Володимир Щербаков Сім стихій



Сторінка8/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.78 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14

ГАРМОНІСТ. НЕЗНАЙОМКА З ДИТИНСТВА


У моїх руках книжка. Незвичайна книжка: можна прочитати слова, можна побачити і почути все, що хотів сказати автор; однак звичка до чудес усе ж заважає мені осягнути всю дивовижність того, що відбувається, уявний світ стає реальним, досить лише натиснути на невеличку клавішу, заховану в обкладинці… Шуміли тополі за вікном. На дощ чи на погоду? Мої руки й плечі приємно тепліли від засмаги. А на вулиці-аж надто прохолодно. Зараз у кімнаті виникне об’ємне зображення. Це ніби друге життя, що може давати втіху до самої старості. Але найчастіше я забуваю про клавішу. Люблю читати, як читали у давнину. А коли вже бавитися… Я пригадую іноді простий спосіб: вимкнути програму супроводу, підрегулювати генератор, поміняти контакти — трохи терпцю, і об’ємна книга перетворюється на цікаву іграшку, її зміст можна змінювати, її можна дописувати за автора або, навпаки, скорочувати. І герої, майже живі, принаймні дуже схожі на таких, просто на очах змінювали свої звички і вдачу, а отже, і власну долю. Як вигравав якийсь слабенький роман від такого співавторства. Будь-які зміни, здавалося, тільки прикрашали його. Кожне нове слово було доречне й потрібне. З іншого боку, і скорочення так само були на користь: прояснювалися події, а образи ніби ставали чіткішими. Зате вже в гарну книжку втрутитися важко. Краса і думка, поєднані навічно в скупих і лаконічних рядках, чинили опір будь-якому сторонньому натискові. По-різному, по-своєму гарні такі книжки, кожна на свій лад. І завжди бентежила таїна: жодна з голографічних інсценівок не могла б замінити мені слів і мелодії фраз. Можливо, колись людина оволодіє цим найвитонченішим видом мистецтва: перекладення книг на мову об’ємного кіно. Однак мистецтво слова на місці теж не стоїть. Як і колись, зі словом пов’язаний кожен порух душі, його нічим замінити. Нитки фраз поєднують нас із тканиною світу. І тільки вони — слова і фрази — донесуть до нас справжній зміст подій, їх вірогідність. Без слів ми — сліпці. І це не парадокс. Кольоровий калейдоскоп — ось що таке планета, поки не будуть названі речі, люди, вчинки. Двічі чи тричі, коли я читав, переді мною поставав незвичайний образ: у тканину оповіді зненацька входив чоловік, зовсім непричетний до сюжету. Міцні вилиці, трохи похиле чоло з поздовжніми зморшками, зелені очі, каштанова чуприна з недбалим проділом. Таким я його собі уявляв. І досить мені було доторкнутися до цієї дивовижної картини-книги з клавішами, як найчастіше саме він з’являвся замість іншого, книжкового героя. Я називав його гармоністом. Дзвінко й чисто звучала старовинна гармонь в його засмаглих руках. Таким я бачив його подумки — таким він і з’являвся. Потішно потім усе перемішувалось у книжці, і я вже не читав, а фантазував. Проте колись гармоніст захопив мене заливчастими переборами — і тільки-но він з’являвся, як я прагнув утримати його. І довго-довго не змовкала гармонь. Усе просто: біоструми… Але гармоніст видавався таким живим і веселим, що вагання танули: мабуть, я зустрічав його колись. А може, образ, який колись виник, так вразив мене, що в пам’яті лишився живий слід. Не знаю, що правильніше. Він з’являвся, тільки-но я згадував про пісню, мелодію, навіть про одну-однісіньку музичну фразу… і починав грати. І його видовжені, ледь примружені очі дивились удалечінь, повз мене. Якось здалося: в очах ніби зажура, це тільки від гри світла вони променяться й наче трохи усміхаються. Дивно: як усе це пасувало до його гри! Є такий вищий ступінь майстерності, коли будь-яка тема звучить, як одкровення! І тоді народжується світло, від нього снага, чарівність, осяяння не на одну мить. Так уже він грав. Його великі долоні торкалися срібних планок, і звуки виповнювали кімнату. Він майже не озивався. Тільки грав. І не так для мене, як для себе. Мовби снував якусь думку про те, що минулося, про плин часу, про людей і, звичайно, про любов. Що повідали його музичні думи? Заграє — і переді мною постають старі вулиці над річкою, пломінкі дівочі вуста, весняний зернистий сніг і вогненне холодне надвечір’я… Музика — це іскриста роса і жовтоголові калюжниці над чорториєм, врунисті пагорби за річковим заломом і гребені хвиль на озерних роздоллях. І купол дерева на березі з теплим повітрям під ним — вологим, з шелестом листя і гілля. Мелодія розповідає: синява, вітри, високі сосни, жовте світіння вербняку, берези, темні хвилі. Відцвіла блакить літа! Про що розповість серцю гармонь? Про довгі-предовгі безмісячні хвилини. Про те, як швидко черкають небо темні птиці. А небо, наче дах, нависло над землею. Постаріли зелені огорожі річок — непроглядні кущі. І діброва прощально шумить листям перед зимовим сном. Живі звуки: вийшла за околицю дівчина з гладеньким проділом. Сутеніє. Мрячить. Усе затихає. І знову звуки. Ніби кришталь. Мороз. Сніг. У розпростореному небі — блакитні таємничі вогні. Про пори року, як повелося, розповідає музика. Співає гармонь, звучить старовинна пісня. Очі в гармоніста веселі, непроникні. Пальці злітають, наче крила: дзвени, дзвени, гармонь! Грай, гармоністе! Я заснув, думаючи про гармоніста. У мій сон увійшли ледь вловні запахи та шерехи. Мабуть, я не зачинив вікно, і під ранок у кімнаті стало прохолодно. Але ще раніше я прокидався. І розмовляв. З ким?.. …Жінка, в неї коротко підстрижене волосся і тонка нитка коралового намиста на стрункій шиї. Намистини червоні, як густа кров чи темна іржа, химерної форми, проте гладенькі — з відсвітами мінливих цяточок. Я довго не впізнавав її. Поки ми не заговорили. Вона сиділа на стільці біля самого вікна. — На вулиці свіжо, — сказала вона, — може, причинити вікно? — Ні, не треба. А втім, якщо вам холодно… — Мені? — здивовано запитала вона. — Холодно? Ні ж бо… Її репліка збила мене з пантелику. Я сидів за столом значно далі від вікна і все одно мерзлякувато щулився. Правда, невдовзі це минулося. Я не здивувався, що на вулиці ніч, а тож і її візит можна назвати пізнім. Силкувався пам’ятати про це, тільки ніяк не міг взяти у тямки, чи була якась причина її приходу, чи ні. Мій сон починався мовби зсередини. — Вам подобається моє намисто? — запитала вона наївно, але цілком щиро. — Дуже гарне намисто, — відповів я і раптом відчув, що водночас відповів і на друге її запитання. І нібито це, друге запитання, важило для неї більше. Однак прихований зміст розмови все ще не доходив до моєї свідомості. Вона усміхнулась і запитала: — Ви пам’ятаєте мене? Чи забули? І я пригадав. Проте не сказав уголос. Промовчав. Лише кивнув. — Добре, що згадали, — сказала вона й усміхнулася знову. Усмішка в неї вийшла ледь помітна. Усміхалися тільки очі, а не губи. Зненацька мені сяйнуло. Я зрозумів, чому вона запитала про намисто. Хотіла сказати, що я вже не побачу її. Ось що вона хотіла мені сказати! Кивнула, ніби стверджуючи мій здогад. — Я давно не бачив вас, — сказав я і тут-таки помітив, що обличчя її посерйознішало, стало навіть заклопотаним. Як тоді… майже сорок років тому, взимку, коли зона нахилилася над засніженою ямою, щоб подати мені руку. Але відтоді вона не змінилася, ось у чому річ, і я чомусь зовсім з цього не подивувався. — Що сталося? — запитував я. — Куди ви поділися? Вона нарешті розсміялася. Таким незвичайним видалося їй моє запитання. — Я розумію, — поправився я. — Дуже навіть розумію, як складно… Сміх застиг в її очах. І я ніби запитав її, чому ця зустріч — тільки сон. — Але ж у сні час плине інакше! — вигукнула вона. — За одну хвилину можна поговорити багато про що. І я знову зрозумів прихований зміст її відповіді: «Хай це залишиться сном!» І зрозумів, що міг раніше побачити її тільки тому, що сталося щось непередбачене, надзвичайне. Що ж саме? Я пригадав ту далеку зиму в північному селищі… Що сталося тоді? — Ні, не можу зрозуміти… — сказав я відверто, і вона, звичайно ж, здогадалася, про що я, і сказала: — Це було так давно. Он воно що, подумав я, і знову з’явилася друга, справжня відповідь: незадовго до того, в один чудовий день космічний зонд підняв із дна западини підводну квітку. Там, на планеті, у сузір’ї Близнят. Наш земний зонд. Посланий предками, він устиг наблизитися до гарячої планети, облетіти її, сісти, встиг узяти із дна здобич. Он воно в чому річ! Збіг здавався випадковим — і закономірним. Думка працювала швидко, я пробував розібратись у вихорі подій. Але як передати словами цей, що так приголомшив мене, взаємозв’язок явищ та фактів, між якими пролягли роки й парсеки? Мені доведеться почати здалеку. Хто схожий на нас у всесвіті? Де світи, на яких життя? Покоління дослідників та мрійників запитували себе про це, водночас шукаючи і відповідь. Винайшли навіть гіпотетичну мову для міжпланетних та міжзоряних контактів — лінкос. Нібито й справді корисно обмінюватися фразами, в основі яких — математичні аксіоми та константи. Нарешті стало ясно: контакт можливий, коли рівень розвитку цивілізацій близький. В іншій ситуації діалог мав би навіть кумедний характер, а його наслідки важко було б передбачити. Хто наважиться на свій страх і ризик втручатись у природний хід подій? Вчинивши це раз, не можна потім визволитися з пут необхідності чинити так само і далі. Почавши, не можна зупинитися. Можна говорити лише про локалізацію такого впливу, але й це коштує величезного напруження: адже на арену діючих сил виступає простір-час. І ще один фактор, який ми схильні недооцінювати. Це енергія-точність… саме так. Для того, щоб електронна машина вирахувала тридцять знаків після коми, потрібна енергія: розрахунок тривалий, утомлюючий. Багато годин і днів роботи — витрати енергії. Тільки тоді результат точний. А коли говорити про великі величини, про дуже високу точність? Коли, наприклад, треба одержати п’ятдесят, сто знаків? Може видатися, що це абстрактне завдання, нікому не потрібне. Безумовно, коли йдеться про масштаби планети чи навіть сонячної системи. Але, припустимо, треба вирахувати положення космічного зонда, посланого за тридев’ять земель, до іншої планетної «каруселі», для того, щоб управляти ним? Щоб його механічні руки працювали точно, щоб електронні зіниці пильнували не гірше пташиного ока? Йдеться про метри, сантиметри, прилад повинен відчувати їх крізь порожняву космічних безодень. Роздивитися один-єдиний атом під збільшувальним склом. Влучити кулею в невидиму мішень. Розрізнити на дні океану піщинку. Ось на що це схоже. Тільки ще важче. Сто цифр… У недавньому минулому це коштувало б енергії всієї планети. Сто двадцять цифр — енергія всієї сонячної системи. Ось що означає точність і вірогідність. Управляти на близькій відстані, на самій планеті? Тоді треба передати сюди енергію. І теж здалеку. І так само точно. Але ж управляти треба не тільки зондами. І не тільки кіберами… Ось чому стосунки між цивілізаціями неоднакового рівня — проблема, найчастіше не по силі жодній з них. Проте контакт із рівними собі — зовсім інша річ. Він прискорює розвиток майже завжди. Він майже неможливий, це правда. Випадкову нагоду легко упустити. У таких цивілізацій немає карти галактики з позначками біля заселених світів… І раптом опускається зонд. Посланець з далекої зірки (її майже не видно на тутешньому небі, не кажучи вже про планети, її супутники, — їх-бо вже не роздивитися навіть у найпотужніший телескоп). Контакт може відбутися. Досить лише механічній руці зачерпнути грунт у потрібному місці. Невеличке відхилення, промах — і можливість повідомлення втрачено на тисячоліття, коли не назавжди. Нитка міжпланетного зв’язку буде розірвана: в безмежному всесвіті знайдеться чимало інших об’єктів для дослідження. Що у порівнянні із втраченою назавжди можливістю пауза у століття? Хай навіть через двісті років пробудиться зачарований стихіями світ підводних квітів — і тоді це буде свято для всіх. Проте він ніколи не пробудиться, якщо наш земний зонд не підніме грунт з квіткою, якщо механічна рука промахнеться, якщо увагу електронного ока приверне брила граніту, піщаника чи просто глиняний горбок. Тільки рівні, тільки представники близької цивілізації можуть зняти віковічні чари: іншим, навіть значно могутнішим, туди — зась! Правда, вони дещо можуть: неважко ледь-ледь поправити рух механічної руки, чи не так? Адже це все одно могло статися саме по собі. Випадково. Втручання? Зовсім ні… — Ну от, — сказала жінка з кораловим намистом, — можливо, так це й сталося тоді. І вона знову усміхнулася, цього разу трохи лукаво. А я почав думати про продовження історії. Стало ясно, як розвивалися події. Саме тоді вона була нашою гостею, коли тільки так можна висловитися, — непомітною, непримітною, але так і мало бути. З нею був хтось іще. Усі разом спостерігали вони і наш зонд, що прямував до Близнят (ми про нього давно і згадувати перестали). Це ж поворотний пункт! З нього могли започаткуватися наші стосунки з сусідами по галактиці. І ось вони наважилися: незначна корекція — і маніпулятор знайшов камінь, покарбований письменами, і квітку на дві басейну… Збулося. Те ж саме могло статись і саме по собі. І все ж це був дивовижний, як на наші поняття та масштаби, експеримент. Вони вимірювали параметри зонда звідси, із Землі, і одразу ж вводили нові дані, на відстані у десятки світлових років… Важко навіть уявити таке. Ось чому вона лукаво усміхнулася, коли сказала: — Це неважко: трохи поправити рух механічної руки, правда ж? Одне це засвідчило мені про їхній рівень та спроможності більше, ніж я засвоїв би з багатотомного трактату. Я уявляв, що це означало, мені забило дух, і я спробував раптом зовсім недоречно виказати своє захоплення. Вона сухо зупинила мене. Тоді з нетерплячки я вигукнув: — Це неймовірно, ви розкрили мені очі на саму проблему! Але я можу дорікнути вам за суперечність: наша з вами зустріч була контактом! А його ж не повинно бути! Не ті рівні. — Не повинно… — задумливо сказала вона. — Ви кажете про ту першу зустріч? Коли я побачила, що хлопчик провалився в яму?.. Що ж, ваша правда. — Але ж ви врятували мене тоді! Як же узгоджується це з проблемою контактів таких неоднакових суспільних угруповань? Як ви це могли зробити, не порушуючи ваших же принципів? Що-що, а саме це пояснити вам не вдасться! — А як би вчинили ви? — Я? Чому я? — А ось чому. Уявіть, що ви витратили багато, дуже багато сили на те, щоб виручити — я не знаходжу більш підходящого слова — іншого, іншу… там, за тридев’ять земель, десь у космосі, Аїру, приміром. Виручити, порятувати — і це коштувало таких зусиль, що й ви, і ваші друзі втомилися смертельно і хтось промовив слово «подвиг». Але поряд — завважте: поряд! — гине людина. Навіть не за два кроки, ні, а зовсім близько. Так близько, що ви майже фізично відчуваєте тепло її простягненої руки. Як ви поведетеся? Пригадаєте теорію? Про інформативність контактів? Ну ж бо? — Я думаю, що… ні. — Ну от і все. Я спрощую запитання, а насправді все було дещо складніше. Проте загалом так. Зрозуміло? — Але потім, згодом, через багато років, я знову побачив вас! Це трапилося на околиці лісу. На вас було зелене пальто. Я пам’ятаю зустріч: червоне й жовте листя, тепла осінь, наш ель… Таке було? — Можливо. Але ми говорили лише про контакти. Ви знаєте, скільки потрібно енергії, щоб зробити ель невидимим? Не ваш, а наш ель?.. Він не повинен заважати: крізь нього мають бути видні дерева, кущі, багровий ліс на задньому плані тощо. А для цього потрібно випромінювати фотони так, щоб виходило нове зображення, щоб весь ель перетворився на об’ємний екран. Вписався у місцевість, у пейзаж. Перетворився на велике декоративне панно. І коли повз нас мчить терраплан чи геліостат, чи будь-який інший екіпаж, ми повинні управляти світінням цього велетенського панно так, щоб з різних точок воно сприймалося за щось інше — за купи дерев, наприклад. А якщо нас спостерігають із двох різних точок? Важке завдання. Виснажливе. — І тому я бачив ваші кораблі вночі у тайзі? — Можливо. — Вони летіли у напрямку Берега Сонця. Там здійснюється… проект, ви знаєте… — Знаю. Дивний проект. Він нагадує мені вашу легенду про Прометея. Ви хочете оволодіти зоряним вогнем. Але що ви знаєте про самі зірки? Про їх надра? Майже нічого. — Ми знаємо, що зірки — джерело енергії. Ми справді ближчі до тієї цивілізації, що розгадала загадку генів, до біоцивілізації. Ми лише трохи збочили: тепер ми поклоняємося зіркам, Сонцю, природному реактору. Ми хочемо зберегти просторії планети вільними від термоядерних станцій — хай квітують сади. Ми зробимо океан легенями і серцем планети. — Ну що ж, можливо, це ваш шлях… Але хто знає, що чекає і на нас, і на вас у майбутньому? Зірки… якби ви могли собі уявити, скільки таємниць іще приховано від вас і навіть від нас. Наш пошук дає неймовірні знахідки… Але тепер мені час. Я повернулася до вас, аби виправити помилку… ту, давню помилку, в якій я все ж не можу нікого звинуватити. Я не можу відібрати у вас спогадів, але хай те, що сталося, буде видаватися вам сном. Повірте, у нас немає іншого виходу. Прощайте! Я спробував затримати її. Але вона спокійно підвелася із стільця і пішла. Я залишився один і кілька хвилин розмірковував про цю подію, і в голові мені чомусь паморочилось. З незвичайною ясністю виникали зненацька уривки, фраз, я ніби ще сперечався і далі переконував її. Все було марно: якась невидима робота відбувалася в моєму мозку. Але я вже спав. Рано-вранці сіре віття тополь хиталося від вітру, наче тіні. І було прохолодно від розчиненого навстіж вікна. Я встав з постелі. Легке запаморочення в голові — і я одразу ж пригадав ніч; я умився, одягнувся, вийшов на вулицю, пройшов близько кілометра по безлюдній вулиці, повернув до моря. Біля двох скель кружляли вітри. Під світанковими полотнищами хмар плинув по морю корабель. Я сів на камінь, зморшкуватий валун, і бездумно стежив за кораблем… Чи, бува, не гармоніст, витворений у моїй уяві, навіяв дивні марення про космос? Я рішуче підвівся і швидко пішов додому. Щоб розібратися в усьому, потрібен був час. Піднявшись по сходинках, зайшов до кімнати, де була вона. Підійшов до вікна, доторкнувся до спинки стільця, на якому вона сиділа вночі… Праворуч на підвіконні я помітив червону горошину. Я обережно стиснув її пальцями. Вона була тверда, прохолодна, блискуча. Намистинка. Все, що вона лишила мені на пам’ять. МОРСЬКІ КЛАВІРИ


На набережній серед строкато вдягнених людей мене наздогнав Енно. Я відчув, як його рука стиснула моє плече, і тієї ж миті пролунав густий приємний голос: — Ось де ми ховаємося! — Радий тебе бачити, Енно. Тисячу років… Він одразу ж кудись потягнув мене, а я не заперечував, проте й корився без захвату, просто переставляв ноги, дивуючись із очевидного, з того, чого не заперечиш: він був ще молодий. Майже ровесник. «Та ні, —подумалося, — тепер уже я старший за нього». Він заштовхнув мене у свій ель («найпрудкіша машина на світі»), і ми злетіли, я не встиг навіть оком змигнути. — Прощайся з берегом, — добродушно прогув він. — Ти з глузду з’їхав — у мене робота! — Яка робота, коли попереду три вихідних! Дивак! Він нічого не розумів, він нічого не знав, навіть не здогадувався. Як мені складеться на «Гондвані» тепер? У них це черговий рейс, шістнадцята чи сімнадцята експедиція. Це їхня оселя. І що б там не трапилося — вони залишалися на судні. І теж, мабуть, дещо пам’ятали. І не скиглили. — Гаразд, — сказав я, — покатай. — Я покажу тобі справжнє каное, — по-дитячому усміхнувшись, таємниче прошепотів Енно. Я дізнався: Сооллі тепер на Байкалі, на якомусь надсучасному глибоководному апараті, потім знову хоче повернутися на узбережжя, працюватиме над проектом «Берег Сонця»; Ольховський так само керує експедицією, зараз ідуть у тропіки — в Індійський, опісля — в Атлантику. Він зумів промовчати про головне. Енно лишався самим собою, і я спокійно сприймав його дивацтва. Як він сказав, він працював цілий рік, і йому допомагали всі кібери «Гондвани»; нарешті він знайшов для них путяще діло — разом вони спорудили «літаюче каное». Це не гра слів: каное полінезійців ковзають по океанських просторах легко й швидко, і такий» спосіб долати відстань, як стверджує Енно, схожий на поїздки на елі; однак ще ніколи на воду не спускали вітрильник з такими незвичайними характеристиками. Полінезійці помалу втратили частину своїх секретів. Ще до того, як вікінги досягли берегів Північної Америки, жителі тихоокеанських островів ходили під скісним трикутним вітрилом і спритно маневрували у лабіринті архіпелагів та течій. Вміти повертатися на крихітні острови, що загубилися в океанському безмежжі, непросто, а надто, коли не мати жодних приладів, окрім нехитрої подобизни карти, сплетеної з прутиків, до якої прив’язано черепашки та камінці. Усі човни будувалися з однакових деталей, і на перший погляд могло б видатися, що на кожному з островів зберігалася копія єдиного креслення. Насправді ж ні креслень, ні копій не існувало. Споруджували по пам’яті. — Корпус каное трохи опуклий; вільно закріплений аутригер урівноважує платформу, це для остійності, — розтлумачував мені Енно переваги допотопного експонату, що поповнив його зібрання. На воді човник справив враження: під вітром він плавно нахилявся, лише при сильних поривах трохи зачерпував води через планшири, підняті над поверхнею всього на третину метра. На зустрічній хвилі він біг під вітрилом, наче танцівниця з хусточкою. — Тепер у нас є найточніше креслення каное! — урочисто виголосив Енно. — Перший документ доби великих тихоокеанських мандрівок! — Знадобилися все-таки кібери, — зауважив я. — Так, самому мені було б важкувато, — зізнався він, — ескізи, копії, розрахунки — це ж усе для них, для бездарних механічних бестій. Він обіцяв колись показати мені руїни міста-храму Нан-Мадола на острові Понапі. Його фортеці й канали, пробиті в коралових рифах, з’явилися на тисячу років раніше, ніж Венеція. Енно розповідав, як будували Нан-Мадолу, як підвозили шестигранні базальтові брили з каменоломні, розташованої за сорок кілометрів, як піднімали їх по насипних відкосах із роздроблених коралів. Як не раз і не два відновлювали тут творіння рук людських, що постраждали від смертоносних тайфунів і цунамі. Однак це було надто далеко, щоб ми могли дістатися на каное. Незважаючи на ентузіазм Енно, ми не побачили б Понапе і за місяць плавання: «Гондвана» ось-ось має вийти в Індійський океан! Надто далеко. А в мене — лічені дні. Ми вирішили інакше. Довелося перенести строк фантастичної подорожі. Чи не забув ти про неї, Енно? * * *

У заповідному селищі, де хати вкриті пальмовим листям, а стіни сплетені з лози й ліан, ми слухали пісні біля вогнища. Нам відвели хижу з кабицею, матами, табуретками. Енно розвів вогонь, щоб уночі було тепло. Вранці ми повинні вирушити назад. Омахи полум’я були в’юнкими, червоними у прозорому повітрі — від них піднімався легкий теплий стовп, в якому розпливалися контури луків, рушниць, дубців, гарбузових сосудів, мотик, веретен, що прикрашали обмазані глиною стіни. У теплій золі, загорнувши у листя шматочки риби, зловленої на вудочку, Енно приготував вечерю, покликав старого, який перший зустрів нас на березі, і про щось попросив його. Старий пішов і за чверть години повернувся з глечиком холодної джерельної води. Поки варився чай, він розповідав легенду про заселення острова. Страшенно наївна історія з усіх, які я коли-небудь чув! Давно-давно земля була ще не заселена: дикі рівнини в обіймах гір, бурхливі, кришталево чисті водоспади, блакитні лагуни. Люди жили на небі. Одного разу, коли чоловіки пішли на полювання, найвродливіша дівчина племені шукала на березі черепашки і ненароком прохромила палицею небесну сферу, що стала зовсім тонкою від одвічного прибою. Зазирнувши у діру, вона побачила далеко внизу землю, яка була так схожа на знайомі їй місця довкола селища. Три дні ходила дівчина на берег моря, аби помилуватися незвичайним видовищем; на четвертий про її таємницю дізналися старійшини, бо все таємне рано чи пізно стає явним. Скликавши жителів селища, старійшини умовили їх сплести з ліан довгий мотузок. Потім усі спустилися по ньому на землю. Від них і почалися земляни. Проте на небі й досі залишилося те кругле вікно-отвір, відкрите дівчиною. Кажуть, його можна побачити, якщо тільки вгадати місцезнаходження і гарненько придивитися. Правда, знайти його поки що не вдавалося нікому. — Міфи допомагають вивчати майбутнє, — зауважив Енно, коли старий закінчив розповідь. — У них закладене прагнення до пізнання. А легенди — вигадка, та й годі. — Хіба це не близькі поняття? Чесно кажучи, я не бачу між ними різниці. Міфи й легенди для мене майже одне й те саме. — Ну ні! У міфі може відбиватись і минуле, і майбутнє. Алегорія і гіпербола лише трохи маскують ідею, зате завдяки їм ця ідея стає для всіх зрозумілою. Еволюція мислення багато в чому зобов’язана міфам. З’явився старий і повідомив нам про небесну ополонку — вона була вчора, її можна знайти завтра. Ось у чому суть міфа. А ось із еддичних пісень: Як море назвати,


Бистрину, що несе на собі човни
В далеких світах?
Люди морем звуть,
Водами — боги,
Хвилями — ванни,
Вологою — альви,
Домом вугря — велетні,
А карлики — глибиною.

…Уранці ми відчалили від гостинного берега. Невдовзі завиднівся другий острів архіпелагу. Його вулканічний конус упирався в хмари. — Висадимося, — запропонував я. Каное попрямувало в бухту. Ми вийшли на берег. Була така тиша, що ми чули, як біля підніжжя вулкана шелестіла трава, під лагідним подихом мусону. — Добре б піднятися до самого кратера, — сказав я. Енно запитливо поглянув на мене. — Це далеко. — Нічого, якихось три години ходу. Ми почали сходження, помалу заглиблюючись у справжній тропічний ліс. І як тільки знайшлося йому місце на схилі, що здалеку виглядав таким зеленим і привітним! Уже за годину Енно змушений був узятися за великий ніж, який прихопив із собою. Доводилося прорубуватися через справжні хащі. Лівобіч і правобіч від нас доісторичні джунглі. Нас зустрічали релікти: деревоподібна папороть, велетенські хвощі, гіганти-плауни. Все тут нагадувало про мільйони років, про жарку й вологу колиску дивовижних рослинних форм, що лише де-не-де пережили свою епоху. Так ми дісталися до вершини пагорба, потім зійшли у долину, прорізану висохлим річищем струмка. По той бік річища я побачив застиглу лаву. До кратера було ще далеко. Лише тепер я завважив, що гора над нами куриться. Енно очікувально поглянув на мене і кивнув головою, показуючи на її вершину. — Ходімо, — сказав я. Йти стало важче. Ліс закінчився, траплялися місця, де навіть трава не росла. Ми обидва вже стомилися, проте я поклав собі будь-що добратися до кратера. За півгодини нас огорнув туман. Мрячило. Іноді ми зупинялися, щоб перепочити. Мені здалося, що під ногами потепліло. Жар земних надр давав про себе знати. Туман рідшав, розсіювався. Остання сотня метрів — і перед нами круча, прямовисна стіна кратера, що йшла вниз. Крізь клуби диму й пари ми побачили киплячу магму й почули її уривчасте дихання. Земля тут була мертва, випалена, тільки метрів за тридцять від нас поміж камінням нишкли кущики вереску. Я, мов зачарований, дивився вниз. — Годі, — сказав Енно. — Почекаємо, куди спішити. — З такими горами краще не жартувати. — Встигнемо. — Ми навряд чи дочекаємося виверження. — Енно пильно дивився на мене. — Воно трапляється тут не частіше, ніж раз на кілька років. Ось як він заговорив! «А тоді, — подумав я, — коли Валентина… всі вони так само були розважливі й так само обачні?» — Енно… — сказав я і відчув, що далі не можу говорити: мабуть, давалася взнаки висота і втома. Солодкувато-млосний дим піднімався з дна кратера. Глибока похмура прірва ніби примарилася. Він мовчав. Минула хвилина-дві. Його рука лягла на моє плече. Ми почали спускатися, обходячи тріщини, що курілися, кам’яні брили, перечіпаючись у тумані, що клубочив нижче. Надвечір розпогодилося, визирнуло сонце, відкрився вид на море та бухту, де стояло каное. У призахідному світлі ми розрізняли смуги морських течій, що мчали вздовж берега. Ми добралися до сухого річища, зайшли в ліс. Споночіло. Прямували до берега вже при світлі ліхтарика. Кам’яні брили, порослі мохом і лишайниками, перегороджували шлях, я впав і боляче забив коліно. Ми зупинилися. Над головами — бірюзові зорі, а за спиною у нас височіла гора, застуючи півнеба. Нарешті ми дісталися до каное. Я несамохіть пригадав легенду, записану на піщинці, яку колись знайшла Валентина. Той острів був зовсім інший — світлий і просторий. * * *

Досить мені було побачити на рейді красуню «Гондвану» — і я знову пригадав прогулянки на «Дельфіні». І Валентину. Вона не втратила для мене ореолу таємничості і чарів. Мене не полишало відчуття калейдоскопічності подій і зустрічей. Проте в неї був незбагненний дар: вона лишалася сама собою. І в моїй пам’яті теж. Я думав про неї, а вона здавалася усе тим же, чим колись була, Валентиною. З наївно-звабливими губами; невідбілений льон волосся, сірі очі, які так широко іноді розкривалися, що за ними вгадувався якийсь зовсім незайманий, неозорий світ. А коли вона сміялася, то очі темніли, дивно звужувалися і світилися голубуватим вогнем. Я бачив його, навіть коли вона опускала вії. Уявляв собі, що волосся її переплуталося, наче осіннє листя на сильному вітрі, таке ж прохолодне й вологе і такого ж кольору. У ній було так багато від пружності землі, від весняних пагорбів та перших проталин з пролісками, що я подумав: не знайти іншого, кращого порівняння. Втілення однієї із стихій: сила і слабість в ясних очах-озерах… і руки як берізки. Промчав шквал — нахилив дві сосни з шорсткою бронзово-жовтою корою. Гілля торкалося піску; голки шелестіли так виразно, що у вухах стояв невмовкаючий шум. Чи це хвилі шуміли, набігаючи на берег? Сліди на піску. Покинуті білі туфлі з бантами — вони заплутались у волоссі Валентини… Каштанове суцвіття брів, у них — відтінки достиглого кмину, жита, сухого хмелю; дві вологі смужки вій і тоненька, як стріла, зморщечка на чолі з краплиною морської води, з розсипаними, наче борошно, кристаликами солі біля перенісся… Землисті сірі губи, шкіра на них пошерхла — ще одне пекуче нагадування про весняну землю в усій її наготі. АЇРА




У довгому сні переживала хвилини радості: вона знову ставала Аїрою. Губи її ладні були розтулитися, щоб мовити заповітні слова: пітьмі — розсіятись, електричним примарам — щезнути, серцю — відтанути. Вона читала вірші й співала. То були скороминущі сплески життя, дивна мрія, на мільйонну частку градуса вона підвищувала температуру тіла — адже мрія полишає нас останньою. Однак жодного слова не було мовлено і жодної пісні не проспівано. І земний корабель, скоряючись одвічній волі, ковзав у безмежжі. Біля палаючого зеленим полум’ям сонця він попав у вогненний вихор, і велетень-протуберанець мало не втягнув його в безодню розжареного океану. Зірка рада була злизати його із власного неба своїм гарячим язиком. Однак, розправивши крила-вітрила, мовби гігантський космічний жук, корабель відштовхнувся від сяйливої кулі. І знову простори. І зоряний пил. Дивна метаморфоза — далека порошинка перетворювалася на ще одну планету — супутник зеленого сонця, де зіркоплавання переривалось: із трюмів вихоплювалася ватага механічних звірів, що шукали тепла в надрах, кристалів у печерах, води серед кам’янистих пустель. Свою здобич вони хутко несли в механічних лапах, ніби хтось їх чекав на борту, підганяючи нечутним свистком. У щілинах вони винюхували життя… Проте чи відкрився їм новий світ як ціле, чи міг затримати їхню увагу яскравий виднокіл, вітри, запахи, світіння неба? Навряд. Ось і виходило — Аїра не знала, в які краї занесло корабель, і не могла стати тут гостею, хоча саме ці близькі землі були їй, мабуть, пам’ятні й розповіли б багато про що. І ось остання планета зеленої зірки. Розпочався політ до Землі. Довга, дуже довга ніч. Потім подорож завершилася. Вона розплющила очі, бентежачись випадкові: чому саме на її долю випало таке? Було похмуро. Тихо. Вмить вона осягнула увесь сенс того, що нарешті збулося, — адже до цього вона колись готувалася. Готувалася, ні на що не сподіваючись, — один-єдиний шлях у майбуття — через легенду, через казкове перетворення, — став реальністю. Вона прийшла у світ вільного вітру й чистих просторих річок. Найперше треба було скласти думку, чи так уже вона не схожа на тих, хто жив тут, на цій планеті… Ні, нікому, ні їй, ні їм, не треба було безсмертя, сліпого щастя на дурничку, марнотного, нездійсненного дару віщування. Вона придивлялася до того, що діялося навколо, що входило в її життя. Проте що далі, то наповнювалися її почуття — і ось розкрилося саме її серце. Першого разу трапилося таке: літнього вечора на пагорбистому житньому лану її раптом опосіла самота і повернулася пам’ять. Ожили забуті голоси, побачила обличчя… відчула шпаркий вітер. Упізнала минуле. Жахнулась, і кров захолола в жилах, і зупинилася, не в силі ступити далі бодай кроку… Обличчя… Голоси… як справжні. Отямилася майже опівночі. Лан сріблився під місяцем. Перед нею лежали невисокі пагорби. На обрії світилися вогні. Високе темне небо всіяне зірками. Пахло сіном, квітами. Вона ледве добралася до еля. Відтепер вона знала, що таке страх. Мчали дні. Вона прагла звикнутися з реальністю, пізнати новий світ. Один по одному розкривалися нові обшири. З високого озерного берега вона побачила якось мерехтливі гребені хвиль у надвечір’я, акварельно-зелені острови, тривожний плин жовтавих хмар, навскісне проміння призахідного сонця. Віяв чистий, сильний, рівний вітер. Вона стояла, тримаючись за чорну вільху, дивилася, як зникало у воді сонце, і не могла надихатись уволю. Щодня вона прокидалася, ніби народжувалася заново, ніби у неї виростали крила. Одне крило — любов. Друге — воля. Подовгу блукала біля лісових струмків, де росли калюжниці, стрілколист та невідомі білі квіти; блукала з невідступною думкою про завтра. Тепер усе це — її оселя. Згадування нестерпні. Те, що минулося, лише зболене у стогонах, виплакане. Словами не передати відчаю. І тому — забутися, забутися, забутися… стати, як усі. Вона розповіла людям про все, на що спромоглася, що пам’яталось. У них її лист або ж пам’ять про нього. Допомоги її тепер ніхто не потребує. Однак жити в полоні вчорашнього не можна, це понад її сили. І якщо трави не скошені, якщо ногам не колеться, ще й ще раз промчати у лузі босоніж, далі прилягти на повалену сосну, і пестити долонями теплу ніжну кору… І знаходити джерела, гриби, взнавати трави, збирати в долоню ягоди. А надвечір схилятись над криницею у заповідному краю, щоб побачити себе у свічаді води. Руки смагляві від сонця, губи пломеніють від ягід. Чи ти це, Аїро? Чиє це волосся важке, наче хвилі, — нахиляє струнку шию над головою? Хіба це не твої пальці до болю стискають скроні?.. Там усе ще твоє обличчя, і в очах твоя туга, і на лівій твоїй руці браслет. Хай дмухне вітер — і хай зблякне свічадо! Воно переінакшиться, її життя… А що ж насправді було раніше? Замість випаленої землі — кошлаті береги блакитних озер. Рожеві та ясні вечори. Навесні дерева по пояс у воді — повінь. Вільхи, осики, верби… Вигадуючи, щодень витворювала своє нове буття. Бабуся, яку одного разу зустріла на околиці, стала їй у пригоді. Розповіла про таку сиву минувшину, що вона ніби своїми очима побачила і широкі прибережні луги, і сріблясто-сірі хати, І темні вечорові річки. Дівчата, схожі на неї, змивали голови дощовою водою, коси заплітали. Одна підвела голову; повновида, чоло чисте, високе, вуста малинові. — …Ні, що ви! Танцювати й іншого разу можна! А нам з вами погомоніти цікаво. Мова тиха, прозора, як і в неї. «Хай буде мені сестрою», — сказала подумки. І повірила. І знову голоси… І в це перейнялася вона вірою. Дізналася про біло-рожеву повитицю. Від пригляду, від ока лихого. Про таїну плакун-трави. Побачила красиву темно-зелену гілочку — і повірила. І була ще в’язіль-трава — приворотне зілля. Сестра сказала: — Навіщо тобі в’язіль-трава, не бери її, і так вроду хоч з лиця пий! І вона знову повірила. Вранці роса біля річкового залому студить босі ноги. Йшла по воду, дивилася на ясні далекі розлоги, смуток несла. Нібито зустріла когось. У білій сорочці, волосся, наче льон, очі чисті — берегом ішов з тією ж безконечною піснею про весняну воду. Поглянув — і очі відвів. І пройшов мимо. Згадувала про нього. Скільки днів збігло! Осіннього вечора над ґанком зупинилося червонооке полум’я холодної сонячної заграви — вона пішла з ним. Отже, було це. Потім сон. Довгий-предовгий, як їй здалося! Захворіла, чи що? Авжеж-коли б не занедужала, все склалося б не так. Інакше. Може, їй усе її життя наснилося? Чи, може, все воно — вигадка? І сестри вже не мала — нікого? Важко пам’ять переборювати. Треба повернутись, упевнила себе Аїра, знову походити в тих місцях, де походила. Тоді все й пригадає знову. І вона полетіла у тайгу. Вона пізнавала таємниці однієї із стихій — землі. Однак найперші враження її були від озер, річок, моря; вони нестримно вабили, і любов до води була незбагненною. Так, трапилося одного разу озерце у хвойному пралісі. Вода чорна, але прозора. Дно темне, вкрите коричневими голками. Вона довго вдивлялась у воду. Побачила там себе, нахилилася зовсім низько. Біле лице, великі очі й темні брови. Волосся впало в воду, а вона дивилася і дивилася. Вона роздягнулася, склала вбрання і зайшла у воду. Ніби зачарована. Було холодно, але приємно. Вона попливла повільно, без бризок. Лягла на спину й заплющила очі. Щось привиділося зненацька. Уявила: під нею бездонна прірва — і вона падає, падає… і вода вже взяла її в свої лабета і затягує вниз, у чорний морок і довічну в’язницю. З грудей вихопилося нестямне: — Ні! Ні! Боячись розплющити очі, повернула до берега. Там омана розвіялася: все було на своїх місцях. Як і досі. І всюди — світлінь. Високе небо. Здригнулася з остраху. І прийшов спокій. Тіло взялося сиротами; ступила на траву. Галузки, голочки поколювали в ноги. Руки пахли старим деревом, смолою, глицею. Обхопила долонями щоки — і зайшлася плачем. Далі, пересилюючи себе, знову побрела у воду. Як до причастя. Страх пропав… Вийшла якось до річки. На косі, всіяній галькою, — багаття. Трохи далі — ель. Біля багаття гомонять люди. П’ятеро… ні, шестеро. Підходила так, що не тріснула жодна суха галузка. Причаїлася за кущем. Дивилася, дивилася — і самій захотілося погрітись біля вогню. Та зненацька стрепенулася: біля багаття чоловік нібито знайомий. Нібито вже знала його. І знову ворухнувся острах. Кинулася геть — і нараз повернулася. Невдовзі вони полетіли. Читала, розмовляла з іншими, зрозуміла: вода — стихія рідна. Колись, віки й віки тому, на палях, забитих у дно, ставилися хижі, курені, пізніше — справжні будинки. Двісті споруд на палях розкопали на березі одного із швейцарських озер. У єгипетському храмі збереглися на стінах малюнки: цариця Хатшепсут у країні Пунт; на кольоровому барельєфі — оселі на палях. Шлях багатьох цивілізацій пролягає через морські береги… Легендарний капітан Немо казав: «Вітер над морем чистий і життєдайний. У безконечній самоті на морі людина все ж відчуває довкола трепетання мільйонів життів. Море зберігає у своєму лоні дивовижні, невичерпні скарби, все воно — рух і любов». Напрочуд знайомі слова, подумала вона, ніби хтось їй нашептав їх уві сні. «Море зберігає у своєму лоні…» Кілька бедуїнів з Африки завітали до Європи. Їх повезли до водоспаду. Кришталевий стовп, бризки розсіюються на пил, веселка. Ось де можна погамувати спрагу донесхочу і знову дивитися на чудо, незнане мешканцями спекотної пустелі. Скільки переходів треба зробити на конях чи на верблюдах, аби нарешті дістатися до колодязя! А бувало, й глибокі колодязі пересихали. І тоді треба копати пісок та потріскану глину, щоб добутися бодай до рідкої грязюки. Кожна краплина води — на вагу золота. Щоб побачити, як росте трава, бедуїни готові здолати сотні кілометрів. І раптом… Мовби прорвався бурдюк, в якому вода для всього світу. Водоспад! Бедуїнів покликали далі. Але вони не зрушили з місця. «Побудемо ще трохи», — просили вони і знову поринали у споглядання. Вода, питна вода. — Ходімо далі, тут більше немає на що дивитися. — Підождемо трохи… — Чого ж іще ждати? — Підождемо, поки вода закінчиться. …Щось перешкоджало, коли намагалася пригадати все до кінця: як жила раніше й про що вела розмови із сестрою, як зустрічала в дитинстві зиму й не могла навтішатися весні. І де загубився цей північний край? Як тепер знайти дорогу додому? Чи впізнають її? Й озвалося з гіркотою: ні! Не впізнають. Часом зринав здогад: місця ці вона вигадала сама і людей — теж. Скільки сходжено стежок: призвичаювалася до роздолля, розмірковувала про себе й поки що у своїх блуканнях уникала людей. Слухала, як гомонить вода на перекатах, сплески, видзвонювання бризок, ловила поглядом лелітки променів на пістрявому камінні. Старалась збагнути, чому покинуте гніздо скопи на сухій модрині, і звідки це невимовне надвечірнє світло від оранжевих квітів, розкиданих по лугах. У заплавних лісах, де багато всихаючих дерев, прислухувалася до перестуку білоспинних дятлів, що шукали личинок, вусачів, златок, короїдів. Там розбила ель. Знайшла інший… Почувалась іноді просто, вільно з людьми, однак щось перешкоджало ступити останній крок. Раптом наче розвиднілося: браслет. Ось що стримує її. Рано-вранці полетіла до річки, де камені й шелюга, падини й висячий міст. Ступила на міст. Дійшла до середини, обхопила голову руками, проказала голосно: «Хочу бути як усі! Не треба мені більше нічого! Втомилася, змучилася, годі». І зняла браслет. Сперлася ліктями на поруччя, нахилилася: під мостом нуртував білопінний потік. Опустила руку вниз: браслет випав з пальців… «От і все», — сказала подумки. І з цього дня почалося нове життя. Дивовижний і неповторний її талант— обживати новий образ. Можна сказати про грацію, пластику душі й тіла, однак те, що відбувалося, вразило б кого завгодно. Зовсім викреслила вона з пам’яті те давнє, що так лякало її. Голова проясніла, і відтепер забула про незлагоду із власним серцем. Бо не мала іншого способу приховати від самої себе: невпинні роздуми, вагання, тривоги, минувшину, обличчя друзів, колишню любов. Світлий її розум: вона спізнала багато чого й зуміла б тепер оселитися в цьому світі, як їй хотілось. Адже тільки ось так і можна увійти в це життя. Адже тільки ось так і не інакше, можна осягнути і гармонію, і пропорції, сам сенс буття на чужій планеті. Та якби раптом їй видалося, що настав час розбудити пам’ять — і допомогти, розповісти, упевнити й добитися свого, вона знову стала б Аїрою. Така вже вона. На жаль, бар’єр у десятки світлових років здатні подолати лише сотня-дві астронавтів. Це не втішає. І так триватиме ще довго. Хай же тут, на Землі, розважливість наштовхне їх на пошуки іншого шляху. Вона сприятиме цьому. Коли тільки настане цей день і ця година. * * *

Я бачив її на мосту. Круті схили, порослі рідкими чагарями, спускалися до води. Біля берега громадилися гранітні брили, піняві струмені облизували їх шорсткі червонуваті боки, піднімалися по каменю вгору й відступали, зривались у своє ложе, вимощене валунами. Я бачив її. Сонце засліплювало очі, проте я помітив, як вона нахилилася над потоком і як рука її звісилася вниз. Вона щось стиснула в долоні — певно ж, браслет, хоча тоді я і не здогадувався про це. Стояв чудовий день. Полотно туристського мосту на дві дошки похитувалося під її ногами, і вирувала вода, у світлій габі якої ледь вигравала веселка. Місце було дуже мальовниче, глухе, дике — центр заповідника. Вона стояла на мосту, який я так добре знаю. Сталеві канати, на яких він тримається, вже давно вкрились іржею, дошки посіріли від дощів. Я йшов саме туди, де стояла вона… і нічого не помітив. Вона повернулась і рушила геть, не швидко і не повільно; тільки набагато пізніше хвиля її темного волосся пробудила в мені спогад про зустріч на «Гондвані». Навіть малиновий ель, що невдовзі злетів неподалік від нашого табору, не наштовхнув на щось таке, Про що я здогадався, про що дізнався кілька місяців перегодом. Вона втопила браслет. Я добре запам’ятав той день — і те, як вона йшла. І як чутливо здригався і погойдувався міст від її ходи! На поріг ступила весна, коли я дізнався, кого мені випало зустріти тоді, того дня, який не повториться. Тоді, тієї весни, і почала мені відкриватися вся ця історія… Народилась із ніжних ти слів —


Тебе сад вечоровий зустрів.
І струсила вишневий цвіт,
Продзвенів твій весняний привіт.
З того часу чи день, а чи ніч —
Сон не йде мені чомусь до віч.
Запах квітів у білих садах,
Твої кроки тендітні в лугах…
І безсоння тривожне од віч
Не прогнати у зоряну ніч…
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка