Володимир Щербаков Сім стихій



Сторінка5/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.78 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

ПІВНІЧ

Фітотрон Янкова розширювався. Майже половина колишньої площі виділялася для флори далекосхідної. Хоч як дивно, ніхто, здається, й не помишляв про це раніше. Вважалося: північному фітотрону потрібні тропіки й савани з усіма їх мешканцями. Насамперед. Далі культурні рослини. І вже аж потім — решта. Однак тепер становище змінювалося: від окремих реліктових видів приморської фауни треба було перейти до цілих рослинних угруповань. Це мала бути модель цілої зони, якою управляють. Відтворення лісових масивів, відродження долин — це не пошуки наосліп, після яких найчастіше лишаються сумні пам’ятки — запустіння, ерозія земель. На волі іноді буяють бур’яни та різні чагарі, однак мине час — зміняться покоління, і на тому ж самому, здавалося б, безнадійному місці виросте ліс. Буває й інакше: така-сяка турбота дає нетривкий успіх, далі — не без сприяння людини — ліси відступають, річки міліють, звірі та птахи нашукують нові місця або ж гинуть. Так він мені пояснив. Янков збирався завітати в наші краї. Я квапив його. Між нами — три-чотири години дороги, а він усе барився. Починався вересень. Мені належала відпустка. А я на нього чекав і сидів у місті, утішаючись думкою про те, як ми з ним обшастаємо узбережжя та гірські перевали. Десь у хащах набредемо на білий горіх і корінь життя, будемо продиратися крізь зарості заманихи чи просто якого-небудь ягідника. Женьшень, лотос, бразенія ростуть у нас на волі. Здається, і в нас є фітотрон чи навіть два, проте не такі, вони не схожі на велетенську лабораторію Янкова. Він мені казав. У нього все не лише росте, а й утворює цілі ботаніко-географічні зони під дахом. У нас — інакше. «Немає комплексного підходу, — так він висловився, — окрім того, у нас захоплюються тропіками». Що ж, подивимося, чи допоможе його поїздка відновити загиблі пижмові степи біля Ханки або зарості бразенії Шребера в озері Зоря. Колись не уявляли, як важко це зробити, і вважали примхою. Нині знають, чого це кошту6, і думають з цього приводу інакше. * * *



До мене доходили чутки про незвичайну жінку. В глухій місцині, на стрімкій повноводій річці, коли пішла крига, вона врятувала двох хлопчаків, яким закортіло перебратися на безлюдний острів. На шляху до острівця обидва робінзони почали мовчки, мужньо тонути. І лиха не минути б, усе відбувалося надто швидко. Раптом по тонкій кризі, перестрибуючи через чорні розводдя, пробігла вона, кинулася в холодну воду, зникла під крижиною, витягнула обох і не знати як на очах у невеличкої команди рятувального еля вивела, винесла їх на берег. …У місті, в синьому просвітку поміж липами, раптом з’явиться на алеї жінка, схожа й несхожа на Аїру: легка хода, ледь чутний шелест невагомої, як туман, сукні, хмарка волосся, то світлого, то темного, то золотавого, теплого. І чарівний погляд прозорих очей. У полі, в лісі, на осонні — її плечі кольору світлої бронзи, букетик квітів у засмаглих руках, ледь примітний слід, що тягнеться за нею по сплутаній траві, миттєвий осяйний погляд з-під напівопущених вій. Начебто бачили жінку далеко від берега рибалки. Вона пливла наввипередки з дельфінами. Над ними ширяли летючі риби, які в останні роки з’явилися навіть біля Сахаліну. З судна просигналили, думали, потрібна допомога. Свята морська наївність. Хто знає, чи так було насправді. Якби вона продовжувала в тому ж дусі й далі, про неї склали б легенди. Проте випадок особливий: легендам про неї аж ніяк не переважити правду. * * *

…Раптом з’ясувалося, що мені треба їхати на Північ. Неподалік від гирла Алазеї старий мисливець-якут Василь Олонгоєв натрапив на викопного кита. Це, без перебільшення, справжня сенсація. Кілька тисячоліть тому стотонний велетень підійшов до берега і, як це буває з китами, буквально сів на мілину. Море відступило, і цар ссавців знайшов свій останній притулок під шаром суглинків. Минули віки, і море повернулося назад, відібравши у суходолу свої давні володіння. Вода наступала. Траплялися роки, коли двометрова смуга берега опинялася за межами прибою. Василь Олонгоєв виявився не дуже балакучим, проте веселим чоловіком. У теплому наметі першовідкривачів викопного дива знайшлося місце і для мене. Кілька днів я жив життям ескімосів, чукчів і мандрівних мисливців, таким, яким воно було, мабуть, десятки років тому. На узбережжі панувала тиша. Тільки ночами завивав вітер і вранці сліпуче білий сніг сяяв так яскраво, що кожного разу доводилося заново призвичаюватися до незайманості та чистоти північного пейзажу. Крижини з шурхотом то відходили в море, то присувалися до берега. Якось уночі мене розбудив Олонгоєв: — Прокинься, Глібе, північне сяйво проспиш! Я схопився і швидко одягнувся. Ми вийшли в ніч, розцвічену мерехтінням живих вогнів: зелені й червоні стовпи світла повисали над нами і тікали геть. На їх місці з’являлися нові, вони розгойдувались і рушали в мандрівку по всьому небесному склепінню. Прямування їх угадати наперед було неможливо, і тому світляні ігрища приголомшували. Білі й барвисті завіси коливались у небесах, мовби ген далеко, аж за обрієм, снігова королева бавилася своїм діамантовим віялом. Збігло півгодини. Я не відчував холоду. Раптом у самому зеніті завертілась електрична карусель, спалахнуло біле полум’я, язики його, мовби підхоплені вітром, нахилилися й почали завиватись у спіраль. На мить розквітла сліпуча золотава зоря, і ось уже на місці вогненних мережив — мигтюче згасаюче світло. Небо перетворилося на мерхлу засніжену пустку і згасло. Лише слабі відсвіти ще оживляли вугільно-чорну баню над нами, але й вони невдовзі згасли. Ми повернулись у намет і довго не могли заснути. Працювати починали рано. За кілька днів я відчув, що мене вважали вже за свого. Це почуття завжди радісне. Проте я знав, що невдовзі мені доведеться розпрощатися з усіма, хто був у цій експедиції, і згадати про обіцянку, яку дав Янкову. Робота посувалася не дуже швидко. Електрична помпа подавала воду до кручі. Струмінь правив за скальпель, що розтинає шар землі. Помалу виступали на поверхню кістки. Часто-густо доводилося зупинятись і працювати вручну, щоб не пошкодити скелет. Це був викопний вусатий кит; мене вражали його розміри: двадцять вісім метрів! Кожне ребро не менше трьох метрів! Хребет кита і той не обхопиш. — Були часи, іншим був Північний океан, — розмірковував уголос Олонгоєв. — І криги не було влітку, і кити водилися. Такого красеня нині на всій планеті не знайдеш. Найбільший із гренландських китів майже вдвічі менший. — Як ти його тут побачив? Полював? — Песці стежку показали. Навесні всі сліди вели в один бік. Багато слідів. «Що таке?» — думаю. Рушив по слідах. Ось і набрів. Спочатку, думав, мамонт. Потім дивлюся: ні, не те. — Виходить, песці здобич почули? — Дуже їм китове м’ясо до смаку припало. Навіть мене перестали боятись. У повітря вистрілиш, щоб налякати — розбіжаться. Довелося ліхтар з червоним склом поставити. Але ж і кумедно вони на нього гавкали, майже як собаки. Зберуться довкола, люті, шерсть дибки, а підійти бояться. Так і вцілів кит. Тепер можна взнати, чим він годувався тут п’ять тисяч років тому. І як жив. І де поплавав за своє довге життя. Теперішні кити живуть на півночі й на півдні, в Антарктиці. І в гості один до одного не плавають. А раніше? Зовсім мало знаємо… Неподалік від нас низка озер. На їх берегах височіли стовбури модрин. Я знав: водойми тут найчастіше виникають від того, що лід починає підтавати. Лід цей захований під грунтом. Зверху ростуть модрини, їх коріння та нижні частини стовбурів, ніби у спадок, дістаються потім риб’ячому населенню — щукам, чирам, харіусам. У тонкому шарі життя, що розпластався по тутешніх тундрах, вічний сон часто-густо приходить иа зміну піднесенню та квітуванню. По-зрадницьки ненадійні крижані мури: їх прориває вода, і тоді ціле озеро раптом втікає у річку. На оголеному дні лишаються чорні пеньки, мул, торф — і одразу ж лід крають ручаї, протаюють нові лабіринти у мерзлих товщах. Чи не в таких оце місцях і чигала колись загибель на мамонтів? — Якщо мамонти й збереглися, то натрапити на них можна тільки тут, — сказав я Василеві. — Жодного разу не бачив великого звіра, — відповів він серйозно і, поміркувавши, додав: — Давно-давно їздили на собаках до островів, кістку добували. Нині її лишилося дуже мало. — Далеко їздили? — Далеко. До Новосибірських островів. Через протоки. …Ліс ховається тут у долинах гірських річок. У широких заболочених улоговинах, де викопний лід виступає над урізом води, модрини заввишки як людина. Я зрізав одну з цих страдниць і налічив у стовбурі понад сто річних кілець. Згори, з еля, добре все видно: довкола мерехтять бліді свічада озер, над ними здіймаються округлі безлісні вершини гірських кряжів. Дедалі частіше вигравали спалахи. І не раз світлішало небо на півночі й над рівниною з’являлося м’яке рівне сяйво. Зеленкувато-голубе вогненне проміння розбігалося по всьому небесному склепінню, мовби нашукуючи когось: шайтана, жар-птицю, крилатого огиря… Промені почергово спалахували, розширювалися; крутилися, мов веретено, гублячи вогненне оперення; як із жар-птиці, опадало з них яскраве пір’я і світлий пух. Починався велетенський танок. Виростали й руйнувалися невагомі замки, небесні мости. Мить — і картина змінювалася. Наче з дна моря виринали раптом обриси далеких сопок. Над тундрою спалахувала далека заграва. І довго ще металися довкола її химерні відсвітки. Вечорами, коли роботу було зроблено і я відчував, як приємно ломить у тілі, мене тягнуло іноді у місто, до людей. Олонгоєв давав мені повну волю і мовчки курив стару юкагирську люльку (вона дісталася йому від батька). Від поїздок він відмовлявся: — Їдь, я тут, удома, біля вогню посиджу, люльку покурю. Я брав ель і за п’ятнадцять хвилин діставався до Черська або до Алазейська. Політ над рівниною, що висяювала снігами, додавав свіжості й залишав у пам’яті відчуття незайманої просторіні, яка ще непідвладна людині. Там, в Алазейську, я зустрів Сіллієме, дівчину з монгольським обличчям, в унтах, російській хустці і білій оленячій накидці: У Палаці книги, де вона працювала, було малолюдно. Вона відвела мені кімнату, в якій я або ж писав, або ж куняв, або ж читав. Так минало дві-три години, потім я проводжав її додому і повертався до Олонгоєва. Кабінет Сіллієме теж був заставлений книжковими полицями, серед них в’юнилися незнайомі мені ліани з червоними квітами. Вона подовгу слухала про «Гондвану», про океан і чаклувала з газовим пальником та прозорою кавничкою, схожою на колбу алхіміка. Якось вона запитала: — Чи правда, що у Сонця хочуть взяти якнайбільше світла й тепла? — Правда. Є такий проект. — Навіть не віриться… Хіба мало того, що воно дає зараз? — Поки що вистачає. Тільки ось у вас тут трохи холодно. — Та ніби нічого. Від тепла земля відтане, і тоді все попливе — будинки, мости, дороги. Багато тепла — погано. — Багато й не буде. Потрібна енергія. Як людині кров, так і планеті необхідна енергія. Для космічних і місячних станцій. Для селищ на Марсі. Для міжпланетних та міжзоряних кораблів. — Це станеться не швидко. — Що — не швидко? — Сонячний тунель… — Тунель… теж правильно, і так можна назвати. Раніше по тунелях відводили воду з озер на турбіни. А тепер ось подумують над тим, щоб від самого Сонця світло до Землі підвести. — Тільки тунель буде прозорий, як із скла. Його утворять частки, атомні ядра. Все це я чула багато разів. Г читала. Пробач, Глібе, я тебе трохи розіграла. Я ж бо давно хочу поїхати на цю будову. Жду не діждуся, коли ж це почнеться. Адже цікаво, так? — Я мало не опинився у ролі старого-престарого дивака, який з ученим виглядом намірився виголосити істину. — Не кокетуй, ти молодий. Дивак… Можливо. Але хіба без цього можна? Диваки ті, хто від інших відрізняється. Ну й що? — Ні. Жодних дивацтв. Пригадуєш, у Свіфта один прекумедний дідуган вісім років складав проект, як видобути сонячне світло з огірка? Можливо, ми в чомусь на нього схожі. — Ну, ні. — Чому ж? — Треба було бути дуже сміливою людиною, щоб два з половиною століття тому думати про використання сонячного тепла. А сьогодні про це знає кожен школяр. Тому й не схожі. У неї було багато старовинних книжок. На просторих дерев’яних полицях стояли сотні томів: серед різнобарв’я прописів на їх щільних корінцях мелькали слова-сонцецвіти. Корона Сонця; сонячні бурі; проміння, що дарує життя, — все це слова із заголовків, все це обіцяло розповіді про Сонце. Навіщо ж їй давні-предавні книжки? (А крім них, були й інші — легенди й оповіді — назви їх забулися.) Пізніше я запитав її про це. Відповіла вона просто: — Мої предки називали себе людьми Кюн Еркен. — Кюн — Сонце! — здогадався я. — Вгадав. Тепер скажи, що означає Еркен. — Еркен… Еркен… — повторював я. — Ні, не знаю. Про це ти не казала. — То й що! — тихо вигукнула Сіллієме. — Загадка така проста! — Яскраве! — твердо сказав я і в очах її прочитав: «Так!» — Люди світосяйного Сонця. Ї я так само, — сказала Сіллієме. — Схожа? — Звичайно, — сказав я. — Інакше нізащо б не додумався до змісту другого слова. Ти схожа на таїтянку. — Ти бачив таїтянок? — Ніколи. Хіба що на картинах… Гоген, інші… — Вони, думаєш, вродливі? Чи… ні? — Не знаю. Можливо. Ті, що схожі на тебе. — Не треба, — сказала Сіллієме, — це в тебе погано виходить. І нудно. — Розкажи про світосяйне Сонце. — Ти знаєш про нього більше за мене. — Тепер я не впевнений у цьому. — Добре, я розповім, — раптом погодилася вона. — Я розповім про людей з поводами за спиною… І це, за словами Сіллієме, було ще однією поетичною назвою племені сонцепоклонників, легендарних кураканів, що прийшли з півдня. А поводи — це промені, за допомогою яких Сонце ними управляє. Їхні землі — Алтай, Саяни, Забайкалля, можливо, й інші — на південь від Алтаю. Десять столггь тому прийшли вони на Північ. Вони принесли з собою свої легенди, перекази, вміння жити у злагоді з природою. Вже їхній прихід став легендою, мабуть, він усе ж розтягнувся на віки й десятиліття. Кюнгесе — символічне зображення сонячного диска, залізне кружальце, пришите до старовинного шаманського вбрання, яке побачиш хіба що в музеї, — пам’ять про минуле. І маленькі гравійовані срібні пластинки на такому ж срібному кільці нагадували про сонце, про південь. Довге і дзвінке слово «ілінкелін-ке-бісер» (так вони називалися) чимось споріднене з «бісером» і російським «кільцем». Можливо, батьківщина їх була далеко на заході, у розлогих степах, недаремно ж Арал добре відомий їхнім оповідачам казок та співцям під іменем Араат. А ім’я одного з богів долі — Чингіс Хаан — хіба не свідчить про реальну основу їхніх міфів? …Мені не здавалося винятковим її захоплення, близьке до ідолопоклонства. І я не допитувався, чому вона так палко одухотворювала Сонце, ні зараз, ні пізніше, коли зустрів її далеко звідси. Біля самісінького Тихого океану, де починався невидимий тунель, що вів до Сонця. …Хоч як дивно, я не бачив справжньої північної весни. Кажуть, вона така бурхлива, що застати її не просто. За якихось кілька днів ліс вбирається у світлу свіжу глицю, над тундрою пролітає сила-силенна птахів: гуси, качки, лебеді, кулики, стерхи, чайки… Завдяки розповідям Сіллієме та її книжкам я мовби вочевидь побачив цю швидкоплинність природи на Крайній Півночі. Весна тут показувала приклад, що було б, якби додати не так уже й багато тепла та світла. Я вбачав у цьому своєрідну модель майбутнього. Проект «Берег Сонця» найперше потрібен півночі — Вершині Планети. Аби назавжди утримати весну, яка, коли вірити у розповіді, виповнена незвичайним гамором, рухом, рокотанням швидких потоків, співом та гомоном перелітних птахів, життєдайними подихами південного вітру. «…Земля, немов розкошуючи, з вигуками радості та відчуттям солодкої знемоги поспішає скинути із себе снігове покривало. Неймовірно швидко тануть, розриваються, злітають сніги, оголюються чорні набряклі груди горбів, ковзькі схили круч, миси та острови. Виринають з-під снігу чорні ліси, напоєні теплою вологою і духмяністю деревної смоли. Там і тут яріють голубі затоки живої води. Хмари пернатих гостей — білих як сніг лебедів, сірих качок та гусей, дрібних і незліченних, мов бджолині рої, куликів-плавунців, польових півників — сідають на таловину, хлюпочуться у воді, ґелґочуть, шастають у торішньому татар-зіллі. Голоси їхні розчиняються у загальному гаморі життя, як звуки окремих інструментів у музиці оркестру. Він гримить безперервно у променях сонця, яке не заходить, ніхто не спить, не спочиває, всі поспішають навтішатися теплом, любов’ю, рухом, усіх ніби поймає острах, коли поглядають на скуте ще кригою озеро: гляди, зима, яка тільки-но щезла, ось-ось повернеться. Пробуджуються нарешті великі водоймища. У них набралося вже чимало води, заколивались і піднялися їхні водяні щити. Довкола, вздовж берегів, утворилися широкі забережні, де хвилі, здиблюючись, трощать і об’їдають краї криги. Риби весело заплюскотілись у великих ополонках. Нерідко після жаркого дня, коли вечірня заграва клала на темні спокійні води свої червоні відблиски, у стовпах світла можна побачити вервечки незрушних чорних цяток: це величезні риби висунули назовні кінчики морд і лінькувато спочивають у літеплі. Їхні зябра, натомившись дихати у зимових тінистих чорториях, спрагло вбирали тепер із вологою запашне повітря. Вдень риб’ячі зграї безперервно скаламучували воду». Здається, цитата із Сірошевського. Початок двадцятого століття. Краще з того, що написано про північну весну. Та ось посеред тайги і тундри мовби зарокоче раптом море, і залунають далекі голоси, і серед них — голос Аїри. Всього кількох слів, які я почув від неї, вистачило, щоб добре запам’ятати тембр: її мова звучала так, ніби дуже повільна хвиля перекочувала по дну округлі камені. Низький, красивий співучий голос. Але зовнішність її поки що неможливо було відділити від Сооллі. Що мені лишалося робити? Я потроху прозрівав. Аїра не хотіла стати об’єктом вивчення. Ось у чому річ. І збагнути це було не так уже й важко. Яких тільки не докладали ми з Янковим зусиль, справа не просунулася ані на крок. Недосяжне, заплутане завдання. Над вирішенням його можна битися і десять і двадцять років, і навряд чи доберешся до його суті. Ніхто, окрім нас з Янковим, не сприймав того, що сталося, всерйоз, врешті йому довелося вигадати якусь фантастичну історію хоча б для того, аби пояснити пропажу у фітотроні. Йому допоміг Нельга. Тоді всі повірили. Я чекав його з дня на день. По-перше, ми умовилися зустрітись після мого повернення. По-друге, у нього були справи на узбережжі: ось уже кілька місяців він відкладав поїздку в район східних субтропіків. Через два тижні я повернувся з Крайньої Півночі. Часом видавалося, що «Гондвана» лише примарилася в редакційній суєті. Хтось ніби нашептав мені про підводні світи, про далекі острови, про дні пригод, коли я, не залишаючи палуби, переймався близькістю іншого життя. Пізно ввечері, підходячи до вікна, зупинявся у подиві: ось воно, море, за п’ятсот метрів, поряд, але ж тут воно зовсім не таке! Тут дивився на нього щодня, багато років поспіль. Але чи переживав той самий щоденний перебіг змін? Мені цей рейс знову — і вкотре? — нагадував про проблеми океану. В океані можна вбачати хаос — і нічого більше. Проте є й інший погляд. Стихія? Нехай. Однак неодмінно має бути і щось таке, що слугує за ковальський міх, серце або годинниковий механізм — немає значення, як це назвати. Тайфуни, смерчі, вихори, хвилі, течії — не лише хаос. Колись розрахують усе так точно, що на десять, двадцять років наперед буде ясно, якого дня та о якій порі чекати тягуна, цунамі або виверження підводного вулкана. Безперечно, зрушення в галузі прогнозу незначні. І все ж. Колись… ЛИСТ


Вдома на мене чекав лист. Я ніколи й нізащо не відгадав би, від кого він, якби за давнім звичаєм мене запитали про це перш, ніж вручити. Ось він, цей лист. «Дорогий Глібе! Настав час написати Вам — і я пишу. Зовсім не для того, аби розповісти про себе — головне Ви вже знаєте, про решту здогадуєтесь. Намір написати Вам виник тоді, коли я уявила Вашу майбутню статтю про проект «Берег Сонця». Адже Ви хочете написати її? Ще б пак, що може бути цікавішим і важливішим? Я знаю, багато хто вважає так само, і знаю також ось що: Ви мовчатимете доти, доки не збагнете подій по-своєму, не обміркуєте їх до найменших деталей. А тоді напишете. Неодмінно напишете. Однак спробуйте на хвилину замислитись: чому ж це на жодній, яку можна огледіти, околиці галактики не діє така космічна машина? І як це жодній з мислячих істот, про яких на вашій планеті написано так багато творів з гіпотезами та фантастичними теоріями, не спало на думку всерйоз удатися до таких дослідів? Цікаво було б узнати вашу відповідь. А може, таку зоряну станцію важко помітити здалеку? І лише в цьому річ? Ні, Глібе. Був час, наші астрономи стежили за зірками, і від їхніх приладів не сховалося б світло, упольоване розумом. Повірте, Глібе, вони знали свою справу. Ми не прагнули вийти в космос, ми не поспішали: місця було цілком досить. Наш шлях склався інакше: хвилі та промені давали нам знання, ми читали книгу зірок, ми на дотик відчували подих туманностей і галактик, і ми багато дізналися про життя. (Ваша правда: це загадкова стихія). І тоді сталося те лихо, про яке Вам розповіли письмена на камені. Ми не дісталися б своєчасно до іншого сонця та іншої планети. У нас було обмаль часу. І тоді ми облаштували собі схованку в озері, що залишилося на нашій планеті. Ми наперед подбали про нове помешкання… ми самі його створили й оберігали. Ви знаєте: ми готувалися до тисячолітнього сну з моторошної казки. Що ми могли вдіяти?.. Ах, як це було б здорово: спрямувати ваш промінь у сузір’я Близнят і відібрати у нашого надто яскравого сонця проміння саме стільки, скільки потрібно, щоб повернути планеті життя! Усіх, хто там лишився (їх мільйони!), вирятувати з підводної в’язниці. Пізніми вечорами я іноді замислювалася над цим. І мрія переносила мене раптом туди, до них. Потім я здригалась — і пробуджувалася. Це було тяжке, болісне пробудження. Коли б Ви знали, як хотілося повірити у мрію! Я казала собі: вони зроблять це, у них конус, тунель, по якому можна відводити промені світла, наче воду з озера. І потім думала й пригадувала… тих, хто там. Але сон закінчувався. Ви хочете оволодіти енергією зорі, управляти нею? Зважте: сонце світило вже тоді, коли й планет не було. Хіба дано проникнути у той давній час, коли не було ні нас самих, ні навіть тверді, яка нас утримує? Оволодіти енергією сонця — це означає частково погасити його. Погодьтеся, це схоже на те, коли б змінити зоряну структуру галактики. Для того, щоб наважитися на таке, треба знати значно більше, ніж ми, або ж зовсім нічого не знати про всесвіт. Проте життя, розум швидко змінюють усе, до чого доторкаються. Трави і квіти застелили долини, і стовбури підвели зелені голови навстріч світилу. Далі первісну синяву джунглів і роздолля тайги заступають інші відтінки — жовтіють ниви, чорніє рілля, смарагдові вруна зустрічають спечне літо. Постали міста, здійнявши сліпі перископи башт. Бузкові шосе прокреслили межиріччя. Бетон і залізо нестримно наступають на ліси й навіть на океан. І ось, коли здається, що планету охоплено сталевим кільцем, яке безжально стискається, вростає углиб і вшир, починається нове перетворення. Бетонні лещата розмикаються. Знову зелене царство, і співи птахів, і жеботіння струмків принаймні у заповідниках, що розростаються. Знайдено наосліп, навпомацки витоки життя. Сірувата пухирчаста маса дає дедалі більше того, що раніше називали хлібом. Дає енергію і рідкісні метали, необхідні для колоній зовсім інших, крихітних тілець. (Тут я відклав листа. У кімнаті було поночі, на столі помалу сходилися дві тьмаві плями. Межа слабкого світла й тіні прокреслила сторінки посередині. Лист був написаний поспіхом, електропером, деінде літери пропущено. Видалося: запалю світло — і він щезне, розвіється. Ні, вже не буду… Спочатку дочитаю.) І доти, доки джерела живого й неживого не зіллються, — ось тоді-бо складні прилади зможуть рости, наче гриби. Самі по собі, мовби без жодного втручання зокола, виникають досі незнані конструкції, греблі, літальні апарати дивовижного виду, самі гени, звільнені від вроджених обов’язків вічно бути супутниками тілу, саме ці невловні частинки розуму і буття (зрештою теж синтезовані) дають початок ланцюжкові метаморфоз. Усі щаблі такого сходження вже були очевидними для нас. Покинути б нам планету на такому кораблі! Майже живому, зітканому, сплетеному міріадами незримих помічників. У тілі його тисячі струн-нервів, і чутливі космічні вуха вловлюють потоки часток і хвиль, що їх надсилають і надсилають зірки. Ми не змогли цього зробити, ми запізнилися. Назавжди. Навічно. Безглузда випадковість: у системі подвійних зірок планета втратила свою орбіту, її захопила інша — гарячіша від сонця… Можливо, сталося це внаслідок проведених дослідів із концентратом гравітації? І ми зіштовхнули цей невидимий камінь з гори, що котився, котився униз та й зупинився біля підніжжя вулкана. Ніхто не знає цього напевне. Ви впевнені, що втручання у життя зірки минеться без наслідків для майбутнього чи хоча б для сучасності? Буде здійснено вчинок, який важко прогнозувати і передбачити. Зокола це має досить незвичайний вигляд: раптом зірка помітно втрачає частину свого блиску. Хай дуже ненадовго. Проміння її збирається в конус, що тьмяно світиться, видовжується до невидимої точки. А далі? Ви змінили всесвіт, ви подали про себе звістку всім, у кого є прилади і засоби спостереження. Тепер ви здогадуєтеся, що не самотні у космосі. Проте я дізналася про вас тільки тут. Отже… виникає безліч гіпотез: перед вами безконечність, десь у чорних порожнинах плавають перлинно-рожеві кулі, диски, величезні, як ваші древні дирижаблі. Що це? Найпростіше вбачати у цьому символічний зв’язок часу і простору. Ви ще не можете відповісти на це запитання, так само, як не могли зробити це ми. Однак уже хочете пригасити зірку. Річ не в тій незначній частині тепла й світла, що її ви заберете у сонця (яке однаково належить усім), а в іншому: почавши змінювати світ, ви не зможете зупинитись. Завершивши фундамент, ви зведете стіни. Спорудивши дім, ви почнете вибудовувати місто. А потім візьметеся прокладати шляхи, будувати нові міста — у космосі. І в одному з них зірка стане вуличним ліхтарем. В іншому місті — інша зірка… Я недаремно нагадала Вам про те, як швидко розум змінює все, до чого торкається. Мабуть, є межа впливу на майбутнє. Ви можете знищити ліс, річку, затоку, навіть планету чи її супутник. І від цього залежить лише локальне, ваше власне майбутнє. Час загоює майже будь-які рани, завдані планеті та її найближчій околиці. Дія, творення сприяють цьому. Встановлюється своєрідна рівновага. Динамічна рівновага між природою і людиною: умовою її є безперервна діяльність. Припиніть її — і сади заростуть бур’янами, річки загинуть від навали синьо-зелених водоростей, під містами у тундрі відтане вічна мерзлота і будинки розваляться, мікроорганізми, що дають метали, розсіються з реакторів по планеті і знищать її дотла. Ви повинні безперервно підтримувати цю рівновагу, дбати про неї, не покладаючи рук. Те ж саме може статись у космосі. Ви будете змушені постійно змінювати його. Один раз розпочавши, не можна зупинитися. Що це означатиме? Ми зупинилися колись упритул біля цього рубежу. Ви теж наблизилися до нього. Це нова, дивовижна межа можливостей. Досі все, на що ви були здатні, ви зробили. Будь-який проект видавався вам здійсненним або ж нездійсненним тільки за однієї умови: стане сили та засобів чи ні? Я думаю, це перша фаза розвитку будь-якої цивілізації. Можна все або майже все. А все, що можна, рано чи пізно здійснюється. Друга фаза зовсім інша… Звершується не все, що можна осилити. Щось має зупинити вас. Примусити замислитися. Можливо, варто пильніше поглянути на себе, ще раз зважити свої успіхи? І вже щонайпильніше придивитися до чорних, що видаються вам геть позбавленими життя, порожнин? Розум — це теж стихія. Він складніший, дужчий і загадковіший за всі стихії, про які ви, Глібе, іноді згадували на «Гондвані». Давні істини про контакти для вас, напевне, не новина. Загалом кажучи, контакти неможливі. І все ж, хоч як це дивно, вони, мабуть, не така вже й рідкість. І тут є межі дозволеного, або, як я люблю казати, межі пружності. Я за пластичні контакти: тоді ви вільні просто викреслити їх з пам’яті, коли потрібно. Контакти не лишають слідів, в іншому випадку вони будуть означати втручання в чуже життя. Наслідки передбачити неможливо. Як неможливо створити комп’ютер, що підмінював би собою життя, суспільство, людей (включаючи й тих, хто його створив чи наділив програмою і бажанням навчатись). І мій лист до Вас був би неповним, якби я не додала те ж саме й щодо освоєння енергії зірок. Адже це освоєння неминуче означає і контакт принаймні з одного боку. (Я добре пам’ятаю Вас, Глібе. Скажу щиро: нелегко відмовитися від вибачень за випадок на «Гондвані». Легше вважати, що зовсім нічого й не сталося. Загинув кібер, ото й тільки. Добре, що Ви журналіст: можна вигадати і для себе й для інших будь-яку історію. Мій лист до Вас — приклад пластичних контактів. Адже його можна написати й самому. Або порвати. Або геть-чисто забути. Або розповісти про нього — все одно не повірять.) Аїра».
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка