Володимир Дрозд Листя землі Нові книги роману Про видання



Сторінка19/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.46 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

Бо се не про ікони йон гомонів. За ікони, церкви та попів ніколи Крилас вельми не хапався, се я знаю достеменно, а не з чужих оповідок. Відколи мій Гнаток опартіївся, а йому по роботі сеє належало, у комнезамі віжкував, став йон на ікони вовком дивитися. Але — мовчав. Аж ось йому і кажуть, такеє врем'я прийшло: «Нема Бога, і не треба Бог робітничо-селянським масам!» Дак йон прибіг додому із зборів тих, на цурки ікони та іконостас порубав, у порозі, і в піч палаючу кинув. Хоч я ридала, не знаю як, за руки його хапала, просила-молила такого не робить. Тади — і дзвони з церкви поскидали, а з церкви — сільбуд зробили і самого священика, який і наших батьків ще хрестив, так давно у нас служив, кудись поділи. А я з дитинства сильно богобоязненна була, такою мене матка моя ростила. Коли ж ото і голодуха тая по людську жисть прийшла, скубла людяк Краю, наче траву. Бреду якось вулицею, ледве ногами соваю, бо хоч мій і терся, в галіфе шерстянім, коло верхів сільських, а — дуже правильний, сознательний був, не хотів анізвідки потяжки мати. Не вмирали ми, правда, з голоду, але тугенько було і нам. А Крилас на моріжку коло свого двору сидить, травичку щипає, немов гусак, і — до рота несе. А сам — худющий зробився, немов скіпка. Заплакала я та й кажу: «Се, дядьку Матвію, Бог нас карає за теє. що дозволили ми образами Його у печах наших хат топити. І в церквах наших не правиться, танці-гранці у церквах нова влада завела. І святих отців наших ми на заклання дияволові віддали». А Крилас і одвічає мені, йон усіх людяк сиберізьких із голосу пізнавав, і старих, і малих: «Не переймайся, Параско, тим сильно, бо не то Бог, що на дошці рукою п'яненького богомаза намальований, а то Бог, що — у серці твоїм. І церкви, і ікони, і попи жирні — усе це земне, тлінне. Хіба твій Гнаток не служив у попа змалечку за штани полотняні і ложку їдва, хіба не йому піп шмат чуба вирвав, коли попова корова у болоті вгрузла? Усе сеє — на моїй пам'яті. Бог — не лякачка, яким Його церковники зробили, і не мститиметься Він людям за теє, що партійці та комсосмольці з образами виробляють. Бачите, і в голодуху не вельми вони бідують, п'янствують та жирують по закутках і кущах, по куль люди навколо мруть. Бог — се любов і справедливість, і плаче Йон слізьми кривавими разом із людьми над бідуваннями нашими земними». Про що-бо йон усе теє гомонів, я не дуже розуміла, тольки у пам'ять слова Криласа вклалися, докуль і житиму. А все ж легшей мені на душі зробилося, бо я Бога у душі своїй берегла, хоч ікони, перед якими ще дід і баба і матка родна колінкували, попелом у печі стали. А потім якось так, що я довгенно із Криласом не гомоніла, жили ми по різних кутках села, стрінешся було коло лавки, привітаєшся до сліпого та й далі побігла. Чула тольки, що йон із начальниками заївся, у тюрмі вошей годував, а чого, за віщо, за які гріхи перед більшовицькою владою — не вельми я і допитувалася. Кожному своє, менше знаєш — довше проживеш. Тади так воно було. Гнаток мій комірникував у колгоспі, було у нас що їсти і пити, слава Богу, мені йон справку роздобув, за півкабанчика, у районі, що болесті мої внутрішні не дозволяють мені на колгоспні роботи ходити, то я болєй домувала, дєтву нашу до толку доводячи. А се уже сяя війна, із німцями, почалася. Гнаток трохи повоював, в оточення потрапив та й повернувся лісами, болотами додому. І старався йон болєй у хаті сидіти, аби пересидіти лиху годину, а мене на сходи сільські посилав, щоб знать, що воно у селі робиться. І чула я своїми вухами, як Крилас коло зборні припівки різні на поліцаїв та старосту наспівував, як рансй — на більшовиків. А ше йон казав людям, які не боялися слухати, що Гітлер і Сталін — однак! супостати, горе роду людського, але, мовляв, самі ми їх. виродків, і сотворили, зі зла у душах наших вони збиті, як онуки — із овечої шерсті. Се усеньке я своїми вухами чула. А як колючки Криласові до самого нутра старосту дістали, йон старчака — на підводу і відправив до мньовської в'язні, у супроводі двох поліцаїв. І знову якийсь час нічого я про Криласа не чула. Аж туточки і за колишніх партійців німці узялися, зібрали їх, як овечок, в управі, за списками, старостою складеними, машину із солдатами підігнали та й одтарабанили усіх до мньовської тгоряги. Дак їх там, бідненьких, ще місяців зо два тримали, а тади у яр вивезли і постріляли. І Гнатка мого — теж. хай земелька йому пухом. Але ще йон у тюрмі бідував, і я через деньок — та й біжу у Мньов, з передачею. Одного дня дивлюся — сидить Крилас під стіною тюрми. Я подрастувалася, він одразу і пізнав мене із голосу: «Ага, се ти, Парасочко. Не захотіли німчики далєй сліпого годувать тюремною баландою, та й тісно у камерах стало, одпустили мене, старчака, на усі чотири сторони. Як вертатимеш у Сиберіж, візьми мене на причіп, бо сам я стежки не знайду, душа моя видющою стала, очі ж як були темні, темними і зосталися». Дак у Сиберіж разом того дня верталися. Я — іду та плачу, за Гнатком своїм, бо вже мені серце віщувало, що одгаліфетив йон своє, не вийти йому живим із тюрми, німці лютували, уже на сході — погримувало. А Крилас і гомонить до мене: «Плач, молодице, плач. Досюль була ти серед тих небагатьох, що скакали, покуль інші — плакали. А ми усі перебуваємо у пеклі земнім, і дивно мені із людяки, яка у сім пеклі земнім — не плаче гіркими слізьми». — «А де ж тади рай, діду, і чи єстяка рай деся?» — запитала крізь сльози. «Раю такого, яким його попи малювали, такого раю нема ніде, не було і ніколи не буде. То усе — вимрійки розумів лінивих, земних, до тілесної жисті намертво прикутих пристрастями своїми. Але є інші світи, світи осяйні, до них душі людські піднімаються, розлучившись із коробками тіл земних». — «Дак я тамочки із своїм Гнатком побачуся, калі вже не судилося на сім світі його стріти?» — ухопилася я за ту надію. «Може, стретитеся із ним, а може — і ні, — мовив по хвилі старчак. — Бо тольки тій душі небесне життя судилося, яка на землі у любові та співчутті до страждань людських скупалася і саму себе усвідомила як частку невмирущого світла Божого». І додав погодя: «Але е, жінко, і для тебе надія, бо скачав Христос: «Багато їй буде прощено, бо вона багато любила». Довгешю роздумувала я над словами Криласа, бо не усе з тих його казань вклалося у мою діряву головешку. Тади запитала, уже ми до верб на розстаньках підходили, ось скоро і село: «А одкуль ви, діду, усе сес знаєте?» Зітхнув йон тяжко так. далсй і гомонить: «У живе ти, жінко, штиркнула мене. Бо колися, молодайком бувши, думав: як доживу я літ сивих, знатиму усе-усе, що належиться людині знать. Бо для чого інак життя людині даровано, як не для сього? І ось я уже віку доживаю, уже моя земна коробка на ходу розвалюється, як віч допотопний, а зізнаюся тобі, що — нічого не знаю, хоч між людяк багато терся і весь Край, покуль ще ноги носили, із лірою своєю сходив. Бо не знаю я головного, бо не відкрилося мені, навіщо людей у сей земний світ послано і ким послано. І задля чого людяка стольки мук терпить у світі сьому страшкому, і як се Господь із неба може дивитися, коли дитятко безневинне убивають чи з голоду воно мре. Бо я, грішний, один час на місце Господа себе ставив і відчував, що, якби у владі моїй усе теє, що на землі чиниться, було, не стримався б нізащо, втрутився, на інший лад повернув. Але відкрилося мені одне-єдине: усі ми живемо доти, доки відповіді на сії запитання тяжкі дошукуємося. Сеє відкрилося мені у в'язні, коли я у камері, ще за більшовиків, вошей годував. Але сього усього я лише розумом своїм куцим дійшов. Через те і казав тади людям, які запитували, що я у тюрмі поробляв: навпомацки Бога шукав. Але Бог, розумом намацаний, — ще не Бог. Ще багато мені треба було пере-страждать, багато горя вселюдського відчуть, коли червоний півень із півнем германським зчепилися на смерть, косячи людяк безневинних, немов траву. Ось тут я душею, серцем зболеним Бога відчув. І вже у сій тюрмі, німецькій, не шукав я Бога, а тольки — молився силі вищій, розчиняючись у ній, невидимій і нечутній, усією сутністю своєю. І знову, знову тверджу, що — нічогісінько не знаю, хоч вік прожив уже — на краю могили перебуваю. Але у найщасливіші хвилини молитви моєї щирої раптом здасться, що щось у мені — знає. Хай кріхотулечку саму, але — знає. І ти, дочко, молися. Болєй нічого я тобі не скажу, не нараджу у горі твоїм». Дак якось що вскорі помер йон, Матвій сліпий, лірник, на прозвисько Крилас. Се уже червоні прийшли, німця прогнавши, але у церкві ще правилося. Занесли тіло його до церкви, багато люду ішло, і я похилитала зі старим попрощатися. Дак лежав Магній у І руні з таким обличчям просвітленим, наче паренні знав щось, паче йому уже відкрилося, на межі земної жне І і І небесної. Нахилилася я над ним. поцілувала у чоло холодне і шепчу: «Передайте, діду, привіт мій Гнаткові там, на тім світі. Скажіть, що люблю його і скоро прийду до нього, бо вельми сиротливо мені тута, на землі, без суді.би моєї дорогої!» Не знаю, вчув Матвій чи не вчув, передав Гнаткові моєму па тім світі чи не передав. Але і досюль топчу ряс І земний: го дєтва дрібна з цього світу не пускала, то онуки пішли, а хто їх догладить луччей, анєй рідна баба. А се уже, мо', і смертонька забула про мене: до кого не іде, а мене обминає, мимо та й мимо, зажилася я на цьому світі…  

Кожному із нас, живущих, пам'ятать належиться: опісля нас прийдуть на землю цю люди, які наше життя по роках, місяцях, тижнях і днях переберуть, як по кісточках, і власним судом нас жорстоко судитимуть. Праведний той суд людський чи ні — то уже річ інша, у кожного нового покоління — свої уявлення про справедливість. І ніяк ми, з того світу, не вплинемо уже на суддів своїх і прокурорів, а єдиним адвокатом буде на тім суді — життя наше. Так думаю я, Володимир Шкварчук, що дослідив уже сотні справ у архівах обласного Комітету Державної Безпеки, тепер — Державної Безпеки України, у яких ідеться про арешти восени тридцять сьомого року у Краї. Тисячі доль крізь душу свою процідив я і. якщо душа моя ще жива, не змертвіла від наруги над людьми, від горя людського, від підлості людської, завдячую тим лише вірі своїй, що таке вже не повториться, ніде і ніколи. Хоч тверезий мій розум твердить: БУЛО І БУДЕ. Бо, на жаль, і зло, як добро, — вічне. Не у нас буде, то — десь. А найшвидше-таки — у нас. Бо усе це — у природі людській, у людині, сотвореній, певно, не самим Богом, а в співавторстві із дияволом, як про те нашіптують давні народні легенди про сотворіння світу. Правду казав сліпий Матвій, лірник, прозваний Криласом, як свідчать сучасники його: ми, люди, самі творимо зло у світі, а не хтось його задля нас придумує, і Гітлер та Сталін — лише згустки зла, що таїться у глибинах душ наших. Втім, і це нічого не висвітлює у тій веремії кривавій, що тоді творилася. Нема виправдання усім отим агасам, які мали необмежену владу над людьми і творили зло. Нема виправдання і таким, як мій рідний батько Григорій Костюк, який допомагав Агасові точити кровицю з людей, хай зі страху допомагав, але — що було, те було. Якщо ж щиро, то по-справжньому цікавило мене і цікавить, що привело Матвія Каранду, прозваного Криласом, із лірою його на майдан мньовський. Ось де — розгадка таємниць буття людського, характеру людського, ментальності нації, як модно тепер казати. А не в агасах і батьках та дідах наших, паралізовних страхом. Але для початку — лист Григорія Костюка, знайдений мною в архіві енкавеес, як тоді звалася Служба Безпеки…  



«Начальнику районного НКВС. дорогому товаришеві С.С. ШЛЬОМІ. Я, Григорій Костюк, маючи себе за чесного громадянина Країни Рад, активного комуніста-більшовика, глибоко відданого справі великого Сталіна, вождя і учителя світового пролетаріату, вважаю за необхідне повідомити наші дорогі органи, що самовіддано борються із шкідниками та контрреволюціонерами, наймитами світового імперіалізму і фашистської міжнародної кліки, про відому мені особу, яка у розмові зі мною дозволила собі злісні випади на адресу радянських керівників, висловила невдоволення внутрішньою і зовнішньою політикою більшовицької партії і, за моїми передбаченнями, планує нові злочини супроти нашої соціалістичної ідеології. А сталося таке, про що поспішаю негайно просигналити, аби вищі начальники не допустили проведення ворожих державі акцій у центрі міста Мньова. Сьогодні, двадцять восьмого серпня одна тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року, в обідню перерву, в законно дозволену обідню перерву, я, не перебуваючи у відрядженні на об'єктах довіреного мені дорожнього будівництва у масштабах району, прийшов додому пообідати. Дружина дістала з печі горщик борщу і пшоняну кашу, мій узвичаєний денний харч. Наголошую на цьому, бо хоч і знав я, змалку виховуваний несвідомими батьками у пережитках та суєвір'ї, що на нинішній день нібито припадає храмове свято у Мньові, свято вигаданої церковниками Пречистої Богородиці, що зветься ще між простого люду Першою Пречистою, жодних релігійних празників я давно не підтримую, піднісшись більшовицькою свідомістю над темнотою окремих мас. І тут у дворі загавкав пес, названий мною свого часу на знак презирства до переродженця і ворога пролетаріату Троцьким. Відчинилися двері, і поріг переступив житель села Сиберіж Матвій Омелькович Каранда, сліпий змалечку, знаний серед тутешніх мешканців як Крилас, лірник і пісняр. Па плечі у нього висіла ліра, ще бичок, по-тутешньому. Вів гостя його малолітній син Тарас. Переступивши поріг, громадянин Каранда мовив: «Драстуйте, куме і кумо. Я до вас — під храм». На які слова я одразу ж принципово заперечив: «Драстуй то драстуй, сідай. Матвію Омельковичу, коли вже зайшов. Тільки храму ніякого я не признаю, бо то усе — пережитки і опіум для народу, а я перебуваю на передових позиціях більшовицької боротьби з релігійним дурманом». Для інформації органів доповідаю, що я ще у тридцять другому році, у найщасливіший для мене день вступу до сталінської більшовицької партії, виніс із хати ікони, усі до одної, разом з іконостасом, і привселюдно, на очах у сусідів, спалив їх посеред двору, що можуть засвідчити мої сусіди — Андрій Коваль і Христина Захарченко. Однак мушу зізнатися перед дорогими нашими органами у своїй колишній сліпоті, яка не дозволила мені вчасно розпізнати класового ворога. Навесні і влітку двадцять дев'ятого року будували ми соту на замглайські торфорозробки через село Сиберіж. Я як районний майстер зобов'язаний був районною владою керувати будівництвом безпосередньо. Квартирував я у згаданого мною вище громадянина Каранди. А у нього у цей час народився син, названий Тарасом, і громадянин Каранда запропонував у нього кумувати. Я ж не розпізнав вчасно його контрреволюційного нутра і з дурної голови — погодився. Бо того літа громадянин Каранда хоч і наспівував мені свої частівки, виключно опісля чарки, і бринькав на бичкові, але припівки його були виключно побутового характеру, із гумористичним напрямком. Тепер, відкривши для себе справжнє антирадянське нутро громадянина Каранди, я раз і назавжди зрікаюся свого кумівства. Оскільки громадянин Каранда таки забрів непрохано до моєї хати, а я саме обідав у дозволену владою обідню перерву, я змушений був і його запросити до столу. Посьорбавши борщу, гість попросив чарку, бо, мовляв, на храмове свято годиться випити. Я зрозумів це як сознательну з його боку провокацію і рішуче заперечив, мовивши голосно, що моя більшовицька свідомість не дозволяє ані самому пити, ані пригощати гостей цього дня, підтримуючи в такий спосіб забобони і релігійний дурман. Ображений із моєї більшовицької принциповості, гість заявив слідуюче: «Ви, начальнички, перепужалися у смерть, наклали у галіфе свої, бо енкаведисти душать вас, як вошей. Може, сеє і правильно робиться, бо ви напилися людської кровиці од пуза. Жаль тольки, що й безневинні, прості людяки разом із вами безневинно гинуть». Тут я підвівся з-за столу і грізно вигукнув гостю в обличчя сліпе: «Не смійте, громадянине, у моїй хаті робити контрреволюційні заяви, бо змушений буду як член райвиконкому узять вас за шкірки і одвести куди слід! Наші органи не дозволять і волосині із голови безневинної людини упасти, а якщо уже садовлять, то — є за віщо, виключно отаких, як ви, шкідників і контриків, прихованих троцькістів або засланих до нас світовим капіталізмом ненависних шпійонів». Туї він почав лялякать різну злісну контру на товариша Сталіна, яку навіть не хочу переповідать, а потім ще додав: «А маршала Тухачевського і командарма Якіра Сталін за віщо постріляв? Бо розумаки були, далєй од нього бачили, а йон тольки жополизів своїх привічає…» Ну, я уже не стримався, звиняйте, матом громадянина Каранду покрив, ухопив за рукав полотняної сорочки і потяг із хати, аби ним і не смерділо, водночас активно заперечуючи брехню на дорогого товариша Сталіна: «Та я сам би тих шпійонів германських постріляв, якби мені партія довірила, і тебе, сучого сина, на додачу. А товариш Сталін — це наше сонце на усі віки!» І як виводив я громадянина Каранду із двору, се мої ближчі сусіди бачили і можуть посвідчити, і моя дружина законна, яка активно плювалася услід непроханому гостю, і ще — головний агроном району товариш Янушкевич, що їхав якраз повз мій двір бричкою у колгоспні поля. А ще як вів я громадянина Каранду через двір, він нахабно заспівав пісеньку, ним же, як кажуть люди, складену: «На столі стоїть бутилка, а в бутилці — виноград, Ленін був карманський жулік, ну а Сталін — конокрад!», чим остаточно виявив себе як злісний ворог народу і усього нашого щасливого життя під сонцем сталінської Конституції, про що чистосердечно доповідаю дорогим і шановним органам, аби прийняли до громадянина Каранди рішучі і суворі міри. А як кума я вказаного громадянина навік зрікаюся, про що готовий привселюдно заявити на сторінках газети «Голос колгоспника», якщо редакції районки буде спущена од верхів відповідна вказівка. Григорій Костюк, член ВКП(б) із 1931 року, начальник Мньовського дорожнього відділу».  

Дак який же йон був хитрющий, сей Костючок, по-вуличному, а з доносом своїм — припізнився. Як у тім анекдоті про трьох сміливців, що радянську владу гудили, а тади — наввипередки, хто першим добіжить до тої вже енкаведухи. Бо сеє усе йон уночі сочинив. уранці ж побіг у органи, з писемцем на ім'я Соломона Соломоновича Шльоми, а вже Шльоми нема і в помині, уже Шльома, Агасом до крові збитий як прихований ворог народу і член сіоністсько-фашистської підпільної організації, у камері на онучах своїх повісився. Тож прийняв його капітан Агас, невиспаний, злий, уже він на повну котушку історію з Криласом розкручував. Усе сеє мені сам Григорій Костюк розказував, Костючок по-вуличному, коли ми з ним на теплій грубці-лежанці партизанили, узимку сорок другого року. Агас лише зирнув на ту його писанину і відро води крижаної на голову Костючкові вилив: «Дорогому товаришеві Шльомі, значить… Для вас він — дорогий, а насправді виявився ворогом народу ваш Шльома. Як це розуміти?..» — «Ну, я туточки і зрозумів, що за минулу ніч повний персональний переворот у районному енкаведе стався, я ж лише знав, що тієї ночі багатьох у Мньові забрано, «чорний ворон» так і снував по вулицях. А я ночами тади не спав, на ґанку сидів, піджидав, коли і за мною приїдуть… — сеє усе сам Костючок мені розповідав. — І зрозумів я ще тої ночі: із Криласом треба поспішать, виявити, так би мовити, партійно-громадську ініціативу, бо якщо я кума свого не посаджу, то він мене по дурості своїй посадить. І тут попався — півником у борщ. Бо слід було б мені того ж дня, по обіді, просигналити, а не через ніч. Я як стояв, так і упав на коліна перед капітаном Агасом. Мовляв, не міг я цього знати, а звертався до старшого лейтенанта Шльоми як до людини посадової, осяяної авторитетом рідних органів, звертався у повній своїй відданості радянській владі і особисто товаришеві Сталіну». Агас дочитав писульку Костючкову і далєй — кривим шилом його: «То ви, виявляється, могли попередити учорашню злісну акцію сліпого негідника на мньовському майдані, а — не зробили цього. Отже, і вн — співучасник контрреволюційної змови!» Ну, тут уже Костючок геть розклеївся, наче спаралізувало його. Розпластався на підлозі, біля ніг капітана, трохи хромовики його не лиже. «Пропав, — думає, — ой пропав навіки. А що ж мої діточки без мене, а що ж моя жіночка?!» Але ще — язиком лепече: «Дорогенький товаришу капітан, мені сам секретар обкому, наш крайовий вождь товариш Маркітан руку тиснув за стаханівську мою діяльність на ниві дорожнього будівництва, і нинішній секретар райкому товариш Уснач мене добре знає і може відрекомендувать із найкращого ідейного боку…» А Костючок ще не знав не відав, то уже й Маркітан загримів, декількома днями раніше, але ще не було в газетах про арешт його, і на Уснача хлопці із енкавеес у кабінеті його уже чекали. Тут капітан Агас посміхнувся, а краще було б ніколи не бачити, як посміхається капітан, скольки годочків минуло, влада помінялася, «Кругом!» нам скомандувала, і ми повернулися та назад бадьоро покрокували, одкуль досі ішли, а я ту посмішку пам'ятаю, ой пам'ятаю. Агас посміхнувся і каже: «Бач, скільки шкідників, найманців фашизму можуть відрекомендувати вас із кращого боку…» У Костючковій голові усе вверх дном перевернулося, бо ще ж люди ці уособлювали для нього радянську владу, і простогнав він: «Дак ви мене арештовуєте?» Невідомість для нього, паралізованого страхом, уже страшнішою видавалася, аніж сам арешт. «Якщо потрібно буде, арештуємо! — твердо пообіцяв капітан. — А поки що — геть відси!» І натиснув на кнопку електричного дзвінка Агас. Дак зайшло до кабінету двоє хлопців у формі, підняли Костючка за руки, за ноги і однесли у сад, там кинувши. І сидів Костючок у саду, під тополею, біля того енкаведе, нікуди не ішов, бо ноги його ще не тримали. Аж тут вийшов із будинку капітан Агас, у готель ішов, перекусити. Костючок і мовить до нього жалібно: «Луччей тепер арештуйте, товаришу капітан, анєй щоночі мені ждати… Хоч і безневинно, але готовий я постраждати для рідної радянської влади, якщо вимагається політичним моментом…» — «Безневинних ми не арештовуємо, громадянине Костюк. — строго, але без озлості, по-батьківськи відповів на те Агас. — А ось за наклепи на органи арештувати можемо, так що притримайте язика. Бо ще не прийшов ваш час. Сокиру у руках тримати можете, не розучилися на керівній роботі?» — «Не лише сокиру, товаришу капітане, а — будь-який струмент, своїми руками, можна сказать, хату собі вибудував!» — похвалився Костючок. «То ідіть по свій струмент, організуйте доставку дощок із лісоскладу і робіть козирки над підвальними вікнами будинку районного відділу НКВС. Щоб у камери до ворогів радянської влади небо і не заглядало!» Тут Костючкові трохи сили додалося, і поплентався він навпростець, через колишній попівський, а тепер райкомівський сад додому по інструменти. А як брів йон через сад, назустріч троє міліціонерів секретаря мньовського райкому Уснача, без шкірянки, з руками за спиною, вели. Уранці, щойно з'явився на роботу, серед білого дня, можна сказать, узяли його. Відтоді і серед дня у Мньові брали, бо ночі «чорному воронові» не вистачало. Гут і зрозумів посмішку капітана Костючок, і холодним йогом облило його. Кивнув до нього жалібно Уснач, але не відповів на той кивок Костючок, мимо пройшов, із лицем закам'янілим. Сеє усе сам Костючок мені розказував, і я переказую — задля правдивої історії тих днів страшких.  

І вийшов Крилас із двору кума свого Григорія Костюка. переляканого у смерть, і подався вулицями Мньова, ведений синком своїм Тарасом, бо змалечку стежки не бачив. І було йому тяжко на душі, як ніколи досі, бо кум відкрився Криласові ницістю своєю, а він кума за добру людину мав. І не розумів лірник, що із мньовськими людьми діється: наче учаділи вони од диму гіркого, що з боліт навколишніх, торф'яників пересохлих, на місто сизими хмарищами суне. І було місто наче вимерле, лише чиновнички райцентрівські, що поспішали з обіду до канцелярій своїх, шерхотіли об соту парусиновими черевиками. І вже не думав Крилас про храмування, а думав він, із ким живим у цьому мертвому, випаленому сонцем гарячим місті словом перекинутися, аби зрозуміти, що з людьми відбувається. І згадав він про колишнього сиберізького учителя і колишнього червоного партизана Антона Желепу, що тепер у Мньові поживав, школою завідуючи. У давні, ще передреволюційні, часи полюбляв Антон Павлович слухати пісні сліпого музики і гру його на лірі. У вісімнадцятому році, як прийшли у Край німці, пішов Желепа у ліси, воював із німцями, з гетьманцями, з денікінцями, з білополяками, з ким лише не воював, а — живим залишився, так йому велося, так було йому на роду написано. І за великі заслуги підняла його влада нова. Аж до колективізації був він за повітового начальника у Мньові. А як почалася колективізація та розкуркулювати почали, інші начальники потрібні стали. А тут ще частина колишніх червоних партизанів, опісля партійних чисток, подалися у ліси, зеленими партизанами поробилися. Коли ж подавили депеушники заколот, очолюваний Галайдою, і червоного партизана Желепу, за недогляд та лібералізм, до завідувача школою по службовій драбині опустили. Проте ще був він начальником у повіті, коли приїздив у Сиберіж, де мав зустрітися із Галайдою, аби умовити того відступитися від лісовиків. Але не сіав Гал айда з ним зустрічаї ися у сільраді, засідки побоюючись, а послав людей, аби захопили Желепу і привели. Проте утік дорогою до лісу начальник повітовий і постукався серед ночі до хати Криласа. І Крилас сховав колишнього учителя сиберізького — у жінчиній скрині. І шукали повстанці Желепу по усьому селу, бо ще вони на силі почувалися, і не знайшли. «Ти, Матвію Омельковичу, відтепер, допоки і житиму, родак мені, бо — життя мені урятував, — казав тоді Желепа. — Чарка для тебе завжди знайдеться, коли б ти поріг дому мого не переступив…» Бо знав, що Крилас — чарку полюбляє. Відтоді лірник, зрідка навідуючись до Мньова, не обминав його хати. А мешкав Желепа на головній мньовській вулиці, у колишньому панському домі, поділеному на казенні квартири для районних начальників. І мовив Крилас синові, як прийшли вони на головну вулицю імені товариша Постишева: «Зверни-но до мого родака дорогого Антона Павловича». Довго крутили вони механічний дзвінок на дверях квартири Желепи, але ніхто не озивався. Нарешті долинув крізь двері хриплуватий голос господаря: «Хто ще там?!» — «Се я, родак твій Матвій Каранда, із Сиберіжі!» — голосно проказав лірник. А вже чув він, як підходили люди скрадливо до дверей сусідніх квартир і прислухалися, що коло квартири Желепи діється. «Чого тобі?!» — запитав крізь двері колишній сиберізький учитель. «Дак наче ж празник сьогодні, провідать прийшов, поспівать». — «А ти — сам?» — «Із сином, із Тарасиком». — «І більш нікого з тобою?» — «А хто ж ще зі мною може бути? — аж зобидився Крилас, уже ладен іти геть. — Не бійся, Антоне Павловичу, не об'їмо, не обп'ємо…» Желепа довго грюкав засувами, серед білого дня, нарешті відчинив: «Не дивуйся мені, Матвію Омельковичу. Тепер добрі люди удень відсипляються, а ночами ждуть, що за ними прийдуть ось-ось, ті, із пукавками… Чи думали колись, що до такого доживемо, доборемося? На двадцятому році рідної радянської влади! За що ми боролися, Матвію Омельковичу?!» — «Дак я, Антоне Павловичу, сиджу у своїй ночі вічній, як у погребі, і про велику політику судити не можу. Знаю тільки теє. що син із районного листка мені, сліпакові, по складах начитує та що люди навколо мене гомонять, а люди теперечки роти позамикали, бояться слова зайвого сказать. Та й заборонила влада мені до людяк із піснею моєю іти. А я як для людяк не співаю, то наче і не живу. Ось, думаю, хоч на храмовий празник душу виспію, як се завжди у нас водилося. Але підказує душа, що уже у Мньові і святої Пречисти не празнуюгь». «Сідай до столу. Матвію Омельковичу, одпразнуємо Пречисту, почаркуємо востаннє. А ти. на спомин душі моєї, божественної заспіваєш, заграєш на бичкові своєму, — казав господар, відкорковуючи пляшку казенки і наливаючи у чарки, пляшка об край чарки вицокувала дрібно, руки тремтіли. — Бо уже я — не жилець на сьому світі, уже я із життям розпрощався, нікуди з дому не виходжу і щоночі — жду. Бо я уже у списках, у черзі до Змія. Се Шльомині люди мені признавалися, яким я добро колись робив, і вони — не забули. І лише черга моя ще не підійшла, завізно нині в енкаведе, але — скоро підійде, бо Змій — ненаситний. Жонку з дітьми на батьківщину її, у Крим, відправив, примусивши писульку написать, що вона мене із ідейних причин залишає, зрікається назавжди. Там у Криму, у матері її є своя халабуда, якось проживуть. Інакше і її загребуть як дружину ворога народу, вісім років таборів — стопроцентне, а діток наших розвезуть по притулках. Хоч ми з нею — на бойових позиціях, у медсанбаті зійшлися, як мене на врангелівському фронті поранило. Усі мотузочки, які мене із життям ще в'язали, я наче шаблюкою розрубав. Бо живим я їм, гадам, контрикам, — не дамся, не діждуть такого. Не знаю, що у них. у тій їхній енкаведусі єсть, яку вони там слабину у людях намацують, але навіть мужики, які фронтами командували, тисячі на смерть посилали і самі смерті у вічі зазирали не один раз, навіть вони таке на себе підписують, та й на інших, що читати у газетах — страшно. І мене — зламають, я знаю, я попідписую, дітьми ворога народу синів своїх залишу, і з цим тавром — жити їм. Колись, звісно, розберуться, але не скоро те буде. То краще уже — одразу піти із жисті сеї дурної — чесним, незаплямованим. Через теє і забарикадувався: прийдуть серед ночі, почнуть у двері ломитися, я — кулю у висок, у мене усе — готове, і — будьте мені здорові, шукайте мене на тім світі, а до того світу їм ще — зась. У записці посмертній, на видноті покладеній, я написав: «Був і залишаюся вірним сином більшовицької партії і вождя світового пролетаріату дорогого товариша Сталіна». Хай читають, думають, хоч хто і що тепер думає. Люди — гвинтиками поробилися, чи їх такими зробили. Ну. Матвію, вип'ємо за упокій душі червоного партизана Антона Желепи. Багато гріхів на мені, але надіюся, що Бог, якщо він раптом справді є, буде милостивий до мене і до таких, як я: часи жорстокі, страшні нам випало переживать, часи класових битв…» А як випив Крилас одну чарку і другу, язик йому звично розв'язався, і запитав він у колишнього червоного партизана: «Я, звісно, старчак, темна лгоцяка. на обочині жисті перебуваю через каліцтво своє. Ллє і я знаю, як багато голів світлих теперечка легаті, і з плечей людей значних, широко галіфетних, і з плечей людей нижченьких, хоч теж, у більшості своїй, посадових. І ніхто не почувається нині у спокої та безпеці, хто хоч трохи за сеї влади висунувся. Дак, може, се Бог наказує вас, начальників, за теє. що не доповіли йому правди гіркої, коли люди у тридцять третьому із голодухи зіпали і тілами своїми розпухлими землю встеляли? Маю на думці бога вашого, земного, товариша Сталіна, бо гой Бог, що на небі, той і без вас усе чує та бачить. Теє усе ви, начальники, бачили і знали, та й не без вашої помочі все теє на землі нашій творилося. І ви ж, а не хто інший, по сибірах людей безневинних ешелонами розвозили, наче худобу, і по тюрмах гноїли, покуль вас так само не стали гноїти ваші ж товаришечки… І ніхто із вас. начальників, патріотів на посадах, не встав і не мовив уголос: «За віщо ми людяк бідних отак мучимо і нищимо?!» Дак ось вам і розплата, тепер ви самі себе нищите, як павуки в банці, мо', се така кара Божа на вас за вашу провину велику…» — «Ти, старчак, про божественне виспівуй, але божественного до класових законів — не чіпляй! — посуворішав голос господаря квартири. — Я, відколи пішов із посад своїх високих, чи мене пішли, знову почитувати став, усі вісімнадцять томів товариша Леніна, ондечки на етажерці стоять, прочитав, і про французьку революцію, що в бібліотеці мньовській знайшлося. І дотямив я: усе, що нині у нас діється, це усе — суцільна контрреволюція. Контрреволюціонери прорвалися до влади і, приспавши пильність товариша Сталіна, якому я вірю більше, аніж твоєму Богові, знищують найкращі партійні і радянські кадри. До скорої війни контрреволюція готується, щоб, ослабивши мас у такий спосіб, радянську країну фашистською рукою задушити. Світовій буржуазії завойована нами влада — як зашморг на шиї, ось вона і підсилає та каламутить чисту воду. Ну, Матвію, по останній, на доріжку. Проспіваєш мені відхідну та й ходи собі, бо мені ще треба одіспатися, аби, як звечоріє, бадьорим на нічний пост свій, можливо уже останній, заступити…» І, проспівавши Антону Желепі духовного псалма про блудного сина, пішов від нього Крилас. С державні таємниці, яким заборонено навіть у сни з'являтися. Якщо той. кому державну таємницю, одному з небагатьох, довірено, недостатньо контролює себе. Мабуть, він, Альберт Агас, не здатен себе сповна контролювати. Бо Об'єкт номер один наснився йому. У машині, по дорозі до Мньова. Наснився — уже завершеним. Сон був приємний. Нібито він, Агас, уже в чинах високих, веде на Захід дивізію, а може — армію. Нескінченна колона броньованих машин невидиме гуркоче поліськими лісами, під кронами могутніх, розлогих дерев. На броні — автоматники. Як у кіно. Попереду колони — ріка Невкля, із її широким руслом і болотистими берегами. Ворог певен: для важких машин такий рубіж — неприступний. Ворог стежить за головними дорогами, що ведуть до мостів через Невклю, Дніпро. Агас — у передній машині, схилився над картою, на якій Об'єкт навіть не позначено. Про нього, про тунель попід Невклею, знають лише найдовіреніші командири. Люди, яким довіряє товариш Сталін. Груди Аг аса в орденах, аж тяжко дихати під тягарем золота. ЛІ ас прокидається у закуреній, душній «емці», а не в броньованій чудо-машині. Поки що. Ще для тих машин треба розчистити шлях, у людському недосконалому юрмищі. І пробити тунелі, попід широкими ріками. Тим часом непроглядна хмара диму, їдкого, гарячого, висить над дорогою. Сонце крізь гой дим — неначе крізь густий туман, ледь просвічується, бліде, рахітичне, подзьобане віспою… — Де ми? — запитує у шофера роздратованим голосом, ніби водій винен, що він так довго спав, виснажений безсонними ночами: завізна пора в енкавеес, жнива. — Доповідай! — Щойно проминули населений пункт Козероги, товаришу капітан! Рухаємося у бік населеного пункту Мньов! — Я у сні не розмовляв? Від самої думки, що міг у сні щось бовкнути про Об'єкт номер один, ще більше спітнів. Хоч куди далі пітніти, у машині — як у парильні: палом дихає перегрітий мотор, димна гаряча мла, крізь яку машини ледь повзуть, бо за крок нічого не видно, невидиме, але розжарене серпневе небо. — Нікак нєт, товаришу капітан! Не розмовляли, зволили мовчать! Водієві час сплести постолики. Уже рік як возить його. Забагато знає, якщо не знає, то здогадується. Хитрий, метикуватий хохол, як і все їхнє плем'я. Водіїв у їхній системі прийнято міняти щороку. Тих, кому довірено ставити до стінки ворогів держави, — кожні три місяці. Беруть із в'язниці вуркагана, пообіцявши дурневі волю. Для початку він виводить у підвал і стріляє в потилицю свого попередника. Упевнений, що той сам виявився ворогом народу, за це його і покарано, а з ним — ніколи так не вчинять. Але і з ним вчинять так само. Місяців через три. Опісля того, як від руки вуркагана ляже у землю сиру не одна тисяча ворогів. Сам Агас не дуже полюбляє розстрілювати, хоч часом і доводиться. Втім, робота як робота, лише — брудна. Ці мізки на стінах підвалів, ці переповнені людською кров'ю цинкові ринви… Звісно, кров класових ворогів, а все ж — бруд і антисанітарія. Як десь на скотобойні. Довго доводиться відмиватися. Двадцятий вік, а — жодної механізації Ми все ж азіатська країна, а — не цивілізована, наприклад, Німеччина. Втім, жодна тобі Німеччина не вигадає того, що придумали хлопці на Півночі. Тамтешні чекісти заганяють весь непотріб людський на баржі, баржі з тим сміттям історії виводять у море і там — топлять. Чисто і — жодних тобі слідів. Втім, слідів нема чого боятися, історія їх виправдає, бо історія буде такою, якою вони дозволять її написати… — Звідки дим? — запитав для годиться, хоч знав, звідки він, не уперше серед цих боліт і лісів. — Болота горять, торф, товаришу капітан! Сухе літо. — Думаєш, самовозгоріння? — Так точно, товаришу капітан! — А може — підпал, шкідництво? — Так точно, товаришу капітан! — То самовозгоріння чи шкідництво? — Як вирішите, товаришу капітан, так і буде! — відповів по хвилі водій «емки». Власне, чого він гнівається, шофер має рацію: як він, капітан Агас, вирішить, так і буде. А він вирішить — шкідництво. Перша зачепенька. Далі він розкрутить: звичайно, у Мньові діє націоналістично-фашистська група. Це — очевидно. Яка зуміла організуватися через злочинну бездіяльність старшого лейтенанта НКВС Шльоми. Об'єкт номер один, звичайно, вимагає особливої напруги в роботі, але в чомусь і полегшить її: ліквідація людського матеріалу не вимагатиме особливих зусиль з боку органів і особливої паперової тяганини. Здали списком на Об'єкт і — кінці у воду… Нема людини — нема проблеми, як каже мудрий товариш Сталін. І цього шофера в одній із перших партій: занадто кмітливий. «Як ви вирішите, товаришу капітан…» Ну-ну. Він справді — вирішить. Для цього його сюди послано. — Мньов ми поки що обминемо, — наказав капітан Агас, розгортаючи на колінах карту Краю. — Посигналь, обжени полуторку, поведеш колону. Куди — я казатиму. Тут уже — безпечно. Ліси, в яких колись шелестіли зелені банди, колона проминула. А куди вони тарабанять набиту засудженими на смерть (десять років без права переписки) бляшанку автобуса без вікон, знає лише він, капітан Агас. Лише йому — довірено, і більш нікому з усієї колони. Поки що усе іде по плану. У роботі він — чіткий. Угорі про це знають і відповідно поціновують. Капітан держбезпеки! Для його віку — блискуча кар'єра. Він знову відкинувся на сидіння, але вже не спав, стежив за дорогою.  
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка