної української прози характерне становище часткового, а іноді – повного ототожнення «Я-автора» і «Я-героя».

Але формальні експерименти, стиль, техніка – лише зовнішній фактор, яскрава «обкладинка» твору, за якою приховано сенс авторського задуму. Тому герої романів О. Забужко, Є. Пашковського, Г. Пагутяк, О. Ульяненка, незважаючи на їх розмитість, розпорошеність, стають виразниками авторської позиції. Персонажі романів Ю. Іздрика та Ю. Андруховича функціонують у тексті, насамперед, як засіб, предмет гри, перетворюючись на словесну конструкцію, доповнюючи ігровий калейдоскопічний світ постмодерного роману. У цьому світі важливий не так сам герой, як повна деструкція свідомості та середовища.

Персонаж постмодерного роману перш за все самотній. Що може врятувати його від самотності чи хоча б втішити? У романах Галини Пагутяк це – надія на спасіння людства, віра в Бога, любов небесна. Та людям не дано зрозуміти вищої істини. Їм заважає жити страх системи-тюрми, яку вони самі собі будують. Обгороджуючись будівлею-богом, люди не здатні вийти з-під влади Вежі і приречені на добровільне рабство («Записки Білого Пташка»). Бог створив людину для любові, «для заповнення порожнечі, для втіхи у власній самотині», але діти покинули його, забувши повернутись. На думку автора, люди, зробивши цей світ безпорадним, прирекли його й себе самих на загибель. Невеликий твір Г. Пагутяк «Кіт з потонулого будинку» закінчується своєрідним вироком «світу-самогубцю»: в очах Бога – безмежна самотність, у двері якої ніхто ніколи не постукає, бо люди не знають, де його шукати. До Бога здатна повернутись поки що лише «дивна істота, яка служила забавкою іншим, вважаючи, що інші є її забавкою» – Кіт. Героям творів Г. Пагутяк властиве відчуття тотальної самотності, що відбиває стан відчуження людини в сучасному світі.

Кожен із сучасних авторів шукає свого власного шляху до читача. Так, наприклад, Ю. Іздрик та Ю. Андрухович часто ховають болючі проблеми сучасності за іронією, самоіронією, пародії пропонують як гру, розвагу.

Слід розуміти, що іронія, метамовна гра постмодернізму – не безтурботна розвага, але й не спроба щось остаточно ствердити чи заперечити в часи втрачених ілюзій та кризи авторитетів. Постмодернізм – насамперед іронічне переосмислення попередніх цінностей.

Для персонажів романів Ю. Іздрика та Ю. Андруховича роль іронії вирішальна, оскільки через неї автор ставить героя в ігрову позицію, відкриває простір для поліваріантних оцінок дій та вчинків персонажа. Авторська іронія, що супроводжує цих героїв, приховує буттєві смисли за розважальними масками.

Сучасний роман часто шокує та епатує читача, змушуючи його відмовлятися від звичних форм та сюжетів, канонів та цінностей, замислюватися, вибудовувати для себе нову систему цінностей.



Юрій Андрухович – поет, прозаїк, есеїст – народився 13 березня 1960 р. в місті Івано-Франківську. Закінчив інженерно-економічний факультет Львівського поліграфічного інституту, потім працював у газеті, був слухачем Вищих літературних курсів при Літінституті у Москві. Закінчив аспірантуру в Інституті літератури НАН України, кандидат філологічних наук.

Дебютував 25-літній, тоді ще нікому не відомий, поет 1985 р. збіркою «Небо і площі». Вірші, що увійшли до її складу, загалом були написані у неоромантичному ключі. Книжку захоплено привітала як критика, так і молодий читач. Це була перша ластівка, котра сповіщала появу ще однієї «нової хвилі» в небаченими темпами оновлюваній українській поезії.


У сучасній українській поезії простежуються три стильові течії: традиційна, модерна й авангардна. Традиційній та модерній течіям приділяється багато уваги, а от питання про літературний авангард та ідейно-естетично своєрідність авангардної поезії кінця ХХ ст. виявляються недостатньо висвітленими. Хоча на сьогодні майже ніхто не заперечує необхідності знати особливості розвитку сучасного літературного процесу, розмаїття стильових течій в українській поезії, здійснення цього важливого завдання все ж таки наштовхується на безліч складних проблем, крім того, існує неоднозначність й упередженість в оцінці естетичних пошуків наймолодшої генерації поетів та їх ролі в літературному процесі.

Авангард (франц.), авангарднийпередова частина; той, хто йде попереду, в перших лавах. Зародився авангард у роки Першої світової війни, набувши бурхливого розвитку в різних видах мистецтва, і відтоді й далі активно заявляє про себе.

Авангардизм у літературі – це явище, що виникає періодично як реакція на певні процеси суспільства і в самій літературі. Це течія модернізму, його складова частина. У західноєвропейській літературі авангард після 20–х рр. активізувався у 60–х рр.; у 80-90-ті рр. – у російській та українській літературах. Авангардизм виявився у певні періоди творчості Б. Брехта, П. Неруди, Д. Бурлюка, В. Маяковського, Й. Бехера, М. Семенка, Гео Шкурупія, В. Поліщука. У 20-ті рр. у Харкові існувала літературно-мистецька група «Авангард», очолювана В. Поліщуком.

Ґрунтом зародження літературного авангарду є кризові періоди розвитку мистецтва, яке застоюється, костеніє, тобто певний напрям або стиль вичерпують свої художньо-виражальні засоби і заважають розвиткові літературного процесу в цілому, тому визріває нагальна потреба зруйнування попередніх естетичних систем, розчищення місця для зародження нових художніх явищ. Поетичний авангард вважає своїм завданням різке відмежування від зужилих традицій і докорінне оновлення поетики на всіх рівнях: проблемно-тематичному, мовностильовому, жанровому, формальному. На цьому акцентують майже всі дослідники авангардизму (А. Погрібний, Л. Таран, В. Пахаренко, В. Моринець, Н. Білоцерківець та ін.). Наприклад, В. Моринець в статті «Сучасна українська лірика: модель жанру» пише: «Програмний постулат авангарду – це агресивність щодо традиції, поза якою він насправді позбувається всякого смислу». Суголосну думку в статті «Нарис української поетики» висловлює і В. Пахаренко: «Це мистецтво протесту і руйнування». Отже авангардизму в літературі належить санаційна (очищувальна) роль.

В українській поезії ХХ ст. можна вирізнити три хвилі розвитку поетичного авангарду.

«Перша хвиля» – це так званий історичний авангардизм 1910-1930–х рр., представниками якого були Валерій Поліщук, Михайль Семенко, ранній Микола Бажан. Історичний авагрард покликаний до життя гострою необхідністю очистити українську поезію від застарілих тенденцій – консервативності, хуторянства, народницьких ідей, що в першій третині ХХ ст. гальмували художні пошуки митців. Проте на початку 1930–х рр. усі естетичні здобутки поетів-авангардистів були нівельовані під тиском репресій і засилля соціалістичного реалізму як «єдино правильного творчого методу».

«Друга хвиля» – творчість поетів діаспори повоєнної доби (Юрія Тарнавського, Емми Андієвської) та деяких шістдесятників (Івана Драча, Миколи Вінграновського), що також містить певні вияви авангарду.

І, нарешті, «третя хвиля» – так звана «нова хвиля», «постмодернізм» – відродження авангардизму в кінці 1980–х – поч. 1990–х рр. характерною ознакою цієї літературної доби стала поява авангардистських угруповань, серед яких особливо виділяються «Бу-Ба-Бу», Пропала грамота», та «Лу-Го-Сад».

За визначенням В. Неборака, неоавангардистські літгурти кінця 80–х рр. ХХ ст. – це явища «сміхової культури», вивільненої з-під тиску тоталітаризму. У творчості молодих поетів, що стали членами таких угрупувань, вихлюпнулася справжня лавина непокори, ґрунтом якої стали раніше заборонені «політичні анекдоти», «чорний гумор», поширений серед інтелектуалів. А предметом висміювання стали суспільна депресія та її вияви у психіці людини.

Слід наголосити, що не всі критики погоджуються з терміном «неоавангардизм». Так, наприклад, В. Моринець категорично стверджує: «Я наполягав би на єдиному визначенні напряму – «авангард», вважаючи існуючу різницю його дефініцій (постфутуризм, неоавангард) теоретично непродуктивною», а на погляд Н. Анісімової, термін «неоавангард» має право на існування, оскільки, по-перше, ним означені цілковито нові естетичні явища в українській поезії зазначеного періоду; по-друге, цим поняттям акцентується певна відмінність, окремішність виявів авангардизму в поезії 1920–х рр. і кінця ХХ ст. така думка здається цілком виправданою.

Цікаво, що в першій збірці Ю. Андруховича для багатьох «пошуковувачів пера» найдорожчими в ній стали досить проста, а притому досить виразна, яскрава образна мова, високий пафос ліричної сповіді молодої душі, захопленої почуттями, що їй відкрилися, багатством світу й рідної землі в ньому – все те, що називають неоромантизмом і що невдовзі утвердилося як своєрідна «під течія» в молодій ліриці. Такі пронизливі, юнацькі за своєю суттю вірші Ю. Андрухович писатиме й пізніше. Проте спершу незначна група молодих авторів звернула увагу на виявлені в окремих віршах збірки химерні риси бурлеску й балагану (карнавалу) – і прихилилася, так би мовити, саме до цієї «половини» поета.

Отже, 13 квітня 1985 р. у Львові об’єдналось троє обдарованих поетів: Юрій Андрухович (Івано-Франківськ), Віктор Неборак (Київ), Олександр Іранець (Рівно) та створили групу «Бу-Ба-Бу» (Бурлеск–Балаган–Буфонада), яка символічно охопила значно більше коло учасників, аніж згадана «трійця». Головним для «бубабістів» на початковому етапі було масове спілкування зі слухачами та почергове читання віршів. Цей літгурт не мав будь-якої теоретичної програми чи статуту, тобто не був офіційною організацією, але провів близько тридцяти літературних вечорів, прикметною ознакою яких було поєднання декламаторської та театралізованої частин. Період найактивнішої діяльності «Бу-Ба-Бу» припав на 1987-1991 рр., а своєрідним кульмінаційним моментом у діяльності цього угруповання став фестиваль «Вивих-92», згодом з’явилися і перші колективні збірники поезій – була видана книга «Бу-Ба-Бу», а також поезоопери «Крайслер Імперіал». Ю. Шевельов, маючи на увазі авангардну поетику молодих авторів, назвав це об’єднання «кумедно-бунтівливо-шукально-випендрастим», бо гурт як наймолодша поетична генерація, одним із перших кинув виклик літературному офіціозові, проголосив епатажне зруйнування норм традиційного віршування. Уже сама назва угруповання, утворена від початкових складів слів: бурлеск, балаган, буфонада, декларувала авангардність. У другій половині 1990–х рр. у нових суспільних умовах Карнавал поступово вичерпує себе, втрачає первісну ігрово-театралізовану модель, однак стиль, який репрезентувала група «Бу-Ба-Бу» продовжує користатися популярністю.

Який же саме бік поезії Андруховича привернув до себе свого часу увагу авангардистів, і що дає підстави вважати його твори тією «першою ластівкою», що сповіщала появу «нової хвилі» в українській літературі кінця ХХ ст.?

Сповідуючи традиції київських неокласиків (М. Зерова, М. Драй-Хмари, П. Пилиповича та ін.), він часто звертається до канонічних форм віршування, проте надає їм авангардно-епатажного звучання. Так, у циклі «Кримінальні сонети» 5 віршів, кожен з яких викриває певне негативне явище в житті постколоніального суспільства. Спостерігається невідповідність високого призначення сонета (переважна тематика сонетів – оспівування природи, кохання, культурологічні мотиви) його «низькому змістові».

Ю. Андрухович не цурається жаргонної лексики, подекуди брутальної, а то й відверто лайливої, адже, на його думку, щоб викрити певні негативні явища, розкрити їх зсередини, не можна обмежитися тільки літературною мовою. Слід зауважити, що такі вірші – не відступ від норм української літературної мови, а ознака авангардного стилю, прикметна риса епатажу (пригадаємо, що лексична своєрідність «Енеїди» І. Котляревського полягає саме в тому, що її текст рясніє ненормованою лексикою).

Поезія Ю. Андруховича сповнена лексичних парадоксів і контрастів. У поетичних текстах цього «бубабіста» дивовижно «уживаються» поруч із ненормованою лексикою суто книжні літературні слова, подекуди забарвлені історичними мотивами. З-поміж інших поетів літгурту «Бу-Ба-Бу» Ю. Андрухович, на думку В. Неборака, найбільш історичний, часто вдається до прийому ретроспекції. Відтак основна риса поетики автора – тяжіння до певної архаїзації, до старовини, до так званих антикварних мотивів. Ю. Андрухович нерідко послуговується архаїзмами та історизмами, а то й просто чудернацькими, рідко вживаними словами, проте вводить їх у новий контекст, внаслідок чого вони набувають сучасного і водночас іронічно-карнавального звучання. Архаїзм чи історизм в Ю. Андруховича іронічно-задерикуватий, зухвало «неканонічний», підкреслено гротескний.


Прикладом тестового завдання з теми є наступне:

Літературними угрупованнями 1990-х років були:



А «Пропала грамота»;

Б «Нова генерація»;

В «Бу-Ба-Бу»;

Г ВАПЛІТЕ;

Д «Нова література»;

Е МАРС;

Є «Молодняк».

Правильна відповідь: А, В (питання передбачає кілька правильних відповідей)


1   ...   44   45   46   47   48   49   50   51   52


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка