Всеукраїнська наукова конференція: „ Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні



Скачати 92.32 Kb.
Дата конвертації08.05.2016
Розмір92.32 Kb.




Національний університет

„Острозька академія”

Всеукраїнська наукова конференція:

Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні”


Напрямок: кримінально-правові науки

Кваліфікація злочинів при конкуренції частини і цілого кримінально-правових норм

Острог, 2005

Досить часто при кваліфікації злочинного діяння постає ситуація, коли фактично скоєне підпадає під ознаки декількох складів злочинів, але в той же час необхідно застосовувати одну кримінально-правову норму, оскільки вчинене є одним злочином і, відповідно, вимагає кваліфікації за однією статтею кримінального закону. Така ситуація в правозастосуванні називається конкуренцією кримінально-правових норм.

Проблема конкуренції кримінально-правових норм не є новою для юридичної науки. Однак наявні теоретичні розробки далеко не вичерпали даного питання. Найбільше проблем постає через відсутність певних уніфікованих правил вибору потрібної норми при різних видах конкуренції, а зокрема при конкуренції частини та цілого. Система чітких правил вибору потрібної норми дозволить забезпечити дотримання принципу non bis in idem. Найчастіше цей принцип розуміють як неприпустимість бути притягнутим до відповідальності одного виду за один і той самий злочин. Однак В.О. Навроцький спеціально наголошує, що стосовно кваліфікації ( а отже і конкуренції – Ф. О.) цей принцип означає: посягання не може кваліфікуватися за нормою Особливої частини кримінального закону, якщо інша норма з числа вмінених цій же особі повністю охоплює скоєне. [12] Тим не менше порушення цього принципу найчастіше трапляється при конкуренції норм, одна з яких є частиною, а інша – цілим.

Під конкуренцією частини і цілого, як зазначає В.М. Кудрявцев, розуміється випадок, коли в наявності є дві чи декілька норм, одна з яких охоплює скоєне діяння в цілому, а інші норми – лише його окремі частини. При цьому вказані норми знаходяться у відношенні підпорядкування, але не за обсягом, а за змістом. [10;225] Аналогічну думку висловлює і С.А. Тарарухін. [11;52] Стосовно правил вибору необхідної норми, то тут розходжень в теорії не спостерігається і повинна застосовуватися та норма, котра з найбільшою повнотою охоплює всі фактичні ознаки скоєного діяння, [10;226], оскільки вона передбачає найбільшу кількість фактичних ознак скоєного злочину і разом з тим розповсюджується на найменшу кількість злочинів, окрім даного. Хоча винятком є кваліфікація за сукупністю у тому разі, коли спосіб здійснення злочину є більш небезпечним, ніж сам злочин. [11;61]

Хоча теоретична рекомендація є дуже простою, проте на практиці виникає багато запитань, яка норма є цілим, а яка – частиною. Виділення виду конкуренції частини і цілого можливе, як ми вважаємо, лише на підставі суб’єктивних ознак мотиву та мети. У цьому випадку з об’єктивної сторони вчиняються діяння, які відповідають конкуруючим нормам-частинам, однак такі діяння, набувають суб’єктивних ознак мотиву (мети), які свідчать про більш широку спрямованість умислу. Найкраще це можна спостерігати на прикладі ст.113 (“диверсія”), склад якої за об’єктивною стороною більш абстрактно сформульований, ніж усі інші склади злочинів-частин, з якими конкурує ст. 113. Однак в цій статті до діянь, які би в інших випадках становили самостійні склади, додається спеціальна мета – підрив безпеки, обороноздатності держави. ВСУ також віддає перевагу спеціальній меті і у випадку її наявності радить у п.11 Постанови кваліфікувати діяння як диверсію без сукупності з ч.2 або 3 ст.89 КК. [1] Наступним прикладом можна навести перекваліфікацію судовою колегією ВСУ діяння К. з ч.2 ст.206 на ч.1 ст.106 КК УРСР, оскільки нанесення ним легких тілесних ушкоджень громадянину Р. не виражало явної неповаги до суспільства, тобто не отримало хуліганського мотиву, а було вчинено на ґрунті неприязних стосунків між їх дружинами. [5;137-138] У тому ж разі, якби вищезазначене діяння містило у собі хуліганський мотив, то воно кваліфікувалося би за ч.2 ст.206 КК УРСР.

Найбільша проблема при визначенні цього виду конкуренції полягає в тому, що позиція практиків і Верховного Суду є непослідовною у визначенні, які злочини поглинаються іншими, тобто які злочини отримують додаткові суб’єктивні ознаки мотиву та мети і перетворюються таким чином на інші злочини. Пленум ВСУ в одних випадках правильно звертає увагу судів, що насильство, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, повністю охоплюються ч.2 ст.141 чи ч.2 ст.144 КК УРСР і додаткові кваліфікації за статтями про легкі тілесні ушкодження, побої чи незаконне позбавлення волі не потребує. Аналогічно: ст.142 чи ч.3 ст.144 охоплюють собою середньої тяжкості тілесне ушкодження. Проте інша ситуація спостерігається з ч.3 ст.144 та іншими діями. В п.12 Постанови вимагання і тяжке тілесне ушкодження, заподіяне в процесі вчинення вимагання, рекомендується кваліфікувати за сукупністю ознак, проте вбивство з необережності повністю охоплюється ч.3 ст.144. [3] Сама ч.3 ст.144 містить поняття “тяжкі наслідки”; тобто окремі тяжкі злочини (з наслідками) вчиняються з метою, щоб змусити потерпілого зробити певні дії майнового характеру, отже і діяння, які призвели до вбивства з необережності теж мають цю мету. Якраз такі діяння (а також і саме вбивство з необережності) охоплюються ч.3 ст.144, а тяжке тілесне ушкодження, яке також вчиняється з цією метою, чомусь має кваліфікуватися за сукупністю. Щоб уникнути таких суперечностей, ми пропонуємо наступне правило: злочин, який утворюється в результаті додавання суб’єктивних ознак до іншого діяння, не повинен кваліфікуватися за сукупністю з цим діянням (інакше кажучи зі своїм способом). Єдиний виняток з правила слід встановити як наголошує В. О. Навроцький та інші науковці: якщо такі “побічні” злочини є більш небезпечними, ніж основний, тоді має бути кваліфікація за сукупністю. Хоча приклад Ф. Гальченко наводить невдалий, бо санкція ч.2 ст.188-1 не більша, ніж ч.2 ст.206 КК УРСР, однак автор вимагає тут кваліфікувати за сукупністю. [7;42]

Ще в одній суперечливій постанові Пленуму ВСУ в п.14 говориться, що хуліганські дії, які супроводжувались погрозою вбивством, образою громадянина та ін., належить кваліфікувати тільки за відповідною частиною ст.206. В той же час п.10 зазначає, що погроза вбивством, насильством чи знищенням майна відносно судді, якщо вона поєднана з грубим порушенням громадського порядку і явною неповагою до суспільства, повинна кваліфікуватися за сукупністю статей 176-2 і 206 КК УРСР. [2] В обох випадках, образа отримуює додатковий мотив неповаги до суспільства, проте рекомендації в кваліфікації різні. Хоча тут можливі заперечення, що в другому випадку також є об’єктом нормальна діяльність правосуддя, однак це можна розглядати як додатковий факультативний об’єкт, поруч з відносинами власності чи життя і здоров’я. Так само суперечливо пояснює п.10, що образу працівника правоохоронного органу у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків, поєднану з грубим порушенням громадського порядку, слід кваліфікувати за сукупністю ст.206 і ст.189-1. [2] Хоча і тут домінуючим є мотив неповаги до суспільства, який додається до діяння, передбаченого ст.189-1.

М.Й. Коржанський стверджує, що конкуренція частини і цілого є іншою назвою конкуренції безпосередніх об’єктів кримінально-правової охорони, а також, на його думку, мотиви вчинення злочину значення для кваліфікації не мають. [8;70] Такі твердження є прямо протилежними тому, про що ми вже зазначали: значення мають мотив та мета, які „додаються” до складу-частини і перетворюють його на склад-ціле. В якості прикладу конкуренції безпосередніх об’єктів М. Й. Коржанський наводить знову ж таки хуліганство. Цей злочин заподіює суспільно небезпечну шкоду не одному, а кільком об’єктам одночасно. При цьому головний об’єкт визначає суспільну сутність злочину, а додатковий безпосередній об’єкт становлять ті суспільні відносини, посягання на які не становить суспільної сутності цього злочину, але які руйнуються цим злочином поряд з головними. Факультативним безпосереднім об’єктом злочину є ті суспільні відносини, які певним посяганням в одних випадках зазнають шкоди, а в інших – ні. [8;58-60] Стосовно хуліганства, то головним об’єктом є відносини, які стосуються громадського порядку та громадської безпеки. Додатковим безпосереднім об’єктом є відносини щодо честі та гідності. А факультативним – майнові відносини та відносини з приводу здоров’я. Через це вчений вважає, що заподіяння шкоди для останніх не є способом хуліганства, а тому утворюється сукупність хуліганства і відповідних посягань на власність чи здоров’я. [9;82] З цим ми не погоджуємось, оскільки умисні дії, що порушують громадський порядок з об’єктивної сторони є досить різноманітними, в тому числі і шляхом спричинення шкоди майну чи здоров’ю. Важливо лише, щоб такі дії набували хуліганського мотиву; тим більше, що і дії, які грубо порушують громадський порядок, вчиняються не обов’язково способом приниження честі і гідності, а можуть, наприклад, виражатися у псуванні майна. Так Саксаганський районний народний суд м. Кривого Рога засудив Т. за ч.2 ст.206 КК УРСР за те, що він у стані алкогольного сп’яніння з хуліганських спонукань стукав ногами у двері квартири, де проживала К., пошкодив замки та двері. Тобто суд визнав способом хуліганства спричинення майнової шкоди з мотивів неповаги до суспільства і кваліфікував лише за ч.2 ст.206. Щоправда обласний суд скасував цей вирок у зв’язку з тим, що він не відповідав обставинам справи. [6;186-187] Таким чином, вважаємо правило виведене Коржанським (діяння, при здійсненні якого шкода додатковому об’єкту спричиняється факультативно, утворює сукупність злочинів [9;83]), – беззмістовним. Окрім того, двооб’єктність хуліганства заперечується деякими авторами, які вважають, що єдиним об’єктом тут є громадський порядок, інакше (якщо би було два об’єкти – громадський порядок та честь і гідність) довелося би визнати, що поза посяганням на особу чи на її честь і гідність відсутнє і посягання на громадський порядок, хоча як ми також зазначали, воно можливе і поза таким посяганням. [7;44]

Також М.Й. Коржанський для підтвердження необхідності окремої кваліфікації хуліганства та посягань на інші факультативні об’єкти посилається на ч.2 ст.206, яка, на його думку, не містить вказівку на такий опір представникам влади, що пов’язаний з насильством, а відтак ч.2 ст.206 слід кваліфікувати за сукупністю із ч.2 ст.188 (ч.2 ст.188-1, ст. 189-1 чи ч.2 ст.190). [8;69] Однак ч.2 ст.206 також і не вказує на відсутність насильства при такому опорі, в тому ми вважаємо, що кваліфікувати за сукупністю треба лише у разі, якщо санкція статті про насильницький опір представнику влади перевищує санкцію ч.2 ст.206.Так судова колегія ВСУ в кримінальних справах перекваліфікувала діяння С. з ч.3 ст.206 і ч.2 ст. 188-1 КК УРСР на ч.3 ст.206 КК УРСР, оскільки опір, вчинений ним представникові влади, повністю охоплюється злісним хуліганством, в процесі якого і було вчинено опір. [4;104]

Таким чином для забезпечення принципу недопустимості подвійного вмінення правила кваліфікації за нормою-цілим або нормою-частиною повинні бути єдиними, натомість поки що маємо часто суперечливі відповіді науковців стосовно кваліфікації при цьому виду конкуренції. Для вирішення цієї проблеми ми рекомендуємо перш за все провести уніфікацію рекомендацій, вміщених у постановах Пленуму ВСУ. Потім було би доцільно включити відповідні правила у вигляді нової глави до КК, що раніше вже було запропоновано В.О. Навроцьким.



Список використаних джерел та літератури:
I. Джерела.


  1. Постанова Пленуму Верховного суду України (ПВС –надалі) від 2.07.1976 № 4 “Про судову практику в справах про знищення та пошкодження майна шляхом підпалу або внаслідок порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки”. //Вісник Верховного суду України. – 2000. – № 2.

  2. Постанова ПВС від 28.06.1991 №3 “Про судову практику в справах про хуліганство”.

  3. Постанова ПВС від 25.12.1992 №12 “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності”. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2002. – № 8.

  4. Ухвала судової колегії Верховного Суду УРСР від 5.01.1967. // Радянське право. – 1967. – №3. – С.104-105.

  5. Ухвала судової колегії Верховного Суду УРСР від 5.09.1978. // Практика судів України в кримінальних справах: Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – К., 1993. – Вип.. 4. – С.137-138.

  6. Постанова президії Дніпропетровського обласного суду від 14.01.1987. // – Там само. – С.186-187.


II. Література.


  1. Гальченко Ф., Тарарухін С. Помилки при кваліфікації хуліганства.// Радянське право. – 1970. – №6. – С.40-45.

  2. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів. – К.: Юрінком Інтер,1998. – 416с.

  3. Коржанский Н. Й. Правила квалификации преступлений с учетом признаков объекта. // Советское государство и право.– 1985. – №5. – С.81-87.

  4. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. – 2-е изд., перераб. и дополн. – М., «Юристъ», 2001. – 304с.

  5. Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в следственной и судебной практике. – Киев: «Юринком», 1995. – 208с. Научно-практическое издание.


III. Автореферати.


  1. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації: Автореф. дис... д-ра юрид. наук: 12.00.08 [Електронний ресурс] /В. О. Навроцький/ Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. – Х.,2000. – 35с. – укр. //http://www.nbuv.gov.ua/ard/2000/oonvokpk.zip


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка