Вступне слово



Сторінка23/52
Дата конвертації05.05.2016
Розмір8.31 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   52

ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ XVIII — ПОЧАТКУ XX СТ.

ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

Біографія


Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 р. у Полтаві в родині канцеляриста міського магістрату, а у 1789 р. Котляревські внесені до списку дворян.

Іван навчався в Катеринославській духовній семінарії Полтави, служив у Новоросійській канцелярії, учителював у по­міщицьких сім'ях Золотоніського повіту; вивчав фольклор та зви­чаї народу.

Протягом 1796-1808 pp. І. Котляревський перебував на військовій службі, у 1806-1812 pp. брав участь у російсько-ту­рецькій війні.

У Петербурзі стараннями колезького асесора М. Парпури у 1798 р. виходить у перших трьох частинах «Енеида на малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ».

У 1810 р. вийшов І. Котляревський у відставку в чині капітана, став наглядачем Будинку виховання дітей бідних дворян (у Полта­ві), на якій перебував майже до кінця життя. У 1812 р. він сформу­вав український козацький полк на війну з Наполеоном, у 1813-1814 pp. працював у Дрездені й Петербурзі.

У 1818 р. Котляревський став членом масонської ложі «Любов до істини», був обраний членом Харків­ського товариства любителів красного письменства.

у 1818-1821 pp. Котляревський працював директором Полтавського театру, у цей час він сприяв викупу з кріпацтва актора М. Щепкіна.

Драматичні твори «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» митець створив у 1819 р.

У 1821 р. Котляревський став почесним членом петербур­зького Товариства любителів російської словесності, був скарб­ником і книгохранителем Полтавського відділення Російського біблійного товариства.

З 1827 по 1835 pp. І. Котляревський був, попечителем Пол­тавського благодійно-лікувального закладу.

Іван Петрович Котляревський помер 10 листопада 1838 р. Похований у Полтаві. Смерть основоположника нової україн­ської літератури була великою втратою для всієї України. «Все сумує»,— сказав молодий Тарас Шевченко у вірші «На вічну пам'ять Котляревському», в якому пророкував безсмертя авто­рові «Енеїди».

«Енеїда»


І. Котляревський був першим представником нової української літератури, літератури, світської за своїм характером. І його твір „Енеїда” став фактично першою ластівкою новонародженої світської за своїм характером і близької за своєю стилістикою до народної творчості літератури.

Джерелами й натхненниками „Енеїди” були твори Г. Сковороди, бурлескна й сатирична творчість барокових митців, зокрема мандрівних дяків, вісімнадцятого століття. Так, у своїх різдвяних і великодніх вірша мандрівні студенти показують сатирично-розважальні сценки, дуже близькі до сцен з „Енеїди”. Ще одним джерелом твору І. Котляревського став однойменний твір Вергілія. Але у давньоримського автора український письменник запозичує тільки сюжет, натомість насичуючи твір картинами народного українського життя, змальовуючи постаті козаків, українізуючи навіть образи богів.

І. Котляревський оригінально опрацьовує класичний літературний сюжет, скорочуючи деякі сцени, а деякі, навпаки, розширюючи, надаючи їм суто національного колориту. Так, по-своєму описує він рай і пекло, сцену зустрічі троянців з Дідоною, надає їм виразного фольклорного духу. Зокрема, нібито розповідаючи про Енея, письменник називає ряд реальних міст і сіл Полтавщини, наприклад Лубни, Гадяч, Будища. В тканину твору вводяться повсякчас сцени життя українських козаків, старшини, селянства, міщан, священиків, учнів. Це й прийоми гостей, полювання, приготування до війни, так звані „субітки”. До речі, такі описи такі розлогі, то зрештою читач забуває про першооснову історії. Та й автор сам це визнає: «Я, може, що-небудь прибавлю, \ Переміню і що оставлю,\ Писну – як од старих чував..

Античну фабулу врешті-решт зовсім відтісняє колорит українського побуту, і врешті твір набуває зовсім оригінального характеру. Життя у творах І. Котляревського є поліфонічним і різнобарвним, цілісним і неприкрашеним, як сама природа. Письменник творить свій світ, наповнений достовірними життєвими реаліями, що оцінюються з позицій суто народного естетизму.

У різноманітних сценах він передає неоднозначні стосунки між людьми, відображає дію соціальних інститутів.

Розповідаючи про подорожі троянців, письменник ніби ненавмисне обмовляється й починає описувати людей і події в суто народному українському дусі. То боги у нього одягнені в українські строї:



Сховала під кибалку мичку,

Щоб не світилася коса;

Взяла спідницю і шнурівку,

І хліба з сіллю на тарілку...

То той же таки Зевс поводить себе, ніби якийсь український хуторянин:



Зевес тоді кружляв сивуху

І оселедцем заїдав...

Час від часу троянці називають себе „народом хрещеним”, як називали себе зазвичай християни слов’янського походження, ніби підкреслюючи свою конфесійну церковну приналежність. Це також дозволяє впізнати в удаваних троянцях справжніх українців, оскільки троянці не могли бути християнами.

У сцені частування в гостях у Дідони Котляревський також ніби випадково перераховує величезну кількість різноманітних українських страв, ніби знайомлячи читача із цією галуззю народного побуту:

Лемішку, зубці, путрю, квашу

І з маком медовий шулик,

І кубками пили слив’янку,

Мед, пиво, брагу, сирівець,

Горілку просту і калканку...

Називає письменник також і народні інструменти, на яких начебто грають троянці: „бандура горлиці бриньчала”, „сопілка зуба затинала”, „дудка грала по балках”, „на скрипці грали”.

Час від часу ніби випадково згадуються в поемі українські імена. Так, Еней „пішов із Ґандзею в танець”. Дідону в той час називають „молодухою”, як українську одружену жінку, а її помічниць – „дівчатами”. Та й саме поводження троянців скоріше відповідає поводженню українських козаків, вільних і незалежних за способом життя, відчайдушних і легковажних. Під час сну, вони, наприклад, хто „на піч забрався спати”, хто „зарився в просто, там і ліг”, а хто „схотів, побрів до хати”, а „хто в хлівець”, а хто „під стіг”.

Коли читаєш такі описи, то уявляєш зовсім не острів таємничої Дідони, а звичайне українське село із чепурними хатками й стіжками, мальвами біля вікон і вишневими садками. Та й сам письменник повсякчас у багатьох деталях виразно натякає на те, що йдеться якраз про побут України, про її звичаї і спосіб життя.

Поема „Енеїда” І. Котляревського, таким чином, являє собою величезну енциклопедію українського народного життя, побуту ХІХ століття, оскільки письменник добре знав його й відтворює в багатьох деталях і тонких промовистих рисах. Він доносить до нас дух минувшини, голос наших далеких предків, красивих і мистецьки вигадливих у кожній побутовій дрібниці свого життя.

Еней – головний герой твору – постає як вільний козак, „моторніший за всіх”, гульвіса, який „вміє бісики пускать”, тобто легко зводить жінок, кидає їх, щоб мандрувати далі, й зовсім цим не переймається. Це чоловік без сталих моральних принципів, без докорів сумління, але веселий і завзятий, а отже, виписаний у суто бурлескному ключі.

У потрібний час гультяй Еней може виявити спритність, винахідливість, військову хоробрість, бо він достатньо обізнаний з військовим ремеслом. Та й гультяйство його – тільки тимчасове, спричинене нудьгою й пошуком пригод.

Письменник висміює пристрасть свого героя до алкогольних напоїв, говорячи, що Еней „купався в бразі”, зображує дивовижну „забудькуватість” козака, який за святкуванням може на кілька років забути мету своєї мандрівки, доручення державного значення. Та, з другого боку, він підкреслює розум і кмітливість Енея, який прославився „умом і хоробрістю своєю”.

Головний герой поеми має суперечливу вдачу: то він сміливий, то „піджав хвіст, мов собака, мов Каїн, затрусивсь увесь”. То він „хлопець хоть куди козак”, а то боягуз і плаксій. Та йому можна пробачити його дрібні недоліки, бо він

...моторний,

ласкавий, гарний і проворний,

І гострий, як на бритві сталь.

Крім того, це дотепний козак-веселун, жартівник, який любить посміятися, порадіти, насолодитися життям. Це теж одна з рис, якими відрізнялися козаки-запорожці.

У другій частині поеми Еней – це хоробрий отаман, дипломат, мудрий державний діяч-організатор і дбайливий батько-командир, який піклується про своїх воїнів. Навіть коли всі вони відпочивають, він залишається недремним:

Еней один не роздягався,

Еней один за всіх не спав;

Він думав, мислив, умудрявся...

Крім того, він поважає своїх воїнів, не вважає нижчими за себе, оскільки звертається до них за порадою в скрутну хвилину. Еней не чваниться і вірить, що перемога над ворогами – спільна справа.

Поет описує, що в бою Еней виступає одчайдушним і великодушним до переможених, бо він – „правдивий чоловік”, який „к добру натури склонний”, щедрий, і „як бува у нас, хотів останнім поділиться”.

Завдяки всі своїм якостям Еней користується повагою й любов’ю троянців. Він – тип справжнього українського козака: „прямий, як сосна, величавий, бувалий, вдатний, тертий, жвавий”. А в гніві козак порівнюється із лютим вихором в пісках пустель, такий він нестримний.

Гумор „Енеїди” – не розважальний. Оскільки, ніби жартуючи, Котляревський відтворив минуле України, сучасне і зазирнув у майбутнє. Засобами надзвичайно соковитого гумору він зумів оспівати героїзм українського козацтва, його побратимство, нестримне прагнення до свободи.

Мовознавець Петро Плющ так характеризував стиль „Енеїди”: „Здоровий, життєрадісний, приперчений лукавою іронією, а зрідка й сарказмом, іскристий гумор, співзвучний українському національному характерові, є живою душею чарівного світу, відтвореного в „Енеїді” Котляревського барвисто, рельєфно й гомінливо”.

Письменник описує різноманітні комічні ситуації, у які потрапляє Еней зі своїми вояками-троянцями. Та й про самі причини їхньої подорожі він говорить з гумором, натякаючи на те, що нерозумні троянці страждають через те, що Юнона „Енея на любила – страх” і тому намагалася завдати йому лиха.

Гумор твору перш за все базується на особливостях бурлескного стилю, який проймає всі художні засоби твору. Такими, зокрема, є досить характеристичні епітети – богиня Юнона – „суча дочка”, порівняння – Еней „крикнув, як на пуп”, метафори – „і за гріхи їм носа труть”, уособлення – „із неба злізла ніч”.

У поемі трапляється велика кількість вульгарних і лайливих слів, що теж зумовлено бурлескним стилем і надає творові іронічного звучання. Крім того, як засіб створення гумору використовуються й піднесені церковнослов’янські слова, вжиті у невідповідному контексті, різні макаронізми, тобто перекручені слова, жаргон:

Рогамус доміне Латине,

Нехай наш капут не загине.

Пермітте жить в землі своєй...

Інколи автор вдається до іронії. Наприклад, описавши портрет дивовижно потворної Сівілли у третій частині поеми, він тут же зазначає, що Еней, „таку уздрівши цяцю...”, тобто іронічно називає стару „цяцею” – красунею.

„Енеїда” Котляревського не просто пародіює античних героїв, а розкриває широкий спектр рольової поведінки і почуттів персонажів, що залежить від зміни обставин. Персонажі поеми відкрито виражають незадоволення своєю визначеною божественним провидінням долею, тобто особистість уже починає осмислювати себе через, можливо, не до кінця ясну власну сутність. І різноманітними спонтанними й немотивованими вчинками героїв Котляревський намагається відобразити неоднозначність їхніх самобутніх характерів. В самобутності й комічності характерів персонажів поеми ніби розкривається вся багатоманітність народних типів, різних побутових ситуацій, що дозволяє Котляревському зобразити Україну в усій її глибині.

Гумор „Енеїди” життєрадісний, притаманний від самого народження кожній українській людині, народові, гумор якого завжди був іскрометним і влучним.

Таким чином, ми можемо сказати, що І. Котляревський, вдавшися до бурлеску й травестії, наситив ці жанри новими якостями, подолав їх обмеженість і збагатив.

Наталка Полтавка”


П’єса „Наталка Полтавка” стала однією з вершин творчості І. Котляревського. Справжнім шедевром українського драматичного мистецтва. Один із сучасників І. Котляревського писав, що „жодна повість, жоден твір досі не припав так до душі українцям, як „Наталка Полтавка”; народ засвоїв її пісні”.

Дівчина Наталка – центральний персонаж п’єси. Це звичайна українська дівчина. Про себе вона співає:



Не багата я і проста, но чесного роду,

Не стиджуся прясти, шити і носити воду.

Мати називає Наталку „доброю дочкою”, а один із односельчан дає їй таку виразну характеристику: „Золото – не дівка!.. Окрім того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна – яке в неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших за себе, яка трудяща, яка рукодільниця, що й себе, й матір на світі держить”.

Таким чином, ми дізнаємося про героїню перш за все те, що вона слухняна дитина, покірна й працьовита. Тому й усі матері в селі ставлять Наталку за приклад своїм дочкам, а водний вважає її „найкращою зо всього села і всіх прикосновенних сіл дівицею”.

Характеристику трохи з іншого боку дає дівчині виборний, який розповідає про її почуття до Петра, глибоку вірність і відданість Наталки в коханні: „Наталка без душі його любить, через його всім женихам одказує”. Вірність дівчини виявляється тим більше, що про її коханого вже давно нічого не чути, і водний припускає навіть, що неможливо „любить такого чоловіка, котрого може й кістки погнили”. Та дівчина залишається вірною своєму слову попри все: і постійні настійливі сватання, й вимоги матері вибрати собі врешті-решт нареченого, щоб не залишитися самій. Та Наталка дуже правдива в своїх почуттях і не може зрадити кохання до Петра, якого чекає вже чотири роки. Це цілих чотири роки невідомості, виглядання, очікування, вірності.

Сила кохання Наталки виявляється в її першому пісенному діалозі, коли вона щиро звертається до любого: „Петре! Петре! Де ти тепер?.. я тебе любила і тепер люблю... Вернися ж до мого серця!.. Нехай глянути мої очі на тебе іще раз і навіки закриються...

У своєму вірному коханні Наталка ніби уособлює традиційні народні уявлення про вірність закоханих, про те, що дівчина має чекати свого нареченого хоч би і все своє життя, не зраджуючи йому.

До Наталки постійно сватаються інші парубки й чоловіки: і дяк, і волосний писар, і підканцелярист, і „многії другі”, а вона „многим женихам піднесла печеного гарбуза”, хоч мати й сердиться на неї, мріючи, щоб дочка вигідно вийшла заміж та полегшила їхнє матеріальне становище.

Врешті до Наталки сватається підстаркуватий, але багатий водний, який до вподоби матері. Наталка намагається відвернути водного від себе, звертаючись до його сумління: „Гріх вам над бідною дівчиною глумитись! Моє все багатство єсть моє добре ім’я”. Дійсно, для Наталки, яка досить бідна наречена, честь – це єдиний скарб, тому вона мусить берегти її, а так само й свою вірність коханому. І на докори матері дівчина гордо відповідає: „Лучче посивію дівкою, як піду за таких женихів. Нехай вони будуть розумні, багаті і письменніші од нашого водного, та коли серце не лежить до їх і коли вони мені осоружні!” Наталка вважає, що шлюб без кохання неможливий, що це обман і наруга над її дівочою гідністю, бо з нелюбом вона не зможе жити „люб’язно й дружно, бути вірними до смерті і помагати один одному”. Родина для неї – це поєднання двох закоханих сердець, а в коханні не вибирають, хто багатший чи вигідніший: „Серце не вважає, кого раз полюбить, з тим і помирає!

Та врешті Наталці доводиться стати перед вибором – зрадити свої кохання чи не послухатися матері. Вихована у старосвітських народних звичаях, дівчина не може йти проти материнської волі, тому погоджується на самопожертву заради матері: „Я покорюся вашій волі, перенесу своє горе, для спокою матері треба все перенести”. Такий вчинок зовсім не робить Наталку зрадницею, а навпаки, підносить її високі моральні якості, здатність на самопожертву заради щастя близької людини. Однак горе її таке сильне, що з розпачу дівчина хоче кинутися у Ворсклу.

Про страждання свого серця Наталка розповідає в пісні „Чого ж вода каламутна”. Вона не бачить для себе щастя в нерівному шлюбі з нелюбом, бо коли бідна дівчина вийде за багатого, то „така жінка буде гірше наймички, буде кріпачкою”.

У найважливіші моменти Наталка може бути й рішучою. Так вона заявила, що буде тільки з Петром, що любить його. Навіть нерішучість коханого і його бажання відступитися від неї заради добра її матері не зупиняє дівчину в боротьбі за своє щастя: „Возний мусить одступитися!” І навіть залякування судом і тюрмою її не лякають. У цій сцені образ дівчини розкрито найглибше, зокрема яскраво показано її рішучість, наполегливість, розум. Це найкращі риси жінок-українок, які й тепер славляться своєї красою й духовним багатством.

Образ Наталки Полтавки – перший правдивий образ дівчини-селянки в українській літературі, це величний гімн чистому й вірному коханню, красі людських стосунків.

Виходячи з просвітительського уявлення про природну добро­ту людини, Котляревський робить крок уперед і в своїх творах показує, що реальна поведінка, ті чи інші риси особистості за­лежать від середовища, соціальної ролі, суспільного становища та виховання індивіда. У п'єсі «Наталка Полтавка» Тетерваковський заявляє: «Я — возний і признаюсь, що от рожденія моего расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал». Ці слова, по суті, характеризують антигуманний характер усього суспільного організму. Виходить, що в обов'язки Возного як одного з дрібних функціонерів державного апарату не входить робити людям до­бро. Навпаки, соціальна роль Тетерваковського саме й дає йому можливість нехтувати інтересами інших, зокрема домагатися си­луваного шлюбу з Наталкою, погрожуючи при цьому старій Тер­пилисі судом, штрафом і навіть ув'язненням. Разом з виборним він вимагає, щоб Петро відступився від Наталки (зрадив природному почуттю) і негайно забирався з села. «А коли волею не пі­деш,— підтримує його виборний,— то туда заправторимо, де козам роги правлять». Виходить, що суспільство, засноване на неправді й насильстві над особистістю, сприяє виробленню в лю­дині егоїстичних, протиприродних рис.

Історичне значення п'єси «Наталка Полтавка» в тому, що вона започаткувала нову українську драматургію, написану «жи­вою» розмовною мовою, побудовану на засадах народності, у тому, що вона стала основою оперного мистецтва України. Зре­штою, це перша соціально-побутова драма з селянського життя в усій, європейській літературі.

Образи п’єси надзвичайно колоритні й яскраві. Важко обрати серед них якийсь один – найколоритніший. Тому ми спробуємо коротко розглянути найголовніші образи твору, щоб виділити серед них найцікавіший.

Досить складним є образ матері Наталки – Горпини. З одного боку, мати дуже любить свою дочку, піклується про її благо, виховала її доброю, чесною й працьовитою. З другого боку, в намаганні домогтися для дочки щастя мати завдає їй болю, змушує піти на самопожертву. Адже мати й дочка розуміють щасті по-різному.

Народність п’єси підсилюють і пісні, то перенесені з фольклору, то написані самим автором в народному дусі. Пісні в творі не просто музичні номери, як у тогочасних комічних операх, не тільки „орнамент”, а й один з найголовніших засобів розкриття вдачі, характеру людини. У піснях персонажі виливають своє почуття, висловлюють свої погляди, дають собі самохарактеристику.

У першій пісні п’єси „Віють вітри, віють буйні” Наталка скаржиться на свою важку долю, на своє безталання:



Єсть на світі люди, що й моїй завидують долі,

Чи щаслива та билина, що ростеть у полі?

З болем вигукує вона, маючи на увазі свого коханого Петра:



Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися!

Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися.

З другою піснею на сцені виступає возний. Вона вповні відповідає його характерові, оскільки мова пісні перекручена, російські та українські слова перемішані між собою. Загалом де це стилізація під романс. Пісня виражає удавану вишуканість мови водного, його намагання виглядати вченим і освіченим:



Утробу всю потряс;

Кров взволновалась,

Душа смішалась;

Настал мой час!

Комічно звучить у п’єсі пісня виборного „Дід рудий, баба руда”, особливо тому, що виступає він із нею після сумної пісні Наталки „Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву”, в якій дівчина розповідає про себе, що вона „небагата” і „проста, но чесного роду”.

Пісня „Ой під вишнею, під черешнею”, в якій висміюється нерівний шлюб, коли старий чоловік одружився з молодою, ніби заздалегідь ставить у комічне становище закоханого в Наталку возного.

Пісня „Всякому городу нрав і права” розкриває читачеві й глядачеві підступну душу визискувача возного, для якого нажива – сенс життя і найбільша його насолода:



Всякому городу нрав і права,

Всяка імієть свій ум голова,

Всякого прихоті водять за ніс,

Всякого манить к наживі свій біс.

І знову комічно звучить з вуст возного та виборного пісня „Ой доля людськая”, оскільки ці здирники й неправдиві люди співають про злу долю, що начебто їх, добрих людей, не жалує:



Ой доле людськая, чом ти не правдива,

Що до інших дуже ґречна, а до нас спесива.

Самохарактеристикою виступає й пісня, яку співає Горпина Терпи лиха, мати Наталки. Жінка намагається пояснити через пісню, чому вона змушує дочку вийти заміж за нелюба:



Чи я тобі, дочко, не добра желаю,

Коли кого зятем собі вибираю?

Ой дочко, дочко! що ж мні начати?

Де ж люб’язного зятя достати?

З пісні Петра, яка стала народною, ми дізнаємося про його палке й вірне кохання до Наталки, прагнення бути з нею разом:



Спішу до тебе,

Лечу до тебе,

Моє серденько!

А в іншій своїй пісні він уже виливає своє страждання, дізнавшися, що Наталка обіцяна матір’ю іншому:



А я марно часи трачу,

Один в світі – тільки плачу.

Усього в творі дев’ятнадцять пісень, серед яких є пісні-самохарактеристики, пісні-жалі й скарги, комічні й сатиричні пісні. За допомогою пісні І. Котляревському вдається розкрити вдачу кожного зі своїх героїв багатогранно й глибоко. У піснях також вияскравлюються мовні характеристики персонажів.

Цікаво те, що складені Іваном Котляревським пісні, зокрема „Ой я дівчина Полтавка”, „Сонце низенько” та інші ще до друку п’єси стали народними, і в наш час залишаються популярними.

П’єса „Наталка Полтавка” стала першою в українській драматургії правдивою п’єсою з народного життя, в якій І. Котляревський яскраво показав типи народних характерів і за допомогою суто побутового конфлікту розкрив деякі соціальні відносини, розкрив образи чиновників, селян, бурлаків.



Григорій Квітка-Основ'яненко. «Маруся»

Біографія

Григорій Федорович Квітка народився 29 листопада 1778 р. в слободі Основа поблизу Харкова в дворянській родині (від на­зви слободи й походить його псевдонім – Основ'яненко). Спо­чатку навчався вдома, а потім у Курязькій монастирській школі.

У 1793 р. Григорій як дворянин був зарахований на військову службу, через чотири роки вийшов у відставку в чині капітана.

У 1804 р. він став послушником монастиря, а наступного р. повернувся на військову службу.

У 1806 р. Квітка подав у відставку, оселився в Харкові, став комісаром у народному ополченні.

У 1812 р. письменник працював директором Харківського театру, за­снував Інститут шляхетних дівчат, згодом організував, відредагу­вав і опублікував перші в Україні громадсько-літературні журна­ли «Харьковский Демокрит» і «Украинский вестник». Збирав кошти на відкриття Харківської публічної бібліотеки.

Протягом 1817-1828 pp. Г. Квітка чотири рази переобирав­ся Предводителем дворян Харківського повіту.

З 1827 р. митець почав писати прозу і драматургію.

Перша книга «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком» («Маруся», «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень») вийшла у 1834 р. У 1837 р. вийшла друга книга «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком».

У 1840 р. Г.Ф. Квітка очолив Харківську палату карного суду на посаді надвірного радника.

Письменник помер 20 серпня 1843р., похований у Харкові.

«Маруся»


Повість «Маруся» написана у 1832 р.

Ідейну основу повісті становить реальний життєвий конфлікт соціально-побутового змісту: на перешкоді до одруження закоханих стоїть перспекти­ва важкої двадцятип'ятирічної солдатської служби для нарече­ного й злиденної долі жінки-солдатки для нареченої. Квітка-Основ'яненко намагається полегшено розв'язати цей конфлікт, зображуючи доброчинного хазяїна, який обіцяв ге­роєві повісті Василю за чесну одно-дворічну роботу знайти йому за гроші заміну при рекрутському наборі. Поки Василь заробляв гроші, Маруся застудилась і померла. Повернувшись із заробітків і не заставши живою коханої, Василь іде в монас­тир і там з горя помирає. Отже, сюжет повісті — опоетизована історія чистого й вірного кохання сільської дівчини Марусі та парубка з міських ремісників Василя; завершення сюжету тра­гічне.

Бажаючи показати кращі духовні риси українського трудового народу й продемонструвати високу естетичну спроможність укра­їнської літературної мови на народній основі, Квітка-Основ'янен­ко створює яскраву картину життя, побуту, взаємин душевно ба­гатих простих людей.

Головні персонажі уособлюють ідею високих моральних чеснот трудового народу, ідучи за традиціями сентименталізму, письменник наділяє Марусю й Василя надмірною чутливістю й душевною вразливістю, вводить у повість мотиви віщування серця, смерті з туги за коханою. В зображенні Марусиного батька, заможного селянина Наума Дрота, виявилося прагнення Квітки показати життя кріпака в прикрашеному вигляді. Василь, як і Маруся, змальований ідеалом як зовні, так і внутрішньо. Він чесний, скромний, щирий у почуттях, добрий, «працьовитий, розумний. А що вже дотепний: «на вигадки, на при­кладки — поперед усіх: тільки його й чути, від нього весь регіт іде». Проте лукавства в жартах Василя нема. І до танців, і до роз­мов, і до роботи — до всього він здатний. Такого хлопця поважа­ють дорослі (бо й він їх шанує), з таким хочуть дружити молоді, такого наслідують дітлахи. Василь — сирота, бідний, працює в місті свитником. Його воля й розумові здібності виявилися в тому, що він швидко навчився в купця грамоти. І натурою своєю цей парубок надзвичайно чутливий. Як побачив він Марусю під образами у труні, «закричав жалібно, застогнав, поблід як смерть та тут же і впав, мов неживий...». Надмірна вразливість мало не довела його до самогубства, коли він довідався про смерть коха­ної. Мова Василя перенасичена пестливими словами: «Марусенько, моя лебідочко, зіронько моя, рибочко, перепілочко!».

На образах Марусі та Василя позначився вплив сентимента­лізму. Сентименталізм (з французької — чутливість) — літера­турний напрям другої половини XVIII — початку XIX ст., що ха­рактеризувався особливою увагою до духовного світу людини й відзначався ідеалізацією дійсності та перебільшенням почуттів. Сентименталісти вважали своїм завданням розчулити читача, ви­кликати в нього співчуття до нещасної долі героїв. В українській літературі сентименталізм поєднувався з реалізмом у повістях Квітки-Основ'яненка «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Маруся»; деякі елементи сентименталізму знаходимо в «Енеїді» та «Наталці Полтавці» Котляревського, в «Гайдамаках» Шев­ченка.

Особливістю мови повісті «Маруся» є розчулений тон розпо­віді про зустрічі закоханих, розлучення, смерть Марусі, горе її нареченого та батька. Наприклад: «Зосталася Маруся сама, схи­лила головоньку на білу ручку, а слізоньки з очей так і капотять!» Ще один приклад: «Отак-то вони в останні часи розмовляли і обоє плакали безперестанно! А як же прийшло зовсім проща­тись, так що там було!.. Коли вже і старий Наум так і хлипа, як мала дитина, а мати, глядячи на сльози та на тугу Марусину, аж злягла, так що про молодих і казати!..»

Джерелами для написання повісті стала дійсність українсько­го села та народна творчість: українські балади, ліричні, весільні пісні, фольклорні мотиви (любові, розлуки, смерті закоханих). Від народної поезії — образність повісті, від казки й переказу — її розповідний стиль.

1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   52


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка