Володимир Дрозд Листя землі Нові книги роману Про видання



Сторінка22/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.46 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24
Що ж ти наробив?!
Нащо ж ти міліціонерів
Та на болоті побив?
Ой Галайда ти Галайда.
Славний ти соколик!
Уже тебе, поранетого,
У тюрмі неволять.
Не рушник то простелено
І не зоря зайнялася.
То кров Галайди червоная
У Невклю полилася.
Ой пливе кров червоная
Та у Чорнеє море.
Розкажи ти усім людям
Про нашеє горе…

 

Капітан, бачу, весь напружився, наче пес мисливський, що дичину учув, і запитує у мене одривисто: «Кто там поет?!» Ну, я і стала розказувать, що то — лірник, сліпак, із села сусіднього, під храм прийшов та й пеє собі, кигиче увесь день, як чаєчка на болоті, бо нема кому його слухать, усі по роботах, хоч і свято храмове, та ніхто теперечки таких свят не признає, а якщо і признає, то тихцем собі, по хатах, вікна завісивши. «А о чем же он поет?!» — обірвав мої теревені про храм товариш Агас. Ну, я розказую, як воно було і є: «Сперва йон про божественне співав, тади — танці-гранці та про начальників теперішніх. А се йон пеє про лісовика Галайду, який супроти колгоспів із міліціонерами воював…» — «А Іючему ему до сих пор никто глотки не заткнул?! — аж сколотнувся весь капітан Агас. — Здесь во Мневе что — советской власти нет?!» Дак я так спужалася голосу його грізного, що не знаю уже, що й відповідать. Я, лепечу, людяка маленька, тольки сповняю теє, що мені начальники вищі накажуть… А йон, не слухаючи мене, пішов по стежці, порипуючи хромовиками грізно, дверцята легковушки бамкнули, спалахнули у темряві фари, машина розвернулася і помчала через широкий мньовський майдан на голос Криласа. І обірвався голос, і болєй ніколи я лірника сиберізькоі'о не чула, не бачила. Отако яно було, а те, що нібито Хава із майдану його забирала, то усе — байки людяцькі…  

А я знаю, що не такочки яно усе було, тепер казна-чого напридумують, наплетуть, і кожне буде клястися, що саме отак було, як у її пам'яті куцій відклалося. Але пам'ять людська — як ситечко рідкеє. Скольки людяк. стольки і історій, ось що я скажу. Бо однеє знаю напевно: приходила до Криласа на майдані Хава, з роботи, уже потемки, вертаючись. Приходила Хава, як на майдані Крилас виспівував, і умовляла додому до неї піти, повечеряти у батьків її. Се яна сама не один раз мені розказувала, уже як із тих сибірів повернулася, двадцять літ ні за що ні про що у таборах відсидівши. І шкодувала яна вельми, що не змогла Криласа умовити, щоб перестав йон співать, а ніч перебув у хавирці її та й вертався у свою Сиберіж. Тади, мовляв, не було б капітану Агасу за що зачепитися і менєй би людяк мньовських безневинно Змієві у зуби потрапили. А я було і одвічаю Хаві: «Не край серця, молодичко, Агас і без того сліпака знайшов би, за віщо у Мньові зачепитися, щоб людяк із життя викорчувать, для сього йон посланий був у наш район. Уже як завівся Змій, то має йон когось єсті, без цього не буває зміюк…» Хава покивує сивою головою, а чорні очі — смутнющі: чомусь вона і на себе частинку вини за широкий покіс смерті у Мньові восени тридцять сьомого року брала. Бо ж її, бачте, капітан Агас Змієві у пащеку не відправив, а відправив у табори далекі, може, рідну, єврейську, кровину пожалів чи молодість Хави. А я було дивлюся на неї та і думаю: «Єдина на тобі, молодице, провина, що ти свою жисть молоду не берегла, вівцею без'язикою прикинувшись перед начальниками тодішніми, а своє хотіла владі довести, ось і довела: двадцять годиків прогнила у таборах сибірських та на засланнях, а тади до Мньова провернулася — ні кола ні двора, ні родини, по чужих кутках п'ять рочків прониділа світом та й віддала душу Богові своєму єврейському, жорстокому. Наче і не жила…  

Дак я вам так скажу: хай тая підстилка готельна не бреше, бо не так воно було, як вона сокотить. Того вечора наша корова забрела деся, з череди не повернулася і матка сама пішла за околицю, на луки, де людські корови удень паслися, а мене послала у парку, біля майдану глянуть, бо часом корови до парку заходили, ще від вулиці неогороджено було, як тепер. Дак біжу я через майдан, босими ногами по теплому, за день нагрітому клінкеру ковзаюся. А дим по майдану стелиться, гіркий, торф'яний дим. із боліт навколишніх, жодна зірка не блисне, така мла димна застелила небо, а край неба, над хатами мньовськими наче, хоч насправді — далеко, над болотами, де торф горить, червоно налає. А се того літа, уже під осінь, сухенну, жарку, торф'яники сильно горіли, надихалися ми димом на усю жисть свою. Дак пробіг я через майдан, уже до соті добігаю, коли бачу: наче стовп посеред вулиці стоїть, на тлі неба червоного, і від того — теж червонястий, ніби кров но ньому тоненько дзюркотить і світиться багряно. І — тихо-тихо на майдані і на соті, і тільки той стовп наче привиддя страшне, криваве. А то, се уже я потім подумав, на нім плащ шкіряний був і відсвіти неба червоні по плащеві блискучому наче стікали. А се сам капітан Агас був, я його познєй не один раз бачив у місті і упізнав. Дак тихо-тихо було, наче усе вимерло, а тади той уже ж лірник сліпий у глибині майдану заспівав. А як заспівав лірник, той стовп ворухнувся і ще болєй крові по нім потекло, дак я сильно спужався та навтьоки, не став далєй і корови шукать, така пужавка на мене напала…  

Автобус і полуторка поповзли через місток до райвідділу НКВС, а своєму шоферові він наказав зупинитися на майдані. Капітан Агас вийшов із машини, ступив на шосе, вистелене гострокутою бруківкою. Стояв край просторезного, що берегами своїми губився в темряві, ледь рожевуватій, кривавистій від червоного неба, майдану, неначе Мойсей на березі моря. «І простяг Мойсей руку свою на море… і розступилася вода…» Або: «Я стану завтра на верхів'ї гори, а Божа палиця БУДЕ у моїй руці». А Господь — муж війни, так сказано у Старому Завіті. А ще там сказано: «Напали на них страх і жах». Почули народи — і тремтіли: мешканці землі филистимлянської, старшини едомські, моавські вельможі, ханаанці і — мньовські обивателі… Страх і жах — вони гусли разом із пітьмою серпневої ночі, що усе важчала над принишклим, онімілим містечком, відданим богом Сталіним у руки його, Альберта Агаса. над містечком, загубленим у поліських болотах Краю, страх і жах напливали з непрохідних, тліючих торф'яних боліт разом із пеленою гіркого, задушною диму, страх і жах промінив на містечко багряний край нічних небес, промінив, як лице Мойсея опісля розмови з Богом на горі Сипай, край небес, що усе ширшав, наче набрякав кров'ю. І древнього Мньова уже не було на світі, містечко померло від страху і жаху, воно стало безтілесною тінню і покірно розпростерлося біля ніг його, Альберта Агаса, посланця бога гніву і помсти, бога війни для дужих, а не миру для слабких. Містечко упокорилося волі його, щойно капітан Агас ступив ногою на землю його. І раптом капітан вчув голос чоловічий у темряві ночі, десь по той бік оази майданної, клінкерового моря, і бринькання струн він почув. Усе як у Старому Завіті: «Я чую голос співу». І то не був крик «слабості переможених», то був поклик до опору йому, Альберту Агасу, капітанові енкавеес, і богові, чиїм посланцем він почувався. Чоловічий голос гучно співав по той бік майдану, у непрозірній, осінній уже ночі: Ой заграю на бандурі
Та й стану співати.
І Божеє слово
Стану прославляти…

 

Він скинувся, неначе кінь норовистий від удару пугою. Бо цей спів, хай одинокий, у пустелі нічної тьми, у пасмах гіркого диму з навколишніх тліючих торфовищ, під багряніючим від пожеж на болотах небом, на порожньому, безлюдному майдані, цей спів був протестом і незгодою з усім тим, що уособлює він, капітан Агас. «І розпалився гнів Мойсеїв», — так у Старому Завіті. І розпалився гнів Агаса, бо побачив він, що народ — незагнузданий ще. Бо знайшлися шкідники і контрики, які ще й розгнуздують його на ганьбу поміж їхніми ворогами. І мовив капітан Агас до самого себе, із гнівом, але радо: «Ось привід, аби вони повбивали кожен брата свого, і кожен приятеля свого, і кожен ближнього свого, як мовлено у Книзі». І так буде у всьому захирілому Мньові, який він має очистити від нечестивців, задля торжества обраного Богом народу свого, що був принижений у бурях революцій минущих тутешніми гоями. І колись на цьому широкому майдані встановлять йому пам'ятника, на високому постаменті, на повен зріст, у довгім шкірянім плащі, рішучий, застиглий навіки крок, суворе обличчя, уособлення справедливості і невідворотної кари, нещадимості в ім'я майбутнього… І капітан Агас рушив через пустелю майдану на голос лірника, наказавши шоферові увімкнути фари машини і їхати слідом. І упала його довга тінь на майдан мньовський, аж до трибуни дощатої. Тінь рухалася разом із ним, росла і вже сягала дерев, сягала неба рожевого, набубнявілого майбутньою кров'ю. Мньов просився покірно у руки його. Як написано у Старому Завіті: «І упало з народу того дня близько трьох тисяч чоловіка».  



Бо свідчили одне на одного. І на багатьох, кого знали, кого згадать могли у камері, усі, хто до рук Агаса потрапляв. Бо капітан Агас умів примусити і стільця заговорити, не те що людину живу. І таланило тим, хто на першому ж допиті у капітана Агаса від побоїв та знущань нелюдських помирав або хто встигав на себе руки накласти: ці ішли на той світ чесними людьми, і душі їхні сяяли, наче зірки. Інші ж вели за собою, через муки земні і страждання у кублі зміїнім, череду людей безневинних, ними обмовлених. І свідчив Андрій Шевереда на Матвія Чикору і Семена Трута із Новоселець, а Семен Трут свідчив на козерогівських Марка Перетепу, Івана Дадону і Марусю Шереметиху, а Марко Перетепа свідчив на Івана Попка, Дениса Кубачевського. Матвія Каранду, Миколая Гречаника, Сфіма Пащенка, із Сиберіжі усі, а Миколам Гречаник, на сьому добу безсонну, у кабінеті Агаса, посвідчив на Володьку Стародуба, на Овдія Таранущенка, на Василя Такуна, на Бориса Луганського, а відтак свідчив супроти кожного, хто у списку жителів села Велика Вісь вписаний був, бо Гречаник секретарствував у сільраді великовісівській і знав список напам'ять. І не було сьому кінця-краю, люди уже самі списки складали, кому завтра назватися ворогом народу, а кому — позавтра, а кому — попозавтра, хто ще не встиг картоплю викопати на грядці, їхали у пащу до Змія валками, і жінки проводжали їх далеко за село, наче на війну, і села обезлюднювали, і містечко районне Мньов — наче вимерло було. І не стало б землі мньовської, пусткою зробилася б земля мньовська, лісами заросла б темними, і лише вовки, лисиці та пси здичавілі риськали б по ній, якби не рушник обиденній, що його виткала для мньовчан, на прохання їхнє, і постелила на майдані районного містечка Уляна Семирозумиха із села Пакуля. Бо прийшли осені пізньої троє мньовчан, перепливши через Невклю у довбанці, чорної ночі прийшли вони, із Чорного лісу, куди від смерті видимої сховалися, у хатинку лісову, як дикі люди, Андрій Юревич, Петро Мшар та Павло Баглєй, молодик Іце. прийшли вони, щоб просити Уляну порятувать Мньов та села навколишні від Змія та прислужників Змієвих, бо знали усі у Краї про знахарство її: «Як рушили ми. тітко Уляно, до вас через ліс Чорний, через луги Сиволозькі і річку Невклю, зоря нам світила попереду, наче хто ракети пускав у небо, дорогу нам показуючи, хочете вірте, хочете — ні…» А як увійшло в осінь і ночі темніші та довші поробилися, багряніло небо, до самого досвітку, аж поки й розвиднятися починало, той край багрянів, що над болотом Замглай, над Сіверськими лісами. І казали люди у Пакулі: «Сухеє літо видалося, і осінь дощами не балує, осьдечки і тліє торф на болотах мньовських». І правда, вітер сіверський тхнув гіркою згорятиною, а зграї чорно-сивого вороння сковзували по небу, наче недопалки, здуті вітрами із лісових попелищ. Вечорами подовгу стояла Семирозумиха на згірку, біля вугла хатини своєї, дивилася на небо, палом набубнявіле, повнилася тривогою душа її. І дивувалася Уляна, що душа її здатна ще відчувати біль чужий, коли і свого — по саму зав'язку. А це уже Нестерка її, онука, що на руках її виріс, забрано було «чорним вороном» і наче крізь землю провалився він, і на сина Кузьму така ж доля чекала, він цього не знав, а вона — знала, бо — знаття дано було їй. «Ось уже і Друга Пречиста минула, — думала Уляна Семирозумиха, на край неба палаючий дивлячись, — але ніхто із мньовської сторони під храм у Пакуль не прийшов, наче весь люд тамочки вимер, і навіть лірник сліпий, прозваний Криласом за голос його гучний, лірник, який щороку співав біля пакульської церкви на Другу Пречисту, не придибав як звичайно, із сином своїм Тарасом, битим шляхом Сіверським. І казала Уляна синові своєму Кузьмі, а ще не забрав його «чорний ворон»: «То не від торфу тліючого багряніють небеса над мньовською стороною, то яни кров'ю людяцькою напиталися, бо моровиця страшка Мньовщину давить, сила нечиста геть вполонила мньовчан…» Сердився Кузьма на теє каркання матері, бо іншу удачу мав він, жив так, наче вічно житиме і наче ніхто ніколи не вирве його із цієї землі. Людей навколо ночами забирали, а він пиляв, стругав, сушив на горищі дошки, щоб за зиму вікна нові на хату поробити, дуба на підвіконня наглядав, по білий, плотницький, мох на Чортове болото ходив. Як давили Кузьму, щоб до колгоспу вписався, поскубли «червоні бригади» хату його, тепер намірився причепурити її. А вже чула Уляна, що і йому — скоро. І кляла себе ночами за знаття те. А незадовго до Покрови постукали серед ночі у вікно до Уляни. Стукали, наче шкреблися, обережно, і зрозуміла Уляна, що це ще не ті гості, які по Кузьму прийдуть скоро, аби забрати його навік і од дєтви його, і від жінки його, і од неї, матері. І запитала вона теж стиха, через поріг, прохиливши сінешні двері: «Хто там?» Бо це уже син Уляни Дмитро, найменшенький, у батька свого, комісара колишнього, заслуженого перед радянською владою, у Мрині проживав, на агронома навчаючись, і Уляна сама в хатині своїй вікувала. І відповіли з темряви голосом Кузьми: «Се до тебе, мамо, люди здалеку мньовські прийшли, погомоніти хочуть. А до мене сперва постукалися. бо знають мене, як я у них хати пересипав…» А як зайшли до хати люди мньовські, уклонилися з порога, вона вікна хатини завісила і каганчик на комині запалила, зібрала на стіл того-сього, що під руку трапилося, люди здалеку, голодні. А вони лише теплого, із печі, узвару напилися. І стали говорити, по одному, горем своїм ділячись і горе мньовське на неї, Уляну, накидаючи, як вериги тяжкі. І казав Андрій Юревич до Уляни Семирозумихи так: — Людяка я грамотна, школу закінчив, на землеміра у самім городі Києві вивчився і ось уже десяток літ працюю у Мньові землевпорядником. І районне, і обласне начальство мене знало і належно ставилося як до посадовця районного масштабу і більше. І я завжди пишався і пишаюся з перемоги радянської науки і техніки, особливо у галузі розвитку авіації. І влітку сього, тридцять сьомого, року було здійснено безпосадочний переліт із Москви у США видатних авіаторів Чкалова і Громова, яких з великим тріумфом зустрічала столиця нашої Батьківщини Москва. Усьому цьому я радів і радію і ставлюся з повним розумінням науки і політики на даному етапі. Так що не подумайте, Уляно, що перед вами — якийсь пережитковий елемент, відсталий, начинений забобонами, як свиняча кишка гречаною кашею. Ні, я завжди був у прогресивних лавах і навіть сина свого назвав Георгієм на честь Георгія Димитрова, видатного дипломата і безстрашного комуніста. Але на власні очі бачив я минулої і цієї ночі, як горіла звізда, наче ракета, над вашим Пакулем, над хутором вашим, над вашою хатою, аж покуль не переступили порога, горіла і кликала нас. Хто тую звізду запалив, якісь вищі начальники чи ще вищі сили, що й над ними єстяка, я сього не знаю і знать не хочу, а нас покликано і ми прийшли. Прийшли ми у надії, у наші душі вселяній, що тільки ви і зможете допомогти Мньову нашому, а болєй ніхто. А якщо і ви не поможете, тольки на географічній карті він і залишиться, крапкою, наче мухою посадженою, а людяк уже у Мньові і навколо Мньова не стане, ані старого, ані малого, бо Змій усіх підбере, руками капітана Агаса та його хлопців-енкаведистів. І хоч ще із часу злодійського убивства у Леніграді товариша Кірова усі ми жили у якомусь чеканні лихоліття і кровопролиття, по-справжньому стало страшно у нашому Мньові, коли про Змія ми прочули і капітан Агас із «чорним вороном», автобусом без вікон, з'явився, списавши пакульського Шльому як ворога народу. Тут уже широкий покіс пішов, по усій Мньовщині, і косарів криваворуких побільшало вельми. Дійшло до того, що трьох голів райвиконкому за місяць у нас поміняли і четвертого теж як ворога народу забрали. А вже про головних агрономів, агролісомеліораторів, усяких там замів і завів, нижченьких галіфетчиків — сії усі летіли на енкаведе, як мошки на полум'я свічки, і гинули безповоротно. І райком чистили щотижня, ми не встигали руки піднімать, голосуючи за нових секретарів, а далєй і голосувать не стало кому, бо увесь актив районний підібрали і перейшли на рядових колгоспників. Усе діялося і діється тихо, без повідомлень у газеті, а родичам казали одне: «підозрюється як ворог народу». Потроху Мньов пусткою ставав, особливо — чиновницького люду поменшало, в установах — самі прибиральниці позалишалися, їй-бо. А мене якось що не чіпали, черга, видать, не доходила. Нерви, звісно, грали марш печальний, але я їх у кулаці тримав. Інакше б зробився посміховиськом, як той Костючок, дорожній майстер, що зі страху сам, добровільно у двері енкавеес стукався, щоб забрали, а йому — од ворот поворот, мовляв, ще ти не дозрів, трясися у страсі далєй. Дак йон біля енкавеес, у саду райкомівському, під копицею сіна оселився, там днює і ночує, а в районному відділі НКВС уже — наче за безплатного робітника, куди пошлють. І не тольки із Костючком такеє поробилося. Люди зі страху геть дуріють. У селах уже черга, кому коли до енкавеестів тих їхать, добровільно Змієві у пащеку: я ще не змолотив свою копичку чи картопельку не викопав, то на тім тижні піду, а ти із своїм урожаєм уже впорався, то іди завтра. Розказують, що із Сиберіжі, а одтуль багатенно забрано, через сліпака-лірника, Криласом прозваного, який давненно, ще од Першої Пречисти, у них сидить, бо заборонені владою пісеньки біля собору у Мньові виспівував, дак із Сиберіжі валкою їхали, серед білого дня. наче перший колгоспний урожай везли, і гасло на дузі, кумачем обвитій: «Геть шкідників із колективного поля!» Наче подуріли люди, калічені душами поробилися, од страху перед богами земними, від яких залежить, жити тобі завтра чи ні. А в лісах, шепчуться люди, на кожен роток не накинеш платок, хоч і в страсі повальному, дострілюють, додушують тих, кого Змій пожує та й виплюне, пожує та й виплюне. Отаке-бо, тітко Уляно, діється на світі білому. Погибель для мньовчан настала, усіх Змій виїсть, вигризе, до останньої душі живої, якщо ніхто його не зупинить. А як і чим зупиниш, коли і сам тремтиш не менше, аніж інші навколо? Я, правда, жонку свою з дитям ще опісля Першої Пречистої, як оце все почалося, до батьків її на Одещину відправив, хай уже я мушу, а буде коло мене — і вона Змієві у пащу потрапить як член родини зрадника народу. Ну, жонку відправив до матки її, а сам сиджу в своєму кабінетику у райвиконкомі, мух ловлю і дожидаюся, як віл обуха, коли за мною прийдуть. Аж ось чую — минулої ночі забрали голову колгоспу Сундука із села Пльохова. Ну, мені і холод по спині. Бо у мене з тим Сундуком таке було. Прибігає він якось до мене раненько, переляканий, розв'язує велику хустку, а у хустці — державний акт на землю, загорнений, якого я йому урочисто видав нещодавно. Дивлюся, а на акті — жирнюща пляма. «Осе ось розіклав акта на столі в конторі, сам вийшов у справах. А жонка моя перекусити мені принесла, бо ми ж теперечки по-військовому живемо, з контори і не виходимо, як товариш капітан Агас розпорядилися. А жонка моя недобачає. Дак яна і поставила горщика із смаженею на акта державного… Ой Боже ж мій, пропав я тепер, скажуть — що се я нарошне, що се — шкідництво!» А ще ж пляма — прямісінько на золотому тисненні герба. Здоровий мужичище, а сидить у мене коло столу і плаче. Сварив я Сундука як міг, але таки пожалів його, видав нового акта на землю під спеціальну розписку, а зіпсованого, думаю, завезу на списання у область, коли викличуть на нараду. Згадав я усе сеє і думаю: «Я Сундука пожалів, а Сундук у каталажці мене не пожаліє, викладе усе чисто, як ухоплять його за теє, що у штанях…» Аж так воно і вийшло. Третього, опісля арешту Сундука, дня зазирає до мене у кабінет сержантик із НКВС, він із капітаном Агасом із Мрина приїхав, на підсилення, сеє ми уже знали. Ну, і запитує у мене сержантик: «Ви будете райзем Юревич?» — «Я, — відповідаю. — А що?» Язиком ще якось ворушу, а підвестися назустріч йому не можу, ноги у колінах тремтять, не тримають. «А те, що хочемо знати ми, як це ви антинародний, шкідницький вчинок колишнього голови колгоспу із села Пльохова громадянина Сундука хотіли приховати від пильного ока органів…» Розказав я йому чесно, як воно було, нічого не вигадуючи, і запитую, коли він усе сеє записав і підвівся: «Мені з вами іти?» — «Не спішіть, встигнете…» — лише сказав сержант і вийшов із кабінету. Вийшов він із кабінету, похилитав, бачу, через парк до відділу районного, а я собі думаю: «Увечері приїдуть по мене, рятуй, Боже, душу…» Пішов я ранєй додому, сеє-теє зібрав у торбу, за спину, та у плетеного із лози чемоданчика і, як стемніло, подався городами до Невклі, а там берегами — і в ліс, та аж у Чорний ліс придибав, бо знав я тамочки хатинку, у гущавині, туди ніхто носа ніколи не совав. Підходжу, а хатина так у видолку, земляночка, вважай, лісовики її викопали і накрили, а я сам грибник затятий, колись і надибав на неї. Підходжу, видивляюся, а з димарчика дерев'яного димок куриться. Я трохи в кущах, на листі опалому полежав, коли виходить із хати осьо товариш Мшар, із казанком паруючим, головував він у селищі Замглай, його одним із перших Агас причинив, я думав, що його уже давно і на світі нема. «Здраствуйте, товаришу Мшар!» — гукаю здивовано. А він на мене, як на привиддя яке, дивиться: «Здраствуйте, товаришу райзем Юревич!» — «Як це ви тута, у пущі, опинилися?» — запитую. А товариш Мшар до мене: «А ви — як?» Аж дивлюся, і молодик сей із дверей виглядає, голоси зачувши. Отак ми опинилися втрьох, на відлюдді, у нетрищах непрохідних, наче вовки. Ну, та про сеє, що їм випало пережить, хай вони самі розкажуть, ніч довга, ми тільки під ранок підемо дорогами своїми. І казав гість нічний Петро Мшар до Уляни Семирозумихи так: — Я — член партії більшовиків із вісімнадцятого году і ні у що таке ніколи не вірив, але сії вже ракети над селом Пакулем, над вашим хутором, над хатою вашою бачив я на власнії очі, і тягло мене сюди як магнітом. Але мушу розказать, як дійшов я, опартієний давно, до жисті такої у землянці, у Вовчому урочищі, бо так яно зветься од тих пір, як я партизанив у Чорних лісах, бо навколо у Краї німці хазяїнували. Довго розказувать, ще довшей слухать, і усього не перекажеш, не переслухаєш, що переживать довелося, хоч би і сто ночей, а не одну ми отак не спали. Почну із двадцять дев'ятого году, коли Мринський більшовицький комітет постановив вислать триста членів партії для роботи в районах. Коли заповнював я анкети, там був пункт, чи бажаєте ви їхать на район, я написав, що — не бажаю. Мене викликали в обком і запитали, чому я не бажаю їхать організовувать п'ятирічку на місцях, я сказав чесно, Ідо маю трьох дітей і четверте уже на підході, поїду, але без особливого бажання. Тоді мені кажуть: «Очольте артіль «Гужпраця», — під самим Мрином, вважай на околиці, і я очолив. А був в артілі секретарем більшовицької партії і водночас завгоспом такий собі Кецельман, і ми з ним не помирили. Бо перевірив касову книгу артілі і виявив, що кооперативний магазин виплатив у касу артілі двісті шістдесят карбованців, а привласнив їх згаданий Кецельман. У цей час відбувалася чистка в партії, я пішов на збори і заявив на Кецельмана, що він привласнив артільні гроші, а ще — одержував у кооперативному магазині дефіцитні товари, які продавалися по картонках, це мені підказали самі продавці. І Кецельмана виключили із партії. Наступного ранку у конторі артілі він вийняв наган і став мені погрожувати. А я показав дуло нагана із-за пазухи і сказав: «Сховай свою пукавку, бо я тебе ранєй вишию так, що й матка родна не упізнає». І він зів'яв і зник із артілі, хоч невдовзі, виявилося потім, поновився у партії. У тридцять п'ятім году я вступив до Українського сільськогосподарського університету імені товариша Артема, через два роки закінчив його і був направлений обласним сільгоспвідділом у Мньовський район, у село Печенюги, на місце директора радгоспу, уже оголошеного ворогом народу і посадженого нашими органами. Приїжджаю я у Печенюги, знайомлюся із начальником політвідділу, він же — секретар первинної ячейки, а тут і знайомиться не треба: сам товариш Кецельман, власною персоною. Осьдечки як часом судьбина лиха жартує з нами. Поглянув я на його пику упихану, задоволену і думаю: «Се ж ти, гад, мого попередника з'їв, у вороги народу вписав, тепер дивишся на мене як кіт на мишу, теперечки і мені яму копатимеш…» Аж так і получилося, бо до усього, що між нами було колись, йон сам хотів директорувать, а туточки знову наче моє зверху. Ну ось, що я не зроблю, летить у райком, та і ще кой-куди, на мене бомага, що я і сякий, і такий, і підозрююся у всіх гріхах. Ну, але тут уже йон копав під мене болєй по економічній часті. Довго розказувать, коротко слухать, не проробив я і місяця, дзвонить мені слідчий прокуратури: «Мшар, пришли до мене свою машину, у мене там є діло…» А у мене яка машина — тольки вантажна, та і на тую свиней грузять, щоб везти у район. «Осьдечки виїжджаю, — кажу, — із свиньми, і до вас заїду». А сам кажу шоферові, уже як їхали ми у район із свиньми: «Калі шо, хлопче, зо мною, сам здаси свиней, а жонці моїй у Мрин (а вона там із дєтьми у матки жила), а жонці моїй у Мрин даси телеграму…» Бо не буде кому, думаю, і шматок хліба передать, у мене тут нікого, ні родака, ні півродака. А се уже серце мені підказувало, до чого воно ідеться, куди моя жисть котиться. Ну, зайшов я до слідчого, а йон мені показує ордер на мій арешт. Дак не дозволили вийти і шоферу двох слів сказать, а повели мене одразу у тюрму. А було у мене із собою двісті п'ятдесят карбованців, я відпоров у кепці під козирком і сховав їх. Так їх і не знайшли, і досі зі мною. І ось вштовхнули мене у одиночну камеру, де уже було п'ятнадцятеро людей. Лежали вони на підлозі, головами у різні боки. Мені кажуть: «Проходь до протилежної стінки». А там — параша. Я пробрався до середини камери, присів: «Ось тут моє місце…» А там було повно кримінальників, бо се ж камера не для політичних, а таких, як я, бо я ішов по господарчій частині і сеє мене порятувало. Дак один із кримінальників і каже: «Тебе, сучка, сорок років тюрма чекала, а я тут — виріс!» І ударив мене в лице. Я, звичайно, не відбивався. Але вартовий крізь віконце у дверях сеє все запримітив і доповів своєму начальнику. Зайшов до камери начальник, і вартовий показав на кримінальника: «Ось цей ударив». Начальник варти запитує мене: «Яку ти хочеш кару йому?» Я відповідаю: «Ніякого покарання йому не треба, ми уже помирилися…» Опісля мене ніхто із кримінальних не чіпав. З нами сидів євангеліст, якого усі звали попом, із нього знущалися, я заступився, і піп став віддавати мені частину свого хлібного пайка, кажучи, що йому — забагато. Так минуло з місяць, нарешті викликає мене слідчий і починає задавати запитання, відповіді мої записує. Потім дає мені протокол допиту і вимагає підписати. Я читаю протокол, а там записано зовсім інше, аніж я відповідав, Я і кажу слідчому: «Ви зібрали сюю брехню на мене і мої відповіді на ваші запитання перебрехали і хочете, щоб я сюю брехню підписав, але я не буду її підписувати». А слідчий як визвіриться на мене: «Ти що, влади не визнаєш?! То ми з іншого боку зайдемо, з політичного!» Я йому відповідаю: «Сьогодні ти влада, а завтра ти будеш в одній камері зі мною сидіти за таку брехню…» — «Ти що, у карцер захотів?!» запитав слідчий. У мене від такої розмови, хоч я і не плакса, потекли сльози з очей. Тоді слідчий і каже: «Добре, заспокойтеся, не буду я вимагати підпису вашого, обійдемося без нього…» І дуже мені не сподобалася доброта його, що я сильно насторожився. Трохи часу спливло, заходить до камери начальник мньовської в'язниці і запитує: «Хто тут — Мшар?» — «Я Мшар», — підхоплююся. Думав, Іцо уже на звільнення, бо нічого такого мені пришити не можуть, а коли душа часнику не їла, смердіти не буде, так я завжди вірував. «Ви сто— ляр?» — далєй запитує начальник в'язниці. Туточки мене тривога якась за серце здавила, бо я не столяр ніякий, а хтось же йому показав на мене, що, мовляв, столяр. Ну, сяке-таке по господарству можу, думав, мо', яку шафу у кабінеті йому підправити. А як вийшли в коридор, йон і каже: «Тебе повезуть зараз у мньовський районний відділ енкавеес, помагатимеш там паркан робить». А се ж ви знаєте, в'язниця мньовська на околиці міста, а енкаведисти — яни у центрі Мньова, луччей би і не знать, се правда. І ось мене ведуть вулицями райцентру, а не везуть, бо не великий я пан, нема для мене машини, полуторка, яка звичайно по харчі їздить, поламалася. Так мені сказали. А мені що — іти ще й луччей, бо я геть засидівся у камері. У Мньові мене мало хто знає, а хто знав — тих уже посадили, бо ми в тюрмі чули, що працює енкавеес, з новим начальником Агасом, як млин, людей меле і Змієві у пащеку ненажерну відправляє. Люди ж із волі приходять, передають, язики усім не одріжеш, та ще у камерах для кримінальних. Люди стрічні, побачивши, що в'язня ведуть, хутчіш ховаються хто куди — за тини, у перевулки, у хати, аби лише не бути свідками невідомо чого. Час такий, влада така, що туточки скажеш, винуватити усіх не будеш. Бо сміливі — вони давно у казематах і на тім світі. І веде мене вуличками Мньова безвусе ще хлоп'я, тольки призване, здається. Із села якогось забитого. Я у нього і запитую: «Дак ви, громадянине начальнику, чекатимете на мене увесь день, покуль я працюватиму, чи як?» А йон озирнувся навколо, і щось людське у його очах зблиснуло, озирнувся та й каже: «А чого б це я на вас, дядьку, чекав, не було мені такого наказу. Бо до тюрми ви уже не вернетеся, пропрацювавши із тим дядьком, що у стогу, в саду райкомівському живе, а залишитеся у НКВС…» Ну, тут я уже і став кумекать, що до чого. Хоч ще не знав, що то за дядько, що у стогу, в саду райкомівському живе. А як побачив Костючка, його очі бігаючі, а я його трохи знав по роботі, ранєй, так і пойняв: се — качка підсидна, рішили вони мене додавши, не так, то так, не по кримінальній справі, бо там важче пришить, то по справі політичній, туточки вже — кожен перед владою винен, або щось колись не те ляпнув, або — подумав… Костючок сей мені і каже: «Сьогодні будемо не паркан будувать. Із парканом встигнеться, я уже од вулиці сяк-так зліпив, а будемо козирки над вікнами набивать, щоб політичні з підвалу і неба не бачили, не те що двору чи вулиці, так мені наказано, і треба сповнять. І що це воно за порядки такі в Країні Рад, що вже заборонено людяці і на небо глядіти?..» А сам на мене зирить оком косуватим, жде, що я скажу. А я — наче води у рот набрав, мовчу. Він до мене і так, і сяк, Костючок сей, і про Сталіна щось погане закине, і про Конституцію, і про розстріли командармів, і про фашистську Німеччину та про Гітлера, і про Японію та італійського Муссоліні, а я — лише одне до нього: «Молоток подай!», чи «Гвіздки малуваті», чи ще щось там, по роботі. День осінній короткий, ось уже і до ночі хилиться. Тут Костючок не витримав, просить мене: «Та бовкни ти хоч щось, Петре, супроти сеї влади, так не люблю я брехать, а доведеться, бо вже тебе Агас все одно не випустить, Змієві харч треба, не ти перший, не ти останній…» А я — наче того усього не чую. А сам думаю: «Ось ти, гаде, і проговорився, тепер мені виходу нема, хоч круть, хоч верть, та під цими козирками, які я на вікна енкаведистських підвалів набиваю, смерть… Тольки ж я ще поборюкаюся з вами!» А ми дошки у саду брали, над річечкою, левадка там така, а далі кущі, кущі, і до самої Невклі та лісу, я місця сії трохи знав, партизанив коли, доводилося до багатеньких у гості ходити, серед ночі, бо здохли б у тих лісах, на самих шишках та мохові. І ось, значить, беремо ми дошку, щоб розпилять, а вже так стемніло наче, уже нам останнє вікно залишилося, до будинку НКВС наче далеченько. Я за живіт ухопився і біжу у кущі над річечкою: «Почекай, щось мене із шлунком розквасило!..» Ну, не буде ж йон за мною бігти. А я за кущі, та в ніч, у туман, у болото — і дав дьору. Уже як із Мньова у ліси вибирався, бачив, що машини по соті роз'їздилися, очищами своїм крізь ніч виблискують, але уже мене ніч та ліси сховали, дурний я, чи що, щоб сошею тікать. А мав я теє Вовче урочище на прикметі, і землянку у ньому, з партизанських часів своїх, у Чорному лісі. І таки надибав її, і поселився, туди ніяка машина не проїде, та не кожна і людяка пройде, стежка — як нитка тонка між боліт і нетрищ. Одтуль я у хутори лісні ходив, картопелькою, сим-тим запасся, ну, думаю, перебуду трохи, поки ганятися за мною перестануть, тади далєй диму дам, куди-небудь за Урал, у тайгу чи на Далекий Схід, де люди робочі треба, а познєй уже із сім'єю спишуся, якось буде, не пропаду, усе ж луччей, анєй Змієві прямісінько у зуби. Дак, мо', з тиждень просидів я сам у землянці, як Робінзон Крузо на своєму острові, коли Федько Баглій заявляється, на димок грубки пригойдався, од того ж Змія рятуючись, а далєй і Андрій Юревич до нашої лісової комуни пристав, йон уже розказував. Отак ми жили-поживали, а як стало підмерзать, стали думать: «Це ж нас знайдуть по слідах, коли сніги випадуть, треба далєй у світ людський гойдаться, хоч і страшнувато, бо у таку годину людей боїшся болєй, анєй звір'я усякого…» І рішилися ми іти, утрьох, до першої залізничної станції по сей бік Невклі, далєй од Мньова. Аж тут загорілася зоря, наче ракета, над хатою твоєю, Уляно, і ми зайшли, щоб розказати усе сеє і далєй прошкувать, світ за очі… І казав гість нічний Федір Баглій до Уляни Семирозумихи так: — Може б, ми і не зайшли, не турбували б вас, тітко Уляно, серед ночі осінньої, але ж тамочки, на Мньовщині, наші родаки і багато люду різного залишилося і не мусить їх Зміюка ненаситна проковтнути. А зоря, наче ракета, на вас показала, що тольки ви можете мньовських людяк порятувать, кого ще встигнете. Батько мій Петро Баглій змалечку служив у лавці купця, потім свою лавку відкрив, не лавку, а скоріш — рундучок, але якось на сім'ю заробляв торгівлею. Він був прихованим ворогом російського царизму, мав зв'язки з революціонерами мньовськими і в громадянську війну допомагав червоним партизанам. У наші уже дні батько мій завідував буфетом Олешнівської торфорозробки, біля залізничної станції Верба. І ось мого шістдесятитрьохрічного батька забрали з роботи. До Мньова від станції Верба — дванадцять кілометрів, його вели пішки три міліціонери, люди сеє бачили, тольки міліціонери — на конях, а він — своїми двома, по болоту, із зав'язаними за спиною руками. І привели його у відділення НКВС, зачинили у переповненій камері. А за місяць до сього батька уже викликав начальник відділу НКВС, Шльома був такий, потім його зробили теж ворогом народу, уже як капітан Агас у Мньові з'явився. Дак Шльома його відпустив, тольки попередив, аби менєй згадував про своє знайомство колишнє із революціонерами, бо вони усі уже сидять по тюрмах, а дехто і розстріляний як ворог народу. Батько трохи мені про сеє сказав і замкнув рота. Але не помогло сеє, бо капітан Агас як тольки з'явився, так і загріб його. Матка кожен день ходила до відділу енкавеес, стояла під ворітьми, бо вже його височезним парканом обгородили і за ворота нікого не пускали, але ніхто їй і слова про батька не казав і передач не приймали. Так минуло тижнів зо два, а в матки хрещениця була, яка в готелі районному працювала, а тамочки енкаведисти наїжджі проживали і вона з ними була вась-вась, навіть із капітаном Агасом самим. Дак матка попросила її дізнатися про нашого батька, що з ним. І ось через декілька днів вона забігає до нас увечері, просить світла не запалювати і розказує, що нема уже нашого батька в живих, що сильно його допитували, бо думали, що він очолював шпигунську організацію на станції Верба, а йон, мовляв, ніяк не признавався, дак усього з ним було, про що страшко і згадувать, а тади йон не витримав наруги, якось що вибіг, відштовхнувши міліціонера, у двір районного відділу НКВС, і там його застрелили серед білого дня, наче при спробі втечі, і тіло одвезли у ліс, де закопують тих, хто в зубах у Змія побував, але не дожований ним, і щоб ми не шукали, бо і нам такеє ж буде. Дак матка як стояла коло лавки на кухні, так і бехнулася на долівку, ще й об край лавки головою ударилася. Ми до неї, вона вже і не дихає. Так я батька і матку похоронив водночас. За маткою на кладовище тольки сестра її двоюрідна і йшла, та вже ж я, та візник, бо знали, що батька енкаведисти примучили, що я — син «ворога народу», як подуріли люди зі страху. Я ж у дев'ятому класі навчався, а вечорами — підробляв, гасла в кінотеатрі малював, по червоних полотнищах — крейдою. Дак дійшло до того, що одного дня прийшов до класу директор школи і каже: «Негайно здайте усі зошити!» А на зошитах — портрет товариша Сталіна, крапочками такими видрукуваний. І як довго на той портрет дивитися, справді здасться, що на лобі у Сталіна — хрестик. А се вже нам казали. І вже тоді нам твердили з дня у день: «У нас лише один вождь — товариш Сталін». Ну, думаю, як ти, сучка, один вождь у нас, то се ти од мене батька і матку забрав, молодими їх у могилу поклав. І пішов я увечері до кінотеатру гасла малювать. І намалював я величезне гасло, білими літерами по червоному: «Хай живе убивця Сталін!» І не став я чекати, поки директор з'явиться, бо йон завжди перевіряв гасла перед тим, як дозволити їх вивісити над входом до кінотеатру, а забрався на горище і повісив полотнище теє на фасаді, вранці, думаю, на роботу ітимуть і в чергу по хліб та мануфактуру і почитають… А сам ухопив у торбу, що там із їжі було у коморі, сала та хліба, хату замкнув, ключа тітці заніс, щоб наглядала. І подався в ліси куди очі бачать. А ми з батьком по гриби полюбляли ходити, аж сюди ось, за річку Сиволог, у Чорний ліс, і колися на землянку надибали, у Вовчій улоговині. Ну, а далєй ви знаєте, тітко Уляно. Отак я вождю одомстив за смерть родаків своїх, хай і по-школярськи, але одомстив. Але це луччей, аніж од страху тремтіти і арешту дожидатися щоночі. У батька мого друг у Середній Азії проживає, писав батькові, як ще був живий батько: «Коли що, хай твій хлопець до мого порога прибивається, тут, між верблюдів, людині легше загубитися…» Так і зроблю, а там — видно буде. Може, война — а война багато що спише, багато що змінить. А щодо зорі, на ракету схожої, то це усе дядьки правду говорять. Бо я на власні очі бачив, і ми ішли на зорю над хутором вашим, як по карті, і наче магнітом нас тягло, бо мусили розказать вам, тітко Уляно, що на Мньовщині нашій робиться. Хоч, може, теперечки воно скрозь такоє. Але, як ви не поможете мньовчанам од Змія освободитися, хто інший поможе, і поїсть йон усіх, і пусткою земля наша стане, як після татарської навали… І пішли подорожні у ніч, і провела їх Уляна до хвіртки, і перехрестила услід. Тяжка їм дорога стелилася попереду, по країні, окупованій силою чорною, нечистою. Пішли подорожні, а на душу Уляни ношу тяжку повісили. Аж згорбилася Уляна під тягарем тої ноші, бо так уже їй судилося: чуже горе сприймати як своє. А якщо горя навколо стільки, що ні розумом обійнять, ані у серце ввібрати, як людині чутливій на світі білому жить? А вранці пішла Уляна по кутку, до людей хутірських і за двір Загальний, просячи дівчат, незайманок, що тільки-но дівувать починали, просячи прийти до неї, Семирозумихи, на вечорниці, Із п'ятниці на суботу, а батькам своїм сказати, що у неї, Уляни, і заночують, І згодилося сім пуддівок прийти до неї на усю ніч, а їй сімох і треба було. І попросила Уляна у сина Кузьми лампу гасову, дванадцятилінійку, і в своїй лампі скло помила, висушила, гніт новий вкрутила і гасом запаслася. І вікна халупи своєї завісила вона щільно, щоб І промінчик на вулицю не процідився. А як прийшли до неї дівчата, з Хутора та вулиць ближчих, семеро їх було, як квіточок у вінку, не сказала вона їм правди, бо рознесеться по селу, а із села — і далі, а сказала так: «Дєвки-незайманки! Прийшли до мене людяки із мньовського берега і просять мене помогти їм у біді їхній, а я — вас прошу, бо ніхто, окрім вас, сього не зробить. Занадилася у село Козероги, на Мньовщині, одкуль невістка моя родом, Кузьмина жо'нка, баба-повітруля, відьма по-простому, і наслала повітруля такеє^що нема дощу там давненно, болото горить уже котрий місяць, діти хворіють, а дорослі зникають невідь-куди, наче крозь землю провалюються. І ніщо їм не помагає і не поможе, як ми з вами не поможемо, виткавши та вишивши рушник-обиденник, до схід сонця, як сеє ще баби-прабаби робили, які щось знали. Клали вони такий рушник-утиральник на роздоріжжі, або на хрести натягували, або вулицю застеляли, і нечиста сила безслідно зникала з тої місцини невідомо куди. Тож і ми мусимо так зробити, аби порятувати сусідів наших через річку Невклю, адже нечисть тая і до нас завтра може перекинутися. Ви теперечки сильно грамотні і можете підсміюватися над словами старої Уляни, але не поспішайте сміятися, а подумайте над тим, що і до нас люди на сій землі жили тисячоліттями, із покоління у покоління, і не були вони дурніші од нас…» І пішла Уляна в комору, і дістала із скрині полотно сирове, непране, яке берегла з весни минулої, на такий ось випадок. І годилося те полотно на рушник-обиденник, так її ще Нестор Семирозум навчав, як живий був. І розстелила Уляна полотно на столі, а навколо столу дівчата сіли. А лампи гасові горіли над столом, як сонечка в небі. І одна з дівчат посередині сувою стала узор вишивать, а інші — з країв, по мережці. Уляна ж подавала нитки їм, муліне, і приговорювала про себе, в куток, як навчав її покійний Нестор. І ще сонце не зійшло над Пакулем. ледь-ледь біліти почало, а дівчата-незайманки вишили того рушника. Дякувала їм Уляна як могла, кожній по хустці крамничній вручивши, бо грошима не можна було дякувать. І провела вона дівчат із двору, а сама стала в дорогу далеку збиратися. А ще не вкрилася Невкля кригою, хоч пізня осінь була, ще ходив катерок до Мньова із центру обласного, і до причалу пакульського він приставав. І не сказала Уляна нікому, навіть синові та невістці, куди їй дорога стелиться, а просила тільки за курми та козою наглядать, бо це вже вона козу тримала. І не сказала вона нікому, бо так треба було, а пішла стежкою, поза коморами, повз Вишневу гору до причалу, щоб менше люду дорогою зустріти. І як прийшла Уляна на причал, тут скоро і катерок причалив. І запитав у неї матрос, який сходні круті опускав: «Куди се ви, бабо, по сходнях деретеся, як курка на сідало? Луччей би ви домували, аніж у таку негідь по Невклі назустріч зимнику пливти…» А вітер справді колючий, крижаний вздовж ріки нісся і шуга в березі уже ледь-ледь бриніла. «Треба бабі, дак і дереться!» — відповідала Уляна, намацуючи правицею складеного учетверо рушника на грудях, під ватянкою, перехрещеною хусткою вовняною. І хоч довго пливти було до Мньова, Радуль, Смоляж і Ловинь проминаючи, промішаючи вустя річки Сиволог, болото Замглай і ліси Сіверські, майже не заходила до салону, у затишок, а день цілісінький простояла на кормі, де ляпаси стрічного вітру менші, слабші, дивилася на беріг мньовський, і вуста її ворушилися, заклинання нашіптуючи, яким навчив колись Нестор Семирозум. «Що ви, бабо, туточки ворожите? — запитував матрос, вибираючись на холод, аби опустити сходні на дощаті причали сільські, у Радулі, Смоляжі та Ловині. — Ходіть луччей у тепло!» А Уляна віджартовувалася: «Якщо й ворожить баба, то не на зло, а на добро, не відьма ж вона…» А рушник-обиденник з-під ватянки, з-під хустки вовняної, перев'язаної навхрест, рвався, наче здобувався раптом на крила, готовий летіти на беріг мньовський, попід хмарами осінніми, низькими, Уляна ледве стримувала його. Уже стемніло, коли причалили до мньовської пристані. Блимала лампочка електрична над ґанком річкового вокзалу, але світло її губилося у відблисках червоних неба, що вже пашіло над болотом Замглай, наче хтось невидимий небесну піч розпалював. Великих дощів так і не випало впродовж осені, торф тлів і тлів. «На кого люди, на того і Бог», — подумала Уляна, обминаючи вокзал річний, міліціонера з двома тінями — від лампочки і палаючого неба, прольотку на дутих шинах, що її прислали до катера по якогось начальника, і пірнаючи у вуличку, що зміїлася вздовж Невклі. Залишившись «індусом», не забажавши вступити до колгоспу, як його не додавлювали, Кузьма частенько підробляв у Мньові, на будівництвах, не з'являючись на очі пакульського начальства, аби трохи забуло про нього, і по кілька місяців, і Уляна провідувала сина. Тож знала Мньов добре, виходила його вздовж і упоперек, чекаючи Кузьму з роботи. І цієї осінньої ночі вона, мов голка крізь шитво. снувала по його околицях, з вулички у вуличку, од крайнього двору до крайнього, по межах та полівках, розв'язавши вовняну хустку на грудях і розщебнувши ватянку, бо рушник-обиденник був як живий на грудях, тріпотів вишитими краями, мов крильми, пориваючись летіти, жадібно ловив запахи і звуки містечка, що їх приносили пориви вітру, шипів як гусак, ніби справді відчував десь поруч невидимого ворога. А темрява над нічним Мньовом гусла, твердла, збивалася в грудку, наче масло у сулії із молоком, яку колотять у руках, хмари затягай криваву рану неба, сіялася мряка. Обійшовши з рушником-обиденником містечко, Уляна знову вийшла до Невклі, але уже з іншого боку, ковзнула вуличкою у бік вокзалу річного, над ґанком якого так само блимала крізь дрібний дощик електролампочка, а міліціонера уже не видко було, і не було прольотки, і нікого, і нічого, лише ніч та мряка. Тут Уляна ступила у власний слід, виписавши коло навкруг Мньова, і щось у містечку стрепенулося, скинулося, наче велика риба у ставкові, старезна щука або старезний сом, що досі непорушною колодою лежав на самісінькому дні, у муляці, але несподівано сплив наверх і, відчувши доторк сіті, ударив могутнім хвостом, погнав до берега хвилю. Щось змінилося у містечку, якась нечиста сила, що досі всевладне порядкувала над людьми, відчула на собі вузду і боронилася силі світлій, Білому Богові, як могла. Тепер Уляна, відчуваючи на грудях живе пульсування рушника-обиденника, пішла сошею до центру Мньова. Містечко спало, лише де-не-де в канцеляріях блимало світло, тут ті, кого ще не встигли арештувати, вдавали, що працюють, як працює ночами у Кремлі, із думою про народ, вождь і учитель товариш Сталін. І прийшла Уляна у центр Мньова, на май/іан широкий, на розпуття, де три дороги перехрещувалися. Ніде й нікого не чути було, не видко, наче вимерло містечко, лише дощ шелестів об сухе листя в парку, по той бік дощатого парканчика. І відняла Уляна рушник-обиденник від грудей, немов немовля, і розстелила його на середині майдану, і був рушник завдовжки аж сім аршин, так треба було, так навчав її Нестор Семирозум. І перехрестила вона рушник тричі, і пішла від нього у ніч, у бік річного вокзалу, звідки рано-вранці відпливав катер у зворотну дорогу. А вже ніч минала, і страх облітав із душ людей мньовських, як листя з дерев, шерхотів крижаним дощем, звивався, як вуж, чорним веретеном, і повз із містечка на болота, на нетрища, Уляна це відчувала, і раділо серце її, що зробила щось добре для людей тутешніх, одігнавши нечисть… Зеки працювали на Об'єкті у дві зміни, по дванадцять годин на добу, працюючі змінювалися опівночі і опівдні. Тієї ночі усе було як звичайно: без десяти дванадцята до Об'єкта підійшла колона спочилих в'язнів, назустріч їй із горловини, ледь висвітленої вервечкою блимаючих під стелею електролампочок, брели, повзли, в багні, в поті, в крові, ті, хто щойно відпрацював зміну і залишився живий, не привалений землею, не придавлений вагонеткою, не застрелений охоронцем. Змій, розлігшись на усе Змієве урочище, із хвостом, заземленим під русло Невклі, байдужне і сито переварював бідолах, кому тої зміни не поталанило і хто уже ніколи не вибереться із горловини, не погляне на світ Божий. І раптом щось перемінилося у світі. Змій тривожно стрепенувся, загула земля, труснуло беріг, неподалік берега Невкля вибухнула високою хвилею, а відтак на місці хвилі утворилася широчезна лійка, вирвисько, здатне, здавалося, всмоктати у себе, закрутити геть усе, навіть хмаристе, підсвічене пожежею на болоті Замглай небо. А в тунелі нижче дна Невклі заклекотіла вода. Спершу вона цідилася із стін тунелю тоненькими потічками, навздогін зміні зеків, що залишала Об'єкт, відтак підмиті стіни упали глибами землі, болота, мулу і вода рвонула в тунель, уже ніким і нічим не стримувана, змиваючи на своєму шляху усе живе і неживе: людей, коней, вагонетки, підпорки, бетонні плити, рейки… Люди, у кого ще залишалися сили, рвонули до виходу з тунелю, давлячи собі подібних, але уже. обезсилених дванадцятигодинною роботою, голодом, розпачем, страхом. Крик, страшний, нелюдський, народився десь у череві Змія, вихлюпнув із горловини на будівельний майданчик, де, в оточенні вартових із вівчарками, стояла колона спочилих зеків. «Трубу прорвало! Трубу!» — долинуло до капітана Альохіна, що, як і кожної ночі, на перезмінках, стояв трохи збоку, стежачи за порядком і похльоскуючи по голянищах хромовиків спеціально для нього сплетеною давно загиблим у тунелі зеком нагайкою. Він скинувся, як нахарапуджений кінь, і побіг до тунелю, шмагаючи навсібіч нагайкою, наче косою, щоб звільнити собі дорогу від зеків. Але темна людська маса, охоплена панікою, уже не зважала ні на що і ні на кого. Тоді капітан НКВС відкинув нагайку, вихопив пістолета і стріляв перед себе, не вельми додивляючись, у кого стріляє; стріляв у стіну із перекошених страхом, заляпаних брудом людських облич: «Прекратить панику, мать вашу!..» Альохін не боявся смерті, бо знав з першого дня свого нового призначення: він живе доти, доки живе, існує Об'єкт. Він був, і знав про це, — сіамським близнюком ненаситного Змія. Роз'єднати їх уже ніхто не зможе — лише смерть. І він кидався у горловину тунелю, як у ополонку: чим швидше, тим краще. Тут водяне вирвисько ударило його вагонеткою, яку котило перед себе, розплющило об стіну, розтерло і понеслося далі, вихлюпуючись із тунелю на будівельний майданчик… Голова Змія високо в чорному піднебессі зів'яла і упала на ліс стовпом смерчу. Осінні ночі зробилися холодні, часом підморожувало, сіялася крупа, і Костючок уже не підночовував у копиці отави, ним накошеної, у саду райкомівському, а опісля роботи тяг ноги додому. Засинав на дерев'яному тапчанчику, у коридорі, із сидором в узголів'ї, аби не тривожити дітей і дружину, коли за ним прийдуть чи приїдуть («чорного ворона» на усіх не вистачало, і енкаведисти присилали по тих, хто мешкав ближче до центру Мньова, піші наряди міліції). Але сон був полохкий, короткий, скоро прокидався, од найменшого шерехту на вулиці, і вже не міг склепити очей. А по нього все не йшли і не їхали, і Костючок, узявши під руку вузлика із салом, хлібом, коржиками та зміною білизни, понуро брів по мньовських вулицях до райкомівського саду. Де-не-де в установах світилося, він запам'ятовував, отже, звідти ще не усіх начальничків забрали, ще е кого брати, заглядав у вікна, допитувався у сторожів або, удень, навідувався у ті контори мовби у справі, а потім писав капітанові А гасу записочку, передавав через його любку з готелю, і наступної ночі світло у надивляних ним вікнах несподівано гасло, і вже не запалювалося, аж поки з області не присилали нову жертву або не призначав райком на місце ворога народу якогось селюка, аби і той через тиждень став ворогом народу… Кадри мінялися надзвичайно швидко, від приїзду Агаса уже п'ятий секретар обживав кабінет господаря району, люди робили карколомні кар'єри, але Костючок нікому не заздрив, бо знав, що у такі часи головне — пересидіти, перечекати, хай і в копиці сіна, у райкомівському саду, на сміх районним чиновничкам, але із сміху бувають люди, на завтра чиновнички сміялися на кутні у підвалах НКВС або уже і в череві у Змія, а Костючок жував та й жував собі сальце кожної ночі, під копицею запашної отави, живіший од усіх живих… Не кажучи вже про мертвих. І тієї ночі Костючок спав чи не спав, а натяг чоботи і похилитав вогкими од мряки осінньої вулицями під копицю сіна, у райкомівський сад. Там він почувався найкраще, найбезпечніше. Бо ніби уже в руках у капітана Агаса, у «йожових рукавицях», як ото на плакатах, по усій країні, і ніби ще ні, але вікно капітана ондечки воно, над двохметровим парканом навколо відділу НКВС, воно світиться, бо капітан допитує ворогів народу, ворогів товариша Сталіна, і поки воно світиться, Костючкові добре, невидимі ниточки пов'язують його із капітаном Агасом, але допитує він іншого, не Костючка, а Костючок сидить під копицею пахучої отави і жує сало із свіжим житнім хлібом, що його лише учора пекла жінка. «Арештують тебе чи ні, а кабана за осінь з'їси!» — дорікнула йому нещодавно, бо він за ніч, під копицею, з'їдав свого сидора і назавтра знову ішов до комори, піднімав віко скрині, в якому лежало пересипане сіллю сало. Страх додавав йому апетиту. Але цієї ночі апетиту не було, Костючок пожував трохи свіжого хліба, лизнув сала і знову усе склав до торбинки. Ніч була ніби і та, і — не та. Щось змінилося в світі. Не світилось у кабінеті капітана Агаса на другому поверсі колишнього попівського будинку. У секретаря райкому Козлова, що став секретарем тиждень тому, світилося, а відділ НКВС відлякував незвичною темрявою та безлюддям. І «чорний ворон» не стояв біля відділу і не вертався, навантажений здобиччю, із далеких сіл Мньовщини. І не було капітанової «емки». Тривога смоктала нутрощі Костючка, мов п'явка чи несподіваний приступ задавненої хвороби, гастриту там чи виразки шлунка. Він зігнувся в клубочок під копицею, на запашному сіні, мов бездомний пес, і наполохано слухав ніч. Щось було не так. Не та ніч, не та земля, не те небо. Якась інша, не та, що завжди, сила порядкувала навколо. Вона була, хоч і невидима, нечутна. Це як магніт, що випромінює дивні силові лінії, їх нема, і вони є. Бо раптом металеве перо ворушиться, спинається на гузно і стрибає в обійми магніту. «А може, щось із самим товаришем Сталіним?» — подумав Костючок і сам злякався думки своєї. «А може — переворот?!» Костючок схопився на ноги, щоб бігти, невідомо куди і невідомо нащо, але ноги зі страху підігнулися і він знову упав під копицю отави. Секретаря Мньовського райпарткому товариша Козлова і близько не підпускали до Об'єкта номер один, далі першого поста в лісі нога його не ступала, але він знав, що відповідає за нього головою, і не лише своєю, а й синів своїх, студентів, яких він залишив у Москві, у рідної тещі, бо дружина його померла від хвороби рік тому. Кожної ночі впродовж тижня, відколи товариш Козлов господарював на Мньовщині, Об'єкт номер один снився йому, під ранок, коли він нарешті засинав, знявши чоботи, на шкіряному, узятому з якогось помістя, геть витертому задами і спинами керівників дивані, у своєму кабінеті, бо житла у Мньові він ще не мав, ще не виселили до Сибіру, як і належиться, сім'ю попереднього секретаря райпарткому, що виявився, як і попередні, ворогом народу. Оскільки товариш Козлов уяви не мав, що собою являє Об'єкт номер один, лише із натяків свого однокашника по партійній школі товариша Муравйова здогадувався, що це — щось оборонне, глибоко засекречене, йому снилося щось схоже на Мавзолей, на чолопочку якого стояв товариш Сталін, шкідники, диверсанти, троцькісти рвалися до Вождя і Учителя, товариш Козлов кидався впоперек дороги, але шкідники, диверсанти, троцькісти обтікали його, як вода, і секретар райпарткому прокидався у липкому поту і вже потім ніяк не міг заснути. Муравйов і Козлов подружилися у московській партшколі, обоє — учасники громадянської, господарники, яких партія примусила у зрілих літах гризти граніт науки, бо так треба було партії. Одного жовтневого дня партія підняла їх із студентської лави і послала обох у містечко Мньов, що його вони і на карті не знайшли, на зміцнення партійних кадрів. Товариш Муравйов їхав на Об'єкт номер один уповноваженим Центрального Комітету, товариш Козлов — першим секретарем райкому партії, Мньовського, на чиїй території і зводився Об'єкт номер один. Розлучаючись на пероні Мньовського залізничного вокзальчика, на обох уже чекали машини, вони обійнялися. Бо знали, як швидко і невідомо куди (хоч і відомо!) зникають у ці дні люди, і набагато значиміші, ніж вони, мало кому відомі партійці. І справді, роботи було стільки впродовж цього тижня, що вони лише перемовлялися по телефону, при цьому дзвонив першим він, Козлов, відчуваючи свою партійну відповідальність за невідомий, таємничий Об'єкт номер один. Хоч секретарствував товариш Козлов у Мньові — досі ніким не обраний, лише рекомендований вищими партійними інстанціями: не було кому вибирати, члени районного комітету давно сиділи у підвалах НКВС та мньовської в'язниці. Із комуністів на волі залишалася хіба що десята частина, та й ті ховалися по лісах, по горищах і погребах. У самім райкомі із службовців залишилися лише друкарка і прибиральниця, але друкарку щоночі мобілізовували друкувати протоколи допитів у райвідділі НКВС. Останнім, три дні тому, арештували помічника товариша Козлова по райкому партії. Через кілька годин подзвонив капітан Агас і повідомив, що помічник виявився прихованим шпигуном, що його завербувала польська розвідка, а через неї — і японська і що він уже у всьому признався. Оскільки помічник секретаря райкому належав до попередньої команди і на самого товариша Козлова тінь не падала, товариш Козлов мовчки проковтнув дзвінок капітана Агаса. Тепер він самотньо збував ніч за ніччю у порожньому райкомі, намагаючись не відходити далеко від телефону і повмикавши електричні лампочки в кімнатах. Занавіски на вікнах були опущені до самої підлоги, і з вулиці здавалося, що в райкомі напружено працюють, до самого ранку. Насправді ж товариш Козлов, ще у чоботях, лежав на шкіряному дивані у своєму просторому кабінеті і читав твори товариша Леніна, намагаючись збагнути, що відбувається з партією і країною. Тієї ночі він навіть читати не міг. Надворі мрячило, але крізь тонку повстяну ковдру хмар небо над болотом, де тлів торф, буряковіло, і краплі дощу на шибках були схожі на краплі крові, що запеклася. Було, як перед літньою грозою, задушно, хоч, коли ходив до нужника у сад, під підошвами хромовиків похрускувала крига. Щось змінилося у Мньові, якісь нові сили правували мньовським світом, але товариш Козлов не розумів — що. Знову стояв біля вікна, вдивляючись у ніч кольору крові, що запеклася на рані, згадував дружи ну, яка тяжко помирала, в муках, і просила Бога про легшу смерть, і йому самому раптом закортіло помолитися, як у раннім дитинстві, хоч усюди писався атеїстом. Потім задзереньчав, пронизливо, у тиші ночі, телефон і в рурці залунав напружений, як перед атакою, голос товариша Муравйова: «Товаришу секретар, доповідаю: Об'єкта номер один більше нема, в тунель прорвалася річкова вода і все затопила. Нічого зробити вже неможливо, я щойно звідти повернувся. Катастрофа повна. По мене уже ідуть хлопці на чолі з капітаном Агасом. Пробачте, товаришу Козлов, якщо там, ви знаєте де, скажу і підпишу щось таке, що накине зашморг і на вашу шию, я боюся болю, я боюся смерті, я усього боюся, а в громадянську, підлітком, не боявся нічого. Прощайте, товаришу Козлов, вони уже відчиняють двері…» У телефоні затутукало, і товариш Козлов теж опустив трубку. Товариш Муравйов виявився слабаком. Він справді підпише усе, що йому надиктує капітан Агас. А що надиктує капітан Агас, товариш Козлов знав. Як і знав те, що мусить негайно зробити. Аби порятувати себе від принижень (і не такі підписували, свідчили на самих себе!), від фізичних страждань, а синів — від табору, Сибіру, смерті. Він дістав із шухляди столу наган, що завжди був напохваті, перехрестився, дивлячись на потрет товариша Сталіна у золоченій рамі, над столом, більше не було на чім зачепитися очам, і вистрелив собі у скроню… Костючок вчув постріл у кабінеті першого партійного секретаря, бо не спав, бродив по саду, під холодною мжичкою, оббиваючи з трави крижане шитво, тулячись до освітлених райкомівських вікон, за якими було тихо, як у труні, і раптом — постріл цей, як хрускіт хребта довгої осінньої ночі. А хмаристе небо було геть у відсвітах пожежі на болоті Замглай, наче у краплях крові, яку мжичка намагалася змити: кров не змивалася, а розцвічувала хмаристу стелю земного дому рожевими плямами. І усе це — розлита навколо млость, наче перед грозою, небо в кривавих плямах і постріл десь на другому поверсі райкому партії — прибило Костючка страхом, як пізні осінні квіти морозом, він зробився наче не в собі, паче вчаділий, у голові паморочіло, ноги мліли і підгиналися в колінах. Але він таки змусив себе піднятися на ґанок райкомівського будинку, обіруч хапаючись за поруччя, пройти порожнім передпокоєм і знову подертися по крутих східцях на другий поверх, де кабінет першого секретаря райкому партії і де раптом задзвенів, задзеленьчав, заколотив у всі дзвони, на весь райком, на весь Мньов телефон. Двері до приймальні і далі, в кабінет секретаря, були розчинені навстіж. Костючок перебрів приймальню, як повноводу ріку, намацуючи неслухняними ногами баюристе дно, переступив поріг кабінету і нарешті побачив тіло першого секретаря Мньовського райкому товариша Козлова, що його прислали із самої Москви тиждень тому, коли ще один мньовський вождь виявився ворогом народу. Тіло лежало біля письмового столу, на витертій підошвами, вичовганій до сірих дощок долівці, і з-під нього тік до стіни потічок крові. А телефон край столу кликав до себе владно і строго. Тремтячою рукою Костючок зняв трубку, вчув у ній далекий шерхіт, не так часто досі доводилося йому розмовляти по телефону, нарешті розібрав голос телефоністки: — Мньовський райком партії?! — Так… — промимрив Костючок. — З'єдную з Кремлем. З вами розмовлятиме товариш Сталін!.. Костючкове серце зупинилося було, але він судорожно ковтнув повні груди гіркого, прокуреного кабінетного повітря і воно знову почало битися. Розумом він розумів: настала мить, яка визначить усе його наступне життя, на багато років уперед. Він розпрямив плечі і надув щоки. А ноги усе ще тремтіли і готові були ковзати по дерев'яних сходах геть із райкому, у сад, у білий світ… — Товариш Козлов? — запитали в трубці до щему у серці знайомим із репродукторів голосом. — Нікак нєт, товаришу Сталін! Біля телефону — комуніст Костюк! — А де товариш Козлов? — Товариш Козлов щойно застрелився, товаришу Сталін! — бадьоро і майже радісно доповів Костючок. — Значить, товариш Козлов злякався тимчасових труднощів і загострення класової боротьби на даному етапі соціалістичного будівництва… — задумливо промовив Сталін. — Що ж, ліс рубають — тріски летять. Але наша партія мас величезні кадрові резерви у народних масах, комуніст Костюк! — строгішим уже голосом зауважив товариш Сталін. — Думаю, ви, товаришу Костюк, згодні очолити мньовську партійну організацію у цей відповідальний час? — Так точно, товаришу Сталін! Так точно! Так точно! — заспішив Костючок, наче дятел дзьобом об сухе дерево. Але телефонну трубку — ТАМ — уже поклали. А Костючок ніяк не міг одірвати її від вуха, наче приросла, навік. Виструнений, він стояв біля столу і знову та знову гукав у телефон: — Так точно, товаришу Сталін! Так точно, товаришу Сталін! А потім виструнене тіло Костючка сколотнуло, усі вузли розв'язалися, він одірвав від вуха трубку, поклав на апарат і кинувся по сходах униз, на бігу розщібаючи штани. Ведмежа хвороба від перенесеного страху напала на Костючка, ледве встиг скотитися із райкомівського ґанку у сад, застелений мокрою осінньою ніччю… Ще якусь годину тому, примчавши по тривожному дзвінку на Об'єкт номер один, залитий водою з Невклі, разом із недожованими Змієм, як шепотіли по кутках у Мньові, зеками, разом із капітаном Альохіним, що йому поталанило героїчно загинути у тунелі, поталанило, бо нині з нього дерли б уже третю шкіру, так ось, ще якусь годину тому Агас почувався творцем, якому кинуто було з неба, милостиво, геніальний сюжет, таким собі Гоголем із його мертвими душами та ревізорами. І справді, досі капітан Агас трудними ночами висиджував сюжети, які б можна було вписати в папери, що регулярно, кожні три дні, відправлялися з нарочним до обласного центру, так належало, про розквіт радянської демократії під животворним сонцем сталінської Конституції. Сюжети він висиджував, вичавлював, разом з кров'ю, що цвіркала з-під нігтів затиснутих дверми рук арештованих мньовців, брудна, тяжка, невдячна робота. А нині сюжет лежав біля його ніг, як чудесний килим чи шкіра звіра, на яку приємно ступити босими ногами, коли ноги в чоботях, хоч і хромових, а затерпнуть, задубіють від втоми, сюжет про терористичний акт на Об'єкті номер один, на будівництві всесоюзного оборонного значення, що його контролювали із Кремля, можливо, і сам товариш Сталін. На той блискучий сюжет, як на шампур, можна було леї ко нанизати тисячі, десятки тисяч тіл, лише заповнюй папери і відсилай у Мрин, а тих, на кого упав гнів твій, твоя підозра, твоя караюча рука, — відсилай у товарняках на північ, до білих ведмедів… Якби йому ще хоч із місяць часу, він, маючи такий сюжет, обезлюднив би це гниле мньовське торфовище, залишивши тут господарями жаб, ворін і зграї здичавілих псів. І здійснилося б, як записано в Об'явленні Івана Богослова: «…Одного дня прийдуть кари його, смерть, і плач, і голод, і спалений буде огнем, бо міцний Господь, Бог, що судить його». Не судилося йому, Агасові, працювати з цим розкішним сюжетом, інші прийдуть на його місце і — працюватимуть. Але уже не з таким умінням, і не з таким талантом, і не з такою енергією. Не маючи сюжету, придумавши власний сюжет, навколо сліпого лірника, він встиг багато, його тут довго пам'ятатимуть. А годину тому подзвонили із Мрина і наказали йому негайно їхати до обласного центру, усе залишивши на свого заступника. Без жодних пояснень і виправдань. Він занадто довго працює в органах, щоб розуміти, що означає такий виклик. Не він перший, не він останній… На соші, біля готелю затишно бурмотіла його машина. Агас кинув валізу на заднє сидіння, сам ступив на вистелений клінкером мньовський майдан. Мжичка припинилася, дув зимовик, майдан був ковзкий, як скло. Ніч наближалася до кінця, уже ледь-ледь бринів досвіток. Мньов затих, як звір у кущах, підстрелений, але не добитий. І — не впокорений. Цього дикого народу упокорити неможливо, його можна лише винищити, до кореня, разом із корінням, але на це Агасові не дали часу. Посеред майдану, під передранковим небом, з якого сердитий зимовик зганяв хмаровиння, щось біліло. Ніби зграя білих птахів, перелітних, які тікали від зими у краї тепліші і спочивали перед новим перельотом, або латка першого снігу. Капітан Агас обережно поковзав ближче, і раптом справді наче потривожені птахи, білі лебеді, повільно знялися в небо і попливли над майданом. І лише тепер Агас розгледів, що то — рушник. Звичайний хохляцький рушник, яких він набачився в тутешніх хатах, але вишитий густо, барвисто, і нитками, що світилися у сутінках досвітку. Світіння це було схоже на райдугу край неба. Дуга тієї райдуги вищала, росла, поки не стала рожево-сизою ранковою зорею, яка віщувала сонячний день. Цього не могло бути, не повинно бути у вік переможної ходи атеїзму, нових, земних богів, але це — було: вишитий хохляцький рушник простелився ранковою зорею на півнеба, обійняв землю, на якій Агасові — не ставало місця. І капітан Агас тихо, мертво поковзав до машини, що гула в сутінках вулиці. Ухопився за ручку дверей, неначе тонув, і ось — рятівна соломинка, плюхнувся на сидіння: «Жени!» — «Слизько, товаришу капітан…» — обережно попередив шофер. «Жени, гаде, бо пристрелю!» — капітан потягся до кобури. Веселкові відсвіти вишитого рушника на небі, над мньовською землею, висмоктували з нього останні сили. І йому вже було байдуже, жити чи померти. Втім, він давно був — мертвий…  

1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка