Вступне слово



Сторінка41/52
Дата конвертації05.05.2016
Розмір8.31 Mb.
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   52

АНДРІЙ МАЛИШКО

Біографія


Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 р. в м. Обухів Київської області в багатодітній сім'ї сільського шев­ця. У 1930 р. юнак надрукував перші вірші в журналах «Молодий більшовик» та «Глобус».

Закінчивши у 1932 р. Київський інсти­тут народної освіти, А. Малишко працював учителем в Овручі. Відслуживши рік у армії, переїхав до Харкова й працював журналістом.

Протягом 1935-1940 pp. А. Малишко видав збірки: «Бать­ківщина» (1936), «Лірика», «З книги життя» (1938), «Наро­дження синів» (1939), «Листи червоноармійця Опанаса Байди», «Березень», «Зоревідні», «Жайворонки» (усі у 1940 р.). У цей же період написав поеми «Трипілля» (надруковано лише уривки), «Ярина», «Кармалюк», «Дума про козака Данила».

У 1941-1944 pp. поет служив військовим кореспондентом у газетах «Красная Армия», «За Радянську Україну», «За честь Батьків­щини», де виступав і як поет, і як публіцист; видав сім збірок поезій: «До бою вставайте!» (1941), «Україно моя!» (1942, ви­ходила двічі), «Понад пожари» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944), «Ярославна» (1946). Ге­роїко-трагічний пафос циклу з п'яти віршів «Україно моя!», на­писаного 1941 p., передавав щирий особистий біль за рідну зем­лю, віру в її визволення. «Україно моя!» — одне з найяскравіших поетичних явищ років війни.

У 1944-1947 рр. Малишко працю­вав відповідальним редактором журналу «Дніпро».

За поему «Прометей» поет отримав у 1947 р. Сталінську премію.

У 1950 р. з'явилась збірка «За синім морем», написана після від­відин поетом Канади та США разом з групою діячів культури. На­ступного року він отримав за неї Сталінську премію.

Новий і практично найбільш продуктивний етап у творчості поета починається із середини 50-х pp. У збірці «Що записано мною» (1956) містяться тексти відомих пісень: «Знову цвітуть кашта­ни», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі»; у збірці «Серце моєї матері» (1959) — «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі»; у збірці «Полудень віку» (1960) — «Вчитель­ка» тощо. У їх озвученні поету допомагали такі музичні корифеї, як брати Майбороди, Л. Ревуцький, П. Козицький, М. Вериківський, А. Штогаренко, С Козак, О. Білаш.

Протягом 1961-1970 pp. вийшли збірки «Листи на світан­ні» (1961), «Прозорість» (1962), «Дорога під яворами» (1964), «Рута» (1966), «Синій літопис» (1968), «Серпень душі моєї» (1970).

17 лютого 1970 р. А. Малишко помер.



«Пісня про рушник»


Апофеозом поезій про матір є вірш А. Малишка «Рідна мати моя» («Пісня про рушник»), яка, окри­лена чарівними мелодіями П. Майбороди, набула великої попу­лярності, стала народною піснею. І хоча пісня перекладена трид­цятьма п'ятьма мовами світу, найкраще вона звучить саме українською, бо її образність тримається на вишитому рушнико­ві, нашому оберегові, з яким в українців пов'язано все — від на­родження до останнього шляху: на рушникові подавали найдо­рожчому гостеві хліб-сіль, ним перев'язували руки молодих під час вінчання, рушниками покривали найдорожче для укрзїнця-християнина — ікони, рушники використовувались і в процесі обряду поховання людини, і, зрештою, вирушаючи в дорогу, лю­дина неодмінно мала з собою рушник, який був не просто шмат­ком тканини, що прикривав, наприклад, хліб, а справжнім обере­гом, талісманом, що, на думку наших предків і оберігав, і захищав, і приносив щастя. До того ж, прямокутна форма рушника сама символізувала дорогу, зокрема життєву дорогу людини. А вишиті, здебільшого червоними і чорними нитками, візерунки означали переплетені в людському житті радісні й сумні моменти: «і дитин­ство, й розлука, і вірна любов». (Андрій Сзмійлович вірив у те, що в буремні роки війни він вижив після важкого поранення тіль­ки завдяки вишитому рушникові, з яким мати провела його на фронт). «Пісня про рушник» сприймається як монолог сина, який знаходить кайніжніші слова, щоб подякувати любій матусі за її турботу, вірну любов і ласку.

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО

Біографія


Василь Симоненко народився в с Біївці Лубенського р-ну на Полтавщині 8 січня 1935 р. Ріс без батька, мати працювала в колгоспі.

Протягом 1942-1952 pp. майбутній поет навчався в школі: 4 класи – у Біївцях (1942-1946), наступні – у сусідніх селах Єньківцях (1946-1947) і Тарандинцях (1947-1952).

У 1952 р. Симоненко закінчив із золотою медаллю середню школу в Таран­динцях, вступив на факультет журналістики Київського універси­тету імені Т. Шевченка. Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ).

У 1957-1960 рр. митець працював у газеті «Черкаська правда», по­тім, у 1960-1963 pp., – у газеті «Молодь Черкащини», влас­ним кореспондентом «Робітничої газети», а також займався літе­ратурною творчістю.

1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, вийшла єдина його прижиттєва збірка «Тиша і грім».

У середині 1962 р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). У зв'язку з тим, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зро­бити висновок, що це побиття не було випадковим.

13-го грудня 1963 р. поет помер у черкаській лікарні (за офі­ційною версією, від раку), похований у Черкасах.

«Лебеді материнства»


Вірші Василя Симоненка вражають не надзвичайним ек­спериментаторством з формою вірша, які ми віднайдемо в інших поетів, а надзвичайною сердечністю і теплотою, душевністю і за­глибленням у загальнолюдські проблеми.

Твори Василя Симоненка наповнені юнацьким моральним максималізмом: чорне завжди залишається чорним, якої б подоби воно не набирало. Поетові боліли болі кожної, як тоді говорили, "малень­кої людини".

Вірш „Лебеді материнства”, який написаний у формі колискової, що співається над колискою маленького сина, є своєрідним розгортанням у майбутнє із батьківськими мріями про життя сина й батьківським повчанням щодо цінностей цього життя.

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
Заглядає в шибку казка сивими очима,

Материнська добра ласка в неї за плечима.
Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,

Не пущу тебе колиску синову гойдати.
Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,

Опустіться, тихі зорі, синові під вії.
Темряву тривожили криками півні,

Танцювали лебеді в хаті на стіні,
Лопотіли крилами і рожевим пір'ям,

Лоскотала марево золотим сузір'ям.
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги.
У хмільні смеркання мавки чорноброві

Ждатимуть твоєї ніжності й любові.
Будуть тебе кликать у сади зелені

Хлопців чорночубих диво-наречені.
Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.
За тобою завше будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.
І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.
Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

«Ти знаєш, що ти – людина?»


Симоненко був людиною з твердими переконаннями, максималістом людської моральності, співцем людської особистості, і тому вірш “Ти знаєш, що ти людина” став своєрідною конденсацією його уявлення про цінність кожної людської особистості, її неповторність та унікальність. І особливо гостро прозвучала ця поезія в суспільстві тоталітарної уніфікації, де кожну людину намагалися зробити просто “коліщатком і гвинтиком” величезної руйнівної машини. Голос захисника Людини пролунав неначе вибух, гнівний крик зболеного серця:

Ти знаєш, що ти – людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Дійсно, чи кожен в цьому страшному суспільстві ще пам’ятав, що він – людина? Вирушаючи зранку на роботу і стаючи до величезного конвеєра, що випускав однаковий одяг, однакову їжу, будував однакові будинки з малесенькими кімнатами (будівникам комунізму не буде часу сидіти вдома, то для чого йому затишний дім?), повертаючись ввечері додому, слухаючи по радіо промови і заклики, боячись навіть подумати щось про своє життя, чи кожен міг ще відчувати цінність свого особистого існування? Вже сама думка про це мала видатися світотатством, адже цінність має тільки цілий “радянський народ”, позбавлений національності, віку, обличчя. І раптом такі слова:



Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твоє – одні.

Це ніби другий прихід Відродження серед радянського “середньовіччя” зі сліпою вірою, притаманною тільки цій темній добі в історії людства. Так, стверджує поет, кожна людина має свою цінність, кожна людина неповторна, і кривлять душею ті, хто стверджує, ніби незамінних людей немає. Нікого в цьому світі не можна замінити! Кожен з нас – неповторна зірочка у безмежному Всесвіті, але немає більше таких самих зірочок, немає такого неповторного голосу, такої усмішки, ніхто так не радіє і не страждає. І тому кожна людина в своєму житті повинна бути щасливою, бути собою, реалізувати себе тут і тепер, не зустрічаючи на своєму шляху перепон, тиску та гноблення. Життя людське не таке вже й довге, тому треба ЖИТИ:



Більше тебе не буде

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди –

Добрі, ласкаві і злі.

Людина повинна прожити своє життя вповні, не боячись почуттів, не лякаючись кохання і болю, тому що без них життя перетворюється на тінь, фікцію, примару. Справжнє життя – це буремність щирого справжнього почуття, переживання стосунків з іншими людьми, це зустрічі й розставання, втрати й пошуки, це щастя й біль:



Сьогодні усе для тебе –

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба –

Гляди ж не проспи!

Поезія Василя Симоненка – це натхненний гімн Людині, її неповторності й висоті її духу. Це сміливий згук серед цілковитого мовчання цілого суспільства. І тому досить показово звучать слова останньої строфи:



Бо ти на землі – людина,

І, хочеш цього чи ні, -

Усмішка твоя – єдина…

Звернімо увагу на слова “хочеш цього чи ні”. Виявляється, людина може не хотіти бути неповторною? Але чому? Нам це важко зрозуміти, тому що в наш час цінується саме неповторність кожної людини. Однак в тоталітарному суспільстві інколи було б навіть небезпечним виділятися з натовпу, бути неповторним. Згадаймо, скільки таких неповторних особистостей було знищено по таборах, замучено по тюрмах! Скільки мусило виїхати за кордон, з болем у серці залишаючи рідну країну! Та поет змушує кожного з нас замислитися над проблемою збереження своєї індивідуальності за будь-яких умов, закликає виконати на цій землі саме своє призначення, залишатися людиною за будь-яких обставин.



1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   52


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка