Вступне слово



Сторінка24/52
Дата конвертації05.05.2016
Розмір8.31 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   52

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

Біографія


Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 р. в с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Черкаська об­ласть) у родині кріпаків Григорія і Катерини Шевченків.

Батько Тарасів був хліборобом, стельмахував та чумакував, до того ж умів читати й писати. Коли Тарасові було два роки, родина переїхала до села Кирилівка (Керелівка). Пізніше Т. Шевченко дуже часто називав своєю батьківщиною саме Кирилівку, говорив, що тут він і народився (про себе, малого, і про батьківську хату в Кирилівці Шевченко згадував у повісті «Княгиня»).

У 1822 р. батько віддав сина в науку до дяка, а наступного року померла мати Тараса.

Батько одружився вдруге з жінкою, яка мала трьох своїх дітей. З того часу в родині точилися постійні сварки між батьком і мачухою, між дітьми. Після смерті батька мачуха вижила пасинка з батьківської оселі, і Тарас жив у кирилівського дяка-п'яниці Петра Богорського.

У 1829 р. Тарас став служником-козачком пана Енгельгардта, згодом переїхав з ним до Петербурга.

У 1832 р. пан віддав Шев­ченка до живописних справ цехового майстра Ширяева. Одного разу, пере­мальовуючи статуї в Літньому саду, Шевченко зустрів земляка — художника І. Сошенка, який познайомив його з видатними діячами російської й української культур (К. Брюлловим, В. Григоровичем, Оі Венеціановим, В. Жуковським, Є. Іребінкою).

У 1837 р. Тарас Шевченко написав поему «Причинна», а 22 квітня 1838 р. спільними зусиллями згаданих митців Шев­ченко був викуплений з кріпацтва. Цього ж року він став вільним слухачем Академії мистецтв, а згодом одним з найулюбленіших учнів видатного російського художника Брюллова.

У 1840 р. Тарас Шевченко надрукував поетичну збірку «Коб­зар». А восени був удостоєний срібної медалі другого ступеня Академії за картину «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці». На­ступного року вийшла окремою книжкою поема «Гайдамаки».

У 1843-1845 pp. поет відвідав Україну. За кілька місяців він устиг побувати в багатьох місцях Київщини, Чернігівщини та Катеринославщини (тепер Дніпропетровська область). Під час ман­дрів поет гостював у ліберально настроєних панів, але найбільше його вразили побачені картини злиденного життя кріпаків, їхнє безправне становище. Побував Тарас і на місці розташування славної Запорозької Січі. У рідному селі Шевченко побачився з братами й сестрами, застав ще живого діда, намалював його, а також свою хату.

У 1845 р. поет повернувся до Петербурга, завершив навчання в Академії, видав на власні кошти «Живописну Україну» — серію картин, де відображено історичні місця України, її побут і природу. Написав п'ять поем: «Кавказ», «Єретик», «Великий льох», «Наймичка», «І мертвим, і живим...» та всесвітньо відомий «За­повіт».

У 1846 р. Тарас Шевченко вирушив до України з метою там оселитися, знайшов роботу в Київській археографічній комісії та почав змальовувати й описувати історичні пам'ятки по всій Україні. Цього ж р. в Києві поет познайомився з викладачем історії Київського університету, в майбутньому — видатним ученим-істориком, письменником та публіцистом М. Костомаровим, який загітував Шевченка вступити до таємної політичної організа­ції — Кирило-Мефодіївського братства, що поширювало ідеї слов'янського єднання, маючи за мету утворення федерації віль­них слов'янських народів.

5 квітня 1847 р. Шевченка було заарештовано і відправлено до Петербурга. Тут, у казематі, захований від усього світу, в бру­тальних допитах і нестерпному очікуванні вироку провів Тарас Григорович квітень і травень. Проте Шевченка звинувачували, головним чином, не в участі в Кирило-Мефодіївському братстві, а в написанні революційних творів. Найбільшу лють у високопо­ставлених жандармів викликала поема «Сон».

Після закінчення слідства поет «за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений» засланий до Орен­бурзького окремого корпусу рядовим солдатом на 10 років без пра­ва писати та малювати.

У 1848 р. поета взяли художником у наукову експедицію під керівництвом гуманної людини О. Бутакова для вивчення й опису Аральського моря.

У 1850 р. Шевченка переведено до Новопетровського укрі­плення — на півострові Мангишлак, де він перебував майже сім років. Тут, за розрахунком, поет повинен мав загинути якщо не від хвороб, то від нудьги та безнадії. При найменшій підозрі наглядач грубо об­шукував поета. На муштру Шевченко мусив ходити навіть хво­рим, а хворів він безперервно два роки — цингою та золотухою.

На початку 1857 р. друзі поета отримали царський дозвіл на його звільнення, але офіційного дозволу Шевченку довелось чекати аж до серпня. Повернення поета до Петербурга вітали всі прогресивні сили країни. Оповитий ореолом борця-мученика, він викликав велике захоплення, особливо у молоді.

У 1859 р. Шев­ченко отримав дозвіл повернутися в Україну. Але за революційну агітацію серед селян його знову заарештували і звеліли виїхати до Петербурга.

4 вересня 1860 р. Рада Академії мистецтв надала Шевченкові звання академіка-гравера. Цього ж року виходить нове видання «Кобзаря». Шевченко багато працює: пише вірші, створює нові гравюри, стежить за поширенням свого «Букваря», планує ви­дання кількох підручників.

10 березня 1861 р. Тарас Григорович Шевченко помер.

«Катерина»

І. Франко писав про поему „Катерина”, що Шевченко лишив нам такий високий пам’ятник своєї мислі, свого слова, лишив нам такий ясний та пориваючий ідеал жінки-громадянки, якого не писав ні один інший поет у світі і котрого по ширині та висоті основної думки й перевищити неможливо...”

Катерина Шевченка – образ справжньої української дівчини з народу, істоти із щирою й відкритою душею. Спочатку поет дуже поетично змальовує щире кохання дівчини до „москалика”:

Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько.

Дівчина віддалася коханню усім серцем, і в своїй душевній щирості та простоті вона не могла навіть припустити з боку коханого зради чи підступності. Навіть коли вона виряджала хлопця в похід, розлучалася з ним, то не сумнівалася, що він повернеться до неї, одружиться, адже вони кохають одне одного. Ставши покриткою, тобто зневаженою у своїй дівочий честі, Катерина не страждала, а просто чекала повернення коханого, чекала свого весілля:



Обіцявся вернутися.

Тоді Катерина

Буде собі московкою.

Коли Катерина народила дитину, селом пішов поголос, адже традиційно дівчину, що породила дитину поза шлюбом, зневажали й цькували, про неї в селі пліткували й постійно її принижували. Настали чорні часи й для її батьків, бо зневажено тепер і їхню батьківську честь. Навіть гуляти з дитиною молодій матері доводилося вночі, щоб не привертати уваги людей. І вже тоді зазнала вона лиха вповні:



Не співає чорнобрива,

Кляне свою долю.

Не захищає її честь „милий чорнобривий”, не квапиться подбати про неї та її дитину. І навіть батьки виганяють молоду матір з дому. Сцена розмови з батьками змальована в трагічних барвах, тонко передані і їх страждання, занепокоєння, і горе Катерини, яка тепер залишилася сама з дитиною, навіть без даху над головою. На згадку про рідний дім бере вона пучку землі:



Промовила: „Не вернуся!

В далекому краю,

В чужу землю, чужі люде

Мене заховають...”

Катерина стає безталанною покриткою, яка змушена мандрувати світом з дитиною на руках. У неї залишається тільки одна надія – відшукати свого „москалика”, якого вона так кохала, показати йому дитину, щоб батько захистив її.

Ми передчуваємо, яка доля чекає Катерину з тих ліричних відступів, до яких час від часу вдається автор:

Єсть на світі доля,

А хто її знає?

Єсть на світі воля,

А хто її має?

В образі Катерини Т. Шевченко змальовує жінку-страдницю, жінку-матір, відштовхнуту людьми й родиною. Це ніби символ України-матері, що страждає за свою долю:



Чого ж смутна, невесела,

Заплакані очі?

У латаній свитиночці,

На плечах торбина,

В руках ціпок, а на другій

Заснула дитина.

Разом з дитиною мандрує Катерина степами, питаючи у подорожніх шляху до Московщини, де знаходиться її коханий. Шевченко нагадує усім дівчатам з цього приводу, що кохання із соціальною нерівністю приносить нещастя. Таким чином, Катерина відштовхнута коханим саме через те, що вона бідна дівчина, а він – москаль, офіцер. Жорстокість його показана в сцені зустрічі з Катериною. Москаль ницо відмовляється від своєї дитини та її матері, а Катерина знову переживає зневагу й зраду:

Дура, отяжися!

Возьмите прочь безумную!”

Т. Шевченко недарма вдається до російської мови в репліках москаля, показуючи, що цей офіцер чужий Катерині, чужий її світовідчуттю, її моральних цінностей.

Вчинок Катерини – її самогубство – стає логічним завершенням всіх перипетій її життя, результатом всіх страждань, яких вона зазнала. Шевченко не засуджує її за слабкість, за те, що вона покинула дитину напризволяще, він тільки сумує разом із читачем над її долею.

Образ жінки-покритки стає ключовим у творчості митця, оскільки цей образ взагалі є визначальним для національного поетичного мислення, є втіленням долі України. Мати – це вічна цінність, бо саме на ній тримається життя, основою якого вона є. І Шевченко силою свого генія створює надзвичайно глибокий образ матері-страдниці, української жінки з усіма її переживаннями й щирим коханням.



«Гайдамаки»


Тема козаччини була актуальною в літературі ще до Т.Г. Шевченка, оспівувалася вона, зокрема, у відомих „козацьких літописах” ХVІІІ століття – Літописі Самовидця, Григорія Грабянки, „Історії русів”. Але для Шевченка ця тема стала втіленням гордості його народу, його права на незалежність і велич. Козаччина стає для поета образом втраченого для України раю, образом золотого віку.

Тільки окремі представники гнаної нації – козаки – змогли подолати внутрішнє прийняття неволі й боротися проти рабства. Вони оспівані в народних піснях і думах, де козак постає легендарним чоловіком, наділеним казковою силою.

Леонід Білецький високо оцінив поему „Гайдамаки": „Поема „Гайдамаки” є одним із найсильніших і найбільших творів Тараса Шевченка. Вчорашній наймит на третьому році після звільнення з кріпацтва, поет у цій поемі несподівано підноситься до найвищої точки свого бурхливого і неспокійного Духа, до вершин мистецьких досягнень. Недавній кріпак, як метеор, підіймається перед цілим світом і проголошує те, до чого в той час не насмілювався ніхто”.

І за глибиною та широтою осмислення історичних подій, і за формою „Гайдамаки” становили повністю нове явище творчості Шевченка і в українській літературі загалом. Це був перший твір на історичну тему і перша в нашій літературі спроба створення народної героїчної епопеї.

Поемою „Гайдамаки” Шевченко започатковує нову національну концепцію історії. Він не ідеалізує історію як часи, що давно минули, а сприймає її як підґрунтя для майбутнього відродження України. Тобто він перший проголосив ніціонально-державницьку українську ідею.

У цьому творі Шевченко зображує важливі для України події – Коліївщину, коли хвиля народного гніву захопила такі широкі верстви населення, що зупинити це повстання було неможливо.

Юрій Мисик так характеризував ці події: „Не збираємося заперечувати фактів жорстокості гайдамаків-повстанців (про них Шевченко писав, що віддав би половину свого віку, аби їх, цих жорстокостей і смертей, не було), але не варто роздмухувати їх і на цій підставі виправдовувати в той чи інший спосіб режим тяжкого колоніального визиску українського народу і нелюдські колективні репресії „цивілізованих” карателів щодо українців... Гайдамаки билися за волю й незалежність, боронили себе і свій народ на своїй землі, і це треба підкреслити, вони не ставили на меті загарбання чужих земель”.

Шевченко намагається відтворити події Коліївщини в усій їх історичній правді та неоднозначності, створити такі історичні типи, які б відбили дух українського народу, його поривання до волі й правди.

Народно-легендарний образ гайдамаччини Шевченко носив у своєму серці ще з дитинства, оскільки його рідна Звенигородщина перебувала в самому центрі бурхливих подій Коліївщини. У війську Залізняка й Гонти воювало чимало селян з Керелівки. Тому малий Тарас захоплювався переказами про ті історичні події, тому, мабуть, і задумав відтворити їх у поетичному творі.

Шевченко називає створені в уяві образи гайдамаків своїми дітьми, синами і посилає їх в реальну, теперішню Україну. На його думку, країна потребує саме тепер таких рішучих людей, якими були гайдамаки. Тільки такі люди можуть повернути літа слави й свободи.

Колонізаторському польсько-російському поглядові на гайдамаччину поет протиставляє народно-фольклорний погляд, зображуючи козаків не жорстокими бандитами, а захисниками своєї свободи, волі своєї країни.

Шевченко заперечує те твердження, що гайдамаками рухало тільки жорстоке бажання помсти. І для цього йому доводиться навіть відступити від історичної правди: розмах і тривалість гайдамацького повстання в поемі гіперболізовано, подано також вигаданий епізод вбивства Гонтою своїх дітей.

За ту трагедію, що сталася в період Коліївщини, поет засуджує і поляків, і українців. Поляків за те, що

Уб’єм брата! Спалим хату!” –



Сказали і сталось.

Українців за сліпу помсту:



Замучені руки

Розв’язались – і кров за кров,

І муки за муки!

Ця взаємна ненависть погубила одних і других, призвела, на думку Шевченка, до перемоги спільного ворога – Російської імперії. В епілозі поет гірко підсумовує: „Посіяли гайдамаки В Україні жито, Та не вони його жали”, тобто користі від цього Україна не отримала, замість одного лиха до неї прийшло інше.

Основна ідея твору висловлена Шевченком у передмові: „Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай дитом-пшеницею, як золотом покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря і до моря, - слов’янська земля”.

Головний герой поеми – це, власне, повсталий український народ, гайдамаки. Шевченко передусім наголошує на загальнонаціональному, масовому характері повстання. Романтичні повстанці змальовані як могутня сила. Але час від часу автор вирізняє з цієї громади окремий образ – Ярему, Залізняка, Гонту.

Ярема в поемі є якраз уособленням повсталого за свою свободу народу, народу-борця. Автор у передмові до твору зазначає, що образ цей наполовину вигаданий. Можливо, прототипом Яреми міг бути гайдамака Семен Неживий, відома в історії постать.

Автор характеризує Ярему як бідного сироту, закоханого і Оксану, таку ж бідну дівчину. Ми зустрічаємося з ним в той момент, коли він прощається з дівчиною, йдучи в конфедерати:



Сирота Ярема – сирота багатий,

Бо є з ким заплакати, є з ким заспівать:

Єсть карії очі, як зіроньки сяють,

Білі рученята – мліють-обнімають...

Ярема щиро закоханий в Оксану, для нього це кохання є сенсом самого життя, але задля рідної Вітчизни він готовий розлучитися з коханою й піти боротися разом із гайдамаками проти шляхетського гноблення. В перших епізодах Ярема змальований у чисто романтичному ключі: він – закоханий юнак, який зустрічається з прекрасною дівчиною на тлі надзвичайно напружено зображеного пейзажу. Отже, спочатку образ Яреми сприймається як дещо традиційний, однак надалі ми спостерігаємо поглиблення й розвиток образу. Він стає хоробрим вояком, якого гайдамаки приймають до своїх лав і навіть дають йому суто козацьке прізвище – Галайда. Він стає внутрішньо вільною людиною і, згадуючи про своє колишнє наймитування гірко посміхається:



Отут, отут позавчора

Перед жидом гнувся,

А сьогодні...

Ярема ніби перетворюється на іншу людину – жорстку, сильну, владну, бо він тепер не просто закоханий парубок, він – народний месник:



А Галайда, знай, гукає:

Кари ляхам, кари!”



Мов скажений, мертвих ріже,

Мертвих віша, палить.

Шевченко багатогранно розкриває образ Яреми, намагаючись логічно розвинути обидві лінії розвитку його образу – і особистісну, і лінію героя-гайдамаки. Тому він підкреслює, що після бою, коли всі гайдамаки святкують і гуляють, Ярема сумує за Оксаною, турбується про її долю:



Всі танцюють, а Галайда

Не чує, не бачить.

Сидить собі кінець стола,

Тяжко-тяжко плаче...

Галайда стає один із найславніших на Україні козаків, хоробрим вояком, гордістю серед гайдамаків, про що ми дізнаємося зі слів Оксани, яка дивом врятувалася від смерті й залишилася сиротою:



Той Галайда – мій Ярема!

По всій Україні

Його знають.

В образі Яреми Галайди Т. Шевченко узагальнено зображує весь простий український народ, який в гніві своєму перетворився на страшну руйнівну силу, на винищувачів і борців. Тому ми бачимо Ярему спочатку бідним наймитом, сиротою, а потім грізним месником, сильним воїном, здатним перетворити не тільки своє життя, а й життя цілої країни, бо він такий не один, він тепер не сирота, а син свого народу. І саме такого парубка може кохати Оксана – уособлення жіночої чистоти й вірності, душевної краси.

Ярема є втіленням такої дорогої Шевченкові козацької слави, минулого його народу, його сили й незнищенності. Тому цей образ виписаний з особливою майстерністю й органічною цілісністю.

«Сон» («У всякого своя доля»)


Поема „Сон” – один із вершинних творів Т.Г. Шевченка, великого українського поета. Цей твір надзвичайно вирізняється з ряду інших і за своєю композицією, й за жанровою структурою, й за стилістикою. Леонід Білецький писав про цей твір Т. Шевченка: „Ця поема біла написана Тарасом у якомусь душевному трансі, у якомусь шалі... Це пориви найглибшого страждання за Націю, найсильнішого болю за неправду, за колосальну кривду, заподіяну Україні... Це гнів зневіреного, скривдженого у найсвятішім обуренні... Це лють за те, що потоптана найвища правда, бо в жертву сваволі принесена Доля народу, честь останнього і краса його духовності. З таким поет не може примиритись...”

За жанром „Сон” – ліро-епічна сатирична поема, власне політична сатира. Шевченко перший в українській літературі вдається до цього жанру, витворює його. Цікаво те, що в цьому творі поет послуговується мотивом сну, подорожі, що дозволяє йому показати широчезну панораму життя Російської імперії. Сам поет називає твір комедією, хоча, я думаю, в цьому є багато гіркої іронії.

Як і в поемі „Гайдамаки”, центральним в творі є образ автора, який уособлює народ, якому відкрилася істина його становища у величезній імперії зла. Вся поема витончено іронічна, що свідчить про величезний поетичний талант автора. Як не дивно, але в цьому творі іронія й сатира спрямовані не тільки на визискувачів та поневолювачів, але й на їхніх жертв – нещасну, затуркану „братію”, що „мовчить собі, Витріщивши очі! Як ягнята!” Чому Шевченко з такою гостротою пише про народ? Та тому, що саме його покірність, небажання опиратися були причиною такого нелюдського гноблення. Рабська натура „братії” викликає в оповідача спалах обурення. Він саркастично повторює за нею: „Так і треба”, показуючи зневагу до того, що для цих людей „немає Господа на небі”, бо вони втратили почуття власної гідності і жалюгідно, по-лакейськи служать злу, погоджуються покірно страждати у надії заслужити для себе цим рай на небі. Поет вважає, що раю гідний тільки той, хто зберіг гідність у земному житті, в тому числі гідність національну.

Твір написаний у надзвичайно сумній тональності, що підкреслює, зокрема, образ сови – символу мудрості, чий сумний крик вночі тривожить душі людей.

Початок твору ніби відсилає читача до відомого твору Г. Сковороди із його збірки „Сад божественних пісень”, яка є змалюванням різних людських типів. У Шевченка таке змалювання набуває вигляду гострої іронії:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає –

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Мотив сну дозволяє оповідачеві пересуватися швидко великими просторами імперії і залишатися при цьому непоміченим, тобто спостерігати відкрито за життям описуваних людей і змальовувати їх об’єктивно.

Гостро контрастно змальована у творі красу України та її пригноблене становище: на фоні краси пейзажу виникають думки про народ цієї країни, замучений і вмитий сльозами, народ, позбавлений незалежності:

Там сміху людського і плачу не чуть.

Он глянь – у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають...

Оповідач, пролітаючи над Україною, бачить і бідну покритку, якої всі одцурались, і голодну, що помирає з голоду під тином, і бідну вдову, сина якої забирають в рекрути. Бачить він, що страждають тільки бідні люди, тоді як „пани неситі” все життя розкошують.

Далі оповідач опиняється в Петербурзі. Петербурзький пейзаж навіює оповідачеві роздуми про трагічну долю багатьох українських козаків, яких силоміць гнали на болотисті береги Неви будувати столицю імперії. Тисячі й тисячі їх загинуло від каторжної роботи, холоду й хвороб. Оповідач навіть чує сумну пісню, яку співає душа гетьмана Полуботка. Тут він зустрічає „землячка”, який говорить суржиком – рідної мови він відцурався, а чужої так і не навчився. Дешеві „цинові ґудзики” на мундирі „землячка” свідчать, що він належить до дрібних чиновників. Проте він пишається, що в Петербурзі став „здєшним”, вивчив всі чужі манери, тобто зрадив свою рідну культуру. Т. Шевченка дратують такі національні перевертні, готові за кусень хліба продати й рідну матір.

Гостро сатирично змальовано сцену вітання царської родини:



Цариця небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще на лихо, сердешне,

Хита головою...

Оповідачеві гірко спостерігати, настільки принижуються перед вищими усі великі й маленькі чиновники, наскільки вони втрачають будь-яку людську подобу. Поступово гостра сатира й іронія переростають у автора у розпач, горе. Йому боляче бачити таке звиродніння своїх земляків. Люди навіть стають подібними до звірів – індиків та ведмедів. І побачена оповідачем картина настільки страшна, що він прокидається. Наприкінці поеми автор ніби зводить все сказане на жарт. Виправдовується, що просто переповів свій сон, та ми розуміємо, що це просто реверанс перед політичною цензурою, адже твір був занадто гострий.

Поема „Сон” стала справжнім вибухом у тогочасній літературі. Була вона й непересічним естетичним здобутком в українській поезії. Та й до нашого часу деякі мотиви „Сну” залишаються однаково актуальними, що свідчить про надзвичайно високий її рівень.

«Кавказ»


Поема „Кавказ” Т.Г. Шевченка стала справжнім вираженням ідеї боротьби українського та й будь-якого народу за своє визволення. Ставши на захист народів Кавказу, які обороняли свою волю від зазіхань російського самодержавства, поет настільки усвідомлював природу імперського загарбництва, настільки точно охарактеризував його підлу і підступну ідеологію, що його поема набула справді загальнолюдського звучання.

За словами І. Франка, „Кавказ” у порівнянні з поемою „Сон” „побудований уже на ширшій, можна сказати загальнолюдській основі. Всяка боротьба за волю, всяке змагання проти „темного царства” зі становища загальнолюдського, се, може, найкраще свідоцтво могутнього, всеобіймаючого, щиролюдського почуття нашого поета”.

Поема „Кавказ” складається з окремих смислових блоків, між якими, здається, немає прямих зв’язків, але спостерігається тонкий змістовий, ідейний зв’язок. Перша частина має характер притчової, оскільки в ній поет звертається до міфологічного образу Прометея, прикованого до скелі. Прометей ніби стає символом сили й незнищенності людського духу, який навіть у неволі залишається живим і незламним:

Розбиває, та не вип’є

Живущої крові, -

Воно знову оживає

І сміється знову.

У притаманних взагалі для поетичного мислення Т. Шевченка ліричних відступах поет висловлює своє ставлення до духовного та політичного стану поневолених народів, з болем сподівається, що воля оживе, встане й поведе за собою до боротьби.

Поет пристрасно звертається до Бога. Початок цього монологу нагадує молитву з притаманним їй християнським смиренням:

Не нам на прю з тобою стати!

Не нам діла твої судить!

Та Шевченко не може змиритися з тим, що в кривавих ріках тоне людська свобода, що її нищать. І знову він звертається до образу гір, але це вже не ті гори, до яких прикуто Прометея, це гори „засіяні горем, кровію политі”. Поет вдається до згадки саме про гори, щоб підкреслити глибину й безмежність людських страждань. Так само підкреслюють це такі образи, як „ріки крові”, „огненне море”.

Волю ж Шевченко порівнює із якоюсь зацькованою та слабкою істотою:

Ненагодовану і голу

Застукали сердешну волю

Та й цькуємо.

Отже, звертаючись до історичної проблеми гноблення народів Кавказу, Шевченко розглядає цей історичний факт набагато ширше, про що й свідчить перша частина його твору. Міфологічний образ Прометея виводить проблему на рівень загальнолюдської, а задка, про „нашу волю”, „дівочі сльози”, удовині дозволяє простежити виразну паралель з історичним становищем України.

І з гіркою іронією звучать слова поета:

Чурек і сакля – все твоє;

Воно не прошене, не дане,

Ніхто й не візьме за своє...

За цими рядками стоїть гнівне звинувачення поета на адресу всіх тих, хто повсякчас зазіхає на чужу землю, чужу свободу, хто навіть скоро вимагатиме „платить за сонце”.

Символом неволі виразно постає також образ тюрми:

А тюрм! А люду!.. Що й лічить!

Од молдованина до фіна

На всіх язиках все мовчить.

Бо благоденствує.

Справді самодержавна Росія, збудована на насильницькому приборканні багатьох сусідніх народів, позбавленні їх волі. І якою гіркою іронією сповнені слова „на всіх язиках все мовчить”, адже деякі народи, зокрема українці, позбавлені були навіть права користуватися своєю рідною мовою, писати нею й говорити вільно.

З величезним болем Шевченко питає:

За кого ж ти розп’явся, сине божий?

Дійсно, Христос прийняв свою смерть заради духовного звільнення всього людства, а його кати позбавляють народи волі й правди. Чи є вихід з такого становища? Так, Тарас Шевченко бачить його в тому, щоб усі народи прокинулися нарешті від свого віковічного сну й почали боротися за свою свободу самостійно. Поет розуміє, що станеться це не так швидко, і промовляє з надією:



А поки що мої думи,

Моє люте горе

Сіятиму, - нехай ростуть

Та й з вітром говорять.

Так, думки й заклики великого Кобзаря зробили свою справу – наш народ, як і багато інших, виборов свою свободу й незалежність. Отже, справа Шевченкова не пройшла марно.

У рядках поеми нашого талановитого поета вкладені глибокі думки, що торкаються не тільки проблем існування нашого народу, але й проблем загальнолюдських. Т. Шевченко створив перший по-справжньому дієвий політичний твір, значення якого в українській культурі непересічне. „У поемі „Кавказ”, – пише В. Сухомлинський, – поет викриває самодержавство, царизм як гнобителя народів”. І слово його стало справжнім звинуваченням злу і закликом боротися за добро.

«До Основ’яненка»


У поезії-посланні “До Основ'яненка” поет, оспівуючи героїчне минуле нашого народу, звертаючись до великого митця слова, прагне з'ясувати багато проблем, те, що його найбільше хвилює: “чия правда, чия кривда і чиї ми діти”... Т.Г. Шевченко неодноразово, звертаючись до своїх сучасників і нащадків, закликає їх не забувати, що вони є українцями, що мають пишатися своїм національним корінням.

І мертвим, і живим…»


Тема національної гідності продовжена поетом і у вірші „І мертвим. І живим...”.

Поет малює картини жахливої дійсності. Коли людей запрягають у тяжке ярмо, лихом засівають землю. він просить людей схаменутися, відродити свою країну:



Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати іншого добра,

Добра святого.

Волі! волі!

Братерства братнього!

Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого.

Українці зовсім забули свої корені, свою історію. Тепер вони слухають, що їм скажуть німці про них же самих. Украї­на перевертається від такого лиха. Поет пророкує, що від чужої науки добра не буде, а буде багато лиха.



Немає своєї мудрості у дітей, бо не вчать їх батьки. „Німець” (метафорично – іноземець) розказує, хто ми є такі. А ми забуваємо своєї мови та історії. Поет зазначає, що українцям необхідно дізнаватися про свою історію, не забувати про славу козаків, розпитувати дідів, звідки пішли українці. Адже навіть землю свою віддаємо чужинцям!

Розпинають Україну власні діти гірше за чужинців:

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

«Заповіт»


Вірш „Заповіт” Т.Г. Шевченка – це своєрідний заклик-звертання до нащадків, повчання їм. Він продовжує тему попередніх аналізованих творів і загалом є наскрізним для всієї творчості поета:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.
Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани, і гори —

Все покину, та полину

До самого бога

Молитися... а до того

Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.

«Мені однаково»


Вірш мені однаково являє собою тугу-плач ліричного героя за втраченою батьківщиною, якою мучиться його серце. Через своєрідне заперечення виявляється бажання стати для батьківщини й рідного народу кимось важливим, зробити для них щось:

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

В неволі виріс між чужими

І, неоплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру,

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій — не своїй землі.

І не пом'яне батько з сином,

Не скаже синові: — Молись,

Молися, сину, за Вкраїну

Його замучили колись. —

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні...

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

її, окраденую, збудять...

Ох, неоднаково мені.

«Ісаія. Глава 35»


Про що б не розповідав, до якої б теми не звертався поет, він не залишає Бога, йде поруч з ним, має його в душі і серці.

Назвемо лише деякі вірші із кількох десятків, у яких поет не обходиться без імені Бога: “Не нарікаю”, “Росли укупочці”, “Молитва”, “Марія”, “Муза”, “Ісаія. Глава 35”, “Відьма”, “Юродивий”, “Чи то недоля”, “Якби ви знали, паничі”, “Петрусь”, “Мені здається”, “Княжна”, “У нашім раї на землі”, “Не молися за мене”, “Нехай собі”, “Чи ми ще зійдемося знову?”, “Лілея”, “Не гріє сонце”, “Кавказ”, “Та не дай, Господе, нікому”, “Іржавець”, “Рано-вранці новобранці”, “Минають дні”.

Вірш має підзаголовок „Подражаніє”, тобто містить вказівку на стилізаціб біблійного тексту. Справді, починається він рядками: „Радуйся, ниво неполитая...” і далі містить розгорнуту картину поступового звільнення народу з-під гніту.

ІСАІЯ. ГЛАВА 35


(ПОДРАЖАНІЄ)

Радуйся, ниво неполитая!

Радуйся, земле, не повитая

Квітчастим злаком! Розпустись,

Рожевим крином процвіти!

І процвітеш, позеленієш,

Мов Іорданові святії

Луги зелені, береги!

І честь Кармілова і слава

Ліванова, а не лукава,

Тебе укриє дорогим

Золототканим, хитрошитим,

Добром та волею підбитим,

Святим омофором своїм.

І люди темнії, незрячі,

Дива господнії побачать.


І спочинуть невольничі

Утомлені руки,

І коліна одпочинуть,

Кайданами куті!

Радуйтеся, вбогодухі,

Не лякайтесь дива, —

Се бог судить, визволяє

Довготерпеливих

Вас, убогих. І воздає

Злодіям за злая!


Тоді, як, господи, святай

На землю правда прилетить

Хоч на годиночку спочить...

Незрячі прбзрять, а кривії,

Мов сарна з гаю, помайнують.

Німим отверзуться уста;

Прорветься слово, як вода,

І дебрь-пустиня неполита,

Зцілющою водою вмита,

Прокинеться; і потечуть

Веселі ріки, а озера

Кругом гаями поростуть,

Веселим птаством оживуть.
Оживуть степи, озера,

І не верстовії,

А вольнії, широкії

Скрізь шляхи святії

Простеляться: і не найдуть

Шляхів тих владики,

А раби тими шляхами,

Без гвалту і крику,

Позіходяться докупи,

Раді та веселі.

І пустиню опанують

Веселії села.



1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   52


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка