Володимир Сосюра Третя рота



Сторінка8/13
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.88 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13
XLVI

Я знову марю про Констанцію. Вона мені щоночі сниться. Я ж скоро буду дома і побачу її. Я все декламував із Шевченка: Коли зустрінемся ми знову,


Чи ти злякаєшся, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді промовила б мені?[105]

Мене посилають на Донбас для громадської роботи. З клисавета до Харкова я їхав чотирнадцять днів. Біля «Нової Баварії»[106] я не витримав, покинув ешелон і пішки прийшов до Харкова. На Донбас потяг ішов швидко. Мені було радісно й тривожно. Не вірплося, що я знову побачу миле, рідне село, ті кривенькі тини, про які я боявся марити, бо кругом було так багато смерті… В Лисичому потяг довго стояв. Була ніч. і я пішов по знайомому путі до своєї станції. Це було недалеко — півтори версти. Рипів під ногами сніг, так, як тоді, як колись, коли я, закоханий, ходив у Лисиче. За поворотом блиснули огні заводу. Вони привітно добігли по рейках до мене, і стало чомусь страшно. Невже я дома? Голова стала порожньою. Всі думи зникли. Я хочу хоч одну спіймати, але не можу. Нарешті я спіймав думку. І мене залила радість повороту. Коли входив в село, скінчилась вистава в робітничому клубі, і я побачив знайомих хлопців. Коли я їхав на фронт, так ці хлопці були маленькі, а тепер вони були вищі за мене, багато з них поженилися і навіть мають дітей. По Красній вулиці я йшов додому. Як і колись, блимав вогник в маленькому вікні хворостянки. Я постукотів в двері. — Хто там? — Володька. Двері швидко відчинилися, і крик «Володька!» злився в одне божевільне радісне виття. Мати була в сусіди, її покликали, і вона з плачем упала мені на плече. Ще коли я підходив до дому, мені сказали про смерть брата. Я страшно плакав за ним. Мати розказувала, який він вже був великий, що не вміщався на скрині. Він перший одержав мого листа з фронту. А думали ж, що я вже вбитий. Мати служила по мені панахиду. Олег умер од тифу. Він так і не дочекався, щоб я привіз йому із фронту галіфе. А він так хотів галіфе — синє з золотими кантами. Мені брат розказував, який він був дужий. Ще як малим, так бив парубків, а коли підріс, так його боялося все село і любили всі дівчата. Коли він умер, на домовину принесли багато вінків і сліз… Махно ще був не ліквідований, і через наше село проходили банди. Комунарів було мало, і вони мусили ховатися в заводських трубах. Мати робила самогон, і я перекидав їй його. Вона плакала і казала: — Нема того Володі. Умер наш Володя. А я в обідраній шинелі і в полатаних штанях натхненно співав «Мы кузнецы» і по ночах з рушницею біг на тривогу. Мати казала: — Он другі комуністи, що приїхали з фронту… у них і галіфе, і гроші, а ти як був босяком, так босяком і зостався. Я її заспокоював і казав, що скоро буде гарно всім жити, не тільки одним нам. А в село привозили порубаних кооператорів і комуністів. Я лежав в тифу в заводській лікарні, а прямо в вікно було видно часовню, куди щодня носили мерців. Я думав — скоро і мене туди понесуть. Після кожного приступу я виписувався і все розказував на вулиці хлопцям про бої, а вони, купами, з розкритими ротами слухали, доки мене не ламав новий приступ, і я лягав знову до лікарні. Це був останній тиф. Я майже вмирав, а тут іще мати приходила й плакала, що нема чого їсти, щоб я написав їй записку до кооперативу. Вона хотіла надіти мені на шию хрестика, але я одмовився. Мені снилися попи, повстання, власне, це був бред. Серце швидко билося, і я марив, коли воно лерестане так швидко битися, та все просив лікаря послухати мені пульс… За сім день після того, як я виписався із лікарні, мене «в порядке боевого приказа» викликає Лисичанський партком і дає призначення. А по селах рубають партробітників, і бандити на тім боці Дінця гукають перевозу. По залізниці кругом села весь час ходить броневик. Мене посилають по службовій справі в Бахмут. Бахмут… Невже я побачу Констанцію? Це ж моя вічна мрія на фоні крові й смерті. Був квітень, і я, блідий, смуглява смерть у шоломі, їхав до своєї мрії. Констанції не було дома, вона працювала в губнаросзіті секретарем соцвиху. Батько її набивав цигарки. Я так багато хотів йому сказать, але чомусь тільки сказав: «Дайте закурить». Він дав мені закурити і почав говорити про політику, як його більшовики ганяли на примусові роботи. Але про все це він розказував весело, не злобливо. Брат Коті, Броня, був в армії. Я пішов до губпаросвіти. Найшов кімнату соцвиху, одчинив двері і біля стіни з лівого боку побачив за столом Копстанцію. — Здесь тов. Рудзянская? Вона обернулась, глянула на мене, хотіла щось сказати і захлинулась. Я був наче мертвий. Піді мною не було ні підлоги, ні стін навколо… Мені здавалося, що коли я побачу Котю, так од щастя я упаду. Мені навіть так і снилося, що от я йду до Котиного ганку, а на ньому стоїть вона. Я підійшов до неї і впав біля її ніг, вниз лицем. Лежу й мовчу і тільки чую, як солодко й тяжко б'ється моз серце. Підіймаю голову, а на ганку стоїть не Котя, а її батько. Я питаю: — Де Котя? — Она уехала на полярный круг. Але в уяву я не впав, а тільки хитався і здавався собі легким-легким, неначе пір'їнка. Ми вийшли з Котею в коридор, але не могли говорити, тільки дивились одне на одного та зітхали. Потім я ходив до Коті і, коли говорив з батьком, усе дивився на неї так, як тоді, весною 18 року, а вона просила, щоб я так не дивився на неї, і чомусь полотніла. Я був такий щасливий, що нічого не помічав і не хотів помічати. Котя показувала мені, які в неї маленькі туфлі. Дійсно, в неї манюсенькі туфлі. Але я іі досі не знаю, чому вона ховала од мене свої ноги, коли була босою, ще тоді, весною 18 року… Мене, як неправильно демобілізованого, латиші знову забрали до армії, і медична комісія дала мені місячний відпуск, щоб поправити після тифу здоров'я. Я цей час хотів використати в Москві, ознайомитися з літературним світом і лишитися там. Одного разу Котина мати сказала мені, що Котя хоче поговорити зі мною. Ми вийшли. Йшли по тій же Магістратській вулиці. Котя хоче мені щось сказати й не може. Потім вона сумно й несміливо показує свою праву руку, а на ній, на пальці, обручальний перстень, що я його до цього часу зовсім не бачив. Такий я був дурний і щасливий. і чудно, я зовсім спокійно прийняв це, тільки став якимось порожнім, і життя одразу почорніло. В цей день я їхав, і ми довго ходили з Котею по якомусь пустирю. Я, наче сонний, водив її взад і вперед, плутав, крутив, і вона покірно йшла за мною, тільки була бліда, бліда. Мені треба йти, і я спинився з нею біля воріт. і от нахлинули сльози. Вони нахлинули з такою силою, що я не витримав і заплакав. Я тяжко плакав над своїми мріями. І жалко, безумно жалко було, що три роки на фронтах, в огні і тривозі я ніжно марив за цією людиною. Я крізь ридання говорив їй про це, а вона стояла мармурова й холодна. Я плачу й кажу: — Дай я тебе хоч на прощання поцілую. А вона не хоче… Я плачу й кажу: — Ну дай я поцілую хоч волосинку… А вона не хоче… Ох, як тяжко я плакав над трупом своєї любові… Вона казала, що вже пізно, що я ніколи не забуду і не прощу її… Вона не хоче кинути мені, як собаці, «недоїдки»… Вона каже: – Ідіть… — Ти ж казала колись, що де б я не був, ти будеш стежити за мною і прийдеш до мене… Коли ти його розлюбиш, ти прийдеш до мене. Вона довго мовчала, потім тихо й мертво: — Прийду… ідіть… — Ну скажи хоч «іди». – Іди… Тоді я йду по брудній вулиці і плачу, плачу… Щоб не помітили перехожі моїх сліз і ридань, я зігнувся і заховав лице в шинель… Потяг одійшов од станції, і страшно і тоскно закричав свисток… Я їхав наче в безодню… Я ж комунар… Моє життя належить колективові… Але в безодні моєї муки потонули і колектив, і комуна. Мені зовсім не хотілося жити. Не було стимулу. В вагоні їхав труп… і в останній момент, коли здавалось, що серце розірветься од болю, наді мною, над моїм заплаканим і помертвілим лицем ніжно нахилилося обличчя Ольги. Теплі очі привітно зоріли під лахматою шапкою, і губи її червоні, незабутні губи, говорили про щастя, що не все загублено для мене… і мені стало легше… XLVII


Харків… Квітень, юність, сонце, надії… Я пішов із товаришкою Піонтек[107], яку знав іще в Одесі. Вона повела мене в бібліотеку-читальню ЦК КП(б)У. Ми зайшли в тиху кімнату, де на канапі в синьому костюмі з рудою борідкою Христа сидів маленький чоловічок, схожий на західного робітника, і читав газету. Товаришка Піонтек попросила мене почитати їй свої вірші. Я читав їй мої російські поезії, а маленький синій чоловічок читав газету, не звертаючи на нас жодної уваги. Я спитав Піонтек: — А вы понимаете по-украински? — Да. І я почав читати їй «Відплату». Коли я читав, наш сусіда одіклав газету і уважно слухав, доки я не скінчив. Потім він підвівся з канапи і підійшов до нас. Це був товариш Кулик[108]. — Хто ви такий будете, товаришу? — спитав він мене. Я сказав. І Піонтек попросила товариша Кулика одкликати мене з армії як молодого поета, що подає надії. І товариш Кулик, як завагітпропу ЦК КП(б)У, одкликав мене через «Учраспред» ЦК з армії. Пока оформлювали моє відкликання в розпорядження ЦК, я, як командирований з периферії військовий політробітник, був улаштований в «Червоному готелі» і мав багато вільного часу. Я познайомився в редакції газети «Вісті»[109] з товаришами Коряком[110] і Блакитним[111]. Коряк — маленький і гостроносий, в довгій кавалерійській шинелі, перебивав мене захопленими вигуками, коли я читав йому «Відплату». Він дякував мені за «гарні переживання» і говорив: — Де ви були? Ми так давно чекали вас в українській літературі… Нам доводиться друкувати таку їрунду! — А ви цієї єрунди не друкуйте, а друкуйте мене, — наївно сказав я йому. Читав я Корякові й мої вірші російською мовою про любов, трави, шахти, і крізь спомини і розлуки з рідним селищем — «солодкий дим заводу». І Коряк порадив мені про це ж саме написати українською мовою. На другий день я приніс йому «Червону зиму». Хоч місто і взяло мене в свій солодкий полон, але мені все снилися зелені пахучі береги Дінця, ріки мого смуглявого хлоп'яцтва, з якими я познайомився ще малям… Одгорів метушливий день. Я повертався до готелю. В номері з меблів були ліжко, стіл, стілець і шафа з дзеркалом для одежі. От із цією шафою, власне, з трюмо в ній, і зв'язане народження «Червоної зими». Я стояв перед трюмо, звідки на мене дивився смуглявий юнак, і раптом я ніби розтанув в тумані і зник у свічаді, а замість мене простяглася важка, грозова й радісна дорога мого молодого життя… Я пригадав свої перші трудові кроки, друзів своїх, з якими ділив і радість і горе, рум'яних чорнобривих дівчат, і місячні половники, і те, як радісні робітничошахтарські колони вітали революцію, а я, сп'янілий од щастя, ішов у цих колонах і цілувався з такими ж, як я… Ось тривожно і грізно кричить заводський гудок, і цей залізний і довгий крик туго і владно б'є по нервах і кличе, кличе… В небі рвуться і тануть димки шрапнелі, наче безжурні хмарки, але з них летить смерть… Ми з гвинтівками в руках біжимо до заводу по вулицях, повних кулеметної стрілянини, на бій за владу Рад… Дороги, дороги, дороги… Сніги, ешелони, кров… І нарешті, мов казкова жар-птиця, в радісних руках мільйонів — Перемога! З тисячами таких же, як і я, повертаюсь на село. Мене тяжко засмутила смерть брата Олега, що так і не дочекався мене з фронту з галіфе для нього, про яке він наївно мріяв, працюючи на заводських каламажках… Йому було сімнадцять років. Туга і радість злилися в мені в золотий спомин душі, що вилився в пісню і став «Червоною зимою»… Я дивився в трюмо і співав і плакав, співав і плакав… Про форму я не думав. Вона сама виникла з ліричної повені, що залила мою душу… Я не писав, а складав поему. І коли я скінчив, то відчув таку щасливу спустошеність, якої більше ніколи не відчував ні до, пі після «Червоної зими». Все: і композиційна будова, і лірико-епічний сюжет з наростанням ліричного струму, його кульмінацію і спадом, мелодика в будові словесних сполучень, образи — все це народилося з пережитого і передуманого, як дитина першої любові, в сонячному русі почуття, вагітного думкою… Слова, як намисто на нитку, нанизувались на мотив і зливалися з ним, щоб стати піснею моєї, нашої революційної юності. Другого дня я пішов до Василя Блакитного. Він кудись ішов з товаришем і спускався сходами. Там же, на сходах, я дав йому рукопис поеми. Він глянув на перші рядки, і враз його очі синьо й щасливо засіяли… — А гарно… Дивись! — захоплено вигукнув він до товариша і прочитав те місце, де «шикують злидні нас юнак до юнака»… У поеми не було ще назви, і Блакитний взяв її з самого тексту: «О не забуть мені Червону ту Зиму!» Він порадив мені назвати поему «Червона Зима». Мене призначили інструктором преси при ЦК КП(б)У. Звичайно, інструктор преси з мене був нікудишній, я тільки ходив по шумливому Харкову, закохано пив юнацьким серцем його життя, мріяв і складав у голові вірші. Поетична лабораторія у мене і зараз у голові. Я перекреслюю і виправляю рядки віршів у голові, а не на папері, а коли впливаю образи на папір, то жодних перекреслень і виправлень не буває. Звичайно, іноді я виправляю і перекреслюю на папері, але, як правило, поетична лабораторія у мене в голові і в серці. Я записався в марксистський гурток при агітпропі ЦК. Старий більшовик товариш ікс, що вів цей гурток, якось сказав усім, показуючи на мене (я любив задавати запитання, і ця звичка у мене залишилася змалку й до сивини): — Судя по вопросам этого товарища, у него знаний на профессора, но только они у него не организованы. І він нам розповідав, як треба систематизувати набуті знання, розкладати їх у голові «по полочкам». Чудесна людина був дорогий і незабутній товариш ікс. Його спокійне і мудре лице і добрий зір із-за шкельців пенсне стоїть переді мною як приклад великої самодисципліни, спроможності і організованості. Але не довго я був інструктором преси. Між іншим, моє інструкторство показує, яка чула і прекрасна більшовицька партія. Як мати, в особі тт. Піонтек, Кулика, Коряка, Блакитного, вона зрозуміла мою душу поета, майже не пристосовану до життя людину, і давала мені всілякі поблажки, «панькаючись» зі мною, як казали мої вороги, на протязі довгих років і піднімаючи мене доброю рукою, коли я падав серцем на гостре каміння жпття. Велика партіє. Якби я вірив у бога, я б молився тобі, так я люблю тебе і схиляюся перед тобою як твій смуглявий син, якому ти дозволила і допомогла залишити до сивого волосся дитячу душу і юну пісню, що живе тільки тобою, моя партіє, мати моя геніальна! Оргбюро ЦК, в особі товариша Гордона, призначило мене членом оргбюро Всеукраїнського пролеткульту[112], куди увійшли товариші Захар Невський, Рижов[113], Коряк, Пилипенко[114] і Василь Блакитний, Міша Майський[115] і Хвильовий[116]. Ми стали працювати разом у будинку на Московській, 20, де я часто приймав участь у літературних вечорах. І там я познайомився з Хвильовим. Він одразу ж захопив мене своєю любов'ю до життя й поезії. В шкіряній куртці й кепці, а потім, пізніше, у шинелі з врангелівського, або, вірніше, з англійського сукна, в сивій смушковій шапці ще з імперіалістичної війни, невисокого зросту, швидкий і динамічний, чорнобривий і зеленоокий, він зачарував мене своєю магічною індивідуальністю. Тільки щось у моїй підсвідомості опиралося його волі. Я з делікатності погоджувався з ним, що треба писати верлібром, а прийду додому і пишу ямбом. Це повторювалось не один раз, що я погоджувався з ним на словах, а на ділі не погоджувався. Нарешті Хвильовому це обридло, і він махнув на мене рукою. Він: «А ты, Володя, себе на уме!» Я: «А что ж ты думаешь, Коля, что я под твоим умом?» Так Хвильовий і не перехрестив мене в свою поетичну віру. Тоді ж (це був 1921 рік) приїхав з Галичини до Харкова Валеріан Поліщук[117], синьоокий красень з вкрадливими манерами, які особливо впливали на дівчат, з усмішкою — собі на умі. Величезна ерудиція його мене захоплювала. Та ще сонячна бадьорість. Тільки не подобався мені натуралістичний біологізм у його поезії, але окремі вірші й місця величезних поем мене захоплювали. Хвильовий часто любив повторювать із Поліщука: «Котра година, товаришу?
«Друга».
І далі пішла
сіра смуга дороги
під ноги…

Або: «Нема Нікандрика, нема[118]…» — про брата Валерія. І було дві сестри, Ліка і Льоля[119], які обидві закохалися в Валерія, і він обох їх любив. Дивно? Але це так. З Льолею до Валерія у мене була любов. Тільки коли я йшов від неї, то після її пестощів почував себе так, ніби по мені проїхав з гуркотом і дзвоном трамвай. Я знав, що це не любов, але нічого не міг з собою поробити, бо її очі були такі містичні й таємні. Вона завжди їх так томно, по-східному мружила. Та ще вона причарувала мене піснею: Это было на радостном юге,


в очарованом мире чудес,
где купается розовый лотос
в отраженной лазури небес[120].

І от туди приходила купатися красуня єгиптянка Радоніс. Одного разу високо над нею пролітав орел. Побачив своїм гострим орлиним оком туфельки Радоніс і вкрав одну з них. Пролітаючи над садами Мемфіса[121], резиденції фараона, він загубив туфельку красуні в сад владаря Єгипту. Фараон по туфельці закохався в Радоніс і наказав її розшукати. Розшуки закінчились щасливо. И царицею стала Радонис,


и любима была потому,
что такой ослепительной ножки
не приснилось уже никому.

Льоля співала цю пісню на мотив «Слышен звон бубенцов издалека». Потім я узнав авторку цієї пісні, власне, цього вірша. Це улюблена поетеса Ігоря Сєверяніна Мірра Лохвицька. І ще я узнав, що Льоля мружить свої темні єгипетські очі не тому, що в неї така містична душа, що випромінюють її словоподібні очі, а тому, що вона близькозора. І чари розвіялися. Я розлюбив Льолю. А тут з'явився Поліщук, — прийшов, побачив і переміг. Льоля безоглядно закохалась у Валер'яна, перемогла свою сестру і стала його дружиною. З пролеткульту нічого не вийшло. Він так і вмер, не народившись. Але перед смертю він захотів моїми зубами укусити Маяковського. Це було в російському драмтеатрі, що містився тоді над Лопанню. Приїхав Маяковський і мав виступити в цьому театрі. Мені, в порядку пролеткультівської дисципліни, було доручено виступити з негативною критикою Маяковського. Я погодився. Але вони не знали, як я любив його! І от вечір. Маяковський приїхав і виступив (чи мені так запам'яталося, чи здавалось) у театральній тапочці, величезного зросту, зовні гострий і безпощадний у боротьбі з своїми опонентами. А я дивився на його очі, і побачив, що він зовсім не такий, яким він хотів здаватися. Очі в нього були сумні і добрі, добрі, повні невимовної ніжності до людей, в його очах я наче бачив свою душу. Після читання віршів, що як громи, викликали безперервні бурі аплодисментів, почалося обговорення прочитаного і взагалі по поезії Маяковського. Маяковський — гігант фізично і гігант поетично — розправлявся, як із цуценятами, з своїми ворогами. І от на сцену, в хутряній шубі, лізе просто через рампу старий і однозубий (між іншим, прекрасна людина) член оргбюро пролеткульту Рижов. Маяковський з вишини свого гігантського зросту розправившись із своїм черговим ненависником, спитав Рижова, що напіввиліз на сцену: — И ты туда же, детка?! І Рижов злякано порачкував назад, так і не виступивши проти Маяковського. Тоді дали слово мені. Я спитав Маяковського: — Вы были на фронте? — Был. — Я еще никогда не читал и не слышал такой потрясающей поэзии. В ее гигантских образах и могучем ритме чувствуется железная поступь Революции. Вы — великий поэт. Разрешите пожать вашу руку. І він, глянувши на мене добрими людськими очима, що втратили свою гостроту од запалу полеміки, простягнув мені свою руку, яку я обережно і побожно потис. А потім пролеткультівці казали, що «Сосюра целовал ноги Маяковскому». Товариш Блакитний, як редактор газети «Вісті» (тоді вона була «Вісти», а не «Вісті», як потім) дозволив мені жити на горищі редакції, де колись була, ще до революції, церква Юзефовича, редактора газети «Южный край», обладнана в клуб. Зимою в ній було дуже холодно, і мене рятувала хутряна шуба, що я вперше за своє життя купив на гонорар за поему «1917 рік»[122]. В тій колишній церкві я жив і писав вірші, і туди до мене приходила Льоля з її містичними очима, в яких я так гірко розчарувався, коли узнав, що їх містичність не що інше, як близькозорість. В цій же церкві у нас відбувалися літературні вечори, на які приходили всі, хто любив українську літературу. А таких було багато і ставало все більше. Після суду «над пролетарськими поетами» клуб наш у церкві попрацював недовго. Стали ширші масштаби, і літвечори перенесені в Селянський будинок на площі Рози Люксембург[123]. Хвильовий через свою чарівну індивідуальність і величезне знання російської і української літератури (по суті, він був учнем, як і я, великої російської літератури, наших класиків і народу) зібрав навколо себе цілу плеяду молодих прозаїків. Він перейшов на прозу після своєї збірки поезій «Досвітні симфонії». Його соратниками були трохи пізніше Панч[124], Вражливий[125], Копиленко[126], Яновський[127] (духовно, в київській віддалі), Підмогильний[128] і інші. Можна сказати, й Головко[129]. І на всіх їх була печать його геніальності. Я вважаю, що Хвильовий, як художник, як поет у прозі, — основоположник української радянської поезії, особливо в своїх ранніх творах. Це моя особиста думка, і я її нікому не нав'язую. Першу мою збірку «Поезії», що видало Державне видавництво України (друкувалась у Сумах)[130], рецензував В. Коряк, а потім вітав М. Доленго[131]: «Золотим сумом віє од поеми «Червона зима». А потім, в 1922 році, коли вийшла друга моя збірка «Червона зима»[132], її вітав син мого безсмертного вчителя Івана Яковича Франка Тарас Франко[133]: «Дивним чаром віє од першої збірки молодого поета». Він мене застерігав од футуризму Семенка[134], і правильно, як я потім зрозумів. Я не любив його розхитаних ритмів не верхарнівського типу, але там, де він ставав більш-менш організованим ритмічно і гостродумним, він мені подобався. Якось я зайшов до редакції «Вісті» в кабінет редактора. На місці Блакитного сидів симпатичний брюнет з гострими, жагуче чорними очима, маленький і зосереджений. Я його спитав: — Ви Семенко? А він мені: — А ви Сосюра? Так ми з ним познайомились. Він мені як молодому поетові радив не дуже зважати на літературні авторитети, що справа не в тому, скільки книжок вийшло у письменника, а що він дав нового, в чому його оригінальність. Він мені, між іншим, радив римувати: «корова» і «театр». Першу пораду його я сприйняв, а другої — ні. Я працював в літературному відділі Наркомосу (літо), де виходив журнал «Червоний шлях», редактором якого був т. Коряк. В черговому номері «Червоного шляху»[135] я прочитав новели Мамонтова[136], і одна з них мене гостро обурила. В ній було таке місце: «Спить обдурене село, засипане снігом і прокламаціями»… Я сказав т. Коряку: — Як ви могли надрукувати таку новелу!? Це ж справжня контрреволюція! Я піду в ЦК. Товариш Коряк перелякався і почав виправдовуватися, що його не було в Харкові, що номер вийшов без нього і т. д. Я пожалів тов. Коряка і в ЦК не пішов. У черзі за бідним обідом для співробітників Наркомосу я познайомився з Копиленком. Його здивувало, що я в черзі щось мурмотів. Я йому сказав, що пошепки складаю вірші, бо в черзі довго стояти, а я не люблю гаяти часу. Копиленко познайомив мене з Сенченком[137]. Наскільки перший був жвавий, запальний і любив літературу всією своєю широко розкритою сонцю і вітрам життя душею, настільки мовчазним і зосередженим був кремезно збитий русявий другий. Вони жили на Журавлівці, і я часто заходив до них, де ми ділилися духовною їжею, а вони ще й підгодовували мене смачною гречаною кашою. О юність! Повна сонця і надій юність! І що для тебе була гречана каша, голодні пайки, холод і нестача в одязі, коли тобі належав весь світ! Мила моя жертвена і героїчна юність!.. Через те, що в мене була політична освіта слабенька, брошурного характеру й трохи військово-політкурсантського, де я познайомився тільки з основними принципами марксизму і керувався більше класовим інстинктом, я вступив студентом до Комуністичного університету ім. Артема[138]. Ректором був (о радість!) т. Скворчевський, якого я дуже любив, а він мене, як поета. Екзаменував мене професор Яворський, якого дружина, що він її покинув, викрила фотографією як австрійського жандарма. Він мене спитав: — Як ви гадаєте, це добре, що на землі точиться класова боротьба? Я сказав: — Від того, що я скажу, добре це чи ні, класова боротьба не припиниться. Це закон життя нашого часу, об'єктивний закон, який не має нужди в моїх оцінках. Я був прийнятий до Артемівки. Тільки мені не сподобалось, що професор Яворський сказав про мене, що я «чудесний матеріал». Який я матеріал? Я людина! В Артемівці викладав професор Рожилин[139], який в той же час працював і в ЦК. Він прославився своєю чудною і дикою для мене лекцією: «Красота — это контрреволюция», і під час диспуту по ній розбив в пух і прах усіх своїх опонентів. Хоч мені дивно було, як це він проповідував, що красота — контрреволюція, хоч сам любив квіти і мав дуже красиву дружину. А коли він у ЦК перевіряв дівчину, що хотіла мати роботу секретарки, то сказав їй: — У вас некрасивий почерк! І от Валентин Сергійович Рожицин читав нам, студентам, лекції по історії культури, і коли дійшов до Пушкіна, то я запискою спитав його: «Почему Пушкин писал по-русски?» Всі, чи більшість студентів, гримнули розкотистим сміхом, мовляв, яке ідіотське запитання. Але Рожицин сказав: — Товарищи! Здесь не до смеха. Вопрос очень серьезный. Информирую. Пушкину гораздо легче было писать по-французски потому, что он думал по-французски. А по-русски он писал потому, что был под влиянием народного творчества: няня. Професор розв'язав мої останні сумніви. Справа в тому, що за мій перехід як поета з російської мови на українську я не подобався багатьом студентам. Вони дорікали мені за це майже як за національну зраду, вважали українським націоналістом. І коли я говорив їм, що писав би російською мовою, якби народився в Росії, бо я знаю тільки літературну російську мову, а народної не знаю. Без знання ж народної мови письменником, яким я хочу стати, не станеш. — А Гоголь? — казали вони мені. — Так Гоголь тим же й великий, що своїм знанням народної української мови збагатив російську літературу, — казав я. Але це їх не задовольняло. Один мені сказав: — Зачем ты сменил королевскую флейту на сопилку? Я гаряче відповів: — «Сопилка» мне дороже тысяч королевских флейт! І от за допомогою т. Рожицина я розв'язав для себе свої вагання в сторону рішучого і беззастережного переходу на українську мову. Звичайно, я задавав т. Рожицину запитання для студентів, які дуже любили, як і я, Рожицина. Я прекрасно знав, що у Пушкіна в сім'ї панувала, як і у всього російського дворянства, французька мова як побутова мова. Мені хотілося вустами професора відповісти студентам на їх великодержавницькі нарікання. Вчився я добре. Вчителька з російської мови навіть звільнила мене від слухання її лекцій. А от економгеографія та фінансові всякі справи мені ніяк не давалися, і я заздрив дівчатам і студентам, що в цих питаннях почували себе, як риба в воді. Мені дуже сподобалась одна студентка. Вона була дуже красива ніжною і мрійною українською красотою з правильними рисами обличчя, тонкими крилатими бровами й довгими віями, за якими сіяли карі сонця її чудесних, глибоких, як щастя, очей. Це була Наталя Забіла[140]. Я писав їй закохані записки, і раз запискою просив її прийти на цвинтар уночі, де часто молодь улаштовувала романтичні побачення. Цвинтар був поруч Артемівки. Але Наталя не прийшла. Замість неї мали прийти її чоловік, теж студент Артемівки, Сава Божко[141] з Іваном Кириленком[142], та побоялись, як потім розповідав мені Кириленко, бо думали, що в мене є зброя. А зброї в мене і не було. Звичайно, я не знав, що в Наталі є чоловік, та ще такий цинік і Дон-Жуан, як Сава. Правда, Дон-Жуан він був примітивний, як сільські куркульські парубки або російські купчики: «Моему-де праву не препятствуй!» Але справа не в тому, справа в тому, що натурою я був схожий до Наталі, а в Саві її, мабуть, захопила його емоціональна первісність, сила і напористість, яких у мене не було. Я був ніжний і ніяковий, і навіть Наталя часто читала мені марксистські нотації за мою розхристаність і непокірність певним догмам, в які вона свято, як начотниця, вірила, не розглядаючи їх крилато, в дії, в зв'язку з життям. Але ми ж були молоді, і кожний по-свойому молився марксівському богові.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка