Володимир Сосюра Третя рота



Сторінка5/13
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.88 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

XXXIII

Потяг летів безмежними полями, заходило сонце, і його проміння, як кров розстріляних, заливало трави й платформу з гарматами, де я сидів і мріяв про Констанцію. За сині горизонти заходило сонце. і в одноманітному гуркоті колес перед мене пливло бліде нахилене лице. Я дивився на нього, й воно заливалося кров'ю кохання. Ця кров зливалася з багряними ручаями зорі на холодних вечірніх травах і шуміла в моїх жилах. Констанція… Ось вона стоїть, боса й рідна, біля хвіртки. Сонце поклало вінок на її волосся і золотим дощем залило вбрання. Сонце!.. А потяг летить у громі й хитанні вагонів, холодно блистять дула гармат і даленіють синьокрилі вітряки, станції й села, залиті вечірнім багрянцем. Непривітно гудуть телеграфні дроти й біжать то, вгору, то вниз перед моїм затуманеним зором. І знову тихий Бахмут, і в вечірньому шумі дерев синій зір і покірні кохані губи. В Констанцію закохався один козак і земляк мій Митя Дибтан. Він зустрів мене в темному кутку і схопив за петельки: — Уступи. — Кого? — Котю. — Та що ж вона — мої чоботи, чи що? Але він мене не слухав і трохи не зарубав тесаком, якби я не зачинив перед ним двері. Він говорив хлопцям: – І за що вона його любить? У нього й каблуки криві. Було вже темно. Я пішов до Коті. В кімнатах горіла електрика і не було нікого. Котя повела мене до спальні і, коли ми цілувалися, виключила світло і впала на ліжко. Я впав на неї і, хоч Котя говорила, що я можу робити з нею, що хочу, я не зробив того, що зробив би кожен на мойому місці, бо знав, що можу згоріти в огні близького повстання, а їй це на все життя. і як будуть думати про мене її батьки, такі добрі й хороші. Ні! Котя плакала, а я підвівся і нічого не зробив. В червні нас розформували. Я попрощався з Рудзянськими і самотній пішов на вокзал. Котя дала мені промокатку і взяла з мене слово не читати, що там написано, доки не сяду в вагон. І, коли одлунали останні дзвінки, я розгорнув промокатку. На ній було нашкрябано булавкою: «Люблю».  

Якраз скінчився мій відпуск, і я приїхав до школи. Там стояв батальйон німців, і якби в мене не було посвідчення, що я був козаком, мене б розстріляли. Один педагог, якого ми продражнили «Артишок»[56] за його рухи й фігуру, підійшов до мене й сказав: — Хитрость жизни. Мене виключили зі школи. XXXIV

Я знову на селі. В шумі вітру, в тремтінні зір і хвиль наді мною плив, і танув, і знову яснів образ Констанції. По вечорах під горою в чорних хрестах рам жовто горіли вікна великих панських будинків під горою, і на їхньому тлі чітко і чорно різьбилося дороге лице. Груди мої, рано моя… Хто в вас налив вічного болю, з яким судилося мені йти до краю моєї дороги. І в кіно, в риданні піаніно душа моя рвалась од крику і, як птиця з підтятими крилами, билася в крові мовї муки. Піаністка завжди грала одну річ, де був такий акорд, що, коли він наставав і гримів в мені, я до божевілля ярко уявляв себе птицею, що рветься в сині простори і чує, що ніколи вже не літати їй, бо на крилах кров смертельних ран… Вона б'ється в тузі й з останніх сил повзе по землі, лишаючи на ній багряні плями й пір'я… Тільки тепер я узнав, що ця річ зветься «Ранений орел». І летіли дні, повні туги, самотнього забуття й розгулу молодої крові. Я іноді забував Констанцію, 1 тоді знову робився смуглявим і веселим селюком. Ні, ні… Бо коли я цілував дівчину, я закривав очі і уявляв, що цілую Констанцію.  

По-старому цокотів завод, але в тонких криках паровозів уже почувалися тривога і гнів мільйонів. Мою тітку Гашку Холоденчиху в молодості обдурив і покинув один парубок Михайло. Тоді її брат Федот спіймав його і вдарив у ліве вухо так, що із правого чвиркнула кров. Михайло одружився на Гашці і швидко вмер. Федот жив за «чавункою» біля Вовчеярівки. Його сусіда, сторож заводської лазні, вибирав усю воду з Федотової криниці й поливав свій садок, а Федотовій сім'ї навіть не було чого пити. Вони часто сварилися за це. Од слів перейшли до діла, і одного разу високий Федот насів маленького банщика і почав його бити. Ясно, що банщик пожив би недовго. Та він витяг ножика і встромив у серце Федота. і велетень з ножем у серці встав, пройшов три кроки і з криком: — Ой, Химко, мене зарізали! — впав на землю. Банщика судили й виправдали. Він і зараз живий, ходить по Третій Роті і півнем дивиться на гігантів-синів Федота. Федька Горох став нальотчиком і ходив тільки вночі вічно в тривозі, блідий і напружений. Ларька поступив до художньої школи, жив у місті й малював куховарок, а вони його за це годували. На кожній станції стояли загони окупантів. У них були важкі й могутні коні, і вони сиділи на них, неначе вилиті з міді. Нахабно і гордо лунали по містах України чужоземні пісні завойовників. Я повіз у велике місто вірші. Самотній і розгублений, ходив я в шумі юрб і дзвоні трамваїв, а перед очима все стояли слова забутого поета: И только кашель, только кашель
терзает, пенясь и рыча,
набитое кровавой кашей
сухое горло палача.

Ночував я на вокзалі, і мене там обікрали. Забрали мої вірші й білизну. і я знову повернувся на село. Я так швидко й нервово йшов по перону нашої станції, що озброєний німецький вартовий з бомбами за поясом злякано повернувся до мене. XXXV




Щороку 14 вересня у нас буває ярмарок. Ну а щовечора хлопці йдуть на вулицю до дівчат. Я не знав, що з Лисичого до нас приїхав карний загін і що заборонено пізніше десятої години бути на вулиці. Та, мабуть, якби й знав, то все одно був би на вулиці. Ви ж розумієте— теплі ночі вересня і дівчата… Сміх під зорями, солодкі тиски гарячих і жадібних рук. Я чомусь найбільше сміявся, сміявся так, що хлопці казали: — Ой, Володько, мабуть, на своє горе ти смієшся, хтось тебе битиме… Я не звертав на це уваги і сміявся, сміявся… Вже по десятій почали розходитися. Іду я Красною вулицею. і вже лишилося до хати кроків зо сто, як летить вершник і немилосердно лупцює нагаєм чоловіка, який неймовірно кричить од болю. Я йду спокійно. Думаю — хтось прокрався на ярмарку, а мені що… іду, і враз я й не побачив, як опинився в колі кількох вершників… — Ти хто? — Володька. — Відкіля? — Та відціля. Аж он моя й хата. Бачите, світиться вікно? — А зброя в тебе є? — каже вершник і, нахилившись, мацає мої кишені… А другий вершник перегнувся до мене та як оперіщить нагаєм раз і другий… і все намагається через лоб, а я одхиляюся трохи в бік, і він попадав через плече… — За що? І наїжджає на мене грудьми коня їхній блискучий капітан і кричить мені: — Беги, сукин сын, а то застрелю, как собаку!.. Я біжу, а він за мною… Та хіба од коня утечеш… Я перестрибнув через паркан й причаївся. і от чую: — Ах вы, буржуазные лакеи, так вас и так. Кричить уже побитий хазяїн гостиного двору, куди я заховався, робітник Свинаренко. То йшли робітники з заводу після десятої, яких каральники почали лупцювати, як і всіх. Звичайно, він це кричав, коли козацькі коні тупотіли вже далеко вниз по Красній вулиці. А на ранок… У всіх хлопців моргулі то на лобі, то на скронях. На що вже Сашко Гавриленко, звичайно, він, хоч і на милицях, а хлопепь гарний і його люблять волоські молодиці, правда, за те, що в його батька пивна, так і того не пожаліли. Він кричить: — Я інвалід… А вони його шпарять… Я вже радію з того, що хоч і в мене червоно-синя попруга є, але під френчем не видно… Ну а в листопаді — повстання. Робітники обеззброїли карний загін і блискучого капітана, що гнався за мною, посадовили на прохідній конторці. І кожний робітник міг на нього, йдучи на роботу, подивитися, плюнуть і дати йому свого характеристику і язиком, і ногами… А в нас характеристики дуже влучні. Потім приїхав на село 3-й гайдамацький полк. Розстрілює каральників, обеззброює німців, тримає фронт роти дончаків[57]… Ви розумієте, як це впливає на наївного хлопця, що начитався Гоголя та Кащенка[58], змалку марив грозовими образами козаччини… А тут вона жива… Воскресла моя синя омріяна Україна, махнула клинком, і зацвіла земля козацькими шликами… Та ще й кажуть: — Ми більшовики, тільки ми українці. Ну й я українець. Чого ж мені треба? І записався я до повстанців у такий момент. На Сватово поїхали обеззброювати німецьку кінноту. Наш ешелон спокійно під'їхав майже до перону… Ішов німець з чайником кип'ятку. і якийсь ідіот навів його на мушку… і не стало німця, не стало далекого фатерлянду і золотоволосої Гретхен… Тільки мозок, як кип'яток з розбитого і погнутого чайника, розплескався по рейках… Німці б мирно віддали нам зброю, а тепер вони: «Цум ваффен…»[59]. Наші в станцію… Німці відступили… А потім підковою почали наступати. Хлопці, замість брати зброю, почали надівати на себе по кілька штанів та шинелів, розпухли, як баби, й стали жабами… Німці нас одсунули з боєм од станції… В бою ж треба бути швидким, а куди там будеш швидким, коли на тобі кілька штанів та шинелів… Звичайно, ті хлопці, що заскочили в станцію, не встигли вискочити з неї… І став на дверях німецький офіцер і кожного, хто похапливо вискакував із дверей, бив просто в голову… А потім німці а купою трупів віддали нам і свою зброю. Козаків ховали з музикою… А обеззброєні німці сумно й грізно, синіми спокійними колонами йшли на гору до татарських казарм. І думав я: якби німці захотіли, то тільки соплі лишилися б від моєї синьої омріяної України… Але я ще вірив… Бо з усіх сіл ішли до нас дядьки в свитках і з торбинками. Записувалися і спокійно, як до церкви, йшли на смерть… Наче кабана колоть… І я завжди дивився їм у вічі… Перед боєм у одних очі бувають сумні й слізно-прозорі, а у других веселі й каламутні… І ті, в кого перед боєм були сумні очі, більше ніколи не верталися, а люди з веселими очима похвалялися, скількох вони забили… Коли ж німці почали нас бити так, що небо й сніг робилися чорними од шестидюймових, то хлопці почали тікати додому, звичайно, зі зброєю і обмундируванням. — Хай прийдуть до нас на село. Ми їм покажемо… — нахвалялися вони, озираючись на всі боки, чи не видно німців. От одного спіймали (з Борівського за Дінцем — руська колонія) і почали шомполувати… Козаки обурились. — Ми революційна армія. Ганьба. Геть шомполи! Відпустіть його! А сотенний Глущенко: — Без балачок! Зараз покличу старих гайдамаків і всіх перестріляю. І я дізнався тоді, що таке старі гайдамаки. «Борівшанина» все ж відпустили… Але нас, як що, так і лякають: старі гайдамаки… Це ті, що в січні 1918 року розстріляли в Києві червоний «Арсенал» 4, ядро полку. Я терпів, терпів та й собі втік. XXXVI

Грудень 1918 року. Мобілізація. Мій рік має йти. Мати мене жене з дому: в мене вже й штанів немає. Я їй кажу: «Підождіть, ось уже недалеко червоні». А вона мені: — Доки прийдуть твої червоні, так ти будеш світити голими… Іди, сукин син, доки ти будеш сидіти на моїй шиї… Що ти поробиш… Пішов. Тільки не в Бахмут, а знов же до цього полку, штаб якого стояв у нашому селі. Думаю, все одно. Всі однакові, а Бахмут далеко… То хоч трохи ще ходитиму до дівчат. (Ох, дівчата, дівчата! Може, й ви винні, що я став петлюрівцем). Ну і знову бої, вже з білими, на Алмазній, Дебальцевій (де я народився)… І от занесли сніги дорогу, «чавунку»… і поїхали ми на паровозі очистити од снігу «чавунку»… і заспівав п'яний кочегар: «Смело, товарищи, в ногу…» і заплакав я, відчувши гостро й глибоко, що довго, довго я не буду з своїми, буду проти своїх. Ще одна дрібниця. Власне, тоді вже не була для мене дрібницею. Холодний, порожній вагон. Я приїхав на Сватове, записатися до повстанців… Тихо. І враз: — Сосюра… — Що? Нікого. — Сосюра! — Що?.. Нікого. — Сосюра? — Що? Три рази мене кликало, і три рази я озивався. Старі люди кажуть, що не треба озиватись. Але три рази мене кликало, і три рази я озивався. Це — на смерть. Але я записався. Ще. Розстрілювали варту. Ніч. Караульне помешкання — ІІ клас нашої станції. Привезли обеззброєних карників і їх начальника з синьою од побоїв, як чавун, мордою, який усе тикав нашого осавула у груди і, хитаючись, усе хотів йому щось довести і ніяк не міг… Їх вистроїли. і між ними стояли два білих літуни, яких хлопці випадково збили з аероплана на станції Нирковій. Один каштан (ранений), а другий-стрункий і спокійний, з мармуровим шляхетним лицем, нащадок графа Потьомкіна[60]. Цей, з мармуровим лицем, зняв з пальця свого персня, подав його осавулові нашому і сказав: — Передайте моей жене. Їх повели. XXXVII




Вагони. Пахне самогоном, патронами і олією, пахне снігом і кров'ю… Мені й тепер іноді зимою… коли сніг і я один, подує якийсь вітер і запахне… снігом і… кров'ю… Правда, тепер не так часто (може, тому, що НЕП[61] і міхова доха…). Ще пахло кожушиною і козацькими онучами… Нас відправляють на позиції. І чудно. Я був безпричинно веселий… Наче мене це не торкалося… Тільки сестра моя стояла біля дзвінка гумно, сумно дивилася на мене… Вона вмерла в 1919 році, я так її й не бачив. А мати не прийшла мене проводжати, бо не знала про відправку нас на фронт… Ми співали «Чумака»[62]. Було нам весело, наче їхали ми не на смерть, а роззброювати німців… (Тільки чому нас посилають на Сватове?.. Там же ворога немає? Ворог на Дебальцевій, Алмазній… Тільки чому нам вчора з наказу батька Волоха всім завели оселедці?..). Їдемо. І вже на Сватовім пероні… (Ніч… Сніг… Вітер…). Курінний нам каже (нас поїхало три сотні: 9-та, де я, 11-та й 12-та): — Ми з більшовиками не воюємо. Але вони захопили Куп'янськ. Ми тільки візьмемо у них назад Куп'янськ, а воювати з ними не будемо. Хай вони самі собі, а ми самі собі. Пішли в розвідку. Звичайно, селяни нам не кажуть, де червоні. Всі села — більшовицькі. На другу ніч я був призначений ройовим. (Ви не дивіться, що я лірик, я бойовий). Я-вартовий по кухні. Над ранок о п'ятій іти на кухню. А знаєте, що це значить? Це значить: наїстися вволю м'яса, яке тоді було краще за шоколад-міньйон. Я уявляю, як я буду їсти м'ясо, і з цією мрією заснув… Готелів для козаків не стало, і декого розташували по хатах. Мене й ще одного козака мого рою — в хату. Ми з ним наче вдома; розляглися до білизни, бомби поклали на вікно, рушниці поставили в куток. Спимо. А в мене сон такий, що хай над головою б'є гармата (це тоді…), я не проснуся. Враз вбігає хазяйка (2 година ночі). — Ой, діточки мої, ви ж пропали! — Що таке?.. — Ваші всі побігли на станцію, була стрілянина, кулі звистіли по садку. Ми спокійно одяглися. Я, як вартовий по кухні, взяв запхнув за пояса тільки багнета. і йдемо ми картошку чистити. Зброї не взяли. — Це, кажу, «так, просто паніка якась». Мені не вірилося… німців побили, варту побили, Київ наш, а тут, на тобі… втекли… покинули… і навіть не розбудили… Ні! Ми йдемо чистити картошку». Виходимо. Сніг. Туман. Вулиця йде просто до вокалу. Тихо. Смертно тихо. Навіть собаки не гавкають. Тільки на станції тонко й одиноко кричать паровози. із туману підходить до нас козак, і рушниця в його а плечем. — Що таке?.. — Та наші всі побігли на станцію… Була стрільба, ричали «слава», «ура». Тишина смертна. Ідемо чистити картошку. Я ще не вірю, що це кінець. Мені деревляно спокійно і покірно. І от із туману смутно, а потім чітко: «Коні!» «Не наші», — щось сказало мені, і я притулився до тину. Мої товариші стали на півкроку вперед од мене. Ми підкові вершників. — Хто йде? — Свої. — Пропуск. — Олена. — Яка Олена?.. Руки вверх! Не знаю, чи підняли мої товариші руки, чи ні, але відчув жах у голосі того, що кричав «руки вверх», перескочив через тин за копицю… Біжу по городах… а ззаду чую удар по чомусь м'якому і «ой… ой…» тихе й тоскне. А зір механічно відбиває, відбиває кривеньку чорну вишеньку на білому тлі снігу, смутні контури тинів, копиць і хат. Шлика я зірвав… але оселедця зірвати не можна. Та й шапка в мене кавалерійська, лахмата, її скидати? Холодно, та й оселедець одразу побачать… А коли попадають в полон з оселедцями, то з ними не церемоняться… Смерть… А який я старий гайдамака? Червоні думають, що як з оселедцем, значить, і старий гайдамака: — К стенке! Або: — На рубку!.. Тільки в процесі боїв я дізнався, чому вони не стріляли мені в спину. Просто вони думали, що ми дозор, а ззаду лава. Вони тихо нас і зняли, цебто тих двох — порубали… У них теж були оселедці (а вони шахтьори…). Про це я дізнався аж 1921 року (що їх порубали…). І почалася стрільба… Ніч раз у раз протинало червоними мечами пострілів… Я вирив у снігу рівчака і ліг у нього… Пливли образи Констанції і бабусі, які мене дуже любили… Констанція тоді, а бабуся й тепер — їй 102 роки. Образу матері не випливло… Та й то, як мить. Якась спокійна покора смерті. Я іноді не витримував, вставав і йшов прямо на вогонь, але знов лягав… Вода капає мені за комір, на щоки… Потім я зайшов у двір і підліз під призьбу (до хати не пустили. Я стукотів, але вони по голосу пізнали, що я із «побежденных»…). І от червоні займають село… З годину цокотіла вулиця… То батареї (між іншим — на волах), обози, кіннота… і все цокотить, цокотить, цокотить… Нарешті почало світати. Я виліз і пішов знову в город. Крізь паркан видно було, як ідуть баби по воду… і от забили дзвони. Неділя. Й вийшов, наче у сні, на вулицю… Там… Там… Там… Купками стоять червоні… У мене ж лахмата шапка і обмотки побіліли од води (вони були зелені, нові). З йду просто крізь червоних, а навколо мене сон… Я навіть і голосів їхніх не чув… І ніхто мене не спитав, не затримав… Все село — більшовицьке. Я зайшов до крайньої хати. Дома дядько і його син. — Острижіть мені оселедця. Син бере й стриже мені оселедця. Але ж голова моя побрита. Я дав дядькові цукру (у мене було трохи в хусточці), він дав мені хліба, і я пішов. Вийшов на гору. Дивлюсь, біжить один козак… Блідий од жаху, одне око більше, а друге менше, й наче ому дуже холодно… Втік з-під розстрілу. Це — старий гайдамака. — Ну, — кажу, — «ходім на Святі Гори» (75 верст — неначе в другу хату), а відтіля потягом додому. І який же я дурний (а може, хитрий… Це ж така тонка річ), їдуть баби з хуторів на базар, а я їм кричу: — Ви не кажіть, що ми сюди пішли. Ми — гайдамаки. — Не скажемо, діточки, не скажемо. І не сказали. Ночуємо ми на хуторі. Товариш мій каже, що ми, мобілізовані Петлюрою[63], тікаємо додому. Лежимо на печі. дядько хитро примружив око, підійшов до нас і каже: — Та признайтесь, хлопці, ви ж гайдамаки? Вас же били на Сватовій? Я сказав: — Так, ми гайдамаки. Дядько нічого не сказав. Але я довго не міг заснути і все дивився на сокиру укутку… І недалеко від Святогорської станції (кругом червоні партизани), в одному селі, коли ми лежали на долівці, увійшов лисий старенький староста і затребував у нас «пачпорта». — Який «пачпорт», коли ми мобілізовані? — Та що там з ними базікати! До штабу їх. А жінки не віддають нас, плачуть та приговорюют: — Та вони ж такі, як і ми: і чорнобриві, й по-нашому розмовляють. І прокинувся в мені поет-агітатор… Я почав говорити, хто ми й за що така наша доля, почав читати їм свої вірші… І стало чудно… Лисий «пачпортний» староста просит: переписати йому на пам'ять вірші. Пам'ятаю початок… (О мої поезії, такі ж наївні й зелені, як моя вічна. молодість…). Пісня ця родилась в темнім, темнім гаю
І тепер по світу хай вона блукає.
Хай вона до зброї всіх рабів скликає.
Пісня ця родилась в темнім, темнім гаю…

1918 p. Це такі слова… Але ви б послухали, як я тоді декламував. Я на «Плузі"[64] і тепер, і раніше так не декламував і не декламую… У мене аж волосся ворушилось від піднесення… Нам дали сала, огірків та хліба і відпустили. Прийшли на станцію. Власне, я сам прийшов на станцію. Товариш мій зник… Його дядьки не пустили… Я й досі не знаю, де він… Це було так. Коли ми виходили, один дядько, що мовчки слухав мої вірші, мовчкі підійшов до мого товариша, взяв його за плечі й сказав — А ти, хлопче, останься, побалакаємо… Та й досі балакають… Питаю на станції у телеграфістів, де червоні, де петлюрівці, а мені не кажуть… Підходить потяг (пасажирський). Сідаю, їду. Потяг— на Харків. В Харкові з вокзалу не можна вийти. Я ж не цивільний. І мусив я тимчасово прикомандируваться до мазединського полку[65]. В Харкові мій дядько, слюсар Іван Локотош… Але не можна вийти з вокзалу, Мазепинці відбили у каральників дві цистерни горілки, і нам видавали щодня майже по котелку. Одного разу нам видали по котелку горілки. Ми вишли. Нас построїли і повели до міста. Попереду йдуть і наганами старшини і кожного з публіки, в кого руки і кишені, заставляють підносити їх догори… Приходимо у якийсь завод. Я й досі не пам'ятаю, де він, але знаю, що ми дуже довго йшли до нього… Тільки ми відчинили раму заводу, як ударила стрільба… Ми — назад.. Потім знову-в завод… У нас ручні кулемети. (Я попав до кулеметної ватаги, але ще був з рушницею). і заводі тихо. нікого нема… Тільки сумні чорні вікна та битий випадковою кулею реалістик у дворі… Ідемо далі… Ну, звичайно, котелок горілки зовсім плинув на мій «котелок»… Заходимо у якийсь двір. У кімнаті під полом багато зброї і листівки з відозвами о повстання. О мої рушниці, змазані маслом, мої робочі рушниці… Це ж я своїми руками клав вас на дороги і їв абрикосове варення… Тільки мені чудно було, що хлопці заради і одіж, і порося, і коньки… Ну, цигарки (десертні), ну, варення… Варення я змалку люблю. Ну, а причому тут панталони й порося?.. Потім ми полили вулицю з кулеметів і вернулися на окзал. Відступ. На «Новій Баварії» я зустрічаю броньовик 3-го гайдолку[66]. — А, Володька? — А ми ж сказали твоїй сестрі, що тебе зарубали на Сваровій. Між іншим, на Сватовій нас тоді розбили ліві есери[67] «сахаровці». Мені трошки жалко було, що вони одбили у нас вагон з обмундируванням… У мене була розірвана й стара шинеля… Мені якраз обіцяли видати нову, а тепер чекай, коли вони видадуть… Я все не вірю… Думаю, що це непорозуміння, що ми з більшовиками не воюємо.  



Лозова. Грудень 1918 p. Делегація німців їде до Москви. Ми її пропустили Хотіли відбити у Махна[68] Павлоград, не ми, а Павлоградський полк. Так він пустив козаків у Павлоград, та як узяв їх в кулемети… Більше Павлоградський полк не ходив відбивати у Махна Павлоград. Сотенний Глущенко взяв мене і кілька козаків із мого рою, і ми пішли на базар. Коли ми стояли біля рогу, де нас із публіки підійшов мій колишній шкільний товарнії по сільськогосподарській школі Гнатко. Він був у цивільному, і мені якось дико було говорити з нім про минуле, я тільки сказав йому: — Жалко, що в таких умовах ми зустрілися з тобою — Праворуч! — і ми чітко пішли робити своє діло Ми заарештували двох кіннотників із Павлоградського полку. У них в руках були підметки, хромові вптяжкі і взагалі все, що потрібно для чобіт. Коли ми їх вели на станцію, до нас підскочило кілька кавалеристів із їх полку. Вони на вигляд були дуже войовничі: смугляві, з чорними шликами, чингалами[69] за поясами і кривими шаблюками. Ну, запорожці тобі, та й годі. Вопв почали кричати на нас і розмахувати руками, аби ми повернули їм заарештованих. Сотенний Глущенко хрипко закричав: — По бандитам — пальба… Я мляво і лячно зробив те, що треба. Ми були готові до стрільби. Павлоградці зблідли і наче опали. Обличчя їх одразу схудли, і було противно слухати, коли вони, заїкаючись, почали белькотіти: — Та що, та ми нічого… Та ми нічого, — і жалко поіали задкувати перед нами. В станції нас оточила маса павлоградців. Вони розмахували бомбами і насідали на нас. Наші хлопці теж розмахували бомбами. Кричали, що не може бути, щоб свої та своїх розстрілювали. Павлоградців було більше, ми повернули їм заарештованих. Ще. Заарештовано два євреї — студенти з Одеси, їхали уОдесу. У них настрій, розумієте, який… Коли прихоять п'яні козаки і б'ють їх табуретками по морді, а вони тільки затуляються руками та дивляться, як кролики… і от їм, тому що вони студенти, я читав свої поезії ро Констанцію, про зорі та конвалії… і вони крізь іертну тугу усміхались мені і казали, що я — поет. правда, я весь час почував, що їх не розстріляють, заюкоював їх… Але лізти до них з поезіями, та ще якими… Коли люди вже за муром смерті… Цих студентів звільнили, але, звичайно, забрали у них усі гроші… і вони, бідні, сидять край столу на вокзалі не знають, що їм робити. Я підійшов до них з одним своїм товаришем, і ми віддали їм усі свої гроші, що ми получили платні за місяць. Вони не знали, як нам дякувати, і дали нам свої візитні карточки на всякий випадок… Я карточку заложив собі в шапку. Але шапку віддав якійсь тітці на Поділлі за хліб… (а цікаво було б попитати цих студентів). XXXVIII


24 грудня. Лозова. Вечоріє. Я вийшов з вагона набрати в котелок води. і тільки підняв ричаг, як враз гориться все стрільбою… Бомби, кулемети, рушниці… До зброї! Наш бронепоїзд тихо від'їжджає… А стрільба все йде, йде… і горить електрика… Мені страшно досадно, що вона горить… Але яке їй діло до мене, коли так хотіли робочі або махновці. Я не знаю. У всякім разі, не я. Ми одступили, потім розсипались в лаву і почали наступати. ідемо по «чавунці», а по боках посадка… Наш сотенний заховався в броньовик, а нас — в лаву. ідемо по полотну залізниці. Хлопці все збиваються в купу… Лячно йти біля посадки… А прямо в вічі залитий електрикою і повний стрільби вокзал. Лягли… Я тільки чую сніг тилом лівої долоні, що під стволом рушниці… Більше нічого… і враз гасне електрика, а з нею й стрільба. Ми одержали наказ з броньовиком охороняти моста, що на Полтаву. На ранок пішли в обхід махновцям… Був туман… і лава наша далеко-далеко обхопила поле… по боках хмарами — кіннота… Десь стукнув постріл… Переходимо залізницю, і чудно простукотіли мої штиблети об рейки… У дворі будки я побачив забитого… Він одиноко і смутно лежав, на штанах йому були лампаси німецького бранника, а в голові — яма… Це був перший забитий, якого я близько побачив… ідемо в тумані і по команді то спиняємося, то знову йдемо… Входимо в село, власне, передмістя Лозової… Ворога немає, тільки трупи по дорозі. Мене вразив труп дідуся у новому кожушку, який присів біля телеграфного стовпа… Люди гонорили, що він пішов до церкви. Його не пускали, наче чули… а він пішов. і чудно мені було, що дідусь хотів заховатися за стовпом від кулі… Йдемо до станції й на фоні трупів і ридань наївно й весело співаємо: — Ой там, коло млину, он там, коло броду…

Коли ми проходили повз вагон музичної команди, капельмейстер показував нам сурму, яка була майже розплескана і повна дірок від куль. Павлоградський полк, не прийнявшії бою, втік, і гайдамаки самі ледве вдержали станцію. Махновці заскочили навіть у вокзал, і ми захопили у полон 18 махновців… Вони сиділи в караульному помешканні, і нашій сотні було призначено їх розстрілювати. Ми підійшли до карпому[70]… Я наче чув і підійшов майже останнім. Наш сотенний Глущенко відчинив двері, і кожного махновця, що виходив з карному, бив кулаком по морді і віддавав козакові, який мав його розстріляти, приговорюючи: «Оце тобі… Оце тобі…» А я все відступаю, все відступаю, щоб він не сказав мені: «Оце тобі…» Нарешті махновців розподілено. Це були звичайні селянські хлопці. Такі, як і я… Тільки що ми в шинелях, а вони в піджаках. Двох цивільних, що випадково попали до карному, відпустили, і ті, підстрибуючи по-телячому, побігли від нас… Це було ранком 25 грудня 1918 року. В нашому полку був піп. Ми ведемо махновців розстрілювати… Підвели їх до церкви і вистроїли в один шерег біля церковної огради… Вгорі кличе молитися дзвін… А потім йому наче стало соромно, і він замовк… З хат повиходили баби, дівчата… дивляться… а махновців, по два, підводили призначені до огради, ставили навколішки спиною до нас і по команді: «По зрадниках… огонь!..» — били їх огнями, і ті, як папірці, прибиті до дороги несподіваним вітром, мовчки, без крику падали… Потім по команді їх кололи штиками, та не в спину, а в стегна… Штик, звичайно, застрягне в кістці, і козак, намагаючись його витягти, волоче тіло по снігу, а потім криваве лезо з реготом витирає об сніг… Виходили розстрілювати і добровільно… А один із призначених козаків перед залпом заплакав, перехрестився і сказав: — Прости мене, божа мати. Це не я роблю… Мовчки роздягалися і мовчки вмирали махновці… А як вони йшли… їх ніжки наче хитав вітер… Дійсно, ніжки… бо то були хлопці років по 17. І з кожним махновцем я мовчки підходив до стінки, покірно ставав навколішки, і… злісно й недружно гавкали рушниці, і ті звуки впивалися кулями в моє тіло… Я стояв і дивився… Мені було солодко, і я не знаю, чи плакати, чи сміятися хотілося мені… Я стояв. Старшини ходили й добивали в голову… і хто був недобитий козаками, тільки здригав, коли куля старшини розбивала його останні надії… Останній, літній уже, в одязі німецького бранника, коли роздягався, тільки сказав; — Я сам был три года в плену у немцев… Його зразу не застрелили. Коли його кололи, він довго, довго кричав тоненьким і далеким-далеким голосом… А це ж було за кілька кроків від мене… Потім ми пішли. Сотенний 11 сотні надів синього діагоналевого піджака останнього розстріляного… А сотенний Глущенко йшов, танцюючи, і співав хрипко й радісно… Да, одного, коли кололи, вдарили багнетом у шию… гостряк багнета виліз йому із рота, і він ухопився за нього рукою…  

Ми стоїмо ще на Лозовій… Махно має об'єднатися ще з червоними. і чудно було мені, що деякі козаки везуть із собою повні скриньки барахла і дбають, аби його було ще більше… Я ж віддавав залізничникам все зайве з одягу, що мені видавали: фуфайки, теплі штани, білизну… і раз лізе в вагон козак. Спочатку показався його оселедець, а потім жіноча пелерина і тільки сорочка з плямами крові на ній… Далі лізе другий і показує жмут «українок»[71]… Це — злодії ночі… А сотенний каже: — Робіть що хочете, аби не на моїх очах… Коли ж хто спіймається, то буде кара… І для виду навіть розстрілювали котрих… Хлопці ходили до проституток. Я не ходив до проституток. Хлопці вмивалися, — я не вмивався. Нащо? Все одно вб'ють… Мені не вірилось, що я вернуся додому, коли навколо стільки смертей. Часто я ходив у вокзал, знову повний цивільних, і дивився в трюмо… На мене дивилося сумне смугляве обличчя козака в лахматій шапці, обірваній шинелі, з німецьким багнетом за поясом і жовтих штиблетах з німецького офіцера… Кажуть, що махновці будуть знову наступати і що з ними йде сам батько Махно… На вокзалі росте тривога… Цивільних все меншає. Вокзал майже порожній… Тільки я в нім з вічною мрією про Констанцію… Та самотній майстровий з гармонією. І от вів заграв… Заграв мого улюбленого вальса «Пережитое», якого я часто слухав у кіно у нас на базарі… В кіно його грали на мандоліні під акомпанемент гітари й балалайки… іноді я чув на вулиці на гармонії, але його завжди грали неправильно, що мене дуже нервувало… А цей грав ідеально правильно, іменно так, як я хотів. І в морі ридань, широко і безнадійно, пронеслося все моє життя. Я трохи не вмер од болю… Де ти, коханий гармоністе?.. Може, ти прочитаєш ці рядки, написані нашою кров'ю.  

На ранок ми поїхали пробувати нову тридюймівку для нашого броньовика… Почали стріляти… і десь далеко обізвався чужий удар… Махно почав бити по Лозовій, Махно наступає. Наш броньовик став на полтавському мості і почав бити по якомусь хуторі, де метушилися після кожного розриву далекі чорні фігурки махновців… З лівого боку, недалеко від станції, зійшлися лави наші й ворожі… Довго, довго, напружено тривожно й недружно лопотіли рушниці, і невідомо було, чия візьме… Коли ми їхали на бій, вздовж посадки я бачив нашу лаву. Бунчужний, молодий вродливий хлопець, радісно перекидався на снігу, і здавалось, він не бунчужний, а просто собі звичайний хлопчик, якому дуже весело гратися в війну… Махновці не витримали й почали відступати… Скільки їх побили, я не знаю… Але поле було все чорне від їх трупів. Червона Армія була вже близько… Десь гримів її непереможний крок… Ми отримали наказ покинути Лозову… їдемо на Полтаву. У всіх така думка, що в Полтаві спочинемо. Тил… Але тилу ніде не було… Кожної хвилини: «До зброї!..» Ми спали в патронташах, не роздягаючись, і від крику вартового хапали зброю і вибігали на смерть.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка