Володимир Щербаков Сім стихій



Сторінка1/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.78 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Annotation


У книзі розказано про зустріч землян з інопланетним життям, з представниками інших цивілізацій, які цікавляться освоєнням енергії Сонця і зірок. Роман ставить проблеми повного розкриття творчих можливостей людини на Землі. До складу роману увійшли також оповідання «Загадкова жінка» та повість «Берег Сонця», які раніше публікувалися окремо. Володимир ЩербаковЧастина першаВ ДОРОГУСПРОБА РОЗПОВІСТИ ПРО СЕБЕЗАБУТИЙ ЧОВЕНВАЛЕНТИНАЗНАКИ НА КАМЕНІФІТОТРОНРОЗПОВІДЬ ЯНКОВАБІЛЯ ЗЕЛЕНИХ ДВЕРЕЙДЕНЬ НАРОДЖЕННЯУРИВКИ З НЕОПУБЛІКОВАНИХ ІНТЕРВ’ЮОСТРІВСПІВАЮЧА ПІЩИНКАЄ ТАКА ГРА: «ОБЕРЕЖНО УВІЙТИ…»ІНТЕРЛЮДІЯ: ОКЕАНЧастина другаПІВНІЧЛИСТДЕ ХОВАЄТЬСЯ ЛІТОНІЧНІ ВОГНІМІСЬКА ІНТЕРМЕДІЯМІЙ ДВІЙНИКПРОВОДИ СОНЦЯЯК ЦЕ СТАЛОСЯ«КОВЗНУЛА ПТАХА, НАЧЕ ЧОРНА ТІНЬ…»ГАРМОНІСТ. НЕЗНАЙОМКА З ДИТИНСТВАМОРСЬКІ КЛАВІРИАЇРАЧастина третяБЕРЕГ СОНЦЯЕЛЬ НАД РІЧКОЮІЗ ЩОДЕННИКА ІРИНИ СТЕКЛОВОЇДВОХСОТЕ ПОКОЛІННЯАЇРАЗ БРОНЗОВОЇ ЕПОХИ У КОСМІЧНУКАТАСТРОФАСТРАТЕГІЯ ПОШУКУСВІТИЛЬНИК ВСЕСВІТУІЛЮЗІЯ. СТРИЖІ НАД ПАГОРБОМЗДРАСТУЙ, «ГОНДВАНО»!ТАЙФУНВТЕЧАІНТЕРЛЮДІЯ: ГАРМОНІСТСЛОВА І СЕРЦЕЧАС ДІЯТИ

Володимир Щербаков
Сім стихій
Науково-фантастичний роман


Частина перша
«ГОНДВАНА»


В ДОРОГУ


Місто стало схоже на білу хмарину. Поряд бовваніло громаддя сопок, воно помалу застувало світло. Похилі чорні спини їх поверталися, неквапом вишиковуючись у ряд. «Гондвана» виходила в затоку назустріч океану. Я стояв на палубі до опівночі. Вітер доносив з далекого берега подих осені, перших морозів, снігу, що випав на гірських перевалах, свіжість лісу. А над головою — високі, по-південному яскраві зорі. Палуба непомітно обезлюдніла. Я спустився в каюту, відчинив вікно-ілюмінатор. У мій сон увійшла заграва міста над морем, що плинуло кудись далеко-далеко, край світу, і я силкувався пригадати (так само у сні, звичайно), де ж це я її щойно бачив? І темні спини сопок при березі, і незмигний блиск зірок?.. Сон закінчився. За бортом щось коїлося: хвилі легко підштовхували корабель, і накочувався іноді шквал, і невсипуще море гомоніло й наспівувало голосами північних і західних вітрів про таємниці та давні історії. І так, здавалося, триватиме вічно: ні автострад, ні террапланів, ні башт із скла, бетону та пластику. Ні редакційної метушні… Над ранок переді мною знову постав острів. Звичайний острів, що його може уявити кожен. І човен. Я повантажу в нього місячний запас провізії у надвечір’я, коли море облямоване прощальним багрянцем, відчалю од борту. Нехай будуть довгі дні шляху — я увійду в синяву мовчазної бухти. Острів повинен бути незаселений, приблизно миль із п’ять по колу. Він може бути гористим, з печерами, скелями, гротами або, в найгіршому випадку, рівний, наче стіл, проте з пальмовим гаєм та лагуною — там, у перлинному вінці прибою, шукав би устричні черепашки, пірнав за крабами, кидаючись навтьоки від акул та восьминогів. Такий перебіг подій видавався аж занадто знадливим, коли перегортав напівзабуті книжки. Прогулянки у батискафі — розкіш не для морських блукальців давніх часів — не могли вирятувати від терпкої ностальгії. Врешті, всі наші віддалені пращури вийшли з лагідної морської безодні, а дехто, у кого мозок трохи більший за людський, устиг і зумів повернутись у розкішні життєдайні краї (дельфіни, наприклад, або касатки). Отже, острів… З колод, що їх викинув прибій, я склав би хижку, дах покрив би листям (очевидно, пальмовим), прорізав би два вікна — одне, величеньке, до берега, друге, трохи менше, виходило б на схил, порослий чагарями. З широкої дошки збив би стіл, два стільці, полиці; зошити, нотатники — тільки з висушеного листя (писати довелося б пензликом, але чим більше зовнішніх перешкод самому процесові писання, тим краше виходить). І стіл, і стільці, і полиці пахли б морем, водоростями, рибою. З каменів я змурував би камін. Підлога, мабуть, була б теж кам’яною. Із шкаралупи кокосового горіха — лампа, яку треба заправляти акулячим жиром і темного зоряного вечора ставити на камін або на стіл. Під вікном шеберхали б суходольні краби та ящірки, жебраючи подачку. В кутку хижі висіли б величезні низки сушениці з плодів, про їх смак я знаю з багатьох описів — вони борошнисті й солодкуваті. Ефект самотини — так я назваз для себе цю звабу морем та незаселеними островами з пальмами і бурштиновими берегами. Я чудово усвідомлював, що островів таких лишилося небагато. На великих, давно обжитих островах на кожного краба припадає по два терраплани або елі. Проте навіть там, коло берега, на дні ще квітували первісні сади. У підводних джунглях бродили вкриті панцирами істоти, повзали морські зірки, пурхали риби-метелики і, наче казкові гроти та замки, височіло громаддя коралів. Мріяти про таке має право будь-хто. На те й уява, аби подумки експериментувати. Іноді я ловив себе на спокусі якомога більше взнати про людину з того, як вона ставиться до таких ось намірів. Проте майже не мав певності, чи знайдуться у мене на «Гондвані» спільники? Корабель вирушав у свій п’ятнадцятий дослідницький рейс, отже, люд його до романтики вже трохи призвичаївся. Океани. Вулкани. Підводні хребти. Заповідні архіпелаги. Флора та фауна всіх континентів. Це їхні будні. Що там мої недільні прогулянки на елі чи місячні подорожі! Я вже не кажу про ті острови, на які і елям, і террапланам сідати — зась. (А «Гондвана» до них мала доступ, бо як же інакше!) Вражали безлюддя, тиша, в усьому — непоквапність. «Гондвана» мовби принатурювалася до океану. Мовби тільки так і можна було збагнути його вдачу, вивідати ще одну таїну. Поштиві кібери сновигали всюди, але частіше все ж намагалися не попадатися на очі. Невдовзі я зрозумів чому: на борту «Гондвани» був Енно. Якось уранці ми з ним познайомилися. …Світанок. Сонце ось-ось випірне. А поки що дедалі яскравішає червоне світло над сірою незрушною гладінню. Я піднімаюся на палубу і бачу незвичайне пожвавлення. Виблискуючи полірованими боками, метушаться кібери. І кожен старається за двох. (Хоча, можливо, так тільки видавалося: адже механізм точно розрахований, більше за те, що йому дав творець, з нього все одно не витиснеш). І раптом з’являється ставний бородань. Зовсім не старий. Погляд світлих очей — гострий, серйозний. У лавах роботів — сум’яття. Декотрі падають. Решта кидається врозтіч! — Щоб і духу вашого тут не було! — кричить бородань і погрожує їм услід кулаком. Я не без цікавості спостерігав цю сценку. Снасть у руках бороданя ніби жива. Пальці довгі, чіпкі. «Попрацювати не дадуть, — бурмоче він, — дармоїди, йолопи царя небесного!» Він спритно в’яже канати, примоцовує їх до електричної лебідки, оглядає планктонні сітки, донні трали, якісь складні глибоководні машини хитромудрої конструкції та незрозумілого призначення, перевіряє шланги, датчики, проводи. Несподівано він обертається до мене. — Підходь, навчу! Кіберу це ні до чого, а людині згодиться. Я підійшов ближче і почав уважно спостерігати. Коли чесно, то ще ніколи в житті я не бачив чогось такого. — Тридцять три морських вузли — це перший ступінь нашого ремесла, — сказав бородань ніби сам до себе. — Ось ці два троси, — голос його зазвучав сильніше, — зв’язані прямим вузлом, це означає, що розв’язати його непросто, коли затягнеться. Якщо троси товсті, то треба неодмінно вставити клевант, бачиш? А ось рифовий вузол розв’язується швидко… І він показав мені, як в’язати канати, як кріпити трос до скоби дрека; дізнався я також, що таке рибальський штик, найтови, бензелі, талрепи. — Мене звуть Енно. — І він подав мені руку. — Гліб, — назвав я себе. — Журналіст. — Тут усе справжнє, — похвалився Енно, — фали, гордени, шлюпбакштанги, шкоти, стеньги, щогли — усе з природного матеріалу. Прядиво, рангоутне дерево, сталь. Де ще побачиш таке? Дехто бурчить, звісно. Не без цього… Та чи мало диваків на світі, га? Повз нас прошмигнув невеличкий голубий кібер. Енно гукнув його назад, діловито огледів, потім запитав: — Ану, скажи, друзяко, як в’язати шкентель з мусингами? Кібер заблимав і замислився. — Відповідай, коли старші питають. — Не знаю, — простодушно зізнався кібер, — прошу вибачити. — Все гаразд, — сказав Енно, — справний. Я їх, лебедиків, іноді перевіряю: коли починає вигадувати, значить, списуй з корабля. — А без вас вони упоралися б? — Може, і впоралися б, але я не дуже даю їм експериментувати. У них інший спосіб мислення, та й з практичними навичками біднувато. Боюся, наплутають. Ми ще довго говорили, і я впевнився: хто-хто, а Енно не відмовився б побувати на острові! Того дня ми вийшли з ним в океан на вельботі. («Гондвана» всю ніч прямувала на південь, а тепер зупинилася над підводною долиною, про яку майже нічого не знали: важко було взагалі говорити про її курс; далі плавання «Гондвани» нагадувало броунівський рух). Вельбот був чарівно тихохідний і ненадійний. Проте Енно так розхвалював його морські якості, що я мимоволі спробував поглянути на нього іншими очима. І крихітна мрія про острів злилася віднині з вельботом Енно: нічого іншого мені й не було потрібно. …Ми йшли із швидкістю близько двадцяти вузлів і невдовзі опинилися в смузі прозорої блаватної води, теплої, наче молоко щойно з-під корови. Метрів за сто від нас почувся плюскіт. — Пощастило! — вигукнув Енно й одразу ж узявся налаштовувати линву з чималим гачком (єдиний дозволений пристрій для лову). На гак він насадив макрель і тримав її напоготові. Вельбот він вів так обережно, що це стало схожим на справжнє полювання. Тепер я розглядів: попереду, зовсім поряд з нами, куняла велетенська манта. Скат завмер, розпрямив крила, і його пласке голубувате тіло видавалося неживим, млявим, безвільним. Лише вирячені очі, як я помітив за мить, очікувально-сторожко і нелячно роздивлялися нас і нашу немудрящу снасть. На наживку цей звір кинувся стрімко й жадібно. Макрель, насаджена на гачок, ледве встигла попасти у воду за два метри від борту, поряд із розпластаним тілом, над яким мерехтіли блискітки світла від легеньких хвильок. Морський чорт ухопив гачок з рибою, і линва почала розмотуватися так блискавично, що я перелякався. Ривок. Волосінь натягнулася, і її повело вбік. Вельбот клюнув носом і пішов на повідку в упольованого нами ската. Нас розвернуло трохи проти вітру. Ще ривок. Линва змінила напрямок. Борт заскрипів, наша посудина нахилилася, і нас затрясло: ніби у воді швидко і нерівно завертілося велетенське зубчате колесо. Ні, риба не тягла нас уперед чи назад: скат, напевне, не мав аніякісінького бажання катати нас задурно. Він вибрикнув, наче розлючений огир. Ми не бачили його, і тому здавалося, що трос сіпався сам по собі, з чудернацької забаганки якихось сил, які досі чаїлися у безодні океану. Мені стало лячно. Хто знає, що там, у непроглядній похмурій глибіні справді коїться? Чи не станемо й ми чиєюсь здобиччю? Ще кілька нестерпно довгих хвилин. Скат поринав дедалі глибше. — Вилов не на наші зуби, — сказав Енно і почав натоптувати люльку, як справжнісінький морський вовк з кіно. Скат зманеврував, знову шарпонув за линву, Енно не встояв на ногах — і люлька полетіла за борт. Вельбот нахилився так, що мало не зачерпнув бортом води. Тоді Енно дістав з футляра широкий ніж і полоснув по натягнутій, наче струна, линві. Позбувшись тягаря, кінець її стьобнув по борту батогом. Наше полювання було невдалим, проте мене це не засмутило. Енно здавався чародієм, єдиною людиною, котра ще має хист управлятися з човнами, вітрилами, якорями та іншими атрибутами морської давнини. Я сказав йому: — Тільки два засоби пересування підходять тобі, Енно. — Це ж які? — Вельбот і машина часу. …Вечір. Тепле пустельне море. Воно заснуло. Ми стоїмо на якорі: внизу ледь світиться глянсувата вода, над нею височіє простора палуба, освітлена яскравими вогнями кают. А над головою — незгасні вогні зірок, їхнє проміння приходить з усіх куточків простору та часу. У безмежжі простору світло від них мчить незнаними шляхами, бо ті шляхи, що їх виміряли й вирахували астрономи, вже стали давньою давниною, поки небесні вогні сягнули нашого зору. Майже опівночі подув рівний дужий вітер. Я хотів був піти з палуби, однак побачив неподалік двох чоловіків. Один з них був високий і худий. Я впізнав Енно. Поряд з ним спалахнув червоний ліхтар, його проміння ковзнуло по палубі й зметнулося вгору. І мовби розтануло. «Локатор», — здогадався я. Управляв ним молодий хлопець. Енно мовчки спостерігав. Я підійшов до них. — Познайомтесь, — сказав Енно, — навігатор усіх наших автоматичних апаратів — зондів, батискафів, метеорологічних ракет, глибинних бурів. Хлопець привітно, трохи неуважно кивнув. — Мій учень, — додав Енно. Червоне світло спалахнуло знову, ніби довкола розхлюпали червоне чорнило. — Є контрольний сигнал. З антеною все гаразд, — неголосно сказав навігатор. — …Гліб, Микола, — назвав Енно наші імена. — Запуск? — здогадався я. — Є поправки на вологість і температуру, — неголосно сказав Микола. — Запуск, — сказав Енно. — Зараз піднімемо заатмосферну станцію. — Це вона? — я показав на округлий полірований контейнер, по крутих боках якого у такт з поворотом антени ковзали відсвітки. — Ні. Це енергоємкість. Станція на кормі. — До запуску готовий, — сказав Микола. — Зараз піднімемо. Не поспішай… Де ж це моя люлька? — Енно розгублено бгав у руках кисет. — Ми її втопили, — нагадав я. — Еге, це була манта! — захоплено пробурмотів Енно. — Нам сьогодні пощастило. — Пощастило манті, — уточнив Микола. — А не Енно Рюону, який удруге не знаходить свою люльку. Відсалютуємо океану! — У моїх літах можна дозволити собі розкіш бути трохи неуважним, — спроквола, чітко вимовляючи кожне слово, виголосив Енно і раптом вигукнув: — Давай! Тієї ж миті клацнув стандарт часу. Запрацював іонний двигун. Мовби легкою заметіллю обвіяло корабель. Над водою заграла веселка. І одразу ж потьмяніла. Жбурляючи іскрами, зелена пляма знялася над нами, на мить погасила зірки й шугонула в небо, залишаючи на воді відблиски. Микола прикипів до спостережного приладу. Мені вже давно станція згубилася з очей, а він ще довго по цьому стежив за її польотом. — Усе. Пропала… — втомлено й весело сказав він. — Пора, — сказав Енно. — Тепер її слід лишиться тільки на стрічці. Вона злилася із зірками. З туманностями. І її не розгледиш. Я зазирнув у кришталеву ополонку оптичного індикатора. Що це?.. Там мерехтіла зелена іскра. Станція? Вони по черзі підходили до приладу. Довго радилися, поки зелена цятка повзла з півночі на південь, перебираючись з одного сузір’я в інше. — Супутник? — нетерпляче запитав я. — У тім-то й річ, що ні… — задумливо мовив Енно. — Супутники я розпізнаю як людей. З вигляду. За портретом. Та й він так само… Микола. — Інша станція? — Ну, ні! Сьогодні це наш квадрат. І нікому не дамо права тут працювати. Нам надали зовсім крихітну діляночку, градус на градус, і до того ж на одну добу, але забрати її ніхто не може. — Порадитися з комп’ютером? — запитав Микола. Енно скривився, помовчав, потім сказав: — Гаразд. Ледь чутне клацання клавішів… нуль-один, три-три, п ять-два… шифр сектора, астрономічні координати, адреса оперативної та довгострокової пам’яті. Нічого. Двадцять світляних нулів. — Адресує до центрального пункту, — втомлено і розчаровано сказав Микола. — Ось вони, комп’ютери, — пробурмотів Енно. — Що в них закладеш, те й візьмеш. А коли треба… — І він безнадійно махнув рукою. — Звернутися до центрального? — запитав Микола. — Немає сенсу, — відповів Енно, — нас швидко повідомлять з континенту, в чім річ. Будемо чекати. — Що б це могло бути, як ви гадаєте? Моє запитання було чисто риторичним. — Усе що завгодно, — скоромовкою відповів Енно. — Виходить, ми не дужчі за комп’ютери, — глузливо мовив я. — На жаль, ні. Не дужчі й не розумніші, — цілком серйозно, наголошуючи на кожному слові, відповів Енно. СПРОБА РОЗПОВІСТИ ПРО СЕБЕ


Колись давно-предавно жив я у казковому краю, де були гори й річки, озера і тайга, чисті сніги і просторінь морських заток; отож куди б не вирушив, неодмінно потрапиш до моря, до його берега. Вода — до обрію, навесні синя, аж очі вбирає, і над нею чайки та перелітні птахи. Пам’ятаю кілька відтінків води влітку: синій, зеленкуватий, голубувато-сірий, свинцевий, сріблясто-жовтий; й усі тони і напівтони живі, об’ємні, бо світло, проникаючи у глибінь, запалює все море, і кожну хвилю, і кожен гребінчик на ній. Приплив швидкий, шалений, пінистий. У вузькій скелястій розколині кипінь води довго терзала плоскодонку з пробитим днищем, лише через кілька днів винесло її у відкрите море. Хіба не свідчення морської катастрофи? І ось що дивує: яку б силу книжок я не прочитав, яких би розповідей про лиху долю людей, що побували у бувальцях, не начувся, а згадаєш про море безсонної ночі, і ось уже вона — стара дірява плоскодонка з далеких днів дитинства, і чужі слова й розповіді відступають перед нею, а найнеймовірніші на перший погляд випадки із книжок та журналів швидко забуваються. Що я можу пригадати? «Марію Целесту», «Титанік»… А скільки прочитано! Відливи стрімкі, щедрі. Оголюється кілометровий обшир сірого піщаного дна, раптом з’являються свічада озер, ковбані з водою, галявинки з водоростями, що безсило повисли на камінні, з-під ніг кидаються врозтіч кремезні прибережні краби, морські їжаки стискують голки і на очах вростають у пісок, риб’ячий дріб’язок копошиться в калюжах, великі черв’яки самі даються до рук — наживка, яку залюбки бере навага. Привілля. Коли було сонячно, перед нами щоразу поставав новий світ, волого сяючий, знадливий. Якщо над крутими прибережними сопками блукають тумани, у бухті затишно й трохи сутінково, прибій утихомирюється, весла лягають на воду м’яко, човен пливе швидко — полюбилися нам і такі дні. Переправившись через бухту, ми розкладали на гальці багаття, ставили чай у бляшанці, на пласкому розжареному камінні смажили рибу, а потім ловили крабів або збирали на крутосхилі сопки водянисту шикшу. Якось, повертаючись у порт, побачили: величезний корабель, що стояв біля причалу, раптом почав розвертатися кормою. Маневр видався нам безглуздим. Ще мить — і корма теплохода зачепила буксир, що стояв поряд. Долинули тривожні гудки, верескливо озвалася сирена. Все у порту раптом зрушилося. Сполошено заметався промінь прожектора. — Тягун, — коротко сказав Янков. Уже значно пізніше я дізнався: причина тягуна — від внутрішніх хвиль. Нібито накочується невидимий, але потужний вал, який зрушує з місця кораблі, зриває їх з якорів, починаються аварії та зіткнення. А того далекого дня мій супутник коротко сказав: «Море згойднулося». І я повірив. Янков був на рік старший за мене, але знав удвічі більше. Я шанобливо називав його Борисом і охоче виконував при ньому обов’язки юнги: бігав по весла, відв’язував човен, веслував. Ми не були товаришами. Морські походи випадали мені вряди-годи. Найчастіше Янков вирушав у мандри на човні із старшокласниками. Я почувався ображеним, однак через кілька днів, коли він по-приятельськи заклично гукав мені з вулиці і я бачив, що він одягнений по-морському, прикрість ураз забувалась, і я квапливо лаштувався в дорогу. Вулиця наша називалася портовою: вона похило спускалася до самого моря. Коли я розмірковую про минуле, то воно мовби розростається: приморське місто губиться за пружком уявного обрію, його вулиці перетворюються на святкові проспекти, вогні зливаються у сяєво, і я ловлю себе на думці, що свого часу так і не обійшов його пішки. Портова вулиця теж стає довшою, і я не пригадую, чи багато було там великих будинків і де вона закінчувалася з протилежного боку від моря. Та частина міста, в якій я жив тоді, розкинулася по всьому положистому схилу узвишшя (його можна назвати пагорбом, може, навіть сопкою). З цього узвишшя добре було видно долину, і там теж стояли будинки. Річка в долині розділяла місто на дві частини. Висячий міст ми знали добре. Влітку біля річки цвіли на піску іриси, великі сірі птахи підлітали до води, сідали на гранітні валуни й поспішно відлітали, тільки-но наша ватага з’являлася на березі. Річка з прозорою водою кілька разів змінювала русло і губилася у сопках. Повітря там видавалося синім, густим. І коли сонце після довгого ясного дня хилилося до заходу, синява густішала ще більше, і долина пропадала у ній. Лише зелені від кедрового повзунця гори височіли на тлі неба чітко, ніби намальовані. Це були другі ворота до моря. Річка квапилася до бухти Глибокої. За мостом місто знову вибиралося на гору. Десь був і інший міст для террапланів. Здається, взимку ми бігали по ньому на ковзанах. Так ми потрапляли у зарічну частину міста, все ж ніколи не дістаючись до його околиці (навіть у Янкова на це сили не ставало). Влітку я добре бачив протилежний берег. Пополудні за річкою, на пагорбі, світилися жовті стіни високих старих будинків. І цей незначущий, здавалося б, спогад завжди тривожить мене. Жовті стіни далеких будинків видавалися недосяжними, але там були люди, яких я зовсім не знав і які жили своїм життям. У цьому я вбачав таїну. Мабуть, у дуже великому нинішньому місті нічого такого відчути не можна: далину застують хмарочоси. Взимку вечоріло швидко, тільки снігові обшири у розлогих виярках висяювали призахідними вогнями, потім лишалося холодне імлисте світіння. Під п’яту годину і воно згасало, тануло. * * *

Зовсім давно, ще до школи, я любив блукати по здиблених вітром кучугурах. Жили ми тоді ще не в місті, а далеко від нього, на метеостанції. У селищі було двадцять-тридцять старих-престарих будинків. На гребені пластикового даху над нашим під’їздом іноді я бачив білку. Наполохавшись, вона стрибала на одну з модрин, що росли поряд (їх посадив мій дід), і завмирала на вершині дерева. Біля поваленого кедра за селищем після морозяних ясних ночей я знаходив лосячі сліди. Гадаю, рогатий довго тут вистоював, дивлячись на вогні людського житла і не наважуючись підійти, аби прихиститися від холоднечі поблизу осель. Білі куріпки скльовували бруньки з рожевих кущів, що стриміли посеред потрісканих камінних брил. Темні намистинки їхніх очей рухалися на тлі снігу, ніби ними бавився вітер. За ними, притиснувши хвіст, припадаючи й зупиняючись, ховаючись за заметами та білими горбами, повзала лисиця. Одного разу я побачив її зовсім близько: ми підкралися до зграї з різних боків. (Я всерйоз хотів упіймати куріпку руками). За великим сірим каменем шляхи наші зійшлися. Я побачив блискучі колючки очей, гостру звірину морду й завмер. Якийсь час ми дивилися одне на одного. Потім лисиця лінькувато пробігла повз мене, провалюючись у сніг, і, зупинившись віддалік, озирнулася. Якось я провалився: ішов, ішов та й бебехнувся в яму, притрушену снігом. Страху ніби не відчув. Я ледве дотягувався до глинистих проморожених країв пастки, вибратися з неї на волю мені самому не вдалося б. Я стояв на дні, по коліна у снігу, що впав разом зі мною. Не пригадую, щоб кликав на допомогу. Минуло десь із півгодини. Я побачив руку, простягнену мені, ухопився за жіночу рукавичку і видерся нагору. У моєї рятівниці було серйозне обличчя. Запам’ятав її зелене пальто з невеличким світлим хутряним коміром та зелену плетену шапочку. Одягнена вона була, певно ж, не по-зимовому. Здається, я забув подякувати їй (у дитинстві я іноді забував це робити). Ноги мої змерзли, і я подався просто додому. Вечоріло. Коли за хвилину-дві я озирнувся, жінки вже не було. Вона зникла якось непомітно. А коли я розповів про цю пригоду батькові, він на хвилю замислився і сказав, що такої жінки у селищі немає взагалі. — Але ж я бачив! — здивовано вигукнув я, намагаючись переконати його. — Могло привидітися, — сказав він з тією незворушністю, яку я не раз завважував у дорослих. Дивна, химерна історія. Продовження у неї не було. Проте я намагався вигадати його… Я не забув про ту жінку. * * *



…Минуло чимало років. В один із жовтневих днів я вивів ель на заміське шосе, що сяяло після сильної холодної зливи. Зі мною був товариш. Ми дали гаку, аби поглянути на новий міст, що утримувався на чотирьох металевих нитях. Над чистою темною річкою стелився білястий туман. Потім ми повернули на шосе. Машин не було. З коричневих полів ішов вологий дух землі. За полями виднілися лісисті пагорби. Ель злетів на підйом. Відкрилася легка прозора панорама озера: голубуватий ліс над масами димчасто-сріблястої води до самого обрію. Дорога попрямувала вздовж берега, і хвилини зо дві повз нас ковзало і струменіло вологе прохолодне повітря, настояне на глиці та озерних травах. Я вловив летючий аромат диму, смоли і меду. Ель бадьоро промчав повз озеро. — Шкода, дуже швидко, — сказав мій товариш, зачарований м’якими барвами осені. Я обернувся до нього і щось промовив. І тієї ж миті краєм ока помітив попереду нас велику кулю. Куля сяяла, наче величезна перлина. Це було рівне матове світіння з легким, ледь помітним рожевим відтінком. Ми швидко наближалися до неї. Попереду стіною стояв листяний ліс, прикрашений багрянцем та золотом. Я розрізняв там гарячі барви кленів і черемх, яскраво-жовтий колір осикового листя, вогненно-червоні плями кущів, велетенські крони дубів. Ель біг уздовж палаючої стіни лісів. Поряд з високим дубом, під самою його кроною, світилася куля. І біля неї стояла жінка. Я впізнав її. Та сама плетена шапочка і пальто з хутряним коміром: жінка з мого дитинства. На її обличчі мовби блукала усмішка. — Поглянь! — вигукнув я мимоволі саме тієї миті, коли впізнав жінку. Проте ель проскочив мимо. — Що там таке? — запитав товариш. Я махнув рукою. Надто довго довелося б розповідати. До того ж кулю він просто не помітив. Коли ми повернулися, там нікого не було. Лише ліс палахкотів, як і до цього, і його багряна стіна видавалася безконечною. …Можливо, у цьому й немає ніякої таємниці, просто мені привиділося, та й годі. Що ж до світляної кулі, то вона пробудила в моїй пам’яті історії, про які я почув від інших. Очевидно, це — загадка, коли говорити щиро, і цій загадці двісті років. Чимось куля схожа на лампу, що горить, проте ніби відгороджену невидимим ковпаком. Для мене зустріч стала символом зв’язку часу. Не виключено, що це один із проявів простору-часу, який так важко піддається вивченню. Проте загадку цю можна і не помічати, й не звертати на неї ніякісінької уваги.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка