Володимир Дрозд Листя землі Нові книги роману Про видання



Сторінка24/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.46 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

Післямова
Микола Жулинський
Жорстока мудрість життя…

 

«І запитав я наступного вечора: — Господи, чи накажеш мені зняти маску, аби бути розтерзаним зграєю вовків? Невже не насиптеся ти із жертв, що їх утовкує у землю людська юрма? — Ти уже вирішила для себе, людино. Навіщо запитуєш у мене? — Але ж, Господи! — вигукнув я. — Хочу так мало: милуватися світом Твоїм і, як Ти, фарбувати крильця метеликам! — Думаєш, це — так мало? — усміхнувся Господь. — Я розмальовую крильця метеликам і милуюся світом, який я сам сотворив! Сотвори і ти свій світ. — Але ж для цього треба бути Богом! — засумнівався я. — Тож будь тім, — сказав Господь. — Твори власний світ — на папері, із світла душі своєї, і ні про що інше — не дбай, усе здійсниться без тебе, якщо буде сотворене. Але — будь вільний, як був вільний я, коли творив». Володимир ДРОЗД. «Мої вечірні розмови з Богом». Літо 1972 року  



І бродив він по Витачівській дорозі та навколишніх пагорбах, годинами стояв на Горі біля своєї хати у Халеп'ї, вражений до сердечної млості красою земного світу, і шептав захоплено: «Який же ти Майстер, Господи!», і вів свої вечірні єретичні розмови з Богом, і сумнівався в собі, бо не відчував у душі своїй внутрішньої готовності до жертовного подвигу в ім'я своїх переконань. Зате усвідомлював, що дароване Господом життя треба берегти, бо ще не все він зробив у земному житті, до чого був покликаний. Але для того, щоб звершити своє покликання, необхідно було зірвати зі свого лиця маску, яка приросла, здавалося, навік, інакше не можна почуватися вільним у творчості. І зривалася вимучена сумнівами та переживаннями душа у відчаї, і не міг він добрати, де ж він справжній і що повинен сотворити, аби відкрити нарешті істинне обличчя — обличчя митця. І тоді визволив Володимир Дрозд із криниці родинної пам'яті легендарний образ свого прадіда, прозваного Семирозумом, сільського коваля і «літакобудівника» кінця дев'ятнадцятого століття, дав йому ім'я Нестор, а прізвище — Терпило, і заговорив він, позираючи на карту свого Краю, простелену на віки, виповідаючи переживання і страждання, радощі і болі людських душ. Давно, ще з раннього дитинства, звучав у душі майбутнього письменника той голос, і просився він до людей — прагнув бути почутим, адже вістив про такі події і переживання, про які ніхто з живих не наважувався й заїкнутися. Бо в суспільстві панувала одна, зверху, від влади нав'язана, правда, яку правдою людина із живою душею назвати не посміла б. Але ще мовчав у душі письменника голос його багатостраждального народу, лише інколи, і то — «загорнений» в алегорію, у метафору чи у міфообраз, кількома сторінками прошелестить він про кров, біль і стогін людей. І чим довше мовчав цей зболений вимушеним онімінням голос, тим болючіше стягувала обличчя митця маска самозбереження, маска відчуження від правди життя, маска мовчання. А його Нестор-солдат ходив по трагічних сторінках ошалілої від зла і ненависті історії свого Краю і не знаходив відповіді, чому так швидко людська душа злом наповнюється. Його ж душа криком кричала, бо була вигорена до краю земним горем, людською кров'ю просочена. Жахнувся від цих бід людських Нестор-солдат, і наважився він зробити Бога винним за «горе земне і несправедливості земні». Та Господь не образився на Нестора-солдата, гомонів до нього на небі, пояснював: «Є велика таємниця душі людської, і її належиться відкрити самій людині у поті, крові, муках і радощах земних». Легко винити Бога. Бо людська уява творить Його образ у білій сорочці та солом'яному брилі, із птахом сиворакшею на долоні, якому Бог розмальовує крила. Злетіла з Божої долоні барвиста сиворакша і полинула на землю до людей втішати їхній зір, а вже на долоню Божу опустилася іволга, аби і їй Бог крила розмалював… Випалена земним горем, залита по вінця людською кров'ю Несторова душа вибухає обуренням на Бога, який сидьма сидить на лаві під стріхою, крильця метеликам і птахам розцяцьковує, а сотворені Ним люди залишені напризволяще, у муках гибіють. Тож просить Бога Нестор-солдат: «Опусти очі, Господи, і подивися на мій Край, де річка Невкля, де луги Сиволозькі і болото Замглай». Цей Край — реальна і художня батьківщина Володимира Дрозда. Туди повсякчасно звернений його погляд. Погляд його душі, його уболівань і переживань, його страждань і надій. У цьому Краї, над Невклею та болотом Замглай, пройшло його дитинство, минає і його життя. Бо там він чує голоси своїх предків, особливо голос величавого (односельці згадують — важив понад сім пудів і прожив майже сто ліг) коваля, прадіда Семирозума, який справді змайстрував наприкінці дев'ятнадцятого століття дощатого літака, злетів на нім із власної клуні і навіть перелетів через власний город. Шелестять на вітрі часу людські душі — ці листочки Землі, щось шепочуть-виповідають, але не кожному даровано Богом почути ці голоси, оживити їх у слові і через голос душі народної відкрити себе, свою зболену душу. «…Творіть — і будете як боги», — нагадує Бог про записані у книгах буття заповіти. Господь розтлумачує Несторові, прозваному Семирозумом, аби той не шукав винних за біди земного світу, бо людина разом із Богом творить «усе добро світу і усе зло світу». Так судилося людині, що має вона переживати труднощі життя земного, пізнавати добро і зло, творені людиною ж таки, інакше не осягнути велику таїну людини. Судилося так і йому, письменникові, переживати у слові біди і радощі свого роду-народу, аби пізнати сенс життя людського. І пізнати себе, «приреченого» на Слово. Страждав, народжувався у слові, умирав, ухоплений за горло розчаруваннями та ілюзіями… І — сподівався. На що? На славу, якої прагнув і яку заслужив, на читацьке визнання, яке він ловив у сіті щирої інтонації мовлення, у пастки довірливої сповіді та безжального осуду зла і насильства, на підтримку «власті, імущих», яка його визнавала, але ніколи йому не довіряла… Непередбачуваний. Відкритий до «оголення» душі — і «в собі», там, де сам із собою, у сумнівах, муках і надіях. Із дитинства мав велику віру в чудесну силу Слова. Вірив, що народжений відкрити цю землю, над якою ширяла його уява, котра, здавалося, розпросторилася на цілий світ. «На півсвіту жовто-зелено мріло болото Замглай. Інші півсвіту білостінне значили три міста, підпираючи небеса маківками давніх соборів: Ирій, де ріка Живець здибується із Невклею, Живодь, там, де сонце, заходячи, поринає: у Замглай і де започатковується ріка Ховхля, та Мрин, де сонце, викупане у Невклі, щоранку прозирає крізь досвіткову млу. Між тих трьох міст, у верхів'ї Живця, тулився до Замглаю, переповитий п'ятьма річечками — Оскрівкою, Пакулькою, Коротулькою, Ховхлею та Жерелом, — мій рідний Пакуль…» Із Пакуля, з отієї знаменитої місцини, де у давню давнину чорт ногу зламав, і простелив письменник чорнильні сліди днів минулих і сучасних. Багато напридумував, нафантазував, бо змалечку «купався» в уяві, ширяв над своїм Краєм на крилах фантазії, оживлював довколишній світ, перевтілював, наділяв магією перетворення. «Коли світ розчаровував мене, я конструював світ заново…» — зізнається Володимир Дрозд у веселій автобіографії «Як я народився». Там уперше з'явиться і хмількуватий пакульський коваль Гнатко Копитович, який баляндрасив — «сипав, ніби з бездонного мішка, небилицями». Згодом В. Дрозд «вислухає» з вуст коваля Гнатка Копитовича в'язку небилиць із давньої української минувшини. Лише невеличка низка їх, названа «Замглаєм», змогла бути опублікована на початку 70-х. Втім, уже у наші, непідцензурні, часи книжка «Пакульські небилиці», набрана, чудово оформлена, уже п'ять років лежить у видавництві «Веселка», чекає чи спонсора, чи державної уваги. Ось так, ще в 70-ті роки, вирушила у світ широкий наша химерна проза. Як і твори нинішніх молодих, проза В. Дрозда початку 70-х (частково — знаменитий роман «Катастрофа», повісті «Ирій», «Замглай») геть модернова, але, на відміну від нинішніх молодих, вона базувалася на народному підґрунті, на реалізації у літературному слові метафор і своєрідного парадоксального мислення давніх українських небилиць. До речі, п'ять довгих і тяжких для письменника років ішли до читача ці повісті (більше десятка видавничих рецензій!) і прийшли у геть обскубаному редакторами-цензорами вигляді, і тільки уже у двотомнику вибраного (1989 рік) «Ирій» уперше видрукувано у первісному варіанті… Той, хто відкриє «Книгу доль і днів минущих» під загальною назвою «Листя землі», точніше — її перший том, одразу ж побачить карту Краю, у центрі якого — Пакуль, а навколо усі описані в новелі «Як я народився», у повістях «Замглай» та «Ирій», у широкознаному і багатостраждальному романі «Вовкулака» (майже 20 років «вилежування» у шухляді письменника), у багатьох інших творах болота, річечки, шляхи, ліси, озера — той виразний і химерний світ Семирозума-Дрозда, в якому не відчуєш, не намацаєш літературного шва — настільки він видається реальним, Реальне та уявне зрощені завдяки таланту письменника органічно, і не відчути, де голос автора, а де голоси людей-страдників, людей — народних апостолів. Передусім ця книга доль людських реальна, вирощена на жорстокій, об'єктивній — із голосів душ людських — правді історичного буття українського народу. Складається враження, що В.Дрозд лише оживив ці голоси, озвучив і передав у безсмертя. Як на мене, Край Пакуля і його близьких та далеких околиць більш реальний, аніж, скажімо, Йокнапатофа В. Фолкнера. Вистражданий він не одним родом, не одним поколінням: за кожним озерцем, болітцем, за кожною річечкою, стежкою «причаїлася» чиясь доля і молить-благає виповісти страждання її душі. «І е мова душі людської, і розуміть її іншому ще важче, аніж мову тварин, рослин, птахів і землі. Але тільки тоді і станемо людьми, як урозуміємо», — заповідав Нестор Семирозум, який володів даром чути мову землі, провидіти долю людини, життя її душі. Йому ж Бог, коли Нестор був ще живим у Нього на небі, сказав: «Зостанешся оком моїм і вухом моїм у Краї опісля літ своїх земних, скольки тобі одведено, і будеш ти судом моїм у ділах людяцьких, і йтимеш крізь час і простір, допоки рішишся змінити хоч на йоту щось у вертепі земнім». І залишився по смерті тіла свого Нестор Семирозум душею свого Краю, і спостерігав за долями односельців, передбачав їхні долі, остерігав, тужив за померлими душами і радів, коли бачив, що живе душа людська, бо є добро у цій душі, і навчав: «Поки є душа — є людина, а поки є людина — є світ білий». Та наважився Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, постати супроти законів вертепу земного, бо побачив, що може обірватися жива нитка його роду. І одвернув він свій зір від карти Краю, простеленої на віки, коли побачив, що смерть заглянула у очі його онука Несторка. Узяв він дитя на долоню свою і переніс від смерті до життя — поклав онука на ґанок своєї хати і навіяв своїй дружині Уляні. аби вона продовжила життя гілці їхнього роду. Душа Семирозума поверталася із Землі до Бога, усвідомивши, що, допоки на Землі життя тлітиме, доти люди бунтуватимуть супроти велінь богів земних і небесних, бо у людській природі прагнути чогось нового, йти і помилятися, ходити по колу, вертатися і знову рухатися далі, перебрідати через вогняні ріки часу. Півсвіту перебрів Гаврило Латка, пориваючись досягти казкового острова — Землі Горіхової, де не треба ані орати, ані сіяти, ані жаги не треба. Бо у тій Землі Горіховій ростуть велетенські горіхи — «розколеш горіх, а в горісі борошно біле і наїдки-напитки, які тольки душа побажає». І нема там ані поміщиків, ані станового, ані старшини, і кожен живе як йому заманеться, кожен собі пан. Уявляв себе Гаврило Латка новітнім Мойсеєм, якому судилося Божим провидінням вивести пакульський народ до країни блаженної. Та не послухалися його зазивань люди пакульські, не перейнялися його фанатичною вірою і нестримною жагою досягти Горіхової Землі. Тоді Гаврило Латка супроти волі своєї матері та дружини Параски посадив на воза рідню і рушив шукати землю нову і небо нове. Нічим не відрізняється ця багатовікова людська мрія, ця химерна ілюзія, ця утопія про райське життя на землі від соціалістичних утопій, які народжувалися в уяві Томаса Мора, Кампанелли, Сен-Сімона, Оуена, Дідро, аж до новітніх творців соціальних ілюзій. Пакульський селянин Гаврило Латка у жертву своїм фантастичним ілюзіям віддає свою матір, дружину, п'ятеро дочок і сина, революціонери-більшовики заради намисленого ними щасливого життя майбутніх поколінь принесли у жертву соціалістичній доктрині мільйони людей, викликали руйнівну силу стихійного бунту і помсти, і ця жорстока стихія темних народних мас, разючі картини якої малює Володимир Дрозд, інспірована фанатичними демагогами, змела із лиця землі багатші й освіченіші верстви і самих натхненників цієї кривавої вакханалії. Передбачив Нестор Семирозум народження великеє трагічної ілюзії — побудови небесного раю на землі, заради якого багато зла посіється, і витворять люди бога із земної людини, до якої молитимуться, якій віритимуть, але не буде у душі того земного бога добра — лише зло іменем його множитиметься на землі. І напише Володимир Дрозд після завершення першого тому «Листя землі» «Книгу страху», яка ввійде уже до другого тому «Листя землі», і розповість він вустами людей-страдників про криваве розкошування зла, яке в народній уяві поставало в образі велетенського Змія, таємничого, лютого, ненажерливого, їв той Зміюга мньовських людей поїдом та усе ночами прилітав із Чорного болота і забирав людей. А вірними слугами цього Змія були такі «царі, і боги, і вершителі доль людських», як старший лейтенант держбезпеки Шльома. як начальник Мньовського райвідділу УДБ НКВС Альберт Агас, як начальник спецвідділу Об'єкта капітан Альохін, який наказом самого Наркома внутрішніх справ СРСР призначений забезпечити прокладку стратегічного тунелю під річкою Невкля. Для них люди лише матеріал для героїчного будівництва. Революціонери — це новітні боги, які вирішуватимуть, кому загнати кулю у груди, кому подарувати рай земний. Заради майбутнього раю земного для усього людства і перетворюють на гній історії людські долі шльоми, агаси, альохіни, Козлови, муравйови. Для них заарештовані, ув'язнені уже не люди, а дешевий будівельний матеріал, робсила, зеки, мішки з кістьми, сліпа, покірна маса, паралізована страхом. Страх — могутня зброя. Надсекретний Об'єкт це пекло, яке породжує страх перед владою. А страх формує нову людину. Пасивну, покірну, колективну. Страх найголовніший творець нової російської імперії. А вони, «зрячий авангард суспільства», в цій імперії будуть головною кастою, щось на зразок індійських брахманів чи древньоєгипетських жерців. Так уявляє своє історичне покликання син єврейського лавочника Альберт Агас, який важко і довго вибивався до тих, хто був ферментом суспільства, його холодним, тверезим розумом. «Він записувався куди тільки міг — у продовольчі загони, у групи по вилученню зброї у селах, до безбожників, які потрошили мринські собори, а невдовзі зумів записатися і до комсомолу, вбрався в галіфе та потерту шкіряну куртку». Пакульський Шльома на прохання батька порекомендував Альберта в органи. Згодом він ліквідує старшого лейтенанта НКВС Шльому за його злочинну бездіяльність, бо так велів його новий бог, отой, що в Кремлі. Та й Бог богів хіба не казав пророкові його народу Мойсеєві, що він карає «провину батьків на дітях, і на дітях дітей, і на третіх, і на четвертих поколіннях»? Оповідями-свідченнями і катів, і їхніх жертв В. Дрозд розгортає кривавий літопис сталінського тотального винищення людей. Ці архетипи трагічних людських доль настільки моторошні, що видаються нереальними, абсурдними. Не дивно, що страх і жах так паралізовують людську психіку, що спроба пояснити цю абсурдну алогічність змушує людину міфологізувати все, що відбувається навколо. Письменник наголошує, що із біблійних часів — від Каїна, який посвідчив на Авеля, — нащадки Адамові, хто з користі, хто з ненависті, а найчастіше — з ляку-переляку, наговорювали один на одного, і не було сьому кінця-краю. Порятунком від страху була сліпа віра в Сталіна, надія на його милість. Неможливо в наш час повірити, щоб такою сліпою, всепоглинаючою ідейною та почуттєвою пристрастю могла бути любов до однієї людини, хай навіть вождя. Та доля Віри Жили із «Книги блукаючої в пустелі» відкриває фатальну абсурдність життя людини в тоталітарній системі. Почуття, настрої, думки, мрії, вчинки — все опанувала ідея служіння будівництву і захисту соціалізму, яку уособлював «дорогий товариш Сталін». Комсомолка Віра молилася на його портрет, з яким ніколи не розлучалася, зверталася до нього з проханнями, радилася з ним, плакала від вдячності «любому батькові нашому, сонцю на землі», закоханими очима вдивлялася в портрет свого єдиного коханця, який був для неї і богом, і нареченим, і батьком… Вона була абсолютно певна, що товариш Сталін рятував і її, і матір, оберігав її на фронті, прислухався до молитов та благань, і тому вже в психіатричній лікарні, куди й приведе Віру ця її фанатична любов, вона «напише» книгу свого життя, повністю відданого кумирові, «книгу життя рядового бійця героїчної епохи, до кінця днів своїх земних відданого безсмертному образу товариша Сталіна». Неминуче покарання зла, торжество добра і справедливості — обов'язковий сюжетний фінал народної міфотворчості. Зло тому таке всесильне, щоб люди оцінили силу добра і не одверталися від Бога. Бо, як тільки люди одвернуться од Бога, він залишить людські серця і зразу ж у серцях поселиться злий дух. До таких висновків прийшла Дарина Листопад — Матір дітей людяцьких — після багатьох літ і революційної віри, і страждань, і втрат сестри Марії, синів Тараса, Андрія, Бориса, дочок Богдани і Марії, чоловіка Дмитра. Кожен із дітей Дарини Листопад несе в своїй долі певну ідейно-політичну орієнтацію тисяч і тисяч українців початку XX століття. За їхніми долями відчувається величезна дослідницька праця письменника, який об'єктивно висвітлює драматичне ідейне розмежуванння українських сил і персоніфікує ці політичні орієнтації в образах дітей Дарини. Царський офіцер Борис бореться і гине за велику Росію, Андрій поліг за незалежну Україну, Тарас із робітниками-путилівцями збройне виступив проти царського режиму, Богдана — солдат більшовицької партії перепилася крові людської, утверджуючи розстрілами диктатуру пролетаріату. Усвідомивши, що «Злочинні ми, злочинці перед людьми і Богом…», добровільно пішла в море, залите кров'ю, у тремкій надії на всепрощення Господа. Марію, старшу дочку, розстріляли більшовики. Підняли есери бунт проти нового режиму, серед них була і Марія — член партії есерів. Більшовицький суд був скорий. Згоряли долі людські, мов метелики біля свічки, у вогні революції, воєн і повстань, погромів і голодоморів, зривалися душі людські, мов ті сухі листочки, жорстоким вітром часу із дерева життя, і не лишалося ні могил, ні вдячної пам'яті, ні людського і Божого прощення… У «Листі землі» є «Книга про любов і ненависть» — літопис подвижницького життя, великої самопожертви юної Марії Журавської — дочки пакульського пана Михайла Журавського. Добра й ніжна, викупана в любові до ближнього, відкрила Марія широко свою душу для горя народного, і обрала вона революцію, як судженого, на усе життя, і наповнила свою душу ненавистю до тюремників народу свого, і витіснила з неї Бога, бо з любові до народу сотворила вона новітню релігію. Повірила Марія фанатичному революціонерові Дмитрові Домонтовичу, що «лише кров і здатна оновити світ», що революція це «смерть, можливо, мільйонів, в ім'я щастя майбутніх поколінь», що «людську отару у ворота кошари, яку теоретично вибудували для неї кращі уми світу, ми зможемо загнати лише силоміць». Гордилася Марія Журавська, що ввійшла до ордену революціонерів — ордену надлюдей, залізної волі і холодного розуму», що в цій аскетичній, непоступливій, суціль жертовній поставі в ім'я майбутньої революції вона свідомо руйнувала в своїй душі храм любові й вирощувала, як квітку, у душі своїй ненависть. Так учинив із собою її коханий, також революціонер Іван Коляда, бредучи слідом за Марією тюрмами, етапами, каторгами, поселеннями, щоб на схилі літ усвідомити: «найбільша ідея, людьми у тисячоліттях вистраждана і виношена, се любов», бо тільки «любов душу людську живить, як соки весняне дерево, а ненависть висушує душу людини, аж поки не вб'є її, і се правда». Коли перечитуєш «Книгу про любов і ненависть» про високу, чисту, благородну самопожертву в ім'я великої ілюзії юної Марії Журавської, згадується величне подвижництво Софії Богомолець, її відчайдушна боротьба із російським царизмом, її трагічна смерть у Сибіру. І визріває думка, що В. Дрозд «писав» із Софії Богомолець образ Марії Журавської. Його повість «Дорога до матері» — біографічна «терниста дорога» на Голгофу революційної самопожертви цієї дивовижної жінки. Цю дорогу автор повісті пройшов уже вдруге, слідами Марії Журавської, зробивши принципово нові акценти. Ні, він не приховує свого подиву, а то й захоплення мужністю фанатичних революціонерів, але упевнюється, що із ненависті не народиться новий світ, що шлях, засіяний кістьми і политий кров'ю, не приведе до нової землі і нового неба і завтрашній день має бути висвітлений лише променями любові, її брат Опанас Журавський, розчарований перспективою стати ще одним із революціонерів-терористів, вирішує не насильством, а працею досягати справедливості для людей. Він, багатий поміщик, сповнений прогресивних ідей і бажань творити добро, схилив непокірну голову, вимолив ласку царську, бо усвідомив, що жертви є історично безглуздими. Тільки еволюційний шлях, шлях утвердження демократії наблизить день, коли його Малоросія стане нарешті Україною. Обирає дворянин Журавський людяніший і результативніший шлях, але й він гине, стає жертвою сліпої, стихійної юрми на Ходинському полі, у дні коронації Миколи ІІ. Володимир Дрозд пропонує нам різні долі людські як різні шляхи і засоби досягнення щастя, добробуту, справедливості — земного раю. Але кожен із цих шляхів врешті-решт натикався на глуху стіну духовної темряви народних мас, на руйнівну силу стихій, які зароджуються у глибинних народних пластах і викликають соціальні землетруси. Нічого не залишається, як терпеливо розпушувати народний ґрунт, сіяти добро, милосердя, знання, плекати національну культуру, мораль, живити душу людську духовністю і любов'ю, як соки весняні живлять коріння дерев. Через те і з'являвся до пакульських людей Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, і говорив він до людей голосом німим, яким дерева і трави перемовляються між собою, і застерігав їх не ловитися на дармовицю — не брати чужого, не хапати те. що тобою не нажите, не збагачуватися на горі людському, не ожорстокуватися і не чинити власний суд над злом, бо зло породжує зло, а кров накликає, як залізо накликає блискавку, нову кров. «Бо зло — безплідне, а з крихти добра, як із зернят, нова жисть виростає, продовжена у часі», — згадувала Уляни Несторка слова покійного чоловіка, утішаючи Христю, «душею у добрі скупану». Мала Христя велику силу, яка променіла з її очей, силу добра, і зазирнув у її очі, як у вікна душі її, прийшлий дід-богомаз, і намалював він синові Богоматері Христинині очі, і струменіли вони добрим світлом, і слава про чудотворну ікону від людини до людини по усьому краю мандрувала. Та прийшли жорстокі, цинічні часи нового бога, бога із злим серцем, і почали знімати у церквах ікони, стелити ними підлоги і затоптувати у багнюку, палити і виколювати очі святим. І танцювала Марфа Голодуха на намальованій дідом-богомазом іконі, приспівувала, і дала синочкові тягати її, наче візок, по вулиці, і покарав Господь її синочка втратою ока, а потім — і смертю голодною, а саму Марфу — хворобами та самотністю страшною. Скоро по синовій смерті Марфу Голодуху скрутило, бо ходила вона, гріховна, по хатах із «червоною мітлою», порушивши земний закон совісті. Бо, як казав Кузьма Терпило, син Нестора Семирозума: «Бог — у душах людяцьких… Бог — совість наша, і тільки…» Дочка розкуркуленого і засланого на Соловки Матвія Чотируса Катерина разом із матір'ю, сестрою та братом пережила і мринські бараки, і холодні вагони до Сибіру, і нелюдське існування на поселенні у тайзі, і дитячий будинок, і голод тридцять третього, і другий арешт батька у тридцять сьомому, і війну із німецьким фашизмом — і усе вірила у те, що нещастя їхньої сім'ї почалися із ікони із образом Божим, у печі пакульської хати спаленої. Та вижила Катерина, дожила до того дня, коли судилося розповісти людям про горе їхнього роду, тільки тому, що до Бога душею говорила. Ні, вірила Катерина, жодна власгь не здатна ліквідувати Бога, ні спалити, ані заборонити, «бо Господь — у душах людських. Доки живі люди, доти і Бог живий». Онук Нестора, прозваного Семирозумом, Нестор Волохач, або, як його ще звуть у селі, — Нестірко, — секретар комсомольської організації Пакуля, «жив майбутнім і для майбутнього» («Розказ про криницю Семирозумову», «Листя землі»-2). І усе, що стояло на шляху до повної перемоги пролетаріату і біднішого селянства, ним безжально викорчовувалося. Він не мав права бути добрим, бо навколо ще стільки відвертих і прихованих ворогів та несвідомого елементу, а маса ще не просвітлена соціалістичними ідеями, темна, не хоче сама йти у сите стійло — доводиться батогом більшовицьким похльостувати. Що ж, згодом маса прозріє і буде безмежно вдячна тим, хто її привів до повної перемоги комунізму… Засипали, завалили вони, комсомольці, Семирозумову криницю із святою, цілющою водою, зірвали іконку Миколи Чудотворця зі стіни каплички, змайстрованої дядьком Нестірка Кузьмою Терпилом, і втоптували у землю зловтішне і переможно. Супроти самого Бога піднявся Нестірко із сатанинською люттю — видер у хаті попа Олександра із іконостаса образ Бога-Отця, кинув ікону на підлогу, і розкололася вона навпіл. Жбурляв на землю, під ноги своїм комсомольцям, ікони із ликами Богоматері, Христа, а на їхнє місце, на покуті світлиці попової, повісив портрет товариша Сталіна… Фанатичне служіння Нестірка Волохача комуністичній ідеї перетворюється на фарс. В. Дрозд доводить логіку виродження цієї абсурдної мрії про комунізм до сьогоднішнього дня. Багато років берегла баба Оришка — удова Нестірка Волохача кумачевий прапор — нагороду за макет майбутнього комуністичного Пакуля — «Пакульської комуни». Мріяв Нестірко про той день, коли прапор над сільською комуною замайорить. Не дочекався ані він, ані баба Оришка, ані діти їхні… А онук Володька, фермер, попросив у баби те червоне полотнище для «кориди», яку влаштував для хазяїна району, аби піддобритися і «розвеселити од трудів державних». Налякався начальник бика вигуляного, ледве утік, покинув і великого ножа, і червоний прапор, а «бик потоптався по прапорові покинутому як хотів, із багном змішав, йон і так уже був благенький, міллю поїдений, ниточки наскрізь світилися, як решето. Убили бика з ружжа, на кілках смажили та їли. Ось такою комунією наше трудне врем'я завершилося», — свідчить баба Оришка. Тяжко уявити душевний стан хоч би тієї ж Марії Журавської, якби вона дожила до тих днів, коли її ідею соціальної рівності та справедливості реалізовував Михайло Громницький чи Нестірко Волохач. Справді, благородна ідея, що заполонювала світлі уми і чесні душі, перетворювалася у трагікомедію, у фарс. Михаль Громницький натхненно, з агресивною затісно буквально викошував косою революційного терору все, що нагадувало минуле, що було традицією, вірою, народною культурою, мораллю, духовністю. Ідея соціальної рівності й справедливості благородна і вічна, вона стимулюватиме великі уми на пошуки шляхів і форм її реалізації. Та, на жаль, будь-яка спроба мирними чи насильницькими засобами встановити справедливий суспільний лад на рівні окремої комуни чи державного утворення закінчувалася провалом. Володимир Дрозд терпеливо і грунтовно, впродовж усього творчого життя, досліджує ідейно-світоглядні та морально-психологічні засади та збудники поривань благородних, чесних, натхненних, самовідданих борців за соціальну рівність і справедливість. Скільки часу провів у архівах, скільки переслухав розповідей, спогадів, свідчень, скільки передумав, перечитав, намагаючись перейнятися тією всепоглинаючою готовністю іти на самопожертву заради торжества ідей рівності, справедливості і братерства! Не випадково він вкладе в уста революціонерки, чекістки Хави, такі слова: «Нині багато хто хапається історію писать, але, якщо нашої віри тодішньої не відчути, правдивої історії не вийде… Більшість нас, неофітів, полягла на фронтах громадянської, першими ішли на штики — за світову революцію, за вселюдське щастя… Потім прийшли інші, хто хмілів од влади над людьми. Так дикого звіра п'янить запах крові». В. Дрозд пише документальні романи і повісті «Ритми життя», «Дорога до матері», «Добра вість», досліджує ідейно-психологічні засади героїчної самопожертви на всіх визначальних переломах національної історії XIX XX століть. Та найбільше тривожить письменника моральна деградація особистості, передумови і першопричини втрати людиною моральної основи, духовних орієнтирів, національної гордості і самосвідомості. Він рано інтуїтивно відчув, що комуністична система нівелює особистість, робить її безініціативною, соціально пасивною, повністю залежною від волі влади. Необхідність пристосування до обставин внутрішньо дратує сильну особистість, і їй доводиться або змирятися і діяти за правилами системи, або бунтувати, прирікаючи себе на відторгнення від системи, а отже — на неможливість бодай частково реалізувати своє «Я». Людина мимоволі починає рефлектувати, її охоплює розпач, безнадія, бажання заховатися у собі, відчужитися від навколишнього світу, нею опановує синдром самознищення, знеособлення. Роман «Катастрофа» (1968) цю соціально-психологічну хворобу радянського суспільства відкрив через рефлексування районного журналіста Івана Загатного у затхлій атмосфері провінційного містечка Терехівка. Ця самовтеча, занурення у власний внутрішній світ спричинені відчуттям і усвідомленням неможливості повної самореалізації творчої особистості. Певно, що в характері героїв роману Івана Загатного та Миколи Гужви є частинка душі самого автора, без цього не буває справжнього художнього твору. Але не вельми довіряймо виклично-парадоксальним твердженням В. Дрозда, що усіх своїх негативних героїв він пише із самого себе… Усі ми, інтелігенти другої половини XX ст., там, у романі «Катастрофа», як і в романі В. Дрозда «Спектакль». Конформіст і егоцентрист Ярослав Петруня — письменник, який вимріював чесно виповісти правду про життя і страждання рідного народу. Але у тій духовній містерії, якою с його життя, він поступово опановує найвище мистецтво мімікрії і здобуває визнання, славу, багатство. Здобуває матеріальне, а втрачає духовне, втрачає свою душу. В. Дрозд кожним новим твором, кожним літературним героєм начебто зриває із себе, а водночас — із усіх нас, його сучасників, маски, боячись, що вони приростуть до обличчя і затулять його, справжнього, істинного. Це своєрідна боротьба із самим собою за себе ж таки і водночас — пересторога іншим, встановлення діагнозу хвороби усього суспільства, що морально деградує. Письменник бачив, що тоталітарна система виробила досконалі механізми ідейно-психологічного зомбування людини, перетворення її у людину масову, у колективну людину, у людину-натовп. Настрої і думки радянської людини повинні були пульсувати в ідеологічному ритмі колективної віри у щасливе комуністичне майбутнє, її умонастрій — органічна частка колективної свідомості, яку легко перевести у русло масового психозу — масового ентузіазму, колективної енергії, яка стимулює збудження первісних інстинктів, спрямованих на неусвідомлені, імпульсивні дії, передусім на руйнування, помсту, самопожертву в ім'я заданої зверху ідеї чи мети. Тоталітарна система передбачала, вірніше, домагалася самовідмови від індивідуального «Я» задля розчинення у колективному «МИ». Повела Н. Дрозда, перекладена, до речі, багатьма мовами світу, «Ьілий кінь Шептало» (1966) у символічно-алегорійній формі розкриває цей процес перетворення особистості у деіндивідуалізовану особу у частку колективної череди, сірої, невиразної маси рабів, сліпих виконавців чужої волі, чужих наказів, заповітів, програм, директив, постанов… Цей процес морально-психологічної деградації особистості в умовах тоталітарної системи катастрофічний — він веде до самознищення людського у людині, до втрат головного, найдорожчого — душі. У романі «Вовкулака» (1968–1984) знеособлення Андрія Шишиги набуває міфологічного вираження. У його слабку душу вселяється агресивна, прагматична душа його раптово померлого товариша Петра Харлана, який вважав, що у «двадцятому віці треба аналізувати ситуацію, а не душу», і починає володарювати вихідцем із Мрина Андрієм Шишигою. Це також морально-психологічна катастрофа, бо міг Андрій Шишига зупинитися на краю прірви міг урятувати себе від внутрішнього ворога, який нашіптував йому перспективи кар'єри, зваблював власною квартирою, гарними жінками, майбутньою славою… Ще у 1961 р. В. Дрозд пише оповідання «Колесо», де на тлі моторошних сцен колективізації постає зловісна постать політичного демагога, самодура Панаса Бруханди, який через десятки років трансформується, гротескно оживе в образі Йосипа Сластьона («Балада про Сластьона», 1983). Як художник, В. Дрозд знаходить оригінальні форми ідейно-естетичного вираження цієї проблеми морального і духовного нівелювання особистості, використовуючи міфологічні, казкові образи і сюжети, народні перекази, легенди, небилиці, застосовуючи такі художні засоби, як гротеск, сатира, іронія, травестія, бурлеск, шарж, ексцентрика, пародія. Згадаймо ту ж трагікомедію «Балада про Сластьона», в якій розгортається пародійна, гротескно-саркастична буфонада переродження унаслідок ідейно-моральної деформації політичної системи і, звичайно, людини у номенклатурщика, у гвинтика цієї системи. Все, що намагається опанувати Сластьон, із тим щоб вирватися зі свого середовища і влитися в клан «вищеньких», тих, хто командує, наказує, дає вказівки, перетворюється на фарс, нагадує клоунаду. Сміх над Сластьоном це сигнал про наближення катастрофи суспільно-політичної системи, яку роз'їдає корозія соціальної та ідейної мімікрії, ідеологічної фальші, моральної деградації особи і суспільства. Володимир Дрозд широко застосовує іронію і сарказм, доводячи до абсурду кожну ситуацію, кожну дію свого героя, і цим самим досягає особливого емоційного ефекту сприйняття реальних явищ і процесів. І це характерно не лише для «Балади про Сластьона». Слід згадати оповідання початку 70-х — «Парость», «Три чарівні перлини», «Білий кінь Шептало», «Сонце», «Пігмаліон», пізнішого періоду — «Злодій», «Мудрий», «Кінь Шептало на молочарні», повісті й романи «Маслини» (1967), «Семирозум» (1967), «Ирій» (1974), «Катастрофа» (1968), «Земля під копитами» (1980). «Самотній вовк» (1983), «Інна Сіверська, суддя» (1983), «Спектакль» (1985), — до автобіографічного, до сердечного щему щирого роману-спогаду «Пришестя», самоіронічної повісті «Музей живого письменника» (1994) та гостро-актуального роману «Злий Дух із житієм», в якому зображена деформація людської душі в сучасних умовах економічної кризи, моральної деградації і хворобливого розщеплення, роздвоєння душі української людини. …Вимучився, вистраждався душею за людей живих Нестор-Семирозум, бо нічим допомогти не міг, — так у Книзі днів Пакуля записано. І запитала Нестора Христя, яка признавала тільки велику силу добра: «Кому ж воно треба, горювання наше?» 1 відповів їй Семирозум: «Вам, людякам, найбільш і треба. Щоб душі ваші од зла очистилися і добром напиталися. Не скоро ще це буде, але — так. Сказано-бо в Святому Писанії: «Хто до кінця витерпів — порятується». І не тільки для самих себе ви горюєте, а в ім'я усіх, хто на землі проживає. Бо набуте душами вашими у стражданнях великих для наступних колін людських, країв і земель усяких наукою гіркою та світлом духовним висіється і проросте». Мало хто до кінця витерпів ці навали бід і напастей, а тут ще нове — чи не найжахливіше! — горе: Чорнобиль. Покарав Господь людей за те, що у душах багатьох Бог помер. І не випадково прозвучав голос із народу: «…А може, Чорнобиль той з «червоної мітли» почався…» І впав чорний попіл од вогнища чорнобильського на Пакуль, і не стало Пакуля, давнього як світ, але ще був Край, була безсмертна душа Уляни Несторки, яка навіки поселилася в зоні — стала Хазяйкою Зони і допомагає людям, хто заслабне, і звірам помагає, як у дроті колючому заплутається, і дереву, і квітці… Полишили люди свій чорний від горя і стронцію Пакуль, розселилися по всьому Краю, та попіл рідної Землі стукає в душу і кличе, кличе… Бо, як сказав ще в «Ирії» Михайло Решето: «Пакуль — це твій ирій, що в нього ти до кінця днів своїх повертатимешся, а повернувшись — знову рватимешся в широкі світи…» Повертаються в «Листі землі» в рідний Пакуль чорнобильські він папці, аби упевнишся в своїй вірі, в незнищенності пам'яті роду, традицій предків. І лише височіла пакульська церква в зеленій пусі елі, де одвіку був Пакуль, а над церквою вікнина чистого неба синіла… Цією символічною сторінкою «Із книги свідчень» завершує В. Дрозд першу книгу епічною роману «Листя землі». Написані і нині пропонуються читачеві нові книги доль і днів минущих, доль і днів сучасних, і в кожній з цих книг — долі людей, літописи людських душ, які пережив — відстраждав сам письменник. «Листя землі» нагадує велетенської довжини сувій білого полотна, розстеленого на березі вічної ріки життя. І кожен, хто з'явився на цей світ Божий, в цей жорстокий і ніжний, грішний і праведний світ, ступає босими ногами на цей білий сувій національної долі й залишає на ньому свій слід — чорний чи світлий, чіткий чи невиразний, рівний чи кривий, довгий чи короткий — це вже дано пізнати художникові, який володіє з Божої ласки даром «вичитувати» ці сліди. Ця «Книга доль і днів минущих» — своєрідне, витворене на формотворчій і стильовій основі Біблії національне «Євангеліє від Володимира», виповідане апостолами народу нашого — простими страдниками життя земного і записане з їх уст В. Дроздом, який духовно поріднений з головним оповідачем, народним пророком Нестором Семирозумом. Йому, Несторові Терпилу, Семирозумом прозваному, сказав Бог на небі, що «нахил серця людського лихий — од віку його молодого — і ще визрівати серцю людському у віках, творячи разом зі мною світ земний». Заради визрівання — духовного і морального — серця людського і вислуховувалася, писалася ця «Книга доль і днів минущих», заради творення нового земного світу і світлих, благородних душ і збиралися письменником людські долі, заради виявлення себе, справжнього, захованого за тисячею масок, й виповідалася жорстока, трагічна і світла доля народу українського. Звісно, остаточний присуд творові і творчості митця здатні винести лише наступні покоління, але, як на мою думку, Володимир Дрозд щасливо перебрів ріку часу, про яку так багато і болісно писав у романі «Земля під копитами», і народ наш має у його особі одного з найглибинніших українських письменників двадцятого віку.  
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка