Володимир Щербаков Сім стихій



Сторінка2/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.78 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
ЗАБУТИЙ ЧОВЕН


Вісімдесят років минуло відтоді, як посланець Землі вирушив до сузір’я Близнят. І навряд чи про нього згадували: міріади порошинок на нічному склепінні небес, синіх, голубих та зелених, — це міріади світів. До них, випереджаючи одна одну, мчали нові й нові дослідницькі станції. Змінювалися покоління. А корабель линув, з його дюз виривалося атомне полум’я, кришталеві дзеркала світлових гороскопів спрямовували його курс, по металевих нервах пробігали електричні хвилі, і в скляних очах його пасажирів-кіберів відбивалися небесні вогні зірок, туманностей та комет. Давня, напівзабута історія… Певно, навіть у пам’ять комп’ютерів, де дбайливо зберігаються такі дані, подвійну зірку Близнят було занесено до графи «незаселені світи». Так називалися велетенські закутні, куди ще не закидали на зоряних човнах молодецькі ватаги кіберів — саме вони й ставали першопоселенцями планетних островів. І кому б спало на думку вживати термін «заселеність» в іншому розумінні? Адже безліч спроб знайти схожих на себе закінчувалися неминучою, здавалося б, невдачею. Зоряний корабель скидався на допотопне чудовисько із шістьма ногами-дюзами по вершинах правильного многокутника — силового блоку. Його радіовуха через перевантаження втратили схожість із дзеркалами-параболоїдами, і за склом ілюмінаторів лише вгадувалися потемнілі від часу реліквії доби, пари й заліза. І все ж саме він доправив на Землю перші неспростовні докази заселеності найвіддаленіших планет. Це про нього мовилося у ранковому повідомленні: «Космічний зонд переніс на Землю живий організм рослинного походження, виявлений за межами сонячної системи… Рослини схожі на водорості і знайдені на дні озера з гарячою водою, на глибині близько трьохсот метрів. Зібрано зразки грунту. Вчені вивчають знахідки». Мабуть, неспроста мені того ранку наснився сон: зачарований підводний сад, легка прозора вода, яку можна набирати в легені, наче повітря. Зеленкуваті снопи світла сягали аж до дна, де між велетенським камінням ковзали темні риби. Довкола сріблясте сяєво. А вгорі зблискує дзеркало, проте сонця не видно. І немає хвиль на межі двох світів — того, що під водою, і того, що над водою. Зненацька підпливла величезна рибина з розумними очима. Я вхопився за плавник на її спині, і вона помчала мене так, що моє волосся, підхоплене стрімким водяним вітром, маяло за плечима. Тіло у риби було тепле, з-під її зябер випорскували пухирці повітря, і темно-зелені губи ворушилися, мовби вона прагла мені щось сказати про це зачароване місце. Розвиднювалось, ніби ми піднімалися вгору. Я пробував розібратися, що ж бурмотіла мені незвичайна супутниця. Раптом розвиднілося зовсім. Я розплющив очі. І нараз почув слово «Близнята». Фон на «Гондвані» вмикали рівно о сьомій. За вікном, біля мого узголів’я, зринала над морською далечінню тепла червона куля. Я ще не прислуховувався до передачі — фон був для мене просто будильником. Однак за хвилю збагнув, що сталося те, на що можна було марно чекати роки і роки. Позаземне життя намагалися відшукати протягом майже двох століть. Зненацька мені сяйнуло: фон на «Гондвані» напевне ж мав пам’ять. Перевів стрілку з сьомої на шосту: музика! Виходить, фон усе пам’ятає. Я вирішив допомогти йому: вручну посунув оранжеву стрілку на елегантній дерев’яній панелі ще на дві поділки. Я почув подробиці, що стосувалися польоту. Про всяк випадок переписав у кишенькову пам’ять маршрут та координати корабля у мить приземлення. Ще раз побачив на об’ємному ‘екрані ракету. Мабуть, це можна назвати інтуїцією. З’явився хисткий здогад, що у повідомленні ніби чогось^ бракує: ні, не могла історія міжзоряного рейду звершитися так просто і буденно. І чому не показали ні зразків грунту, ні «перших живих організмів рослинного походження»? * * *

…Поллукс і Кастор, два головних світила Близнят, що перебувають від нас за десять і чотирнадцять парсеків. У день другого відкриття Близнят ми говорили про них з Енно, навіть прогулюючись на вельботі. Того ж вечора із зоряного атласу я дізнався про місця, з яких занесло до нас гостя. У кружалі світла від лампи поставали обриси тварин — кита, ящірки, лева, ворони, рисі, змії, обох Ведмедиць — Великої й Малої. З дивної забаганки астрономи вознесли на небо і почали писати мережаним прописом: птицю Фенікс, Летючу Рибу, Голуба, Лисичку, Вовка, Лебедя, Орла, Дельфіна, Малого Коня. Всього вісімдесят вісім сузір’їв. У цьому небесному звіринці геть загубилися великі й малі тіла. І міфічні Кастор та Поллукс. Поллукс — нічим не примітна оранжева зірка. Зате Кастор! Під одною назвою приховується аж шість світил. В цьому хороводі спочатку роздивилися двох гарячих велетнів — Кастора А і Кастора В. Вони такі близькі один від одного, що розділити їх можна лише у телескоп. Кожен із цих велетнів наче дволикий Янус: це з’ясовано через спектроскоп (навіть телескоп тут не допоможе). Обидва Кастори — подвійні зірки, але відстані між ними як на галактичні мірки такі мізерні, що їх легко виразити просто у кілометрах. Десять мільйонів кілометрів. Це у шість разів менше за відстань від Сонця до Меркурія. Як справдилося випадкове пророцтво древніх звіздарів, котрі дали Ім’я Близнята саме тому сузір’ю, в якому перевершено всі рекорди близькості світил. А неподалік від подвійних велетнів причаїлася порошинка — Кастор С. І це теж дві розжарені кулі, які розділяє всього два мільйони кілометрів. Не поспішає Кастор С у своєму бігові по орбіті: нікому ще не вдавалося взнати швидкість його руху навколо тієї невидимої точки, яка озветься загальним центром тяжіння. Можливо, період його обертання близько двохсот тисяч років, а можливо, і ще більше. Саме до цих химерних шести зірок і було послано космічний зонд. Сорок п’ять світлових років — не так уже й багато. Навіть для автоматичного корабля з минулого століття. Але ж і добрячий жарт утнули зі мною у редакції! (Жарт, правда, ненавмисний.) Поки я оформляв відрядження на «Гондвану», поки уточнював план публікацій, поки клопотався і радів, що дістав можливість прогулятися по Тихому океану — весь цей час космічний зонд наближався до нашої планети і ніс свою незвичайну здобич. Скільки води збігло відтоді, як він вирушив до сузір’я Близнят, туди, де ледь видимими світлими порошинками миготять такі ж сонця, як наше, з планетами, і де відкрилися світи, на яких є вода, повітря, життя! А ракета плинула, плинула, забутий серед зірок човен… Перший нарис в «Океані» про космічні форми життя-це, звичайно, сенсація. І нехай уже всі чули, і нехай факти відомі й нові об’ємні фотознімки дістати непросто, але якщо цей найперший нарис зробити добряче, то вам він і лишиться у пам’яті. І вся ця півторасотрічна історія забутого польоту на забутому космічному кораблі допотопної конструкції — теж. І з’явиться потім багато книжок, і багато статей, і багато фільмів, але художній нарис зостанеться першим живим словом про мандрівку, рівнозначної якій ще не було. Я ще раз перевів стрілку фону назад і переписав майже все повідомлення. І лишив на пам’ять копії знімків та об’ємних кадрів. Треба зайти до Ольховського, вирішив я вранці. Однак коли? Зараз? Пізніше?.. Я з’єднався з ним, проте він був зайнятий. А втім, що я йому скажу… Кілька днів тому, коли я вмовляв його взяти в експедицію саме мене, то так розмалював йому мою давню любов до моря, що в його сіро-синіх колючих очах з’явилося щось навіть по-батьківськи турботливе. Мою долю було вирішено, як мені тоді здалося, успішно для мене. А тепер? Просити в редакції дозволу покинути експедицію? Ні, мене не зрозуміють. А надто Ольховський, керівник експедиції, хоча просити дозволу саме у нього й не треба. йому й таким, як він, геть байдуже, який з океанів і на якій планеті вивчити. Різниця принаймні невелика. Знайти новий вид метелика де-небудь на острові Маврикій для біолога те ж саме, що для філателіста натрапити у своїй колекції на дуже рідкісний різновид марки з того ж острова. Усе це я знав добре, але збагнути не міг. Щось вислизало від мене, і я завжди був з такими людьми трохи насторожений. А ще хіба не я казав Ольховському, що саме про таку експедицію, яка не відкриває ні нових островів, ні навіть підводних вулканів, я давно мріяв? Справді, де ж набратися нових западин на дні океанів, коли останню з них занесено до морського атласу ще сто років тому? Життя — це п’ята стихія. Так вважає Ольховський. І пізнати її не так просто, як чотири перших стихії древніх — вогонь, землю, повітря, воду. Надто коли за це не братися всерйоз. У нього все мало вигляд логічний і переконливий, у цього чоловіка, який мимоволі викликав у пам’яті образ древнього мудреця на ім’я Діоген. Тільки той, здається, був трохи врівноваженішим. Жив у великій бочці, а коли Олександр Великий запитав у нього про заповітне бажання (треба вважати, для того, аби вволити його одразу ж, на місці), то мудрець відказав монарху: «Відійди від мого житла і не застуй сонця». В Ольховського була «Гондвана». Корабель, дім, лабораторія. Правда, для нього вона була замалою, всього тридцять тисяч тонн, однак більший тоннаж не дозволено. При бажанні він завжди міг знайти втіху в історичних паралелях. Окрім «Гондвани», моря й океани борознили численні «Пікари», «Одіссеї», «Садко», «Наутілуси». «Море легше висушити, ніж дослідити», —сказав мені Ольховський під час нашої першої зустрічі і лишив мене на борту. Ні, я мушу бути на кораблі. Справи позаземні зачекають. Колись я напишу про п’яту стихію книжку — знайдеться у ній місце і для космічних форм життя. Якщо, звичайно, буде що сказати по суті. Адже журналіст не просто «констатує події», він іще й тлумачить їх, забарвлює, передає по-своєму. Журналіст — це особистість, стиль, це спосіб, у який не тільки пишуть, а й мислять. …Це почалося давно. Я уявляв собі цих умільців, котрі сидять за старомодними друкарськими машинками і виклацують свій денний урок або ж із музейними інструментами у руках, що віддалено скидаються на магнітні олівці з пам’яттю перших випусків. Однак писали вони цілком пристойно. Звичайно, робити це їм було легше: матеріал був простіший і його було менше. Нині ж треба вміти вловлювати суть цілої науки, можливо, з якої-небудь випадкової балачки: іншої нагоди не випаде. І, звичайно, узагальнювати, проводити паралелі. Думати, думати… Ясна річ, це мистецтво збагачувати має подеколи трохи формальний характер, на рівні логічних операцій та математичного аналізу багатьох змінних величин. Творча удача складається іноді несподівано; тоді раптом праця виходить красива, водночас і оригінальна за думкою, і зрозуміла. Десь у перспективі стиралися грані між статтями науковими та художніми. Не виключено, що процес цей відбувався лише у моїй уяві. Треба було багато тут побачити, нарешті взнати океан по-справжньому. Часу було цілком досить. Я розумів: тільки на «Гондвані» я можу це зробити. Іншого випадку може не трапитися за все життя. Отже, океан… Де ми перебували зараз? «Праворуч по борту — Японія, ліворуч — Австралія, — пожартував я про себе. — Спочатку сніданок, — вирішив я, — а там буде видно…» Здається, з Ольховським усе ж доведеться поговорити, тільки значно пізніше. Я замовив каву, сир, фрукти, хліб. За п’ять хвилин все це чекало мене у невеличкій стінній ніші. Я відкрив пластикову кришку і поставив сніданок на столик. На табло з написом «Бібліотека» я виклав каталог книг з біології, океанології, морських безхребетних та інших морських наук. Далі замовив кілька рефератів та електрокопій, дещо встиг проглянути тут-таки, за столиком, і на ходу взявся вимудровувати систему знайомства з підводним світом. Трохи боліла голова. Я залюбки пригадав ті давні часи, коли люди навчалися наук та ремесел один раз на життя. З тих часів, з давніх книжок і трактатів виринали пароплави, задимлені причали, ліхтарі, маяки, якорі, просмолені бочки, сокири, люльки, різноликі матроси й пралі, капітани-бородані, панночки в пишних сукнях, гамірливі набережні, ялики, вітрила, піратські таємниці. «Стій, — сказав я собі, — на сьогодні досить. Загальна взаємодія речей і тіл — це і є океан». Я вимкнув бібліотеку, чемно випровадив кібера, який хтозна-звідки з’явився у каюті, і вийшов на палубу, до моря, над яким, наче гігантські соломини, що пили воду, стояли стовпи сонячного світла. Там, на палубі, були сині й жовті барви, і запах справжнього дерева, і вітер, що гнав важке білосніжне хмаровиння, й одна, найвища, рожева, немов коштовна перлина, хмарина висіла, здавалося, на якорі, опираючись загальному рухові. Зовсім поряд, біля самого борту, тримаючись за пластикові поручні, стояла висока дівчина. Напевне, я не зразу помітив її. Але у мене був, певне, належний вигляд; вона не втрималася і сказала з неповторною грацією: — Ви, по-моєму, романтик? — Так, звичайно, — відповів я в тон. — І тому ви тут, на «Гондвані»? — А де ж мені ще бути? — Значить, вам не нудно в цьому плавучому музеї? — Місце якраз для таких, як я. — Жартуєте? — спробувала вона здогадатись. — Анітрохи. Ті, перші, хто відкривав континенти, моря і протоки, до ладу навіть не знали, що на них чекає. Вони летіли на повітряних кулях, поспішали до полюсу на нартах, пробиралися вузькими стежками до підніжжя сяючих вершин, потім дерлися вище — на Джомолунгму, на марсіанські піки. Опускались у Маріанську западину. Ті, хто не потонув, не помер з голоду, не загинув від задухи, написали книжки-звіти про справу свого життя. А за ними просторими дорогами, надійними повітряними трасами і морськими шляхами, на вертольотах, на комфортабельних кораблях, на підводних човнах кинулися романтики. Саме вони й поклали початок цьому рухові, тобто романтиці. Й оспівали її у віршах і в прозі заодно з теорією подолання перешкод, якою вони довго займалися, перш ніж вирушити в путь. Як бачите, я не хизуюсь. Вона мовчала, ніби щось обмірковуючи. Ця велика дитина, здається, навіть ворушила губами. Я підійшов до неї впритул і поцілував її. Тепер було можна. Потім — ніколи. Ніщо у ній не змінилося. Вродилася й одразу ж запала у вічність хвилина розуміння. Вона відкинула волосся, уважно подивилася на мене згори вниз (вона була трохи вища за мене), і я раптом побачив цю мить із майбутнього, мого майбутнього. Напевне, тоді мені стане сумно. ВАЛЕНТИНА


На ній була світла сукня з мереживами. У пухнастому волоссі — лілова квітка. Великі сірі очі з чаром вічного подивування уважно вивчали мене. Важко було збагнути, яке враження я справив. Але затаєна сміливість і цікавість переважили. По хвилі мовчання я зненацька почув: — Потоп — не казка. І не тому, що знаходять сліди древніх цивілізацій. А тому, що є океан. Людина подужає будь-яку силу, але океан поки що ні. Хіба не так? Тирада про потоп наштовхнула мене на здогад, що їй не більше двадцяти — дивовижний, невизначений вік… Тіло й мозок пластичні, на обличчі сліди постійних змін, воно ніби дзеркало, в якому виникає хисткий образ, проте лінії так і лишаються незакінченими. Я пригадав уголос. — «Повітря потемніло від зливи, яка у навкісному падінні, вигнута поперечним бігом вітрів, утворювала собою хвилі, подібні до хвиль, здійнятих вихором куряви…» — Звідки це? — жваво запитала вона. — Леонардо. — А далі? — Не пам’ятаю. Здається, далі мовиться про зелені долини, по вінця наповнені прозорою водою, про високі дерева, що стримлять на схилах — на їх вершинах знаходять порятунок птахи, звірі й люди, — про хмари та блискавки. — Це наше майбутнє, — сказала вона несподівано, — безмежний океан… кораблі. — Мені цього знати не дано. — Ну як же… спочатку океанські станції, підводні будинки. Нині — перші плавучі міста із мільйонним населенням. А далі? — Ах он воно що! Напевне, ви маєте слушність. — Усе пов’язане, збігається… Адже і кораблі, і плавучі хмарочоси — це мовби велетенський ковчег. — Що ж, це не виключено. — Отже, і ви так вважаєте? — Ні. Я просто кажу, що це не виключено. Хто ж може замовити собі майбутнє? У космічному, звісно, масштабі. Ми попрощалися ненадовго. Я забіг до Ольховського і кілька хвилин споглядав його велику поголену голову. Він помітив мене, чемно спровадив з кабінету двох настирливих молодиків з розкуйовдженими шевелюрами і люб’язно повідомив, що додати бодай слово до того, що я вже знав про Близнят, не може. — Повні матеріали ще не надійшли, — скрушно мовив він, і в мене не лишилося жодного сумніву в тому, що й він поки що ждав їх нетерпляче. Ладен був припустити, що людині в минулому столітті, яка чекала на безконечні зоряні польоти в усі краї видимого простору, видалася б дивною така пильна увага до того, що сталось. У ті часи позитивний наслідок просто не викликав сумнівів. Проте зараз, після тисячі й одної невдачі, коли мрія давно запала у непам’ять, коли вірити в п’яту стихію поза Землею перестали й коли раптом збулося… — Шкода, — сказав я, — доведеться почекати. У редакції теж нічого… — Хочете, познайомлю вас із людиною, яка перша виявила забутий корабель? — усміхнувшись, запитав Ольховський. — Дуже хочу. — Погляньте у дзеркало. — Не зовсім вас розумію. — Можу порадити лише — пригадайте заатмосферну станцію. — Ах, он воно що! Невже? І він вийшов у наш сектор?.. Того самого вечора? — Так, та сама блукаюча цяточка. Нерозпізнаний об’єкт. А в секторі працювали ви. Отже, вітаю! — А я був пошкодував, що опинився на «Гондвані», — щиросердо зізнався я. — Беріть «Дельфін», — сказав Ольховський, — все одно будемо стояти кілька годин. Тільки не глибше за кілометр. Далі робити нічого. Нецікаво. Темінь, сирість і похмурість. Краще подайтеся на мілину. Встигнете. І я опинився на «Дельфіні». Разом з Валентиною (так я став називати її, не забираючи з її імені жодної літери, бо воно їй навдивовижу підходило). — Який з мене біолог! — вигукнула вона у відповідь на моє запитання. — Тільки вчуся. Іноді ось чергую на «Дельфіні». Це простіше простого. Треба тільки пам’ятати, що робити: біоструми управляють усім: і механізмами і апаратурою. — Ви, по-моєму, трохи перебільшуєте роль біострумів, Валентино. — Звичайно, — зізналася вона, — управління переважно дублюється. З «Гондвани». Тому не розженешся. — Навіщо ж тоді біоструми? — Про всяк випадок. Наприклад, вийшло з ладу ущільнювальне кільце в антені, ринула вода. Що робити? — Вичерпувати воду, — пожартував я. — Спливати. Скидати баласт і спливати. Ми рушили до мілини. Я хотів побачити блакитну воду, зелені підводні поля, сріблястий риб’ячий дощ. Там, кажуть, справжні підводні пейзажі, де сила-силенна їжаків, мідій, трепангів. Жодного разу не бачив я на волі звіздарів, великих линів, не знав ще, як мітять риб’яче населення ультразвуковими датчиками та штри^ хами, що флюоресцують. Ми зупинилися ненадовго, зависли. Над нами кілометрова товща води. «Дельфін» дрейфував, скоряючись повільній течії. Метрів за сто від нас сновигали напівпрозорі креветки. Валентина увімкнула збільшувач. Найтонші, непомітні для ока промені намацали цілу живу хмарину. Я побачив цих миролюбних морських звірків, мовби під мікроскопом, на екрані. Вони плавали кумедно, підгрібаючи під себе воду хвостом, по-павучому перебираючи ногами. Я вмовив Валентину, і вона простягнула до них механічну руку з приманкою — м’ясним фаршем. Металева долоня сполохала креветок, вони заметушилися, зникли з екрана. Та ось невидиме страхопудисько дало їм спокій, і вони накинулися на корм. За мить-дві напівпрозорі істоти упоралися з м’ясними крихтами, і вся хмарина сторожко вклякла, ніби очікуючи на нову подачку. Однак ми рушили далі: таких оце ефемерних створінь в океані розсіяно міріади, і нагодувати їх просто неможливо. Хай уже подбають про себе самі. Валентина розповіла, що двічі зустрічала зграйки креветок разом з муренами. Незвичайне сусідство плямистої, як леопард, чи смугастої, як тигр, морської звірюки та метушливих сумирних рачків пояснюється просто: мурени не користуються зубними щітками і довіряють свій туалет креветкам. Лягають на дно і роззявляють пащеку, обтикану гострющими списами. — Жодного разу не зустрічався з муреною, — сказав я, — і не хотів би зустрітися. — Їх можна приручати, — зауважила Валентина. — Вони беруть з рук м’ясо, рибу, люблять, коли їх гладять чи почухують. — Читав, — сказав я. — Але не пробував. — У нас іще є години зо три. Показати вам справжні корали? Я кивнув, скоряючись біострумам, «Дельфін» випірнув на поверхню і помчав, випереджаючи вітер, над самою водою. — Сто п’ятдесят вузлів, — відзначила Валентина. І знову ми опустилися на дно. У коралові джунглі, під хистку тінь підводного віття — рожевого й фіолетового, в саму гущавінь морського заповідного саду. «Дельфін» сів біля крутої стіни коралового палацу. Я знічев’я спрямував механічний щуп на рожеву брилу, що примарно сяяла в зеленкуватому промінні, і відколов від неї шматок. Він помалу покотився вниз, здіймаючи каламуть. За ним тягнувся жовтуватий шлейф. Одразу ж налетіли рибинки, оточили шматок, що відірвався, трепетним кільцем. — Ви почастували їх смачним обідом, — сказала Валентина, — не так-бо просто дістатися їм до поліпів — жителів підводного хмарочоса. — Вони аніскілечки нас не бояться. Мабуть, аби людина народилась у воді, то їй простіше і жилося б, і полювалося. — Можливо. Однак тоді б відпала потреба будувати, адже температура тут постійна, ні снігу, ні бурі, ні спекоти. З самого початку більше можливостей для самовдосконалення: швидше плавати, швидше мізкувати. Не потрібен одяг, не потрібне житло, і немає загрози голоду. — А навіщо тоді мізкувати? Мозок нібито й ні до чого. — Ні. Адже потрібно обманювати підводні течії й чути, коли йде шторм, хоча він іще й за сотні миль. І ставати на герць з акулами. А коли ще й стежити за режимом плавання… — Знаю, знаю. Дельфіни! Ось хто вміє це робити. — Ну що ж… У них є чого повчитися. Цивілізація ідеальна, коли взяти їхні стосунки із середовищем. — А я вже уявив людський еквівалент такої цивілізації. — І розповів Валентині про ефект самотини. (Справді, хіба тут не рівновага між суб’єктом і середовищем?) Вона не вловила легкої іронії і сприйняла паралель цілком серйозно. Виявляється, вона теж розмірковувала про щось таке. Тільки в неї все складалося інакше, і її уявний експеримент здійснити було не так уже й важко. — Дерев’яна хатина. Чотири вікна. Двоскатний дах. Перед вікнами кульбабки, маргаритки, хай навіть бур’ян, — називала вона поволі все, що зараз їй хотілося б побачити. — Лісова дорога без асфальту. І нею треба довго йти — до іншого житла, на роботу. Добре, коли сонце. Добре і взимку, коли сніг, буран. Хай навіть дощ, сірий, затяжний. Бачила на картині таку хатину. — Мрія, — сказав я. — Кажуть, подекуди на Півночі рибалки й досі живуть у таких хатинах. Але побувати в таких місцях мені не випадало. — Нудьгую іноді, — сказала Валентина. — Корали, омари, восьминоги, водяні лілії, пальми, а справжньої землі немає! — Розлучатися. Скучати. Повертатися. Радіти з повернення. Так? — Авжеж що так. Інакше нудьга несосвітенна. Крізь прозорий корпус ми бачили світло-зелені хвилі, що перебігали по стрічках водоростей. Вони здригалися від пухирців, що порскали вгору, від метушні пістрявих, золотих та срібних риб. Раптом серед нас з’явився Ольховський. Він стояв перед нами. Обличчя його було серйозне, як ніколи. Я здригнувся, а потім уторопав: тут повний зв’язок с «Гондваною». Справжній ефект присутності. Ольховський сказав: — Повертайтеся хутчіш. Курс — на «Гондвану». За хвилину може статися землетрус. Минуло півхвилини. Ми віддалялись від підводних скель. Нас наздоганяли хвилі. «Дельфін» гойднувся, випрямився. Пружні удари, поштовхи. Спрацювала аварійна сигналізація. Я чув якийсь тонкий комариний писк. Низько гула сирена. Глухий шум і знову поштовхи та удари. І раптом тиша. І низка перлинних пухирців, що перетнула ілюмінатор. Землетрус припинився несподівано. Море затихло, хвилі котилися за обрій. «Дельфін» тримав курс на корабель. Нас відділяли від нього тридцять хвилин доброго ходу. * * *

— Мене дивує не планета, не зірки-близнята, — уголос розмірковувала Валентина. — І навіть не те, що там знайшли життя. Незбагненним є інше: як могло статися, що зонд приніс звідти один вид рослин? І нічого більше. — Що ж тут такого? Випадкова проба грунту. Що вхопив, те й лишилося. Навряд чи автомат спіймав би інопланетну рибину. — Доведеться відкрити вам істину. В літрі звичайної океанської води десятки тисяч щонайдрібніших організмів. Бактерії, водорості, якісь личинки. Зачерпніть склянку води у будь-якому місці нашого маршруту — і ви мимоволі відберете в океану тисячі корінних його мешканців. Занурте пробник у мул — він принесе стільки живого пилу, що й комп’ютер не перелічить. Вона відійшла до пластикової стіни, натиснула пальцем невидиму кнопку, стіна розсунулася. Там були… книжки. Вона швидко вибрала том у старовинній оправі. Почала гортати його, вишукуючи потрібну сторінку. Книжка була така стара, що з неї, як я здогадався, не зняли навіть електрокопії. — Ось, — сказала вона, — послухайте. «На темному щільному мулі лежала яскрава червона креветка. Вона здавалася вирізьбленою з коштовного каменю. Поряд з нею вони побачили велику плоску рибину, яка «дивилася на велику металеву кулю величезними очима. І жоден з них не зміг збагнути, навіщо рибі очі, коли вона живе на такій глибині». — Звідки це? — Опис першого занурення на дно Маріанської западини. Батискаф «Трієст» з Пікаром та Уолшем на борту. Класика. Сива давнина. — Ну що ж, — зауважив я, не зовсім розуміючи, до чого вона хилить, — опустився б у цьому місці який-небудь космічний зонд з далекої планети, він би уполював цю креветку. Можливо, і рибину теж. — І все-таки мікрокосмічні організми, які стали б їхніми супутниками, розповіли б про життя на нашій планеті більше. І за ними найперше і полював би посланець із космосу. — Доведеться повірити. — Це просто. Одноклітинні — основа, фундамент «харчової піраміди». Без них життя немислиме. Навіть кисню нам забракло б без крихітних водоростей. Зовсім не ліси — легені нашої планети, а океан. Бо зелені клітини, що живуть у його водах, поглинають три чверті вуглекислоти. Значно більше, ніж джунглі, тайга, гаї всієї Землі. — Це я знаю. Проте мене не влаштовує такий енергетичний підхід. Був би я конструктором, не став би споруджувати апарат для доставки мікробів, фагів, амеб. Просто нецікаво. Це майже не життя. Вона дзвінко розсміялася. Однак схаменулась, і очі її посерйознішали. — У вас промовляє інстинкт мисливця, але не дослідника! — Хіба біолог відмовиться від великої дичини? Із сузір’я Кита, наприклад? — Ми говоримо про різне. Зовсім недавно виник новий напрямок у біології. У нього складна назва. Навіть біологи називають цю науку скорочено: нанологія, наука про загальні властивості й системи мікроорганізмів та найпростіших. Дехто, наприклад, вивчає тільки способи пересування. Рушії коловраток скидаються на казкові квіти, коліщатка годинників, фантастичні турбіни або пропелери. В інфузорії є безліч вій-весел, але діють вони за програмою: уздовж тільця пробігають хвилі стиснення. Одразу і хвилевий і весельний механізми. Фахівцеві досить ознайомитися лише з цими маленькими створіннями, перекласти те, про що мовчазно розповідають «живі креслення», на мову математики — і відкриється дивовижна картина. Можна побудувати таку машину: на вхідному кільці — пробірка з мікроорганізмами, а вихідний пристрій повідомляє про параметри кораблів, авієток, навіть ракет. — Чому ж цього й досі не роблять? — Усі розв’язання давно одержано в інші способи. Візьміть дві проби грунту в різний час — і бактерії та водорості розкажуть вам про цивілізацію все: про застосування металів, про хімію, технологію, навіть про зовнішній вигляд розумних істот, що населяють планету. Мікроорганізми живуть зовсім в іншому вимірі: наш місяць для них — ціла епоха, за десятки років вони змінюються, перероджуються, закріпивши в генах усі зміни. Потрібно тільки розшифрувати. Я вже не кажу про організми, створені штучно, — для переробки руд, для контролю за середовищем, для синтезу ліків, для лічильних машин… Якби раптом перестали працювати всі заводи й фабрики, всі морські судна повернулися б у порти, то океан, мабуть, став би чистішим, ніж у часи первісної людини. Про це, самі того не відаючи, подбали б мільярди й мільярди істот, яких можна розгледіти лише в мікроскоп. Океан завжди мовби протистояв натискові цивілізації. Ми зобов’язані йому життям. За ступенем цієї протидії неважко судити про цивілізацію. Гадаю, з цим-бо вже ви погодитесь… Планету, на якій буяє тільки один вид, уявити майже неможливо. Так само, як нормальне дерево з одним-єдиним листком. Адже життя схоже на дерево, на річку з багатьма притоками. — Я думаю, та планета незаселена. Тобто там немає… інопланетян. — Розум з’являється потім. Спочатку панує стихія. І не міг їй протистояти один організм. Він мав або загинути, або започаткувати дерево життя. Навіть якщо колись був закинутий туди волею випадку. — Не забувайте, адже це інший світ. — Маріанська западина — теж інший світ. — Ні-ні. Не згоден. — А я відчуваю, що це так. Тільки пояснити як слід не можу. Послухали б ви Сооллі… — Хто це — Сооллі? — Біолог. У неї скоро день народження. — Сооллі? — пригадав я. — Це така мила фрау з темним хвилястим волоссям, в окулярах? Валентина кивнула. …«Дельфін» пірнув у бірюзову, що вже заспокоїлася, воду. Під нами підводний хребет. На екрані він виглядав мертвим бурим здуттям, яке обпік хтозна-який вогонь. «Гондвана» була вже попереду, проте ми швидко наздоганяли її. Я із задоволенням, як Енно, пробурчав упівголоса: «Нас розділяє дев’яносто миль». Стільки показував дальномір, настроєний на корабель, і я розумів тепер мову «Дельфіна», знав, що бачили та чули його очі й вуха, довіряв йому, як самому собі. Це важливо, аби машина була зладнана так, щоб викликати до себе симпатію. Мабуть, так само Ольховський чи Енно відчували «Гондвану». Я взяв у Валентини управління і рушив до корабля по кривій атаки, яку жартома розрахував тут же, за даними допотопного навігаційного посібника з-поміж книжкової давнини. Спалахнув червоний вогонь: «Дельфін» не мав бажання до такої погоні. Після другого попередження апарат не скорився мені й пішов сам, колишнім курсом. Валентина, здається, збагнула… Ми перевалили через хребет. На іншому його схилі, похмурому й голому, виросла велетенська півсфера. Вона слабко світилася. За нею вгадувалися підводні хмарочоси неправильної форми з червоними тьмяними вогнями у проймах округлих вікон. Ніби місто мертвих. Широкий проспект спускався по схилу вниз, у підводну долину, і губився в її глибинах. Вздовж нього тягнулися сяючі труби. У кожній з таких труб помістилася б «Гондвана». — Підводна станція? — запитала Валентина. Я кивнув. Там, на цьому підводному заводі, під кілометровим ковпаком палало дейтерієве сонце. Сліпуча куля була жарка, як наймолодша зірка. Вона ненаситно заковтувала воду — тисячі тонн за хвилину, сині промені розділяли її на протій, дейтерій та кисень. Дейтерій надходив у велетенську топку, живив кулю і давав гелій. Кисень та протій струмували по вічно сяючих артеріях на континенти. Це було пальне. Таке ж чисте, як первозданний дощ, але свіжіший і життєдайніший за нього, бо легка вода — диво, якого не знали древні. Протій згоряв, наче порох, у мільярдах машин. Вони вдихали разом з ним кисень, а видихали водяну пару, звільнену від дейтерію. Легкі дощі живили річки Землі, напоювали дерева й трави, розлоги та луги. Ми дихали повітрям, схожим на гірську хмару, зігріту жаром блискавиць. У наших судинах текла легка гаряча кров, ми були легкими й стрімкими. Ми краще, ніж пращури, пізнавали таїну митей, між якими пролягло минуле і майбутнє.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка