Володимир Дрозд Листя землі Нові книги роману Про видання



Сторінка6/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

ряє, аби не заглядати голодними очима до чужої миски, тоді пішла. Побачивши мене, дядько Захар мовив: «Дусько, дай гості що-небудь поїсти, а потім я буду з нею балакать». Він був простий чоботар. І було у нього з Дуською аж семеро дітей. Після революції нова влада нарізала їм ділянку землі і допомогла побудуватися. Тепер діти виросли і притулилися до нового життя: старший син їздив на паровозі, інші працювали бухгалтерами, інженерами, лікарями. Так що тітці Дусьці було біля чого розвертатися, мусила б бути вдячною товаришеві Сталіну за щасливе життя. Але портрета вождя і учителя я у їхній хаті так і не побачила. Темрява свідомості ще не залишила дядька Захара і тітку Дуську: на покуті висіли самі іконні пережитки і блимала лампадка. Коли Віра поїла, дядько Захар став казати до неї: «Знаєш, дочко, тобі треба повертатися до технікуму. Продавай скоріше хату і їдь. Бо твоя матка трималася за сюю хату і померла. Так і ти зігнешся тілом і душею, калі у сій халабуді зостанешся». — «Дядько Захаре, у міськраді мені сказали, що наша хата конфіскована за борги, бо ми з матір'ю не платили ні ренти, ні страхівки, — зітхнула тяжко Віра. — Так що продавати нема чого». — «Не будь дурненькою, дєвко! — вів своєї дядько Захар. — Я уже знайшов тобі покупця на хату: на знесення. Ти продаси, візьмеш гроші, хай і невеликі, бо хто тобі за сюю розвалюху великі дасть, і — їдь». Я погодилася із дядьком Захаром, що мені ще було робити. Наступного дня він привів покупця, свого зятя, той заплатив мені за хату триста шістдесят карбованців. Але і тим грошам я раділа, мов дитина. Я купила дешевеньку, плетену з лози, валізу, склала у неї своє лахміття, зняла із покутя і поклала зверху портрет дорогого товариша Сталіна і пішла з дому. А вже прийшов зять дядька Захара із родичами своїми, щоб ламати його. Я довгенько стояла посеред двору і дивилася, як дім руйнують. Ось у кімнаті і кухні зірвали підлогу. Потім зняли фільончаті двері. Потім вийняли рами вікон. Дім дивився у мою душу порожніми очницями. Серце моє розривалося від болю і туги. Я одвернулася і побрела на вокзал. Я намагалася іти глухими, окраїнними вуличками, аби не зустріти когось із міськради. Бо вважала, що вчинила величезний злочин, продавши хату на знесення. Що сказав би на це дорогий товариш Сталін, якби дізнався про таке? Радянський народ напружує усі сили, аби прискорити під мудрим сталінським керівництвом соціалістичне будівництво, а я торгую конфіскованою хатою. Ось, думаю, доженуть, однімуть гроші, ще й заведуть до міліції. Що мені робити тоді, як жити: ані притулку, ані грошей. І на вокзалі я насувала на очі хустку, щоб ніхто мене не упізнав. Нарешті купила білет на поїзд. Поїзд мав рушати хвилин через двадцять. А його усе нема і нема. Здається мені, що вже не двадцять хвилин проминуло, а двадцять годин. Нарешті потяг підійшов, я зайшла до вагона і тільки тут полегшено зітхнула. Поїзд рушив. Я сіла біля вікна і задумалася. Прощай, Мньов, прощай, дитинство, прощайте, мамо і тато. Що буде зі мною завтра, сама гаразд не знаю. Попереду — пустеля, населена людьми, для яких я — чужа-чуженна. Ніхто і ніде на мене не чекає, ніхто не виглядає мене, чи прийду. Нічиє серце у всьому величезному світі не скучає, не плаче за мною. Чи є я на світі, чи мене уже давно нема — нікому до того найменшого діла. Якщо мене й не стане рангом, ніхто у цілому світі не згадає про мене: ось, її нема, де вона поділася? Потім ще подумала: якби я вірила у Бога, як мати моя забобонна, мені було б легшенько. Я розмовляла б із ним у душі, як із матір'ю та батьком, поки вони живі були. Але я — комсомолка і знаю, що Бога — нема, ніде нема, ані на землі, ані на небі. На землі — радянські трактори й паровози, а в небі — червонозорі літакі й аеростати. І більш — нічого. Бога нема — але є товариш Сталін, учитель і вождь. Людей у вагоні було мало, біля мене ніхто не сидів. Я поставила валізу на сусідню лаву, відчинила її. Зверху лежав портрет товариша Сталіна. Я нагнулася над валізою і поцілувала вождя і учителя. У високе чоло його, як цілувала мальованих на дошках богів, коли ще у Мньові була церква і мати водила мене, маленьку, причащатися. Сталін дивився з портрета суворо, строго. Мабуть, він усе ще не міг вибачити мені, що я продала конфісковану міськвиконкомом хату. Я їхала у порожньому вагоні і про все йому розповідала, як у мене життя складалося тяжко. А коли сказала, що не мала за віщо поїхати до технікуму, продовжити навчання, поки не продала хати, товариш Сталін зрозумів мої тимчасові труднощі і обличчя його випогодилося, уже він по-батьківськи усміхався до мене. І я радісно усміхнулася до нього, нашіптуючи схвильовані, вдячні слова… Ніхто у технікумі не чекав на мене і ніхто не зустрічав. Я зайшла до гуртожитку. Там літували знайомі дівчата, яким не було до кого їхати на канікули. Я переночувала в гуртожиткові, а наступного ранку поспішила до завідуючого навчальною частиною технікуму товариша Цибенка. Він підвівся назустріч мені з-за столу, простяг руку: «Ну, здраствуй, здраствуй, товаришко Жила. Як справи? Розказуй, що нового у Мньові?» І коли Віра про усе йому розповіла, каже: «Отже, ти тепер до нас — назовсім. Це дуже добре. Наші студенти роз'їхалися по домівках, на канікули. А невелика група тих, хто не має куди їхати, працює у підсобному господарстві. Я вважаю, що й тобі, товаришко Жила, слід до них приєднатися. Постараюся завтрашнім днем включити тебе до списку на харчування. А сьогодні — заслужено відпочивай, з дороги». І половина тягаря із душі моєї спала. Я маю притулок. А від завтра матиму і харчі. Я пішла до крамниці і на залишок грошей, що їх отримала за продану хату, купила дешеве пальтечко, двоє ситцевих плать, матерчаті буромки і гумові калоші до них. Так я підготувалася до наступної зими. Бо ніхто про мене не подбає, як не подбаю про себе сама. В одній із кімнат гуртожитку я зайняла ліжко, вільне, бо дівчина, яка на ньому спала, уже закінчила технікум і поїхала на роботу в колгосп. Діставши з валізи портрет дорогого товариша Сталіна, я повісила його над своїм ліжком. Засинаючи, я подумки дякувала товаришеві Сталіну за те, що у мене усе так щасливо складається. Вождь і учитель по-батьківськи мудро і лагідно усміхався до мене з портрета. І снилося мені тієї ночі, що я уже — вивчилася на агронома, виростила великий урожай, такий великий, що сам товариш Сталін, дізнавшись про нього, покликав мене до себе у Кремль, у гості. І сниться мені далі, що мені ось-ось треба вирушати до товариша Сталіна у гості, з високим урожаєм, а вбратися — нема у що, вилиняле, зіжмакане платтячко на мені, і більш нічого. А мені хочеться вбратися так, щоб сподобатися дорогому вождю і учителю. Я плачу з горя, реву, як корова, ридма ридаю. Мене будить сусідка по кімнаті: «Віро, ти так кричала і плакала, мабуть, щось погане наснилося?» Я мовчки підвелася з ліжка. За вікнами уже дніло. Мені соромно було перед товаришем Сталіним, і я обминала очима його портрет на стіні. Великий Сталін за свого державного життя не зносив нічого, окрім звичайнісінького кітеля і солдатської шинельки, а мені замакітрилося, хай і в сні, збираючись до нього у гості, вбиратися у шовки. «Куди ти так рано?» — запитала сусідка. «На роботу! — відповіла я. — Товариш Сталін і ночами не спить, про народ думає, а ми — і серед дня білого дрихнемо!» Сусідка по кімнаті нічого на те не сказала мені. Ще сонце ледь виглянуло з-за обрію, а Віра уже поспішала на підсобне господарство. Вздовж дороги росли високі дерева, підбадьорені недавньою нічною прохолодою. По дорозі вона усе менше згадувала своє минуле, її думки зосереджувалися на майбутньому. До технікуму її прийняли, нині треба самовіддано працювати на господарстві, а ближче до зими — навчатися, уперто гризти граніт науки. Труднощі, горесті для неї залишилися позаду. Вона має притулок, має шматок хліба щодня. Не помітила за думками, як ступила на господарчий двір: вози, бідарки, борони, плуги. Від господарчою двору парканом відгороджено сад. «А яка робота чекає на мене?» подумалося Вірі. Тим часом сонечко викотилося на небо, почали сходитися люди. І товариш Цибенко прийшов. Побачивши у дворі Віру, усміхнувся до неї: «Доброго ранку, товаришко Жила!» — «Доброго ранку, товаришу Цибенко!» — відповіла Віра. «Ну, як ви відпочивали минулу ніч?» — «Добре, дякую». — «То ось що, товаришко Жила. Ми у дирекції учора порадилися і вирішили призначити вас на роботи у сад. Збиратимете фрукти, які падають, різатимете їх і сушитимете на простелених брезентах. Ми ж даватимемо вам у поміч студентів, вони працюватимуть під вашим керівництвом. У їдальні братимете приварок, скільки з'їсте. А хліба, звичайно, порцію, як і усі інші студенти. Зрозуміло?» — «Зрозуміло!» — відповіла Віра і пішла у сад. Минула ніч була вітряна, під деревами лежало чимало яблук, одне краще од іншого. А далі — груші, сливи, абрикоси. Віра обійшла увесь сад, наїлася фруктів скільки хотіла. Потім збирала яблука, різала на тонкі шматки, висипала на розстелений брезент. Так працювала, що не помітила, як і обід настав, задзвонили в рейку біля їдальні. Пообідавши, повернулася у сад, присіла під яблунею перепочити. Промені яскравого серпневого сонця, сіючись крізь гілля дерев, золотистим веретеном висіли над стежкою. Віра заплющилася — од яскравого сонця щеміли очі, а коли розплющила їх — на стежці стояв товариш Сталін і лагідно, по-батьківськи усміхався до неї. Був він наче зітканий увесь із сонячних променів — і волосся, вже ледь сивувате, і брови, і вуса, і щоки — наче сонечка, віддзеркалені у тихій воді, і військовий кітель, а хромові чоботи в траві — як із чорного граніту. Віра підвелася, зірвала з гілки над головою яблуко, найбільше, червонобоке, солодке, і безшелесне, ніби у сні, почеберяла стежкою до мудрого і великого учителя та вождя. Серце її соловейком витьохкувало у грудях од неймовірної радості і щастя, а на випростаній долоні — полум'яніло пурпурове яблуко. І мовила Віра словами народної пісні, вирізаної нею з газети: «Здрастуй, любий батьку наш, сонце на землі!» І ще додала, по хвилі, уже з іншої пісні, яку вони вивчали у гуртку художньої самодіяльності: «Був би ти здоровий і віками жив і над нами сонцем ти завжди світив». Тут до неї долинув густий чоловічий голос: «З ким це ти розмовляєш, товаришко Жила? Репетируєш? Це добре. У нас у технікумі тепер е свій самодіяльний театр, ми тебе запишемо». Стежкою від господарчого двору ішов товариш Цибенко. І Віра зрозуміла, що товариш Цибенко не бачить товариша Сталіна, що вождь і учитель з'являється лише їй, бо ніхто так щиро не любить рідного Сталіна, як вона, Віра Жила. І від цього здогаду Віра розцвіла, немов квітка після теплого весняного дощу. А силует вождя, зітканий із сонячного проміння, розвіявся, зник, наче й не було його ніколи на стежці… Так минають дні. Наближається навчальний період. А Віра ще має здати екзамен за третій курс. Вона носить із собою книги і конспекти, але за роботою нема коли у них і заглянуть. Аж ось кличуть Віру на педагогічну нараду. Завідуючий навчальною частиною і каже: «Товаришко Жила! Ми, педагоги, знаємо про ваші життєві обставини і бачимо ваше безсилля у здоров'ї. Через те вважаємо, що витримати екзамени за третій курс вам буде тяжко. Поспішати вам нема куди, ваші труднощі — у минулому. І ми вирішили залишити вас на другому курсі ще на один рік». Віра повернулася у гуртожиток. Образи в душі не було, педагоги вчинили правильно, свідомо підійшовши до обставин її життя. І Віра стала вчитися на другому курсі. Через рік перейшла на третій, потім і на четвертий курс. У тридцять шостому році вона закінчила технікум і одержала посвідчення молодшого агронома. Після державних іспитів випускникам належало півтора місяця відпустки, і хто мав рідних, роз'їхалися по домівках. У Віри рідних не було, і вона вирішила одразу їхати на роботу за направленням. Дирекція технікуму мала направлення і в її Край, в самий Мньовський район. Але ніхто там не чекав на неї. Головне ж, усе там нагадувало б Вірі про тяжке минуле її, а вона навіть у снах тікала від гірких спогадів. І Віра бере направлення на південь, у Гуляйпільську МТС. Віра бере білет і їде у Гуляйполе. А до машинно-тракторної станції — ще сім кілометрів. Було у мене п'ять карбованців, але я їх десь загубила, чи їх украли у поїзді, залишилося копійок сімдесят. І я не жду, аби хтось підвіз, а пішкую, з валізою, полівкою ті сім кілометрів. Поки дійшла, уже день пригасав. У МТС був лише старший агроном товариш Голубцов. Я подала йому документи і направлення. Старший агроном переглянув папери і каже: «Так, за нами ваш технікум закріплений. Але товариша директора уже нема на роботі, пішов додому, а лише він може вирішити». Тоді Віра просить: «Товаришу старший агрономе! Дозвольте мені перебути цю ніч у конторі, бо я — із студентської лави і не маю грошей на готель». Голубцов подумав-подумав і відповідає: «Добре, підете на ніч до хати агронома Солодуна, я напишу йому записку». А Віра за цілий день не мала і крихти у роті, аж шлунок болів. Вона купила на свої сімдесят копійок великого бублика і шматок в'яленої, солоної риби, трохи перебила голод. Аж тоді пішла із запискою до агронома Солодуна. Сім'я агронома вечеряла, на столі — чого тільки не було, Віра як глянула — усе б наче з'їла. Віру запрошували до столу, але скромність не дозволила їй скористатися із гостинності господарів. І вона лягла спати голодною. Уранці, ледь почало розвиднюватися, ще у домі усі спали, я підвелася, швиденько умилася і поспішила в МТС. Там ще нікого не було. Я стояла біля контори, чекала на директора, а в голові крутилося: «Ось скажуть мені: місць немає, повертай назад. А грошей на дорогу у мене — ані копієчки. Що робити буду?» — «Продам пальто, — відповіла я сама собі. А я купила за гроші, що їх заробила на практиці, нове осіннє пальто. — Продам його і повернуся у технікум, за новим направленням». І ось піднялося сонечко, жарким, немилосердним промінням обпалило дерева, кущі та інші рослини. Нарешті з'явився директор МТС товариш Бородай, і старший агроном товариш Голубцов до нього підійшов. Почали вони радитися. А потім і мене закликали до кабінету: «Ось що ми вирішили. Якщо уже ви приїхали, то ми вас візьмемо. Отже, із сьогоднішнього дня ви працюєте у МТС. Сьогодні, о п'ятій годині, нарада, голови колгоспів з'їдуться. І ви поїдете з ними на свій кущ». Я дуже зраділа, що не доведеться продавати пальто. Коли вийшла з кабінету директора, його секретарка подивилася на мене і запитує: «Ви не позичите мені три карбованці, лише на годинку?» Я усміхнулася і кажу: «Просіть у мене хоч три копійки, я не позичу, бо їх у мене нема». — «То ви — у дорозі і без грошей? Чому ж вам батьки не допомогли?» — «Бо я не маю нікого з рідних у цілому світі, батько й мати померли». — «То ви попросіть у товариша директора аванс, він вам випише», — порадила секретарка. «Якось мені незручно, — відповіла Віра. — Ще не робила, а уже гроші — дай…» — «Гаразд, я сама скажу директорові», — пообіцяла секретарка. Ось уже четверта година дня. Усі ішли у райсільгоспвідділення на нараду, пішла і я. Коли підходить до Віри старший агроном товариш Голубцов і мовить: «Товаришко Жила! Вертайтеся зараз в дирекцію МТС і одержіть там аванс, для вас виписано». — «Добре», — сказала Віра, але не пішла одержувати гроші, бо їй усе ще якось соромно. Товариш Голубцов підійшов удруге: «Ідіть, товаришко Жила, поки працює бухгалтерія. Бо завтра — неділя і ви залишитеся без грошей». Аж тепер Віра послухалася, повернулась в МТС і одержала там сто карбованців авансу. Вона зраділа, одразу ж зайшла до їдальні, де узяла на перше — борщ, а на друге — два шніцелі з гарніром, на третє — дві склянки компоту. Коли вона усе те з'їла, на щоках у неї з'явився рум'янець і навіть — усмішка. На нараду вона з'явилася уже в іншому настрої. Але з її дільниці ніхто не приїхав, і Віра ще одну ніч перебула в агронома Солодуна. Товариш Голубцов пообіцяв завтра сам одвезти її на дільницю, бо їде у той бік. Вранці Віра пішла до крамниці, придбала мила, рисовий капелюшок і літнє плаття. В МТС на мене уже чекав старший агроном. І ми поїхали з ним у село Воздвиженку. У Воздвиженці товариш Голубцов розпорядився знайти для мене квартиру, а сам поїхав далі. Мене повели до колгоспника Петра Богословського, показали маленьку боковушку. Біля стіни стояло залізне ліжко, у кутку — маленький столик, стілець, і — все. Але для мене і цього було досить. Господиня запитала: «У вас, дівчино, є постіль?» Я зніяковіла від цього запитання, але швидко придумала, що відповісти: «Так, у мене усе є. Але не тут, я мушу ще написати, щоб мені прислали». — «Що ж, поки вам пришлють, спатимете на нашій постелі», — мовила господиня. Я подякувала і попросила ще про одне: «А ще дозвольте мені на покутті над столиком повісити портрет товариша Сталіна, бо він для мене — як батько і я ніколи не розлучаюся з портретом нашого вождя і учителя». Господар посміхнувся, помовчав, далі і каже: «Звичайно, звичайно, ми усі любимо товариша Сталіна». «Але так, як я люблю товариша Сталіна, не любить його ніхто», — хотіла я сказати, проте не сказала нічого, а мовчки дістала портрет вождя і учителя із валізи і повісила на покутті, де у несвідомих громадян висять ікони. І боковушка освітилася від його доброго, батьківського усміху. І я залишилася у цих людей. Господиню звали — тітка Настя, господаря — дядько Петро. Була ще у них дочка Євдокія. Усі вони до мене ставилися дуже добре. Наче рідні. Повернувшись із роботи, ми багато жартували і сміялися. Я уперше жила в такій родині і відтавала душею. І ось Віра одержує першу платню. А колгосп Імені Постишева видав їй ще й тридцять хлібокарбованців. Віра іде до сільської крамниці і на хлібокарбованці купує двоє простирадл, дві наволочки, марселеву і ватяну ковдри, набирає па матрац сатину. Повернулася із тими вузлами на квартиру уже увечері, коли родина Богословських була удома. Зайшовши до світлиці, присіла на саморобний диван, пакунки — на колінах: «Ось послухайте, що я хочу вам, тітко Настя і дядько Петро, розповісти. По-перше, велике спасибі вам за вашу квартиру і за вашу добрість до мене. По-друге, ви запитали у мене, коли я уперше переступила поріг вашої хати, чи маю я постіль. Я цього питання злякалася, не знала, що відповісти, і сказала неправду. А нині я хочу сказати вам правду. Правду про те, що у мене ніде нікого нема, хто міг би мені вислати постіль, і нема чого висилати. Я — сирота, сама-самісінька у цілому світі. А ось посилка, яку я обіцяла. Я одержала місячну платню, а колгосп імені Постишева видав мені тридцять хлібокарбованців, і я усе чисто, що принесла, придбала в крамниці. Тепер ви можете забрати свою постіль, уже я маю свою». Дядько Петро — той так і прикипів до стільця, почувши мого схвильовану розповідь, на обличчі його було написано подив і глибоке співчуття. Тітка Настя, стоячи біля грубки, витирала передником сльози. З тих пір господарі називали мене своєю дочкою. А відбувалося це усе восени тридцять шостого року героїчної сталінської ери. А в неділю, двадцять другого червня сорок першого року, я лежала в ліжкові і читала книгу «Цусіма». Було це в німецькій колонії, на Запоріжжі. За роки, що проминули, я поміняла три машинно-тракторні станції. Я виступала на нарадах із критичними зауваженнями і лише наживала собі ворогів, загострювала для себе обстановку, а в роботі від моїх патріотичних виступів нічого не мінялося. Подумки я доповідала про все товаришу Сталіну. Якби товариш Сталін приїхав, нікого не попереджаючи, інкогніто, у наші місця і подивився своїм мудрим оком, що діється, він розігнав би зграї нероб і саботажників, а багатьох із них поставив би до стінки. Так мріяла я довгими безсонними ночами. Але товаришеві Сталіну не було коли їхати до нас, він тримав на собі величезну державу і клопотався турботами трудящих усього світу. Спостерігаючи за навколишнім життям, я жаліла товариша Сталіна: як йому тяжко, одному-однісінькому, серед партачів, нездар і прихованих шкідників. Але чим я могла йому допомогти, дорогому вождеві, окрім як казати у вічі правду тим, хто мене оточував. І за свою правду я страждала. Багато разів я складала подумки листа товаришеві Сталіну про усе, що навколо відбувається, але не писала, соромлячись своїх помилок на письмі, не будучи вельми грамотною. І в Червоноармійській МТС я зустрілася із труднощами, але нового місця роботи поки що не стала шукати, проробила тут близько року. І ось я читаю в ліжкові, бо неділя була, книгу «Цусіма», коли господиня, німка, гукає до мене із світлиці: «Віро, війна! Зараз по радіо будуть розказувать!» Я накинула пальто, зайшла до світлиці. І почула, що Німеччина віроломно напала на нашу країну і усім треба бути пильними. І ось я працюю і далі агрономом, а душею відчуваю, що Батьківщина чекає від кожного з нас чогось більшого і героїчнішого. Але така думка ще лише визрівала у моїй свідомості. І настало незабутнє третє липня. По машинно-тракторній станції потоком сонячного проміння рознеслася радісна вістка: «Товариш Сталін виступатиме по радіо». Ми зібралися біля репродуктора, у дворі. Ні кашлю, ні шереху, листя дерев — і те не ворухнеться. У глибокій тиші пролунали перші слова Голови Державного Комітету оборони: «Товариші! Громадяни! Брати і сестри! Бійці нашої армії і флоту! До вас звертаюсь я, друзі мої!» Голос Сталіна — наче саме серце з тобою говорить, твоє дихання, твоя совість. Відчувалося, що наш вождь і учитель цілісіньку ніч провів у глибоких роздумах, не лягаючи відпочивати. Мій брат Великий Сталін, я — сестра його. Гарячі сльози викотилися з очей моїх, побігли по обличчю. Великий Сталін говорив про небезпеку, яка нависла над країною, про обов'язок наш захищати кожну п'ядь радянської землі. Його заповіді викарбовувались у серці, і кожен із нас подумки повторював: «Так, товаришу Сталін! Слова твої для нас — наказ і батьківська наука. Виконаємо!» Коли прозвучали останні слова вождя, я заспівала «Інтернаціонал». Люди навколо — підхопили. Тим часом бої — тривали. Наші доблесні війська від несподіваності віроломного нападу Гітлера залишають один за одним населені пункти. Ось уже через таврійські степи женуть табуни будьоннівських коней. Коні усе вороні, з чорними гривами і білими копитами, племенні красавці, із конезаводів. Невдовзі стали з'являтися і череди худоби — корів, овець, свиней. Настали дні, коли і в Червоноармійському нашому районі зробилося неспокійно. Німецькі війська підступали все ближче й ближче. Настав час і нам готуватися в дорогу, але — куди? Туди, куди іде увесь кращий народ нашої Батьківщини, куди наказує нам іти товариш Сталін. «Що буде з іншими, те і зі мною! — твердо вирішує Віра. — Але Батьківщину я у біді не залишу». І ось їй повідомили, що і їхня МТС готується до евакуації. Віра заїхала бідаркою на квартиру, узяла що було з одягу, трохи харчів. Усе склала до своєї виплетеної із лози валізи. Відтак підійшла до покуття, де висів портрет товариша Сталіна, з яким не розлучалася уже багато років, і вибачливо мовила: «Дорогий товаришу Сталін, наш мудрий вождь і учитель! Даруй, що знімаю твій портрет із покуття і ховаю до валізи. Але гіркі часи настали, лютий фашистський ворог підступає все ближче, на поталу ж ворогові і нападникові я твій світлий образ не залишу, заберу із собою». І зняла Віра портрет товариша Сталіна із стіни, дбайливо обгорнула газетою, сховала на дно валізи. Увечері машинно-тракторна станція рушила у невідому дорогу, на схід. Уже стемніло. Палає на обрії Запоріжжя, вогонь бушує на ближчих залізничних станціях. Наші мінери підривають усе, що не встигли вивезти за Урал, аби німцю залишилися самі попелища. Так наказав товариш Сталін. Один за одним посунули наші трактори. Слідом їхала дирекція МТС на підводах і Віра — на своїй бідарці. Здається Вірі, що усе живе зрушило із насиджених, рідних місць і пливе на схід: люди, табуни коней, колгоспна худоба. У свиней уже позбивані ратиці, і вони дибають на куксах, кривавлячи дорогу, над якою висить хмарою непроглядне курище. А небеса геть чорні од вороння, що кряче над нашими головами. «Ви — не зоотехнік?» — запитав у Віри незнайомий колгоспник, що гнав на схід худобу. «Ні, я — агроном», — відповіла Віра. «Шкода», — зітхнув колгоспник. А старший агроном, що їхав зі мною на бідарці, почув нашу розмову і каже: «А що сталося, у чому справа? Я можу відповісти вам і по зоотехнії, я знаю зоотехнію». Тоді колгоспник запитує: «Скажіть, будь ласка, люди учені, в якій науці чи у якому законі записано, щоб свиня І псячі кілометрів пішки ішла? Ось ми вийшли із Кіровоградської області, пройшли Запорізьку, Дніпропетровську. Харківську і уже — на полях Сталінської. А кінця мандрам нашим не видко…» І ми із старшим агрономом не знали, що відповісти колгоспнику. Питання справді важке, не передбачене жодною наукою і жодними законами. А у житті ми з таким питанням зіштовхнулися. Корови бредуть не доєні. Супроводжуючі просять людей: «Подоїть корів, візьміть собі молоко». Хтось і подоїть, але у вим'ях більшості корів молоко перегоряє, дійки тріскаються. Із них скрапує кров. Між корів бродять і ревуть телята, нікому не потрібні. Там відстала вівця, там — бик. І усі ми — рухаємося. Куди? Над нашими головами гудуть німецькі літаки, час від часу пострілюючи. Кого уб'ють, кого поранять, а люди і худоба сунуть і сунуть уперед, обминаючи мертвих, поранених, що лежать у калюжах крові. Де людська кров, а де кров худоби — не розбереш, усе змішалося. І ось ми уже у Старобільському районі, на Ворошиловградщині. Ростовське кільце, де ідуть бої, перепиняє потік евакуйованих, наче загата ріку. Віра із трактористами зимує на березі річки Айдар, у дощатій будці. Віра готує для трактористів їсти. Тут, у селі Бутківка, нас і наздоганяє фронт. Як ми не тікали од німця, а не утекли. Поліцаї зібрали евакуйованих з інших областей і новели у Старобільськ. Було нас — шістнадцятеро. Привели підвечір і загнали до підвалу. А у тому підвалі — крові по кісточки, а по стінах — людські мізки порозбризкувані. Ні сісти, ні прихилитися. Один із наших трактористів розгубився і каже: «Цієї ночі нас тут розстріляють!» І став прощатися. У нас у всіх волосся на головах ворушиться. Я заплющила очі і кажу до портрета товариша Сталіна, бо він уже давно — у душі моїй навік викарбувався: «Дорогий брате товаришу Сталін! Даруй, що осмілююся так породинному тебе називати, але ти перший сестрою мене назвав. Порятуй мене і людей, які зі мною, від наглої, дурної смерті, щоб мала я щастя потім, коли прийде такий час, героїчно загинуть у всенародній битві з ім'ям твоїм на вустах!» І почув мене товариш Сталін: уранці прийшла італійська команда і відпустила нас усіх додому. Ми зійшли на беріг річки Айдар, щоб обмити кров. Віра узута була у білі гумові черевички, вони геть у крові, мила-мила і піском терла, а кров не обмивається. Тоді вона на мокрі черевики нагорнула дорожньої куряви, і крові не стало видко, так і повернулася у село. А через декілька днів нас, евакуйованих, знову погнали у Старобільськ. Завели у двір в'язниці, там уже повно було люду, і наказали стати обличчями до стіни. Посередині двору уже стояв стіл, застелений білою скатертиною, із орлами, і довга лава із шкіряними пасками по краях. Вийшов начальник гестапо, і розпочалася чистка. Начальник гестапо підходив до кожної ратуші на чолі із старостою і запитував через перекладача, хто тут комуністи, комсомольці, партизани нинішні чи партизани часів громадянської війни. І так — ратуша за ратушею. Виявлені виходили на середину двору, і набралося їх уже чоловік із вісімдесят. Серед них — і дівча років сімнадцяти, шкільний комсорг, і діди та бабусі на милицях, що партизанили у громадянську. І ось начальник гестапо підходить до нашої ратуші. Але серед нас ані комуністів, ані комсомольців не виявлено. А були серед нас старшина медичної служби і сержант піхоти, що потрапили в оточення і залишилися на окупованій території. Начальник гестапо розпорядився принести пляшку рому, три фужери. Налив рому старшині медичної служби, сержанту і собі, чокнувся з ними, випив і оголосив словесну подяку за те, що вони не стали проливати кров, а здалися у полон. Відтак звернувся до зігнаних у двір із промовою. «Ви знаєте, що таке — гестапо? Гестапо — це таємна німецька поліція. Зрозуміло?» — «Зрозуміло!» — відповіли ми. «Вас більшовицька влада лякала, що ми усіх розстрілюємо? Так ось, ми пробачаємо вам усю вашу політику у минулому, але з тим, щоб у подальшому ви ніякою політикою не займалися, а лише працювали і працювали на користь німецької держави, змиваючи працею ті чорні плями, які на вас є. Зрозуміло?» — «Зрозуміло!» — відповіли ми. «Ви думаєте, що ми оцих ось комсомольців, комуністів і партизан розстріляємо? продовжував начальник гестапо, киваючи на гурт виявлених посеред двору. — Ні, ми їх пошлемо до Німеччини, хай покажуть там, як вони уміють працювати. Зрозуміло?» Але на цьому начальник гестапо не заспокоївся. Він підкликав до себе старост усіх ратуш і в кожного запитував, чи не з'являлися у їхніх селах останнім часом люди підозрілі, які могли б бути небезпечними для німецьких солдат: «Якщо трапиться якийсь злочин, ви, старости, відповідатимете власними головами!» Тут наш староста злякався і виказав Сашка, молодого хлопця, харків'янина, що з'явився нещодавно у Бутківці. Нібито він десь комусь казав, що розшукує партизанів. Начальник гестапо вислухав і одразу ж виніс присуд: «Оскільки такі люди небезпечні для німецької влади, ми розстріляємо його привселюдно!» Тут уже староста почав просити за Сашка, аби подарували хлопцеві життя, а він за ним стежитиме і не допустить до злочину. Начальник гестапо довго мовчав, відтак мовив: «Гаразд, ми дамо йому двадцять п'ять батогів. Якщо не закричить — хай живе. А за першого ж крику — розстріляємо!» І ось нашого Сашка підвели до лави посеред двору, прив'язали реміняками. А нам дозволили виходити з двору в'язниці. Окрім групи виявлених комуністів, комсомольців та колишніх партизан. Зайшли ми за ріг в'язниці і відчули, як прохолодний вітерець освіжає наші тіла і душі. Наче ми з льоху задушного вирвалися на свіже повітря, під чисте небо. І вже ми не про смерть думали, а про життя: подіставали сидори свої, прихоплені з дому, що у кого було, сіли під тюрмою заморити черв'яка. Коли ж бачимо: староста і поліцай волочать попід руки нашого Сашка із в'язничного двору. А його збатожили так, що на ноги не міг ступити. Ми підбігли, стали запитувать, як це він стримався і не закричав, коли його били. А Сашко розказує слабеньким голосом: «Коли мене прив'язували реміняками до лави, край сорочки потрапив до рота. Як почали бити, я полотно зубами стиснув і тільки постогнував…» Бродила Віра по навколишніх полях, збирала колоски, за день по мішку назбирувала. Молотила колоски прачем, провіювала на вітрі намолочене, товкла зерно у ступі або па жорнах ручних молола і так — жила. А як ішла я полем повз колишню колгоспну птахоферму, помітила димок, що вився з бовдура саманної сторожки. Зайшла я до хатини, аж на теплій лежанці лежить спеленута дитина і захлинається од плачу, а коло неї сидить молодичка. І теж плаче. Я і кажу до неї: «Мабуть, ваша дитина голодна, дайте їй груди». А молодичка похилила голову і відповідає: «У грудях моїх нічого нема, порожні груди мої, бо я сама уже три дні нічого не їла». Так ми зазнайомилися, вона назвалася Надією і розповіла про себе таке: «Ледве три рочки мені виповнилася, як померла мати, а батька у нас не було. Мене здали до дитячого будинку. Я там і росла. А коли виповнилося чотирнадцять років, стали нас віддавать у колгоспи. Я потрапила до колгоспу «Правда», у цю ж Бутівку. Прожила тут два роки, робила на різних польових роботах. Аж тут почали вербувать молодь на Донбас, для роботи у шахтах. Матері своїх дітей не віддавали, бо знали усі, що у шахтах працювати тяжко, багато люду там гине, та й постачання там поганеньке. Голова колгоспу зібрав дівчат і хлопців, що виросли у дитячих будинках, і за наш рахунок виконав план вербовки у Донбас. Проробила я у Донбасі два роки. Там і заміж вийшла, за такого ж, як сама, сироту. Тут гточалася війна, чоловіка забирають до війська. Німець підступає все ближче й ближче, а я уже вагітна і подітися мені нема куди. І я вертаюся у Бутівку, надіючись, що тут знайду пристанисько. Але у такий тяжкий час кожен зайнятий власними інтересами, як би самому вижити, до інших йому діла нема. І я навіть переночувать не мала де, безпомічна і беззахисна. Хто пустить переночувать, тому віддам хустку, іншому за шматок хліба — простирадло, кофтину чи ще щось. Поки було що віддавати. Тут настає час народжувати. Побрела я, куди очі бачать, щоб здохнути де-небудь у кущах, і набрела на оцю порожню ферму, а при ній — маленьку сторожку, глиняну. У цій халупці я і народила дочку, сама і пуповину перев'язувала. А тепер думаю, що краще було б її не народжувати — на холод і голод. Уже я думаю: а чи не покласти дочечці моїй на голову подушку, а самій піти геть. І хай помре, аніж мучитиметься на цьому непривітному для людей світі?» Отак розповідала молодиця, доведена життям до відчаю, плачучи. І я плакала разом із нею. А як наплакалися ми, сходила я у село, зібрала трохи харчів, які у мене були, а в людей виміняла на зерно літерку молока, бо я, траплялося, і по відру пшениці за день із колосків намолочувала. З усім тим добром повернулася на птахоферму. Як попоїла Надія, молоко у грудях її з'явилося, і вже дитина нагодована, уже не плаче. І стала я далі долею матері і дитинки опікуватися. Домовилася із головою господарства, бо воно і за німців у Бутківці було, щоб Надії видавали зерно як сторожеві. А коли повернулися червоні, Надю призначили завідуючою птахоферми. І вже молодичка не про смерть думає, а про життя, і дитинка її росте. Туї Віру мобілізовують у ряди робітничо-селянської армії, і вона віддає усі свої небагаті нажитки і харчі Наді з дитиною. А сама їде на фронт із відчуттям, що зробила щось добре в житті для такої ж, як сама, сироти. А ще Віра дістає із дна виплетеної з лози валізи, яку теж залишала Наді, портрет товариша Сталіна і вішає на стіні сторожки: «Хай цей портрет дорогого вождя і учителя нашого береже тебе од усіх напастей, як беріг мене усі мої дорослі роки, будучи і батьком, і братом, і любов'ю єдиною…» Цілує Віра товариша Сталіна у вуса рідні і йде із сторожки із вузликом у руці, іде воювати з ненависним ворогом за Сталіна, за Батьківщину, осяяну сонцем його безсмертних ідей. У Старобільському військкоматі нас, групу дівчат, зараховують до війська. Видали обмундирування. Посадили на поїзд і везуть. Привезли у село Сонцеве Курської області. Закликають нас до штабу і запитують: «Які у вас спеціальності?» Та каже — повариха, та — швея, та — радист чи писар. Залишилося нас троє. «А що ви умієте?» — «Нічого». Ну, гаразд, підете у батальйони і роти. І нас трьох записують до батальйону стрілецького полку шостої гвардійської армії. Командир батальйону — українець, підсів до нас, запитує про те ж саме: «Що ви, дівчата, умієте робити?» Ну, прати, прибирати у домі, готувати їсти. «А я — агроном», — кажу. І все. Комбат усміхається: «А хто із вас боїться?» Одна з нас признається: «Я боюся…» — «Ну, іди у господарчий взвод. А ви двоє — підете у роту зв'язку». — «Які ж із нас зв'язківці? — запитує Віра. — Адже ми нічого не знаємо ані про телефонні апарати, ані про саму телефонну мережу». — «Усе це — вивчите, — заспокоює комбат. — Але я боюся, що на лінії вогню очі у вас зробляться як солдатські казанки… І телефонних дротів не побачите». — «Чому це ви таке про нас думаєте?! — не стрималася Віра. — Хіба ми менше любимо товариша Сталіна, який покликав нас на боротьбу з фашистами?» Комбат глянув на Віру з подивом і лагідно каже: «Бо там таки страшно, дівчатка…» — «А вам — не страшно?» — «Ну, ми уже звикли». — «І ми — звикнемо!» — запевнила Віра. А сама думає: «Так, я — хочу жити, і всі вони, доблесні бійці і командири, хочуть жити. Отже, страх кожним із нас володіє однаково. Але один мовить: як усі, так і я. А інший мордується, плаче зі страху за своє життя, ніби лише він хоче жити, а всі люди навколо — ні. Хіба дорогому товаришеві Сталіну, який послав нас сюди, нині легше?» І ось ми пообідали, а після обіду пішли на заняття. Нам видали телефонні апарати, дроти, розповіли про телефонні на місцевості, яку обороняв батальйон. Назавтра до обід знову заняття. Потім одержували зброю і займалися обмундируванням: підшивали погони, підганяли солдатську форму. Бо уночі нам іти на вогневу лінію. Я випросила у політрука армійську газету, вирізала з неї портрет товариша Сталіна і поклала до кишеньки на грудях. І коли я це зробила, серце моє забилося рівніше, уже я не думала про те, що мене можуть убити на вогневій лінії, а думала лише про те, як краще виконати завдання, поставлене перед воїнами армії нашим дорогим вождем і головнокомандуючим. А відбувалося це усе на Курській дузі. І ось ми ідемо на передову лінію фронту. Спершу ішли лісом. Навколо — темні дерева, а в небі над лісом зблискують трасуючі кулі. І поки що усе навколо видається урочистим, гарним. А коли наблизилися до передової, зробилося моторошно і страшно. Бо уже німець стріляє по лісові шрапнеллю. Бійці у строю крокують рівно, а я після кожного вибуху присідаю трохи не до землі. Але потім присоромила саму себе: «Якби зараз побачив мене, наполохану, товариш Сталін, що б він подумав про мене? А він же усе бачить із зоряного Кремля і усе знає». І мені одразу додалося сили та мужності, я зробилася упевнена у своєму цілком зрозумілому страсі. Нарешті ми прийшли на вогневу. Бійці почали окопуватися. А ми з Марусею Козолуп, із Харківщини, простелили телефонні дроти і теж викопали собі окопчики. Потім нам сказали, що це ще — не вогнева, а друга лінія. Нам привезли обід. Усі ідуть до польової кухні обідати, а ми з Марусею не вилазимо із траншеї. Бійці помітили це і запрошують нас. І Віра переборола страх, пішла по обід, принесла собі і Марусі. Поїли, сидимо. Іде вздовж лінії оборони командир роти і каже до нас: «А ви, дівчата, ідіть в один окіп». Маруся перейшла до мене. А повз мій окіп стелилася доріжка з передової. Коли сонце піднялося високо над лісом, на вогневій почався бій, без участі артилерії. Тріщать кулемети, автомати, гвинтівки, час від часу гахкають міномети. Сонце яскраво світить своїм промінням, навколо — усе сяє, зеленіє ліс, а попереду нас виблискує дзеркало води, якась річечка. Стежкою, повз наш окіп, вертаються з вогневої бійці. Той бреде у закривавленій сорочці, іншого санітари несуть із перебитими ногами чи забинтованою головою, ще в іншого поранена рука чи плече, і, втративши багато крові, він хилитається, наче тінь. Віра почувається як у страшному, моторошному сні. «Що ж це воно відбувається? — тяжко роздумує вона. — Живих, дужих людей забрали, привели на передову, побили, покалічили. Навіщо це все?!» Вона мучиться в такому стані — від болісних, напосідливих думок. Вірі хочеться прокинутися і зітерти з пам'яті цей сон. Але це — не сон. Це — дійсність. Тягар каменем лежить на серці. І скинути його не може. Тоді Віра дістає з кишені гімнастерки портрет товариша Сталіна, вирізаний нею з армійської газети, і запитує про усе, що її болісно мучить, у вождя й учителя. І Сталін відповідає їй словами свого наказу: «Червона армія веде переможний наступ проти німецьких загарбників!» І усе стає зрозумілим Вірі, і дивується вона, до чого все просто і ясно. І усі недавні сумніви спадають із неї, як сухе листя з дерев. І дякує вона рідному Сталіну, пристрасно цілуючи його у дорогі вуста. Уночі ми перейшли на першу лінію. А де ж люди, які обороняли її ще учора, знову роздумує Віра. Нема. Загинули або поранені. «Як же це так?» — запитує себе Віра. А удосвіта нам іти у наступ. Було це під Прохорівкою. Неподалік височіла гора, уся зрита окіпчиками, як норами, а в окіпчиках — бійці. Вони обмінюються адресами. Аби товариш, якщо залишиться живим, написав до рідних. Інші сидять мовчки, у глибокій задумі: «Чи наснюся я батькам, дружині, дітям цієї ночі? Якщо серед діток моїх є щасливці, то мене поранить у руку або ногу і я повернуся до них, хай без руки чи ноги, зате — живий…» «Хто робить таке з людьми? — роздумує Віра, притулившись до стіни окопу. — Робить той, хто прагне війни. Гітлер проклятущий робить. А товаришеву Сталіну війна не потрібна, йому потрібен мир. Щоб діти у нашій країні були по-справжньому щасливі своїми батьками і матерями, живими, а не мертвими чи покаліченими». І ось настає п'ята година ранку. Загриміла артилерійська канонада. Злетіли у небо ракети. Артпідготовка тривала дуже довго. Потім німець розпочав контрпідготовку. Гудуть небо і земля, спалахують блискавки вибухів. Наші викликають то «катюшу», то артилерію, то літаки. Таким посиленим вогнем зірвали фашистів із їхніх окопів. Віра у цей час чергувала біля телефонів. Піхота атакувала ворога, зайняла його позиції і переслідує далі. Нам дали команду зняти зв'язок і рухатися уперед. Поки змотувала дроти, усі пішли на другий бік вибалку і гукають до мене: «Віра! Вибалок заміновано, ондечки перехід!» — «Я бачу, де перехід!» — відповідаю, а сміливості, щоб іти, нема. Бо я залишилася сама. Нарешті зважилася і рушила. Дивлюся — сидить боєць, із розірваним животом, перед ним пузирем здулися його кишки і він товче їх кулаками. Певно, думає, що заштовхне у розпанаханий живіт. Очі широко розплющені, але нічого уже ті очі не бачать. Біжу уже по переходу. Дивлюся, під розтрощеним міною деревом лежить солдат, долілиць, рука відкинута убік, наче застерігає, аби його ніхто не чіпав. А на обличчі — непереносимий біль. Вірі знову смикнуло нерви. Але ось уже вона серед своїх бійців. І стали вони рухатися туди, де щойно наша піхота билася із ворогом. Поле вистелене тілами наших і німців. Між мертвих лежало багато поранених. Одні просили допомогти їм. Інші сварили санітарів. Треті просили-молили, аби їх дострелили. Четверті згадували свої домівки, дружин, дітей і — плакали, прощаючись із ними. П'яті розлучалися із життям у страшних конвульсіях. Під впливом такої картини із Вірою щось зробилося. Усе вона бачить і чує. А вибухів снарядів не чує. Бачить лише спалахи навколо. Так ми перебрели через німецьку лінію оборони і рушили далі, переслідуючи ворога. І тут Віра загубила своїх. Жодного знайомого бійця. Бреде вона з котушкою дроту і телефоном, запитує, де наші, а її перепитують: «Якої ти армії і якого полку?» А вона не знає, бо усе забула. Бачить — сидить під кручею, сховавшись од вогню, гуртик наших солдат. Віра гукає до них: «Ходімо, товариші бійці!» — «Куди?» — запитують вони. «Уперед, на ворога!» А вони обіклали Віру матюччям: «Іди, як така смілива!» І Віра — іде. На схилі гори стоять наші танки. За ними — ліс. Німець веде вогонь по танках. Віра біжить між танків, її осипає землею, навколо свищуть осколки і спалахує вогонь вибухів. Добігши до краю лісу, вона озирається. Аж тепер їй стає страшно, у якому вогні побувала. І вона каже до себе: «Отже, дорогий товариш Сталін оберігає мене, що я залишилася в такому пеклі живою і навіть не поранена!» Віра дістає з кишені гімнастерки портрет вождя і вдячно цілує. Проминає вона ліс і тут бачить підводу із знайомими бійцями. Віра підбігає до них, радісна, що знайшла своїх, і запитує: «Скажіть, товариші бійці, якої я армії, якого полку і якої роти?» Вони сміються: «Сідай на підводу! Армія шоста гвардійська, п'ятдесят перша дивізія, сто п'ятдесят восьмий полк». Віра заспокоюється, що вона уже не приблуда якась. Тут підводу наздоганяє командир роти і каже до Віри: «А ми думали, що тебе уже нема в живих…» — «У фріців ще немає такої кулі, яка мене могла б убити, — сміється Віра. — Бо хто ж буде дорогого товариша Сталіна любити, як мене уб'ють?» «Невже лише ти, Віро, товариша Сталіна любиш? — ревниво запитав командир роти. — Хіба можна так думать?!» — «Ні, я так не думаю, товаришу командир». — «А як ти думаєш?» — допитується комроти. «Я знаю, що кожен, хто за перемогу воює, любить товариша Сталіна, — відповіла Віра. — Але я — трішки більше його люблю». А по хвилі додала зашарівшись: «Товариш Сталін для мене — і батько, і брат, і суджений, і усе-усе…» Командир мовчки слухав мене і уже не сміявся. Це було моє перше бойове хрещення. Опісля ким тільки не була я на війні — і радисткою, і телефоністкою, і санітаркою. А один час — і другим номером кулеметника, тягала стрічки до кулемета. Дві бойові медалі і орден Червоної Зірки прикрасили мої героїчні груди. Усю Україну пройшли ми пішки, а потім саджають нас у вагони і везуть на північний захід. Тут випало нам тримати Нівельські висоти. Німець перейшов у наступ, а бійців у нас залишилося мало, викосило, вибило. Командир роти наказує: «Бери, Віро, автомат, гранати і займай оборону». І ми стояли в окопах декілька діб, одбили п'ять контратак. П'ять контратак одбили, уже у нас і патронів нема, і ноги не тримають, і пальці не гнуться. А німці знову на нас ідуть. Ідуть на повний зріст, строчать з автоматів, а ми — мовчимо, і наша артилерія не подає вогню. Якби розступилася земля, Віра радо провалилася б крізь неї, так соромно зробилося за героїчну Червону Армію. «Що ж це воно діється, дорогий товаришу Сталін?!» — вигукнула Віра. І тут небо над висоткою відкрилося, наче хто коло сонячне циркулем викреслив на небі, хмари, торкнувшись кола, оббігали його, а в колі сонячному — профіль товариша Сталіна з'явився як на медалі. А як з'явився профіль товариша Сталіна у небі, зрозуміла я, серцем відчула, що — перемога буде за нами. І справді, коли німці вже були зовсім близько від наших окопів, ударили віддалік червоні гармати. Усе перемішалося на полі бою, земля і небо злилися в одну чорну хмарищу. Багато наших бійців загинуло од наших таки ж снарядів. А Віру — і не зачепило. Бо її товариш Сталін беріг, про те ніхто не знав, лише вона. А як німці відкотилися, з'явився на висотці командир роти. Віра і запитала у нього: «А чого це, товаришу командир, жодної жінки-солдата нема в окопах і лише я стою на смерть в обороні?» — «Зате, боєць Жила, по війні у тилу буде вам велика слава і пошана до вас». І пообіцяв мені, якщо залишуся живою, ще одну бойову медаль. Я слухала командира роти і думала, що й після війни ніхто на мене не чекатиме ніде, тільки й буде зі мною, як і нині, дорогий наш вождь і учитель, сонце наше товариш Сталін. Так минали дні, місяці і роки. І ось, коли ми були на марші, приїжджає командир дивізії, оголошує привал і вітає нас із Перемогою. Усі бійці дружно вигукнули: «Ур-р-ра!» Вони поробилися наче маленькі діти. Бігали, перекидалися, сміялися, співали. І пройшли ми ще три перевали, зупинилися на нічліг. Стемніло, лише зорі мерехтять. І раптом небо навколо і над нами розцвіло різноманітними вогнями. Це вогні ракет, що ними салютували військові підрозділи про кінець війни з ненависним німецьким фашизмом. Уранці нас вишикували для святкового параду. Раптом у строю один із бійців падає на землю. Підбігають до нього санітари — мертвий. Серце не витримало великої радості Перемоги. Потім ми стояли табором, це було у Литві, і займалися військовою підготовкою. Раптом мене викликають до штабу полку і кажуть: «Досить, товаришко Жила, даремно їсти народний хліб. Ми вам даємо п'ять гектарів землі, коней і старшину Сагайдака із господарчим взводом. Посадіть картоплю, капусту та інші овочі. Оброблятимуть бійці під вашим керівництвом і командуванням старшини Сагайдака. Зрозуміло завдання?» — «Так! — відповіла я. — Дозвольте виконувати?» — «Виконуйте!» Віра організувала садіння городу, підкормку рослин, обробку. Город вийшов на славу. І з товаришем Сагайдаком Миколою Павловичем, старшиною господарського взводу, у неї склалися добрі стосунки, робочі, службові, що згодом переросли в особисті. Сагайдак до війни жив у Білорусії, село його за зв'язки з партизанами спалили німці, уся родина його загинула. Як і мене, на мирному фронті старшину Сагайдака ніде й ніхто не чекав. І ми домовилися, коли нас демобілізують, шукати щастя мирного життя разом. Правда, я казала старшині Сагайдаку, що не зможу любити його усім серцем, бо давно і вірно люблю дорогого вождя і учителя товариша Сталіна. Але старшина Сагайдак віджартовувався на те: «Віро, ми разом любитимемо товариша Сталіна!» Я згідно кивала головою, а потім, на самоті, діставала з кишені гімнастерки портрет товариша Сталіна і просила у нього вибачення, що я ділю своє серце між ним і старшиною Сагайдаком. Товариш Сталін мудро усміхався і заспокоював мене: «Боєць Жила! Міцна сім'я — міцна держава, а старшина Сагайдак пройшов тріумфально шляхом перемоги. Добре, що ви любите радянську владу і її керівників, але це не мусить заважати вам любити червоного бійця старшину Сагайдака, відзначеного, як і ви, орденами та медалями за ратний подвиг». Так казав до мене з портрета товариш Сталін, і я заспокоювалася. До всього старшина Сагайдак, як і я, любив роботу в сільському господарстві. І ось він запріг коней у культиватор і став обгортати картоплю на нашому городі. І коли старшина Сагайдак розвертався у кінці гону, зачепив череслом сховану у землі німецьку міну. Міна вибухнула, і старшини Сагайдака не стало… Опісля несподіваної, у мирний час, смерті товариша Сагайдака Віра уже не могла служити в армії, хоч і далі любила Батьківщину і товариша Сталіна, генералісимуса. Але з нею зробилося таке, що їй нікого не хотілося ані бачити, ані чути. Сиділа цілими днями край городу і плакала, наче береза весною. Віру демобілізували. Так завершилося її героїчне життя на полях битви з німецьким фашизмом. І ось Вірі уже треба їхати додому. А де її домівка? І Віра згадує сім'ю, в якій вона почувалася не квартиранткою, а дочкою. У селі Воздвиженці на Запоріжжі, звідки, ще задовго до війни, у тридцять шостому році, розпочинався її трудовий шлях. Згадує вона тітку Настю і дядька Петра, які вони добрі буди до сироти і щиро співчували її горю. Давно це було, майже десять років спливло відтоді, і яких років, але рідніших людей, після смерті матері, вона ніколи не мала у цілому світі. І Віра їде у село Воздвиженка. Коли я допішкувала до села, уже стемніло. Але яскраво світив місяць і я легко знайшла знайому хату. Серед двору на току лежали розв'язані снопи пшениці. Мабуть, із городу. Я постукалася у темне вікно хати. Ніхто не чує, ніхто не відгукується, поснули. Вирішила і собі вкластися на снопах пшениці у дворі та й перебути ніч. Так і зробила. Місяць, повний, круглий, плив по небу, усе ближче і ближче до мене. Аж тоді роздивилася я, що то зовсім не місяць, а сам товариш Сталін, у новенькому мундирі генералісимуса, з позолотою орденів та погонів, од яких — сяючі кола по небу, наче брижі по воді, схилився наді мною. І волосся його над чолом високим, і лице, і вуса — усе було ніби з чистого срібла відлите. І така ж світла, сяюча рука місячним променем простяглася з неба і погладила мене по голові. Я вдячно усміхнулася на ту ласку товариша Сталіна і — поринула у щасливий сон. Спала міцно, витомлена дорогою зі станції. А господарі тримали песика. Певно, він десь бігав, а коли повернувся до двору — став гавкати на гостю. Але Віра так спала, що не чула гавкоту. Песик розбудив господаря, дядька Петра. Дядько Петро вийшов у двір, побачив солдата, що спав на снопах пшениці, під місяцем-повнею, став над ним і гукає: «Товаришу боєць! Хто ти?! Звідкіля? Як ти опинився у моєму дворі?!» Віру розбудив голос дядька Петра, але спросоння забула, де вона, що з нею. І мовить до господаря: «Ой, зачекайте, пригадаю, хто я…» Господар пильніше придивився до мене та як загукає на весь двір: «Та се ж Віра Сидорівна! їй-бо, вона! Вставайте, Віро, ходімте до хати! А ми ще якось про вас згадували, де ви та що з вами…» Я зайшла до хати, привіталася. Тітка Настя цілує мене, обіймає: «Що ж се ти, дитино, прийшла додому і не достукалася, лягла на розв'язі спать!» Прийняли вони мене як рідну. Назавтра господар, дядько Петро, і каже: «Ми для вас, Віро, замінимо батьків. Вам же нема до кого їхать. Погостюйте у нас хоч із місяць, відпочиньте після фронту. А тоді станете до роботи». Віра вирішила так і зробити. Зупинилася у тітки Насті і дядька Петра. Але відпочивала лише із тиждень, соромно було байдикувати, коли навколо така розруха і стільки роботи. Мене знову беруть агрономом до Гуляйпільської МТС. І я пропрацювала на своєму кущі до березня п'ятдесят третього року. А в березні п'ятдесят третього, п'ятого числа, повернулася я з поля, бо ми уже починали на пагорбах, де озимина вимерзла, підсівать. Повернулася я з поля, аж тітка Настя, заплакана, перестріває мене коло хвіртки і каже: «Дитино, помер наш дорогий товариш Сталін, у радійо сказали». Мною так і затіпало: «Що ви, тітко Настя, таке балакаєте! Товариш Сталін — не може померти, ніколи, він завжди живий і житиме!» — «Що ж, Віро, — хитає головою тітка Настя, — се так усім нам хотілося, а тобі — найбільше, бо ти любила його як брата, батька і Бога. Але і товариш Сталін — лише людина, а кожній людині на роду написано, коли померти, і ось — час його прийшов. Як і Петрові моєму, як і кожному із нас колися, у годину його смертну…»А це уже дядька Петра не було з нами, помер. А дочка господарів вийшла заміж, у хаті порядкував зять, і вже мені місця у них не було, я відчувала. Хитаючись, як тяжко хвора, забрела я у свою боковушку, упала, не роздягаючись, на ліжко і усю ніч проплакала за дорогим товаришем Сталіним. Бо тепер уже, без товариша Сталіна, осиротіла я на усі сто. І хотілося мені померти, щоб і там (але не знала — де, бо ні в що таке, потойбічне, забобонне, не вірила, а вірила лише в товариша Сталіна) — бути з ним, вождем і учителем, батьком, братом і судженим своїм. Але не померла я, бо він мене тут залишав, на землі, щоб берегла його учення безсмертне і образ його вічний у серці своєму несла. А наступного дня, дізнавшись із радіо, що в Москві доблесний радянський народ прощатиметься із вождем своїм і учителем, зібрала я у валізку сяку-таку одежину, написала заяву до дирекції МТС і попрощалася із тіткою Настею назавжди. «Куди ж ти, дитино, подасися, до якого берега приб'єшся?» — заойкала співчутливо господиня. А я і кажу: «Поїду у Москву, побачу батька Сталіна хоч у труні, попрощаюся, а куди потім — мені уже байдуже, бо як не стало його, живого, наче світ мені хто зав'язав…» І попішкувала я на залізничну станцію. Сіла у поїзд, доїхала до міста Києва, щоб звідти уже до Москви, столиці нашої Батьківщини, їхать. Але усі московські поїзди набиті людьми були, на дахи вагонів вилазили, так багато люду хотіло попрощатися із дорогим вождем і учителем. І на жоден поїзд я не потрапила. Три дні, поки й схоронили товариша Сталіна, проплакала на київському вокзалі, коло репродуктора. А сама собі і думаю: «Може, воно й добре, що не побачила на власні очі товариша Сталіна у труні, хай він буде для мене в пам'яті як живий, як на портреті». І вирішила я поїхати у містечко Мньов, навідатися у місця, де я народилася і росла. Хоч і там на мене ніхто не чекав, як і в цілому світі. Але пам'ять моя ще зі мною залишилася, і більш нічого, пам'ять і вела мене у Мньов. І ось колеса поїзда знову вистукують одноманітно: тук-тук-тук. І під ці звуки коліс у Віри завмирає душа, що вона — одлюдник життя, блукає в суспільстві переможного соціалізму, як у пустелі. Шукаючи для себе щастя і радості, а доля ані того, ані іншого не дала мені, не підготувала. Повз вікна вагона пливуть ліси, ріки, села, міста, з такою ж непогамованою швидкістю, як і думки у Віриній паленіючій голові. І складаються рядки віршів, народжені з туги за товаришем Сталіним, із душевного болю і обиди на судьбу-злодійку: «Я люблю красу нашого життя. Але вона, та краса, десь далеко од мене, десь збоку. Я — одлюдько у великій, неоглядній пустелі, блукаю, позабута усіма. Пробач-но, товаришу Сталін, що про долю свою так пишу. Але іншого у житті я не бачила і про інше не можу складать…» Нарешті поїзд зупинився у містечку Мньов і Віра ступила на рідну землю. Після двадцяти довгих літ блукань по пустелі. Вона вдивляється в обличчя перехожих у надії побачити хоч когось знайомого, рідного, але обличчя стрічних у Мньові такі ж чужі для неї, як і в усьому світі. І душа її ще більше порожніє у повній безнадії. Бреде вона вуличками містечка, в якому народилася і виросла. Окремі вулиці за двадцять років так змінилися, що Віра їх не впізнає. Нарешті — її вуличка, її гора, у подолі якої колись стояв їхній дім, де Віру любили — мати і батько. Серце її солодко й тривожно б'ється од спогадів дитинства і ранньої юності. Попід горою ще лежить білими латками березневий сніг. І раптом Віра бачить: неподалік вулиці, край городу, з-під снігу виглядає камінь. Вона згадує: це був колись поріг її дому. Віра присіла на той камінь, поставила коло себе валізку, і вже їй не хочеться звідси нікуди іти, а хочеться стати деревом, вкорінитися у цю землю, на якій вона виросла, і розмовляти тільки з вітрами, а з людьми не розмовлять. Вона довго пливла по пустельних океанах життя. І ось, нарешті, — добулася берега. І не знати скільки часу Віра так сиділа на порозі свого дому, може й ніч, бо геть заклякла уся, і знову був день, і молоде березневе сонце золотою зіркою героя висіло на грудях неба. А повз колишній Вірин двір, ламаючи хромовиками хрустку весняну кригу, ішла людина у сірій солдатській шинелі, і в солдатській шапці з опущеними крилами, і з рожевуватим од ранкового сонця лицем, лише вуса та брови — чорними, смолистими штришками по рожевому — геть як на картині «Сталін під Москвою», репродукованій у книзі «Великому Сталіну». Людина у сірій солдатській шинелі ковзнула строгими очима по Вірі на камені і поспішила далі, у бік міста, немовби побоювалася, що її — упізнають. Проте Віра уже упізнала ту людину. У глибинах серця вона і до тої стрічі знала, що товариш Сталін насправді — не помер, не міг померти. Не міг померти, бо — безсмертний, таким нарік його народ, а народ — не помиляється. Вождь і учитель, він лише прикинувся мертвим, на якийсь час, а потім вбрався у свою солдатську шинелю і побрів між простого, трудящого люду, слухаючи і дивлячись, як продовжувачі його справи, що присягалися над труною, виконують священні сталінські заповіти. Аби згодом повернутися до зоряного Кремля, до керма державного, суворо покарати нечестивців та недбальців і далі вести радянський народ від перемоги до перемоги, до сяючих вершин комунізму. Про усе це Віра здогадувалася, але лише тепер переконалася на власні очі: Сталін — живий!.. Від зворушення, від солодких, щасливих сліз, що застеляли очі, бачила я спершу лише загальні риси дорогого вождя, що віддалявся. Я підхопилася з каменя і гукнула що було сили йому услід: «Здрастуй, любий батьку наш, сонце на землі!» Гукнула словами вірша із великої книги, яку знала напам'ять. Але товариш Сталін навіть не озирнувся, справді, не бажав, аби його упізнавали. Я дибала геть закляклими за ніч ногами слідом, а коли трохи розійшлася — побігла за ним, покликуючи: «Товаришу Сталін, дорогий наш вождь і учитель! Це ви, я вас упізнала! Зачекайте хвилиночку, я лише погляну на вас, живого, своїми щасливими очима! Бо ніхто вас так не любив і не любить як я люблю і усе життя своє любила!» Уже я майже наздоганяла його, товариша Сталіна, вбираючи у спраглі очі дорогі, незабутні обриси його постаті. Але раптом товариш Сталін теж прискорив ходу і побіг, притримуючи руками поли довгої солдатської шинелі, не бажаючи признаватися, хто він є насправді. Так ми бігли вулицями Мньова: товариш Сталін — попереду, я — за ним. І скільки було в мені голосу, я гукала безперестанно: «Товаришу Сталін! Товаришу Сталін! Любий наш Йосифе Віссаріоновичу!» А люди з хідників, із рундуків крамниць, із дворів навколишніх озиралися на нас, проводжали подивованими поглядами. Бо люди — невдячні, швидко забувають вождів дорогих, колінкуючи перед вождями новими. Тут товариш Сталін вибіг на привокзальний майдан, обминув міліціонера біля залізничних кас і вклинився у натовп, що заповнив перон у чеканні поїзда. А міліціонер ступив мені назустріч, узяв під козирок і строго мовив: «Ваші документи, громадянко!» А я не мала документів, усі мої документи зосталися в дирекції МТС, лише свідоцтво лежало на дні валізи, а валіза — на дворищі моєму колишньому, біля каменя. «Та будуть вам документи, усе буде! — гукнула я до міліціонера. — Ось тільки до товариша Сталіна обмовлюся гарячим словом, привітаюсь і розцілую!..» Проте міліціонер уже заломив мені руку за спину і не відпускав. Я рвалася на перон, як птах із перебитим крилом рветься із безжальних рук полювальника. Тим часом підійшов поїзд, відчинилися двері вагонів, злизали людей із перону, нікогісінько на пероні не лишилося і товариша Сталіна — теж. І я серцем зрозуміла, що уже ніколи не стріну його, не побачу вождя і учителя, дорогого свого генералісимуса. У глибокому відчаї я кричала і билася в руках міліціонера, заплаканими очима позираючи услід поїзду, що танув у далечіні. Але невдовзі під'їхала машина із червоними хрестами на боках, з неї вийшли невблаганні люди у білих халатах… Я проживаю тут уже багато років. За замкненими на ключ, що його лише медперсонал має, дверми. Але мені те байдуже, бо я нікуди звідси не рвуся, мені тут добре. Од ранньої весни до пізньої осені товчусь я на грядках лікарні, вирощуючи та збираючи овочі. А коли зазиміє і з'являється більше вільного часу, я пишу у палаті вірші про товариша Сталіна. А над ліжком моїм, у куточку палати, висить великий портрет дорогого вождя і учителя. Його дістала з горища і преміювала мене за стахановську роботу на грядках старша медична сестра Мньовської психіатричної лікарні, знаючи про єдину любов і пристрасть життя мого. Ось і уся моя біографія, Книга життя рядового бійця героїчної епохи, до кінця днів своїх земних відданого Великому Вождю товаришу Сталіну.  

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка