Володимир Дрозд Листя землі Нові книги роману Про видання



Сторінка17/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.46 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   24

Книга страху

 



Се книга нащадків Адамових, які один одного на той світ підштовхували — хто з користі, хто з ненависті, а болей із ляку-переляку: Каїн посвідчив на Авеля, Авель посвідчив на Івана, Іван посвідчив на Миколая, Миколай посвідчив на Кузьму, Кузьма посвідчив на Гаврила, Гаврило посвідчив на Дениса, Денис посвідчив на Матвія… І не було сьому кінця-краю, і люди мньовські та сіл околишніх у чергу писалися, коли кому із сидором під пахвою до казенного дому простувать, як за хлібом чи мануфактурою під кооперацією, бо не вистачало місця для усіх у казенному домі, і до Змія у пащеку не встигали енкаведисти їх вивозити. Бо усіх Адамових нащадків, які до тюремних підвалів утрапили і завербованими себе визнали, без ліку було. І простогнав отець Петро, настоятель Мньовського Преображенського собору, коли слідчий Шльома (а се ще він долі людські у районі плів, ще капітан Агас не заявився у Мньові і не витряс його із мундира енкаведистського на підлогу цементову, підвальну) на допиті показав йому газетку із відмовою від батька-священика його сина, рахівника районного кредитного товариства: «Господи, та навіщо ж ти придумав цей світ і людяк у світі сьому?!» І долинув той стогін горісний із кабінету Шльоминого до самого Господа. І засмутився Господь у серці своїм, і пожалкував Він, що, сотворивши землю прекрасну, невдячну людину сотворив на землі. І промовив Господь до самого себе: «Руками насильників із поганої породи людської зітру я людину, яку сам навіщось сотворив, із поверхні земної…» І зіпсувалася земля перед Божим лицем, із волі Божої, і переповнилася земля насильством… А я гомоніла і гомоню, а ви хочете слухайте, хочете ні: тольки за теє Бог людяк нещасних карає, що вони на світі білому живуть… А я замолоду думала дурною головешкою своєю і думаю досюль: се уже земельці од людяк тяжко стало, стольки нас на світі розвелося, ось вона, земелька, стогнала-стогнала, а Бог і почув. Од тих пір яно гак і робиться на світі, щоб нас, людей, менєй стало: то голодухи, то войни, то одне на одного пішли ми, яко звірі люті… А я гадкую собі, що усе сеє тольки у нас у Мньові да у довкіллі і робилося, за лісами та болотами. Літечко спечне видалося, Богові ліньки було у спеку усіх людяк по широкому світові морити, ось йон і надумав: а почну я із сих темняків, на торфовищах гиблих, у нетрях несходимих. Пошлю я їм Змія лютого, ненажерливого, хай їсть той Зміюга мньовських людей поїдом, а як зосеніє, повіє холодком, тади спущуся з небес та погляну, що од них зосталося і як його далєй із тими комахами земними, рукастими, головастими, бути…  

Дак було сеє уже у місяці августі, тридцять сьомого року, під Спаса, числа не пам'ятаю. Бо усі дні і ночі злилися для нас уже в одну ночищу, довгу і темну. Пам'ятаю тольки, що зорі уже були осінні, крупні зорі, і скрапували яни із небес, наче сльози матері нашої з очей її виболілих. Під'їхала серед ночі темної до нашого двору, на околиці Мньова, бричка, ще мньовські енкаведисти по людей бричками їздили, ще «чорного ворона» не було, ще не прислали його із області. Колеса по бруківці гриміли, коні пирхали, далєй усе стихло — коло наших вікон. І застукало у наші вікна, загукало: «Здєсь Григорій Костюк проживає?! Виході!» Уся наша сім'я підхопилася, матка — у сльози, і ми, дєтва, слізьми умиваємося. А батько — той одразу збиратися почав, бо уже знав, хто серед ночі у вікна стукає. Та й усі у Мньові уже знали, куди серед ночі забирають. А ще капітана Агаса у Мньові не було, а був лейтенант Шльома, а Змій під Мньовом, на болоті Чортовім, уже був. Прислали нам учителя історії молоденького, з інституту, і перевіряючий на урок прийшов. І розказував нам той учитель молоденький давню легенду про Змія, що поблизу Києва проживав і данину брав молоденькими хлопцями та дівками. Тут Галя Рашка підвелася з-за парти і запитує в учителя: «А чи правда сеє, що й біля Мньова, на Чортовім болоті Змій поселився, багатоголовий, і людей живими ковтає?» Учитель молоденький і каже: «Змії лише в казках та легендах бувають, а якщо не вірите — у неділю зробимо екскурсію усім класом на Чортове болото, самі пересвідчитеся, що ніякого Змія там немає, то усе фантазії людські». — «А ось і не хвантазії, — тихенько, але усі ми у класі чули і перевіряючий чув, заперечила Галька. — Не хвантазії, бо мій батько по гриби ходив, до болота Чортового, йон там місця знає, і здаля того Змія бачив, матці розказував, а я — чула…» Дак третього дня прийшла Рашка до школи заплакана — батька уночі забрали, і учитель зник, наче корова язиком злизала, болєй ми його не бачили, не чули, і досюль. Ну, а се вже наче за нашим батечком приїхали. Матка одрізала йому хлібця бігма, кусник сала у газету загорнула. А сама — ридма ридає. Бо ще ніхто з тих. кого уночі забирали, додому не повернувся, зникали, наче крізь землю провалювалися, а мо', так і було. Батько сидора узяв, чекмінь вовняний на плечі накинув, розцілував нас, дєтву, і на ґанок вийшов, а ми — слідком, вервечкою. А на вулиці так страшенно — тьма-тьмою, а крайнебо над Замглаєм червоне, наче кровиця з нього сочнться, уже торфовища, після спекотного літа, горіли, і дим їдкий, од пожеж на болотах, дух забивав. А над самісінькими головами нашими небо плаче зорями, що по щоках його синьо-червоних течуть. На осокорі у дворі ворона гніздилася. Прокинулась, людяцьким ґвалтом розбуджена, крахає, крахає у піднебессі… Міліціонери ж ухопили батечка нашого попід руки і поволочили з двору. Бо ноги його однялися од переживань великих і уже не несли. І притягай його енкаведисти до брички, у якій сам старший лейтенант держбезпеки Шльома, пакульський, горбатів. А се ще йон за головного енкаведешника у Мньові нашому був, ще не узяли його за сідницю. Батечко наш і мовить до нього слабким, перестрашеним голоском: «Хоч і безневинного мене, товаришу старший лейтенант, берете, але завжди готовий я постраждать, якщо це рідній радянській владі потрібно…» А батько наш дорожним майстром при міськвиконкомі робив, усіх їх, начальників міських та районних, як карти у своїй руці, знав, і начальники його знали. Шльома ж як гримне на нього: «На біса, Костючок. ти нам здався, ще твоя черга не підійшла, а може, і не підійде ніколи, ти — сошка дрібна. І не по тебе ми приїхали, а нам твій квартирант потрібен!» А хваміліє наше з діда-прадіда Костюки, але батька усе Костючком прозивали, владобоязливий йон був і гнувся на вітрах перемін, як травинка у полі. Чому квартирант — бо у нас тої о літа землемір із області квартирував і на нього хтось написав, що неправильно колгоспам землю нарізає, шкідник прихований нібито, а може, і був йон шкідником, хто теперечки розбере, диму без вогню не буває, се тепер такі розумаки усі поставали — репресії, репресії, а тади навіть ми, дєтва, знали, що невинних туди, куди ночами забирали, не беруть, а якщо забрали, то в чомусь та завинив перед радянською владою і товаришем Сталіним. Але землемір той з області, щось відчувши, ще напередодні зник безслідно, навіть плетену з лози валізку із брудною білизною та книгою по землемірству залишив у нас. Так Шльома той ні з чим і подався од нас, на інші вулиці мньовські, бо вони тади по усьому Мньову і селах околишніх жатву свою ночами жали, тольки тую плетену корзинку і кинули у бричку, під ноги старшому лейтенантові держбезпеки. Од'їхали вони, а нашого батька трясе усього, хоч і в чекмені вовняному йон, а ночі ще теплі були, аж задушні, та ще й небо пашіло од боліт, на яких торф горів. І вже ми усі, покуль і світа сонця, очей не склепили. Переколотило нас отак. Руки у батька — наче коряччя поробилися, не гнуться, чекменя зняти не може, матка роздягала його, мовби дитя мале. Од тієї ночі — неначе пороблено батечку нашому. З роботи вертається, трохи передрімає, тади сьорбне чогось тепленького, на ґанкові сяде і усеньку ніч отак просидить, прислухаючись, чи не їдуть по нього. А нащо, каже було, щоб усю сім'ю знову переколотили, однако ж колись черга прийде до Змія у гості іти. А тади ото зовсім у райкомівський сад, під копицю сіна перебрався, там днював і ночував, біля того уже енкаведе районного. А матка було йому коржиків напече, сього-того і у торбинку, щоб усе було готове, щоб не похапки, як у тую. першу, ніч. Коли ж зачерствіють тії коржі, нам, дстві, роздає, із торбинки дістаючи, а для батька — пече свіженькі. Дак було нам, дєтві, того літечка і тої осені тридцять сьомого року добренно поживать, мов у приказці: Петрівка — голодівка, а Спасівка — ласівка… І так було до пізньої осені, а потім наш батечко — угору пішли… Глупої ночі рушили із Мрина вони, на сході ще й не сіріло… Довго петляли вуличками старого міста, аби ніхто із прихованих ворогів радянського ладу не завважив, куди рушила колона, не попередив ворогів у районному центрі Мньові, на краю області, телефоном. Ніч — то час творення нового, час смертей і народжень, час, коли особливо напружено думає у Кремлі товариш Сталін і органи енкаведе невсипуще працюють по усій неосяжній Країні Рад. А день — лише перехід із ночі у ніч. пустеля між двох оаз. Можливо, колись буде І таке, що товариш Сталін одмінить день як щось зайве у світобудові, нікому не потрібне. Втім, день — для рабів, для простолюддя, ніч — для господарів життя, нових господарів нового життя. І буде ніч, і знову ніч, як у Біблії, новій, більшовицькій Біблії. Розчахнулися важкі, броньовані ворота Мринського обласного відділу управління державної безпеки Народного комісаріату внутрішніх справ, що поблизу Красного мосту. Першою із двору викотилася полуторка, крита брезентом, із кулеметом на кабіні і дюжиною міліціонерів у кузові. Слідом за нею з'явилася легкову піка, «емка», на задньому сидінні якої кутався у теплого шкіряного плаща капітан державної безпеки, від сьогодні начальник Мньовського районного відділу УДБ НКВС Альберт Карлович А гас. По тому з воріт виповз оббитий залізом, без вікон, схожий на катафалк автобус. Правиця капітана Агаса ще берегла тепло від міцного, па прощання, потиску старілого майора державної безпеки товариша Волкова. Начальником УНКВС по Мринській області Волков призначений гри дні тому. Тепер люди у системі державної безпеки ростуть швидко, як на дріжджах. І не лише в органах, а й на партійному та державному стовбурах влачи. Росте, забирається на вищі гілки той, хто безоглядно відданий особисто товаришеві Сталіну і великій справі будівництва соціалізму. Весняна пора оновлення, омолодження усього апарату, щасливий час для сильних і мужніх, А усілякі заслужені пердуни осипаються, як сухе листя з дерев. Осипаються і ті, з молодших, хто дозволяє собі хоч маленький сумнів, усілякі хлюпики, гнилі у глибинах душ — інтелігентний. Мертвим осадком осідають вони на дно незнаної досі в історії людства історичної епохи. Зникають безслідно у безвісті темних ночей, отаких, як ці, серпневі. Із кулею у потилиці — печаткою епохи. В тім, попередник Волкова на посаді начальника обласного відділу НКВС застрелився сам, власноруч пустив кулю у свого дурного лоба, на квартирі у своєї блядюжки, не всі шли узяти живим. Той, хто не встиг, не зумів, той теж свою кулю отримав чи невдовзі отримає. Наш час — час дужих, кмітливих, рішучих виконавців. Солдати товариша Сталіна. Перед такими відкривається попереду неоглядна далечінь, від самої думки про яку солодко паморочіє у голові. Дехто із сліпаків, та й дурні обивателі, думають, що товариш Сталін бореться із своїми політичними ворогами. Дурниці. Товариш Сталін, омолоджуючи партію і державну машину, кує залізну булаву, якою свого часу несхибно ударить по загниваючому Заходу. Вони, молоді, рішучі, безоглядні, підошвами своїх хромовиків стануть на горло старій курві — Європі. Волков обіцяв йому, Агасу, звання майора і знак почесного чекіста, якщо справиться із завданням. А він — справиться. Він забезпечить Об'єкт номер один людським матеріалом. Напередодні Волков, ділячи одержану з Києва рознарядку на кількість в області районів, називав цифру триста. Триста ворогів народу, яких треба знайти впродовж місяця у кожному районі. Але він їде не просто у район, а у спецрайон. Через те й надано йому Волковим право посилати людський матеріал на Об'єкт, не чекаючи на рішення Трійки в області. Йому, Агасові, довіряють, він буде у Мньові — і цар. і бог, вершитель доль людських. Чим більше ворогів пошле він на Об'єкт, тим швидше проляже тунель попід Невклею, тим швидше рушать на Захід переможні сталінські війська. До речі, майор державної безпеки у війську — уже комбриг Червоної Армії. Ще один ривок, ще одна сходинка — і він, Альберт Агас, у разі війни, а війна — неминуча і скора, командуватиме дивізією. «Завдання виконаю і перевиконаю, як вчить нас товариш Сталін і як інструктує товариш Єжов!» — запевнив Волкова капітан Агас. «Не сумніваюся ані на хвилину! — начальник довго тиснув йому руку. — Через те й посилаю саме вас до Мньова, де — Об'єкт номер один і де прихований ворог народу, колишній уже старший лейтенант Шльома допустив у своїй діяльності гнилий лібералізм та ігнорування сталінських ідей про загострення класової боротьби на нинішньому етапі історії». Шльому він знав давно. Пакульського. Бо ще були Шльоми вихвостівські, мньовські, сиберізькі і радульські були Шльоми. Ті безслідно зникли у вогні громадянської війни, разом із усім своїм потомством. Згоріли на попіл. Потонули у мньовських, замглаївських, ловинських болотах. Очі їх, розвішаних лісовиками на деревах, видзьобало вороння. Вони удобрили собою чужу землю. Яка так і не стала за декілька сторіч для них — рідною. Зайдами, гістьми вони жили тут. І погинули, як зайди. Гнів темної селянської маси упав на них. У лісах навколо Мньова ще опісля громадянської, опісля білополяків довго колотилося. Селяни, підбурені усілякими недобитками, гуртувалися у лісові загони, банди воювали із новою владою, а нова влада у їхніх дурних ХОХЛЯЦЬКИХ головах асоціювалася лише із ЖИДАМИ… І лісовики натрощили сільських та містечкових євреїв — немов курей. Нібито помгцаючись за свого недоноска Христа. А насправді — дошукувалися золота. Але ті, хто мав багато золота, давно, ще з початком громадянської, злиняли у краї спокійніші, сприятливіші для торгівлі. Од лісовиків найбільше страждала єврейська біднота, сірома. Це її палили у хатах, розпинали на вербах, кидали живцем у старі колодязі. Він, Альберт Агас, — принциповий інтернаціоналіст, як і вчить товариш Сталін. Але попіл замучених ХОХЛАМИ одноплемінників таки стукає у серце, і з цим нічого не вдієш. Кров є кров, часом її клекіт — голосніший од клекоту ідей. Пакульський Шльома у ті криваві роки не злиняв, як багатшенькі, і не став попелом. Навіть дітей його дивом дивним уберегла від неминучої смерті якась пакульська хівра. Правда, Сару його, дружину, лісовики таки розіп'яли на вербі, у березі Невклі. Але самого Шльому це нічому не навчило. От уже кому попіл одноплемінників не стукає у серце! Інакше б він нізащо не вчинив так, як учинив: не відпустив би хівру пакульську, із її виплодком, у тридцятому році із поїзда, що віз куркульню на курорти у архангельські ліси… Аж тепер це відкрилося, пакульський сількор просигналив у органи. Так підковзнувся Шльома. Тепер уже ніхто і ніщо його не порятує. Рішенням обласної Трійки Шльому навіки викреслено із книги життя. Рішення Трійки — у кишені гімнастьорки його, Альберта Агаса. Шльома поповнить книгу мертвих, цієї ж ночі стане одним із тих. кого приречено на забій в ім'я світлого майбутнього. А він, Альберт Агас, невдовзі стане майором, і на груди його почеплять знак почесного чекіста. Кожному — своє. Життя — жорстоке, таким його придумав Бог богів, тож і доводиться часом жертвувати навіть одноплемінником. Хіба Бог богів не благословив Мойсея пожертвувати поколінням, аби обраний Ним народ став врешті-решт животворним ферментом людства, на усі часи і народи? До революції скуповував у пакульських рибалок рибу, привозив її у оббитій бляхою мажарі, запряженій парою добрих коней, на мринський базар, де батько Альберта тримав рибну лавку. Потім, уже в громадянську, пакульського Шльому із його кіньми мобілізували червоні, так він до нової влади і приліпився, вважай — випадком. Уже згоріла батькова рибна лавка на мринському базарі, уже закінчилися Альбертові гімназії і він шурував на ремонтному заводику, заробляючи собі пролетарську біографію і сподіваючись згодом записатися до комсомолу. Батько завідував складом на тому ж ремонтному заводику, забезпечуючи тили своєму старатливому синові. Одного дня, це уже у середині двадцятих, батько сказав йому: «Альберте, а вгадай, де я сьогодні був? А був я — біля Красного мосту, у чекістів. Не бійся, синку, це директор мене послав, у справі, машина їхня поламалася, і вони попросили доставити запасні частини. То знаєш, кого я там зустрів? А зустрів я там пакульського Шльому. Ми з ним у старі часи торгові діла вели, він постачав мою лавку живою рибою і тебе, ще малого, чучкав на своїх колінах. Тепер Шльома у них — у авторитеті, на службі у них Шльома. Я попросив його за тебе, і Шльома обіцяв допомогти тобі вибитися у люди. Чекісти — велика сила, єдина справжня влада, усе інше — лозунги. Але треба, щоб ти записався до комсомолу. Так Шльома сказав…» Він записувався куди тільки міг — у продовольчі загони, у групи по вилученню зброї у селах, до безбожників, які патрошили мринські собори, а невдовзі зумів записатися і до комсомолу, вбрався у галіфе та потерту шкіряну куртку. Рекомендуючи його у органи, Шльома сказав: «Альберт Агас досить поварився у робітничому казані, щоб гімназійські мікробчики назавжди виварилися із нього. Наша людина…» А відтак усе у його житті пішло-покотилося і без допомоги пакульського Шльоми. У батька вистачило розуму не повірити у неп, він до смерті завідував складом на ремонтному заводі. І Альберт мав усі підстави писати в анкетах: походження — пролетарське…  

А якщо і було у його минулому щось не пролетарське, чуже духові трудового народу, мікроб капіталізму, що про нього нагадував пакульський Шльома, пуповину з тим минулим, чужим давним-давно порвано. Хіба не казав Бог богів до Мойсея: «Хай не буде тобі інших богів передо Мною!» І він, Альберт Агас, обрав для себе Бога: отого, що у Кремлі. Дурні поети ще звуть його Людиною у сірій солдатській шинелі, але насправді товариш Сталін — давно не людина, а — Бог. Що таке, врешті-решт, біблійний Бог? Хіба не сотворений Він уявою людською, страхом тисяч поколінь перед невідомістю Всесвіту, таїною життя і смерті? Отак і Бога Сталіна сотворили — люди. Сотворили і повірили йому, у нього. І схилили голови свої перед Ним. Хто не схилив, того уже нема. Або схилив не перед тим богом. Хіба мало було, особливо серед містечкової єврейської памолоді, таких, хто повірив блискучому демагогові Грецькому? Де — вони? Нема їх. Головне у житті — поставити на потрібну карту. Він, Агас, — не помилився. Як і біблійний Бої богів, товариш Сталін вимагає жертв. Але не худобою, як старозавітний Отець, а — людьми. А — яка різниця? Люди — та ж худоба, лише — Божа, не людська. І він покропить жертовник кров'ю тисяч дурних мньовських баранів, як навчав Господь. Пахощі любі, вогняна жертва — для товариша Сталіна вона. І сягнуть пахощі жертв лиця Бога Кремлівського. І мовить товариш Сталін: «Любі мені ці пахощі, і ти, Альберт Агас, любий мені». І звеличить Агаса над іншими людьми, як біблійний Бог богів звеличив Мойсея. І промінитимуть груди Альберта Агаса, сина простого мринського пролетаря, від золотих орденів, як промінилося лице Мойсея опісля розмови із Богом богів. Так — буде. Бо він, Альберт Агас, хоче, щоб так було. Бо це — його, Альберта Агаса, час і таких, як він. З волі Бога богів Мойсей отримав під владну руку свою народ — для великого експерименту над тим народом. Аби примусити народ, розіпсілий під руками усіляких божків, ідолів, молитися одному-єдиному Богові. Мойсей для початку постинав голови крикунам, «зловредным насекомым», як називав таких товариш Ленін. А згодом дітям, і онукам, і правнукам крикунів, і так — сорок літ. Товариш Ленін і товариш Сталін не мали сентиментів щодо народу ніколи і завдяки цьому добивалися успіху. А хіба Бог1 богів не казав Мойсееві, що Він карає «провину батьків па дітях, і на дітях дітей, і на третіх, і на четвертих поколіннях»? Закон — влади. Хіба не так само з волі нового Бога, з волі товариша Сталіна, він, Альберт Агас, отримав під владну руку свою, з правом карати і милувати, населення цілісінького району. Мньовського, з правом — історичного експерименту? Скільки тисяч євреїв виводив із єгипетського полону Мойсей? Призабув уже, а Біблію батько спалив. ВІім, то усе — дитячі іграшки порівняно із сучасною арифметикою, коли ідеться вже не про тисячі людських голів, а про мільйони, втім, хто ті голови нині рахує?.. А пришили йому, Агасові. класове походження його. Коли черга до нього дійшла. Се уже як йон одробив своє у Мньові, кровицсю людською ріку Невклю наповнив. І треба було на коюсь зроблене ним повісити. І отакими, як він, по усій країні. Дак Сталін Єжова роздушив, наче вошу, а над органами настановив Берію. І заворушилося усе-з гори до низу, покотилися голови тих, хто іншим учора ще голови стинав. Се уже Костючок, що до самої війни, опісля тридцять сьомого року, секретарював, розказував мені і признавався. Се уже за німців, коли ми з ним у Чорному лісі, у землянці відсиджувалися, покуль наші повернуться. Дні у землянці, при блиманні каганця, довгі, ось ми і ляскали язиками. А у війну уже не так страшко було, уже язики слизькішими поробилися. Допокуль товариш Сталін по війні знову пісочком закривавленим не присипав їх. Дак відкликали раптом Агаса із Мньова нашого до області, їхав йон — до Костючка зайшов, вони одне одного розуміли. На підвищення іду, можливо, у саму Москву, ближче до товариша Сталіна, знак почесного чекіста, нове звання, нова довжность — ось до яких вершин, мовляв, поспішаю. Се йон, Агас, Костючкові так розказує. А Костючок — мовчить, лише головою покивує, бо той уже знав, що під Агаса копають, уже у нього цифир вимагали, скільки народу Агасом на той світ відправлено, і все таке інше. Ну, і товариш Сталін, коли із Костючком по телефону розмовляв, натякав, що винні в репресіях супроти мньовських комуністів покарані будуть суворо. Ось приїжджає Агас у мринське енкаведе, коло Красних воріт, до останнього денька воно тамочки було, і нині там, тольки інакше уже зветься, вивіски міняються, а підвали усе ті ж, приїжджає йон, значить, до Мрина, а йому під ніс документик: «Так ось який ви пролетарій, ваш батько лавку рибну на базарі до самої революції тримав…» А теє давно усі знали, лишень папірець під сукном лежав, докуль ще Агас потрібен був органам. Ну, тут Агаса із усіх його постів, і довжностей, і звань — на викиштель повний, і уже з нього начальник його ромбики позривав, і вже хлопців позвано було, щоб прийшли по нього, арештували. Тут капітан Агас згадав лейтенанта Шльому, з якого власноруч нещодавно ромбики зривав, згадав йон Шльому, який на власних онучах у камері повісився. І попросився йон до, звиняйте, уборної, од розстройства чувств, мовляв. А там дістав із потаємної кишеньки у підштаниках дамського револьвера та й стрелив собі у рота, болєй смерті боявся Агас підвалів енкаведистських, товаришів своїх ручих боявся… Се правда, був Агас і — нема Агаса, лише водичка у Невклі ще довго червона од крові людяцької текла. А як стали з усім, ним учиненим, та й до нього, і опісля нього, розбиратися, уже у наші деньки, приїхали по мене машиною, під самий двір, як по якогось начальника, і привезли мене в мньовські органи, уже вони Службою Безпеки України звалися, сам начальник мене піджидав. І гомонить той начальник до мене, як до рівного: «Ви, Корпію Трохимовичу, до війни лісникували у Сіверському лісництві, і не могли ви не знать, де незаконно репресованих у роки культу сталінського розстрілювали і хоронили. Бо ми лише напрямок знаємо, куди їх із Об'єкта возили, у бік села Сиберіж, а більш нічого документи не кажуть». — «Знати то я знаю, — відказую начальникові Служби Безпеки, — бо я тади у лісництві і проживав, холостякуючи, се уже послі війни я очоловічився із сиберізькою учителькою і ми побудувалися у Мньові, щоб до людяк ближчей. І се правда, зо мною тодішні начальники радилися, як такеє місце знайти у лісах, щоб і глухомань, і яр глибокий, і щоб машини туди по бездоріжжю могли пройти. Се уже як Змій на усю московську силу поїдав людей, але доходяги між зубів його просіювалися, і десь їх треба було дівать. Тільки ж я розписку свого часу капітанові Агасу давав, що мовчатиму повік жисті, а як теперечки із сим буть, не пойму». — «Уже ваша розписка ні до чого вас не зобов'язує, — запевнив мене начальник. — Уже інша погода надворі, вигляньте у вікно. І люди інші, і влада інша, і держава інша, і вже ніколи те, що було у роки тоталітаризму, не повернеться!» — «Повернеться чи не повернеться, того ніхто не відає, бо жисть наша — перевертна уся, — гомоню наче до начальника, а болєй — до себе. — За жисть свою довгу я стольки переворотів напереживався, і опісля кожного нові начальники запевняли нас. людяк простих, що се останній. А послі останнього — ще останніший був завжди. Сьогодні для вас зорі червоні стали кривавими, а може, завтра знову ви їх обслинюватиме, хто зна. Але я уже нічого і нікого не боюся, у який бік яно б не переверталося. Нарешті не боюся, бо уже одним оком на дно ями, у яку мене закопають скоро, дивлюся і вже мені пам'ятник, із дружиною на двох, на кладовищі стоїть, з портретом моїм, на граніті викарбуванім, я про все подбав. І другим би оком я на дно ями глядів, але друге око мені поліцаї вибили, допитуючись, де склади з продуктами та сукном, які Костючок нібито для партизан перед приходом німців назакладав по лісах околишніх. Хоч я знать не знав, де тії склади, дурний Костючок, щоб зі мною ділитися, Нон тольки і завіз мені Ідо сувійчик сукна поганенького, той сувійчик і знайшли поліцаї. Дак я їх, наче Сусанін, у болота завів, а сам — утік, хоч і з одним оком, а стежку в наших чагарищах я луччей од них бачив. Якби у мене дєтва була, мо', я і далєй би мовчав мовчком. Бо капітан Агас, коли вони, енкаведисти, від того яру на схилі ночей поверталися, у мене у лісництві чарку пив і, ковтнувши самогоняри, начитував мені із Біблії, яку йон луччей знав, анєй «Азбуку комунізму». І начитував йон, що Бог карає провину батьків на дітях їхніх, і на дітях дітей, і на третіх, і на четвертих поколіннях. Але не дала мені доля діюк. і жонку свою я уже давненько схоронив, і сам, яко вовк, у своєму лігвищі віку доживаю…» І поїхали ми з начальниками нонишніми, мньовськими, перелицьованими із колишніх, есесерівських, начальників у вільноукраїнські, і поїхали «Волгою», і газик за нами котився, на колишнього «чорного ворона» схожий, бо весь залізом оббитий, а не брезентом, як звичайно, поїхали ми у Сіверські ліси, де я колися лісникував. І показав я яругу у глибині лісів, де капітан Агас із командою своєю п'яною здохляків, виблюнутих Змієм, добивав. Бо у нас, відколи почали той тунель попід Невклею будувать, не було так, щоб із тюрми чи з підвалів енкаведе репресованих на той світ відправляли. Спершу їх усіх у Змієву пащеку вкидали, а кого він не дожовував, того уже енкаведисти добивали у Сіверських лісах. Одної лише ночі, заїхавши у лісництво ще по дорозі до яру, капітан Агас наказав мені їхати із ним, а тоді так: побажання енкаведиста — закон. Ну, я і поїхав, хоч тремтів увесь. Бо думав, що і мене гам залишать, не випустять як свідка. А вони уже нікого і нічого не боялися, не соромилися. Дак із машини їх, бідних, виштовхували, критої брезентом, або з чорного ворона, що із Мрина капітан Агас притарабанив, примушували на морозі роздягатися до білизни, зв'язували руки за спиною і ноги та й кидали, мов колоди, обличчями униз у яму, на задубілих на морозі, присипаних сніжком мертвяків. Тоді Агас зістрибував до ями, ступав по тілах ще живих, як по колодах, і стріляв із револьвера у потилиці людям. Відтак вистрибував із ями, дійшовши до краю її, і весело вистукував хромовиками об утоптаний сніжок. Xто ще смикався у ямі, того Агасові хлопці дубовими кілками добивали. Мене занудило, я за кущі забрів, виблював. А капітан Агас на сніжку підстрибував і глузував із мене: «Що, Корній, тонка кишка із ворогами соціалізму боротися?! А хіба не так само ти у лісі вирішуєш, яке дерево спиляти, якому життя дарувать? Ми розріджуємо людський ліс, і тільки!» Усе це і багато чого іншого розказав я начальникам мньовським, перелицьованим, яни кривилися, але слухали. Дак тепер тамочки високі могили насипали, три хрести добренні, дубові укопали і поминають щороку, із попами. Але то уже без мене робилося і робиться, я тольки у газетці районній про теє начитую. Так я страху позбувся аж на вісімдесят шостому годі жисті і ношу душі своєї полегшив перед смертю. Бо до того — усю жисть свою боявся. Але й боятися людяка колись та стомлюється, як і жить. Дак коли їхали ми ще у Сіверські ліси, із начальниками перелицьованими, запитав я у старшого начальника, темляком прикинувшись, удавши, що нічого про теє не знаю: «А де ж теперечки отой Агас, що стольки кровиці у Мньові у годі тридцять сьомому пролив9 На заслуженому відпочинку, мабуть, персональну пенсію, і добрячу, отримує од нової України?» А старший начальник посміхнувся, тренований сильно, у органах вік проробивши, людяк наскрізь бачить, і мовив тольки: «Проходить Агас по справі початку тридцять восьмого року як організатор у Мрині націонал-фашистської контрреволюційної групи, класовий ворог народу. А з такими формулюваннями — шлях тоді був один і скорий: на той світ». І я не став болєй начальника того розпитувать. Бо се уже знав я од Костючка нашого, ще із воєнних часів, що Агас у туалеті кулю у рота собі пустив. Бо ми із Костючком за ту першу воєнну зиму у землянці сирій про що тольки не перегомоніли. Костючок хоч і страхопуд був великий, як і усі ми опісля чисток сталінських, душевно травмовані, можна сказать, а — мудрагель, умів крутитися. Се ми зиму першу воєнну у землянці просиділи, на харчах ще довоєнних, запасених, а як запаси скінчилися, Костючок мій раз — і злиняв. Думав — до німців, тади чую — уже йон у партизанському з'єднанні господарством завідує. Ну, то і я познєй до нього приліпився. А опісля війни уже він — довідочку про партизанство має, уже він — у пошані. Секретарствувать йон, правда, болєй не секретарствував, молодші обійшли, обігнали, але до самої смерті на пивному заводику у Мньові директорував. Од пива, на дармовичку, таку животяру набухав, що в останні роки уже і в машину не міг залізти, на бричці, запряженій коником, їздив по містечку. Теє пиво і ударило йому у голову на першотравневому параді, на мньовському майдані. А жарища була. Йон стояв на трибуні, коло вищеньких, сонце голову напекло. Упав прямо там на трибуні і уже не підвівся. Приїхали до мене на склад, я тади ліс розподіляв, по дошки на труну приїхали. Довелося втричі дощок виписувать, зліпили труну — наче єгипетську піраміду, у книгах ото малюють, інак живіт не поміщався. Дак се Костючок і розказав мені про Агаса, у землянці лісовій, як оддячив йому батько Сталін за пролиту ним кровицю і діла його страшкі… Історія, скажу я вам, добра курва, але трапляються у сеї підстелюшки, трав'янки, хвойди, дєвки продажної і справедливі дійства…  
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка