Володимир Дрозд Листя землі Нові книги роману Про видання



Сторінка18/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.46 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   24

І вибралася колона із Мрина, покотила шляхом, обсадженим столітніми вербами, у бік Невклі. А як переїхали міст через Невклю — і розвидніло. Усе ішло за планом, складеним капітаном Агасом. Попереду — двісті кілометрів ґрунтової дороги і — Мньовський район, знову Невкля. У верхів'ї її, на межі Краю із Білорусією, і — Об'єкт номер один, де він має перш за все побувати, познайомитися, відрапортувать про зміну влади у Мньовському районному відділі енкаведе. У самий Мньов колона пробереться у сутінках. Найкраще — коли вже добре стемніє. Вповзе невидимо і нечутно, яко змія, що жалить несподівано. Караючий меч пролетарської держави. Херувим із мечем палаючим, щоб стерегти дорогу до дерева життя, залишивши відкритою дорогу до дерева смерті. «І станеться темрява на єгипетській землі, і нехай буде темрява, щоб відчули її». Так Бог богів мовив до Мойсея. І цей нарід відчує темряву — з волі Агасової. На щось краще цей хлопський народ не заслуговує. Бо він не мислить державне, він мислить в обширі своєї клуні, і тільки. Бо він не вклонився синам Авраамовим, не порадів, що вони прийшли на землю його як на свою, а гнав геть, тих же, хто не йшов геть, розвішував на вербах своїх, вздовж шляхів своїх на пострах іншим. Таке ніколи не забувається, і не забудуть образ своїх від народу хлопського сини Авраамові. А хто він, капітан Агас, як не син Авраама, якщо зірвати з нього мішуру епохи, в яку йому випало жити і діяти? У білім тумані темними привидами бовваніли стопі сіна, схожі на єгипетські піраміди. Луки Агас любив — вони нагадували йому пустелю, колиску його племені древнього. «Широка страна моя родная, много в нєй полєй, лєсов і рєк…» Лісів можна було б і менше, лісів Агас не любив. У тридцятому році його, молодого лейтенанта, випускника чекістської вищої школи, послали у ліси поблизу Мньова — розчавити у зародкові селянське повстання, що його очолив колишній червоний партизан, потім — начальник повітової міліції, потім — підкуркульник і контрреволюціонер Галайда. Йому, бачте, заважали щойно організовані колгоспи. Колись, воюючи з біляками, червоні партизани наївно думали, що воюють за землю для самих себе. Більшовики нагодували їх земелькою, донесхочу: частину банди посікли з кулеметів, більшість спійманих у лісах постріляли, інших відправили у концтабори, до білих ведмедів. Тоді ще не було неподалік Мньова Об'єкта номер один. Тепер йому, Агасові, не доведеться відправляти засуджених скорим пролетарським судом далеко… Тепер Об'єкт ковтатиме їх, як пес мух. Його справа — налагодити конвеєр. І щоб — черга вишикувалася, щоб люд мньовський штовхався, кому першому. З патріотизму і страху. Агасові бачилися в уяві його колони, валки під червоними прапорами і гаслами: «Виконаємо і перевиконаємо план ворогопостачу! Дружно відгукнемося на заклик батька Сталіна поповнити ряди шпигунів і шкідників!» Капітан Агас мстиво посміхнувся. Бо ніч була у його житті, ніч у Чорному лісі, поблизу Мньова, коли він, Агас, трохи не загинув по-дурному. На чолі групи необстріляних міліціонерів його послали у розвідку. Для таких подвигів він внутрішньо не готовий, він — інтелігент, мисляча особистість. Одна річ, наприклад, командувати дивізією чи механізованим корпусом, виробляючи у надійному штабному бліндажі тактику і стратегію героїчного наступу. Інша річ — брести лісом, де із-за кожного куща кожної миті у тебе можуть стрелити з берданки чи обріза. І таки втрапили вони на засідку лісовиків, по-дурному підставилися їм, присівши перепочити край болітця. Був, здається, червень, на узліссі видзвонювало птаство, а на болоті потривожені жаби і очеретянки виспівували дуетом. А потім у них стрелили, з-за кущів, з берданок та обрізів стрелили, двох міліціонерів уклали на місці, з рештками групи Агас кинувся в очерети, брів болотами, по пояс у чорній торф'яній багнюці. А коли уже вибирався на протилежний беріг болітця, його наздогнала випадкова куля, ковзнула по шиї, трохи не зачепивши сонної артерії. Не зачепила, але відтоді, коли хвилюється, голова його починає тіпатися. Про це добре знає усіляка контрреволюційна наволоч, яку він допитує ночами. А коли голова тіпається, він геть втрачає контроль над собою, він стає безжальним до ворогів радянського ладу і особисто товариша Сталіна, великого керманича великого народу. Лікарям він не признається — може зашкодити кар'єрі. Кінь, який накульгує, уже не кінь. Але бойове поранення допомогло йому поза чергою здобути звання старшого лейтенанта. Бо наступного дня розпочалася успішна бойова операція супроти лісових бандитів і про невдалу розвідувальну вилазку до лісу уже ніхто не згадував. І лише у його, Агаса, пам'яті — це принизливе брьохання у болоті, принизливий, розпачливий страх смерті і бандитська куля, послана навздогін. Тепер він — за усе відплатить мньовським обивателям. За страх свій, приниження своє — найперше. Відтоді минуло сім років. Усі, хто мав хоч якусь причетність до селянського заколоту, суворо покарані справедливою, але безжальною, по-пролетарськи суворою радянською владою: перед від'їздом до Мньова він переглянув деякі справи бандитів. Але залишилися родичі, родичі родичів, діти, діти дітей, і треті, і четверті покоління… Як обіцяв Мойсеєві суворий єврейський Бог. Втім, густої каші на цьому не звариш, так, ріденький кулешик хіба що. Потрібне щось інше, масове, спектакль, феєрверк, щоб про нього почули і в зореносній Москві, не те що у Києві. Потрібен масштаб, достойний його, Альберта Агаса. Він — придумає такий спектакль, схожий на ті, що їх ставить у Москві товариш Сталін, коли підсудні самі, з патріотизму і любові до товариша Сталіна, просяться на ешафот, а за мить до смерті освідчуються в любові до радянської влади і до товариша Сталіна… Альберт Агас — теж великий режисер життя, режисер сталінської епохи, хай і в меншому, районному, масштабові. Над лісом зійшло сонце — густо-багряне. Туман над луками став червоним, клубочів кривавою піною. Колона енкаведистських машин пливла по морю крові, море розступалося, як перед Мойсеєм і його народом. Він, Агас Альберт, крові не боїться. Занадто багато уже пролито її, аби — боятися. «І упало з народу того дня близько трьох тисяч чоловіка». Так написано у книгах Старого Заповіту. Упало з народу — як листя з дерева. З благословення Божого. А його начальники благословили — не обмежено, скільки зможеш. Бо Об'єкт — ненаситний. Об'єкт проковтне стільки людської маси, скільки її поставить Агас. І усе мало буде. Що ж, він — старатиметься. Альберт забився у куток машини, загорнувся у плаща і — задрімав. Попереду — тяжка ніч. Перша ніч кари. Бо згрішив цей народ великим гріхом, тим уже, що живе на цій благодатній землі і має її за свою, зігрішив перед великим Сталіним. А він, Альберт Агас, — янгол великого і суворого Сталіна, янгол із мечем палаючим…  

А жив-був у селі Сиберіжі, неподалік районного містечка Мньова, сліпий лірник, що його люд тамтешній здавна Криласом прозивав. А прозваний Криласом за те він був, що співав — як усенька півча, гучний голос, красивенний, даровано йому було од роду, а пісень і мелодій різних знав він несусвітньо. Та і сам він пісні придумував, слова і музику із душі своєї черпаючи, як із криниці бездонної, хоч із трьох рочків світу Божого не бачив, віспа чи якась інша хворість (давно теє було, ніхто уже не пам'ятає) очі йому безжально вигризла. А жив Крилас із того, що люди за пісні його та гру на лірі, ще — бичком у народі званій, давали та що дружина його Олена приробить на грядці, невеликій, коло хати, іншої землі не мали вони ніколи. Співав він на весіллях, на ярмарках, на вечорницях співав, де лишень люд у гурти збирався. Ходив останні роки — із сином малим, поводирем, по селах навколишніх і тамочки наспівував. Але поменшало весіль на Мньовщині, як і по всьому Краю, в останні роки і не ті уже весілля стали, люд збіднів, багато сільського народу із голодухи вимерло у тридцять третьому році. І ярмарків не стало, і на вечорниці молодь не збиралася, заборонила влада вечорниці. А відтак покликали Криласа до сільської Ради і мовив до нього приїжджий начальник голосом залізним: «Заборонила влада радянська отаким, як ти, старцям на бичках своїх бринькати і пісень усіляких, вищими начальниками не перевірених, напридумуваних у головах ваших темних, наспівувать для трудового народу. Є у нас при сільських клубах і хатах-читальнях художня самодіяльність, там усе перевіряється, що співать, і чи дозволено вищою владою. Отож ти замок на рота свого язикатого повісь, а бичка свого у печі спали, якщо не хочеш загриміти туди, де й Макар телят не пас, бо нема на чім пасти: дванадцять місяців зима, а весь інший час — літо…» І озвався на ту мову грізного начальника Крилас: «Товаришу начальник, я вас вислухав, тепер послухайте-бо і ви мене. Бо то не я співаю, а співає душа моя. Якби мав я очі зрячі, я б норми соціалізму перевиконував, і досі стахановцем був, у великому почоті, і, мо' б, до самого товариша Сталіна ім'я моє всенародною славою докотилося. Але не маю я очей зрячих, одрізаний я од людяк навколишніх ніччю темною, вічною, і дотуль я з людяками, докуль співаю для них. І за справедливим радянським законом та новою сталінською Конституцією повинен я у соціалістичному курникові своє сідало мать…» Помовчав начальник, а був це сам Соломон Шльома, большак із районного енкаведе, і продовжував уже м'якішим голосом: «Якщо вже не може прожити душа твоя без пісні, то хай співає вона про великого вождя нашого товариша Сталіна, про сталінську Конституцію і щасливе колгоспне життя, а не шкідливі для радянського ладу частівки про колгоспників-злидарів, як ти це робив у хаті Семена Деркача, на хуторі, перед гістьми його, тринадцятого квітня поточного року. Я маю папір на тебе, і вже в моїх можливостях забезпечити тобі сідало на тюремних нарах, рочків на десяток. Але не роблю я цього лише через каліцтво твоє. Це наша з тобою попередня, профілактична розмова, так її і розумій. Якщо ж не зрозумієш, не зробиш відповідних висновків, повернувшись до своєї домівки, зробимо висновки ми щодо тебе…» І побрів Крилас додому у глибокій задумі, хто б це міг на нього, сліпака і старця, папера скласти високим начальникам мньовським. І не знав він, на кого подумать, бо гостей у Деркача тоді багато було, іменини господаря справляли, Деркач — у начальниках сільських ходив, мав чим гостей потчувати. І співав він гостям Деркачевим інших, давніших, пісень, а цієї — не хотів співати. Але підпилі гості упрохували: «Про колгосп, про колгосп заспівай…» І чарку за чаркою йому підносили. «А не посадите ви мене, дорогі товариші начальники?» — запитував, вагаючись, бо з голосів чув — увесь сільський актив гуляє за столом іменинника. І запевняли його начальники сиберізькі хором хмільним, що — не посадять. І заспівав він, здуру, сп'яну. Отої, про колгоспників-злидарів, а ще — про Україну. Гості реготіли, слухаючи, потім знову чаркували, і про старця-лірника не забуваючи. А назавтра, прохмелившись, хтось із них і наклав зі страху у штани, і поспішив бігма у район — вислужуватися перед суворою владою. А може, і не так на нього, сліпака, для якого кожен Божий день — тюрма темна, бочку котили, а більше — на самого Деркача, у чиїй хаті співав лірник пісні про доведених до жебрацтва колгоспників. Бо вони, галіфетчики сільські, гризлися поміж себе коло влади, яко пси біля кістки…  

І впродовж багатьох днів опісля тої розмови із начальником районного НКВС Крилас не підходив до людей, сидів у хаті чи на призьбі за хатою і стиха награвав на лірі своїй, придумуючи пісню про товариша Сталіна. Але не в'язалися ані слова, ані мелодія у пісню вдячну, бо — мовчала душа його до великого вождя і учителя. Сотні людей сиберізьких, для яких він співав колись, лягли голодної весни тридцять третього року у спільну могилу, над якою і хреста нема, бо заборонила влада хреста ставити над померлими голодною смертю. І згадувати про тих людей заборонила, ніби і не було їх ніколи на світі, і самої весни голодної — не було. І волали померлі голодною смертю люди, волали з того світу голосами печальними, просячи Криласа не забувати їх і не нахваляти того, хто їх на смерть ранню і страшну прирік. І наказував собі Крилас строго-престрого: не чуть тих голосів, а величальну пісню дорогому вождю складать, як радив начальник районний. Наказував Крилас собі строго, але у душі народжувався плач по невинно убієнних вождем дорогим. Не слухалася його душа, а слухалася вона голосів — із того світу. Відтак почав Крилас упрохувати душу свою, аби дозволила йому скласти одну-єдиноньку пісню про щасливе колгоспне життя, на догоду начальникам, аби їхні пихаті пики мазнути масним сальцем, уже й мотив він набринькав, бадьорий, пролетарсько-диктатурний, танцювальний. Але і цього не дозволила душа його, чутлива до неправди. Бо така пісня була б суцільною неправдою, брехнею, вигаданою догідливим розумом людським. Такого ж він не навчився робити за довге життя своє. Співав досі наче пташка Божа: що на душу ляже. А ще жінка Криласа, повертаючись із роботи колгоспної, розказувала, що в колгоспі робиться. І закипіла душа лірника гнівом гнівним. І попросив він дружину свою Олену збігати до лавки і купити йому горілки. І послухалася вона, і принесла півлітерку горілки. І вилив Крилас у себе казенку, наче воду, і приглушив біль душі, скаламученої горем людським. Але — ненадовго. А у Мньові здавна храмове свято було — Перша Пречиста звалося, у передостанній день літа. І ось — наблизився цей день. І мовив Крилас до Олени своєї: «Ти, жонко, як хочеш, а із хлопаком нашим подибаю на храм до Мньова, родаків провідаю, кума Григорія і друзяк своїх давніх. І, мо', поспіваю де під тином для людяк, бо вони уже і голос мій забули». І відговорювала його Олена, обережно, бо Крилас строгий був до дружини, молодшої од нього літ на двадцять: «Чи забули ви, Матвію Омельковичу, що заборонено вам строго-престрого начальниками вищими співати для людяк і лялякати до них? І яке ж це теперечки храмування, калі усе сеє владою суворо одмінено, а у храмі Пречистої Богородиці, у Мньові, давно уже — клуб торф'яників і не молиться давно уже тамочки ніхто, а тольки гуцають та частівки про батька Сталіна виспівують? І Тарасикові нашому шаньку полотняну із книжками шкільними треба лаштувать, а не по чужих дворах шастати, тебе водячи. Школа підійшла, учитель уже нашою вулицею ходив, нагадував про перше вересня». Але ніхто не міг одговорити Криласа, коли він щось надумував. І намірився він вирушати до Мньова удосвіта, як раніше водилося, коли ще у храмах правилося. Але згадав слова Оленині, що тепер нема храму Богородиці, а є — клуб торф'яників і не на службу Божу люди ранками поспішають, навіть у свята великі, а на роботу, і не став смикати сина спозарань. А Олена — того літа у сільській молочарні працювала, приймальницею. І упросила вона Микитку Байстрюка, що молоко до Мньова возив, і чоловіка свого із сином-поводирем на підводу узять. І під'їхав Микитка до самого двору їхнього. І згромадився Крилас на воза, аж перехилився віз набік, бо лірник високий і кремезний із себе був. Тарас між бідонів із молоком присів, мов горобчик. А ліру поклали на передку, сіна підстеливши, щоб менше трясло її. І рушили вони сошею, яку ще у тридцятім році простелили, до торфопідприємтва на болоті Замглай. Майстер дорожній Григорій Косткж тоді дорожніми роботами завідував, проживав у хатці Криласа, аж туї у лірника синок народився, так вони і покумилися. Рушила підвода, а Олена услід чоловікові та сину довго і сумно дивилася, наче передчувало серце її, що станеться у Мньові. І, потайки, одвернутись до тину, перехрестившись, прошептала вона: «Господи, не дай зобидити людям злим старця мого і мого сина-одинака, людяк-бо злих розвелося, як мошви на болоті, а вони у мене такі беззахисні… Одне — мале, друге ж, хоч і старе, а — дитя дитям душею своєю піснярською». Була Олена із сім'ї богомільної, трудящої, заможної. Але батько трохи не прокляв, коли ішла за старчака, лірника, та ще й віком старшого. Нічого за нею не дав, у чому була, у тому і пішла з двору. А було що давать — і в скринях, і в хазяйстві. Невдовзі усе те пішло прахом, усе червоні бригади розтягай, а сім'ю вивезли до Сибіру. Лише вона одненька, із великого кодла, і залишилася в селі. Відтоді боялася властей як вогню. Заборонили вірувати — ніколи й порога церковного не переступала, хоч у сиберізькій церкві ще правилося. Ікони — і ті зняла, на горище сховала. Але в душі — берегла Бога. І виїхали вони за село, і їхали крізь дим, що все густішав: то торф'яники на болоті Замглай горіли. А вітер був південний, гарячий, стелив димові пасма у випаленому небі, між Сиберіжжю та Мньовом. А сонце, хоч і крізь завісу димову, палило нещадно. Суш стояла з половини літа, болота висохли, з верб вздовж шляху сіялося зжовкле листя. Торохкотіли колеса по бруківці, подзенькували бідони, Крилас притримував ліру рукою. «Дак що се вас, дядьку, на храмування потягло, калі ми ліквідували релігію як опіум для народу?» — перекрикуючи торохкотіння, реготнув Микитка. Був він трохи несповна розуму, але одним із перших записався до комсомолу, ходив по дворах із бригадою двадцятитисячників, і тепер, у колгоспі, його тулили на легші роботи. «Релігію, мо', і ліквідували, а Бога — ні, Бог — у душах людських, а усіх людяк не ліквідуєте, щось та залишиться на розпал… — відповів Крилас. — Іду ж я із синком — не храмувать, а родаків провідать, як то здавна велося». — «Дак для такого міроприємтсва нам назначили інші свята — день сталінської Конституції, приміром, Великого Жовтня, Перше травня день міжнародної солідарності трудящих усього світу…» — почав перераховувати Микитка і знову засміявся, невідомо із чого. «А мені, сліпому, кожен день — свято», — зітхнув Крилас. І вже не відповідав на колючки їздового щодо храмування. Од гіркого болотяного диму шерхло у горлі і в голові туманіло. Біда, коли торф горить, а ще більша біда буде, якщо вогонь перекинеться на болото Гала, де сухого торфу багацько наскладовано, бо вивозити не встигають на залізницю, хоч сошу і проклали: нема чим вивозити, жнива. На його віку уже таке було, чого тільки не було на віку його. Ближче до Мньова Микитка знову озвався: «Дядьку, а заспівайте припевку про товариша Сталіна, се ж бо теж ви склали? Оте — ходить Сталін по болоту…» — «Про товариша Сталіна я пісень не складав! — заперечив Крилас. — Маленька людяка я для сього, щоб про товариша Сталіна, вождя і учителя, складать…» — «Ви чи не ви, дядьку, складали, а люди — вам приписують… — І Микитка загугнявив упівголоса: — Ходить Сталін по болоту — розкуркулює бідноту, як на хаті один куль — називається куркуль!.. Се наче про мене складено, бо я ж теж колошкав куркулів, будуючи світле колгоспне життя. А яни од нас по болотах ховалися, як жаби. А ми за ними лазили по болоту, як бусли!..» І реготів Микитка дурним сміхом до самого Мньова.  

Дак багато хто, скажу я вам, потім бочку котив на Криласа. Мовляв, калі б не йон, то нічого б сього не було і не ковтнув би Змій стольки людяк мньовських та із сіл околишніх. У нас завжди так: усі сміливі язиками, по запічках, а як хто осмілиться правдоньку на людях сказать, того, замість подяки та шаноби, ще й клянуть, як останнього. А я знала і знаю: було б яно, усе теє, що було, незалежно, співав Крилас напівів своїх, для влади мульких, чи не співав. Бо моя подружка Настя, наша ж, сиберізька, дєвка, та перейшла до тітки самотньої, у Мньов, жити, а в тої тітки енкаведист приїжджий кімнату знімав. І злигалася Настя із сержантом-енкаведистом, йон їй, дурепі, дитятко зробив. А вскорі — де й подівсь, наче крозь землю провалився, хоч обіцяв женитися. Пішла було Настя по начальниках мньовських, із животом уже, коханого шукать, а начальники мньовські їй і кажуть: «Не ходи, дєвко, не виставляйся, бо і тебе причинимо за зв'язок із шкідником та ворогом народу…» Бо тади се його самого уже у Мрині до стіни поставили, як йон досюль інших ставив. Так і зосталася, на усю жисть свою, — із байстрюком, і не дєвкою, і не жонкою, а так, чортзна-що, підтоптанкою. Уже осьдечки послі війни побралася із калікою, безногим, йому коляску моторну дали із собезу як фронтовику, поранетому тяжко, і Настя із ним у тій колясці у Сиберіж наїжджала, наче пані. А тольки ж каліка той, нажлуктившись самогоняри, бив її милицями нещадно, покуль і не добив. Отаке життя людяцьке. Дак я про того сержанта-енкаведиста, що його разом із Агасом до Мньова занесло, а Настя туточки полюбила. І запитує у нього Настя, се яна сама мені у війну розказувала: «Що-бо се робиться, що «чорний ворон» стольки людяк мньовських щоночі забирає?» А йон, сержантик її, засміявся та й гомонить: «Забирає і забиратиме, бо у нас рознарядка од вищого начальства, а капітан ще й перевиконує, щоб вислужитися. Ми з капітаном Агасом — стахановці, і товариш Сталін нас орденами віддячить…» Ну, ото так товариш Сталін оддячив… Дак я й кажу: не будь на світі Криласа, вони що-небудь друге придумали б. Аби план виконать і перевиконать та Змія людським матеріалом нагодувать. Бо кожен боявся і вислужувався перед вищенькими як міг. І сам товариш Сталін боявся, я так думаю своєю дурною головою. Через те стольки людяк на той світ відправив.  



А я-бо тади уже на восьмому місяці була, і уже мені бомажку у мньовській лікарні видали, і вже мені до колгоспу бригадир не загадував. Дак я болєй коло хати по господарству топталася. І бачила я через тин, Микитка Байстрюк по Криласа та хлоп'я його заїжджав, молоко коли у район віз. І се уже вечір настав, а їх — нема, і вранці — нема. Матвія ж бо сліпого, із Тарасиком. Я в Олени, може б, і запитала, але ми тади саме через курей посварені були. Коли ж се десь уже під обід отак прибігає їхнє хлоп'я, у сльозах. А Олена із молочарні прийшла і подалася на болото торф собі копать, а мо', перевертала накопаний, уже не пам'ятаю. Дитя ж запитує у мене, де матка його, бо ми ж отак — сусіди. Я розказую через тин, що на болоті матка його, а самій же — інтересно: «А де ж се твій батько, що ти сам причимчикував із-під храму?» А Тарасик відповідає крізь сльози: «Батька нашого люди військові серед ночі до тюрми забрали…» Ну, я і не стала далєй розпитувать, скоренько одійшла від тину, тади так: менєй знаєш — луччей спиш. Та й свого горя мала я досить: у ті годки чоловік мій галіфетив у селі Сиберіжі, і я кожну нічку жила як останню, бо уже начальничків щоночі хапало, і хоч ніхто не казав, де вони потім дівалися, але усі знали: пащека ненаситного Змія ковтала їх. Ну, моєму, слава Богу, поталанило, не потрапив йон на зуби Змієві, черга до нього не дійшла. А може, через теє, що йон тольки з війська червоного у село повернувся і ще ворогів у селі не нажив. А тади так було: ось я на тебе зло якесь маю, не так ти поздраствувався чи курка твоя на мою грядку ступила, я на тебе написав, уже через ніч і нема тебе, уже ти Змія тілом своїм годуєш. Се уже у війну не обійшла злая доля чоловічка мого дорогого. До капітана йон дослужився, «уся грудь моя в орденах сталінських», писав до мене в останньому своєму писемцеві, а десь під Берліном тую грудь прострелили з кулемета, як в атаку своїх солдатиків вів, і ордени не порятували, не затулили від куль. Се мені уже товариші його бойові написали, після війни. Ну, та я про ту осінь страшку, тридцять сьомого року, почала. Хоч ми усю жисть свою боялися, се правдонька свята, але тої осені — болєй усього. Нема і нема сусіди нашого, сліпого Матвія, на прозвисько Крилас, а людяк за нього усе колошкають та саджають до казенного дому. Тарарам такенний усюди, де лише йон із своїм бичком, що на нього струни із овечих кишок напнуті, порога переступав. Нас із чоловіком, думаю, лише кури і порятували, що ми через курей із ними, сусідами, посварені були, одне до одного через межу не ступали, і усі знали про теє. Щось тамочки чоловік підписував, у конторі, як із органів понаїхало, а що — він мені ані словечком не признався. Тади і між чоловіком та жонкою страх чорною кішкою перебігав, і жили вони неначе чужі одне одному, із замкнутими ротами. А у мене уже дитятко народилося, я з ним чучкаюся коло свого двору, а у бік двору Криласа було і оком не кину, мовби і двору того давно нема, сама пустка тамочки. Такою тади жисть була, не ми її придумали, тую жисть, кожен виживав як міг. І се, мо', годика зо два отак минуло, про Криласа — ні слуху ні духу. А у нас через нього уже половини чоловіків у селі нема, побрав «чорний ворон» ночами і — Змієві у пельку. Але якось що сеє усе минуло. Змій людською кровицею захлинувся, менєй людей стали органи забирать, менєй ми стали лужаться. Аж чую через тин, прибігає посильна із сільради і каже Олені: «Подзвонили, тітко, з енкаведе, аби ви завтра приїхали підводою і забрали дядька свого із тюрми, бо відпускають його, а сам йон стежки в село не знайде». А йон уже не те що стежки не знайде, ай — ногами не перебирав. Бо назавтра привезла його Олена, а з воза йон злізти не може, лежить лежнем на соломі. Дак Олена і кличе мене через тип, я у дворі просо прачем молотила. Се уже з тими курми призабулося, уже ми драстувалися. «Ходи-но, сусідко, поможи!» А Тарасик їхній у школі, на другу зміну. Я зайшла у двір, дивлюся, а Крилас — як із хреста знятий, самі мощі, а не людяка жива. Просить йон слабким голосом: «Покладіть ви мене на сонейку, погріюся, бо я у гостях довгих за сонейком сильно скучив…» Мощі мощами, а у кості йон — широкий, ледве з воза ми його стягли, поклали на дошки під тином, на сонечку, Олена куфайчину постелила. Дак повела яна коня у бригаду, а я уже ж коло Матвія сиджу, дивлюся на нього. Тади не стримала язика свого слизького та й запитую: «А де ж се ви, дядьку, пропадали стольки, що й чуть про вас не було? Ми думали, що уже й на світі білому вас давно нема». А йон, геть зарослий, бородища — до пупа, сива-сивезна, а вошей у ній, аж ворушиться борода, наче од вітру. Хоч деньок був тихий, погідний, це уже десь під Спаса. Йон мені і одвічає стиха: «У тюрмі, дитино, пропадав я, у тюрмі». — «А що ви тамочки стольки часу робили?» Крилас подумав-подумав і каже: «Бога навпомацки шукав, дитино, Бога…» Се я добренно запам'ятала, бо ані від кого чогось такого не чула, тади і згадувать Бога не можна було, одмінила його влада більшовицька, і ми — боялися. А ще ж хто в галіфе, як мій чоловік, таким і не перехрестися. Я ж візьми і бовкни язиком своїм дурним: «Хіба ж у тюрмі ікони, якщо людям і по хатах заборонено?» Тут йон і одвічає: «Бог, дитинко, не на іконах, Бог — у серці та розумі людяцькім, отам-бо я його і шукав». А про що йон казав — навпомацки, сього я так і не втямила розумом своїм женським.  
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка