Вступне слово



Сторінка32/52
Дата конвертації05.05.2016
Розмір8.31 Mb.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   52

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА

Біографія


Ольга Кобилянська народилася в містечку Ґура Тумора (су­часна назва Ґура-Гуморулуй) на півдні Буковини (тери­торія сучасної Румунії) 27 листопада 1863 р. у родині дрібного службовця.

Батько, Юліан Кобилянський, народився в Галичині й належав до шляхетного роду, який мав герб і походив із Наддніпрянщини. Мати Ольги, Марія Вернер, походила з німецької родини, яка дала німецькій літературі поета-романтика Захарія Вернера. Бу­дучи німкенею, з любові до свого чоловіка Марія Вернер вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру та виховувала дітей у пошані й любові до свого українського коріння. У багатодітній родині, де було семеро дітей, Ольга стала четвер­тою дитиною.

У 1868 р. Ю. Кобилянського переводять до Сучави, згодом родина Кобилянських переїздить до Кімполунга, де серед розкіш­ної природи минули дитинство та юність Ольги. У Кімполунзі ді­вчина відвідує початкову народну школу, де навчання здійснюва­лося винтково німецькою мовою — офіційною мовою тогочасної Буковини. І хоча доводилося жити в німецько-румунському ото­ченні, батько подбав, щоб дочка приватно вивчала й українську мову, ще одна мова — польська — постійно звучала вдома.

У школі на О. Кобилянську значний вплив мала її вчителька пані Міллер, яка прищепила дівчинці любов до книг, а у бесідах про літературу стала для неї старшою подругою. З народної школи Ольга перейшла до дівочої так званої «нормальної» школи, в якій навчала­ся лише до п'ятого курсу, оскільки для оплати подальшого навчання доньки в батька не вистачало грошей — ґрунтовну освіту важливо було дати насамперед синам. Але з таким станом справ Ольга не могла змиритися і продовжила навчання самостійно, став­ши врешті однією з найосвіченіших жінок свого часу. Крім літератури, вона захоплювалася музикою.

У віці 13-14 років майбутня українська письменниця писала вірші німецькою мовою.

У 1888 р. О. Кобилянська почала писати німецькою мовою повість «Лореляй», яка в 1896 році була опублікована україн­ською мовою під назвою «Царівна». Саме завдяки цій повісті з О. Кобилянською як письменницею знайомиться Леся Україн­ка.

Згодом родина оселилася в с. Димці Серетського повіту. Через хворобливість матері та через молодших братів Ольги, які закінчували навчання, родина у 1891 р. переїжджає до Чер­нівців, де О. Кобилянська житиме до самої смерті.

У 1892 р. Кобилянська пише працю «Рівноправність жінок», того ж року виступає в журналі «Народ» із нарисом «Жіноча ви­става в Чикаго». Наступного року бере участь у виданні альма­наху «Наша доля», вміщуючи в ньому оглядову статтю про жіно­чий рух у країнах Європи.

У 1894 р. вона друкує в журналі «Зоря» повість «Людина» (при­свячена Н. Кобринській — відомій у Галичині письменниці й гро­мадській діячці

Упродовж наступних років О. Кобилянська. активно пише по­вісті та оповідання «Він і вона» (1895), «Царівна» (1896), «Що я любив» (1896), «Ніоба», «Некультурна», «Природа», (1898), «Земля» (1902), «У неділю рано зілля копала» (1909), «Через клад­ку», «За ситуаціями», «Апостол черні» та багато інших творів

У 1903 р. Ольга зібралася вдруге поїхати до Киє­ва — на ювілей М. Лисенка. Та важко захворіла маги, і вона змушена була залишитися вдома. Тяжка праця по господарству, а також простуда викликали хворобу в самої О. Кобилянської. Наприкінці 1903 р. її розбив частковий параліч. І хоча лікування на німецьких та чеських курортах до певної міри знешкодили на­слідки недуги, починаючи з 1903 р. вона постійно хворіла, а ко­штів на систематичне лікування не вистачало.

Протягом 1915-1923 pp. О. Кобилянська пише низку опо­відань, новел, нарисів, у яких розкриває трагічну безвихідь, страждання, розпуку і біль, викликаних драматизмом ситуації, породженої Першою світовою війною — «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі», «Юда» (усі – 1917 р.), «Сниться» (1922), «Зійшов з розуму» (1923), які увійшли до збірки «Але Господь мовчить...» (1927).

У 1926-1929 pp. У Харкові виходить дев'ятитомне зібрання творів письменниці.

У 1941 р. румунська воєнна жандармерія встановлює нагляд за О. Кобилянською, готуючи судову розправу над нею.

О. Кобилянська померла 21 березня 1942 р. Окупаційна вла­да заборонила публікувати некролог українською мовою та ви­голошувати промови над могилою.

«Людина»


Повість О. Кобилянської «Людина» є першою в українській літературі спробою розкрити проблему емансипації жінки. Твір присвячений приниженому становищу жінки в тодішньому сус­пільстві. Ще в 1887 р. Кобилянська зважилася опублікувати опо­відання «Вона вийшла заміж», але редактор альманаху «Перший вінок» І. Франко відхилив його через «солодкаво-сентименталь­ний» стиль. Авторка уважно переробила твір: переклала його з німецької мови на українську, поглибила ситуації, пов'язані з долею героїні, чіткіше окреслила її образ, а головне — по-но­вому розв'язала порушену проблему, що, зокрема, виявилося і в зміні назви.

У центрі повісті — образ молодої дівчини Олени Ляуфлер, дочки лісового радника, яка повстає проти традиційного трактування суспільством ролі жінки, інтереси якої обмежені трьома німецькими «К»: Kinder, Kjrche, Kuche (діти, церква, кух­ня). Героїня повісті багато читає «серйозних книг», тонко відчу­ває красу природи, людини, творів мистецтва. її глибоко хвилює музика, котра здатна розкрити найтонші переживання людини, їй душно в оточенні обивателів, вся її сутність перейнята тугою за іншим, високодуховним, цілеспрямованим життям, де б вона мо­гла бути незалежною, творити власну долю, а не бути лише дружиною та матір'ю, придатком і прикрасою чоловіка. Олена об­стоює своє право бути Людиною, мати право на саморозвиток і зростання, на особистий вибір, і мати змогу реалізувати це своє право.

Дівчину підтримував тільки студент-медик Лієвич, котрий навчався у Швейцарії і звідти привіз нові погляди на суспільне життя, на місце жінки в ньому. Обізнаний з новітніми філософ­ськими ідеями, він доводив, що майбутнє жінок — у їхніх руках, що освіта спрямує їх на нові шляхи. Та доля була немилосердною до дівчини: студент помер, і знову вона залишилася самотньою. А світ, якому вона протистояла, виявився надто сильним, і вре­шті-решт під тягарем суспільних та родинних обставин вона зму­шена їм скоритися: щоб врятувати батьків від повного розорення і знайти якусь опору в житті, вона виходить заміж за духовно убо­гу, чужу їй людину. Отже, повість «Людина» — один з перших творів Ольги Кобилянської, що засвідчив неабиякий хист пись­менниці до зображення тонких порухів людської душі.

Олена Ляуфлер, дочка лісового радника, змальована О. Кобилянською у повісті “Людина”, вкладала у це слово якийсь особливий глибокий зміст, разом з тим розуміючи його значення абсолютно по-своєму, виходячи з умов її особистого життя, життя суспільства свого часу. Для неї питання про те, щоб залишитися Людиною, було перш за все пов’язане з можливістю жити з коханням в серці, вибирати свою долю. Коли дівчині пропонували вийти за нелюба, вона відмовлялася, бо вважала себе людиною, гідною поваги, людиною, що не зраджує саму себе. “Біда ломить і залізо, а ви лиш людина” – зауважує Олені приятель батька, закликаючи її до шлюбу з К. дівчина відповідає, що цього небуде ніколи, і саме тому, що вона вважає себе людиною, особистістю.

Безперечно, обидва ці герої повісті по-різному розуміють зміст того самого поняття, призначення особистості в світі, щастя людини, загалом життя. Пан доктор підкреслює слабкість людської натури, яка може схилятися й ламатися під тиском нещасть. На його думку, Олена, втративши коханого (Стефан Лієвич помер, коли навчався за кордоном), повинна змиритися з цим ударом долі та вийти за нелюбого, але поважного К. Дівчина ж наголошує, що справжня людина ніколи не зрадить свого переконання.

Олена здається сильною, цільною натурою, здатною опиратися обставинам, громадській думці, що звично підтримує віками усталені форми існування жінки в світі. Однак, дівчина цілком самотня в своєму борінні, їй все важче стає опиратися тиску зовні, зберігати непохитну віру в свої переконання. Таким чином, показуючи поступове формування натури Олени Ляуфлер, О. Кобилянська розкриває своє бачення трагічного існування людини в соціумі, питання про протистояння особистості й суспільства, самотності людини в світі, трагічності її існування.

Якою ж є справжня людина у розумінні Олени? Мабуть, такою, якою намагається стати сама дівчина. Вона істотно відрізняється від усіх інших дівчат свого міста. Олена прочитала чимало книг (а освічена жінка – це також рідкісне явище для тогочасного західноукраїнського суспільства), розповідає про прочитане знайомим чоловікам і юнакам, які із захопленням слухають її. Однак така поведінка є непристойною в очах міських жінок – молода дівчина в оточенні чоловіків! До того ж, вона вживає “небезпечні” слова, палить “папіроски”! Одним словом, для всіх оточуючих Олена – досить дивна особа, оскільки вона виривається за рамки звичного побутового існування, виявляє себе як мисляча особистість, а не жінка – прикраса інтер’єру.

Олені дуже важко зустріти у своєму оточенні гідну себе людину, того, хто зрозуміє й підтримає її, кого вона зможе полюбити. І тільки зустріч з Лієвичем дарує їй щастя. Стефан, який навчався за кордоном і не лякався жіночої емансипації, бажання жінки стати на рівні з чоловіком, по-справжньому підтримав дівчину, подарував їй щастя кохання й дружби. Олена зізнається, що покохала Стефана за те, що “був дійсно цілою людиною”, “людиною людяною”, вкладаючи у це слово високий зміст. Хлопець, в свою чергу цінує Олену, однак побоюється, що вона може не дочекатися, поки він закінчить навчання, що батьки намовлять її вийти за кращого, багатшого, адже вона теж “людина”.

Однак дівчина, будучи істотою цільною, свідомою, не здатна на зраду свого кохання, тільки жорстока доля не дає закоханим бути щасливими. Лієвич помирає за кордоном, залишивши Олену цілком самотньою у ворожому світі. Однак, можливо, такий удар долі сприяє подальшому розвитку особистості дівчини, яка тепер намагається самостійно існувати в світі, заробляти на хліб, не зраджуючи, однак, своїх переконань. Супроводжувана прокльонами батька й матері, насмішками знайомих, бідна дівчина твердо веде свою лінію, вдаючись до різних дрібних заробітнів, як-от переписування нот.

Та, врешті, непохитний характер ламається, що ж змушує Олену погодитися на шлюб з людиною, яка ніколи не підтримуватиме її поглядів, ніколи не цінуватиме її як особистість, не визнає її інтелекту? О. Кобилянська не пропонує читачеві однозначної відповіді на це питання, та вона й неможлива при такому складному й неоднозначному характері її героїні. З часу смерті Стефана минуло кілька років. Загинув брат Олени, залишилася вдовою улюблена сестра, родина переїхала до села, рятуючися від остаточного зубожіння. І Олена, натупа пристрасна, схильна до постійного самоаналізу, відповідальна, вирішує для себе, що саме вона відповідальна за подальшу долю своїх близьких, саме на її плечі лягає обов’язок турбуватися про родину. Дівчина стає головою сім’ї, піклується про матір і сестер, веде господарство. Вона бачить, що дрібні заробітки, слабкі намагання підняти господарство нічого не дадуть. І рішення її абсолютно суперечить усім тим переконанням, які вона висловлювала попередньо. Порятунок Олена бачить в одруження із заможним чоловіком. Дівчина ламається під тиском обставин, йде тим шляхом, яким традиційно йшли усі жінки протягом віків, та й у наш час теж, вона забуває про своє людське призначення, гордість Людини. Але, можливо, Олену виправдовує те, що робить вона такий крок не задля себе, а заради близьких? Та читач задумується над тим, чи готова була б дівчина в інших обставинах залишатися цільною і сильною особистістю? Однак, таки чи інакше, але Олена погоджується вийти заміж за молодого лісничого Фельса, вродливого чоловіка, предмет таємних зітхань усіх околишніх дівчат та їхніх матінок. Фельс є повною протилежністю Лієвича: він обмежений, недалекий, вважає. Що книжки – це дурна забава, тим паче для жінки, основне призначення якої – вести господарство. Не може й бути мови про те, щоб Олена покохала такого чоловіка, але вона все більше думає про нього і врешті сама погоджується на шлюб, переконавши себе в тому, що сама має піклуватися про родину. Дівчина бачить у шлюбі з Фельсом можливість врятувати свою родину від зубожіння і приносить себе в жертву, при цьому вважаючи, що втратила право називати себе людиною. “Не буди в мені колишньої людини”, – просить вона сестру. Перед весіллям Олена розриває на шматки листи Лієвича, при цьому гірко плачучи. А наречений, побачивши ті сльози, з посмішкою зауважує, що усі дівчата плачуть перед весіллям. Яким же буде життя Олени з такую байдужною людиною? Вона в цей момент не думає про майбуття, однак розуміє, що сама зруйнувала своє життя, зруйнувала себе саму, зреклася своїх мрій і переконань.



1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   52


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка