Володимир Щербаков Сім стихій



Сторінка3/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.78 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
ЗНАКИ НА КАМЕНІ


Надвечір того ж дня стало ясно, що невдовзі ми на власні очі побачимо квітку з іншої планети, схожу на водяну лілію, тільки набагато тендітнішу. Фітотрон — зелена лабораторія рідкостей — був готовий прийняти гостю. Вечорами я сідав за книжки з астроботаніки та космології. Раптом ще одна новина. Книга на камені!.. Про неї розповів Ольховський. — Поки що замість відповідей нові запитання, — говорив він схвильовано, і мені передався його настрій. — Ніхто не розшифрував цей текст. Це неймовірно! Він помилявся. Тієї ночі ключ до знаків на камені, який був доставлений з планети разом з грунтом і квіткою, зуміли все ж підібрати. А мені знову пощастило: я один з перших познайомився з людьми, що розгадали камінні письмена. Зв’язався з інститутом. Короткозорий чоловічок з тихим голосом і поштивими манерами за чверть години примудрився не відповісти на жодне моє запитання. Я заявив, що хочу поговорити з іншими фахівцями. Я чув, як він, забувши вимкнути канал, радився з кимось, ніби просив допомогу. І ось я уздрів цілком поважну фізіономію: вольове підборіддя, коротко підстрижену чуприну, міцні вилиці, вигорілі від сонця брови. — Я вам усе розкажу, — заявив цей симпатичний тип, — нічого не приховаю, але, як казали колись у нашому місті, не треба зайвого шуму. — Не терплю шуму. — Тоді візьміть касету. Перепишіть. Друкувати не треба. Завалите нам усю роботу. Інститут — не прес-центр і не пункт зв’язку. — Обіцяю, — сказав я. — Нікому жодного слова, — сказав він і весело підморгнув. — Дайте нам ще декілька днів попрацювати й зібратися на силі. І він щез, відгородився від мене тисячами кілометрів занімілого ефіру, що знову розпався на атоми. А в мене лишилася копія об’ємної касети: кілька ниток із вкрапленнями хрому, ніобію та барію. Все як на долоні. І книга, і люди, що розкопали зоряну древність. …Таємницю книги розкрили випадково. Хтось лишив на столі плоский камінь, знайдений у зразках позаземного грунту. Його мали б відправити до сховища, де, підтримуваний омахами нейтринного полум’я, він опинився б у стані невагамості: так чинили з космічними реліквіями. І жоден промінь світла, жодна порошинка, жоден гравітаційний сплеск не торкнулися б його. Через місяць, через рік, можливо, через десятиліття хтось зацікавився б кам’яним уламком і видобув би його на світ божий. Швидше за все для того, аби невдовзі забути про нього назавжди. Всю ніч камінь пролежав на столі. Під ним опинився аркуш чистого паперу. Вранці на аркуші проступили якісь значки: рисочки, дужки, кружальця. З них утворилися рядки. Не здогадатися про їх призначення було просто неможливо. Камінь знову залишили на столі, тепер уже навмисне. І знову на аркуші проступили знаки невідомого алфавіту. Однак текст, судячи з усього, повторювався. Наступного дня вдалося одержати відбиток ще однієї сторінки. Для цього першу сторінку накрили чистим аркушем і зверху поклали камінь… Кожна дальша сторінка виникала мовби сама по собі, досить було тільки залишити під каменем на годину-другу стосик уже одержаних раніше відбитків, чітко дотримуючись послідовності їх чергування. Як тільки було одержано останню, вісімнадцяту, сторінку книги, камінь «замовк». Сергій Шишаков, світлоокий мрійник і вигадник, працював над книгою удень і вночі. Мені розповіли, що він міг по пам’яті відтворити будь-яку з вісімнадцяти сторінок. Згодом він зізнався, що потерпав, аби текст не щез зовсім. У «кам’яній книзі» було щось від формул: деякі позначки нагадували про мову музейних зразків електронних машин та стародавніх математичних творів. І все ж розшифрувати текст виявилося справою нелегкою. Хто знає, як довго тривала б ця історія із зоряним манускриптом, коли б Шишакову не пощастило: у пам’ять машини, що допомагала йому, він заслав символи, які запропонував свого часу художник Жан Еффель та його брат, лінгвіст Мішель Лежен. Художник і лінгвіст давно вже мріяли про єдине універсальне письмо — пазиграфію — однаково придатне для людини і машин. Мрія втілилась у життя: їм поталанило зробити перший крок на важкому й цікавому шляху. Якби машини не розумнішали на очах так швидко, що мовний бар’єр невдовзі перестали й згадувати, то знахідку двох реформаторів, очевидно, прийняли б. В усякому разі, метод, до якого вдалися, залишився вічним здобутком лінгвістики. Ось він і став у пригоді. Окремі знаки «кам’яної книги» дуже скидалися на пазиграфічні лінії, подвоєні тире та дужки. Дія знаків посилювалася чи послаблювалася цими надрядковими примітками. Однак при першому прочитанні їх можна було пропустити. Так Шишаков і зробив… А потім розібрався і в цьому. У книзі поєднувалися переваги ієрогліфічного і літературного письма: текст передавав усі знані нами відтінки думок та почуттів, а читати їх можна було дуже швидка. З книги я дізнався про давню катастрофу. Йшлося про долю цивілізації. Планета, де побував зонд, кружляла так близько від свого сонця, що проміння висушило пісок, грунт, моря й ріки. Дізнався я і про подвійну зірку, що змусила планету змінити орбіту. Здається, люди передбачали катастрофу. Але що вони могли вдіяти?.. Я прочитав: «Зоряний вітер близько. Подих сонця поряд. Теплі хвилі його накочуються й накочуються, висушуючи трави. Залишається вічний порох, сухе листя, безживне віття німих дерев, на яких колись розгойдувалися птахи. Промайне коротка ніч — і знову розжарений вітер, і гарячі хвилі останнього моря пориваються лизнути наші ступні. Тут, біля моря, кипить прибій, і дедалі ближчим стає протилежний берег. Його приховує пекучий туман, жовта пара. Немає впину зоряному вітру. Він змете з лиця планети все, що ми принесли із собою». Можливо, то була частина епосу. Книга не мала кінця й не мала початку. Сама по собі вона була свідченням життя. Люди боролися з небесним вогнем. Проте навіть зливи, яких чекали, оберталися на лихо: вода збігала до моря не по загублених у пісках руслах рїчок, а суцільним валом, зносячи оселі, змиваючи грунт, руйнуючи дороги. Бархани височіли, наче гори, серед долини, яка іноді ще зеленіла. Біля їх підніжжя раптом розквітали квіти, розпускалися бруньки, вологий жар змушував усе живе пробуджуватися, квапитися жити. З’являлися похмурі кам’яні розсипи, над якими мріло марево. Чорні смерчі блукали між камінням та скелями. Серед піщаних хмар здіймалися багрові хребти, схожі на омахи полум’я. Гаряче дихання пустель геть висушувало оазиси. Коли насувалася похмурою пеленою прохолодна стіна повітря з боку полюса — його посилали крижані шапки, що не встигли розтанути, — розжарені брили тріскалися від дощів і туману. Тоді повітря мовби видзвонювало, ніби довкола лопалися туго натягнуті струни. Можливо, так само тривожно й грізно звучала ця поховальна мелодія побіля древніх земних сфінксів, вирізьблених із цілих скель. Повітря почервоніло й потемніло від міріад піщинок, що їх піднімав вітер. …Минули століття. Закам’яніли рештки трав, чагарників, що вбиралися колись у рожеве й зелене цвітіння, дерев, схожих на пінії, липи, пальми, горіх. Пекельний жар розсіяв пару в атмосфері, а зоряний вітер гнав її помалу геть від планети. Мовби легкий шлейф тягнувся за конаючою небесною землею. Напевне, якби кому-небудь вдалося зазирнути у майбутнє, за межу в мільйони років, він побачив би голу кам’яну кулю без повітря й тіні. Однак небесна жарінь скоряла планету поступово. Бік, обернений до світла, розжарювався, далі огортався нічною темінню, гублячи тепло, холонучи. Нібито в підземному палаці, де ще збереглося трохи прохолоди, ставні жінки вишивали візерунки. І такою була їхня робота, що її не побачиш простим оком. Велике блакитне скло відкривало їм незвичайну пряжу і рисунок вишивки. Так мовилось у книзі. Замість голок нібито снували й поспішали в їхніх пальцях вузенькі промені. За день встигали вони зробити лише сорок шість щонайтонших вузликів. Вузлики були різними, але вишивання повторювалось: у майстринь виходила завжди одна й та сама квітка, що мала стебло, маленькі листочки та двадцять три пелюстки. На кожній пелюстці вишивалося по два однакових вузлики. Квіти плавали наче латаття. Підземним каналом випливали вони у рукотворне озеро. Тут, поміж стрімчастих скель, збиралася вся вода, що лишалася на планеті. Над ним висіли гарячі хмари. Тільки-но пелюсток торкалося гаряче дихання повітря, квіти тонули, опускалися на дно, де була півтемінь і де вода не обпікала. Нагорі вода могла кипіти й клекотіти від зоряного жару, але, поки водойма залишалася наповненою хоча б на третину, пара забирала з собою тепло, і на дні не припинялося життя. Одну з жінок звали Кема, що означало «вітер», другу — Аїра — «хвиля». Приблизно так звучали б їхні імена нашою мовою. Були й інші, але імен їхніх книга не давала. І всі вони посилали в останнє плавання легенькі білі квіти, і серця їхні стискалися, коли бачили вони, як пелюстки торкалися води. Нібито кожна жінка мала на лівій руці яскравий зелений браслет, який допомагав їм. Браслет було зіткано так майстерно, що він видавався прикрасою. Однак той, хто володів браслетом, не міг розлучитися з ним до останнього свого дня, як із власним серцем. І браслет допомагав оволодіти мистецтвом, підказував, коли руки жінок хибили, а зір їхній стомлювався. Що означала легенда? Якщо легенду збагнуть, писав автор книги, то збагнуть і нас, бо ми самі, наче ті квітки, що загубилися у водах озера. І зеленоока Кема, і прекрасна Аїра з темними прозорими очима стали квітками. І той, хто знайде книгу, хай розсудить, чи схожий він на нас, хай здогадається про це, полічивши пелюстки на квітках. Не було у нас іншого шляху, з гіркотою писав автор, не було вибору, життя наше й доля до кінця розкриються тому, хто зустрінеться з нами, хто схожий на нас. Вони полишили бронзові статуї та храми, висячі мости та мармурові палаци. На них чекало щось довше, ніж найдовший сон. Кришталеве палюче світло гарячої зірки квапило їх. А пісок засипав шпилі й покрівлі їхніх осель. ФІТОТРОН


Напевне, образ людини, що зберігається в нашій пам’яті з дитинства, дорослішає разом з нами. Його можна мовби переселяти у часі, змінюючи риси обличчя. Ось чому я одразу впізнав його. — Глібе… ти? — запитав він, опинившись поруч зі мною. — Схоже, ми зустрілися, Борисе. Це був Янков. Нам надали повний зв’язок: я міг привітатися з ним за руку, поплескати по плечу, набалакатися, врешті. Вранці я викликав фітотрон, ту саму лабораторію, в надрах якої заховали ніжну рослинку, квітку, що має двадцять три пелюсточки. І потрапив до біолога Янкова. — Я знаю, про що ти, Глібе… — сказав він, коли я спробував перейти до справи, — про цю історію я розповім тобі першому. Обіцяю. Коли повернешся на континент? — Можу прилетіти сьогодні. Ненадовго. Я пильно спостерігаю вираз його обличчя і не без подиву завважую, що він збентежений. Він уже не поруч зі мною. Між нами — знову чверть окружності Землі. «Просто втомився, — думаю я, — або… у нього не все гаразд?» — Тебе не тягне у наші краї? — запитую я. — Добре було б навідатися туди разом? І місто, й море ті ж самі, наші. Подамося коли-небудь? — Неодмінно, — погоджується він, — ось тільки справи, справи, а дні дедалі наче коротшають. Після сорока це надто помітно. — Я так само думав, про це. Але що тут удієш? Може, це якраз і добре, що час підхльоскує нас. — Ні, брате, словами тут не зарадиш. Іноді кортить зазирнути у напіввідчинені зелені двері… знаєш? — Так, розумію. Чарівні двері у стіні. Але ж задля цього ми і квапимося… — Мабуть, ми часто проходимо мимо й не помічаємо. А коли вони виявляються зовсім поряд, то, як завжди, бракує двох-трьох годин, аби поглянути, що ж там… — Там бухта під час відпливу і місто біля моря. — Я серйозно… — Я теж. Сірі хвилі біля підніжжя сопок. Човен. Чайки на видноколі. Просторінь, у якій можеш щезати і повертатися. Таж там просторіше, ніж у галактиці. — Можливо, але я не про це. — Тоді розкажи. — У цьому не так просто розібратися. Припустимо, і я в такому ж становищі. Що ж з цього виходить? А те, що нам ні з чим критися один перед одним. — Ти уявляєш, що таке фітотрон? — раптом запитав Янков без будь-якого переходу. Я кивнув: звичайно! Слово «фітотрон» з дитинства пробуджує у пам’яті півсутінь лісів, павутинки на білокорих стовбурах самшиту, мангрову гущавінь і високе, наче шатро, коріння пандаусів, колючі плоди дуріана на довгих батогах, плавуче листя вікторії, незнану духмяність казково далеких лісів і саван. Тут віриш в усе, про що написано у давніх книжках. Фітотрон. — це полігон рослинних чудес, де можна зустріти каліфорнійське дерево буджум, що стримить із землі, наче перевернута морквина, і високогірний африканський вереск, заввишки п’ятнадцять метрів. Тут можна покуштувати бразільського винограду жаботи-кабу, що росте просто на стовбурах, і побачити дерева, цвіт яких захований під землею. Неважко уявити тут озеро з лататтям, ряскою, суцвіттям стрілколисту. І тропічне озеро з кораловими рифами та водоростями. Знайшлося тут гідне місце і для водяної лілеї з Близнят. Вони помістили її у великий, дуже високий акваріум. Як же інакше? І пригасили штучне сонце. І засвітили інше — зеленкувате. І все довкола стало нагадувати про неяскраве світло, що пробивається крізь палючі пилові хмари та багатометрову товщу води. Янков розповідав: — Треба було відтворити куточок зовсім іншого світу, відмінного від нашого. Склад грунту, води, кислотність, жорсткість, усі ці індекси, що будь-кого можуть замордувати… наявність ізотопів, освітлення. Навіть колір води і той довго не давався нам. А.в нас були лічені дні. Жодні цифри не допоможуть часом з’ясувати, чому у воді з однаковим складом, у рівнозначних, здавалося б, умовах одні й ті ж організми буяють, зупиняються в розвитку, а іноді й гинуть. Не часто, але трапляється. Професор Неванлінна, бородатий столітній фіни, морський блукалець і корифей-океанолог, любив повторювати, що за своє довге життя йому жодного разу не поталанило пересвідчитись у справедливості законів, які він сам же й відкрив. Океан — справжня пастка для настирливих експериментаторів. Нічого не варто одержати морську воду в лабораторії. Натрій, хлор, магній, ще десятків з чотири елементів — більше нічого не потрібно. Жоден хімік не відрізнить її від справжньої морської води. Але вона згубно діє на деякі форми планктону і навіть на риб. Та досить додати в акваріум кілька літрів «живої» морської води, як станеться дивовижне: середовище почне ідеально підтримувати життя. І я потерпав: ми могли вбити рослину, що дрімала в анабіозі майже півстоліття, поки корабель повертався на Землю. Я багато разів бачив руки старого фінна, коли він чаклував з колбами та пробірками. Де вже йому було мріяти про позаземне життя! Але я одразу ж уявив, що вчинив би він на моєму місці. Інтуїція, і тільки. Ми спробували мовби помножити властивості позапланетної води: ми помалу розводили її. Від цього її ставало ніби більше й більше. Реакція відбувалася поступово. Треба вміти чекати. І це, мабуть, те, що є найтяжчим у професії біолога. — Що там у тебе скоїлося, Борю? РОЗПОВІДЬ ЯНКОВА


— Звичайно я встаю не зразу і не зразу звільняюся від сну, від дрімоти; неквапом варю каву, і помалу прояснюється, що за день попереду в мене й що треба зробити негайно, не відкладаючи, а з чим можна й зачекати. Проте цього разу залишки сну вивітрилися миттєво, думки швидко розвиднілися, стали тривожними. Ранній, дуже ранній дзвінок! Навряд чи хтось навіть із близьких або друзів будив би так рано: не було ще й п’ятої. На вулиці нічна осіння похмурість і сирість. На шибках перший іній, що розтанув по їх краях. Я запалив світло. У кімнаті було незатишно, стіл, як завжди, завалений книжками, рукописами. У голові паморочилось. (Ліг я пізно, в останні дні був геть заморочений. Одне слово, зелені двері з уеллсівського оповідання з’являються завжди у найменш слушний момент, ти знаєш…) Я натиснув кнопку зв’язку. Екран порожній — по ньому снувалися світляні ниті, мовби павук плів павутиння. Дзвоник деренчав нудно й жалісливо. Це був автомат, з’єднаний з лабораторією та фітотроном. Ось уже два роки, як він мовчав, я навіть забув, який у нього голос. Виявляється, у нього жіночий голос і приємний тембр. Суть повідомленого була невиразною, кілька заяложених фраз на зразок: «виявлено відхилення хімічного складу в робочій камері фітотрона…», «спостерігається порушення теплового режиму та зменшення концентрації азоту…», «тепловий режим не відповідає програмі досліджень». Можна було подумати, що автомат вигадує. При всьому бажанні фітотрон усе ж не так просто вивести з режиму: для цього, мабуть, потрібне пряме попадання прямого метеорита або дев’ятибальний землетрус. За якихось п’ять хвилин ель домчав мене до трикупольного, легенького, наче дим, головного корпусу. Назустріч мені біг довготелесий чоловік у капелюсі — Нельга. Мені чомусь не хотілося зараз бачити Нельгу — чоловік він вельми добросовісний, але мало привабливий. Завжди нелегко уявити, що Нельга скаже з приводу будь-якої події, і сама його присутність після цього стає мовби зайвою, необов’язковою. У тайниках моєї свідомості виникала часом дивна думка: адже з часом я, очевидно, буду схожий на нього. І це було неприємно, коли по щирості. Ми зіткнулися біля входу; двері розчинилися, Нельга зняв капелюха і перший побіг усередину. Перед нами постала зала, кілька лабораторій, з’єднаних лабіринтами переходів, стерильні камери для нових плеканців фітотрона, пластикові стіни та перекриття, генератори клімату й світла, зволожувальні пристрої, апарати та машини роси, дощів, вітрів. Широкими коридорами ми рушили в другу залу, а ліворуч і праворуч вгадувалися просторі ніші, склепінчасті галереї, то затінені, то освітлені скупим білястим промінням штучного місяця, що ховався у кронах дерев. А високо над нами, в чорних розривах між північними хмарами, спалахували справжні зорі. І небо із зоряними вогнями видавалося другою стелею, навіть ще реальнішою, ніж перша, майже непомітна, невагома, напівпрозора. А поряд з нами шуміло листя. Можливо, якби стали вони більш живими, ці полонені рослинні велети, розповіли б про урагани в далекому краю, про тривожні перегуки перелітних птахів, про химерні сліди й нетрі, про південні сузір’я— дивовижні острови в нічному океані. Тоді добре послухати їх… Нельга безпомильно знаходив дорогу. Його чіпка пам’ять утримувала всі виходи з лабіринтів, усі закапелки цього рукотворного зеленого раю. «Наче автомат», — подумав я заздро. Я ледве встигав за ним, і в голову, хоч як дивно, забрідали думки майже сторонні. Збентеження трохи вляглося, трохи втишилося, ледве я опинився тут, у звичній обстановці. Сім років тому це був, коли можна так сказати, один-єдиний квартал майбутнього міста. Щороку площа збільшувалась удвічі. Деінде ще відступали ліси й савани, а тут врунисте море розхлюпувалося дедалі вільніше. Тепер у ньому легко було заблукати, якщо, звісно, не звертати увагу на світляні знаки та сузір’я лампочок, що мовби ширяли в повітрі. Попереду вгадувалася висока скляна колона-акваріум. Тонни води, опуклий об’єм, що став частиною позаземного світу. Підвівши голову, я побачив крізь світлофільтри глянцеве свічадо води, що тьмяно виблискувало під зеленим сонцем. Бурштинові очі приладів і датчиків пильно вдивлялись у напівтемряву. Нельга зупинився, наче вкопаний. За мить по цьому я побачив щось неймовірне. По стінці акваріума повільно повзла крапля води. Ми обережно обійшли акваріум: він був порожній. На дні його, по піску, тягнувся ланцюжок заглиблень, схожих на сліди, але квітки, що мала двадцять три пелюстки, там не було! Я увімкнув світло й прилади запису. Це дуже важливо — зареєструвати на термопластичній нитці загальну картину. І одразу ж ми з’ясували, що інфрачервоного запису не було, тобто стрічка, на якій фіксувалися всі події до того, як ми прийшли, просто кудись щезла. Ми почули шерех, вловили якийсь рух біля проходу до сусіднього приміщення. Там, за п’ятнадцять кроків від нас, хтось причаївся… Жінка, яку ми чомусь не одразу помітили… Вона стояла на траві, що ніколи не бачила справжнього сонця, серед вічнозелених дерев з опущеним донизу віттям. На ній був білосніжний халат. Темне волосся її було вологе, лівою рукою вона відкинула його назад. І від того, як руки її з довгими стрункими пальцями рухалися навдивовижу м’яко й пластично, можна було подумати про музику, про танок. Ритм цих рухів зачаровував. Миттєве наслання, яке відчув і Нельга. Охопив незбагненний страх, і мені майнув здогад: ні, не можна було змінювати режим фітотрона. Що було б, якби ми одразу, ледве переступивши поріг, та втрутилися в його роботу? Напевне сталося б щось непоправне. У тиші нерішуче прозвучав голос Нельги: — Карташов поїхав, нам з вами самим доведеться реагувати. — На що реагувати? — обернувся я до нього: це слівце «реагувати» збило мене з пантелику, я розгубився. Коли я отямився, жінки вже не було. За лічені секунди вона щезла. Чомусь нам видалося, що шукати її безглуздо: легше знайти голку в копиці сіна. Невдовзі ми в цьому пересвідчилися. — То як будемо реагувати? — перепитав я Нельгу. Він мовчки поворушив губами. БІЛЯ ЗЕЛЕНИХ ДВЕРЕЙ


Сеанс зв’язку закінчився. Можливо, ми навіть прихопили на хвилину-дві більше з належного нам часу. Я вмовив його: у мене була копія запису. Реплікатор зразу ж за зображенням на екрані відтворив рельєф на термопластинку. Я спробував зібратися з думками. Просте запитання: чи знав він про легенду? Про розшифровані письмена? Чи встиг дізнатися? Здається, ні… І що далі я розмірковував, то мав більшу певність у цьому. По-перше, він не одразу розповів мені про свою халепу, він явно не хотів цього робити. Думка про те, що квітку викрадемо, була найприроднішою, і вони з Нельгою не могли не дійти такого висновку. По-друге, якби він знав, то, безперечно, зіставив би обидві події (потрібно, звичайно, ознайомитися з текстом пам’ятки позаземної писемності). А відтак — і досить далекосяжні припущення. В усьому близькі до тих, що геть-чисто полонили мене… Досить допустити, що на камені записано легенду, яка прямо причетна до дійсності, і тоді дивний випадок із фітотроном набуває зовсім іншого значення, він — як прелюдія до зустрічі з космічною реальністю, із схожими на нас. І коли б так і було, коли б він знав текст легенди, то навряд чи навіть мені розповів би про те, що сталося, — адже сигнали надходили по загальній міжконтинентальній лінії повного зв’язку. Контактів із мешканцями інших планет у нас і справді досі не було, одначе теорію розроблено грунтовно. Я пам’ятав: за будь-якого випадкового контакту жодна із сторін не мала права визнати його таким, що відбувся без обопільної згоди. Інакше важко передбачити наслідки… А де вона, ця згода? Немає проблеми серйознішої і складнішої хоча б тому, що розв’язання її виходить за межі нашої звичайної логіки. Я знав: питання в теоретичному плані ставиться гостро. Розглядалося багато випадків, коли й обопільної згоди ще не досить. Передчасність виключає сприятливу перспективу розвитку. Ось чому я не міг поділитися з Янковим моїми міркуваннями. Треба перевірити гіпотезу. Самостійно. Час для суперечок ще не настав. Я увімкнув проектор. З’явилася цятка, далі тюлька концентричних кіл — інтерферограма. Отже, почнуться кадри… Проте ні, молоко, туман, мовби запис стерто, і розібрати, на жаль, нічого не можна! Стій! Це місце, про яке казав Янков: початку запису немає, як же я забув! Ось нарешті… знову інтерферограма. Нельга, я впізнав його за розповідями Ямкова… Акваріум. Крупний, дуже крупний план. Пісок на дні, видно кожну піщинку. Ямки, вибоїнки. Сліди? Розмито водою, не зовсім зрозуміло. Нібито сліди. А ось крапля на склі, вона вже сповзла зовсім униз на ту мить, коли запис поновився. Так… Гілля — воно нерухоме. Я пильно вдивлявся… Воно ворухнулося! Так, це вона. Дерева з довгим вузьким листям… наче верби. Гілки не приховали її, вона виходить: волосся, обличчя, білий халат з короткими рукавами (чий халат їй під руки попався — уточнити потім). Рухи швидкі, легкі… ноги босі. Рука зметнулася вгору: поправляє волосся. Дивиться на Янкова. Очі темні, великі, прозорі. Долоня на мить затрималася біля мокрого пасма. Що це? Браслет! Він був прикритий її волоссям. І раптом засяяв, відкрився. Нитка із смарагдовими квітами. А по ній мовби порскає зелена електрика. Дивовижна співмірність з лініями рук, шиї… справжня прикраса? Браслет-прикраса? Ні ж бо! Як це Нельга і Янков не помітили його? Це ж про нього… у тій книзі. А квіти на браслеті? Еталон, матриця? Дурниці… А далі, далі? Вона йде, йде геть… Тепер цей дивак ставить запитання Янкову. Її вже немає у кадрі. Ось Нельга побіг туди, де трава прим’ята ступнями її ніг. Віддаляється… Щез. Пустота. Акваріум. Тропічна зелень. Янков викликає Нельгу. Той заблукав! Переплутав знаки. Повертаються. Рушають разом. За хвилину Янков знову в кадрі. Квапливо перевіряє запис. Усе гаразд, доріжка зображення не стерта. Могло бути гірше… треба б здогадатися, з ким маєте справу, вельмишановні біологи. Нельга, Янков. Удвох. Говорять про щось. Обличчя стурбовані, навіть розгублені. Знову обходять акваріум. Натискають на якісь кнопки, клавіші, розмовляють з кимось по фону… Інтерферограма — кінець запису. …Легенда, записана на камені, перестала бути казкою. Принаймні для мене. Мій здогад усе ще давав можливість для доказів, я не зміг би, мабуть, з певністю назвати ім’я жінки, котра опинилась у фітотроні. Кема? Аїра? Імена ці, про які я недавно дізнався, ще належали легенді. Проте вже не було квітки, що мала двадцять три пелюстки та по два вузлики на кожній з них. Недаремно, мабуть, візерунок, вишитий із сорока шести вузликів, збігався з повним набором хромосом. Я подумки все ще розмовляв з Янковим. А згодом викликав його знову. — Що ж сталося потім? — мовив я якомога природніше. — Не думай, ніби те, що сталося, можна якось пояснити. — Він відвів погляд і помовчав, збираючись із думками. — Для нас це загадка. Ось чому я не квапився посвятити тебе у всю цю історію, однак ти наполягав… Що сталося потім? — повторив він моє запитання. — Якби ж то щось сталося… Просто квітка щезла і більше не з’являлась. А сьогодні вранці, як з’ясувалося, ще одна пропажа: зник халат препаратора Ракітіної, але саме це легко пояснити. Що ти думаєш про це? — Про халат, що пропав? — Так… і про нього теж. — Думаю, що халат пропав, точніше, його викрадено. На більше, пробач, моєї проникливості поки що, здається, не вистачає. Що ти вирішив? — Є правила, коли обирають рішення, однак немає правила для вибору цих правил, — зауважив Янков. — Схоже, що всі наші зусилля звелися нанівець. Одного не збагну: причина у безглуздому випадку чи тут якась закономірність? Ну кому, скажи, будь ласка, потрібна була ця квітка? — Тебе ж хвилює істина. Журналіст розповідає про новини, а істини — не новина… Ти знаєш про останні праці з дослідження позаземного грунту? Може, тобі поговорити?.. — Навіщо? Тим більше зараз? — І все ж. Ось координати. Там знайшли, як мені сказали, цікаву річ — запис легенди на камені. — Невже? А я нічого про це не знаю. — Певен, що тебе це зацікавить. — Я зв’яжуся з ними. І на прощання ще одне нагадування про той давній час, коли ми ганялися на мілинах за водою, що її забирав відплив, або пересипали річковий пісок, шукаючи золото, а натомість знаходили слюду, що оманливо зблискувала на сонці. Є гарний принцип: ні в що не вірити, поки не заперечено щонайпростіші та щонайвірогідніші здогадки. Слава богу, на нашій планеті близько десяти мільярдів жінок, половина — молоді, чверть із них — вродливі, як Аїра з легенди. Отже, мільярд з лишком. Браслет… Неважко припустити, що до цієї прикраси небайдужа приблизно кожна десята жінка. Повір’я, що ще залишились, упереміж із чарівним дикунством, але красиві. Природа влаштувала так, що жінки схильні до народжування дітей, магії та чаклунства. Пригадаємо тепер теорію ймовірностей, незапечерне чоловіче начало, яке зобов’язане своєю появою й утвердженням картярській грі та невеселим думкам про долю і фортуну. Що вона підказує? А те, що з-поміж ста мільйонів вродливих жінок із браслетами напевне ж набереться десяток відсотків саме із зеленим браслетом. Колір не рідкісний. Світиться як від електрики чи тепла — отже, вкраплено енергоносії. Ймовірність зменшується, проте цифра все одно лишається поважною: близько мільйона. У добрі давні часи із цього пошуку довелося б відкинути ту частину, кому добиратися до фітотрона довго, тобто майже всіх. Нині ж будь-якій з цього мільйона, аби дістатися сюди, потрібно не більше п’яти годин з будь-якого місця земної кулі. З віддалених районів добиратися навіть швидше, коли є універсальний ель. Усі вони про фітотрон та зоряну квітку знали. Невже з мільйона не знайшлося бодай жодної, якій закортіло б поглянути на неї; прокрастись у фітотрон і пересвідчитися, побачити все на власні очі? Навіщо?.. Звичайна допитливість, стрес… що-небудь у такому дусі. Нитка розмірковувань була тонкою, але цілком імовірною. Як вона дістала квітку? Елементарна техніка і навіть телекінез — усе годилося для цього. На піску, на дні акваріума, вгадувалися сліди, поряд з ним — теж. Пояснення влаштовувало. Виходить, це могла бути зовсім і не Аїра з легенди інопланетян. А якщо вона? Очевидно, дещо послугувало б сигналом до перетворення. Може, тривалий анабіоз у камері космічного зонда? Вони передбачали такий випадок. І все, що вони встигли зробити, це підготуватися до цього випадку. Гени квітів несли подвійну інформацію. На них був мовби вишитий візерунок-зображення, невидиме навіть у потужний мікроскоп. У ньому, скажімо, і зберігалося людське начало. Рисунок хромосом, повний набір генів. У сприятливих умовах рисунок проявлявся. Гени починали управляти перетворенням. Народжувалася людина. Але які ці умови? Я на хвилю замислився. Мені важко розібратись у всьому, гіпотеза заводила мене надто далеко. Раптом я зрозумів: однією з умов міг бути анабіоз! Адже це означало, що квітку взято на космічний корабель. Однак головне не в цьому. Не сам анабіоз, звичайно, зумовлював до перетворення. Тоді що ж? Здогадатися неважко: те, що відбувалося після цього. Якщо анабіоз перервався, значить, тривала зоряна мандрівка завершилася. Це і ставало сигналом. Отже, з цього все й почалося. Проте де взяти будівельний матеріал, так би мовити, матеріальну першооснову життя? І машинально, без жодних зусиль, мені спало на думку: океан. Хіба не цій могутній стихії ми зобов’язані своїм народженням — в еволюційному, звичайно, плані? Вода, можливо, азот, повітря, атмосфера. Ось чому змінився склад середовища у фітотроні! Того вечора, коли Янков почув виклик автомата… …Вода почала рухатися. Стоп. Це примхлива стихія, потрібні додаткові здогади. Середовище має бути таким, щоб перетворення могло відбутися. Значить, вони повинні були передбачити все. Адже Янков говорив про роль тих міліграмів домішок, що завжди розчинені, вони могли перешкодити або сприяти. Але ж це просто! Вода не могла бути інакшою. Хто завгодно на місці Янкова точно відтворив би її склад. На цьому вони і вибудовували свій розрахунок. Інопланетне озеро чи море стало останнім їхнім притулком, їхнім володінням. Ясна річ, вони могли управляти його складом. На долю тих, хто знайшов квіти, випадало одне: зробити так, аби вода була такою ж, ні в чому не відрізнялася ні за складом, ні за властивостями. Інакше неминучий ризик. В іншому середовищі нічого б не вийшло. Ось вона, ще одна умова: повний збіг хімічного складу води після анабіозу! Це означало: поряд розум, люди, що турбуються про них. А втім, вони могли б помітити й незначні відхилення від норми: це і саме по собі свідчило б про те, що хтось виявляє турботу про космічного гостя. Штучне середовище, безперечно, одне з проявів розумного начала. Отже… Я багато разів намагався зв’язатися з Янковим, але його просто не було в лабораторії, він пропадав цілими днями, піхто не знав, де він, і тільки на третій день мені сказали, що він у Мінську, в тому самому інституті, куди потрапив грунт. «Приємний сюрприз, — подумав я, — і для нього, і для мене. Що ж він скаже?» Виходити на Мінськ я не став. Не знав ще, чи готовий Янков до розмови. Але він не з’явився і через кілька днів, хоча я і мав підозру, що робота йшла: у лабораторії метушилися, дівчина, яка зовсім недавно вислуховувала мене щонайуважніше, тепер не захотіла навіть упізнавати. «Чого б це?» — подумав я. Потім я махнув рукою на те, що ми можемо зустрітись, і надіслав йому запитання, всі, які тільки спали мені на думку. Невдовзі від нього надійшла відповідь. «Вдячний за допомогу, яку ти мені подав. Зараз я розумію, що запитання твої прискорили справу настільки, що навіть я став дещо розуміти у цій історії. Найперше мені хотілося б підтвердити здогад про ферменти та каталізатори. Без них процес в акваріумі, або перетворення, як ти це називаєш, не міг би завершитися благополучно за обмежений час. Тут, у Мінську, нам вдалося виявити рештки цих речовин у пробі грунту. Самі не знаючи про те, ми створили їх, розчинивши у воді всі необхідні компоненти, — тоді, коли починався наш експеримент. Вони виникали у слабкому розчині й були схожі на рідкі кристали; хисткі й нестійкі, вони розпадалися, поступаючись місцем перед іншими, аби з’явитися знову. Так встановлювалася своєрідна динамічна рівновага: у воді завжди були наявні численні компоненти, що прискорювали процес у десятки, а то й сотні разів. І водночас самі ці речовини лише сприяли перетворенню. У цій складній, мовби багатокольоровій картині нам ще і зараз не так легко розібратися. Ми наштовхнулися на цікаві явища, про які не можна було навіть запідозрити, коли починався дослід і всі дані, здавалося, були наявні. Загадку розгадано не до кінця, але задум і її втілення незвичайні. Як це у них вийшло? Навіть уявити важко. Якби ти розповів мені під час сеансу, я не повірив би. Думаю, ти здогадувався вже тоді. І, незважаючи на це визнання, не можу не зауважити: як це тобі вдалося промовчати? А втім, і я на твоєму місці вчинив би точно так само. Янков». ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ


— Сьогодні день народження Сооллі, Глібе! — нагадала Валентина. «Що їй подарувати? — подумав я. — Питаннячко. Адже я з нею незнайомий. Не знаю її. Отже, все одно». У купі старих металевих речей, якими так дорожив Енно, я знайшов підходящу мідну посудину столітньої давнини. Коли я почистив її дрібним тихоокеанським піском, вона стала зовсім як новенька. Тепер тільки приклепати ручку, і готово. Мідний прут, який я ще раніше примітив у морській скриньці в каюті Енно, цілком згодився б для цього. Треба було дістати молоток. Ні в кого на кораблі не знайшлося цієї реліквії. Я викликав того самого голубого робота, у справності якого був упевнений Енно, і попросив розв’язати задачу. Хвилин за п’ять він приніс пневматичний молоток, який чомусь не працював. Він пояснив: — Застаріла конструкція, нездатна до самовідновлення. — Дістань що-небудь ще, — поставив я вимогу, — аби можна було розплющити прут. — Первинні задачі не програмуються. Їх розв’язує Енно. — Сам знаю, але ж ти тямущий хлопець. Придумай щось. — Добре, — сказав кібер і висковзнув за двері. За чверть години він з’явився з масивною іржавою болванкою, яку можна було втримати хіба що обіруч. Потім я пішов до Енно з пляшкою рому і за годину повернувся з мідною ручкою для майбутньої кавоварки. Весь цей час кібер чекав на мене; він знудьгувався за роботою. Я поміркував кілька хвилин і відіслав його на палубу, щоб він відв’язав від шлюпки якір і приніс у каюту. Він почав був заперечувати, але я пояснив йому, що чим менше в Енно буде під рукою музейних експонатів, тим краще з огляду на його власну безпеку. — Тож краще поцупити якір разом із шлюпкою, — закінчив я, і це остаточно переконало кібера. Проте зрозумів він мене буквально. Якір він відрізав, а шлюпка опинилася за бортом. Кілька днів після цього випадку Енно якось підозріло дивився на мене й раз у раз переводив розмову на тему морської романтики і далеких мандрівок, коли без шлюпки обійтися просто неможливо… Отже, ми озброїлися цими інструментами. Якір правив за ковадло. Ручку ми приварили ультразвуком. Кавоварка була готова. Я ще раз потер її піском і підігрів на електронному термостаті, щоб метал трохи окислився. «Цікаво, чи Сооллі коли-небудь бачила свічку? — подумав я. — Мабуть, ні. Сувенірні свічки забуто ще в минулому столітті. Треба спробувати? Вже коли щедрість — то щедрість!» Від мого кібернетичного співбесідника я взнав деякі дані про стеаринову кислоту. — Спробуємо? — запитав я. Він кивнув своєю круглою симпатичною головою і кинувся на пошуки мила та сірчаної кислоти. Далі настругав мильних стружок, залив їх водою, розмішав, поставив суміш грітися. Розвів кислоту й обережно влив її у розчин мила. Після того, як на поверхню спливла біла маса, він показав на неї своїм механічним перстом: — Стеарин. Він просушив його, загорнув у мій рушник. Відрізавши від рушника суху смужку, зробив гніт, розплавив стеарин. Опустив гніт у склянку й залив стеарином до верхнього краю. Склянка лопнула, кібер вибачився. Проте свічка була готова. Я впакував подарунки в коробку й відпустив помічника. (Ми проморочилися з ним увесь день). Мені сказали, що гості зберуться в лабораторії. Я прийшов туди без запізнення, в цю нудну й прохолодну обитель розуму, одначе нікого не застав: світилися холодні скляні циліндри, у колбах сновигали якісь мурахи. Я відчув себе геть загубленим у цьому безрозмірному просторі, де нечутно дихали кондиціонери, а гіроскопи зупиняли не тільки найменшу хитавицю, а й, здавалось, і сам плин часу. Ось де ховала Сооллі від людських очей Кощієву голку! Серед звичайних клітин трапляються і такі, що не хочуть помирати. Наче енергія росту не убуває, як майже завжди, а залишається незмінною або зростає з часом. Досі, я це знав, не було зібрано більш-менш представницької колекції, до якої належали б навіть найголовніші види. Зовні такі клітини анітрохи не відрізняються від інших. Правда, звичайні «цеглинки» за п’ятдесят-сімдесят ділень гинуть, руйнуються, а з ними гине і вся будова організму. Несподіваний виняток з цього сумного правила — ракові клітини. І ще одна форма живого: клітини активні, невмирущі. Знайти їх важче, ніж живу воду. Мимоволі пригадаєш казку про Кощія Безсмертного. Надто після мільйона-двох марних спроб. Проте крихітні грудочки протоплазми — це насіння й паростки могутнього дерева життя. Якби коли-небудь поталанило з’єднати в організмі клітини безсмертні, або, як їх називала Сооллі, активні!.. Чи не тут це станеться? Думаю, найпростіші істоти слугували їй за модель, що допомагала роздивитися секрети живого. На її місці я вчинив би так само. На одному з циліндрів я прочитав: «Досліди із зовнішньою пам’яттю». Знайоме, подумав я. Інфузорії, наприклад, не полюбляють ударів електричним струмом. Можна затулити частину посудини (краще вузької трубки) від світла і вмикати електричну напругу тоді, коли простіші доберуться до затіненої ділянки. Досить п’ять-десять разів привітати їх у такий спосіб — і вони почнуть швидесенько повертатися назад за межі світла й тіні, навіть якщо там на них не чатуватиме електричний щиголь. За допомогою рухомої затемнюючої шторки вдалося з’ясувати ось що: інфузорії боялися не темряви, не тіні, вони поверталися з того місця, де раніше була тінь. Вони реагували на сліди удару, що їх вони самі залишали на тому місці, де цей удар було завдано.» Це і є зовнішня пам’ять. Звідси Сооллі прокладала хисткий місток до активності клітин. Нібито вимкнути пам’ять — це наполовину вирішити проблему безсмертя. Все на тому ж, звичайно, клітинному рівні. …За кілька хвилин я почув голоси, сміх і зрозумів, що заблукав. Хол, де зібралися гості, був поряд. Перегородка відділяла його від лабораторії Сооллі. Я нізащо не знайшов би вихід, вміло задрапований, якби переді мною не з’явилася вона сама, не взяла за руку й не вивела із закапелків, у яких я наблизився був до розв’язання проблеми безсмертя. Я розгубився. Яскраве світло засліплювало. Було гамірно. Підійшла Валентина. Все стало на свої місця. — Вона вродлива, правда ж? — поволі мовила Валентина, кивнувши убік Сооллі. І відвела очі. — Чим вона тобі впала в око? Валентина почервоніла. — Просто я спробувала вгадати… Жити б їй у часи караванних стежок, мускусу, сонцеликих невільниць та золототканних килимів. Я не можу їй заперечувати: тільки слухаю і роблю те, що вона говорить. Мабуть, я ще незграбне дівчисько порівняно з нею. — Мені вона теж подобається. — Бачиш, я вгадала. — Стоїть дівчина Катерина — мов та червоная малина. Це про неї. Так я бачу. — По-твоєму, вона така?.. — Вона на свій день народження просто з минулого століття прибула. Як і Енно, на машині часу. А втім, це по-сучасному. — Жарт? — Я всерйоз. А вона сьогодні весела. Проте так уміють веселитися тільки серйозні жінки. — Я не можу. — Треба тільки зосередитися на тому, що все навколо трохи смішне. — Мені добре, але я завжди трохи сонна… і, мабуть, розхристана. — Кажуть, з віком це минається. — Приємно чути, я не знала. Що ти їй подарував? — Та ось… Треба вручити. І я рушив до Сооллі. Як розповісти про неї? Сооллі й справді здавалася божественно-неповторною у своєму гладенькому зеленому жакеті, що був туго стягнутий сірими шнурками, у короткій темній сукні з оборками й мереживними квіточками. До пояса її жакета тоненькою ниткою перлини була прикріплена аніліново-рожева айстра. На подолі сукні, під тонкими чорними мереживами оборок, тьмяно світилася величезна срібна шпилька. Блискучі кучері волосся спадали на оголену шию, і вона іноді щулилася від їх пругкого дотику. Підійшов Енно й оглянув мої скромні подарунки. — Чудо, — сказав він про кавоварку, — де взяв? — Брат з Антарктиди прислав, — меланхолійно відповів я. — Справжня полярна, — відзначив Енно і понюхав метал. — А свічка? «Треба ж бути такому наївному», — подумав я і сказав: — Від діда у спадщину дісталася. Я завважив, як сяяли очі Сооллі: вони були у неї опуклі, темно-сині, з великими зіницями й тому увечері видавалися майже чорними. Вії у неї оксамитні, як у метелика. Я не міг проникнути глибше, внутрішній погляд нічого не розповів мені про душу цієї елегантної фрау, хоч як би я напружував уяву. Визначити її вік було важко, тільки манера поводитись і могла виказати у ній сорокарічну жінку. Вона чудово танцювала, весело сміялася, проте сміх її не заражав мене. Я запитував у неї про її великий підводний світ, вона відповідала не без повчання, так, як відповідають на запитання студента. Їй це було приємно. Риси обличчя її змінювалися, починали рухатися щоразу, коли вона освітлювала своє обличчя усмішкою, а підборіддя обережно нагадувало про щось загадкове, незбагненне, чому не можна знайти слів. Їй дуже личили рогові окуляри, подаровані Енно. Сюрприз, навіть вільність, так мені це уявлялося: за сусіднім столиком поважно сиділи троє кіберів, і перед кожним стояв келих з лимонадом та грудочкою матового льоду. Сооллі вийшла і знову з’явилась у накрохмаленому фартушку, з тонкою косинкою на біло-рожевій шиї і граціозно поставила перед ними вазу з цукерками. Кібери ґречно їй уклонилися. Коли Сооллі велично відійшла, Енно, кашлянувши, тихо, але виразно сказав, звернувшись до незвичайних гостей: — Ану, синки, киш звідси… За хвилину по цьому Сооллі з’явилася за столом (уже без фартушка), й інцидент було вичерпано. («Сьогодні це мої помічники, Енно»). Сооллі… Я почав мимоволі думати про неї, однак це нічого не дало. Можна було уявити собі, як спантеличила б та обурила її будь-яка нездійсненна історія: книзі на камені вона, безсумнівно, повірила б останньою. І тому я мовчав. Боявся, що ненароком зненавиджу її. Щоб позбутися цієї настирливої думки, увімкнув екран і запитав, як вона уявляє океан і планету, минуле й нинішнє, і взагалі все те, до чого причетна біолог Сооллі Ернульф та її лабораторія. Ми домовилися з нею: екран буде внутрішнім, тільки для нас. Навіщо надокучати гостям? Невеличкий екскурс у минуле. Прогулянка. Точніше — фільм, режисером та оператором якого була вона. Цього дня мені хотілося не взнати, а саме побачити те, про що я розмірковував зараз. А розмірковував я про п’яту стихію, ім’я якій — життя. І спонукала до цих роздумів історія з Близнятами. Отже, фільм. На п’ять хвилин, поки ми танцювали. * * *

…Над чорним камінням, над вогнедишними кратерами, над заклубоченими озерами, над потоками лави, води, над низькими гарячими туманами гриміли грози. Хмаровиння трьома шарами огортало планету, три ряди блискавок висвітлювали чорний простір між хмарами, три дощі зливались у дикому ревищі, навально падаючи вниз, народжуючи океани. …Сіра імла гарячим саваном укрила материк. Дощі розмивали лаву, хребти, розвалювалися камінні стіни й перегороджували потоки. Брили одвічних нерукотворних гребель під вагою каламутної води рухалися, наче живі, вода підхоплювала їх і зносила в океан. Намивались острови. У перші розриви хмар падало гаряче червоне проміння. Пара, наче біле молоко, стелилася над берегом. І знову зрушувалися хребти, здригалася земля, попіл піднімався клубами, щоб потім важко осісти в урвищах. Потоки селів клекотіли, змітаючи все на своєму шляху. Вони рвалися до океану. Береги чорніли від попелу і багна. («Тут не дуже затишно. Сооллі»). …Найбільші брили заносило піском всього за кілька днів. Береги виникали й розмивалися. Лопалася кора планети. У гарячі шви затікала вода, вибухаючи жарким фонтаном, здіймаючись на цілі милі у височінь, прагнучи знову до океану, розрівнюючи породи, народжуючи піски, перемелюючи каміння, прокладаючи річища. …Ложе океану заповнювалося прахом споконвічної земної кори. Не раз і не два здиблювалася земля на його місці. Попливли плити континентів. Де був суходіл, виник океан. Де було море, виросли, піднялися материки. Теплий газ ринув в атмосферу. Пара й аміак. Метан і водень. Сонце нагріло газ. Блискавки з’єднали молекули. Гази згустилися в рідину. Рідина закипала від палючого проміння і блискавок. Осколки молекул з’єднувались, утворюючи ланцюги — пунктири майбутніх білкових тіл. Краплі з піднебесся попадали в моря. …Змішувалися з солоними водами, а води змінювали колір. Колір життя — жовтий, палевий, проміння пробивається світлими стовпами до дна, воно розсіюється, розчиняючись у невидимій, невловній субстанції, і не можна роздивитися чіткої тіні в тому місці, де під скелястими кручами зяють печери і гроти. Нібито заповзає світло й туди. А на хисткій межі світла й тіні — рух. Нові ланцюги молекул. Химерний більярд, електричні струми, нові з’єднання того, що не з’єднується. Бурштинові води лагун лінькувато ворушилися утихомирюючись. Молекули, ніби крихітне намисто, зв’язали воду. («Терпи, — подумав я, — сам напросився. Сценарій повчального біофільму зроблено, звичайно, для першокурсників. Не спеціально ж для тебе вона його склала. І в цьому вся вона. Непогано б їй відповісти, не виходячи за рамки жанру… Пізніше». …Пухирці повітря й досі дивують учених: їх поверхня ніби магніт. До неї прилипають органічні речовини, Навіть дрібні крупинки руд лишаються на бульбашках, навіть порошинки (флотацію винайшли інженери, флотацію зовсім іншого роду відтворила природа: важкі молекули-ланцюги тягнулися вгору за пухирцями). У білій піні хвиль — небачене багатство, що нагромадилося за мільйони років, законсервовані грози, незримо сконцентровані сонячні промені — їх відблиски записано в незвичайному мереживі молекул, пращурів білка. …Штиль. Потім вітер, багато днів підряд. Жене й жене піну до берега з усього океану. Вода в лагунах густішає, а вітер дме й дме в один бік, до берега. І ось немає піску й води. Натомість залишається драглиста речовина біля мертвого поки що каменя. Вона проникає в гроти, заповнює підводні печери, товстим шаром лягає на узбережжя. Перші згустки, які не розмиває вода. Випадковість, невідворотна випадковість з’єднала молекули так, що вони притягають до себе речовину, ростуть. Вони починають жити. («Дивіться і слухайте уважніше, Глібе, попереду — головне».) Мерехтливий променевий тиск змушує дихати живі клітини й первородні пухирці. Пульсація — це дихання, обмін речовин, ріст. Крихітні пухирці виникають у білкових краплинах і наповнюються сонячним вітром, вони, ніби маленькі вітрила, тріпочуть, тремтять від сяючих голок-променів. Променевий тиск видмухує нові, дочірні пухирці — так живе почало брунькуватися. Плазма потекла від центра до країв живих порошинок — намітилися артерії. Міжклітковий протипотік плазми поклав початок венозній системі. Іонні біотоки змушують плазму згортатися у волокна — так започатковується нервова система. Життя, неначе Афродіта, виникло з піни морської. …У неї темпе хвилясте волосся, великі сині очі. (Схожа на Сооллі, як дві краплі води.) Вийшовши з безодні морської на денну просторінь, вона одразу ж надіває старомодні рогові окуляри, не переймаючись турботою про інші предмети туалету. Тут я увімкнув звук голосніше: «З днем народження, Сооллі!» УРИВКИ З НЕОПУБЛІКОВАНИХ ІНТЕРВ’Ю


Костянтин Ольховський, керівник п’ятнадцятої експедиції на дослідницькому кораблі «Гондвана»: Можна припустити, що гени квітів несуть подвійну інформацію. Тонку структуру велетенських молекул хромосом ще не розгадано. Сорок шість вузликів — це поетичний образ, що допомагає зрозуміти суть, не більше. Але навряд чи доцільно нехтувати фантастичним, на перший погляд, здогадом. Ми зобов’язані звернути увагу навіть на найнеймовірніший результат.  

Енно Рюон, навігатор і механік «Гондвани»: Вражає випадкове пророцтво древніх звіздарів, котрі дали ім’я Близнята саме тому сузір’ю, в якому перевершено всі рекорди близькості світил. Десять мільйонів кілометрів — це мало навіть за масштабами нашої сонячної системи. У бібліотеках інформаційних центрів я знайшов згадки та статті про цей експеримент минулого століття. Питання про цивілізацію найцікавіше. Вони намагалися збагнути себе і свою планету як частину світу. Так, вони перевершили нас. І нічого не втратили в процесі розвитку. Ще довго ми не знайдемо стільки міжзоряних кораблів, аби вирятувати їх з біди. Але чи захочуть вони цього? І чи немає у них іншого шляху в майбутнє?  

Борис Янков, біолог фітотрона: Чому я вирішив стати біологом?.. З дитинства люблю все живе. Бродив по лісах, по сопках, берегом моря. Читав, слухав розповіді. Одного разу побачив справжній фітотрон. Тримав на колінах горіх сейшельської пальми, обхопивши його руками. Навіть не вірилося, що з-під коричневої шкаралупи колись з’явиться живий паросток… А батько розповідав потім про тривалі пригоди сейшельських горіхів: як вони попадають у море й тонуть, а коли верхня оболонка спаде, вони стають легшими і спливають. Вітер і течія носили їх білим світом, поки шхуна чи бригантина не приймала на борт тропічну дивовижу. Середньовічні мудреці ворожили, до якого царства їх віднести: тваринного, рослинного чи мінерального. Розповідали, що ростуть вони на деревах у підводних садах поблизу Яви, Нібито не раз пірнальники спокушалися видивом казкових морських кущів, але досить їм було підійти до них, як видіння щезало. Та минає час — і велетні-дерева підносять над водою свої крони. І тоді прилітає грифон охороняти їх від людей. Метр по окружності! Семирічному хлопчакові не підняти такого горіха. Пронирливі мореплавці розповідали колись дива про їх цілющу силу. Один з Габсбургів обіцяв заплатити чотири тисячі золотих флорінів за одну таку знахідку. Невідомо, чи знайшовся капітан, готовий виконати наказ монарха. З фітотроном простіше.  

Сергій Шишаков, історик і лінгвіст, фахівець із дешифрування пам’яток писемності: Ви запитуєте, чому я подумки зафотографував текст, мовби вивчив його напам’ять? Чому боявся, що він щезне?.. У ті дні я пригадав випадок, який відзначено в документах сімнацятого століття. До одного із сподвижників Олівера Кромвеля прийшов незнайомець і заявив: «Сер, вам надто багато дорогоцінного часу доводиться втрачати у чорному кабінеті, де відкривають листи й знімають копії. Тим часом менше ніж за хвилину я можу підготувати копію будь-якого листа, хоч яким би довгим він був». Джон Турлоу, до якого звернувся незнайомець, був подивований з його обізнаності в роботі відділу поліції, що відав перлюстрацією. Насувалися вирішальні події, і непередбачена послуга могла стати дуже корисною. Незадовго до цього Турлоу з допомогою доктора Джона Уоллеса Оксфордського дешифрував секретний код емігрантів, що готувалися вбити Кромвеля. У сусідній Франції визрівали змови і плелися хитромудрі інтриги. І тому, довго не розмірковуючи, Турлоу пристав на пропозицію. Новий співробітник працював в окремому кабінеті. Він систематично передавав Турлоу копії найцікавіших листів. Саме він у якийсь незрозумілий спосіб примудрявся працювати навіть з отруєними посланнями, що були адресовані особисто Оліверу Кромвелю. Цікава подробиця: через десять-дванадцять годин літери на копії документа тьмяніли і невдовзі щезали зовсім, наче їх ніколи й не було. Лишався чистий аркуш паперу. Але за цей час Турлоу та його численні співробітники дізнавалися багато про що. Так було покінчено із змовою сера Джона Пекінгтона, що ввозив до Англії боєприпаси під виглядом французьких вин і парфюмерії. А трохи пізніше — розгромлено таємне товариство роялістів «Тугий вузол». Секрет швидкого одержання копій так і не було розгадано. Фотографія народилась через два століття після цих подій. Але перші фотокамери і не впоралися б із таким тонким і поспішливим ділом. Ця цікава історія з текстом, який щезає, не давала мені спокою.  

Андрій Нікітін, науковий оглядач вісника «Океан», журналіст і поет: Що я можу сказати?.. Вони бачили своє майбутнє, початок безконечного шляху в безвість. Вони добре знали початок шляху, але як він завершиться і чи завершиться коли-небудь — про це вони могли тільки здогадуватися. Очевидно, останні з них сиділи біля темних вікон, дивлячись у поцятковане зорями небо, й не могли заснути в чеканні палючого ранку, нових потоків вогню, що його вивергало світило. Чи спроможні вони були хоча б подумки призвичаїтися до свого нового «я», до нової стихії, якій вони віддавали себе, своє майбутнє? Вони залишали бронзові статуї і храми, висячі мости й мармурові палаци. Попереду на них чекало щось триваліше, ніж найтриваліший сон. Чи говорили вони одне одному прощальні слова? Чи бажали зустрічей? Чи було це справді схожим на сон — з потаємними видіннями, глибоко захованими думками, несподіваними прозріннями? Чи це було схоже на небуття? — чорну безкінечну порожняву? Кришталеве світло, що струменіло з гарячої зірки, квапило їх. Навряд чи в них лишався час на всілякі другорядні експерименти, хоча вони й знали, що потім будуть безсилі щось змь нити… Мовчать гробниці — час підряд все нищить,
Живе лиш Слово — вічна таїна.
Із вікової тьми на древніх кладовищах
Звучать лиш Письмена.

Велетенська планета дичавіла, немов зачаклована. Шалені вітри оголювали шари самородного металу, засипали русла пересохлих річок, руїни палаців. До щоденника я записую іноді поезограми подій, але не для того, щоб з’ясувати потім щось важливе (воно пам’ятається і так не забувається). Хочеться іноді збагнути, простежити, з яких же цеглинок чи атомів складається життя, яке бентежило мене вчора чи десять років тому. Є там записи й про дива сторічної давнини. Досить перевести стрілку на його обкладинці, і я можу довідатися про дріжджеву клітину, з’єднану з червоним кров’яним тільцем, про перших роботів-регулювальників на вулицях міст, про ген, синтезований у лабораторії, про Нессі, древню рептилію завдовжки в двадцять метрів з ромбовидними плавниками, лускатою шкірою та крихітною голівкою (вид вимер внаслідок активного втручання в екологію з метою його виявлення і збереження). Є там записи й про дрібні дива, на які преса проливає світло з правильними інтервалами, схожими до періодів між епідеміями. Є й особисті спостереження, саме ті, які з часом можуть опинитися на межі забуття. Приваблюють своєю незвичайністю давні вірші, подобаються рими, що підкоряють думку. Історія з Близнятами виповнена поезії, принаймні для мене. Адже руйнування в житті й поезії не що інше, як початок творення. Думаю, мав цілковиту слушність мій попередник, який сказав одного разу: Казки весни і скоромовки


Повзуть по книгах зимових.
Для спостережливого ока
Краси таїться стільки в них!

Для нього, як і для мене, поезія — переддень майбутнього. ОСТРІВ




«Гондвана» блукала поблизу Маріанської впадини, і кілька разів я бачив на обрії зелені острови й атолли. Вода навдивовижу прозора. Планктон зник. Ми пропливли далі на схід і побачили справжні океанські пустелі: течії тут давно втихомирились і не приносили поживних солей з глибин, десятки метрів під тілом «Гондвани» видавалися склом, яке не заважало спостерігати диск. (За його допомогою вимірювали прозорість. Вимірювали й дивувалися). Десь у районі Центральних Полінезійських Спорад ми виявили відхилення у швидкості акустичних хвиль, що поширювались у різних напрямках. Дно океану влаштоване не так уже й погано з погляду фізика. Земна кора там у три-чотири рази тонша, ніж на суходолі, проте вона постійно передає потоки енергії із земних надр і сприймає розмірений рух глибинних вихорів. Коли «Гондвана» йшла повним ходом, перед нами ніби в кольоровому калейдоскопі мелькали острови. У межах одного архіпелагу відстані між ними не такі вже й значні, і полінезійські, човни з відважними смаглявими веслярами на борту без зусиль долали їх. Коралові острови разюче відрізняються від вулканічних. Вони ледве проглядають з океанських хвиль. Я був здивований: рослинність на цих пласких, всього кілька метрів заввишки пам’ятниках життєлюбству дрібних морських створінь така одноманітна, що всі вони видавалися здалеку однаковими. І тут не росли ні хлібні дерева, ні банани, не вирощувалися батат і ямс, не шуміли ліси, не текли річки й ручаї. Екзотичною красою, розкішними пейзажами, що вважаються класичними для цих місць, відзначаються тільки острови вулканічного походження. З цією обмовкою я міг би підписатися під словами одного з мандрівників минулого: «Перед нами раптом постала долина. Я окинув її поглядом, затамував подих, прикрив очі, щоб сонце не засліплювало мене, і знову поглянув на неї. Уздовж чорного берега, що був усіяний каменями, обточеними водою, на відстані приблизно одного кілометра, хвилі розбивались, утворюючи неспокійну піну, в якій мінились і сяяли зблиски сонячного світла. За камінням одразу ж починалася смуга зеленої, мовби смарагдової трави, попереду росли стрункі пальми, розгойдуючи на вітрі султанами листя, яке кожної миті змінювало свій колір від блідо-зеленого до темно-каштанового. Серед пальм виднілося кілька червоних дахів і широка дорога, оточена деревами, — квітучими тіарами і пуару. Дорога, одначе, невдовзі зникала, загубившись у пишній і густій рослинності, і рослинність, неначе зелена річка, заповнювала всю долину, щоб врешті впертися в скелясту круглу стіну у вигляді правильного півкола. Далебі, наче перебуваєш у театрі, і обрій — це намальовані декорації, таким гармонійним був пейзаж». Якось ми підійшли до такого острова на «Дельфіні». Тільки не було червоних дахів і дороги — все тут мало правічний вигляд. Я знав: найменші острови перетворено на заповідники — місця поки що достатньо й на космічному кільці. Валентина лишилася на «Дельфіні», а я зійшов на берег і попросив години за три забрати мене. Я йшов по теплому піску і радів: мрія моя збулася, острів був переді мною, і темні птахи кружляли вдалині, біля невисоких скель. Я скупався в лагуні й розлігся на пляжі. На сонці припікало, і довелося перебратися до скель — там були і зелень, і затінок. Я задрімав. А коли розплющив очі, то побачив біля самого урізу моря Валентину. Однак повертатися мені було рано: навряд чи минула година відтоді, як я став робінзоном. Валентина щось шукала: низько нахилялася, роздивлялася пісок і розгрібала його долонею. Я думав, вона згрібає черепашки або камінці: це дитяче заняття навдивовижу личило довгоногій дівчині в модному купальнику. Але я помилявся: у лівій руці вона тримала сумочку вишневого кольору з вузьким ремінцем і зсипала туди те, що знаходила на березі. Минуло півгодини. І зовсім було непомітно, щоб сумочка поважчала чи на скількись там наповнилася добутим. Я вирішив підкрастися ближче і задовольнити свою цікавість, тим більше що Валентина так захопилася, що навряд чи мене помітила б. І ось я побачив, що вона збирала піщинки; пильно вдивлялася, сортувала пісок на долоні, навіть дмухала на нього, вибирала якісь невидимі дрібочки й ховала їх. Я усміхнувся. Валентина, здається, полювала за майже неможливим. Знайти співаючу піщинку непросто. Навіть мільярд кварцевих чи гранатових осколків не примусить заговорити звукоскоп, якщо тільки не пощастить. Це не синтетичні порошинки, які іноді спеціально розсипають у заповідних лісах, у різних глухих нетрищах, на звіриних стежках та на дні річок. Ледь видимий елемент пам’яті записує звуки. А коли їх багато, то, зібравши докупи, можна скласти повну картину, уявити і політ птахів, і хід риби (від риби теж ідуть звуки!), добре, звичайно, все це побачити, але й сто разів почути теж непогано. Валентина сподівалася на диво. Знайти саме таку піщинку, яка була їй потрібна, дуже важко. Звук може зберегтися в кристалику з певним набором домішок, але найчастіше його не вдається підсилити навіть за допомогою найчутливішого приладу. Хіба що тільки мисливцеві зроду таланить. Та й що може залишитися на морському березі від минулого: шум прибою? плюскіт лінивої риби? перекоти грому та рокіт тропічної зливи? Вони повторюються знову й знову і швидше стирають сліди часу, затушковують його прикмети. Невже їй пощастить? …Зовсім поряд піднімалася над синім плесом води зелена призахідна заграва. Берег, золотавий пляж пробуджували далекі спомини про якийсь зачаклований парк, де щезає час, перетворюючись на міріади піщинок, де пролітають з криками птиці, вимахуючи райдужними крилами, сідають на пісок, дзьобають піщинки й знову відлітають у далекі краї, забираючи з собою тягар часу. Немовби живе такий зачарований сад тільки сьогоднішнім: зайди — і забудеш про все на світі й думатимеш тільки про те, що побачиш там: про пальми, про пухнастих ласкавих звірів, про безкінечну пряжу променів, які посилає сонце для рум’яних казкових ткаль. А вода — це продовження світу надводного. Здається, у хитливих летючих хвилях знайдеш і сонце, і птиць із чарівливими голосами, і ткаль, що заклинають невагому пряжу (вона зсипається до їхніх ніг пухнастими виблискуючими куделями, а білі руки їхні тягнуть нитку із золотого веретена). І слухняно обертається сонце, піддаючись ласкавій спонуці тонких пальців. І скочується з чаші небесної все нижче! Зачаклована видіннями цього саду, Валентина зайшла у воду. Ближчий до води її слід на піску швидко розмило водою. Вона здавалася мені білою свічкою із золотим вогнем волосся. Була вона гола й заходила в лагуну повільно, легенько похитуючи головою, підставляючи вітру копицю волосся, але вітер не давав прохолоди; все було тут зараз казковим, пісенним, ляльковим несправжнім. Вона побігла, здіймаючи колінами білі бризки, розсипаючи перламутрову піну, пірнула радісно й попливла, її голова рухалася над синявою назустріч червоній кулі, що розсипала останні промені в зеленому призахідному просторі. Я вийшов з-за скелі і, коли голова Валентини зникла вдалині, наблизився до урізу води. Переодягнувся, перевірив променевий пістолет, згадавши про акул, про кальмарів, які вдень сплять у підводних печерах, у страшних норах, у мулі, а ввечері націлюють зір, виповнений мороком і люттю, на поверхню води, на згасаюче сонце й світильники зірок. Правда, зустрічався я з морськими страховиськами тільки на сторінках давніх романів. Світло над морем почало тьмяніти, сонце тонуло, коли до берега почала наближатися цятка — голова Валентини. Я бачив, як вона виходила з води. Пісок ще був дуже теплий і грів, мабуть, їй ноги. Тому вона йшла повільно і на шляху згрібала пісок ногами й нагинала шию під вагою мокрого волосся. Вона зняла камінець зі своєї світлої сукенки, дістала якесь неймовірно широке полотнище, сліпучо біле, пухнасте, але розідране на клоччя, наче вітрило в бурю, — крізь дірки я бачив згасаючий захід. Витерла шию, доторкнулася до волосся великим гребінцем, підняла із землі кругле металеве люстерко, заколола волосся ліловою квіткою і лягла на теплий пісок. Повільно звела коліна і знову почала згрібати камінці й пісок. Потім повернулася на бік і, закривши голову руками, якось дивно затиснувши шию зап’ястями, уткнулася в пісок і знерухоміла. Мені здавалося, що вона міцно заплющила при цьому очі і вслухувалась у слабкі звуки моря, можливо, у шелест кущів за голою прибережною смугою. Дужий порив вітру вигнув свічадо лагуни, зібгав його. Вода одразу ж потемніла, стала свинцевою. Валентина швидко підхопилась і кинулася за сукенкою, що полетіла геть. Наздогнала і наступила ногою. Вернулася до того місця, де лежала на спині, де лишилися гребінець з черепашками і люстерко з кораловою ручкою. Розчесала волосся, знову заколола його квіткою, розставила ноги і з хвилину стояла під вітром, зволікаючи, поступаючись перед його натиском і знову випростовуючись, заплющивши очі. Швидко накинула сукню, побігла берегом по вологому піску біля самого краю води. Впустила туфлі, нахилилася, підняла, усміхнулася сама до себе. Взула мокрі туфлі й пішла, лишаючи сліди від підборів, а ноги зігнуті в колінах, і губи сині від холоду, і на плечах вітрило розірваного білого полотнища — мабуть, останній крик пляжної моди. Я вийшов з-за каменя. Гукнув її. Вона озирнулась. Але не усміхнулася і не мовила жодного слова. Очі сірі, серйозні, губи сині… Потім пішла вздовж берега. Я рушив за нею. Вона раптом злякалася, пришвидшила ходу, побігла. Попереду миготіла світла сукенка й довгі світло-бронзові ноги, що несли її від мене. …Ми бігли мовчки, ніби склавши між собою таку угоду. Її ноги пружно вдавлювали пісок метрів за тридцять від мене. Їй важко стало бігти на підборах, вона роззулась. Поки це робила, я підбіг до неї майже впритул. Тепер я чув її дихання, вона стомилася. Повернула до води, де пісок був твердіший. Ми обоє задихалися. Я зрізав кут і доторкнувся до її сукенки, з грудей її вирвався ледь чутний грудний звук, мовби вона говорила собі: «Ну ж бо!» — і вона вислизнула. Коли б у неї не було таких очей, сірих, великих, зляканих, я не побіг би за нею. Ноги погано слухалися її, вона почала загрібати пісок. Я наздогнав її. Вона зойкнула. Я підняв її на руки. Вона здавалася неймовірно важкою. Мереживний комірець її сукенки був зім’ятий, вона вимушено усміхнулася великими синіми губами, ніби тільки зараз упізнала мене… Здійнявся вітер. У вухах зазвучала якась протяжна нехитра мелодійка. Їй пощастило: вона знайшла піщинку, яка бринить. Я почав спотикатися, ноги запліталися від утоми. Вона знову всміхнулась і сказала: — Відпустив би ти мене, га?.. її голос звучав неприродно, я не впізнавав його й далі брів пляжем, тримаючи її на руках. Тоді вона спробувала звільнитись і вислизнути. Я втримав її, але за мить спіткнувся об камінь. Я присів. Знову тепло дмухнув вітер, погнав темні хвилі й зашумів у вухах. Губи її ворухнулись, і я здогадався, що вона сказала: — Я знайшла пісок, який співає… поки ти спав. — Я знаю. Тільки я не спав, коли ти купалася. Тобі було страшно? — Так… але я сказала собі: «Треба, хочу» — і попливла за лагуну. — А потім?.. — Потім стало легко… і ти налякав мене. Ти був схожий на дикуна. І біг за мною. Я не вмію бігати, — щиросердо зізналася вона. Вона говорила майже машинально, тихо й щиро, а я дивився на неї, і від ніяковості вона говорила далі. Я чув її голос, але не міг запам’ятати жодного слова…
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка