Володимир Щербаков Сім стихій



Сторінка7/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.78 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14

ПРОВОДИ СОНЦЯ


— Завтра Сонце перетне екватор! — вигукнула Калина Зданевич. — Шкода, що це лише ілюзія, а насправді ще трохи повернеться наша Земля. — Кажуть, цього разу все буде інакше, — сказав Рідз Кеттл, і я охоче підтримав його жарт; він не так уже вправно володів російською. Ми бачимося один раз на рік, і ці зустрічі завжди у пам’ятку. Рідз схожий на провінціала звідкись із Калуги чи Костроми позаминулого століття. У нього пшеничні вуса, квадратне підборіддя, добрі очі. Восени чи навесні, на святах Сонця, він частенько навідується до редакції. Ми підготували з ним репортаж про «Гондвану» — для іншого континенту. Заприятелювали. — Все одно свята нам не уникнути, — вела далі Калина з серйозним виразом на обличчі. — Ви цілком маєте рацію, — сказав я. — У нас на березі так само, як у морі: тільки там свято несе ім’я Нептуна. Правда, немає корабля, що перетинає екватор. Але хіба планета не корабель? А Сонце? — І все ж… — сказав Рідз, — завтра не осіннє рівнодення стане приводом для свята, а день Сонця зумовить необхідне для святкування положення світила! — І твоєї, Рідз, правоти я не можу заперечити. — Хитруєте, — засміялася Калина, — кажете так, що вас не підловиш на суперечностях. — Це нечемно з його боку. — Рідз кивнув у мій бік. — Але я певен, що він виправиться. — Обіцяю. Завтра все буде гаразд. Облетимо місто чи відразу до готелю? — Не знаю, — сказала, подумавши Калина. — Як хочеш, — сказав Рідз. — Мені подобається літати на елі. Тільки високо, ближче до неба. Я підняв машину. Склепіння неба було золотаве, тепле. На його тлі чітко вимальовувалася примхлива лінія дахів у старій частині міста. Там був зовсім інший світ, до якого мені все якось ніколи було добратися. Але сьогодні я провів ель на узгір’я, ми пронеслися над шпилями та дахами, промчали повз потемнілі від часу цегляні башти й скляні хмарочоси. Мовби розгорнулися сторінки історії. Мене завжди вражало ось що: в яку глибочінь віків ми не зазирали б, неодмінно знаходиш подих краси, її ритми, незбагненний чар мистецтва. Мабуть, ми думали про одне й те саме, бо Рідз, і я, і Калина згадали про цей вечір на святі… Чудовий безжурний день свята: дві-три такі зустрічі давали право називати людину з будь-якого континенту другом. Рідз розповів, як він уперше, ще хлопчиком, побачив примор’я. Після пригодницьких романів про Північ та Далекий Схід дивувався майже тропічній природі південних долин, осіннім зеленим роздоллям, контрастам гірських ландшафтів. А те, як починається далекосхідна зима, так приголомшило його, що він хотів знову побувати тут саме в цей час, у грудні. — І за двадцять років мені так і не пощастило покататися у вас на лижах! — закінчив він розповідь про свою першу, не таку вже й далеку мандрівку. — А місто, — раптом сказав він, — дбайливо зберегло все давнє. Не знаю, як це йому вдалося з вашою допомогою, але певен: так і повинно бути. У міста, як і в людини, має бути пам’ять. Пам’ять про минуле. — Це не пам’ять, — сказала Калина. — А що? — Мистецтво. — Мистецтво пам’яті, — усміхнувшись, сказав Рідз. — Та ні, — вперто заперечила Калина, — ви бавитеся у слова: те, що ви називаєте пам’яттю, невластиве кіберам і електронним машинам. Але ж ви не будете стверджувати, що у них немає властивості запам’ятовувати? — Вічна тема: мистецтво… Як поєднати це із вражаючою гармонією світу знань та пошуків? Хіба будь-який кібер із середнім об’ємом пам’яті не намалює первісного звіра швидше й точніше, ніж мисливець неоліту? — Можливо. Тільки мистецтво зовсім не для того, аби виконувати точні ескізи і креслення. Хоч би й з натури. Мистецтво несе зовсім іншу інформацію, ніж трактат чи теорема. — На мій погляд, будь-яку інформацію можна передати в одиницях її виміру — в бітах. — Ніколи вам це не вдасться! Танок, пісня, малюнок — цілий світ переживань. Вони пробуджують більше почуттів і думок, ніж у них закладено. Вони лише сигнал, що змушує спалахнути асоціації. Точно так само, як панорама старого міста або вежі маяків. Ви схожі на інквізитора, Рідз. Для вас не існує нічого, що не вкладалося б у схеми та формули. — У мене багато спільників, люба Калино. Дехто з них переконаний, що мистецтво — це ірраціональне начало— помалу поступиться місцем науці. І з часом відімре. — Тепер я здогадуюся. Досить знайома формула: не мистецтво та наука, а мистецтво науки. Ні, Рідз. Мистецтво — це не надгробок людства. Воно наш сучасник. — Для мене воно — краса пізнання і пошуку. — Найперше воно утверджує людину і все людське у світі, що змінене силою знань. Спробуйте знищити наші сліди у часі, наші традиції, музику, картини, вірші — і ви знищите людину. «…Здається, вона має слушність, — подумав я. — Он там, біля каміна, старовинні перехрещені шпаги — символ мужності і древній сталевий якір — знак морської доблесті. А гравюри, підсвічені червоними омахами полум’я, переносять нас на століття, відхиляють непроглядні обрії часу. І це поки що єдиний спосіб здійснювати мандрівку в минуле. Проте що ми там забули? Знаємо все, що знали предки. І набагато більше за них. Хіба не в мистецтві, яке проявляється так яскраво й сильно, запорука цього руху до першовитоків буття?…» …На початку двадцятого століття у Фінляндії, в селі Лутахенде, оселився молодий чоловік з м’якою борідкою, із спокійними й простодушними очима, з рум’янцем на всю щоку. Жив він на болоті, яке всі — і дачники, і місцеві жителі — називали Козиним, у крихітній хижці, що заховалась у лісі. Стіни й кутки своєї кімнати він прикрашав кущами ялівцю, сосновими та ялиновими вітами, букетами папороті, яскраво-червоними ягодами, шишками. А над дверима хижки він прибив дощечку із малюнком лілової кицьки. І невдовзі всі почали називати хижку «кицьчин дім». (Мені десь уже доводилося писати про Олексія Толстого). «Посеред кімнати, у «кицьчиному домі» стояв білий сосновий, чисто вимитий стіл, прикрашений пахучими хвойними гілками», — пригадував сучасник. Юнак, що поселився в лісі, у цьому дерев’яному будиночку із закіптюженими стінами, був тоді письменником-початківцем, і ніхто ще не знав про його книжки: «Ходіння по муках», «Петро Перший» та інші — просто тому, що вони ще не були написані. А задовго до цього десь біля великого озера, на гранітній скелі, первісний художник накреслив контури величезного, майже казкового велетня із царства тварин. Але навіщо це йому? Адже він, напевне, багато разів зустрічався з мамонтом у той зелений ранок нашої планети, коли природа була щедрою і загадковою… У чому ж річ? Чому на скелі з’явився дивний живописний образ звичайного, здавалося б, звіра? І що таке мова мистецтва? …Куди мене занесло? Ще трохи — і в мене почали б, мабуть, допитуватися, що сталось. І хіба це стосується нашої розмови. Я почувався незручно. Я все ще дошукувався відповіді на запитання жінки, яка сиділа поруч зі мною за столом. І знав: відповідь буде такою, що я не зможу її сказати ні Рідзу, ні їй, ні іншим… Так, у мистецтві іноді все складно і все просто. Минуть віки. Сорок тисяч років, а може, сімдесят… Теплого літнього дня до дерев’яної хижки на Козиному болоті, що на околиці Лутахенде, зовсім неподалік від Куок-кали, підійде юнак з букетом лісової папороті й приб’є над дверима дощечку з намальованою кицькою. …А ось тризубець Нептуна. Про що розповість потьмяніла зеленава мідь і химеристі плями напівстертого карбування? Який він, потаємний замір у творця язичеського знаку владарювання над морем? І чому ми зібрались у розкішній залі під цим знаком? Що промовляють розумові і серцю тисячолітні легенди та міфи? У пряжі днів час виткав нитку — це поезія. Чому ж не обривається щонайменш тривка нитка, яка веде у давнину? Мовби вона з надміцного металу і з часом тільки міцніє. Калина говорить про асоціації. Може, простіше? У мистецтві, в людині можна пізнати цілий світ… так, наприклад. Коли вперше це збагнув? Збагнув і виявився неспроможний передати словами? Отже, Валентина… Я побачив її такою, що не міг би потім забути. І не знав, чому це сталося. Далеко-далеко звідси. На острові. Де колись плавала «Гондвана». Здається, починалася суперечка, тривала, гаряча й марна, як завжди. Пристрасно заперечував Рідзу Сашко Костенко, який уперше був на традиційній зустрічі журналістів, до нього пристав Джон Ло; звучали вірші і складалися гімни науці, мистецтву, людині. Стало гамірно. Я бачив, як бородатий і респектабельний Гарін підвівся з-за столу, підійшов до Костенка, намагався в чомусь його переконати, але нитка суперечки була невдовзі загублена. Тільки я пам’ятав, з чого все почалося: пам’ять, потім Валентина… Джон Ло, який об’їздив усю Сахару і Близький Схід, розповідав про свої спостереження. Неповторні фарби на скелях та стінах храмів збереглися протягом тисячоліть. Численні рельєфи і скульптури, витончена художня техніка — все це впадає у вічі. Навіть простому журналістові. Але живопис цей плоский, без тіней і переходів. Жодного натяку на перспективу: озерце з водяними птахами малювати так, мовби дзеркало води, — вертикально. А люди… Ноги видно збоку, обличчя у профіль, а груди завжди малювалися на всю ширину. Голову бика художник бачив у профіль, а роги лишались у площині малюнка. Зауваження Джона Ло привернуло мою увагу: єгиптяни ніби користувалися прийомом збирання гербаріїв. Так діти засушують квіти між сторінками, мимоволі змінюючи їх форму. Настінний живопис Геркулапума та Помпеї, міст, засипаних колись вулканічним попелом, значно більше нагадує сучасне мистецтво. Перспективу вже відкрили, на панно з’явилися тіні. — Мистецтво може все, — сказав Гарін. — Сучасне мистецтво. Але віддалено воно нагадує пам’ятник, що вічно споруджується і залишається недовершеним. Щось завжди перебудовується, доробляється, у його п’єдестал додаються камені, мармур, далі встановлюються нові й нові фігури. — Годі про це! — вигукнув Костенко і заходився розповідати про гірське пасмо в Атлантиці, що опустилося на дно океану. Він щойно повернувся з експедиції. — Катастрофа сталася сорок мільйонів років тому, — сказав він, — зовсім недавно. Єдине місце, де можна знайти казкову Атлантиду. — Тоді ще не було людини, — сказала Калина. — Самі динозаври. — Звідки вам це відомо? — заперечив Костенко. — Ми взагалі з якогось часу краще орієнтуємося в космосі, ніж у себе вдома, на нашій планеті. При мені вивчали керн, який дістали з глибини трьох кілометрів… Там був цілий архіпелаг. Відтоді як острови затонули, їх покрив шар морських осадів. — Атлантика — справжній скарб для журналістів, — зауважив Джон Ло. — Досі ніхто не знає, що ж за сліди на дні відкрили Жорж Гуо та П’єр Вільм у районі Дакару. Ми справді погано орієнтуємося. — Це історія з бородою, — сказав Рідз. — Але насправді ніхто нічого не знає. — А я навіть не чула, — сказала Калина Зданевич. — О, це справжня загадка, — сказав Джон Ло. — Вони побачили на дні, у мулі, сліди велетнів. Так їм здалося. — Що ж це було? — Заглиблення, схожі на відбитки велетенських ступнів. Два-три метри завдовжки. Розташовані вони за якимось періодичним законом. У 1960 році такі ж сліди зафотографовано на дні Індійського океану радянською глибоководною камерою. Мене забули, і я думав про своє. Я знайшов ключ до своїх переживань. Ось чотири стихії древніх: земля, вогонь, вода, повітря. П’яту винайшов Ольховський: життя. І ще дві стихії — любов, розум. — Так, я знав тепер сім стихій. Як же інакше! Недаремно я плавав на «Гондвані»: адже можна було обмежитися повним зв’язком або навіть телеканалом. Кажуть, що любов — таємниця. Але будь-яка із стихій теж таємниця. Нам не пощастить побачити ні близького сяяння нових світів — зоряних вогнів майбутнього, ні багатьох і багатьох віддалених небесних земель-планет з їх дивовижами. І ніхто не передбачить тайфун або смерч, незважаючи на нібито таку очевидну простоту завдання. У проймах вікон, над головами людей, відкривалася далечінь, охоплена слабким вечірнім сяєвом. Унизу було місто. Тут, в улюбленому нами залі, відчувалася висота: двісті метрів від підніжжя сопки і тридцять поверхів. Я підвівся і підійшов до вікна. Море здавалося білим у місячному світлі. Його проорювали блакитні, червоні й жовті вогні. Над ним залишали фосфоресцуюче світло терраплани та елі. Рожеві й блакитні вогні у вікнах розбігалися правильними рядами по вертикалях і горизонталях — вулиці ніби висіли у повітрі ялинковими гірляндами. Звідси, з висоти, було погано видно деталі, а знайомі орієнтири змістилися так, що я довго шукав північні радіомаяки та станції повного зв’язку. У тій стороні на високі вершини спускалися тумани і хмари, огортали камінні брили і затоплювали долини. Я обережно відчинив вікно. Увірвалося свіже холодне повітря, запахи гір та лісу. Вітер доніс до мене звуки «Естреліти» Понсе. І далі — чарівні танки Глазунова… Де ж зараз «Гондвана»? Хотілося махнути на все рукою і полетіти. За годину я зміг би викликати «Гондвану», дізнатися про координати й ще години за чотири бути там. На борту. І чому це я, справді, так рідко навідувався на «Гондвану»? Вічні справи та клопоти, а викроїти кілька годин на дорогу не вдавалося. Сьогодні настав перелом, я знав. Тепер усе буде інакше, повторював я. Буде не так, як досі. Це вересень заморочив мене. ЯК ЦЕ СТАЛОСЯ


Як це сталося? На борту «Гондвани» прийняли сигнал тривоги. Чутливі гідрофони незрозумілою для непосвячених мовою розповіли про лихо: вість звучала, ніби музична гама — висота звуків наростала — далі спадала. Але вони були короткі, наче зойк. «Дельфіни!» — подумала Валентина. Їй не треба було нічого пояснювати. Сигнали пропали, отже, дельфіни далеко, але даремно вони б не стали турбувати своїх родичів, та й двоногих друзів теж. Стояла ясна тиха ніч напередодні місяця у повні. Валентина швидко налаштувалася, доповіла про курс, що його, як їй здалося, треба дотримуватись, і вийшла в океан на рятувальному апараті. За годину стало ясно, що ультразвукові імпульси дельфінів могли дійти по хвилеводу: гра випадку часом так переміщує води різних шарів, що утворюється ніби тунель під водою — по ньому звук біжить, відбиваючись від щільніших горизонтів. Такий хвилевід може ввести в оману, якщо він бодай трохи вигинається. Пеленг виявиться удаваним. Валентина послала запит на «Гондвану». Автомат гідрофонів відповів їй, що нові сигнали не надходили. Трохи згодом за пультом управління опинився Енно, він поставив вимогу, щоб Валентина вернулася, однак Ольховський дозволив їй вести пошук далі. Адже це був її прямий обов’язок: допомагати мешканцям океану, а отже, всьому океану. Старий сполошився. Йому ще іноді ввижався «Летючий голландець» по ночах, а в своїй каюті він тримав забуті всіма книжки, в яких, звичайно, було більше вигадки, ніж правди, про всілякі корабельні аварії і таємничі зникнення цілих екіпажів. Але потім він пригадав «Ту, що біжить по хвилях» і трохи заспокоївся: авжеж, жінки виходили в океан сам на сам. Спогад був невиразний: він навіть не знав, чи це була легенда, повір’я чи письменницька фантазія. Він так і не зміг допомогти Валентині. Жодного сигналу від дельфінів на «Гондвану» не надійшло, й Енно вирішив, що акустичний канал зруйнувався або судно лишило його за кормою. Інших пояснень не було. А Валентина й далі слухала океан. Вона вирішила відхилитися від курсу і раптом натрапила на слід. Нова серія імпульсів. Ще кілька хвилин ходу — і зв’язок з дельфінами став тривким. Вона відповіла їм: апарат надіслав сигнали допомоги, теж, звичайно, ультразвукові. Цієї миті її відділяло від «Гондвани» близько двохсот кілометрів. На обрії з’явилося темне громаддя острова. Жодного вогню — лише радіомаяк надсилав попередження: обережно — мілина! Обережно — заповідник! Валентина увімкнула інфрачервоний ліхтар і побачила на тримірному індикаторі той самий острів, але вже добре освітлений, як за ясної сонячної погоди. Тепер було видно берегову лінію з білими бурунчиками хвиль. У бухті вона зуміла розгледіти один-два так добре знайомі їй округлі плавники. Це були крупні афаліни — дельфіни, які люблять теплу воду тропіків. Подумала, що на поклик родичів, яких спіткало лихо, відгукнулись інші дельфіни й припливли сюди і це саме їх вона побачила зараз. Що сталося? Вона підвела апарат якомога ближче, надіславши ультразвукові попередження. У відповідь посипались імпульси, і комп’ютер швидко перевів їх на мову слів так точно, як це тільки було можливо при спілкуванні з істотами, що не вміють говорити, не знають мови, але розуміють, здається, спроби людини встановити контакт. Вона дізналася: кілька десятків дельфінів тут, у цій бухті, могли б загинути. Вона занурила апарат у воду і спостерігала, як афаліни виштовхували нагору дельфінів, ладних опуститися на дно. Бо під водою дихальний апарат дельфіна мовби на замку — сигнали, що звичайно надходять у легені, загальмовані. Людина продовжує дихати, навіть коли знепритомніє. У дельфіна все інакше: щоб зняти сигнали, які гальмують дихання, він мусить неодмінно випливти на поверхню. Якщо він сам не може цього зробити, його виносять на поверхню інші. Афаліни допомагали своїм. Мабуть, вони підоспіли ненабагато раніше за Валентину: судячи з тривожних імпульсів живих сонарів (клацання та звуки, схожі на рипіння дверей), вони шукали ворогів. Марні спроби. Вороги були невидимі: ледь помітний білуватий наліт покривав спинні плавники і тіло дельфінів — новий різновид вірусної хвороби, як вдалося з’ясувати Валентині. Хворі дельфіни невдовзі не зможуть рухатися. Тоді смерть. Поки що найслабших з них виносили нагору кілька здорових афалін. Неважко було здогадатися, що станеться за дві-три години. Валентина наблизилася до одного з дельфінів. Підняла його механічною рукою на поверхню. Він ковтнув повітря. Валентина мала тепер у розпорядженні кілька хвилин. Вона взяла зразки уражених тканин, лімфи та крові. За хвилину-дві молекулярний аналізатор дав відповідь: із безлічі лейкоцитів виділено сталу форму. Організм виробляє своєрідні антитіла — вони атакують вірус… Усього кілька хвилин виявилися придатними для роботи. Валентина увімкнула синтезатор, і зелений вогник на панелі тривожно замиготів: зібраний матеріал був неоднорідний за структурою. Це рівнозначно незбагненному запитанню: що ж синтезувати? Валентина розділила клітини, і прилад дав першу серію вакцини. Невдовзі було виділено діюче начало — антиген. Волосся закривало їй очі, руки і лоб були гарячі. «Мабуть, простуда», — вирішила Валентина. Вона зробила кілька ін’єкцій. Реакція повинна настати пізніше. А поки що треба одержати антиген іншого типу, знову зробити кілька ін’єкцій і порівняти результати. Але чекати кінця експерименту — означало безнадійно втратити час, скласти зброю… Вже самі ці досліди мали дати результати, інакше смерть неминуча. Далі — якщо пощастить — повторні ін’єкції… Вона стомилася, і перед очима витанцьовували розпливчасті фіолетові кола від яскравого світла. Двічі вона вислухала Ольховського. Він радив провести дельфінів з цієї бухти в інше місце — звичайно, пізніше, коли вони спроможні будуть пересуватися. Енно передав їй, що до острова вирушила ще одна група афалін, яка прийняла сигнали біди. Їхня допомога, правда, була непотрібна: підводний апарат встигав тепер виштовхувати дельфінів до поверхні. А ті афаліни, що підоспіли сюди, тепер лише патрулювали: на мілководді намагалося прорватися кілька акул. Валентина бачила, як один з дельфінів буквально протаранив велику, з білим черевом рибину. Він був схожий на торпеду: щелепи міцно зімкнуті, хвіст, наче сталевий гвинт, відкидав потік води. Коли до хижака лишилося півметра, дельфін зробив ривок. Удар! Поранена акула повернула й попливла геть у відкрите море, але там її підстерігали інші хижачки, такі ж, як і вона, холодні граціозні тварюки, релікти минулого. За хвилину теплий струмінь підігрітої води утворив маленьку підводну течію: монітор змивав з хворих страшну плісняву, що прилипла до шкіри. Валентина бачила, як дельфіни грілися в струмені, як їхні спини обтікала морська вода, насичена цілющими іонами, як вони тягнулися за нею, коли апарат зрушувався з місця. Вона вивела їх з бухти — близько двохсот дельфінів, що почали видужувати. Вони пливли за апаратом, а попереду йшли здорові афаліни, вказуючи на дорогу. І серед них Елвар та Ліззі, які перші припливли на допомогу. Так вона назвала своїх кращих помічників. Вони прямували до того місця, де зливалися теплий і холодний потоки. Саме у таких місцях, де зустрічаються різні за температурою течії, багато планктону та риби. Кришталево чистий океанський простір часто-густо мертвий. Треба шукати контакт глибинних і поверхневих вод — давно-давно дельфіни навчили цього простого правила рибалок, і ті відповідали їм вдячністю, поклавши, можна сказати, початок взаєморозумінню, навіть дружбі. Простуда дошкуляла дедалі більше. Але їй не хотілося вдаватися до синтезатора. Вона втомилася. Склянка гарячого молока із содою, вирішила вона… найдавніший рецепт і найприємніший. За годину вона задрімала і крізь сон почула тривогу. Знову дельфіни. Вигляд вони мали цілком здоровий. Проте Елвар зробив коло, мовби запрошуючи плисти за ним. «Навіщо?» — подумала Валентина. Вона бачила, як порожнів екран: дельфіни йшли на північ. «Залишилася сама, — подумала Валентина, — час на «Гондвану». Вона повернула апарат на південь. Ще з хвилину до неї долітали тривожні сигнали, потім вони заглухли. І цієї миті електрограф гойднув червоною стрілкою і три різкі посвисти сирени оглушили її. Та було вже пізно. Надто пізно… Внизу, на дні, спалахнуло багрове око підводного вулкана. Поштовх. Різкий удар. І ще… Вона спрямувала апарат нагору. Досить було йому, як дельфіну, ковтнути повітря, лишитися на плаву, і удар хвилі був би не такий уже й страшний. Вона не встигла. Невидимий екран наздогнав її. Енно бачив: лишалося метрів із тридцять до поверхні, коли Валентини не стало. * * *

Навігатор дослідницького судна «Гондвана» Енно Рюон — керівництву Міжнародного геофізичного центру: «23 листопада ц. р. о 8.09. у точці, розташованій за тридцять кілометрів на північний схід від атолу Еаури-пік, виявлено зміни в забарвленні поверхні води. Напередодні в цьому районі зафіксовано тектонічні зрушення, зареєстровано виверження підводного вулкана. Пляма жовто-зеленого кольору досягла наступного дня діаметра дванадцять кілометрів і чітко вирізнялася на тлі яскраво-синьої океанської поверхні у сусідніх районах. Припущення про утворення нового острова невдовзі підтвердилося. З огляду на те, що над океаном опустився легкий туман, окремі етапи народження острова простежити не вдалося. Загальний хід явищ схожий на підняття океанського дна поблизу острова Нісінодзіма у 1973 році. Посланий до місця подій геофізичний терраплан підтвердив висновок про виникнення нового острова і провів зйомку в інфрачервоних променях. Зібрано зразки виверження порід, уточнено новий профіль дна, з’ясовано, що видимість довкола раптово погіршилась у зв’язку з тим, що невдовзі після виверження над водною поверхнею піднялася хмара пари. Чітко видно чорні частки вулканічного попелу та широкі й довгі білі смуги — легкі вивержені породи, за складом та властивостями близькі до пемзи. Зйомки завершено. Координати острова уточнено. Окрема думка: пропоную назвати новий острів іменем Валентини АтрЬвої, яка виконувала завдання згідно з програмою «Афаліна» і загинула під час виверження». * * *

Про що ми говорили з нею у день знайомства?.. Я пригадав: вона казала про потоп, про повінь від того, що лід тане. Колись, ще дівчам, намагалася вона вирахувати вміст вуглецевого газу в повітрі — тоді про це писали ще частіше, ніж зараз. Зізналася: їй було лячно, що океан почне наступати. Дві-три необережні статті — і в ній оселилася тривога. Дивна забаганка — розмірковувати над проблемами, які хвилюють дорослих. — Мені уявилося, що я здатна в цьому розібратися. Те, що писали й казали, помалу почала приймати за несерйозне. Стиснувши кулаки, я ладна була сперечатися з ким завгодно. Я пам’ятала: за півтора століття вуглекислоти атмосфері додалося на одну чверть. Через це планета могла перетворитися на велетенську теплицю: молекули вуглекислоти затримували інфрачервоне випромінювання від поверхні Землі. Мовби хтось накинув на земну кулю тепле покривало. Діяв й інший фактор: пилова хмара над континентами. Дим з фабричних димарів та частки грунту з розораних полів, вихлопні гази двигунів… Як усе це впливало на клімат? Пилова хмара не пропускала сонячне світло до Землі, сприяла охолодженню планети. Вуглекислота і пил діяли у прямо протилежному напрямку. Загальна картина майже не піддавалася розрахункам. До того ж усе довкола безперервно змінювалося: з’являлися іонольоти, геліостати, магнітні поїзди, нові й нові двигуни та види транспорту. Якби розтанув лід Північного Льодовитого океану, то лиха ще не сталося б: колись океан звільнявся від криги влітку, а взимку знову вкривався не таким уже й товстим шаром. Води, звичайно, стало б більше: її загальний рівень піднявся б на 20–30 сантиметрів. Це не страшно. Але ось якби почав танути двокілометровий лід Гренландії й Антарктиди, наслідки могли бути катастрофічними. Вода піднялася б на 50–70 метрів. Дном моря стали б Нідерланди, частина Північної Європи, Канади… І хоч як це парадоксально, захист від вод океану людина могла б знайти у того ж океану. Його простір очищав повітряні маси від вуглецевого газу (і від пилу теж). Океан — легені планети. Проте вуглецевий газ, що міститься у воді, при деякій критичній концентрації, зрештою, розчинить тверді форми карбонату кальцію, наприклад, арагоніту. Це означає, що почнуть розчинятися мушлі молюсків. …Усі перехрестя її розмірковувань вели до таємниць океану. Я ще раз пригадав цю розмову з Валентиною, проте вже значно пізніше, через кілька років. Випадкова зустріч з Ольховським (він ледве впізнав мене), і я зрозумів, яким важливим було те, про що вона колись казала. Вуглекислота нагромаджується на дні морів, пояснював Ольховський, у грунті, в придонних шарах. Всюди, де відбувається окислення органічної речовини. — Ми вже залишили пам’ять про себе, — Ольховський був у песимістичному настрої, його колючі очі потемніли, він постарів або ж надто втомився. — На дно осідають кістяки тварин, їх рештки. Ще трохи, і ми знищили б ці безцінні для нас сліди життя. Ви, звичайно, пам’ятаєте «Гондвану». Так ось, нині десятки таких дослідницьких кораблів переконали нас у тому, що ми стояли на самій межі: вуглекислота справді розчиняла мушлі. Уявляєте, яких би прикрих розчарувань ми завдали нашим нащадкам, не залишивши їм не тільки живих молюсків, а й навіть їх викопних решток? У тім-то й річ, що коли ми наблизилися до межі дозволеного, вживати якихось заходів було вже пізно. За молюсками неминуче вимерли б й інші види: океан перетворився б на величезну порожню калюжу. Спочатку ми знаходили те, на що сподівались: у північних морях від мушль астарт, йольдій та портландій — так називаються ці молюски — лишилася тільки темна зовнішня плівка, яку так легко зішкребти з мушлі ножем. Називається вона періостраком. Цей м’який роговий шар — усе, що нагадує про життя мешканців дна. Проте винна в цьому не тільки людина: вуглекислота, образно кажучи, прилипала до дна, і бактерії, що розкладали органіку, поповнювали її запаси. Потім уже їм почала допомагати людина. П’ятнадцять років тому ми знайшли рогові шари тропічних молюсків — їхня вапнякова частина розчинилася повністю. Це вже було страшно, бо то вже пам’ять про людину. Без її творчої, будівничої діяльності (Ольховський саркастично усміхнувся) природа встигала упоратися з шкідливими впливами. Так, ми змінили енергетичний баланс, але дрібниці лишилися: подекуди диміли димарі, випробовували двигуни, хтось експериментував із сухою перегонкою, десь чаділи хіміки. Дрібниці… проте тільки в порівнянні з технікою сьогоднішнього дня. А за мірками, що їх дозволяє природа, допускати цього ми не маємо права. Не маємо права. Знаєте, — усміхнувся він, — я не прихильник того, щоб охороняти кожного метелика на тій підставі, що втрачене крильце комахи змінить майбутнє. Ні! Ви можете розтопити айсберг, засипати озеро, коли так потрібно, відвести течію річки в нове русло, прорубати арктичну ополонку. На майбутнє це не вплине. Час загоїть ці рани, які ми заподіяли планеті. Важливо не переступити небезпечну межу. Де ця межа? Раніше до неї було далеко. Потім ми наблизилися до неї. Природа не встигала відійти після наших ударів. Він уважно спостерігав за мною, ніби намагаючись угадати, збагнув я його так, як він хотів, чи ні… А мені раптом стало незручно. Він був схожий у пі хвилини на проповідника. Він тисячу разів мав слушність. Але ці його проповіді могли бути винними у тому, що Валентини немає. Хіба не його волю вона виконувала? І з несподіваною симпатією подумав я про сміливих, одчайдушних людей, які не замислювалися колись над майбуттям, а підкоряли природу своїм бажанням. Химерна, короткочасна думка. Людина дедалі більше втрачала право порядкувати на планеті. І в цьому винна була її могутність. — Як шкода, — сказав я, — ще трохи, і ми не знали б, що таке перлина. А може, наші нащадки вже ніколи й не побачать справжню перлину? Адже скарби полуденного моря — це не що інше як вапно, кальцій… Він пильно подивився на мене, і я мимоволі зіщулився під його важким поглядом. — На Філіппінах колись знайшли перлину чверть метра завдовжки та близько чотирнадцяти сантиметрів у поперечнику. Такої ні мені, ні навіть вам не побачити в нашому житті. В іспанського короля Філіппа Другого була біла перлина, грушевидна за формою, розміром більше трьох сантиметрів. І таких поки що немає. — Їх можна, мабуть, побачити в музеях? — На жаль, життя перлин триває не більше як півтора століття. Потім вони руйнуються. Бо це не кальцій і вапняк, як ви дозволили собі висловитися. Окрім вапняку, будь-яка перлина містить рогову речовину — конхіолін. Саме вона й висихає, з часом розкладається. Скарб перетворюється на тлін. Ну, а про штучні перлини ми з вами знаємо добре. «КОВЗНУЛА ПТАХА, НАЧЕ ЧОРНА ТІНЬ…»


Пройшла зима, пролетіла весна. Стояли холодні дні. Віяли північні морські вітри. Вночі часто шуміли короткочасні дощі, потім до полудня над містом швидко бігли низькі хмари, і лише надвечір прозирало маленьке жовте сонце, даючи сподіванку на гарну погоду. Вночі, проте, все починалося знову, і я вже подумав: літо таким і буде. Мене давно не вабило море: що там, за туманною далиною, бог його знає, але чи не нагадає воно мені про те, що вже готове загубитись у пам’яті. Як добре було б усе забути, але вночі, коли я вслухався в шум дощу, перед очима поставало знайоме обличчя. Тоді ніч пробігала стороною, мов прудка сіра миша, і народжувалося за вікном невеселе світання. Провідували друзі. За кавою розповідали про проект, приносили лісові ягоди, якісь дивовижні сувеніри з деревної кори, з амурського оксамиту, одного разу подарували живу білку — я прочинив вікно, щоб випустити її на волю, але вона залишилася і прижилася. Я годував її вранці горіхами, цукерками, сушеними грибами, вона звикла до мене і буркотіла, коли хтось приходив. Я махнув рукою на портьєри, фіранки й полишив їх на волю звіряткові. Так ми й жили вдвох. Якось з’явилася Сооллі, симпатична, турботлива, з важливими чутками про проект, про експерименти на узбережжі, завдяки яким усі пересвідчаться, що боятися Сонця не треба… Я дивився на неї і думав про те, що ось тільки такі вродливі жінки й можуть дізнатися про найважливіші новини задовго до того, як їх буде надруковано, і, дізнавшись, усім доводити їх вагу. Я був їй безмежно вдячний: вона жодним словом не обмовилася про Валентину. Запам’ятався день спеки і гроз. У повітрі раптом запахло тропіками, морем, над землею водночас піднялися теплі випари, запаморочливі пахощі диких квітів і лісової зелені. І вночі кроки під вікном, і чиїсь приглушені голоси. Звучала знайома пісня. Задушлива, пряна, південна ніч. І за нею ще одна, коли небо розкрилося зоряним шатром і, стоячи коло вікна, я жадібно вдихав це пряне повітря — провісник перемін. І ось несподівано крилатий зелений день із свіжим морським повітрям, і сонце над вимитими дахами та білими стінами будинків, і легке серце. Внизу, на схилі пагорба, що тікає до моря, — бузковий чистий асфальт старих алей, і вітер у кронах дерев, що ожили від тепла, і стрункі ноги купальниць. Найчастіше я відкладав роботу до вечора. Я нашукав собі місце неподалік від північної пристані. Там був зарослий рідкою травою сухий схил, каміння і пісок, поодинокі сосни, зелена лощина з джерелом під валунами, вузенька безлюдна стежка. Я бував там до заходу сонця. Місце називалося по-старовинному: Приморський парк. Усе тут здичавіло; забулося втручання машин для стрижки трави, ножиці, що нівечать кущі й дерева, штучні газони й килими зелені із запрограмованим набором квітів. І це подобалося. Дихалося легко, і тільки одного разу… Раптом якийсь напад, непритомність і серцевий біль. А над морем широкі білосніжні вітрила, ширяння гідропланів, далекий синій корабель на обрії. Я на деякий час забув дорогу до парку. Минуло днів з п’ять, поки я видужував. І знову знайомі сосни та білі квіти — п’ять днів тому їх не було, вони розпустилися без мене. Тут усе змінилося. А в зеленій лощині — розмови й сміх, веселощі, ошатний ель, наречена в білому, вечірні тіні… * * *

Проминув тиждень, і встановилася спечна погода, море стало теплим, наче молоко щойно з-під корови, все довкола видавалося жовтим, оранжевим, золотим, в яскравих накрапах світла, як на картинах імпресіоністів. На небі владарювало сонце. Задуха, тиснява якась на бульварах і вулицях. Рано-вранці у неділю полетіли до Уссурі: Андрій Нікітін, Данило Розов, я, ще двоє чи троє наших, якісь незнайомі дівчата в блискучих сукнях. Знайшли піщану косу, навіщось розвели вогнище, закинули вудки. Нікітін з виглядом старшого навчав мене премудрощів риболовлі. Потім йому це набридло, і він залишив мене. Я побрів по піску, дійшов до смарагдових заростей, які помітив згори. Тут, біля самого берега, біля коріння, в очеретах, серед підводних трав пломеніли вогні риб’ячих плавників і піднімали з дна мул джерельні струмені. Рибу тут можна було ловити руками. Дивовижна затока з прохолодною водою і легеньким серпанком туману над нею. Сліди моїх ніг на старому сірому піску швидко наповнювалися водою. Тонко дзижчали оси. Серед світлих стовбурів з обідраною корою, винесених повінню, — кущі жимолості з довгими сизими ягодами. Краєм ока побачив я людину, не з наших, постукували камінчики, розсувалися кущі, мелькало темне волосся… жінка. Я зупинився і спостерігав. Вона швидко йшла поодаль від берега, швидко щезла з виду, потім на мить з’явилася — сонце висвітило її сукню у хащах, за поваленим деревом. Там просіка веде через такі нетрища, що страх бере… але вона йшла не просікою. Ні… Йшла стороною. Надвечір за гущавиною злетів ель, повисів-повисів і зник. У мене з’явився дивний здогад. Почав розмірковувати. Та ні, відмахнувся я, не може бути! А думки навідували такі: «Я знаю її, бачив… на «Гондвані». І раніше. На кадрах, знятих у фітотроні. Її рухи, хоча обличчя й не видно. Звідки вона тут? Аякже, пригадай про лист, недаремно ж вона писала про проект. Її це цікавить не менше за нас. Отже, вона залишилася десь тут, на узбережжі. Десь тут…» Я зайшов у воду і машинально побрів уздовж берега. Ліворуч від мене, у невеличкій калюжці, що з’єднувалась із затокою, ходили легенькі хвилі. Риба, здогадався я. Я нахилився, опустив руки у воду і почав потроху згрібати каміння та пісок. Виходила маленька загата. Я робив це машинально. І дуже здивувався, коли риба виявилася замкненою у калюжі. По-моєму, це була зграя харіусів. Я перегородив заводь сухими стовбурами, вода скаламутилась, і мені вдалося спіймати руками кілька рибин. Решту я випустив на волю. Минула година. Я почув крики. Мене шукали. Я підвівся і пішов до них. З блакитної долини віяв лісовий вітер з ароматами голубики та грибів. — Та ти справжній рибалка! — не без заздрощів вигукнув Нікітін, коли побачив мене з тонкою лозиною, на якій одна в одну красувалося одинадцять рибин, моя здобич. — А ти? Зловив що-небудь? — діловито поцікавився я. — Жодної. Не щастить. Підійшли решта, почали вітати. Наче я здійснив подвиг. Хтось запропонував мене качати. — Не треба, — сказав я, — це мій внесок. Жінки варять юшку, решта збирають ягоди і гриби. — І показав рукою на положисту сопку. Вони перестали усміхатися, і їхні обличчя стали заклопотаними: вони явно вважали за краще зайнятися юшкою. Кожен взяв рибину, заходився чистити її. А я розлігся собі на піску, наче й не було нічого. Але мені страшно стало дивитися у синє-пресинє небо, ніби я міг побачити те, що сталося тоді з мезоскафом. Стиснулося серце, я повернувся і закрив обличчя долонями. Різкий запах трави… А поряд веселі дзвінкі голоси, і сміх, і жарти, і дівочі босі ноги, що м’яка ступають по піску. Хтось говорив про проект «Берег Сонця», а я, ніби оглушений, не міг збагнути суті слів, не вловлював зв’язку між ними, і по кількох хвилинах важких роздумів день став сірий, буденний, тривожний. Підійшов Нікітін, сів поруч, запитав: — Що з тобою? Нездужаєш? — Та ні, нічого… — А я думав… Гайда до вогнища, погрієшся. — З чого ти взяв, що мені холодно? — Мені здалося. Ти не шкодуєш, що поїхав з нами? — Ні, нічого. Все добре. Що б я один робив? Гарячий чай є? — Ну от, бачиш, я ж кажу, ти замерз, — доторкнувся до мене долонею, — геть закоцюб, хто завгодно підтвердить! — Вони по черзі приходили до мене й підкреслено занепокоєно розтягували слова: — У-у-у, зовсім закоцюб! Віднесли до багаття і дали величезну кварту з гарячим чаєм. — Лимонник! — вгадав я. — І жимолость. Стало легко, я навіть злякався від цієї різкої переміни; справді, що це таке зі мною, зовсім розклеївся. Але найважче вже минулося. Минулося! І я побачив, як сідало на зелені вершини дерев тепле червоне сонце, і помітив, яка широка й святкова річка, що струмує по камінню віковічним руслом, пробитим серед камінних осипів, і не знає втоми. Раптом із запалом почав розповідати їм про проект, про зустріч з Ольміним… — Це той самий Ольмін? — спитав Нікітін і чомусь широко усміхнувся. — Ні, — сказав я, — мабуть, інший. А втім, не певен. Їхні обличчя були смагляві, веселі — у цій блакитній долині з теплим сонцем було добре. У мені пробудився інтерес до всього, що робилося навколо, і я розповідав, розповідав… Про «Гондвану». І не побоявся. Вона ніби була поряд. Це були не спогади. Просто слова. Що там станеться через п’ять-десять років? Що може статися з океаном? Чи вдасться наситити його сонячним світлом, зробити багатоповерховим, сяючим — іншим? Ні, океан не поласкавішає. Він побагатшає. Звичайна випадковість — вода так швидко поглинає проміння, що над темними безоднями лише плівка, тонкий шар життя. — Так буде всюди, — закінчив я, — до глибин у півкілометра. Велетенський резервуар життя і світла. — Ти певен, що це необхідно вже сьогодні? — запитав Розов, і я раптом помітив, що не всі поділяють мій ентузіазм. — Що ти маєш на увазі? — А ось що: зробити після цього океан колишнім уже не можна. — У цьому й не буде потреби! — Хтозна. Чи не забагато ми вже й так змінили на нашій планеті? Я не знаю, що станеться, коли цілі моря перетворяться на ферми. Можливо, буде надто багато тепла… — Тепло можна відвести. У космос. На Марс. На Юпітер. — А що зміниться там, на Марсі, на Юпітері? — Це вже віддалене майбутнє. — Можливо, — спокійно відповів Розов. — Предки були не дурні люди, — багатозначно сказав Нікітін. — І вони залишили нам океан таким, яким ми його знаємо! — вигукнула дівчина у солом’яно-жовтій сукні. — Ну, не зовсім, — раптом заперечив Розов. — З тих незапам’ятних часів, коли виникла людина, вона тільки те й робить, що все довкола змінює. Почавши це робити, просто неможливо зупинитися. Це ніби оречевлений час. Перші експерименти засвідчать, чого можна чекати від проекту. — Ти що, не віриш у розрахунки? — запитав Нікітін. — Та хіба річ у розрахунках? Усе вибудовується на припущеннях, на сміливих гіпотезах. Якщо фотони будуть відбиватися… якщо пучок часток досягне Сонця… якщо магнітна буря не зіб’є їх із шляху… якщо… Та що там говорити! Був час, коли ніхто не взявся б за це. Колись діяли майже напевне. А це — розкіш — зондувати Сонце пучками високих енергій. Ми можемо собі це дозволити, бо знаємо: щось вийде, щось проясниться. Не одне, то інше. Якісь результати будуть. Поговоріть ще раз із Ольміним. Тільки відверто. Невже він упевнений на всі сто, що можна справді змінювати напрямок сонячних променів, стягувати їх до Землі? Та не може цього бути. Він же вчений. Думаю, у нього вже напоготові не один і не два варіанти експерименту. Це поки що дослідна установка. Реактор. Спорудять — запустять, тоді стане ясно, як з нею працювати. — Та вже запустять, — протягнув Нікітін і, звернувшись до мене, раптом спитав: — А що з тією справою, з тією історією, про яку ми говорили? Я зрозумів, він мав на увазі Аїру. — А як про це розповісти? — відповів я. — Спробуй, може, в тебе вийде. Він спантеличено подивився на мене, помовчав, потім добродушно усміхнувся. — Шкода! — кокетливо вигукнула дівчина у солом’яно-жовтій сукні. — Не доберу, про що ви говорите. — Якась слизька туманна балачка, — додала інша й зіщулилася від вечірньої прохолоди. — Слизька? — перепитав Нікітін. — Слизька, — сказала дівчина. — А вам хотілося б знати до кінця… те, що знати поки що не дано. Вивчити під мікроскопом. Ще й пінцетиком поторкати. — Нікітін широко усміхнувся. — І мене так само. Як інфузорію чи молюска. — Ти вбачаєш у цьому бажанні щось неприродне? — Не вбачаю. Намагаюся з’ясувати мотиви. — Мотиви? Ось, нудно — по-перше. Додому час — по-друге. — Додому! — голосно сказав Розов. А мій двійник почав читати вірші: Зашуміла синява по схилах,
Золотаве проміння світиться,
Вдалину — молоде, розшаліле, —
Лети, моє серце, мій вітер!

Ми рушили до еля. Його боки червоніли під сонцем, від них ішло приємне тепло. На дотик вони були шорсткі — дощ, градини, вітри, всі незгоди, яких майже не зазнаємо ми, люди, залишили на них свої сліди. Ель розсунув нам легкі, зовсім невагомі дверцята, подав трап — ніби живе створіння. Всі рухи його були такі м’які й ритмічні, такі майже музичні, що мені подумалося: можливо, десь там, серед тонких електронних шарів пам’яті, під нікелем та пластиком конструктори умудрилися приховати невеличке серце. Ми злетіли у пломеніючі небеса. Нас проводжало сонце. І сосни на піщаних косах, де поміж видовженими тінями світилися квіти. Знову я почув вірші; вони видалися знайомими… Ковзнула птаха, наче тінь,


Защебетала край вікна —
І простір міниться весняний,
І небо, де не видно дна!
І вруна буйні! Де рівнини —
Потоп трави, ромашок цвіт.
Кохана, скільки ще іти нам
У цей прекрасний білий світ!

Я знав ці рядки. Губи шепотіли знайомі слова — на них щемливо озивалося серце. Життя летить вперед (не сниться),


Немов дорога вдалечінь,
І до шибок опівдні птиці
Легесенько торкнулась тінь…
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка