Володимир Щербаков Сім стихій



Сторінка6/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.78 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
ДЕ ХОВАЄТЬСЯ ЛІТО


Вересень стояв теплий; не пригадую жодного похмурого дня відтоді, як повернувся до міста. Тут, у місті, на його околицях, як і на всьому Примор’ї, було ще літо. Різкий контраст з тундрою. І коли приїхав Янков, ми зійшлися з ним на тому, що не все ще втрачено. Лаштувались ми недовго: повантажили дорожній скарб в ель і, зробивши прощальне коло над бухтою, помчали у тайгові нетрі. По дорозі він розповідав про Байкал, де пробув цілих два місяці. Важко вірилося, що там, біля холодного озера можна побачити ще таке, про що я навіть не чув. За його словами, наприклад, навесні крізь непомітні тріщини у кризі на світ божий виповзають личинки метеликів-одноденок і рушають до берега: їх так багато, що прибережна крига аж чорна. Потім з берегових сопок ними приходять ласувати ведмеді. Вода стає сріблястою від риби, що плаває на дивовижному пасовиську. Мільярди личинок буквально вкривають берегову смугу. Їх більше, ніж у деякі зими снігу. Це загадка. Дорослі комахи спарюються і гинуть за кілька днів. Навіщо природі таке марнотратство? Коли птахи летять на північ виводити пташенят, то це зрозуміло: влітку саме там багато світла, корму, простору для пернатих. І це екологічне привілля заповнюється мовби за помахом чарівної палички. А ось метелики, що помирають одразу ж після народження, змусили мене посушити голову. І мій друг-біолог нічим не міг мені зарадити. Зате я дізнався від нього, як називаються байкальські вітри, а їх там стільки ж, скільки на справжньому морі, коли не більше. Верховик, култук, сарма. Всього близько тридцяти. І серед них, звичайно, баргузин, що виривається з великої Баргузинської долини. Він розворушує на озері високі білі вали. Його називають ще опівнічником, бо нерідко він дме по ночах. Ось звідки слова пісні, яку почула від мене на «Гондвані» Сооллі. Ми сіли на добре помітний майданчик для елів. А довкола нас джунглі, непролазні нетрі. Попереду клекотів потік. Вода скочувалася по валунах, вкритих лишайником, пінилась і падала в сіро-синю камінну чашу. Там мелькали тіні форелей і під завислими кущами якийсь звір пожадливо пив воду. Ми сполохали його, і він подався геть, впустивши у струмок кілька дрібних камінців. Вище над камінною чашею через потік було перекинуте товсте дерево. По стовбуру шастав поповзень, побачивши нас, він зник серед листя. Дерево над потоком жило. Зеленіло його гілля, зрошуване голубуватою водою, і колись на цьому місці, подумав я, здійметься справжній зелений міст. Ми пройшли по живому дереву, вибралися на берег і довго брели через гущавину папороті, що сягала до пояса. Попереду промайнула руда спина косулі. І знову зарості, зелені паводі… Перед нами помалу відкрилася долина. Тридцяти-п’ятиметрові розлогі чозенії височіли над нею майже на однаковій відстані одна від одної. Найближче до нас дерево розкинуло столітню крону так привільно, що затулило половину долини. В її листі сховалось і сонце, і світлі хмарини, і близькі лоби сопок. Поряд з чозенією всохле дерево звичайних розмірів видавалося химерним кущем. На сухій вершині його я помітив покинуте гніздо скопи. Десь вистукували дятли. На схилі першого дня — гроза. У миттєвому спалаху світла під велетенською ламаною блискавкою — гребені лісу, сірі стовпи дощу. Рокіт грому й відлуння, гуркіт води у виярку. Чорна швидка тінь — чи то звір, чи то людина. Я навіть здригнутися не встиг. Стрибок, йде стрибок, хода віддаляється — ось і все. — Це була вона! — випалив я вранці. — Аїра? — Янков насторожено подивився на мене. — Що тут дивного? — сказав я. — Раніше вона слухала нас в ефірі, а тепер сліди наші загублено. І ось вона… — По-моєму, хтось із нас занедужав, — обірвав він мене. А ранок! Ясно. Тихо. Забулися тривоги. Починається-розгоряється день. День з великої літери. На заплавних лугах, де височезні, заввишки як людина, трави, ми з Янковим збирали нашу колекцію особливо старанно. Тут траплялися жовтушник левкойний, пекун-корінь, дев’ясил японський. Знаходили ми й кущі секуринеги і родички батату — діоскореї лікувальної. Розбрідалися серед заростей і вишукували все нові й нові експонати. Однієї лише жимолості ми знайшли кілька видів. Янков діяв так обережно, що рослини, мабуть, навіть не відчували доторків апарата. Навіть сором’язлива мімоза не стулила б свого листя, такий обережний був пошук. Адже потрібна була всього одна жива клітина: потім у лабораторії з неї виросте ціла рослина. Вся колекція вміщалась у невеличкій коробці. У фітотроні з неї підніметься ліс: у маленьких прозорих краплинах смоли, що зберігала життя, вже були і клітини маньчжурського горіха, і амурський оксамит, і горобинолистяник, і важкі ільми з корою сталевого кольору. І нижній поверх: амурський бузок, актинідії, багульник, барбарис амурський. На болоті ми знаходили білозір, водянику, різнокольоровий мох. Тут росли вереск, журавлина, голубика. Входячи знову в смугу різнотрав’я, ми не могли надивитись на пломеніючі квітки лілій та оранжеві саранки, що світяться у сутінках. Мовби коштовними камінцями, милувався Янков прозорими шматочками смоли. Ясна річ, законсервованих клітин крізь смолу не було видно, надто вже вони малі. На кожній намистинці ми писали спеціальною фарбою номер, щоб потім можна було розібратись у цих скарбах. На ніч ми розвели багаття під шатами велетенської тополі. Внизу про щось бурмотіли струмені Кедрової. У нас тут було майже темно, і червоний вогонь в ясному прозорому повітрі був схожий на лампу. Багрові язики легко піднімалися вгору, світло їх було рівне, без іскор та диму. А ген далеко, у тій стороні, де сопки втікали до моря, ще висіли позолочені хмари. Їх пурпурові краї торкалися камінних гребенів і утворювали єдине ціле з хребтом — навдивовижу принадний світ світла, чарівних небесних вогнів, світ, у реальність якого було важко повірити. Обрій повужчав і пригас. Осередком всесвіту одразу стало наше яскраве палаюче багаття, що освітлювало намет, стовбур велетенської тополі і постать мого супутника. Шерехи насторожували. Мене не полишало відчуття, що за нами хтось пильно стежить. Другого дня я помітив сліди на піщаній косі, місце посадки чужого еля, але промовчав. Ми увійшли в один з лісових заповідників долини Амуру, залишивши за спиною Хабаровськ, мальовничу Уссурі з її привільними берегами, ліві притоки Амуру, і повернули до Амгуні. Давня стежка, прокладена такими ж шукачами лісових скарбів, вела на північний схід. Над нами було ясне холодне небо. Часто траплялися бірюзові озера, на берегах яких юрмилися світлокорі берези та золотаві ялиці. І неодмінно — сопки на видноколі, що хвилями втікали від нас. З еля вони видавалися застиглим голубим морем — особливо рано-вранці, коли від тіней виярки ніби глибшали. …Я умовив Янкова, і ми частину шляху пройшли на легенькій оморочці. Мені видавався фантастичним і спосіб її спорудження. Треба знайти березу, з якої деревина струхлявіла, залишилася сама кора. Вподовж стовбура прорізається щілина, через яку видаляють порох. У щілину вставляють один або два дерев’яні обручі. Біля кінців човна кора складається і загинається догори. Останній піший перехід — від селища до річки; і ось ми вже йдемо на човні повз гористі береги, на яких височіють столітні дерева. Теоретично я міг управляти оморочкою, цілий день під час довгого привалу мене навчав цього старий евенк, старожил заповідника. Він же позначив на карті небезпечні місця — перекати й затоплені дерева. Човна жбурляло у вировищах, і від краю борту до води залишалося всього два-три пальці, але я утримував оморочку, входив у стрімку течію, обминав корчі, що стирчали з води, і великі камені. Коли червоне сонце торкалося вершини сопки, ліс палахкотів. Над нами на камінних осипах, на кручах, на кам’янистих схилах, обличчям своїм звернених до пломеніючого крайнеба, — всюди проступала червона барва заходу. Човен наш нісся по чорній стрімкій воді, і пахощі обіцяли свіжі, ясні, духмяні ночі — час сов, білих метеликів, дивних шерехів у виярках… На порівняно спокійному місці наше берестяне суденце одного чудового дня вдарилося об щось і його почала заповнювати вода. Ми опинилися по груди у воді. — Поглянь-но! — вигукнув Янков. — Ель! Попереду, в заглибині, вибитій у дні річки, лежав потонулий ель. Наша оморочка наштовхнулася на його іонообмінник. — Аварія сталася недавно, — зробив я висновок. — Інтуїцш? — Та ні. Придивися: там ще горять червоні сигнали. — Ми вибралися на берег, переодягнулися, розклали багаття. — Цю машину я вже раз бачив, — сказав я. — Цікаво! — Не варто… про те ж саме! — відповів Янков. Ми лежали на теплому камінні й розмірковували про загублені світи — у космосі й на нашій планеті. — Пригадуєш западину в Бразілії?.. Чим не модель загубленого світу? Стрімка круча, кратер з прямовисними стінами і на дні, там, куди й сонце зазирає лише на одну годину за добу, таємниче незнаний ліс і перетинчасті крила небачених створінь… Шкода, що відтоді так багато води збігло і нікому з нас не побачити більше нічого такого — ні в Бразілії, ні навіть в Антарктиці. Все. Звершилося. Загублені світи вивчені й занесено до каталогів та географічних атласів. І цей так само. — Зате ми знайшли справжній загублений світ серед зірок. Точніше, не ми, а наші предки, котрі послали корабель… — І я розповів Янкову про лист Аїри. — Це близько й далеко. Це майже казка. — Ми ще повернемося до неї. — Можливо. Хотілося б. Над нами здіймалися високі рівні стовбури ялиць. Їх золотаві шапки намагалися перепинити рівномірний плин сонця. І це нібито виходило. Промені пробивалися крізь золото гілля і зігрівали нас. — Як вона дізналася, що копія запису в тебе? — запитав Янков. — Ну скажи, будь ласка, як їй усе вдалося так спритно?.. Я вас не знайомив одне з одним. Це по-перше. У фітотроні тебе з нами не було. Це по-друге. — А браслет? — Що браслет? До чого?.. — Ми ж з тобою говорили про неї! Зв’язок, радіохвилі… Досить будь-якого чутливого телеприймача, щоб дізнатися, навіть побачити нас з тобою, коли ми розмовляємо. І зовсім уже неважко їй було наздогнати «Гондвану». — Отже, браслет?.. — А чому ти вирішив, що вона така безпорадна? Вона ж не з кам’яного віку до нас завітала. Вміння і знань у них, по-всьому, більше, ніж у нас. Навіщо їй браслет?.. Прикраса? Ні. Біоприймач. Випромінювач. Її електронний помічник, кінець кінцем. Навчитися мови треба? Треба. Призвичаїтися до своєї ролі треба? Треба. — Нескладно все це. Натиснула кнопку будь-якого автомата на вулиці — і сукня, і туфлі саме за розміром. Знання мови?.. Ну про що там їй говорити? — Та не говорити! Розуміти! Має ж вона знати, до кого потрапила у гості? Без сумніву. Ти мені добре якось пояснив, що людина складається майже виключно з води, і тому в акваріумі фітотрона понижчав рівень. Однак куди поділася квітка або те, що від неї залишилося? Поміркуй. — Отже, браслет?.. — Без нього їй було б непереливки. Така вже її доля— жити під чужим іменем, затаїтися на якийсь час. Її лист… бачиш, його написано так, як я сам написав би. Їй потрібен проект, це ясно. Вона хотіла допомогти, її лист — майже готова стаття. Вона ніби каже нам: «Добивайтесь успіху. Це потрібно, можливо, не лише вам. Будьте обачними і наполегливими». Вона розгадала мене, Борисе. Мені здається, вона тепер може думати за мене. Хіба сама вона здатна була б? — Ну що ж, значить, браслет! Хто її двійник? — Сооллі. — Сооллі? Проста жінка?.. …Вранці ми не знайшли на майданчику свій ель. Він пропав. — Полагодити оморочку? Скажи-но, кому це потрібно — красти чужі елі, — мовив я повільно. — Машину легко замінити, викликати іншу — треба тільки повідомити своє ім’я і точні координати. Розумієш? — Ось цим і займемося, — незворушно відповів Янков. НІЧНІ ВОГНІ


У небі горів теплий жовтий вогонь. Ось уже близько години я стежив за ним. Він висів незрушно, потім опускався вниз, торкаючись вершини далекої сопки. І знову швидко, майже миттєво, здіймався вгору. Навряд чи це був ель. Я покликав Янкова. Він виліз із свого намету, придивився, однак не знайшов нічого цікавого і сховався назад. Мені здавалося, він виморився за день і готовий лишити за мною право пильнувати за всім, що відбувалося довкола нас, у нашому світі, замкненому двома ланцюгами невисоких хребтів, виярком та ялицевим лісом на перевалі. Я задрімав біля багаття. Потім щось розбудило мене, якийсь слабкий поклик підсвідомості. Я розплющив очі і побачив великий жовтий вогонь просто над тайгою. Він видався мені схожим на кульову блискавку, якою я уявляв її собі з розповідей. Однак проміння, що йшло від світлової плями, засліплювало, бачив я його розмитим і не міг збагнути, що воно таке. Я хлюпнув у долоню води, вмився. Дрімота пройшла. І нараз ніби прозрів: над далекою сопкою висів яскравий болід. Він не рухався кілька хвилин. Я ще раз покликав Янкова. Він неохоче відгукнувся і не вийшов з намету. Думаю, що я легко розпізнаю ракету, іоноліт чи терраплан. Ракетні вогні стрімкі, хвостаті, вони схожі на комети, тільки швидко тануть. У будь-якого авіобуса (та й у терраплана теж) цілий розсип кольорових вогнів. Це не забаганка: коли в атмосфері мчить тіло механічного птаха, доводиться, як і десятиліття тому, подбати про безпеку, дарма що є автоматика, світлові радари та інші атрибути повітряних трас. Не так уже й важко визначити відстань, навіть у горах. Після двох-трьох спроб мені це вдалося. Результат приголомшив мене. До об’єкта, що світився, було кілька кілометрів. Я прикинув його діаметр: близько трьохсот метрів. Він опустився нижче і став схожий на місяць, тільки сяяв яскравіше. І відтінок світіння був інший. Виходить, це не відбите світло і не ілюзія, не фата-моргана. Я пильно спостерігав його політ. Можна було подумати, що всередині кулі струмує білястий дим — тому вона й світиться. Якісь ледь помітні струмені мінилися всередині її, якісь шестерні й колеса оберталися там, а вона виростала на очах. Мене анітрохи не злякало, коли вона почала наближатися. Та ось довкола посвітліло, наче на світанку, від дерев на пологий схил, де стояли наші намети, упали довгі тіні — і я вже мало не з острахом подумав, що, може, ще не зовсім прокинувся. Я крикнув. Янков вийшов з намета і втупився в мене. Потім повернув голову в той бік. — Що це? — запитав він глухо. І тут куля опустилася так низько, що, здавалося, ось-ось торкнеться найвищих дерев (вони запалахкотіли в її променях). Але цього не сталося. Куля ледь підстрибнула вгору й почала розвертатися. Форма її змінювалась і дедалі більше скидалася на старовинну аерогондолу, наповнену легким газом, — на дирижабль. На бортах цієї надзвичайно легкої з вигляду сигари раптом спалахнули два промені — зелений і червоний. Вони швидко промчали по ялинковій гущавині, поминули намет і метнулися врізнобіч. Червоний промінь піднявся, впав на гурт високих ялиць, і вершини їх огорнув густий темно-червоний вогонь. Я вирішив, що вони і справді обвуглились, але промінь ковзнув далі, по схилу побігла темно-червона пляма, а ялиці над нами знову засяяли у біло-жовтому світлі, що заливало все довкола. — Поглянь, поглянь! — вигукнув Янков. До двох променів додався третій, ультрамариновий. Він стрімко обнишпорив схил, зробив повний оберт і знову повернувся до нас… Але й цей ультрамариновий промінь поминув наші намети. Багаття давно вкрилося попелом, ніби купа охололих вуглин — так сліпуче сяяла сигара. — Ось чого нам бракувало, — сказав я і затнувся, бо вона раптом почала знижуватися, сідати в долину біля підніжжя нашої сопки. І я пригадав, як давно-предавно бачив щось подібне, як духмяніло осіннє листя, пахла глиця, як мерехтіли свічада озер і пломеніли багряні черемхи побіля шляху. Мені хотілося якось назвати цю махину, що світиться, але я одразу ж збагнув, що зараз вона була іншою, ніж багато років тому, на заміському шляху, — на бортах у неї зблискували промені, була вона величезна й обережна, як риба у мілкій заводі. — Ти розповідав мені… про осінній ліс, — сказав Янков. Нам здалося, у сигари поменшало яскравості, а промені почали згасати, тільки якось дивно; вони раптом обірвались у просторі, вкоротились і не діставали тепер до ялиць. Лише схил наш з наметами був би їм підвладний. Сигара знизилася ще — верхівки дерев прикрили її нижню частину. Пролунав легенький рокітливий звук. Було чути тріск зламаної гілки. Стало тихо. Промені щезли, однак сяєво лишилося. Знову змінилися його відтінки. Тепер це було схоже на холодний люмінісцентний екран, на якому не так уже й приголомшливо було б побачити зображення об’ємного кіно. — Увімкнули інше світло, — мовив Янков, і я помітив, як він швидко потер скроні долонями. Виникло незвичайне відчуття, мовби довкола запахло металом і космосом, мовби ліс і долина були тільки декорацією, тлом для всього, що відбувалося тут, за сто метрів від нас. «Увімкнули інше світло». Щось у такому дусі. Нерівності грунту, горбки, камені простягали чорні тіні. — Сховайся, — сказав Янков, — стань за дерево! Я одійшов від намету і причаївся. У цьому, здається, був сенс. — Ми схожі на… — я не доказав. — Цить, ні звуку, — різко обірвав Янков. Від сигари, що світилася, відділився тьмяний сірий предмет. З хвилину він висів над нею, погойдуючись. Між цим предметом і сигарою ковзнув ледь помітний голубий промінь, і тоді предмет теж почав світитися. На наших очах він збільшувався у розмірах і, як мені видалося, обертався, водночас погойдуючись. Цієї хвилини його можна було порівняти з абажуром чи м’яким люмінесцентним світильником. І ось він піднявся вгору — плавно, безшумно, швидко. За триста метрів над нашими головами він завис, постояв там, як комета серед зірок, і помчав на південний схід. — До моря полетів, — сказав я, — доженемо? — Як це ти збираєшся наздогнати? Цікаво… — Викличемо ель і доженемо. — Пізно. Він утече від нас. — Там нікого немає. Ручуся, що це автомат. — Ти ясновидець. — Залишайся тут, — сказав я, — а я подивлюся… У мені прокинувся босоногий дослідник, що колись видирався по скелях над бухтою в пошуках таємниць. Але колись, років тридцять тому, першим найчастіше був Янков. — Обережніше, — гукнув він мені навздогін. Я завмер. Спалахнула заграва, метнулися різнокольорові промені, і з-за дерев шугнула світла хмара. Вона ширяла над долиною, трохи нижче за те місце, де ми перебували. Вона мінилася на всі відтінки: довкола стелився ніби кольоровий туман. Та ось хмара піднялася ще трохи над вершинами кедрів і ялиць, набула своєї початкової форми. Це була та сама сигара, і так само посилала вона свої промені. Тільки тепер промені намацали нас. Вони осліпили. Я не стримався і прикрив очі долонею. Сигара піднялася, зависла в повітрі й пожбурила згори сніп, який бризкав синіми та зеленими іскрами. Тривожно заметалися тіні — вона залишила ледь примітний слід і зникла на сході. Перетворилася на хвостату зірку і розтанула в глибокому темному небі. Мені раптом перехотілося йти вниз, до струмка. Навіщо? Я змусив себе перебороти роздвоєність. Мовби переступивши через невидиму перегородку, я рушив у виярок,’де все виразніше шуміла вода. Потім пішов уздовж річища, здолав першу сотню метрів і побачив на землі світлу пляму там, де сиділа сигара. Кожен крок давався важко, ніби ходити по нічній тайзі було неймовірно складною і неприємною справою. Я помітив невеличкі дивовижі, мовби перенісся ненадовго в інші виміри, де час плинув так повільно, що кортіло поквапити його. Здавалося, іноді я переставав бачити тайгу, і переді мною кілька разів виростала та невидима перепона, про яку я згадував, і я щоразу примушував себе рухатися далі лише над силу. Орієнтувався я по плямі, що світилася, — невдовзі до неї додалася ще одна, а потім, наблизившись до них майже впритул, я виявив чотири округлі майданчики, від яких ішло холодне сяєво. Три з них були заховані кущами. Раптом я подумав, що чув нібито голоси. Проте коли це було — перед тим, як сигара піднялася, чи опісля?.. Щонайменшого проблиску: з моєю пам’яттю щось коїлося. І тільки згодом, повернувшись до Янкова, я міг відтворити події у їх послідовності. — Хто вони, як ти гадаєш? І чому вони тут? — запитав він мене. — Це надто серйозно… У мене щось із рукою. Я її просто не відчуваю, геть здерев’яніла. Шкода, що ти не лікар, а біолог. — Дай погляну. — Я не можу підняти лікоть вище плеча. — Права рука? — Я доторкнувся до сліду… там, на місці посадки. Такий гладенький майданчик, і довкола трава прим’ята. У дерева сучок обламаний і сплюснутий, наче квітка в книжці. Чотири глибокі «вм’ятини. І вони світилися. Я боявся пожежі. — Давай-но ближче до вогню. Рукав закасай! Я не відчув його доторку, навіть коли він стис мою руку. Вона була неприродно біла, нежива, і це налякало мене. У нього було серйозне обличчя, коли він, розпластавши долоні, зводив їх коло мого ліктя. Я відчув теплу легку хвилю, що виникла одразу ж з його рухами. Минула хвилина, ще одна. Виникла незбагненна пружність, здавалося, це повітря наелектризоване і струмує побіля, чинячи легенький тиск. Потім я відчув лікоть: з’явилося тепло, холод минув… Я міг рухати рукою. А Янков так само водив долонями, зводив і розводив їх знову, і я щораз краще відчував потік крові коло ліктя, коло плеча, по всій руці. — Ось і все, — сказав Янков. — Як це у тебе виходить? — Уявлення не маю. Біополе. — Я знав про це. Читав у Купріна. — Це літературний факт. — Еге, старе, як світ. Я з подробицями розповів Янкову, що побачив на місці посадки. Найперше про чотири сліди. Вони світилися холодним люмінесцентним світлом, наче маленькі озерця під місяцем. Але місяця не було, довкола непроглядна темрява і лише з-під землі, як мені здалося, у трьох місцях пробивалося сяєво (перший слід я помітив одразу). Їх затуляли кущі і нижнє віття велетенського кедра, яким я милувався минулого вечора. Я подумав, що там, унизу, ще залишилися нічні гості, пішов швидше, спіткнувся і мало не впав. Ліхтар ледь рожевів: я подумав, що виснажився акумулятор. Проте зараз, через півгодини, лампа горіла з повною напругою. Завглибшки сліди сягали близько півметра, один з них був значно глибший. Краї їх були рівні, мовби обпалені, по них пробігали світлі змійки. На моїх очах їх ставало менше, вони згасали і ось щезли зовсім, наче зарилися в землю. Я підійшов, нахилився над найбільшою заглибиною і простягнув руку, проте дна, що світилося, не дістав. Обіч я побачив розплющений дерев’яний сучок. Відійшов убік, знайшов повалену молоду березу, підтягнув її до ями і скинув униз. Обережно опустився по стовбуру, наче по трапу, і доторкнувся до землі, що світилася. Моя рука раптом спалахнула, її охопило холодне полум’я, і я перестав її відчувати. Оглянувши місце посадки знову (в холодному світлі сріблилися ближчі дерева і підлісок), я підійшов до нашого табору. За моєю спиною ще палахкотіло олов’яне полум’я. Хвилин за десять воно згасло, а може, його затулив чагарник. * * *

У нас лишився вільний день. До нашого міста — щось близько восьмисот кілометрів, і ми побували там. З моря віяв вітер, було холодно, і височезні білі будинки линули над бухтою, наче казкові кораблі. На березі, біля причалів ми не побачили жодної шлюпки, навіть жодної яхти. Вітер, солоні бризки, сіра холодна вода, ясний обрій. Це було інше місто; нам так і не пощастило цього разу погомоніти з ним, з його вулицями та проспектами про те, що було колись. МІСЬКА ІНТЕРМЕДІЯ




Увечері того ж дня ми були вдома. Темні очниці вікон — світло горить тільки на горішньому поверсі… Може, там хтось готується до екзаменів, або пише повість, або читає книжку. Шелестить листя. Я люблю ледь чутну перемову тополь. І зараз із цим шелестом я повертаюся у свій світ, узвичаєний, буденний, облаштований. З хвилину ми стоїмо біля мого будинку, на камінному ґанку, де у великих глиняних вазах світяться нічні фіалки, а крізь камінну в’язь над перилами видніється зоряний пил. — Кажуть, зорі мерехтять на сполох, — пригадую я північну прикмету. Але що це? Я бачу свої вікна на другому поверсі. Одне з них розчинене навстіж. Ясна річ, я закривав їх. Піднімаємося по сходах, відчиняємо двері. Темно. Я запалюю світло. В одній з кімнат хтось є. Обережно заглядаю туди, аби ненароком не злякати гостя. Що це у мене коїться сьогодні вдома?.. Біля дзеркала, на журнальному столику, акуратно складене жіноче вбрання, а поряд на підлозі світлі туфлі. І чиїсь засмаглі руки розметалися у сні на постелі. Я тихо підходжу: Валентина. Її волосся застелило всю подушку. Я вперше побачив, як вона спить. Янков стояв біля дверей. Я відчував його погляд. Ми пішли з ним до іншої кімнати. Довго сиділи за чаєм. Я розповідав йому про «Гондвану», про океан, про Полінезію. Виявляється, він не бачив і не уявляв її собі, цю заповідну землю, ідо загубилась у блакитному безмежжі на втіху мандрівникам та морським блукальцям. Він був просто-таки сиднем, майже кабінетним ученим, мало не відлюдьком. Правда, це можна зрозуміти й інакше: на першу половину життя йому сповна вистачало неймовірного заряду тієї енергії, якою живили його колишні дні. Він навіть запевняв мене, що іноді весь новий день треба прожити давніми спогадами: це, мовляв, зберігає молодість. Та ось нарешті головне: як бути з усією цією космічною проблемою? Коли всього цього не обмізкуємо ми, то хто ж? Я дістаю листа, цю дивну реліквію, очевидне свідчення контакту з іншою цивілізацією. Цікаво, чи повірить хто-небудь у те, що рядки ці написані іноплапетянкою, яка до того ж потрапила на Землю у такий звичайний спосіб? — Звичайно ж ні! — вигукує Янков. — Навіть я часом думаю, що хтось нас хоче пошити в дурні. Бути цього не може, кажу я собі. І нічого голову сушити. Та й що ми з тобою могли придумати у цій ситуації? Я мав підозру, що вона… вони здатні управляти собою. Бачиш, дивовижні створіння, яким нічого не варто прибрати будь-якої подоби, досі були відомі нам лише з казок предків. Як мовиться, надто мало точок стикання. — А тим часом він відбувся… контакт. Одначе з тобою згоден: про щось нове ми навряд чи дізналися б. Хіба що про деякі деталі. Завжди знайдуться ті, кого зацікавлять такі крихти. А їй це навіщо? — Справді. З неї не вийде делегата конференції з контактів. Так, здається, це називають. Величезний зал… Об’ємні екрани, зв’язок з усіма континентами, з марсіанськими і місячними станціями та філіалами. Тисячі фахівців, сотні томів звітів. Розрахунки і прогнози — наука! І раптом — контакт. Випадковий. Короткочасний, наче мить. Наука? Проте наука найчастіше має справу з явищами, які повторюються. …Мене розбудило не по-осінньому гаряче сонце. Всю віконну пройму затопила злива рудого проміння. Там, за шибками, воно перебирало, мов мідяки, жовтіюче листя алей. Його колючі зіниці то ховалися в кронах дерев, то сліпуче виблискували. На сосновій підлозі, мов жива, тріпотіла тінь від тополиної гілки біля самого вікна. Я підвівся, умившись, довго дивився, як плинули в небі біляві хмарини. Десь рипнула мостина. Прохолодні долоні лягли мені на очі. Вона стояла за спиною і тримала мою голову так, що я не одразу міг повернутися до неї. — Не відпускай мене! — сказав я. — Я повинен звільнитися сам. Вона слухняно затуляла мої очі долонями і притискала мою шию до себе. — А тепер пусти, — сказав я, — надто стало тепло! І так само слухняно вона випустила мене. Я повернувся і побачив її сірі очі й біляве, трохи розкуйовджене волосся. І її обличчя. Щось на ньому було для мене незбагненне. Я дивився і дивився на неї. Мої плечі гріло сонце. І мені хотілося, щоб так тривало якнайдовше. «Добре б зупинити час, — подумав я, — хоча б години на дві». Та ось я помітив: зіниці у Валенити звузилися. Мабуть, від світла. А замість очей — дві дивовижні сірі квітки. Вираз її обличчя змінився. Проте поки що я не знаходив слів, аби сказати їй про це. Потім, колись, вирішив я. А зараз знову минуле й нинішнє поєдналося. І я намагався не думати про те, що розділяло нас. І може, ще розділятиме. — У мене очі стомилися, — сказала Валентина, — сонце як у липні. Я згадав про Янкова. Де він? — Він поїхав, — спокійно повідомила вона, — зібрався і поїхав. Рано-вранці. Я вже не спала. — Як? — здивувався я. — Невже? — Що ж у цьому дивного? Йому час. Він тобі, здається, лишив записку. А я в тебе можу трохи затриматися. До завтра. — До завтра? — машинально перепитав я. — Хіба ти теж від’їздиш? — Завтра «Гондвана» вирушає. Я жила у тебе три дні, а ти все не приходив і не приходив. Де ви блукали? — Та вже поблукали… всю тайгу обнишпорили. Потім розповім. — Коли це потім? Розповідай уже, будь ласка. Бо мені в редакції відповіли коротко: в експедиції. — Сказали, коли я буду? — Сказали. Тільки трохи помилилися. І я тебе все чекала… — Так, я кілька днів відпустки прихопив… Слухай, саме час снідати. З твого боку нечемно не нагадати мені про це. — Прошу тебе, сядь. І розповідай. Можеш увімкнути транслятор. Отак. Я піду на кухню. За хвилину вона повернулася з тацею. Поки мене не було, вона, певне, призвичаїлася до кухонного автомата. У мене, сказати щиро, це нехитре діло найчастіше не виходило, хоча станція й запевняла, що автомат справний. На таці стояли два блюдця з тістечками і дві чашечки кави. Я попросив собі подвійну порцію, і вона знову вийшла. Потім повернулася і сказала, що автомат зіпсувався і тістечка не дає. — Пусте, — сказав я, — їх легко спекти у звичайний спосіб. Вона знітилася. — Невже Енно досі не навчив тебе? — запитав я. Вона почервоніла. Я відчув себе незручно: мабуть, я повівся нетактовно. І зненацька пригадав: боже мій, їй же тільки двадцять два! — А мені сорок три, — сказав я вголос. — Виповнилося. — Я знаю, — сказала вона, — гарний вік. Для чоловіка. — Років сто тому виховані чоловіки дякували жінкам за компліменти. Проте звичай цей давно відійшов. Тепер наш брат уже не такий чулий. — Я піду. — Куди? — Дістану ще кави. — Я сам це зроблю, коли буде потрібно. Послухай краще, що робиться в тайзі… Чомусь найбільше мені запам’ятався цей сонячний ранок. А день промайнув так швидко, що з сутінками у мене виникло справжнісіньке відчуття страху: де там руде сонце за вікном? Чому Валентині час іти? Що за безглуздя? Хіба не можна перенести на завтра? Я обіцяв наздогнати «Гондвану» на елі, проте вона тільки вперто хитала головою: — Сьогодні. Сьогодні ввечері! — Ні. Я Ольховоького умовлю. — Не треба. Ти зовсім здичавів у тайзі. Сьогодні. Мені було так, наче я повівся як хлопчисько. Я помовчав, збираючись на думці. «Боже мій, куди ми поспішаємо? — подумав я. — Просто мчимо, та ще й невдоволені — не встигаємо! А планета, як і раніше, неквапом і розмірено підставляє світилу свої круті боки, і всі годинники на світі неухильно скоряються цьому незмінному плину». Я пробурмотів це вголос. Валентина жваво заперечила. — У твоїх словах немає логіки. — Та вже де там, — втомлено озвався я. І цієї миті мені сяйнуло: треба відповісти Аїрі. Через журнал. Такий лист до неї дійде. Добре пам’ятаю, як зрадів цій своїй надзвичайно простій думці. Звичайно, за формою це буде не відповідь, а стаття; але адреса її — і читачі, й Аїра. Їй усе стане ясно! Валентина застібала ґудзики на сукні, взувала туфлі. — Зачекай, я допоможу, — сказав я, підійшов до неї і взяв її на руки. Вона мовчала, і я помітив у її очах легкий острах. Тінь остраху. У неї були зараз великі сірі і втомлені губи. Як тоді, на острові… Ось зараз, тільки зараз я пізнав її. І не зміг відпустити одразу. * * *

Ми вийшли на вечірню вулицю. Мене не полишало відчуття новизни, таке природне після місячної відсутності. Кудись мчали незліченні елі; під їх прозорими куполами я бачив і вгадував усмішки, веселощі, осмуту, заклопотаність, тривогу. Багатоликий світ, наповнений сяєвом вогнів, рухом, шумом, електричними шерехами, сріблястими стрічками тротуарів, що рухалися в усі боки, рукотворними гаями, просторими, як річки. Погода була навдивовижу гарна, стояли жаркі сонячні дні — і всі забули про осінь: жінки одягли легенькі сукні, на вулицях багато квітів — далекосхідних і тропічних, на вулицях міста пахло теплим морем, і на мить мені здалося, що я ось побачу в повітрі тих самих морських химерних метеликів, про яких колись писав поет. — Не пригадую такої теплої осені, — сказав я. — У тайзі набагато прохолодніше. За Амуром скоро випаде сніг, а тут… Свято квітів. Ніби за рішенням Ради зиму скасували! — Було б шкода. Я люблю сніг і легкий мороз. І лижі. І зимові багаття. Подумалося раптом: її, мабуть, так захоплює робота, що просто ніколи роззирнутися довкола. А треба, щоб залишалися віхи на шляху… Все-таки ми не на дистанції, яку треба подолати якнайшвидше, щоб рвонути фінішну стрічку. — Кинь одного разу справи, друже, — сказав я їй, — і давай-но сюди! Відчуваючи і втому, і бадьорість від теплої повітряної хвилі, що накотилася на місто, море і сопки і принесла запахи солоних бризок, аромати водоростей та прибережних трав, я почав захоплено розмальовувати їй нашу мандрівку в завтра. Наш ель піднявся. Ми летіли над містом. — А дельфіни, як і раніше, плавають собі на безмежжі і вухом не ведуть, — раптом сказала вона не без іронії. — А з нами підтримують поверхове знайомство і вдають, що не розуміють людської мови. — Ну що ж, найнадійніша тактика для того, аби попасти до Червоної книги, — усміхнувся я. — Невідомо, чи вижили б вони взагалі, якби заговорили, скажімо, в сімнадцятому столітті. Або в дев’ятнадцятому. — Або в двадцятому, — додала вона, поміркувавши. — А все ж чи зрозуміємо ми їх? — Колись зрозуміємо! Однак проблема тут складніша, ніж можна було уявити. Неначе людина віддаляється від природи все далі — і тим важче підтримувати з нею зв’язок на всіх рівнях її проявів. — Ну, скажімо… ти сам знаєш, що це не так. — Мовби й ні. На щастя для нас. Але багато чого вже не повернути… Ось ми вийшли у великий космос. Перші десятиліття… що далі? Як буде там? Що за сяючі кулі вже літають там, над нами? — Вони теж мовчать. Я розповів їй про те, як уперше і вдруге зустрівся з жінкою в зеленому пальті. Коли це було?.. Пригадавши, я назвав і рік, і навіть місяць. Вона слухала неуважно. — Що це було? — Контакт, — відповів я. — Я часто бачу цей багряний ліс. Ніби там були черемхи і клени з таким червоним листям, що очам боляче. Ми були з товаришем. Відтоді я його не бачив — роз’їхалися. Іноді я питаю себе: чи не сон це, чи не наснився мені ліс на узбіччі? Якби ти бачила, який це дивовижний ліс! Я і зараз можу пригадати кожне дерево… Я підняв ель ще вгору, і машина опинилась у найвищому ряду, серед террапланів та лайнерів. Їх було не так уже й багато цієї вечірньої пори, і за ними тягнулися світлі шлейфи — заряджені частки рекомбінувалися, даючи це м’яке неяскраве світіння, особливо помітне над сопками, які оточували місто. Вечірні вулиці внизу нагадували потоки. Вони зливалися зовсім як річки, мчали до озер-майданів з миготливими вогнями, тягнулися до приморського бульвару. Щоб передати естафету синіх, жовтих і червоних вогнів маякам та кораблям. Я спрямував ель на південь. Внизу вгадувалися головні магістралі. Мені спало на думку, що ще Леонардо да Вінчі запропонував проект багатоярусного міста. В його ескізних зошитах з’являлися начерки незвичайних палаців — плід уяви великого художника і тверезого розрахунку талановитого архітектора. По дахах палаців пролягали широкі шляхи, інші шляхи вели під арочні прольоти (уже на рівні землі). Вони перетиналися і розходились на всі чотири боки, обіцяючи і мандрівникам і екіпажам неабияку вигоду в часі. Адже втомливе вичікування на перехрестях не рідкість і в наш час. Я розповідав: — І все ж численні проекти містобудівників тих років, та й пізнішого часу на подив пласкі — в буквальному розумінні слова, звичайно. Хтось придумав країну Пласковію — гладенький аркуш без третього виміру, без висоти. Помешкання пласковитів, її жителів, — квадрати із стороною, що відкидається, — дверима. У такий дім можна втрапити, оминувши двері, переступивши їх, коли, звичайно, попередньо оволодіти нехитрим секретом третього виміру. Сучасному інженерові й архітекторові зовсім необтяжливо оперувати трьома вимірами. Уява наших предків, як мовиться, помітно кульгала, досить йому було покинути звичну пласку твердь земну. Безперечно, подорожі навколо світу і точні спостереження безсторонньо свідчили на користь її тримірності та кулеподібності, але міста ще чимало років нагадували помешкання пласковитів (окремі чудеса архітектури та будівництва, звичайно, до уваги не беруться). Помалу становите змінилося. Вслід за ідеєю багатоповерховості виник той напрямок у містобудуванні, який коли й мав якийсь гандж, то це — нестримне прагнення до експлуатації саме третього виміру. І все раптом потягнулося вгору, у височінь — не тільки будинки, а й опори мостів, і радіомаяки, і телевізійні вежі, і навіть транспортні стоянки. Здається, в цьому нестримному прагненні до сонця не відставали і самі мешканці міст, про що свідчать антропометричні виміри та журнали мод тих років. Минув час — люди знову повищали, а міста почали рости повільніше. Адже місто повинно вписуватися в срібну оправу річок та озер, у зелені роздолля, у засніжені ліси. Щоб тим, хто у ньому живе, вітер нагадував про весняні повені, про тайгові заповітні стежки і річкові перекати, про широчінь земну. — Про широчінь земну… — як відлуння озвалася Валентина. МІЙ ДВІЙНИК


Іноді складається таке враження, що в редакції керують морським боєм. З’являються бородаті, мов вікінги, хлопці, демонструють морські реліквії на зразок якорів іспанських галеонів, бронзових гармат з човнів Степана Разіна, бортових журналів перших підводних субмарин, заодно з перископами, древніми компасами та гіроскопами, брандспойтами, шматками обшивки та конопляними канатами. Бороданів змінюють франтуваті мореходи у шкірянках та чоботях. Хтось приходить просто потеревенити, а декотрі вимагають організувати експедицію. За кілька років роботи мені довелося грунтовно вивчати двадцять проектів повного перетворення океану. Серед цих проектів були досить сміливі (пригадую, хтось наполягав на тому, щоб океан повністю осушити і всю вологу сконденсувати на навколоземній орбіті — так її нібито зручніше розподіляти по всіх материках). Люд у нас бувалий, до всього звичний. Нас не здивуєш морською екзотикою. Навіть листа інопланетянин можна подати як подію цілком буденну, таку, що потребує ділового обговорення. Для початку я обрав Андрія Нікітіна, наймужнішого серед колег, але справжнього непротивленця, який нездатний рішуче наполягати бодай на жодній правці чужої статті (коли його друзі роблять це за нього, він тільки широко розводить руками). Але того дня настрій у нього був, певне, кепський, або ж саме з цього моменту він раптом вирішив змінити характер. У мене майже нічого не вийшло. Він забракував ідею листа-відповіді Аїрі, сказав, що з цього нічого не вийде. — Що з тобою сьогодні? — спитав я спантеличено. — Вибачай, у змову з тобою не увійду. Не можу. Вчора… І він розповів мені сумну історію про свої злощасні редакторські пригоди. Я заспокоїв його як міг і почав обмірковувати становище. Кого захопити ідеєю листування? Може, одразу до шефа? А коли не пощастить: угадувати настрій я не вмію, а шеф — людина складна, навіть суперечлива. Журналіст легко зрозуміє мене: стаття має пройти такою, якою я її напишу, творчість по черзі все зіпсує. І буде просто стаття, а не відповідь Аїрі. Я на мить уявив, який вигляд усе це матиме: ось вона бере журнал, ось сідає в крісло, знаходить потрібний мікрофільм… Мабуть, вона усміхнеться, коли побачить свій портрет, — навряд чи малюнок вийде вдалим. А може, художник вгадає? І схожість її подивує? Тоді вона замислиться, пригадає подробиці першої зустрічі. Я хвилювався, мене доймали безконечні запитання, здається, я навіть не спав одну ніч, обмірковуючи ситуацію, готуючись до розмови… Потім пішов до шефа і виклав ідею. — Це буде оповідання, — підсумував я, — оповідання з вигаданими героями. Простіше кажучи, фантастичне оповідання. Він суворо поглянув на мене, поправив окуляри й одразу ж дав зрозуміти, що не збирається робити винятків. І річ тут зовсім не в самому задумі. Відповісти можна (мене вразила його незворушність). Річ тут у жанрі. Не оповідання потрібне й не нарис, а стаття… про проект «Берег Сонця»! Про Аїру — ні звуку. — Проект має найбезпосередніше відношення до океану, — мовив він добре поставленим голосом, і я впевнився, що опиратися безглуздо. — Хай буде стаття, — погодився я, — але… — Стаття, — раптом лагідно підхопив він, — гарна стаття, а не лист міфічній героїні з оповідання. Он воно що! Він не повірив у жодне моє слово. Як же інакше — істину знали тільки троє, до того ж один із цих трьох — журналіст… Якась мана: Аїра мовби передбачала такий хід подій і безневинний жарт шефа — теж, вона писала мені про статтю. Шеф тільки повторив те, про що вона повідомила у своєму листі два місяці тому. Та ж сама думка промайнула у мене, коли я виходив з просторого кабінету шефа з апаратом повного міжконтинентального зв’язку. «Це попередження, — подумав я. — Аїра попереджає мене, нас — попереджає про те, як може скластися доля проекту «Берег Сонця». Вона хоче, щоб ми були обачними, щоб у нас стачило снаги завершити проект! Навіщо це їй? Та дуже просто: коли ми оволодіємо всією енергією Сонця, ми зможемо послати до Близнят скільки завгодно кораблів. І хіба знайдеться інший спосіб вирятувати тих, хто їй дорогий?» Я здогадувався, правда, не зовсім певно, як треба писати статтю, в якому ключі. Тижнів через два Нікітін несподівано запитав: — Як справи з листуванням? Я навіть не зразу второпав. У його очах було здивування. Я трохи поміркував — і розповів йому. Розповів багато про що… Він був схожий на мене. Мій справжній двійник. Таким ось, певне, був і я років із двадцять тому. Хай послухає. — Ось за що доведеться взятися, — сказав я, — кожен з нас якоюсь мірою відкриває нові істини або прагне до цього, але ж саме я був фізиком, ти знаєш. Тоді все видавалося простішим, особливо спочатку. Вічно хвиляста астата заповнювала безмежний світ, а закони фізики чимось скидалися на чарівну паличку, за допомогою якої раз і назавжди можна навести в ньому лад. Мені гадалося, що мій наставник Лайманіс поглядає на мене з повагою і надією. Якось він приїжджав до нас у редакцію. Симпатичний дідуган… справжній учений. — Що ж було далі? — Далі… нічого не було. Хоч як прикро, я захопився, кілька днів ходив сам не свій, наче відкрив хтозна-що. Так воно, може, і сталося б, якби я мав більше хисту або працездатності. Я винайшов навдивовижу простий запис відбиття хвиль від рухомих шарів. І пересвідчився, що закон цей правильний і для іоносфери, і для морської поверхні. Кожен електромагнітний імпульс, відбиваючись, інформував про безперервний рух. А раніше картину відбитих хвиль уявляли хаотичною, безладною, на неї, можна сказати, махнули рукою. Вважалося нездійсненним розрахувати відлуння. Я знайшов цю формулу. Кілька імпульсних спалахів могли дати точний портрет зоряного вихору, метеорного рою або зарядів в іоносфері. Минуло півроку, і Лайманіс показав мені статтю Ольміна. Спочатку я не зрозумів її. А коли зрозумів, то побачив, яка прірва між його та моїми результатами. З його дослідження моя закономірність випливала як частковий наслідок, як приклад. Він надрукував його за два роки до того, як я розпочав розробляти тему. Іноді я розмірковую про нього. Про Ольміна. Хто він? Намагаюся навіть уявити, який він на вигляд. Бачиш, його робота не просто талановита, ні. Її ні з чим порівняти. Вона навіть якась неохайна, але це, безперечно, неохайність генія: лишити після себе трохи і для інших — хай потрудять мізки. — І тільки тому… ти відрікся? — Так. Відрікся. Я не хотів бути серед тих, хто шукає самі крихти. І обрав нашу професію. Я не знав, що спонукало мене до сповіді. Розговорився раптом. І без будь-якої причини. — Проектом «Берег Сонця» керує якийсь Ольмін, — сказав раптом Нікітін, — можливо, той самий. Я чув: шеф казав. А це означає, ти з ним зустрінешся. Потім розповіси. Невже у Сонця відберуть колись усе тепло і світло? Цалж неможливо! — Та ні. Візьмуть стільки, скільки потрібно. До того ж лише для експерименту. Ти в якому столітті живеш, мій любий журналісте? Майже за двісті років до тебе люди мріяли про те, щоб сповна використати сонячне тепло та світло. * * *

…Отже, про повне освоєння енергії світла. Очевидно, авторів проекту могло б зачепити за живе збентежене зауваження Нікітіна: йшлося-бо про ставлення до експерименту. Я вже побував у Сонцеграді, вже відчув ритм нової будови, вже збагнув людей, причетних до неї. Це не схоже на академічний дослід чи просто на те, коли перевіряють на принцип. Я бачив Ольміна. Чув, як він розмовляв з критиками й опонентами. Побував в інститутах. У щойно створеному Інституті Сонця, наприклад. Не виключено, що архітектори прагнули втілити трохи абстрактну ідею щедрості світила, невичерпності його енергії: розмах вражав уяву. Запам’яталися якісь округлі величезні кабінети й лабораторії із склепінчастими стелями, з безконечними панно, на яких ритмічно повторювався один і той же сюжет: сонячні промені — яскраво-жовті, пекучі, зелені (у морській таємничій глибіні), багрець і золото небесного світла, гарячі розлогі обрії. А на горішньому поверсі зала, відкрита, не засклена, з високими колонами під срібними капітелями, з дикими виноградними ліанами, що обвивають мармур і далекосхідний граніт, із захисними полями, що відводять негоду, вітер, дощ, виповнена жовто-зеленим світлом, наче акваріум. Широкі пройми між колонами пропускали так багато світла з вулиці, що здавалося, ось-ось подме вітер, якщо там, надворі, погойдуються дерева. Однак було незатишно, і невідомі мені люди, — чи то прохачі, чи відвідувачі, чи прожектери, що ніби зійшли з давніх полотен, — здавалося, важко призвичаювалися до цієї сучасної, але непідробної розкоші. ОльмІн виявився шатеном середнього зросту, із симпатичним обличчям — він зовсім не був схожий на того фізика, про якого я згадував і якого, вважав, так яскраво міг би собі уявити. Ні, той був би іншим… І всі суперечки тут точилися про ставлення до експерименту. Чинячи опір чиїйсь волі, Ольмін уже цим прагнув започаткувати саму справу. Він зовсім не скидався на одержимого, і тільки манера говорити іноді виказувала його. Йому не потрібні були ні електронна пам’ять, ні записи, ні особливий настрій. Я чув, як він переконував, не підвищуючи голосу, якось навіть втомлено називаючи цифри, формули, легко беручи гору над суперником, роблячи його своїм спільником. Я не міг збагнути, в чому наснага цієї гіпотетичної сили… Шукав її і не знаходив. Опоненти посилалися на авторитет науки. Чи легко заперечувати, коли цитується один із розділів книжки Костянтина Ціолковського? Або ж відомого у минулому фізика Дайсона? Підводиться, скажімо, академік Долін і виголошує цілу промову: — Зростання населення зумовлює космічне розширення суспільства. Причини такого розширення треба шукати також і в об’єктивній логіці боротьби з природними стихіями, в неухильних законах розвитку. Костянтин Ціолковський ще у 1895 році висловив своє славнозвісне положення: людина повинна використати все сонячне світло і все сонячне тепло. І початися це повинно з освоєння поясу астероїдів. Маса цих невеликих небесних тіл, за висловом Ціолковського, «розбирається до дна». З цього матеріалу «виліплюються» штучні космічні тіла з найвигіднішою формою поверхні. Однак маса астероїдів, як ми знаємо, не така вже й значна. Ось чому колись дійде черга до Землі та до інших планет. Минуло кілька десятиліть, і американський фізик Дайсон знову розглянув питання про перебудову сонячної системи. Дозволю собі нагадати його розрахунки. «Сфера Дайсона» — це порівняно тонка шкаралупа, що оточує наше світило. На внутрішній її поверхні розташовуються машини, прилади, люди — все, що складає нашу цивілізацію. І жоден промінь світла не омине велетенську оболонку. Утворюється мовби одна гігантська кімната з одним-єдиним світильником — Сонцем. Подвійні зірки прикрасять гігантське помешкання світильником іншої форми. Щоб спорудити сферу, Дайсон запропонував розпилити Юпітер. Для цього потрібна енергія в 1044 ерг. Її може дати Сонце за 800 років. Площа сфери приблизно у мільярд разів більша за площу земної кулі. Прошу присутніх звернути увагу на цю цифру; у мільярд разів. Дайсон відзначив цікаву закономірність, яка зв’язує між собою, здавалося б, незалежні величини: маси великих планет, товщину штучної біосфери, енергію сонячного випромінювання, час технологічного розвитку суспільства і час, потрібний для розпилення великих планет. Ці величини, виявляється, узгоджені. (Пауза. Ковток води). Прислухаємося до вченого. «Тому, — підсумовував Дайсон, — коли знехтувати можливістю випадкової катастрофи, цілком закономірно сподіватися на те, що розумні істоти врешті будуть змушені вдатися до такої форми експлуатації доступних для них ресурсів. Слід сподіватися, що у межах кількох тисяч років після того, як будь-який мислячий вид вступить у стадію технічного розвитку, він заселить штучну біосферу, яка повністю оточуватиме його материнську зірку». «Сфера Дайсона», як ми собі чітко уявляємо, повинна випромінювати у світовий простір інфрачервоне проміння: у цьому місці галактики спалахне сильне джерело теплового ви. промінювання, потужність його дорівнюватиме потужності материнської зірки. І неважко пересвідчитися, що саме така оболонка чи сфера навколо зірки надає одразу і площу й енергію її мешканцям. Отож чи можна вважати, що в проекті «Берег Сонця» так само успішно розв’язуються обидві ці проблеми? Навряд. Питання про збільшення площі, придатної для мешкання, лишається відкритим. Це тільки частковий експеримент, і не треба закладати в його програму більше того, що він може дати (і т. д.). …І ось чути голоси, що підтримують Доліна: — З думкою відомого вченого важко не погодитися! Нашим нащадкам потрібна буде сфера Ціолковського — Дайсона. І може, раніше, ніж це передбачається. І незворушна відповідь Ольміна: — Якщо ми не оволодіємо енергією Сонця, то на створення такої сфери потрібно 800 років. Про що ж сперечатися? Отже, саме той проект, який сьогодні розглядається, дасть путівку в життя давній, але цікавій ідеї Дайсона і Ціолковського. Три-чотири роки замість восьмисот років! Тепер інші голоси: — Невже ви вірите в ідеї та проекти, що стосуються виключно галузі фантастики? — Ми зібралися тут, судячи з усього, саме для того, щоб говорити виключно про фантастичні проекти, — такою була відповідь.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка