Володимир Владко аргонавти всесвіту



Сторінка1/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.4 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Annotation


Науково-фантастичний роман розповідає про незвичайні пригоди астронавтів, які здійснили подорож на загадкову планету Венеру.

Володимир Владко

ЧАСТИНА ПЕРШАРОЗДІЛ ПЕРШИЙ,РОЗДІЛ ДРУГИЙ,РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,РОЗДІЛ П’ЯТИЙ,РОЗДІЛ ШОСТИЙ,РОЗДІЛ СЬОМИЙ,РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ,РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,

ЧАСТИНА ДРУГАРОЗДІЛ ПЕРШИЙ,РОЗДІЛ ДРУГИЙ,РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,РОЗДІЛ П’ЯТИЙ,РОЗДІЛ ШОСТИЙ,РОЗДІЛ СЬОМИЙ,РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ,РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ,

ЕПІЛОГ,

ПІСЛЯМОВА

ПРО АВТОРА

Володимир Владко
АРГОНАВТИ ВСЕСВІТУ

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  



 

Малюнки художника Г. МАЛАКОВА Художнє оформлення Л. СКЛЮТОВСЬКОГО  



 

ЧАСТИНА ПЕРША


Астроплан летить на Венеру

 

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,

який описує виліт астроплана «Венера-1» з Земні в світовий простір, знайомить читачів з учасниками першої радянської міжпланетної експедиції — академіком Риндіним, геологом Соколом і професором Ван Луном, а також розповідає, як трудно освоїтися з неминучою під час космічного польоту втратою ваги.  



Спираючися руками на краї верхнього люка, академік Микола Петрович Риндін ще раз поглянув на гірський пейзаж, що розкинувся на сході перед астропланом. Він з насолодою дихав свіжим ароматним повітрям гірської долини, відчував м’яке тепло ранкового сонця, лагідний дотик ледве помітного вітерця до його сивого волосся. Із схилів долини до Риндіна долітали немов навмисно приглушені звуки, наче там глухо рокотав прибій. Микола Петрович обернувся. Неясний шум посилився. Десятки тисяч людей, що розмістилися по високих схилах на відстані кілометра-двох від ракетного корабля, помітили в біноклі сиву голову командира астроплана, яка показалася над люком, і дружними оплесками і вигуками вітали його. Певна річ, звідси, з астроплана, не можна було розібрати жодного слова, з схилів долинав самий гомін, який то наростав, то затихав. Народ прощався з відважними учасниками першої радянської міжпланетної експедиції. Простора широка долина з трьох боків замикалась крутими схилами гір, уздовж яких збігали вгору, сяючи ізумрудною зеленню, густі гаї, що немов умилися в недавньому ранковому дощі. І лише на сході, куди задумливо дивився академік Риндін, ті круті схили розступалися, відкриваючи оку далекий гірський пейзаж, увінчаний високою й неприступною сніговою вершиною, яка гордовито височіла в голубому небі. Гори, великі і малі, глибокі урвища і скелясті піки, стрімкі кручі і пологі схили в хаотичному нагромадженні тіснилися і товпились, наче пориваючись до далекого і величного в своєму одвічному спокої Казбеку. Це було примхливе царство зламаних, перетятих ліній, зигзагів, гострих і тупих кутів, які застигли тут у первозданному безладді так, як схотілося колись природі та її стихіям, що м’яли і ламали за доісторичних часів покірну земну кору. Тим більш разючою серед усього цього хаосу здавалася тонка, ідеально пряма лінія, прокреслена немов по лінійці поверх примхливих зламів гірського рельєфу. Ані на міліметр не змінюючи свого напряму на схід, лінія виходила з глибини долини і линула в далечінь і вище, до вершини Казбеку. Вона пробігала понад міжгір’ями і урвищами, підтримувана стрункими, сплетеними з металічного мережива естакадами; вона нестримно прокладала собі шлях серед величезних скель, розсуваючи їх і розкидаючи по обидва боки купами висаджених уламків. В далечінь і вище, в далечінь і вище йшла лінія, стаючи начебто дедалі тоншою, дедалі непомітнішою, аж доки погляд, нарешті, зовсім уже не міг розрізняти її в серпанку, що обгортав далеку сніжно-білу вершину. І дивно було думати, що тонка лінія, яка простяглася на багато десятків кілометрів між вершиною Казбеку й долиною, яка легко перетинала міжгір’я глибиною в кількасот метрів, — насправді являє собою масивну дворейкову дорогу завширшки біля десяти метрів. Для чого ж призначалася ця дивовижна залізниця, якщо проміж її рейками легко можна було поставити поперек великий вагон? Чому вона прокладена на дику й безлюдну вершину Казбеку? З якої причини ця дорога на всьому її протязі не відхиляється ані на йоту від лінії земної паралелі, що йде, як відомо, з заходу на схід, — і разом з тим, прокладена так точно, що за кожним відрізком її рейок можна було б безпомилково перевірити компас?.. У глибині долини, там, де закінчувалося полотно залізниці, височів величезний ангар, проте без бокових стін. На високих підпорах-фермах лежало широке склепіння. Саме сюди, до відкритого ангара, увіходили рейки залізниці, що простяглася до Казбеку. І під високим склепінням виднілася не менш дивовижна споруда, що нерухомо стояла на рейках. Вона нагадувала реактивний літак, але літак гігантських розмірів і ще стрімкіший за своїми обрисами, ніж усі літальні апарати, відомі досі людству. Довге веретеноподібне тіло споруди з відкритим нагорі люком, в якому стояв академік Риндін, виблискувало наче дзеркало, так бездоганно була відшліфована його поверхня, на якій не можна було відрізнити навіть сліду будь-якої заклепки чи то зварки швів. Прозорий матеріал ілюмінаторів у загостреній носовій частині, здавалося, органічно зливався з блідо-рожевуватим металом корпусу. Самий корпус, загострений спереду як голка, поступово товстішав ближче до середини, а потім знову починав звужуватися. І в цьому місці, ближче до хвоста, з корпусу виростали невеличкі, скеровані назад крила. Вони були такими малими порівняно з розмірами цілого апарата, що трудно було повірити в їх здатність підтримувати під час польоту величезний металічний корпус. Кожен кінець крила ніс на собі невеличку довгасту сигарку, також загострену спереду, що закінчувалася круглим отвором. Такий же отвір, тільки значно більших розмірів, був і в кормовій частині самого апарата, устаткованій одним вертикальним і двома горизонтальними стабілізаторами. Увесь апарат, на корпусі якого було ясно видно напис «Венера-1», лежав, наче в жолобі, у широкому і масивному візку. Колеса цього візка спиралися на рейки залізниці. Все це було добре видно із зелених схилів, де з кожною хвилиною ставало більше й більше глядачів. Тисячі, десятки тисяч людей з’їхалися сюди в цей день, — і одразу було помітно, що цього разу їх привабила аж ніяк не мальовнича кавказька природа. Спеціальні поїзди, низки стратопланів і літаків, нескінченні потоки автомобілів привезли сюди, до цієї гірської долини, делегації робітників, колгоспників, наукових діячів з усіх республік і країв Радянського Союзу, з народно-демократичних республік та інших країн світу. Схвильовані люди заповнювали схили зеленої долини наче природні ступені величезного гірського амфітеатру. І сам Микола Петрович Риндін відчував якесь неспокійне хвилювання, прислухаючись до далекого гомону вітань. Через які-небудь чверть години він з своїми супутниками мчатиме з неймовірною, приголомшливою швидкістю в міжпланетному просторі. Ракетний корабель понесе трьох товаришів, надовго відірваних від Землі, у невідомі простори космосу, далі й далі в глиб безкрайого космічного океану. Що чекає на них там?.. Та хіба ж можуть навіть найстаранніші, найглибші розмірковування передбачити те, що в дійсності станеться з ними? Особливо — на самій Венері? Так, на цій молодій планеті за аналогією з Землею мусить протікати своє життя. Це зрозуміло. Але яких саме форм набуло життя на Венері? Адже вчені могли судити тільки з тих даних, які давала в їх розпорядження Земля. Втім — хіба цього досить? Хіба міг би, наприклад, художник переконливо й живо відобразити на своєму полотні десяток людей, якщо б він знав усього лише одну-єдину людину, самого себе — і більш нікого?.. Так і наука, яка знає лише земні умови життя і більш ніяких, — хіба може вона бодай приблизно уявити собі форми життя на іншій планеті, нехай навіть схожій за зовнішніми, грубими ознаками з Землею? Звичайно, ні, — життя може набувати таких різноманітних форм, так варіюватися, що було б наївним провадити якісь далеко скеровані аналогії і грубо уподібнювати життя на Венері — земному. Але ж тоді відкриваються можливості для найнесподіваніших, найнеймовірніших форм життя на Венері?.. Так, Микола Петрович думав про це не раз — і кожного разу змушений був припиняти, кидати ці міркування, бо тут завідомо не можна було дійти яких-небудь, бодай відносно переконливих висновків. Неясний шум і гомін, що долинав із схилів, посилився. Риндін мимоволі підніс руку, відповідаючи на вітання. Його погляд впав на годинник. І цього було досить для того, щоб дисциплінований і точний розум академіка Риндіна миттю повернув його до дійсності. — Одинадцять сорок п’ять… Через п’ятнадцять хвилин — старт, — вголос подумав Риндін і, кинувши останній погляд на схили, рясно усіяні людьми, зійшов гвинтовими сходами вниз, закривши за собою люк. Автоматичний механізм дзвінко клацнув, притискаючи кришку люка, криві важелі висунулися з стін і, увійшовши до своїх гнізд, герметично замкнули верхній люк. Микола Петрович з задоволенням відзначив, як бездоганно почало діяти автоматичне обладнання астроплана. Саме так — максимум автоматизації! Команда корабля мусила тільки стежити за роботою автоматів і, в разі потреби, корегувати її, — таким було гасло учених та інженерів, які конструювали і будували перший у світі пасажирський астроплан. Сходи вели нижче й нижче. Цей прохід являв собою своєрідний повітряний шлюз, що замикався другим, внутрішнім герметичним люком. Користуючись шлюзом, можна було, наприклад, вийти із внутрішніх приміщень ракетного корабля на його поверхню навіть у міжпланетному просторі, втративши при цьому лише незначну кількість повітря. Другий люк автоматично замкнувся за Миколою Петровичем. Тепер кабіни астроплана були цілком закриті, ізольовані від зовнішнього світу. Жоден звук не долинав всередину корабля, а тим більше — до його центральної каюти, де чекали на Риндіна Вадим Сокіл і Ван Лун. — Через дванадцять хвилин вирушаємо, молоді люди, — звернувся до них Риндін, входячи до каюти, і спинився. Його уважний погляд одразу помітив вагання на худорлявому обличчі Сокола і насуплені брови Ван Луна. Поява Риндіна, очевидно, обірвала їх жваву розмову. — Що сталося, товариші? — спитав Риндін, переводячи погляд з одного на другого. Обидва мовчали. Нарешті, Ван Лун відповів: — Вадим не хотів вас турбувати, Миколо Петровичу. Але думаю, треба сказати вам. Ось, подивіться! Він простягнув руку. На його смуглявій жовтуватій долоні лежав звичайний чорний ґудзик, одірваний від одягу разом з маленьким шматочком темно-синьої тканини. Риндін здивовано поглянув на ґудзик. — Що це значить? — спитав він, вагаючись. — Миколо Петровичу, в астроплані хтось був, — переконано відповів Ван Лун. — Знайшов це сьогодні на підлозі. Синя тканина — не наша. У нас немає такого одягу. Ґудзик залишив хтось сторонній. Він поспішав, зачепився за щось, обірвав ґудзика. Навіть не помітив цього. Значить, дуже поспішав. Професор Ван Лун говорив з м’яким, ледве чутним акцентом, короткими, енергійними фразами, іноді з помітним трудом підбираючи потрібні слова. І від цього його мова здавалася ще виразнішою. Сокіл неуважно махнув рукою: — Нема про що говорити, Миколо Петровичу. Я оглянув усі приміщення корабля. Нікого, звісно, немає. Скоріш за все, цього ґудзика загубив хтось з механіків чи прибиральників. Адже в них саме такі сині комбінезони. А Ван завжди перебільшує! Ван Лун мовчки поглянув на Сокола, і ледве помітна іронічна усмішка трохи підняла кінчики його повних губ. Ця посмішка, що наче завжди ховалася у вузьких очах професора, ладна була першої-ліпшої хвилини оживити вуглуваті риси його тонкого розумного обличчя. Ван Лун рідко посміхався, ще рідше сміявся; глибокі зморшки на його молодому обличчі і сиве пасмо у гладкому, блискучому чорному волоссі красномовно говорили спостережливій людині про суворі й важкі випробування, які довелося йому перенести в житті. Микола Петрович похитав головою. Стурбоване обличчя академіка свідчило про те, що несподівана пригода непокоїть його. Кілька секунд він також мовчав, міркуючи, а потім вимовив: — Доводиться приєднатися до вашого припущення, Вадиме. Навряд чи хтось сторонній міг опинитися в астроплані, та й нема йому тут чого робити. Ван Лун промовчав. Сокіл з готовністю кивнув головою. — А зараз — прошу по місцях, — продовжував Риндін твердо. — Через десять хвилин старт. Ви прекрасно знаєте, що час нашого вильоту точно обумовлений взаємним розташуванням Землі й Венери, яке повториться не скоро. Хвилина запізнення потягне за собою ускладнення під час шляху, зрив розрахунків, зміну маршруту. Земля і Венера не ждуть, по місцях!  



 

Риндін з задоволенням відзначив, як бездоганно точно, наче на тренуванні, виконали його команду обидва помічники, як вони спокійно й швидко підійшли до пневматичних гамаків, уляглися в них, закріпилися широкими ременями. Пружини й гумові амортизатори гамаків натяглися під вагою людей. — Ми готові! — пролунали одночасно голоси Сокола і Ван Луна. — Чудово, — відгукнувся Риндін і пройшов у передню, навігаторську каюту, що містилася на самому носі корабля. Десятки тисяч біноклів стежили за ракетним кораблем з високих схилів долини: кожному з людей, що зібралися тут, хотілося помітити перший його рух. Проте астроплан лишався нерухомим, лежачи в жолобі ракетного візка, який мусив понести його на вершину Казбеку і звідти, наче катапульта, жбурнути у простір. І стрілка годинника нестерпно повільно повзла до наміченого, відомого кожному, строку — дванадцяти годин дня. Час завмер, час немов спинився! Академік Риндін спокійним і зосередженим поглядом окинув ще раз таку знайому йому навігаторську рубку. Праворуч і ліворуч крізь два широкі круглі ілюмінатори з товстого органічного скла, яке не поступалося за міцністю сталі, було видно чисте голубе небо. Риндін підійшов до ілюмінатора, подивився в далечінь. Він побачив рейкову злітну доріжку, яка йшла до Казбеку і, немов найтонша нитка, губилася далеко під самою вершиною гори. — Так, — промовив він, відходячи од ілюмінатора. Широке, вигідне крісло прийняло його тіло в свої обійми. У цьому кріслі не було жодного твердого виступу; м’які, наповнені повітрям подушки оточували Риндіна з трьох боків, підтримували його спину й голову. Здавалося, що тіло просто висить у повітрі, не спираючись ні на що. Коли астроплан буде стрімливо набирати швидкість, перевантаження тіла стане надто великим, його треба всіма засобами пом’якшити. Ван Лун і Сокіл у своїх еластичних гамаках мусили відчувати себе добре, незважаючи на трикратне перевантаження, кінець кінцем припустиме для міцної, здорової людини. Риндін не міг користуватися гамаком у відповідальний момент зльоту: попри цілковиту автоматизацію роботи двигунів, попри телеконтроль з Землі, — він все ж зобов’язаний був стежити за індикаторами і ані на хвилину не залишати прилади без догляду. Тому він користувався кріслом, певна річ, не таким вигідним, як широкий гамак, але таким, що давало можливість бачити прилади і в разі потреби користуватися пультом керування. Впевненим рухом Микола Петрович поклав руку на цей центральний пульт, включив струм до сітки двигунів. Спалахнула зелена контрольна лампочка — маленьке очко посередині пульта. Все було в порядку. Потім він поглянув на оранжеву кнопку, яка включала ракетні двигуни на візку. Щойно її буде натиснуто, — двигуни візка почнуть працювати і, з величезним прискоренням штовхаючи астроплан уздовж рейкової доріжки, винесуть його на вершину Казбеку. І в той момент, коли корабель відділиться од візка, продовжуючи за інерцією свій рух у розрідженому повітрі гірських висот, автоматично включаться його власні потужні ракетні двигуни, що працюють уже на атомному паливі — атоміті. Прискорення триватиме далі й далі, аж доки астроплан не досягне космічної швидкості. І на весь цей період, з моменту включення двигунів візка і до досягнення космічної швидкості, — екіпаж корабля міг бути вільний. Двигуни астроплана працювали автоматично, а всі корективи до їх роботи мусили вносити інженери з поверхні Землі, які стежили за польотом астроплана за допомогою радіолокаційних установок; в міру потреби вони по радіо можуть впливати на роботу двигунів. Ці ж самі спостерігачі стежитимуть і за виходом астроплана на курс в земній іоносфері. Все, безсумнівно, було в повному порядку. Микола Петрович підвів угору зосереджене обличчя. Погляд його спинився на безлічі індикаторів, циферблатів і шкал, які заповнювали собою не тільки весь простінок між ілюмінаторами, але й стіни вище і нижче їх. Це було дуже складне господарство. Сюди сходилися проводи з усіх частин корабля, від усіх його автоматично працюючих приладів. Навігатор, сидячи в своєму кріслі, міг бачити, як точно й справно працює кожен прилад, кожен апарат; в разі найменшої несправності під циферблатом чи шкалою, які говорили про роботу апарата, спалахувала тривожна червона лампочка. Прямо перед Риндіним рівним зеленуватим світлом сяяв прямокутний дзеркальний екран перископа астроплана, який дозволяв навігаторові, знову-таки не сходячи з місця, бачити все, що відбувалося навколо корабля: йому треба було тільки легким натиском руки повертати перископ у потрібному напрямі. Бистрим поглядом Риндін пробіг по циферблатах і шкалах. І тут все було в порядку. Отже… Годинник підтвердив, що до дванадцятої години лишається хвилина — всього одна хвилина! Рука Риндіна наблизилася до оранжевої кнопки, яка включала допоміжні ракетні двигуни візка. Різкий дзвінок попередив Сокола і Ван Луна, які лежали в центральній каюті, про старт. Обличчя Риндіна набуло суворого, рішучого виразу, очі звузилися. Ось він, вирішальний, відповідальний момент! Рука Миколи Петровича, що лежала на пульті, ледве помітно напружилась, натискаючи оранжеву кнопку. І тієї ж миті здригнулися десятки тисяч людей на високих схилах гірської кавказької долини. Крізь скло біноклів вони побачили під кораблем тонкі, прозорі цівки диму. Спочатку це нагадувало всього лише звичайний димок з вихлопних труб автомобіля чи мотоцикла. Але це була тільки одна мить. Слідом за тим з чотирьох сопел візка вихопилися майже прямі туманні струмені сірого диму. Міжпланетний корабель м’яко рушив уздовж рейкової дороги. Струмені диму перетворилися на скажені вихори, що безнастанно крутилися. І астроплан, з кожною миттю прискорюючи рух, ринув уперед. Тільки тепер до людей на схилах долинули звуки лютого шипіння, яке переходило у високий свист, наче хтось розривав величезний шмат полотна. Секунда, дві, три… Астроплана вже не було в долині, він вилетів на рейкову дорогу і мчав нею до Казбеку. Але його прискорення було таким швидким, рух так наростав, що він майже зразу ж таки зник, немов розчинився в повітрі. Тільки хмара сірого диму, що повільно розпливалася в стривоженому повітрі, нагадувала про шлях, яким пролинув міжпланетний корабель рейковою злітною дорогою. Лише спостерігачі на спеціальних вишках, де стояли стереоскопічні підзорні труби, заздалегідь наведені на вершину Казбеку, відзначили, як в одну невловиму мить над нею промайнула крихітна темна рисочка, що відірвалася від рейкової дороги і зникла за обрієм. Та ще на екранах радіолокаційних приладів, ледь здригаючись, позначалася світлова крива лінія польоту астроплана «Венера-1», який покидав земну атмосферу… У каюті корабля не було чути звуків ракетних двигунів візка. Микола Петрович відчув лише, як поважчало його тіло, як воно почало глибше втискуватися в еластичні подушки крісла. Це було тільки початком. Потім тіло наче налилося свинцем, подушки крісла натиснули на нього з усіх боків. Напруження дедалі збільшувалося, швидкість наростала. Треба терпіти, це неминуче, швидкість дійде до передбаченої норми і спиниться на ній, треба чекати і освоюватися… Риндін спробував поворушити рукою. Вона майже не слухалася, обважніла в такій мірі, немов на ній повисли гирі. Перед очима пливли фіолетові кола, переплітаючись і розпливаючись. А як почувають себе Сокіл і Ван Лун?.. Напружуючи всі сили, він дотягнувся рукою до пульта і натиснув на одну з кнопок. Спалахнуло жовте очко сигнальної лампочки: включилася гучномовна телефонна установка. — Як почуваєте себе, друзі? — промовив Риндін напруженим голосом, який дивно змінився. — Все гаразд, Миколо Петровичу, — почув він голос Ван Луна, що також змінився і був дивно напружений. — Гадав, буде важче. Очевидно, добре допомагають гамаки. Вони прогинаються дедалі більше. Відтягуються назад. — Незабаром все це скінчиться, — спробував сказати цілком невимушено й безтурботно Риндін. — Ми йдемо вже на наших власних двигунах. Відчуваєте вібрацію? — Аякже! Скільки набрали? — Майже п’ять тисяч метрів на секунду, — відповів Риндін, глянувши на шкалу покажчика. — Ну, тихо! Мовчимо! Швидкість наростала. Яка все ж таки страшна річ це перевантаження! Якщо воно перевищить припустимі межі, то діятиме руйнуюче на нервову і серцево-судинну системи людини, на органи слуху й зору. Академік Риндін знав, що перевантаження під час прискорення астроплана буде не більше як потрійним. Але й в цьому разі пасажири змушені деякий час відчувати потроєну важкість. Його власне тіло, яке важить за звичайних умов сімдесят п’ять кілограмів, зараз, у період прискорення, потягнуло б на вагах цілих двісті двадцять п’ять кілограмів. І це відчувається помітно, навіть надто помітно! Серце б’ється різкими поштовхами, ледве справляючись з масою крові, відкинутою прискоренням назад. Тіло відчувається, наче неймовірно важка кам’яна брила… а прискорення все триває! Стрілка покажчика швидкості вже підходить до позначки «9,0», астроплан пронизує іоносферу… він поступово входить у найвищі, найрозріджені її шари… стрілка наближається до позначки «10,0»… прекрасно!.. Тільки б менше було перед очима цих набридливих фіолетових кіл, як вони заважають, дратують… Думки Риндіна, уривчасті й безладні, сумбурно виникали, переганяючи одна одну. Це було схоже на гарячковий стан, коли людина не може ні на чому зосередитися. Проте в такому стані мислення буває неясним, туманним, а думки Миколи Петровича, хоча й мелькали дуже швидко й безладно, але кожна з них зокрема лишалася чіткою й ясною. І ці думки весь час поверталися до головного, — до покажчика швидкості, яка невпинно наростала і звільнювала астроплан від могутньої сили земного тяжіння. Стрілка покажчика повільно посувається повз позначку «11,0»… тепер лишаються тільки десяті частки кілометра, тільки сотні метрів… Чи не уповільниться тут прискорення?.. Ні, стрілка рухається все так само рівно… Позначка «11,3» пройдена… Зараз… зараз… Ось вона, вирішальна помітка «11,5»! Є космічна швидкість, її досягнуто! І тієї ж миті Риндін відчув, як його тіло рвонулося вперед, затримуване тільки широкими ременями, якими він був прикріплений до крісла. М’які подушки ніби одразу стали більш пружними, наче в них звільнилися несподівано тугі пружини. Вони виштовхували тіло Риндіна з крісла. Стрілка покажчика швидкості вже не рухалася далі праворуч. Вона завмерла на позначці «11,5». Автоматичний устрій працював бездоганно. Ракетні двигуни вимкнулися. Зникла помітна вібрація, яка свідчила досі про їх напружену працю. І все тіло звільнилося від тягаря, який давив. Риндін відчув, як легко й вільно стало дихати. Він спробував спертися вигідніше на ручку крісла і відчув, що м’які подушки відштовхнули його вгору. Виходить, — уже невагомість? Тоді треба бути дуже обережним, з нею треба освоїтися… Адже ж можуть з’явитися дуже неприємні відчуття, незважаючи на велике попереднє тренування, яке проходили учасники експедиції, незважаючи на полегшуючу дію вжитих ними перед стартом спеціальних препаратів… Микола Петрович повільно й акуратно розстебнув замок широких ременів, що прикріпляли його до крісла, і сперся на ручки. Цього руху було досить для того, щоб крісло у відповідь підступно відкинуло його від себе у повітря. Він хотів ухопитися за ручки і не встиг, його руки промахнулися в різкому русі. Крісло раптом опинилося навіть не внизу, а десь збоку — і продовжувало віддалятися вбік і вгору. Каюта повільно поверталась навколо Миколи Петровича, що висів у повітрі. Ні, виявляється, з усім цим не так легко освоїтися! Здавалося з цілковитою очевидністю, що він, Риндін, абсолютно не рухається, а нерухомо висить у в’язкому і в той же час пружному повітрі. А каюта разом з усім обладнанням все так само повільно повертається навколо нього, загрозливо насуваючись в той же час однією стіною на Миколу Петровича. Пульт керування з кріслом, що стояло перед ним, був уже збоку і внизу. Потім він разом з усією каютою поплив убік. — Ні, це просто-таки забавно! — вихопилося у Миколи Петровича. Певна річ, в усьому цьому не могло бути нічого несподіваного ні для академіка Риндіна, ні для його супутників. Вони були підготовлені до явищ невагомості. Але одне діло — теоретичне уявлення, і зовсім інше — фізичне відчуття. Риндін чудово знав — теоретично! — як буде поводитися за умов невагомості його тіло і якою своєрідною буде поведінка всіх речей в кораблі. Все було саме так, як передбачалося. Проте орієнтуватися на практиці і керувати своїми рухами виявилося неймовірно трудно. Кожен з них тягнув за собою несподівані наслідки. Складніше за все було освоїтися з парадоксальним відчуттям «верху» і «низу». «Верх» кожної миті був там, де перебувала в цю мить голова Миколи Петровича, а «низ» — там, де лишалися ноги. Позначалися земні звички. І неможливо було примусити себе відчути власні повороти і зміни пози. В усіх випадках здавалося, що тіло лишається нерухомим, а навколо обертаються і переміщаються стіни каюти і її обладнання. Помах рукою направо — і вся каюта починала повертатися туди ж таки, а водночас на нього ніби навалювалася ліва стіна. Помах рукою в інший бік — і знову обертання каюти, але вже в зворотному напрямі… «Гаразд, починаємо освоюватись!» — вирішив Риндін, посміюючись з самого себе. Він підтягнувся до найближчої стіни каюти (чи, вірніше, примусив, як здавалося, її повернутися і наблизитися до себе). Тут він міцно схопився за одну з численних шкіряних петель, вроблених в ній. Його тіло від різкого руху вдарилося об стіну, — і в цю хвилину академік Риндін по заслузі оцінив передбачливість варшавських учених, конструкторів внутрішнього обладнання астроплана. Стіни й стеля каюти були оббиті м’яким, пружним матеріалом. Коли б не це, — на боці Миколи Петровича виник би порядний синець від удару об стіну. Тепер Микола Петрович, тримаючись за петлю, легко перевернувся в повітрі і повиснув, як здавалося, під пультом. Мабуть, для стороннього спостерігача це була дуже дивовижна поза, — чи то він повернувся догори ногами, чи то повиснув у неприродному стані уздовж бокової стіни каюти. Проте Риндін не помічав цього, йому було цілком зручно, доки не псували справу різкі нерозраховані рухи. Він лежав у повітрі цілком вільно, не роблячи ніяких рухів і ні на що не опираючись. Лише однією рукою він тримався за шкіряну петлю в стіні. Весь міжпланетний корабель наче спинився в просторі, завмер у цілковитому спокої, — ані найменшої вібрації, відчуття абсолютної нерухомості! Микола Петрович уперше весело посміхнувся; невагомість виявлялася страшенно цікавою! А як там товариші? Адже вони без команди, без його розпорядження, безумовно, навіть не рушили з місць. Ай, він зовсім забув про них, негаразд! Пульт керування все так само висів над ним. Не випускаючи шкіряної петлі з лівої руки, Риндін потягнувся правою до пульта і включив гучномовний телефон. І зразу ж таки пульт хитнувся і поплив убік, хоча звичайно насправді відштовхнувся від нього сам Микола Петрович. Знову ілюзія через невагомість! Начальник експедиції голосно промовив: — Можна залишити гамаки, товариші! Все гаразд. Ми — в міжпланетному просторі!  

 

 

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка