Володимир Дрозд Листя землі Нові книги роману Про видання



Сторінка20/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.46 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

«До Мньовського районного відділу НКВС МВС України звертається чесний радянський громадянин, більшовик за переконаннями, хоч поки що і не обілечений, завідуючий районною друкарнею Вареник Ілля Семенович. Бо я не можу не реагувать безпощадно, коли спостерігаю на власні очі прихованих ворогів рідної сталінської держави робітників і селян, надії та гордості пролетарів усього світу. Сьогодні я не пішов додому обідати, бо моя жінка Вареник А. А. здосвіта стояла у черзі за мануфактурою біля райунівермагу і не було зварено. І в обідню перерву замість того, щоб обідати, я зайняв чергу за хлібом біля магазину «Продукти», на головному майдані міста. Черга була довга, а хліба ще не привезли і не відомо було, коли привезуть, оскільки ще спостерігаються окремі тимчасові труднощі, викликані нерозпорядливістю, а то і відвертим саботажем деяких керівників нижчої ланки, серед яких, як виявляється, немало прихованих ворогів робітничого класу і колгоспного селянства. І ось я, зайнявши чергу за хлібом і навідавши свою жінку у черзі за мануфактурою, повернувся до друкарні, що розміщена у одному будинку з редакцією районної газети «Голос колгоспника», по вулиці імені дорогого товариша Сталіна. Тут я приступив до виконання своїх безпосередніх службових обов'язків біля друкарської машини, оскільки я, крім керівної довжності, Іде й виконую усі друкарські роботи. Позаяк газета «Голос колгоспника» цього дня не виходить, я займався підготовкою до друкування бланків, замовлених районною заготконторою. Промивши гасом набір, я зробив перший відтиск бланка і поніс його до сусідньої кімнати, де сидять за своїми столами коректор громадянка Пасічна і літературний працівник громадянка Воловик, для остаточної звірки. А більш нікого у редакції газети не було, оскільки відповідальний секретар виїхав до колгоспу організовувати матеріал про передовий досвід на жнивах, а колишній головний редактор Конотопенко, як відомо, нашими славними органами нещодавно викрилий як злісний шкідник та ворог народу, заарештований і заслужено перебуває у казенному домі, нового ж редактора ще не призначено. І ось, поки коректор звіряла відтиск із оригіналом бланка, я стояв біля відчиненого вікна і курив, милуючись, як розбудовується і багатішає по той бік вулиці наш соціалістичний Мньов шляхом організації цеху по виробництву безалкогольних напоїв. І тут я побачив, що у двір редакції завернув і прямує стежкою до ґанку знаний мною здавна, бо співав на ярмарках та у період храмових свят, поки наш народ ще не був належним чином політичне і культурно організований, громадянин Каранда Матвій Омелькович, прозваний людьми Криласом. На плечі у нього висів бичок, на якому він звичайно награє, коли співає своїх пісень. А вів лірника хлопчик років восьми, оскільки згаданий громадянин — змалку сліпий. І ось громадянин Каранда зайшов до кімнати, привітався і запитує: «А чи є на роботі редактор газети товариш Конотопенко?» Коректор і літпрацівник редакції мовчать, проявляють нерішучість у принципових ідейних питаннях через свою політичну малозрілість. Я ж, пам'ятаючи про необхідність пильності у часи загострення класової боротьби, про що нам повсякчасно нагадують органи і партія, обережно запитую, аби, у разі необхідності, подати інформацію куди належиться: «А звідки ж ви знаєте редактора Конотопенка?» — «Дак товариш Конотопенко торік приїздив до мене в село Сиберіж, записував мої пісні з голосу, ми з ним довго балакали і чарку пили, добра й он людяка», — так відповів мені сліпий лірник. Тут я і врізав йому по-пролетарськи: «Може, він для вас і товариш, і добра людяка, а для нас — шкідник із шкідників та класовий ворог. Бо уже він із тижняку сидить у в'язниці, справедливо заарештований нашими відважними органами як український націоналіст і шовініст». Тут старчак аж побілів із лиця і мову йому одібрало у відповідь на мої патріотичні слова. Тоді раптом із-за свого столу підвелася літпрацівниця редакції громадянка Воловик Хава Соломонівна, яка досі мовчала, ніби не помічаючи мене, бо у нас із нею здавна різні політичні позиції і через це — особиста неприязнь. Громадянка Хава Воловик узяла громадянина Каранду під руку і мовчки повела з приміщення редакції у двір. Там вони сіли на лавочку, під шовковицею, і довго розмовляли, але так тихо розмовляли, що я не усе чув, хоч вийшов стиха слідом і стояв неподалік, за рогом редакційного будинку. А згадана мною громадянка Воловик Х.С. неодноразово дозволяла собі випади супроти органів, які, мовляв, заарештовують чесних людей, на що я завжди відповідав, що наші рідні чекісти безневинних і чесних не арештовують і не карають, а виключно — прихованих ворогів радянської влади. А ще згадана вище Хава якось заявляла, що зустрічні плани розорюють колгоспи, на що я одразу ж зауважив, що вона не має права засуджувати діяльність сталінської більшовицької партії. І взагалі, у редакцію, на чисту роботу, скоро після школи, її узяв ворог1 народу, тепер викритий органами, колишній редактор Конотопенко, хоч я, наприклад, уже більше десяти років — біля друкарської машини, у мастилах, гасі та фарбах постійно перебуваю. За які такі заслуги узято цю дєвку на чисту, відповідальну роботу? А я доповім рідним органам за які. Бо громадянка Воловик якось признавалася, що, коли вони з редактором їздили разом у село Козероги, Конотопенко у лісі дозволяв їй стрелити із його револьвера службового, отже, готував для терористичної роботи. І що я розчув з-за рогу редакційного будинку із їхньої шкідницької балачки, про усе свідчу нашим органам. Старчак почав жалітися, що прийшов до Мньова на храмове свято, щоб для людей поспівати, але свята, мовляв, не спостерігається, спостерігаються виключно трудові будні, а усі, до кого він сьогодні заходив, перелякані у смерть, наче перед кінцем світу, наче останні дні свої доживають. Хоч усі чесні громадяни у Мньові і за його межами знають, се уже мої думки я переказую, які я не міг тоді перед ним викласти через секретність і державну важливість свого стеження з-за рогу редакційного будинку, що ніколи радянський народ не жив так щасливо і радісно, як у наш сталінський час, під благодійним сяєвом сталінської Конституції. Громадянка Воловик у відповідь на провокаційні заяви сиберізького приблуди почала і собі скаржитися, що у Мньовському районі, як і по усій країні, коїться казна-що, народ нібито перебуває у духовному паралічі, а органи заарештовують безневинних людей, сіючи страх, змушують їх на допитах зізнаватися у неіснуючих провинах та гріхах перед радянською владою, щось подібне, мовляв, було у часи інквізиції, і Ідо вона уже не може далі брехати на сторінках газети про щасливе народне життя, а через те хоче поїхати на Далекий Схід, куди запрошують дівчат, на велику будову, і нині ходить до районного відділу НКВС по перепустку, але перепустки їй чомусь не видають. А громадянину Каранді вона радила не мовчати, бо сліпому нічого не зроблять, навіть органи, а співати для людей правдиві пісні, самому їх складаючи, нібито саме задля цього придуманий церковниками Господь дарував йому талант. На що громадянин Каранда відповів: з тим, мовляв, він і прийшов на храмове свято, хай хоч сліпий виявиться видющим серед отари заляканих владою безсловесних овець. Усе сеє чув я на власні вуха, хоч багато чого із їхньої терористичної змови не дочув, бо розмова відбувалася на лавочці під шовковицею, а сам я змушений був ховатися за рогом будинку редакції газети «Голос колгоспника». Тут мене покликала коректорка, бо вичитала відтиск бланка, і я змушений був повертатися до цеху. Віддрукувавши бланки для заготконтори, я побіг на міський майдан — нагадати про себе у черзі за хлібом, а в мене на долоні був написаний номер у черзі, сто двадцять дев'ятий, документ, значить. Робочий день у мене ненормований, найчастіше — друкуємо газету пізньої ночі, то ж я можу дозволити собі відлучитися з робочого місця. Але черга за хлібом уже розходилася, бо директор магазину сказав, що хліба не буде, поламалася полуторка хлібопекарні, нема на чім підвезти. Думаю, що такі випадки, на жаль непоодинокі, — пряме шкідництво, бо люди займали чергу удосвіта, простояли цілісінький день і залишилися ні з чим. Громадяни справедливій радянській владі не дорікали, а дорікали місцевим начальникам, які не мусять допускати окремих недоліків у безхмарному житті радянських людей, що теж вимагає пильної уваги органів. Жінчина черга за мануфактурою у раймазі уже наближалася до прилавка, я хотів втиснутися біля власної жінки у чергу, щоб узяти мануфактури на двох, бо ходжу у порваних штанах, хоч у нових черевиках, отоваривши талон на черевики у закритому райрозподільнику, я за це глибоко вдячний рідній радянській владі. Але окремі громадянки у черзі почали голосно протестувать і я мусив залишити своє місце за мануфактурою, біля власної дружини, з якою законно зареєстрував шлюб у відповідних органах. І тут я звернув увагу на те. що на майдані, під парканом, між трибуною для відзначення радянських свят і колишнім собором, а нині — клубом торф'яників імені товариша Постишева, де нині розквітає самодіяльна культура трудящих, сидить згадуваний уже мною громадянин Каранда, бринькає на своєму бичкові і голосно виспівує придуманих ним самим пісень. Навколо стояли люди, що розбрелися по майдану, коли поламалася черга за хлібом, стояли і слухали. Я не схвалюю таку неорганізовану самодіяльність, не став підходити до гурту, аби моя цікавість не була неправильно витлумачена народом простим як до недозволеної владою акції, та ще — у храмовий празник. Через що несвідомих громадян бачив я лише зі спини, а отже, не можу посвідчити конкретно, хто підтримував сліпого старчака своєю присутністю на тім нелояльнім до властей концерті. Але пісню, яку він виспівував, було чуть на усьому майдані, бо лірник за те й прозваний Криласом, що має гучний голосище, і пісня була, безсумнівно, антирадянського, антибільшовицького характеру. У дні, коли ми досягли нечуваних успіхів, під мудрим керівництвом нашого учителя і вождя товариша Сталіна, громадянин Каранда М. О., серед іншого, співав на повний голос: А у мене, бідняка,
Хліба ні палянички,
Не дадуть мені земельки
І коло гранички.
Ідуть партійці, комсомольці, удивляються,
Як наша Україна розвивається!..

Згадані слова пісні є безсумнівним і неприхованим наклепом на щасливе життя обільшовичених мас, а також на передовий загін пролетаріату — більшовицьку партію і її бойового помічника — комсомол. Я сприйняв такі дії згаданого громадянина Каранди як ворожий випад і не міг, не мав права не прореагувать відповідно. Тим більше що у цей час на ґанку райунівермагу стояли окремі — керівники — райсільгоспкооперації, райзаготконтори і місцевого колгоспу, з партійними білетами у кишенях, і ніяк не реагували на злісний наклеп у бік світлої радянської дійсності. Я поспішив до редакції і подзвонив із редакторського кабінету до районного відділу міліції, вирішивши, що рідним органам я доповім трохи пізніше, у письмовій формі, як належиться, що я і виконую. Черговий міліціонер записав мій тривожний сигнал про ідеологічно-терористичний акт, який відбувається на майдані, у самому центрі соціалістичного міста Мньова, вважай, перед вікнами райкому партії, райвиконкому та інших відповідальних районних організацій. Цим я виконав свій громадянський обов'язок, на підтвердження чого свідчу і в письмовій формі, глибоко і принципово засуджуючи спроби з боку окремих класових ворогів і шпигунів світового капіталізму похитнути бастіон радянської влади у нашому прекрасному місті Мньові. Смерть терористам і шкідникам! У чому й підписуюся — ВАРЕНИК».  

І прийшов Матвій Каранда, Криласом прозваний за голос його гучний, на майдан Мньовський. А вів сліпого син його Тарас. І сів Крилас на лаву під парканом, неподалік собору, в якому уже давно не правилося, і стіни всередині, що їх колись заїжджі богомази розписали сценами із Біблії, крейдою були забілені, і сцена, з дощок збита, височіла на місці алтаря, п'єси про щасливе життя радянських людей на тій сцені самодіяльні актори ставили. І зняв Крилас із плеча ліру свою, на коліна поклав і заграв на струнах із волячих жил веселої, празникової.  

Дак ніхто не витанцьовував під теє його бринькання на бичкові, людякам не до танців-гранців було і не до музики. Тольки ми, дєтва, се ще школа не відкрилася і ми у гайку неподалік собору у жмурки гралися, дак тольки ми спершу і підійшли до старого. А дорослі у чергах по мануфактуру та хліб вистоювали, і кожен боявся від черги своєї відступити, бо тади люди за усім тим одне одного убивали. Дак дорослі спершу лише слухали здаля. А йон добренно так награвав, що ноги аж смикалися, але якось що ми, дєтва. не були тади привчені до танцульок, стояли і мовчки слухали. І йон спєвать почав, а голос Криласа був — як із репродуктора, на увесь майдан мньовський. Людяки у чергах озиралися, але ніхто ближчей не підходив, уже сильно напужані були усім, а ніхто не знав, чи тії співи властями дозволені, та ще — храмового дня…  



Дак я з маткою своєю стояла у черзі по хліб. Черга довжелезна, попід парканом, од ґанку крамниці до трибуни дощатої, з якої у свята начальники мньовські промовляли. Вчула я теє грання Криласове і руку з материної долоні вириваю, щоб бігти па голос ліри, бо я із дєтства усілякі тіятри страх як любила, потім, уже молодайкою бувши, покуль і очоловічилася. у хорі торф'яників співала. А матка руки моєї не випустила, гомонить до мене: «Як вибіжиш із черги, а хліб нарешті привезуть, ніхто тебе тади у стовпотворінні не признає». А хліба давали — по одній цеглинці у руки. Дак я спочатку оддалєй тольки і чула. Спершу Крилас лише награвав на бичкові, щось веселеньке, а далєй співать почав, усілякі пісні, українські народні, як ото у радіо. Потім щось божественне заспівав, я такого ніколи доти і чуть не чула, і у школі нас такому не навчали. Люди у черзі но хліб, звісно, тії божественні наспіви чули, дехто потайки і очі витирав, але вдавали, що нічого не чують, не бачать. Бо тади уже радянська влада Бога заборонила і дуже строго із сим було. Я ж нічого сього не розуміла, лише запитувала у матері: «А про що-бо той дядько пеє?..» А матка мовчала, лише смикала мене сердито за руку, щоб німіла і я. І у черзі за мануфактурою усе теє чули, бо це на тому ж майдані, лише трохи віддалік, але ніхто з місця не зрушив, не наблизився до сліпого. Се я добре запам'ятала: наче для самого себе Крилас співав, та для дерев у гайку, та до неба, ще спечного, хоч і на вечір повертало вже, над майданом мньовським. А голос його за душу хапав, що правда, то правда. Туточки із продуктової крамниці вийшов продавець і сказав, що хліба сьогодні не буде, машина поламалася, нема як із пекарні привезти, і щоб ми усі розходилися. Може, продавцеві таку команду начальники дали, щоб менєй люду сліпого лірника слухали, не знаю. Дак усі із черги сошею геть посунули, хіба що з п'ятірко жінок до сліпака підійшло. І я ж свою матку потягла до лірника. Дак се ми стоїмо коло музики, слухаємо. Аж старчак уже не про божественне співає, а про жисть тогочасну, гірку, колгоспну. Я ж, дурна, вуха розвісила, слухаю, сміюся, ще й у долоні плещу, як нас у школі навчали. А в матки моєї теж не хапило розуму геть піти, без оглядки. І було б нашій матці, а може і мені, теє, що багатьом іншим потім було, кого біля лірника помітили і вписали для органів. Якби не батько наш. А наш батько лазню мньовську топив, за гаєм, над річечкою, там ще одна церковка стояла, бані розібрали, а з кам'яниці, лиця ботів вапном замалювавши, лазню зробили. Дак батько, се уже вечоріло, ішов тую лазню топить. І побачив шарварок на майдані, і лірника, що йон пес. почув. А мого батька уже жисть навчила, ще десь на початку двадцятих рочків його було у лісовики вписали і три годи йон на Соловках одбув, се я, вже коли подорослішала, усе сеє узнала. Дак йон до гурту і не підходив, аби його не вписали, а з-за трибуни нас із маткою покликав, та голосом таким строгим, що ми геть спужалися та навтьоки. І нічого нам не було од влади. А якби не батько навчений, було б моїй матці, що іншим було, хто лірника слухав: у зуби Змієві потрапила б. Матка, докуль і жила, батькові нашому дякувала. Тади, правда, шепталися, що се наш батько, нас додому погнавши, по дорозі до лазні міліції підказав про гуртище на майдані. Але й перед смертю йон присягався, що не робив такого і не винен, що багатьох було забрано потім і не повернулися ніколи. Та і я знаю: батько наш, опісля Соловків, так влади тодішньої боявся, що обминав її сотою дорогою, німим, глухим і дурним увесь вік прикидався, аби лише його не чіпали…  

А ще як розмовляв Крилас із Хавою, у редакційному дворі, під шовковицею, ще й сам він не знав напевно, чи піде він на майдан мньовський і чи співатиме там. Запитував він у Хави, працівниці редакції районної газети, що єдина привітила його: «Скажи, дочко, чому я, сліпак із сліпаків, бачу, що не так яно щось твориться у нашій державі, а інші, видющі, сього усього не бачать?» і відказувала йому Хава: «Інші, видющі, теж бачать, але бояться про те думать, не те що балакати, залякані владою, нещадимою до громадян своїх. Є і такі, і багато їх, хто засліплений блищиками слів гучних і моляться Сталіну, як учора ще богам молилися, і живуть вони у сні щасливому, наче під гіпнозом, поки власна біда не розбудить їх…» — «А якби осмілився хто і правдиву правду усю у вічі їм сказав, яни прокинулися б і посміливішали?» — допитувався Крилас. І зітхнула тяжко Хава: «Намагалася і я було правду хоч якусь, як сама її розумію, казати, і лише ворогів собі нажила, і серед начальників, і серед товаришів по роботі. Багатьом-бо не хочеться про тую правду і чуть, бо такі часи настали, що неправда — миліша для дрімаючої душі, і головне — безпечніша. А хто наважиться хоч щось супроти влади нинішньої сказать, той у в'язниці згниє чи Змій його ковтне в одну мить, і ніхто про такого нічого не знатиме, наче крізь землю провалився, лише повідомлять рідним, що, мовляв, десять років без права листування за антирадянську діяльність. Тож усі про це знають і мовчать мудро, в надії, що гірка чаша сія промине їх… Тож чи потрібна їм правда ваша? Першими, не очікуючи на команду начальників, камінням вас закидають!» — «А мені, сліпакові, дочко, уся моя жисіь — тюрма вічна, кого і чого мені ще боятися?» засміявся лірник сумним сміхом і пішов із двору. І самі ноги понесли його на майдан мньовський, хоч душа його ще вагалася, не так за себе побоюючись, як за сина Тараса, що вів батька сліпого. А як прийшов Крилас на майдан і заграв, неподалік собору, що давно уже клубом торф'яникам служив, душа його звеселилася і вже забула, що таке — страх. І заспівав він пісню, а знав їх без ліку: спершу — народну, потім — Божу, потім — про життя людей нинішніх, ці Крилас сам придумував. І занімів майдан мньовський, і люди, які у чергах за хлібом та мануфактурою стояли, кагалячись, притихли раптом. А були й такі, що народні пісні — слухали, а як заспівалось Криласові про життя нинішнє, позадкували хутенько у кущі парку і зникли. Бо давно уже таких слів про владу більшовицьку не чули, а молодші — і ніколи, тож і лякалися пісень Криласових. Колхозники — злидарі,


Взяли Бога — продали.
Масу грошей накопили.
Повісили на стіні
Та й моляться Сатані…

А даремно, даремно на того банщика люди балакали, не йон настукав на сліпого лірника у міліції, а хто — я знаю. Се я тади у конторі заготівельній бухгалтерував, а жонка моя Маруся — у редакції друкаркою робила. Робота у мене — чиста, акуратна, культурна, а обносився я, наче останній жебрак. А в магазинах тади — хоч покотися, пусто, і на ринкові спекулянтів не видать було, боролися з ними суворо. А у «Промтоварах» мньовських продавець віршики пописував, про товариша Сталіна, про товариша Сжова, про сталінську Конституцію, про щасливе життя-буття, як тади усі поети писали. І приносив йон тії свої віршики у редакцію районної газети «Голос колгоспника». Тут Маруся моя із ним ближчей познайомилася і запросила до нас додому, на чарку горілки. Випив продавець не чарку, а пляшку, я — ледь-ледь помагав, віршики свої нам почитав, далєй і каже: «Хай Маруся стає позавтра у чергу біля «Промтоварів», бо — крам даватимуть. І хай стоїть вона хоч цілісінький день. А коли з чергою підійде вона до мого прилавка, я викину костюма на прилавок, і вже хай вона того костюма з рук не випускає». Так ми і зробили. Маруся на роботі одпросилася, пішла дуже рано до раймагу, але там уже була величезна черга, люди звечора займали. Проте Маруся терпляче вистояла, і деся так підвечір підійшла її черга. Тут знайомий продавець, що пив у нас, побачив її і дістав з-під прилавка шевйотовий костюм. Маруся ухопила той костюм, притисла до грудей і каже: «Я беру для чоловіка свого!» Але Одарка, прибиральниця райвиконкому, яка за нею у черзі стояла, почала того костюма видирати із рук моєї Марусі. Туточки вже люди у черзі закричали: «У Марусі — чоловік є, їй полагається, а ти, Одарко, одиначка, для кого ти костюма з рук людяки видираєш, чи не на перепродаж?!» А продавець уже і грошики у Марусі бере. Ну, Одарка розізлилася, як-не-як, а біля начальства треться, а тут — таке непоштеніє, і каже до черги: «Я усім вам зроблю, ось побачите!» А як стояла черга ще під раймагом і Крилас на майдані виспівував, вона чула, хто і що у черзі балакав. Добре, що у моєї жонки — завжди рот на замку, вона змолоду — на відповідальних роботах, в установах друкаркою, і начальники її привчили мовчать. Дак Одарка багатьом поробила, а Марусі моїй — обійшлося, хоч теж тягали було, але ніхто не підтвердив, що моя хоч слово сказала, у черзі стоячи, поки Крилас виспівував. Болєй того, енкаведистську друкарку, приїжджу, звідкілясь її Шльома притяг у район, Розу Гершківну, пишна така чорнявка, Агас зліквідував разом із Шльомою, багато знала, а мою Марусю мобілізував друкувать вечорами, списки усілякі і таке інше. Так ми й пережили тую годину лиху, обоє, пронеслося над нами, нас не зачепило. Але се уже — познєй. А того надвечір'я розсерджена Одарка ішла повз міліцію, а на ґанкові райвідділу стояв сам начальник Гаркуша. Одарка, розлючена, що шевйотового костюма їй не дісталося (а у неї полюбовник був, конюх райвиконкому, так вона — для нього), і загорлопанила: «Що се ви, начальники мньовські, тута галіхве свої провітрюєте, а на майдані — антирадянська агітація повним ходом іде!..» Ну, Гаркуші що було робити — сигнал трудящих, хоч і усний, а мусиш реагувать, бо самого потім за штани візьмуть. Хоч сеє все не порятувало його, добренно його за штани узяли і у зуби Змієві кинули, Гаркушу сього. Отак йон на майдані опинився, строгий, але розлінений на державній службі. Це й коштувало йому жисті його заслуженої, бо у громадянську йон у щорсівській дивізії воював, проте капітан Агас не зглянувся ні на що… І сталося так, що у мньовському районному відділі міліції, окрім чергового начальника та паспортистки, на ту годину нікого не було. Бо дозволив начальник своїм хлопцям після обіду по торф у Сиберіж їхаїь полуторкою міліцейською. Попереду — зима, а в кожного — сім'я. А сам начальник міліції Гаркуша намірився пивця випити, у буфеті райспоживспілки, на майдані, ріденьке пивце, мньовське, зате — холодне. Буфетниця Шура на такий випадок завжди сулію з пивом у льоднику тримає. Але бричка голови райвиконкому товариша Штоня біля парадного під'їзду стояла, чи то приїхав голова із колгоспу, чи мав їхати, і стояв Гаркуша на ґанкові, у глибоких роздумах та ваганнях, бо й пивця хотілося колишньому щорсівцю, і боявся надовго відлучатися із свого кабінету, позаяк голова райвиконкому полюбляв, щоб усі районні начальники під рукою його, напохваті були. Тут просигналила йому Одарка, прибиральниця райвиконкому, про якийсь непорядок на майдані, і порадів Гаркуша цьому сигналові, бо з'явилася причина — на майдан потеліпатися, а там — і буфет, а в буфеті — пиво. І сказав він черговому, де його шукати, якщо вищому начальству раптом знадобиться, і почвалав на майдан вистеленою клінкером алеєю районного парку імені товариша Калініна. Сонце уже по дахах районних установ котилося, але усе ще спекотно було, а дим, від боліт навколишніх, де торф тлів, додавав серпневій задусі гіркого присмаку. Через спеку і паркість формений суконний кітель видавався Гаркуші кожухом зимовим. Але, виходячи на майдан, змушений був защебнути і верхні ґудзики, бо — при виконанні обов'язків перебував. І побачив він лірника під парканом, неподалік колишнього собору і почесної районної трибуни, на якій нещодавно сам обласний секретар товариш Маркітан величався, а навколо лірника трохи люду мньовського, жінки та діти, стояло. І вже не співав Крилас, даючи горлові перепочинок, а лише на бичкові своєму бринькав. Але мовив Гаркуша строго: «Хто дозволив танці-гранці у робочий день?! Хіба ти не знаєш, що не санкціонована владою самодіяльність — заборонена?!» І відповів Крилас, чия душа од пісень проспіваних зробилася вільною, наче птах у небі: «Луччей би, товаришу начальник, влада заборонила мені дихать, анєй спєвать, бо я без без пісень та бичка не можу жити». — «Якщо ти ще й базікаєш зайве, ходьом, старий чорт, до міліції, там розбиратися будемо!» — ліниво мовив Гаркуша, знудившись від самої думки, що не вип'є він холоднющого пивця, а муситиме у задушному своєму кабінеті варнякання сліпого лірника вислуховувати. І узяв він старчака за лікоть, підняв із лави під парканом і повів по засіяному соняшниковим лушпинням майдану. Хлопчик, поводир, хникаючи, слідом теліпався. І тут Крилас заревів голосом своїм гучним, наче репродуктор, на увесь мньовський майдан: Ой Боже мій миленький,
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка