Володимир Сосюра Третя рота



Сторінка2/13
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.88 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
II



Все гуркоче й строкато пролітає мимо розчиненого вікна вагона, а далі кружляв плавно й повільно… Вітер шумить і віє мені в лице, а я хочу, щоб поїзд летів усе швидше й швидше… Я висовуюсь із вікна лицем до бігу поїзда і всім тілом і бажанням наче підганяю його… Батько на кожній зупинці виходив, щоб купити нам ласощів або за водою, а більше — випити горілки. Я дуже хвилювався, що поїзд піде без татка, плакав, а Коля мене заспокоював: — Не плачь… Папа скоро прийдет, он пошел прогнать курицу. Я ніяк не міг заспокоїтись… Мені здавалось, що татунь відстав од поїзда… Що ось він стоїть одинокий в страшному й невідомому полі… і мені так жалко, так жалко за ним, що нестримні ридання стискають мені горло і сльози заливають щоки… А коли татко приходив, я заспокоювався… і так було всю дорогу. Кавказ… Ніч. Поїзд їде берегом моря… Воно глухо й грізно шумить і б'ється за вікнами, а перед нами туманно біжить в гору кам'яна стіна, хвиляста й страшна… Це — гора Арарат. Черкешенки, під чорними чадрами, все плачуть і плачуть, ниють печально і страшно… Це вони так співають, як мені сказала мати. Перед тим на одній шумливій станції була пересадка. Підійшов поїзд. Я стояв у метушливій і тривожній юрбі. Ударив другий дзвінок, а в вагон ще не пускають. Жах охопив мою душу… Я сплеснув руками і повним одчаю голосом закричав: — Ой боже ж, мы опоздаем! Всі здригнули й глянули на мене… Це було як електричний ток… Нам дали дорогу, і ми перші ввійшли до вагона. Я дуже сподобався одному красивому грузину з чорними, неначе налитими дьогтем, очима… Він мені на кожній зупинці купував масу східних солодощів. Особливо мені сподобались гранати. Грузин часто брав мене собі на коліна й навчав рахувати по-їхньому до п'яти: — Эрти, ори, сами, охти, хути… Але матері чомусь не сподобалась дружба грузина зі мною. і коли він пішов на одній із зупинок за новою порцією ласощів, вона сховала мене на верхній полиці. Грузин прийшов, а мати сказала йому, що я в другому кінці поїзда. Він кілька разів оббігав весь состав, все шукав мене, і, пробігаючи повз наше купе, тривожно заглядав у нього й стурбовано питав: — Дэ Волода?.. Мата казала, що мене нема, і грузин бігав як навіжений. по всіх вагонах і кричав: — Вы нэ видэл такой смуглый, хорошенкий малчик?.. Йому відповідали сміхом, і він біг далі. Нарешті його розпачливі крики замовкли. Мабуть, він зійшов на своїй станції. і мати дозволила мені бути на нижній полиці і знову дивитись у вікно… Поміж немов розчахненої гори я вперше побачив море. Воно чомусь було як сіній мур, не лежало плескато, а синіло, як стіна гігантського будинку… і я думав, як же в ньому плавать?.. Мабуть, дряпатись нагору, а потім, як на санях, летіти вниз… Але так можна розбитись об гостре каміння… Ми швидко наближались до моря, і воно поволі лягало синьо й широко… Над поїздом звисали величезні й страшні кам'яні брили, що. наче на ниточці, тримались на могутніх боках гір, і мені здавалось, що вони ось-ось упадуть на нас і роздушать, як комашню… Але брили не падали на нас, і поїзд з важким гуркотом пролітав під ними… Ми їхали до містечка Кульпи, де жив мамин брат у других Радя Локотош[10], який був там приставом. Вночі до нашого вагона зайшло два горянина. Батько й син. Батько був весь неначе мідний, з оголеними волохатими грудьми. Він у великій лахматій шапці, а син одягнений в якесь лахміття, смуглявий і чорноокий. Це були діти злиднів, але чимось буйним, диким і гордим віяло од них… Вони внесли до нашого вагона гори з їх грізними скелями, шумливими й швидкими річками, вічним лементом листя і співом птиць, з їх хмарами і орлами… Ми з хлопчиком одразу ж подружили. Він на мене казав: «Якші». Мені з'ясували, що це значить «красивий, гарний». А «яман» значить — «некрасивий, поганий». Хлопчик був схожий на мене, тільки він був дужчий, і очі йому палали огнем його батьківщини, Кавказу, грізного й похмурого, в вічних снігах і туманах, повних сонця, вітру й волі. Після поїзда ми їхали бричкою сто кілометрів до Кульпи — їхали багряною і нескінченною пустелею… Перед нами синіла близька гора, так близько, що, здавалось, до неї можна було доторкнутись рукою… А ми їхали до цієї гори, що так близько і казково синіла перед нами, сто кілометрів… Таке прозоре повітря було на Кавказі. Довга і порохлива була дорога. іноді з ям, обабіч неї, вибігали навстрічу нам обідрані, смугляві й чорноволосі, подібні до циганчат діти, кричали щось незрозуміле і грозили нам услід чорними, худенькими кулачками… Ми гриміли повз них, а вони довго ще бігли за нами і тоненько й протяжно кричали щось люте, і все грозили, поволі даленіючи, їх маленькі фігурки… Я не сердився на них, мені було до сліз жалко за ними, що вони живуть в ямах, такі худенькі й обідрані, за те, що в них такі рідні очі… Нарешті ми в'їхали до Кульпи. На ганку стояв дядько з черкесами і щось з ними по-їхньому розмовляв. Він був у черкесці, високий, стрункий і красивий, з пишною, роздвоєною золотою борідкою. Горянії стояли круг нього в чорних бурках і папахах, як похмурі орли, і кинджали їх, у срібних піхвах, холодно й грізно блищали на сонці… Дядько Радя був дуже добрий і простий. Він міг задурно брати рибу в горян, але цього не робив і платив гроші. Його кімнати були обвішані килимами, а на них висіли красиво вигнуті шаблюки і взагалі всіляка зброя… У нього був лакей, що ходив як тінь і в точно визначену годину нечутно з'являвся в кімнаті і монотонно говорив: «Улжін гатов…» Я любив сидіти біля вікна і дивитись на червоні гори за його голубими шибками… Гори були дуже близько, а з їх боків тонко й жалісно здіймались у небо сині завитки диму з ям, в яких жили люди… Повз вікон часто проходили верблюди, вони хитали добрими й покірними головами на волохатих і витягнутих шиях, неначе здоровкались зі мною, і дзвеніли маленькимії круглими дзвониками… Довгими караванами кожний день вони проходили повз вікна… і іноді проїжджав па гору маленьким ішаком, худеньким і довговухим, величезний, гладкий і пузатий горянин. Його ноги майже волочились по землі, і бідний ішачок ліз з останніх сил на гору, а гладкий горянин іще, мабуть, щоб ішачкові було важче, гойдав своїми ногами. Мені було жалко бідненького ішачка. А гладкого горянина я ненавидів за його пухкі й масні од жиру щоки, за веселі пісні, що він наспівував, роздуваючи од напруги своє жирне й чорне горло і не звертав жодної уваги на страждання бідного четвероногого мученика. У мене був охоронець з кинджалом. А раз до мене прийшов його маленький брат-горянин і повів показувати Кульпи. Ми ходили з ним по лабіринту вузеньких і кривих вулочок, а з боків були глиняні, з плескатими покрівлями саклі. На саклях паслись кози і спали жінки і діти. Ми ввійшли до саклі, де жив хлопчик. На долівці покотом лежали його рідні, і їх голови були замотані рушниками. Я думав, що хтось їм попровалював голови і вони обв'язали їх і лежали хворі. А вони просто відпочивали, і голови їм були не провалені і обмотані не рушниками, а чалмами. Це такі головні убори. Я потім узнав про те. А тоді мені їх було дуже жалко. Я спитав хлопчика: — Отчего они спят? — От голода, — відповів хлопчик і подивився на мене сухими, гарячими, голодними, бездонними й гнівними очима… У дядька на столиках було дуже багато різних красивих речей з хрусталя й гірської кристалічної солі. Я завжди питав у нього дозволу, коли хотів що взяти з його чудесних столиків. А Коля не питав дозволу у нього, а просто брав. Дядькові подобалось, що я завжди питав у нього дозволу, і не подобалось, що Коля все робив, як йому хотілось, наче дядька зовсім і не було на світі. Коля не любив його, і він відповідав йому тим же. А мене він дуже любив. Часто він голубив мене, пригортав до себе і, дивлячись мені в очі, казав мамі: — З цього хлопчика вийде щось велике… Він вирішив узяти мене на виховання, бо був нежонатий. Мати погодилась, а потім уся в сльозах повернулась і забрала мене в дядька. Він подарував мені на прощання шаблюку. Вона була довга, вища за мене, на шумливому вокзалі, повнім жінок у чадрах, що все хиталися і щось мурмотіли, батько продав за четвертак дядьків подарунок і випив за його здоров'я горілки, а я — гірких сліз. Баку… Ми стоїмо з батьком на березі Каспійського моря, біля великого мідного якоря, вритого в землю. Я дивився на море як на величезну і безкінечну бурхливу вітряносиню гору… Хвилі добігали майже до моїх ніг і залишали на піску срібні волани ажурної піни… В порту було багато кораблів з шумливим гаєм вітрил, і воии дуже хитались, а од берега одходив і повільно дерся на синю і гуркітливу гору моря білий і красивий, як місто, пароплав. і далеко-далеко, як блакитні метелики, були розкидані в розпеченій синяві неба кораблі… Ми з татком ходили безкінечними вузькими й заплутаними вулицями Баку, і мені було дивно, що він ні в кого не питає дороги і все знає, куди йти, на що дивитись… Мати казала, що Баку — це «город міліонерів». Ще вона казала, що в Баку продають сніг… Ми там жили цілий місяць у готелі і платили по карбованцю в день за номер. Мені здавалось, що це дуже великі гроші. Матері не сподобався Кавказ, бо вона боялася «розбійників», як вона казала, а насправді її, як і батька, туга за батьківщиною примусили покинути цей чудовий край і повернутись на димний, суворий, але рідний Донбас. III

Це був уже не Брянський Рудник, а село Чутине. Чудно й дико мені було жити на селі. У мене була червона сорочка, а хлопці були вредні і дуже бились, і собаки теж були дуже вредні. Ми жили в незвиклій нужді, на чужій квартирі, і я грався з братиком і сестрою на глиняній і колючій печі. Мати часто плакала, а батька майже завжди не було вдома. Він приходив рідко, стомлений і зліш. Все шукав роботи і не знаходив її. Він став багато пити. А коли нап'ється, стає блідий-блідий і все мовчить. Мати часто сумно співала: Потихесеньку, помалесеньку,


мої дітки, йдіть…
Спить п'яниця в рубленій коморі,
глядіть його та не розбудіть…

І далі: Ой п'яниця та не робітниця,


день і нічку п'є,
а як прийде із корчми додому,
мене, молодую, б'є…

П'яний батько хрипко й з тяжкими перервами дихає на ліжку, а голос матері жалісно чайкою б'ється в бідній і сумній хаті і тремтить сльозами: Спить п'яниця в рубленій коморі,


глядіть його та не розбудіть…

Особливо я любив, коли мати співала: Місяць з хмари виглядає,


світить у хатину…
А там жінка молодая колише дитину…

Або батько: Віє вітер, ще й буйнесенький,


та на той садок зеленесенький…
А у тім садку живе удова,
а в тії вдови — дочка молода…

Ми пішли з Колею за село і забрели на чужий баштан. Нам дуже подобалось блукати золотим лісом кукурудзи. Та якийсь страшний дядько, мабуть, хазяїн або його син — худий, високий, чорний і в золотому брилі — наскочив на нас і почав лаятись. Я перелякався і втік. А Колічка залишився з цим страшним дядьком. Я одбіг далеко, а потім зупинився. Мені стало дуже соромно, що Колічка не втік, а я втік. і ще я думав, що дядько вбиває Колічку, і моє серце обливалось кров'ю і жахом. Я сумно й лякливо повертався назад і побачив, що мені назустріч, немов нічого й не було, ідуть Коля і страшний хазяїн баштана. Колічка радісно кричав і кликав мене до себе, а «страшний» дядько був зовсім не страшний і привітно мені усміхався. Я наче проснувся од жахливого сну, коли побачив, що братик живий. Ми знов повернулись до Третьої Роти і жили в нашого родича, залізняка Удовенка. Раз батько напився п'яний і посварився з матір'ю, а потім вигнав її і заложив двері міцною палицею, щоб мати не могла одчинить. Коля був на печі, а я лежав коло п'яного батька і боявся поворухнутись, щоб не потривожить його сну. Я любив його і був сердитий на матір, що вона його лаяла. Мати в холодних сінях жалісно просила, щоб я їй одчинив двері. Але я цього не зробив і не дозволяв зробити Колі. Колічка все заспокоював маму, щоб вона почекала, коли я засну, і тоді він одчине їй двері. Нарешті я заснув. Крізь чуйний, злий і тривожний сон я почув якесь сопіння, потім щось луснуло, і хтось тяжко упав на долівку. Це Коля усім своїм маленьким тільцем повиснув на палиці і переломив її. Він тільки крикнув: — Чуть-чуть не упал! Це була в нього гака звичка — завжди, коли він падав, то чомусь радісно кричав: — Чуть-чуть не упал! Це він так казав, щоб мати не хвилювалась, що йому боляче. Вів дуже любив матір і не дозволяв їй прибирати у кімнаті і все робив сам. Він плакав, коли мати не дозволяла йому це робити. Син моєї тітки Раші Холоденко, Улян, часто бив мене. Це в нього ввійшло майже в систему. Раз він мене бив, а Коля, вдвічі менший за нього, терпів, терпів, а потім як підскочить до Уляна, як закричить на нього: — До яких пір ти будеш бити мого брата? — та як лусне його в ніс, так, що в того чвиркнула кров, і ніс на моїх очах став синім і розпух, як груша… А Колічка, як гнівна молнія, в'ється круг Уляна і молотить його залізними од справедливої злоби кулачками і в боки, і в живіт… А потім з усього розмаху шибонув під ложечку так, що Улян охнув і без дихання джвакнувся в пил… IV




Юзівка[11]. Ми жили в маминої подруги. В такій же квартирі, що була в нас на Брянському Руднику. Повз вікон часто пробігали веселі англійські діти в твердих, білих, накрохмалених комірцях, з галстуками і в мужських сюртуках, тільки штанці в них були до колін, ну, панчіхи й штиблети. Вони були в окулярах, не всі, звичайно, дуже чистенькі, пихаті, нікого не помічали, на нас дивились як на щось не варто уваги і гелготіли як гуси… У маминої подруги було двоє дітей. Вони лежали в другій кімнаті, хворі на скарлатину. Ми бідно жили, а хворі хлопчики не їли своїх булочок і оддавали нам а Колего. Вони тільки надкусували їх, а ми з Колею доїдали. І от одного разу, коли я проснувся, мати сказала, що Коля захворів. Він лежав на підлозі і жалісно дивився своїми темними, добрими, бархатними очима і тихенько стогнав… Я сказав: — А… Это он так, представляется… Ми завжди, коли хотіли, щоб мати давала нам їсти більше і краще, по черзі «хворіли». А мати завжди таких «болящих» краще годувала і давала більше солодкого. Але Коля не «представлявся». Прийшов високий, красивий і огрядний, в пенсне, бородатий військовий лікар. Він оглерів Колю і сказав, що в нього скарлатина. Колю поклали на ліжко. Він був весь червоний і гарячий… Лікар кілька разів приходив і сумно дивився на Колічку, давав йому ліки, але ліки не допомагали. На третій день, вранці, Коля почав умирати. Він дуже любив маму і все просив її не відходити од нього. Мати нахилялась над ним, а він дивився на неї вже мутними оченятами і все знімав у неї з волосся на потилиці якісь «катушки»… Перед смертю він попросив умитись, умився, потім попросив ікону Козельської божої матері, перехрестився, поцілував її й ліг… і ще він попросив, щоб його поклали на підлогу. Його поклали… Мати дуже плакала, а Коля, щоб вона не плакала, навіть стримувався, щоб не стогнати… Так він її любив… А батько втік… Він не міг бачити останніх мук свого синочка. Коля вмер уночі. Він як живий лежав у великій кімнаті, і з його носика виглядала срібна піна… На його пухкеньких ніжках були теплі панчішки й туфельки. Я не вірив, що він умер, мені здавалось, що ось він зараз підведеться, одкриє свої бархатні очі під густими й довгими, красиво загнутими віями, і скаже: «А я буду хохленком!» Але Колічка тихо і срібно лежав перед нами… А потім його везли по місту на дрогах, в білій, пепофарбованій труні, а ми йшли за нею… Байдуже диміли труби, проходили чужі, жорстокі в своїй байдужості люди, а ми все йшли і йшли за білою труною Колічки, йшли і плакали… Потім ми в'їхали на цвинтар, і чужі люди опустили труну Колічки в яму і засипали землею. Хрест на могилі братика був теж, як і його труна, білий, непофарбований. Потім, коли ми від'їжджали з Юзівки, прийшли на Колину могилку прощатися з ним. Мама дуже плакала, а татко став навколішки біля могили, і з його очей капали дрібні, дрібні сльози, як осінній дощик, що мжичив над нами… Ми їхали, а за нами ще довго було видно хреста над могилою Колічки… Ох, то не хрестик, то Колічка простягав услід за нами свої бліді, дорогі й неповоротні руки… Як я потім картав себе за те, що був не ласкавий з Колею, що іноді бив його… Як би я тепер любив його, боронив од хлопців і собак! V


Села, все села… іноді рудники… Але рудники — як бистролетні сни, рідні й неповторні… і шахти, кліті, стволи, шахтарі, запах милого дитинства од вугільної руди, рейок, сиве мелькотіння вагонеток і «страданье», срібний плач або буйний розгул золотих ладів під п'яними пальцями коногона, чубатого й одчайдушного. Татко працював на рудниках більше креслярем, іноді шахтарем, а на селах учителював, був і сільським писарем. Працював і землеміром, а в основному — сільським адвокатом, писав селянам «прошения», починаючи од волосної управи і кінчаючи царем. Але про це потім. На Кавказі я захворів на малярію, і вона мене часто трусила. Але ще до малярії я щороку по п'ять днів хворів якоюсь чудною хворобою. Ранком, після туманного й тяжкого сну, я прокидався якийсь кволий і сам не свій. Все зліва направо бігло перед моїми очима… Весь світ кудись безперервно линув… Я не міг ходити, а лежать було мукою, бо це мене не позбавляло од головокружіння, хоч трохи й послаблювало його… Я затуляв очі, але це не допомагало… Я ніби провалювався в якісь перетинаючі одна одну безодні, ніби розпадався на шматки, хмарно й гойдливо… Нічого не міг їсти. Все йшло назад… Часто мене тошнило… На п'ятий день я прокидався без головокружінь, але не міг швидко повертатись, особливо ліворуч, коли я так робив, то падав на землю… Доводилося повертатися всім тілом, тихо, тихо. Ліва половина голови в мене була завжди якась туманна… Коли мені був один рік, мене поклювало стадо гусей. Служниця залишила мене одного на подвір'ї, а сама пішла до хлопців на вулицю. Я, мабуть, лежав на правім боці. Гуси мене клювали все в голову, все в голову… Я не кричав… і про це нічого' не пам'ятаю… Це з слів матері. Вся ліва половина голови в мене була після нападу гусей в моргулях завбільшки з голубине яйце… А двох років я обварився до пояса кип'ятком. Це я пам'ятаю. Я стояв у низькому коридорі, а за спиною в мене служниця поставила мідний таз, повний кип'ятку. В цей час по коридору проходив татко. Я чемно дав йому дорогу, одступив на крок і… сів у таз з кип'ятком… Немов крізь страшний гарячий туман бачу все це… Татко шбидко рве на мені чорні бархатні штанці, а мати рве на собі волосся і то підіймає, то опускає руки. Крику її я не чув… Це було як у сні… А далі — тьма… Далі — з слів матері. Лікував мене наш третяротський фельдшер Трохим іванович. Я обварився так, що залишився останній слой кожі, за яким, якби зліз і він, була смерть. Мати платила фельдшеру (щоб не знала бабуся) щоденно по карбованцю за візит, а бабуся (щоб не знала мати) давала стільки ж. Він підсипав до моєї мазі якоїсь гидоти, що викликала знов запалювальний процес, і я трохи не вмер. Батьки дали лікареві на аналіз цю мазь, і після аналізу стала ясною причина, що трохи не загубила мене. Фельдшера прогнали. А ще до того бабуся, яка часто сварилася з мамою, щоб дати їй зрозуміти, що значить любов до сина і тривога за ним, взяла мене, закутаного в пелюшки, коли мати кудись ходила, і засунула в темний далекий куток під кровать… Мати трохи не вмерла од жаху, бо ніде не могла мене знайти. Вона шукала цілий день, а я весь цей час лежав на голій і холодній підлозі… Мати потім ніяк не могла собі з'ясувати, чому я цілих шість місяців безперервно кричав, і вона нічим не могла мене заспокоїти. Ну, звичайно, це в мене був ревматизм. На Брянському руднику, перед сном, у мене часто ламало ноги, і мама робила мені масаж, натираючи їх лампадним маслом або керосином; потім закутувала пх теплою вовняною хусткою… Отже, мені пощастило. Перед тим, як потрапити на село, ми приїхали в Харків. Жили на Потинській вулиці, 110. Нам дав притулок дідусь по матері. А дідуся по батькові вже не було. У маминого батька було дві дочки й три сини: Клава, Ніна, Льоня, Костя і Ваня. Дідусь часто випивав, і тоді він ставав буйним. Жахливо лаявся з бабусею і дітьми, з мамою — теж. На мене ці сварки діяли, як грози без грому… Вони безперервними блискавицями палили мою душу… Це було дуже часто. Тільки мені було дивно, що вони всі лаються і лаються, а не б'ються… Це було жахливо — чекання бійки, напевне, з сокирами і т. ін. Я, тремтячи від жаху, все чекав, коли ж почнуть битися… А вони не бились і тільки лаялись як попало… Кімната сповнювалась нервовою бурею, і ця буря рвала моє серденько на шматки. Це — як перед пострілом. Не такий страшний постріл, як його чекання. Вони були жахливі неврастеніки, крім мого татуся. Всі, як туго натягнуті струни, дивно напружені і повні погрожуючого дзвону, що ось-ось порвуться… Я бігав на вулицю і на шумливих яскравих тротуарах співав з хлопчаками: Вставай, піднімайся, робочий народ!..

Тільки, замість «крик мести народной», ми співали: «крицместер народный». Це був 1905 рік. Дядя Ваня вчився у жерстяній майстерні, проте мріяв стати машиністом. Ще маленьким він співав: Тут, тут


поезд стоит пять минут.

Його мрія здійснилася. Але про це потім. А коли ми повернулися в село, в рідну Третю Роту, я бачив робітничу і селянську маніфестацію. Через майдан, на Червону вулицю йшли статечні молоді хлопці в піджаках і яскраво начищених чоботях. Вони йшли повільно і співали: А у Питере, на троне,


сидит чучело в короне…

Вони співали протів царя. А поліцаї поховалися. Робітники йшли до содового заводу… Так і стоїть вона в моїх очах, ця яскрава, смілива й спокійна, що нікого не боїться, маніфестація. Я тоді не розумів, навіщо це робиться, але мені подобалось море людей у яскравих від сонця сорочках, підперезаних красивими шнурками з китицями. Вони йшли, твердо ставлячи ноги на запилену літню землю, ці світлі і до сліз рідні мені господарі нашої землі. Мама говорила, що вони йдуть завойовувати свободу, а у татуся очі були світлі-світлі, як у орла, коли він дивиться на сонце. VI


Харків, знову Харків… Він нескінченно широкий і шумливий. Я вже ходжу в школу. Неділя. Вчителька веде нас дивитись «туманні картини»… Ми довго, довго йшли. Я дуже стомився. Нарешті ми прийшли в широку залу. Стемніло. Потім — яскраво, на екрані бігали маленькі чорні чоловічки, і нам було так смішно. Потім усе зникло, як золотий і красивий сон, і «туманні картини», і школа. Іноді ми жили в містах, але недовго. В Луганську я стрибав униз головою із залізного мосту, біля Гартманського заводу, в річку Луганку. У Воронежі бився навкулачки з хлопчиками, які сміялися з того, що я замість «арбуз» говорю «кавун», а на селі хлопчаки сміялись, що я, приїхавши з Воронежа, говорив замість «а що ж» — «дык што»… Зате у Воронежі я навчився кататися на санчатах не сидячії, а лежачи на животі, і правити не каблуками, а носками. Цього ніхто не вмів, і я був герой. Злітав на санчатах там, де ніхто не міг. Любив кататися із заводської гори, на доріжці, якою ходили робітники, спускався по ній аж до залізничного насипу. Я лечу, а повз мене мелькають стовпці, мелькає смерть… Із страшенною швидкістю я пролітав, обминаючи чавунний кран, із якого брали воду, і летів прямо до насипу. Біля крана розливали воду, і вона замерзала. Поступово вона мерзлим покровом розляглася навколо нього. Санчата в мене були на залізних, гострих і блискучих від вживання полозках. Я лечу з гори. Швидко наближається чавунний кран. Хочу його об'їхати. Але полозки на замерзлій воді сковзаються, і санчата летять прямо на чавунну колонку крана… Ще трохи, і голова моя розлетиться вщент. До крана лишається кілька метрів. Я розжав руки і випустив з-під себе санчата. Вони помчали переді мною, вдарилися об кран і відлетіли вбік. А я теж з шаленою швидкістю, сковзаючи животом по кризі, налетів на кран і вдарився об нього витягнутими перед головою руками, щоб пом'якшити удар і захистити голову. Руки мої м'яко вперлися в холодний чавун і зігнулися так, що лише доторкнувся головою до крана. Я перехитрив смерть. Мені було десять років. З двох років я почав малювати. Уже дорослим я бачив у бабусі мої малюнки, малюнки дворічного художника-початківця… Я малював усе паровози та вагончики в трипалими людьми… Паровози і вагончики, паровози з тендерами, вагончики товарні, ешелони… Ніби знав, як багато грізного у мене буде з ними пов'язано, як багато радісного і грізного, як багато грізного і радісного. Але про це, криваве, — потім, пізніше… Уже, крім Зої, був Олег, мій улюблений брат. Він ще на рудниках і в містах п'ять разів хворів запаленням легенів. В пам'яті моїй він блідий і тихо-покірний лежить на ліжку, в Юзівці, з п'ятим запаленням легенів. Його сумовите й спокійне личко горить в крові моїх спогадів блідим факелом, і вітер нужди і горя вів мені в лице з далеких і скорботних днів нашого тяжкого дитинства. Кістлява рука смерті хоче погасити цей факел, але він горить, щоб потім засяяти рівним світлом перемоги. Ось сестричка Зоя теж, в Юзівці чи на іншому руднику, страшенно розпухла від запалення нирок… VII


Сметанівка. Це невелике село, майже хутір. Батько був там учителем. Він брав з кожного учня щомісяця полтиник і хлібину. За зиму його учні вже вміли читати, писати і знали чотири дії арифметики… До кожного учня у батька був індивідуальний підхід. Я теж почав учитися. В мене були зошити, олівець, ручка, чорнильниця, грифель і грифельна дошка. Спочатку ми писали на грифельній дошці палочки, потім літери. Батько не вчив нас по старинці; «аз», «буки», «вєди», «глагол», а так, як літери є і зв'язують їх між собою у вимові… Ми старанно мукали хором і скрипіли грифелями, вчились рахувати і почали розв'язувати задачі. Якось я сам написав на дошці: «Папа… Мама…» Мати радісно закричала у мене за спиною: — Коля! Подивись, Володечка вже може писати «папа» і «мама». Чудна, Я вже міг писати усі слова, які знав, і цілі фрази, навіть лисг міг би написати, звичайно, без розділових знаків. А мама мене не питала про це. їй було досить і тієї маленької радості, що її старший син уже пише «папа» і «мама». Наші господарі часто запрошували до себе в гості своїх сусідів і знайомих, багатих селян. і в зимові, білі від снігу і сповнені завивання вітрів місячні ночі вони пили горілку і співали чумацьких пісень… Червоні й бородаті обличчя стоять переді мною з розтуленими і дзвенячими від пісень ротами, а повні жінки, рум'яні і пишнощокі, підперши підборіддя руками, тонко й журливо врізували свої голоси в гримливі баси довговусих чоловіків. Я з хлопчиками часто бігав на замерзлу річку, де ми грали «в ковіньки» і ганяли по дзвінко-співучій від наших ніг тонкій і прозорій кризі ковіньками «свинку» від кону до кону… Крига хвилеподібне гнулася під нами, а ми мчалії з солодко завмираючим від жаху і радощів серцем, над холодною водяною смертю під ногами. Від бігу нам ставало жарко і хотілося пити. Тоді ми кийками пробивали у кризі дірочки і припадали до них, руками ритмічно надавлюючи на кригу, а вода з манюсінької «ополонки» поштовхами била нам в рот. Ми її пили — солодку й холодну. А потім знову смуглявими горобцями розліталися по дзвінкій кризі… Ах, цей солом'яний запах диму із труб, такий рідний і незабутній, і пишні сніги із петлями заячих ніг та пташиних лапок, і засмаглі від зимового вітру обличчя хлопчаків, і вірші Кольцова[12]: Ну, тащися, сивка[13],


Пашней десятинной,
Выбелим железо
О сырую землю…

І Нікітіна[14]: Вырыта заступом яма глубокая[15],


Жизнь невеселая, жизнь одинокая,
Жизнь бесприютная, жизнь терпеливая,
Жизнь, как осенняя ночь молчаливая.
Долго она, моя бедная, шла,
И, как степной огонек, замерла.

Особливо мені подобалось закінчення: Тише… О жизни покончен вопрос.


Больше не нужно ни песен, ни слез…

Кольцов, особливо Нікітін… Я його дуже любив, і зараз всім серцем люблю. Я й Кольцова любив, але в нього більше радості, а в Нікітіна — суму, і тому він мені рідніший і ближчий. О ці зошити з найкращими віршами російських поетів на обкладинках, бідні синенькі зошити «для народу»… І церкви з срібним гудінням дзвонів, і золоті ризи священиків, і голоси, ангельські голоси під голубим склепінням з розпростертим на ньому богом Саваофом[16], і все це теж, як синенькі зошити «для народу»… Золота віддушина горю народному, єдиний вихід його бентежної, скорботної душі, а більше виходу не було. і в нас теж — із страшних і безпросвітних злиднів. Народилася сестричка Оля. Поміщиця була її хрещеною матір'ю. Така красива, повна, рум'яна і темноока. Я бував у них в маєтку. Ходив по широких кімнатах, дивився на красиві столики з різними витребеньками, з розкиданим сріблом на них, і мені було болячеболяче… Адже в нас цього не було, і в бідних селян теж не було. Син поміщиці інколи навідувався до матері з столиці. Він був офіцер і красень. В нього закохувалися чарівні жінки, були закохані майже всі дочки сусідніх поміщиць. Але він не звертав на них ніякої уваги, а любив дочку бідного селянина із Сметанівки, так любив її, що плакав від кохавня. Він був стрункий, благородний і культурний, а дівчина, яку він кохав, — груба і некрасива, майже потвора. В місячні ночі я вибігав на город до коханки сина поміщиці. Залитий сріблом повновидого місяця чорнів тонкий і красивий силует офіцера. Оксамитно стогнав його благородний голос: — Горлице моя сизокрила… Ластівочко моя ненаглядна! А йому відповідав майже бас його «дульцінеї»: — Геть від мене! Відчепись… Я люблю твої хусточки та гроші, що ти мені даєш. А тебе не любила, не люблю і любити не буду. У мене є хлопець. Він тобі печінки одіб'є. Геть від мене! — Ясочко моя золота, хоч засмійся своїм срібним голоском. А у відповідь чулося громоподібне іржання: — Ги-ги, ги-ги-ги!.. — Боже мій, як я тебе люблю, ти мій бог, зірочко моя, небо моє. — Ну годі, годі… Усю мене обслинив… і скільки разів я тобі казала, щоб ти не приходив до мене, коли од тебе смердить усякими одеколонами… Вони гидкі мені, як і ти сам, ось мій Василь, так той пахне кізяком, і молоком, і медом. Геть від мене!.. І вона його штовхала з усього розмаху в груди своєю богатирською рукою, штовхала так, що він летів, як чорна і печальна тінь, в голубий і глибокий сніг. А дівчина з громовим сміхом тікала в хату. І я ще довго чув під запорошеним снігом, вузьким, темним і жорстоким віконцем невтішний плач молодого красеня. Нічого не допомогло. Ні вмолювання і сльози матері, ні її погрози і навіть випадок, вірніше напад «хлопця» коханої офіпера з парубками, коли закоханому ледь не відбили печінок. Нічого не допомогло! Так і вмер від кохання син поміщиці, від нерозділеного і проклятого кохання. А весною ми виїхали із Сметанівки. Щоліта ми жили в Третій Роті, а взимку — по селах, де батько або вчителював, або служив сільським писарем. VIII


Переїзна… Село Переїзна… Химівка. Це — хутір недалеко від Званівки, де жила бабуся при тітці, а в тітки була казенна винна лавка. Тітка була «сиділкою». Бона мала красивий будинок під зеленим залізним дахом, з кімнатами на підлозі, старовинними комодами, стільцями, буфетами і килимами. Широкий двір повний птиці, а в кутку, біля воріт, дерева, кролики, голуби. А в нас не було ніякого будинку. Ми жили в напіврозваленіп мазанці з тарантулами, в покинутому саду поміщика біля таємничих пустельних та страхітливих сараїв. Літо. Мене страшенно мучить пропасниця. В мене дуже висока температура. Ні лікаря, ні фельдшера, ні мами. Нікого. Я самотній, тіло мое, якесь дивне, ніби в мене багато тіла, ніби я ввесь великий-великий, більше всього світу. Потім втратив свідомість, і було якесь жовте і дзвінке море навколо мене. А вода гірка, погана… І ще ці тарантули, і мокриці, і чорнохвісткн, що лазили по мені, а я страшенно боявся, аби чорнохвістка не залізла мені у вухо. Як я не берігся, одна все-таки залізла мені у вухо і внесла туди нескінченний гуркіт, такий гуркіт, що я ледь не збожеволів від крику і жаху. Вухо мені залили «оливою» (лампадним маслом), і чорнохвістка здохла. Ще довго гриміли громп у моїй голові, але це лшле здавалось. Разом з чорнохвісткою здохли й вони. Я дуже любив лазити по деревах — високо-високо. Мати внизу кричить, лається, а мені лише смішно. Вона думає, що я впаду, а я зовсім цього не думаю і залізаю куди захочу. Тільки мені не подобалось, що хлопчаки такі жорстокі. Вони полізуть на явір, і повитягають з гнізд голих жовторотих горобчиків, і всіх їх повбивають, та ще й сміються. А я плачу. Хлопчаки великі й дужі, а я маленький і не можу захистити бідних пташинок. Я тільки обливаюся гіркими сльозами. Потім ще хлопчики негарно лаялися й курили, а їхні матері, коли я їм говорив про це, тільки сміялись. Батько часто ходив зі мною до бабусі й тьоті. Бабуся завжди що-небудь дасть батькові, щоб тітка не бачила, ну там гроші або горілку. Тітка ж, коли ми залишали їх, завжди обшукувала батька й мене. Мені було тяжко й соромно не за себе, а за тітку. Ну хіба ж я міг у неї щось украсти? Ось я стою перед нею у маминій теплій кофті, підв'язаний мотузкою, у подертих черевиках, а надворі тріскучий мороз, куди мені боязко йти. А тут так тепло, світло і затишно. А тітка нишпорить тремтливими від злості руками в моїх кишенях. IX




Весна. Я бігаю вузькими брудними вулицями Третьої Роти. Шумлять струмки, і дзвінке синє небо над Дінцем хвилюється тремтливим маревом заводського диму. Вітер відносить його направо за Донець, за голубіючі ліси, до російських сіл серед пісків і сосен. На Червоній вулиці, центральній вулиці нашого заводського села, до мене підбігло два хлопчаки, смагляві, кирпаті і веселі. Вони були також, як і я, бідно одягнеш, але весняною радістю палали їхні чорні задерикуваті очі. Старший гукнув мені: — Давай бігати! — Давай! І ми побігли. Це були діти годинникового майстра Дмитра Гороха — Ларя і Федя. Вони жили в бідній, неогородженій чужій хаті, яку наймали. Мати Ларі прала білизну у Ванвінкенрова або «Жили», як його називали в народі, бельгійця, власника фабричної майстерні біля заводу. Батько Ларі і Феді, як і мій татусь, був алкоголіком, він щоліта йшов на рудники і залишав сім'ю напризволяще, а взимку повертався у Третю Роту майже зовсім роздягнений: на одній нозі — онуча, а на другій — роздерта калоша. Дружина його, Наташа, фактично утримувала п'яницю. Вона його обмиє, одягне, а влітку він знову зникає, щоб на зиму повернутися брудним, обірваним… У нього тоді лазять на комірі цілими арміями паразити, а він не дозволяє знищувати їх: — Воша теж хоче жити. Не чіпай їх! Він жахливо бешкетував, коли нап'ється, викидав ікони з хати, топтав їх ногами і ганявся з ножем за своїми дітьми, щоб їх порізати. Він вибігав босий на сніг і кричав мені: — Володько, чому земля крутиться? Я не хочу, щоб вона крутилась! Я їй забороняю це робити! Але земля не слухала Гороха і не переставала крутитися. Горох хотів змайструвати, як і чоловік сестри мойого дідуся, гігант-столяр Холоденко, вічний двигун; тільки Холоденко дерев'яний, а Горох — залізний «перпетуум мобіле»[17]. Але нічого не виходило з цих вічних двигунів, а нещасні винахідники вперто продовжували свою безнадійну справу. «Добрі люди» порадили мамі і Горошисі напоїти своїх чоловіків горілкою, настоєною на «божих коровках», щоб відучити їх пити. Мама і Горошиха так і зробили. Татусь ледь не вмер від нескінченного блювання, а Горох — нічого. У нього був залізний шлунок. Він лише гарненько відшмагав свою дружину. Горошиха була молдаванка, вірніше — волошка, і дуже любила свого нещасного чоловіка. Вона була справжня трудівниця. День і ніч працювала і утримувала всю свою сім'ю. Дивним і жорстоким був Горох до своїх дітей-хлопчиків, а дочку Серафиму він любив. Коли четвертий син — маленький Василь — упав лицем на розжарену плиту, батько навіть пальцем не поворухнув, щоб врятувати свого сина. Він тільки й мовив: — Нехай горить… Чорт його не візьме. У Василя жахливо обгоріло ліве око. Старший син, Петро, вже ходив на роботу на завод. Мені подобалась їхня, цих Горошенят, працьовитість і бережливість. Подобалася їхня сміливість, коли вони билися в хлопчиками, особливо сила, хоробрість і витримка Феді. Він бився мовчки, від ударів ніколи не плакав 1 завжди виходив переможцем. Його противників лякало залізне і грізне мовчання Феді, підкріплене, звичайно, сильними штовханами і сталевою хваткою руки. А Ларя все малював, як 1 його батько. Він мріяв стати художником. Ми часто купалися в Донці, перепливали на той бік, в ліс, і крали у лісника Паримона кавуни і дині на баштані, рвали дикі груші і кислиці, збирали дрова, а більше крали їх; розбирали тини у Паримона, ходили на озеро ловити рибу і викорчовували пеньки для палива, рвали ожину і збирали гриби. На смітніку за магазином «Общество потребителей» при содовім заводі ми часто нишпорили в пошуках різнокольорових папірців, ягідок і цукерок, яскравих шматочків… Якось ми копались на цьому проклятому смітникові, і я, не помітивши, наступив босою ногою на половину розбитої пляшки; гострі кінці її врізалися мені в п'яту. Я страшенно закричав і ніяк не міг спинити крові… Тоді Ларя Горох відірвав від своїх штанців кишеню і перев'язав мені ногу. Потім я полежав дома. …Ось ми катаємось на залізничній дрезині, якою робітники возять шпали для ремонту колії біля заводу. Я схопився за залізні ручки попереду дрезини і біжу по шпалах — спиною до станції. Коли дрезина розгониться, я тоді на неї вискакую, і ми, сміючись, гуркочемо по рельсах, а потім все починається спочатку. Але якось я не встиг вискочити на дрезину, що шалено мчалася. Hoги мої потрапили між шпал, і дрезина вдарила мене вище колін. Та залізних ручок я не випустив з рук, хоч все тіло опинилося під дрезиною, між рейками. Горошенята ніяк не можуть зупинити дрезину, вона мчить, а я кричу і волочусь під нею, але залізних ручок не випускаю із закам'янілих рук. Нарешті дрезина зупинилася. Мене витягли з-під неї, я попробував встати, але не зміг. Той страшенний удар, мабуть, паралізував мені ноги, і колінні чашечки зіскочили вбік. їхав селянин з гарбою сіна, мене підняли і поклали на це сіно, привезли додому, я два місяці не міг ходити. А потім все минуло, лише колінні чашки у мене й до цього часу гострі. Ми збирали вугілля на шахтах і залізо, мідь і жерсть, чавун, але більше — крали його на заводі і металевий лом продавали нашому родичу Удовенкові, який жив на глухій вулиці, над Донцем, і називався по-народному «Залізняк». Він платив нам за фунт міді 8 копійок, за фунт заліза — копійку, за фунт чавуну — півкопійки і копійку за три фунти жерсті. Якось мама взяла мене за руку і повела в заводську бондарну майстерню, де я почав працювати учнем. Пантелій Плигунов, цеховий бригадир, платив мені щодня 5 копійок, а я за це збирав цвяшки по цеху. Потім кваліфікація моя підвищилась: я почав «заовтарювати» діжки для бікарбонату, тобто вбиватп цвяхи в маленькі обручі над дном і вгорі діжки з внутрішнього боку ободу і вбивати кільця в дно цих діжок. Ще в Сьомій Роті, де татусь був сільським писарем, я, коли пас із селянськими хлопчиками і дівчатками телят і корів, крім ігор «у крем'яшки», навчився грати пальцями на губах. Це робиться так: великим пальцем повернутим і загнутим вниз, впираєш у підборіддя, під нижньою губою, але не сильно, і витягуєш рештою зімкнутих пальців долоню, охопивши великий палець лівої руки правою рукою, а потім починаєш швидко крутити вгору і вниз долоню правої руки. Коли крутиш долонею і при цьому мукаєш, то мукання перетворюється на безперервне «біб-бі-бі», або «мі-мі-мі», або ж «мама-ма», словом, як хочеш. Я знав багато мотивів вальсів, маршів, пісень, і Пантелій Плигунов примушував мене грати для робітників на губах. Я сідав, заклавши ногу за ногу, на діжечку і майже цілий день грав робітникам на губах, а вони від цього краще працювали. Я ж інколи одержував гривеник «на цукерки». Мені дуже подобалось працювати на бондарці, а грати марші набридло, бо від них у мене боліли губи і німіли руки. Всі робітники були веселі й співучі. Вони ходять навколо діжок на верстатах, забивають у обручі гвіздочки і все співають, сміються і співають: Он по горнице похаживает,
Балалаечку налаживает…

А рум'яний і красивий Панько Плигунов, наш цеховий бригадир, тільки походжав своєю тихою походкою по цеху і привітливо та радісно всім посміхався. Він був ласкавою людиною, задушевний, щирий і поетичний. Ніколи ні на кого не кричав і не бив, і робота навколо кипіла, вся в піснях і сонці. Може, й бували в нього конфлікти з робітниками, але я не пам'ятаю цього. Моя дитяча уява була сповненою піснями і райдугою праці… Я всім серцем віддавався праці. Я дуже полюбив її і хотів бути як дорослі. Але я був малий, а дитячий труд заборонявся на заводі, і коли приходив інспектор праці, Панько Плигунов ховав мене у велику діжку, а коли інспектор залишав цех, я вилазив звідти і радісно поринав у дзвінкий і світлий світ праці. Але недовго тривала моя золота радість… Довелося мені покинути завод, бо малим не дозволялося працювати в цьому кіпгявому й гуркотливому гіганті. Часто мені снилася залита райдужним сонячним промінням і піснями бондарка, і я плакав уві сні від журби, що не можу повернутися в цей чудовий і привабливий світ. А взимку ми виїхали в село Переїзна, де татко став учителем. Я вже красиво писав, на п'ятірки, і розв'язував без помилок задачі на всі чотири дії, множив тризначні і навіть чотиризначні числа.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка