Вступне слово



Сторінка43/52
Дата конвертації05.05.2016
Розмір8.31 Mb.
1   ...   39   40   41   42   43   44   45   46   ...   52

ІВАН ДРАЧ

Біографія


Іван Федорович Драч народився 17 жовтня 1936 р. в с Теліжинці Тетіївського району на Київщині.

У 1951 р. у районній га­зеті був надрукований його перший вірш.

Після закінчення Тетіївської середньої школи І. Драч викла­дав російську мову та літературу в семирічці сусіднього села Дзвенячого, був інструктором райкому комсомолу, служив у армії, потім вступив на перший курс філологічного факультету Київського університету, але навчання не закінчив, був виключений під тиском каральних органів. Вла­штувався на роботу в «Літературну Україну».

Згодом І. Драч закінчив дворічні Вищі сценарні курси в Москві, працював сценаристом на кіно­студії художніх фільмів ім. О. Довженка, потім у редакції журналу «Вітчизна».

У 1961 р. І. Драч опублікував у «Літературній газеті» драму-феєрію «Ніж у сонці», яка відразу привернула увагу критики. Протягом 1962-1988 pp. виходили його збірки: «Соняшник» (1962), «Протуберанці серця» (1965), «Балади буднів» (1967), «До джерел» (1972), «Корінь і крона» (1974), «Київське небо» (1976), «Шабля і хустина» (1981), «Драматичні поеми» (1982), «Теліжинці» (1985), «Чорнобильська мадонна» (1987), «Храм серця» (1988).

Збірка І. Драча «Корінь і крона» була відзначена Державною премією України ім. Т. Шевченка у 1976 р.

У середині 80-х pp. поет був обраний до правління Київської організації Спілки письменників України, далі — його головою, а ще згодом — Головою Народного руху України та депутатом Верховної Ради України, керував товариством «Україна», очолю­вав Світовий конгрес українців та Конгрес української інтеліген­ції (КУІн), був міністром в уряді В.А. Ющенка, брав активну участь у подіях Помаранчевої революції.

«Балада про соняшник»


Іван Драч назвав свій твір про соняшник баладою, але балада, зокрема фольклорна, – вид ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового змісту з драматич­ним сюжетом. А значить, «Балада про соняшник» не вкладалася в загальноприйнятому розумінні в рамки цього жанру, маючи ознаки то притчі, то медитації, то невеликої поеми. «Балада про соняшник» — твір незвичний. Йому притаманні баладні елемен­ти фантастики (зокрема, олюднення образів соняшника і сонця, їх «одивнення» за рахунок навмисного заземлення, спрощення), особливий драматизм (адже справжнє потрясіння переживає хи­мерний персонаж із зеленими руками й ногами від дивовижного видива — сонця на велосипеді). Сюжет твору доволі кумедний: живе соняшник, своєю поведінкою він нагадує звичайного хлоп­чика, який бігає наввипередки, рве на груші гнилиці, купається коло млина, стріляє горобців з рогатки тощо. Єдину відмінність відзначає автор: у соняшника було шорстке зелене тіло. І одного разу після купання, стрибаючи на одній ніжці, щоб вилити з вуха воду, він побачив сонце, «у червоній сорочці навипуск, що їхало на велосипеді, обминаючи хмари у небі». І соняшник, застигши в німому захопленні, просить, щоб сонце або дало покататись на велосипеді, або посадило його на раму. На перший погляд, цей вірш — просто весела забавка. Але своєрідний висновок твору примушує визнати, що передками — не потішна оповідка про дивні події, а притча про красу й силу поезії:

Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриває тебе для себе, Щоб стати навіки соняшником.

Павлові Тичині в «Баладі про соняшник» сподобалось, що до­бре відома в літературі тема — обдарованості й таланту — була подана цілком по-новому: тільки той творець зможе відкрити сонце поезії, хто, поглянувши на це сонце, навіки ним захопить­ся. Досить цікавим € вибір образів на роль поезії та поета. Якщо сонце — символ світла, тепла, чистоти, життя — цілком підхо­дить на роль поезії, то на соняшник як образ поета вибір випав через його національну символіку (хоча рослина і була завезена в Україну). Можна говорити, що заглиблений корінням в землю соняшник, який тягнеться голівкою до сонця і нагадує його (сон­це) формою і кольором, досить точно передає думку автора: поет має прагнути високості в поезії, але при цьому «закорінюючись» у рідний грунт, у національну творчість. Також новим у цьому тво­рі було ще й те, що І. Драч звернувся не до класичного римова­ного вірша, а до верлібру — тобто вірша без рими і розмірів з до­вільним чергуванням рядків різної довжини. Отже, тільки в одному поетичному творі збірки «Соняшник” спостерігається новаторство 1. Драча в жанрі балади, в ритмічно-інтонаційних особливостях твору й неординарному розкритті теми.



ДМИТРО ПАВЛИЧКО

Біографія


Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. у с. Стопчатові Яблунівського району на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині. Спочатку навчався в польській школі с Яблунева, потім у Коломийській гімназії та радянській десятирічці. У 1948р. він вступив до Львівського університету, з 1953 р. навчався в аспірантурі, але невдовзі залишив наукову роботу.

У 1953 р. вийшла перша збірка Д. Павличка «Любов і нена­висть». Наступного року поет заочно був прийнятий до Спілки письменників CPCR У 1955р. вийшла його збірка «Моя земля».

Протягом 1957-1959 pp. Павличко завідував відділом поезії журналу «Жовтень». У 1958 р. у Львові була надрукована збірка його.поезій «Правда кличе!», в якій цензура не відразу помітила твори, спрямовані проти тоталітарної системи, а потім майже весь тираж, окрім кількох примірників, був ви­лучений із продажу та знищений.

У 1959-1962 pp. вийшли збірки «Бистринг», «Днина», «Пальмова віть», «Жест Нерона», у 1964 р. – збірка вибраних поезій «Пелюстки і леза», Д. Павличко переїхав до Києва, роз­почав роботу в сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка (за його сценаріями поставлені фільми «Сон», у співавторстві з В. Денисенком, та «Захар Беркут», режисер Л. Осика).

Упродовж 1966-1968 pp. Павличко працював у секретаріа­ті Спілки письменників України, у 1971-1978 pp. редагував журнал «Всесвіт».

У 80-х роках Д. Павличко брав активну участь у заснуванні Руху, Демократичної партії України. У 1990-1994 pp. він був одним із лідерів парламенту. Пізніше працював на дипломатичній роботі.



«Два кольори»


Чимало поезій Павличка покладено на музику, а славнозвісна пісня на музику О. Білаша «Два кольори» за популярністю може конкурувати з багатьма творами поетів-пісенників:

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне то любов, а корне то журба.

Червоний і чорний кольори — це традиційні барви української вишивки, символічне наповнення яких не змінилося навіть про­тягом тисячоліть. При всій своїй ліричності та пісенності ця поезія має ще й глибокий філософський підтекст: вирушаючи в самостій­не життя, ліричний герой отримує від матері сорочку, вишиту чер­воними і чорними нитками, які символізують згадку про те, що людська доля є переплетінням щасливих і гірких моментів, «сум­них і радісних доріг», які людині доведеться пройти. Суперечли­вість життя, мотиви дороги й повернення до одвічних моральних цінностей, материнська вірність і синівська любов — ці відомі всім складові людської долі й зумів показати поет у своєму творі.



1   ...   39   40   41   42   43   44   45   46   ...   52


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка