Володимир Сосюра Третя рота



Сторінка11/13
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.88 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

LXVII

Вічно сіятимуть у вікнах зорі легендарного Сталінграда, де почався гігантський розгром синьомундирних нападників, кривавих слуг ночі людства, що хотіли поглинути наше сонце. Вічно сіятиме у віках прапор перемог, що злетів над пожарами фашистського Берліна, як багряна птиця відвойованого щастя міліонів. Вічно сіяти стягам народної влади над столицями вільних серед вільних, кому простягнули міліони червоних переможців світлу і добру руку допомоги на Заході і на Сході. З вічним відсвітом останнього зльоту світової перемоги в серцях ми живемо і творим Комунізм. І ніякі атомні і водневі грози не зупинять ходи міліонів на верховини вселюдського щастя. З кожним днем ми все дужчі, а вороги миру — все слабші. Це так, як ще за громадянських битв юнак, червоноармієць, що потрапив в полон білої смерті, сказав оскаженілим ворогам (це було в дні агонії контрреволюції): — Мы все прибываем, а вы все малеете… Так. Ми все прибуваємо, а вороги все маліють, і це вже не в масштабах колишньої Росії, а на всій земній планеті. І якось на фоні гігантських подій у всьому світі трохи чудно і ніяково говорити про долю поета, що вийшов із золотої Третьої Роти і снігами Червоної Зими йшов крізь огняні контрасти грози, що гриміла над Батьківщиною, йшов і йде з міліонами весни мільйонів, з п'ятикутною зіркою на чолі і в серці. Я — крапля в багряному океані народної боротьби, і в мені, його краплі, відбилась уся його краса і велич, і в мені ревли його бурі, коли він ішов грізними валами на збройний штурм фортець старого світу, і в мені він сія чудесною красою в ці дні, коли він іде на трудовий штурм старого світу во ім'я Миру і Комунізму.  

В клубі Ради Міністрів були збори активу радянської інтелігенції, які вели письменники. Збори були присвячені підсумкам роботи XX з'їзду нашої партії. Всі радісно вітали все те, що геніально накреслив історичний з'їзд переможців ночі. Було урочисто й святково. І от виступає Корнійчук і в своїй промові, між іншим, сказав: — Марно критикували Сосюру за вірш «Любіть Україну». Нічого ворожого в цьому вірші немає. Це патріотичний вияв душі поета. Я дивився на обличчя, і всі вони злилися в моїх очах в одну туманну пляму од сліз, що залили мої очі… Потім виступав Малишко і теж у своїй промові — палкій і пристрасній, в якій його серце од гніву на ворогів народу навіть кинуло своє полум'я і на тих, хто ні сном, ні духом до них не причетний, Малишко теж сказав про мене, що марно мене били, що нізащо мене калічив Каганович… І я од радості все простив — і те, що кричав на мене Корнійчук, і статтю Малишка в «Радянській Україні» проти мене, і все і всім дезорієнтованим братам, що били мене так, що аж серце гуло од ударів. Ви ж знаєте, як у нас уміють бити! Я всім прощаю і всіх люблю. Люблю навіть Н. і С. К. А ще дужче я люблю свою Донеччину і Третю Роту, що провідною зорею світла, світить і буде світити мені на поетичній путі, зливаючи своє сяйво з зорями Комунізму, що все більше і все ближче сіяють на нашому трудовому небі.  

Літо 1926 року — Харків. Зима 1942 року — Москва. Зима 1959 року — Київ. Післямова




Поетичну музу Володимира Сосюри справедливо називають голосом ніжності і правди, адже вона могла звучати не тільки солов'їне, а й бути «мов вибух динаміта» у дні заграв та суспільних бід, а якими доводилося не раз стрічатися поетові на нелегкій, а іноді й тернистій життєвій дорозі. Дитинство і юність майбутнього поета минали в донецькому краю, де звучала здебільш російська, це своєрідно відбилося у лексиці роману, а вже потім українська, молдавська, грецька та інші мови, але там найдзвінкіше лунала пісня українська. Багато пісень знала й співала мати смуглявого первістка Антоніна Дмитрівна Сосюра, а ще більше він чув їх у часи мандрівного дитинства, коди в пошуках заробітків батько з сім'єю часто переходив від села до села, від селища до селища, та знову й зіюву повертався в задимлений рідний Донбас. Мабуть, тому «красу і силу» шахтарської землі В. Сосюра оспівав так, як, певне, ніхто з інших радянських поетів, бо амалоліт пізнав ціну скибки хліба й копійки, здобутих власними руками. Про це і починається розповідь в романі «Третя Рота», «як золотий дитинний сон» перетворився в страшну реальність для сім'ї Сосюр — жити після смерті батька у чужій хаті-хворостянді і бути постійно голодними. Багато цікавих і досі не знаних фактів із життєпису поета розкривають сторінки цього автобіографічного твору, над яким В. Сосюра працював з перервами в 1926-1930-му, в 1942-му і 1959 роках. В листку по обліку кадрів, заповненому 17 травня 1957 p., В. Сосюра про своє навчання і трудову діяльність повідомляв таке: «Літо 1909 — осінь 1909 — учень бондарного цеху Донецького содового заводу, м. Верхнє. Зима 1909 — весна 1910 — телефоніст Донецького содового заводу, м. Верхнє. Літо 1910-осінь 1910 — чорноробочий у каменоломнях. Весна 1911-літо 1911-чорноробочий Донецького содового заводу, м. Верхнє. Осінь 1911-літо 1914 — учень двокласного міністерського училища, м. Верхнє. Осінь 1914 — осінь 1915 — учень трикласного нижчого сільськогосподарського училища на станції Яма Північно-Донецької залізниці. Осінь 1915-літо 1916-учень маркшейдерського бюро Донецького содового заводу, м'. Верхнє. Осінь 1916-осінь 1918-учень трикласного нижчого сільськогосподарського училища на станції Яма. Осінь 1918– зима 1918-член повстанської робітничої дружини Донецького содового заводу, м. Верхнє. Зима 1918 — осінь 1919 — козак петлюрівської армії. Осінь 1919 — зима 1920 — військовополонений денікінської армії. Лютий 1920-квітень 1921 — червоноармієць, курсант військових політкурсів, політпрацівник. Весна 1921 — осінь 1921 — інструктор преси при ЦК КП(б)У. Осінь 1921 — осінь 1922 — член оргбюро Пролеткульту України. Осінь 1922 — літо 1923 — студент Комуністичного університету імені Артема. Осінь 1923 — літо 1925 — робфаківець Харківського інституту народної освіти. 1923–1925, 1925–1941 — літературна робота, Харків, Київ. Літо 1941-літо 1944 — пропагандист при ЦК КП(б)У, старший співробітник Академії наук України, літпрацівник партизанського штабу України, військовий кореспондент фронтової газети. З 1944 р. — на літературній роботі». Цієї ж хронологічної канви В. Сосюра дотримувався і в романі «Третя Рота», де за кожним виділеним відрізком часу, за кожною датою — цікаві розділи книги його життя. Про роботу над романом «Третя Рота» маємо цінні авторські свідчення, насамперед із архіву поета, а також із розповідей його сучасників, яким часто доводилося бути і його першими слухачами, і критиками. Поет майже ніколи не мав творчих таємниць, міг навіть творити на людях, повністю поринаючи у світ поетичних образів, у чому можемо переконатися, прочитавши цей роман. Одне з найповніших авторських свідчень про історію написання «Третьої Роти» таке: «Я почав писати прозою роман-трилогію про своє життя ще в 1926-30-х роках. Уривок цього роману був надрукований в журналі «Червоний шлях», N10, за 1926 рік («З минулого»). Весь же роман називається «Третя Рота» — 1. «Володька»; 2. «Крізь вогонь»; 3. «Поет». Надрукований уривок був про громадянську боротьбу на Україні, про трагічний період моєї молодості… Я відклав його і через 12 років повернувся до нього, в 1942 році, в Москві. Так як не було машиністки, яка б могла друкувати українською мовою, то я диктував їй на російській мові (почав з дитинства, вірніше, повернувся до нього, щоб потім писати про роки юності і дійти до старості). Я продиктував машиністці шістдесят сторінок і цей початок роману давав читати Клименту кфремовичу Ворошилову як моєму землякові. Він теж із Третьої Роти, і його соратником по громадянській війні був мій дядя Іван Локотош, двоюрідний брат моєї матері, бувшої робітниці патронного заводу в м. Луганську. Товариш Ворошилов прочитав початок роману і побажав мені через Пономаренка успіху. (Я передавав рукопис через т. Пономаренка, у якого був друг по батрацькій молодості кубанець Сосюра із станиці Брюховецької, де живе половина Сосюр). Тов. Ворошилов побажав мені успіху і порадив випустити фізіологічні моменти, що я і зробив. Після Вітчизняної війни, осінню 1959 року, я повернувся знову до роботи над романом і в чорновому вигляді закінчив всі три книги трилогії весною 1960 року. Редакція газети «Молодь України» попросила у мене (т. Семенець, редактор) цей роман, щоб друкувати його з номера в номер газетним варіанто»! про що повідомила своїх молодих читачів» 1. Але газетну публікацію роману було обірвано буквально на першому слові — вольове рішення одного діяча виявилося сильнішим від бажання молодих читачів республіки ознайомитися з цим новим в українській літературі і оригінальним твором мемуарного характеру. Адже в той час жанр мемуаристики ще не був таким популярним, як тепер, тим більше — писати гостро й сміливо про недавнє минуле, згадувати добрим, а іноді й критичний словом декого із своїх сучасників-для цього треба було мати мужність великого поета. Радості автора, який побачив початок роману на сторінках молодіжної газети, здавалося, не буде меж. Але не меншою була й гіркота, коли одним телефонним дзвінком було вирішено долю цього твору. Як спомин про ті гіркі часи, залишилася байка В.Сосюри «Дрозд і Соловей», яка теж дещо додає до історії газетної публікації, принаймні допитливий читач може легко визначити, хто ж був тим «вольовим діячем», що припинив друкування роману. Дрозд-бюрократ послухав Солов'я і подзвонив в редакцію, де птиці Усі підлеглі: «Забороняю я Вам друкувати Солов'я дурниці. Він націоналіст! Усе за зорі лине. В поезіях його не труби, а трава!..
Його не раз, не два вже били за Вкраїну
Так, що у другого одпала б голова,
А він не кається і все співа, співа…»

Та Соловей не змовк, Дрозда він не злякався, — Він знову заспівав, що аж за боки взявся, Як він співав в години злих заграв, і байку про Дрозда й про себе написав.  



25. III.60. Третьою спробою донести до читача цей твір уже після смерті автора стала скорочена публікація в десятому томі творів поета (Київ, «Дніпро», 1972, с. 84–155). із наявних в останньому зведеному, авторському варіанті є понад шістдесят розділів, а до видання потрапило лише двадцять шість (за редакторською нумерацією). До того ж і надруковані розділи були піддані значному скороченню без відповідних позначок, приміток і т. ін. Найширшу публікацію роману здійснено в журналі «Київ» (1988, NN 1–2). Невеликі фрагменти друкувалися також у дні 90-річчя з дня народження поета в газетах «Літературна Україна», 7 січня 1988 p., «Вечірній Київ», 4 лютого 1988 р. та в «Литературной газете», 11 травня 1988 р. (переклад H. Висопької). Дана публікація-це повний текст останньої авторської редакції, що зберігається у відділі рукописів інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР у фонді В. Сосюри. «Третя Рота» має багато варіантів і редакцій, починаючи з ранніх рукописів і кінчаючи останньою зведеною (роман-трилогію перероблено в один твір), що була передана до публікації газеті «Молодь України». Цю редакцію можна вважати виявом останньої волі автора, оскільки, як видно із цитованого вище свідчення В. Сосюри, трилогію було завершено «в чорновому вигляді». Навіть в останній, зведеній редакції, автор не зміг уникнути повторів у описі деяких подій, а в чорновому варіанті трилогії їх порівняно чимало. Ширший варіант, незважаючи на свою незавершеність, теж заслуговує на публікацію, але в академічному виданні, де основним текстом, очевидно, вважатиметься остання зведена редакція 1959 p. У багатьох віршах і поемах В. Сосюри, починаючи з «Червоної зими», можна прочитати рядки, які мають пряме відношення до біографії поета. В одних творах ліричний герой легко ототожнюється з автором, а інші, без сумніву, повністю присвячувалися якійсь конкретній події з його життя, тобто є сторінками біографії, трансформованої через творчу уяву. От де можна майже без заперечення погодитися із давньою істиною, що життя поета — у його творах. У поемах «Оксана» (1922), «Віра» (1923), в епопеї «Залізниця» (1923–1924; складається із п'яти поем), «Вчителька» (1928–1929), «Заводянка» (1927), «Минуле» (1930), «Галичанка» (1931) і особливо у віршованому романі «Червоногвардієпь» (1937–1940) зустрічаємо опис тих же подій і ті ж імена героїв, які набагато ширше і конкретніше описані в «Третій Роті». Очевидно, як слушно зауважував і сам В. Сосюра, «про різні речі есть і різний спів, і різні форми, бо життя строкате…». Паралельне відтворення яодій в поезії і прозі було викликане, очевидно, не лише бажанням докумепталізувати свою біографію: можливо, автор усвідомлював той факт, що поезія може бути лише піснею своєму народові, а не літописом його доби. Якщо в поетичних творах В. Сосюра мав право на творчий домисел, то в автобіографічному романі він з документальною точністю прагне відтворити побачене і пережите ним на життєвій дорозі. «Третя Рота» — це твір, в якому автор намагався сконцентрувати все те, про що частково йшлося в багатьох поезіях: і про важке дитинство, і про буремно-трагічну юність, і про перші кроки в літературі, які він робив при допомозі відомих українських письменників. Часто автор не обминав й трагічних моментів нашої історії, і свої власні невдачі трактує як наслідок всенародного горя, коли від окрайця хліба, од лихого чи доброго слова залежало людське життя. Напоєний романтикою революції і громадянської війни, а також численними гаслами про соціальне й національне визволення, В. Сосюра, як і багато його сучасників, не зміг вникнути у політичний зміст тогочасних гасел, а тому й зазнав тяжкого «ходіння по муках». Поет із гіркотою й болем зізнається 1924 року: І пішов я тоді до Петлюри,
бо у мене штанів не було.
Скільки нас отаких біля мурів
од червоної кулі лягло!..

Згодом чиєюсь «дбайливою» рукою були «поліпшені» останні два рядки цієї строфи: Скільки нас, отаких, через журу покидали востаннє село!

Можливо, це редагування належить і самому автору, але його можна віднести до того часу, коли пошуки «автобіографізму» в творах призводили часто до трагічного завершення людських доль і до такого явища як самоцензура: письменник змушений був писати не все те, що думав і мав сказати читачеві. У романі «Третя Рота» описано сцену розстрілу гайдамаками двох білих льотчиків, яких випадково збили на станції Нирковій. ('Один капітан (поранений), а другий-стрункий і спокійний, з мармуровим шляхетним обличчям, нащадок графа Потьомкіна. Цей, з мармуровим обличчям, зняв з пальця свого персня, подав його осавулові нашому і сказав: «Передайте моей жене…» В лютому 1926 року поет пише ліричну баладу «Перстень», яку друкує тоді ж у журналі «Червоний шлях». У тому ж році він розпочав і роботу над споминами «З минулого», надрукованими в десятому номері «Червоного шляху», що увійшли згодом до роману «Третя Рота» із незначними скороченнями. Трагічні епізоди з періоду громадянської війни на Україні не давали поетові спокою навіть у післявоєнний час. 25 червня 1948 р. В. Сосюра пише вірш про моторошну сцену розстрілу петлюрівцями махновців, яку йому довелося свого часу спостерігати і описати в «Третій Роті»: Я пам'ятаю дзвін церковний біля огради, край села, команди крик і жах безмовний, де кров розстріляних текла. Я одного забуть не смію, як умирав він в ту зиму…
Йому штиком пробили шию, і з рота вийшов штик йому.
Було це зранку, після бою, На білий сніг багряний мак…
Юнак поблідлою рукою Схопив кривавий той гостряк…

Кругом розстріляні лежали, а він отак і занімів, неначе смерті чорне жало із горла видерти хотів. У поемі «Розстріляне безсмертя» (1960) В. Сосюра ще раз повертається до цього жахливого епізоду, переконуючи і себе, і читача, що «цього не викреслиш із серця», що такі трагедії були можливі лише тоді, коли «весь світ стогнав в гігантськім герці, й земля кипіла в боротьбі…» Недаремно епіграфом до «Поеми другої» в епопеї «Залізниця» поет з гіркотою записує щире зізнання: «Я прийшов на станцію Революція, коли ударив другий дзвінок». Поема «Володька», над якою В. Сосюра працював у лютому 1943 р. в Москві (паралельно з романом «Третя Рота»), була спробою описати в поетичній формі спогади про своє дитинство і юність: Де гнуться рейки од заводу і над Дінцем ридає дим, мені приснилась


Третя Рота і я собі, як був малим.
Ведуть батьки мене за руки по золотій, в піснях землі,
і тонко, тонко закаблуки об рейки стукають малі…
Сидить дідусь у кабінеті і пише щось…
Життя мов!
Ти, як стріла в бринливім леті…
О України піснечари, мій золотий дитинний сон!

І, нарешті, в архіві В. Сосюри залишилися спроби віршованого роману «Третя Рота», публікувати які автор не став, знаючи, очевидно, що після багатьох автобіографічних віршів і поем цей твір буде переспівом створеного ним раніше. В. Сосюра визначає жанр «Третьої Роти» як роман (за первісним задумом-роман-трилогія). і, очевидно, з таким визначенням слід погодитися, хоч і не всі ознаки цього жанру проявилися в цьому творі. «Третя Рота» — це розповідь про власне життя, яким було — без прикрас, без самовихваляння і самолюбування. Ця розповідь співзвучна контекстові епохи, в яку жив поет. Можливо, в деяких місцях автор допускає елементи суб'єктивізму (і це неминуче!) чи й помиляється в оцінці людських вчинків чи певних явищ, але в цьому він щиро зізнається на сторінках цього ж роману. Складні життєві обставини іноді загострювали стосунки із деякими його колегами по перу, але на спільному шляху боротьби і шукань поет залишився вірним найвищим людським ідеалам, не погрішив проти правди. Переповідаючи, наприклад, про тимчасове загострення своїх взаємин із і. Куликом чи і. Микитенком, В. Сосюра нітрохи не применшує їхнього внеску в не лише загальну літературну справу, але й у вирішення долі його літературного таланту. А на відстані часу їхню трагічну загибель вважає трагедією всього народу. Багато дослідників, відзначаючи документальну вірогідність мемуарів, чомусь вважають своїм обов'язком застерегти читача: мовляв, це джерело не позбавлене суб'єктивних оцінок автора, а дехто просто називав це суб'єктивізмом, не вникаючи в значення цього терміна. іноді в сучасній науковій літературі (навіть тоді, коли йдеться про документальні джерела) вживається термін суб'єктивність як ознака, що знижує їхню історичну достовірність. Не переоцінюючи значення творів такого жанру, слід відзначити, що де — документи найповнішого самовиявлення і характеру людини, і способу її мислення, і підходу до оцінки певних явищ. Якщо ж автор, пишучи твір такого жанру, буде постійно думати про те, як сприймуть його сучасники або прийдешні покоління, то мимоволі стане рабом самоцензури, позбавляючи таким чином науку найцінніших надбань — розкриття індивідуального (нехай навіть і суб'єктивного!) пізнання людини, суспільних явищ і т. ін. Намагання бути об'єктивним часто призводило до пристосування своїх думок до традиційних, що іноді будувалися не на достовірних фактах, а на загальних теоретичних судженнях. «Чим більше і щиріше мемуарист силкується перенести вповні, з усіма фарбами і тонами, той образ давно минулих подій, який лишився в його душі, — писав Іван Франко, — тим більша небезпека, що він до того образу додасть щось зайвого, пізнішого, нанесеного течією часу». В. Сосюра ніде не силує свого таланту, не приховує від читача навіть, здавалося б, невигідної йому правди, довіряючи йому найсокровенніше і найболючіше, що траплялося в його житті. і навіть наявні елементи романтичного максималізму, а іноді й наївності дорослої людини нітрохи не знижують художніх вартостей цього твору. Роман «Третя Рота» — це яскравий зразок мемуарної прози. При відсутності щоденників і наявності дуже невеликої кількості листів В. Сосюри цінність такого автобіографічного матеріалу надзвичайно велика. О. Пушкін дуже високо цінував твори такого жанру. У «Подорожі в Арзрум» він шкодує, що Грибоедов не залишив автобіографічних записів, і написати біографію поета — це обов'язок його друзів. «Замечательные люди исчезают у нас, не оставляя по себе следов. Мы ленивы и нелюбопытны!» — ось який докір кидається сучасникам видатних майстрів слова, що має бути пересторогою для всіх прийдешніх поколінь. Говорячи про «Записки Байрона», Пушкін немовби радіє з того, що вони пропали, але насправді бере під оборону генія, який часто бував незахищеним від натовпу з його іноді нездоровим інтересом до інтимних і побутових подробиць приватного життя: «Зачем жалеешь ты о потере записок Байрона? черт с ними! слава богу, что потеряны. Он исповедался в своих стихах, невольно, увлеченный восторгом поэзий. В хладнокровной прозе он бы лгал и хитрил, то стараясь блеснуть искренностью, то марая своих врагов. Его бы уличили, как уличили Руссо, — а там злоба и клевета снова бы восторжествовали. Оставь любопытство толпе и будь заодно с гением… Мы знаем Байрона довольно. Видели его на троне славы, видели в мучениях великой души, видели в гробе посреди воскрешающей Греции. — Охота тебе видеть его па судне. Толпа жадно читает исповеди, записки etc., потому что в подлости своей радуется унижению высокого, слабостями могущего. При открытии всякой мерзости она в восхищении. Он мал, как и мы, он мерзок, как мы! Врете, подлецы: он мал и мерзок — не так как вы — иначе». Але така думка не виключає й іншої позиції Пушкіна: у листопаді 1825 p. він писав свої мемуари, які змушений був знищити після грудневого повстання декабристів. При цьому він із властивим йому захопленням відзначав: «Писать свои Memoіres заманчиво и приятно. Никого так не любишь, никого так не знаешь, как самого себя. Предмет неистощимый. Но трудно. Не лгать — можно; быть искренним — невозможность физическая. Перо иногда остановится, как с разбега перед пропастью — на том, что посторонний прочел бы равнодушно. Презирать — braver — суд людей не трудно; презирать суд собственный невозможно». Ще й досі багато щирих шанувальників таланту В. Сосюри — письменників, лікарів, учителів, вчених — розповідають цікаві епізоди, що перетворилися в легенди, як поет натхненно читав той чи інший твір, який так і залишився неопублікованим і невідомим сучасному читачеві. Міг навіть дати почитати рукопис і не вимагати його повернення, що й траплялося а його недрукованими творами. Створене своєю поетичного уявою він не вважав тільки своєю власністю — воно вже належало народу. Тепер же ця легенда став реальністю — читач одержує твори, які десятиліттями лежали в архівах і не були доступними навіть найвужчому колу дослідників. Павло Тичина, даруючи авторові «Червоної зими» видання «Вибрані твори» (1957) у трьох томах, на першій книзі зробив такий напис: «Дорогому Володимиру Миколайовичу Сосюрі — одному з найбільших поетів Радянської України, — та ні, — поетів усього світуї Лірик, — а разом з тим сміливий, дерзновенний. Задушевний — а разом з тим — бойовий у нього тон, наступальний. Та хіба можна в короткому цьому напису висловити все те, що я про В. М. почуваю! З любов'ю давньою, «непреходящей» любов'ю П. Тичина». Задушевність, сміливість і дерзновенність відчутні у романі «Третя Рота», в якому-життя Людини і Поета, віддане своєму народові. notes

Примечания


1

Третя Рота — шахтарське селище в Донбасі (тепер селище Верхнє, що входить до м. Лисичанська Ворошиловградської області). Засноване 1721 p. як сторожовий пост ізюмського козацького полку. Після ліквідації козаччини там знаходилася Третя рота Бахмацького гусарського полку, звідки й походить назва. 2


Дебальцево — тепер місто обласного підпорядкування Донецької області, засноване в 1878 p. 3


Пономаренко Пантелеймон Кіндратович — товариш В. Сосюри, через якого В. Сосюра передавав для ознайомлення К. к. Ворошилову в 1942 р. у Москві рукопис роману «Третя Рота». 4


…Я віддав у Харкові оригінал цієї поеми діда в музей імені Шевченка… — Йдеться про музей поета в Харкові при інституті Тараса Шевченка, на базі якого 1933 p. було створено галерею картин Т. Г. Шевченка в Харкові, а 1949 p. — Державний музей Т. Г. Шевченка в Києві. Про долю рукопису поеми діда В. Сосюри тепер ніяких відомостей ні виявлено. 5


…він став учнем штейгерської школи. — Йдеться про навчання гірничої справи (маркшейдерії), що стосується просторово-геометричних вимірювань у надрах землі і на її поверхні з наступним зображенням контурів корисних копалин, гірничих виробок на планах і картах. 6


«Макар телят не ганяв». — Дуже далеко, в суворих необжитих місцях. 7


Гарібальді Джузеппе (1807–1882) — народний герой Італії, один із керівників революційно-демократичного крила руху Рисорджименто — відродження національно-визвольного руху італійського народу. 8


«Андріеве стояния». — Очевидно, йдеться про свято на честь Андрія Первозванного (помер у середині і ст. н. е.) — одного з дванадцяти апостолів ісуса Христа, який, за руськими літописами, проповідував християнство серед слов'ян Древньої Русі, побував біля Киева і на дніпровському березі встановив хрест. На цьому місці збудовано Андріївську церкву. 9


…заводська «кукушка» — побутова назва тодішньої марки невеликого маневрового паровоза. 10



Локотош Радя — двоюрідний брат матері поета Антоніни Дмитрівни Сосюри. 11


Юзівка — тепер м. Донецьк. 12


Кольцов Олексій Васильович (1809–1842) — російський поет, автор віршів про красу російської природи, значна кількість яких покладена на музику і стала народними піснями. Писав твори також і українською мовою; бував на Україні, де збирав пісні та прислів'я, написав твори про тяжку долю українського народу. 13


«Ну, тащися, сивка…» — В. Сосюра наводить слова із «Пісні орача» О. В. Кольцова. 14



Нікітін Іван Савич (1824–1861) — російський поет, у творах якого показано народне життя і висловлено протест проти самодержавства. 15


«Вырыта заступом яма глубокая…» — В. Сосюра не зовсім точно цитує вірш і. С. Нікітіна, написаний в 1860 p. 16


Саваоф (від давньоєврейського Цебаот) — одна із назв бога Ягве — верховного божества в іудаїзмі. 17



…"перпетуум мобіле» (від лат. perpetuum mobіle-безперервне, вічно рухливе) — те саме, що й вічний двигун. Йдеться про уявну машину, яка, пущена в дію, виконувала б роботу як завгодно довго, не беручи енергії ззовні, що суперечить закону збереження енергії. 18


«Вічна пам'ять» — заупокійна молитва у православних християн.


1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка