Володимир Дрозд Листя землі Нові книги роману Про видання



Сторінка12/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.46 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   24

Дак що яно того дня робилося в Пакулі, що робилося, скольки годків спливло, а згадувагь страшко. Наче війна тая, що громадянською тепер у книгах називають, знову повернулася. Бо хлопці вже сії, що розбоєм промишляли, здогадувалися: військовики їх не помилують, голову комнезаму застрелили, не кого-небудь, хоч який із Микитки голова, болєй пив, по дівках лазив та язиком ляпав, анєй діло робив, але тади було із сим строго. Не те що теперечки, серед вулиці убивають, і ніби так і треба, нікому нічого. Здогадувалися хлопці і дьору давать готувалися. Але ж не так легко одразу і дьору дать, бо людина, як пес, до хазяйства і сім'ї приланцюжена, хай він злодіяка і крадій. І куди тікать, тади вже почали на кожного бирку вішать, і міліція була як міліція, не так, як нині, давно куплена і перекуплена мордоворотами. А я, хлапак ще, посильним при властях уже сих робив. Дак командир посадив мене позад себе на коня, і я з ним скакав і показував, де хто проживає, з тих, кого Катерина Дахновець назвала. А хлопці дьору збиралися давать, але не думали, що так скоренько їхнє злодійство властям одкриється. Дак Іван Колумбетів ще тинок навколо садка доплітав, кожна людяка про живеє думає, докуль жива, так воно у світі влаштовано, інак і світу давно б не існувало. А тади побачив йон, що кінні військовики до дворища через вигон скачуть, покинув тинок городити, обріз із стріхи дістав і — навтьоки, через сад, а за садом — поле. Але жито ще було такеє, що тольки заєць у ньому сховається, не людина. Правда, у полі виярок глибокий починався, до Чортового болота йон скочувався, і Колумбет надію мав — тамочки його уже не знайдуть. Але ще із саду свого став одстрілюватися, гахкав з обрізу так, що у вухах лящало, я уже з коня зісковзнув і за тином лежав, командир так наказав. Дак його за садом, у житі молодому і встрелили, до виярку не встиг добігти. Добігти не добіг, але дотягай і там, у виярку, прикопали, мов скотину здохлу, без суда і слідства. Се познєй уже суд придумали, хоч і скорий. Коли б не був той суд таким скорим, мо' б, не погинуло стольки люду у роках пізніших, пам'ятних. Мо', хто із тих, загиблих безневинно, і вправду ціпив зуби на сюю вже власть, а болєй таких було, що й служили новим властям як могли, а до ями одної потрапили або їх у гості до білих ведмедів одтарабанили у товарняках, одтуль уже мало хто повертався. Тади поскакали до Аніона Туренка, усю хату і комору перерили, і в скриню заглядали, і куди хоч — а нема його ніде. Дак вони попужали сестру Антонову, і тая призналася: «Калі б йон не у тої підстелюхи, у Отанашки, підночовував тамочки, та й днює, щоб постіль її після Микитки Ступи не вихолодала…» Примчали військовики до Отанашкової хати, а там усе на засувах ізсередини і вікна занавішені серед дня. Військові прикладами вікно вибили — і в хату, Антон, як був у спіднях, по драбині — на горище, мов кіт, і давай одстрелюватися, із нагана. Відтак стріху продер, щоб тікать, тут його кулями і стріли. Дак сього у попівських лозах, над річкою Студницею пригребли. А Семен Погиба — той учув стрілянину в селі і пойняв, що до чого. За стрілячку свою, на коня — та в луги Страхоліські. Але уже йон на оці у військовиків був, у лугах його наздогнали, хоч відстрілювався і одного із військових у плече ранив, тамочки саблями порубали на шмаття і прикопали в очеретах. А ще четверо, кого Катерина назвала, сії не тікали і за обрізи та нагани не хапалися, бо ж не вони у Микиту Ступу стріляли, а тії вже, перві. Сим не було чого так уже боятися, хоч шкоду в селі вони теж робили велику, промишляли ночами за чужим добром, але рук ще не закривавили. Дак яни дали себе пов'язать і їх, пов'язаних, побитих, у Мрин потарабанили. Чи хто з них познєй у село вернувся, уже і не згадаю, стольки годків проминуло, стольки усього було, поганого, а хорошого — мало. А сих трьох, постріляних, порубаних, командир військовиків заборонив із землі викопувать. Але як од'їхав загін, родаки тіла їхні таки викопали, у труни поклали і до церкви підвезли. Але сказав Нестірко, онук Нестора, Семирозумом прозваного, се вже йон підкомандував у Пакулі: «Передайте батюшці: якщо хоче, аби і його до стінки поставили, хай відспівує бандитів, ворогів трудового народу і влади радянської». Дак отець Олександр, а се ще йон правив, і до церкви не пустив, і коло церкви не одспівував. Так, без відправи християнської, на кладовище їх одвезли і закопали. І не стало в селі Пакулі на якийсь час ані бійок, ані крадіжок та стрілянин. Інші біди прийшли, але усього не розкажеш, і жисті не хопить усе розказать, що нам довелося переживать… Або ж тую ящірку візьміть, приміром. Рептилія, як називав їхню породу учитель шкільний, картинки научні нам показуючи. Та я і без учителевих картинок надивився на них у дєтстві. худобу пасучи, і досюль охочий спостерігать, де яка на горбочку на сонечку пригріється. Дак зимами ящірки сплять, у нірках своїх, а прокидаються, коли завесніє. Ящірка на світ з-під землі вигулькнула — знай, уже на тепло повернуло. Калі б і людяка так могла, було б для нас добренно сеє. Спали б ми безпробудно по хатах своїх, як по норах, покуль студорга надворі, покуль хвищі хвищуть над стріхами, і менєй би єсті треба, а менєй есті — менєй злодійств усіляких, що людяки творять заради шлунка свого, і тольки. Або якщо війни, революції, чи голодухи, чи якісь там клімати в череді людській, нескосирні до жисті доброї, — голову під подушку і дрімай, хоч десяток годків, покуль усе сеє перекотиться, переколотиться. Але не дано людяці надовго засинать. Ящірці якійсь, із палець завбільшки, дано, а нам, сотвореним нібито за подобою Божою, не дано, ось і вся справедливість богів, про яку так попи розпинаються. А якщо не дано, то мусимо до усіляких кліматів у природі і обчестві приноровлюваться, аби вижити і жить, хай не солодко, то хоч ситно. У родителя мого не було сього приноровлення, і пішов йон із жисті добровільно, не зумівши шкіру помінять, як звичайнісінький вужака сеє робить. Бо одне діло — зубами клацать, родитель сеє умів, тут великого розуму не треба, друге діло перефарбовуватися, перелицьовуватися на той лад, якого зміни у жисті вимагають. Нікому досюль не признавався, але було так. Перед тим, як зі світу піти, руки на себе наклавши, покликав батько мене у садок: «Ходи, Якове, зі мною, поможеш кой-що…» А в нього, мабуть, уже й вірьовка намилена була, у кущах лежала. Як вийшли ми в садок, озирнувся йон навколо і каже: «Помочі мені не треба, уже мені ніщо не поможе. А послухай слова мого останнього, бо сильно мені нездоровиться, синку, видать, клімат комісарський не до шмиги мені, я до іншого клімату звик, а перезвикати — не умію, нутро не теє. А за тебе душа болить, бо ти — найболєй кровина моя. Миколай — той пригрівся коло комісарів, руки у кров людську умочив, і вже ніщо його од них не одірве. Дочка — се одрізана гілка, баба є баба. А тобі у сьому кублі, мною звитому, жить-поживать, щоб і далєй рід Дахновців у Пакулі не переводився. Жив я пововчи, се правда, зубами рвав, де тольки можна, але настає час не вовків, а ящірок і вужів, які під нову вдасть підмаскуватися зможуть. Вовки — яни були і будуть, але коло корита, на високих випасах, коло вождів. А на дні жисті — тут самі повзучі виживуть, хто зможе легко шкіру мінять, залежно од моменту, хто на чорне буде казать біле, а на біле — чорне. А казать доведеться, бо сії властителі і промовчать не дадуть, а захочуть, аби усі навколо них збрешені були, як і вони, тади їм спокійніше жируватиметься. Ти болєй новою владою шнурований, на молодість твою яна припала, та й норов у тебе трохи інший, анєй у мене, матчин норов болєй, бабський, а баба — яна до будь-якого мужика прикорениться, так і до влади. Живи лисачком, сильно не висовуйся, бо високе дерево буря першим ламає, але й топтатися по собі не дозволяй, дбай про себе і про дєтву свою, і болєй ні про кого, і виживеш. І житимеш довгенно. Жонку собі підшукай таку, як і ти, аби в одній упряжці увесь вік свій були, а не тягли в різні боки. Матрац мій, коли що зі мною, спали на городі і попіл прикопай. Йон мене довго на світі тримав. Прийду додому натомленнй, приляжу, а піді мною — катеринки та миколки похрускують, сон золотий навівають. Банкам я ніколи не довіряв. І правильно робив, як виявилося, складав у капшука, у матрац зашивав, але не теє складав, не теє зашивав. Тольки золото і вічне, а все інше — сон, який завтра забудеться, сніг торішній, який завтра розтане, водою збіжить. Ось тут, у кисеті, трохи п'ятірочок золотих, царських, бережи до кращих часів, а може — до гірших ще, бо чого-чого, а лихих часів хопить — і для тебе, і для дєтви твоєї…» А як наклав батько мій, Оверко Дахновець, руки на себе, я золоті п'ятірочки у коробку з-під карамельок склав і замурував той скарб, той спадок батьківський у льохові, цеглиною заклавши. І став я заповіді родителя свого виконувать, сім разів на день шкіру міняючи, згідно з настановами із верхів, згідно з вказівками вождів пролетарських і лінією партійною. Одної заповіді його не виконав я — висунувся сількором, пакульським голосом влади комісарської зробився, і тепер ось тремчу, як листок осики на вітрі. Бо жисть крутий поворот робить, нові комісари із заходу залізною хмарою насуваються, і вже погримує, і вже їхню ходу чуть, ніхто і ніщо їх не спинить. А я у Пакулі — на видноті, ворогів багато нажив, і не усі вони уже на тому світі, і на сім світі трохи їх залишилося… Хоч міг же я усе тес1, що робив, тихцем робити, і ніхто б досюль не здогадався. Або знали б тольки ті, кому належиться знати, а вони не чекатимуть, поки нові хазяї жнсті прийдуть, першими драла куди-небудь за Урал дадуть. І так я й починав. А тади приїхав до мене газетяр миртовий, із листом моїм в органи. І підбив йон мене квакнуть із пакульського болота на весь район, а хто раз квакне, той і далєй квакатиме. Не вистачило в голові моїй смальцю ящіркою буть, і тольки. Псом, якого нацьковують, врешті-решт я зробився, а пса далеко чуть і видко. А слід було ящіркою на камені жисті нової зачаїтися, підфарбуватися — і переждать, і тепер був би я на коні, а не під конем. Бо вінець природи не людина, як більшовички нас навчають, а — ящірка, тольки яна. У траві ящірка з трави виплетеною окові здається, на камені — з каменю вирізьбленою, на глині — із глини штукарськи виліпленою. А наступиш їй на хвоста, яна і хвоста тобі оддасть, аби тольки далєй жить, а хвіст — новий собі наростить. Отак би й мені жити — горя б нині не знав. Хоч, якщо подумать, нічого доброго не робив я для комісарської влади. В одному лише допомагав комісарам, більшовикам, галіфетчикам — самих себе нищити, їхніми-таки ж руками. Г'ерманець — йон культурний, Європа, я їхнього брата з колишньої війни пам'ятаю, хоч хлапаком був. І полонені австріяки один час у батька вантажниками працювали, я коло них і по-німецьки шпрехать трохи навчився, тепер згодиться. А ще ж германець Гітлером підкований, йон мене зрозуміє і за мене ухопиться, бо на когось же і їм доведеться опиратися в Пакулі. Можна і так повернути, що був я їхньою людиною у комуняцькому лігві. Багатьох більшовичків поміг я більшовичкам-таки ж на той світ відправити або до білих ведмедів, на виучку. Одтуль ніхто з пакульців ще не повернувся і не повернеться, можна буть спокійним, більшовики на сей предмет своє діло знають. Були, звісно, і помилки в моїй роботі, хто їх не має, на куркулів, офіцерню колишню та попів я теж писав, що ж, як каже товариш Сталін, ліс рубають — тріски летять. А що каже товариш Гітлер — теж знатиму, коли до сього дійде, а воно — дійде, уже за Синявськими лісами погримує. Що ж, хто з них у Сибіру і вижив, там і зостанеться, германець — йон до Уралу дійде і далєй не піде, далєй — сніги та морози, а німці холодів не люблять, у них удома — клімати інші, м'якіші, через те германець — і народ культурніший. А жисть, що під більшовиками, що під фашистами, однако влаштована, усі їхні слова, ідеї — піна, і тольки, а закон жисті один: сильним та мудрим — жити, слабим і дурним — капут…  

А як звелася Катерина на ноги і вже крутитися по хаті стала, почав Коршак обережно вкладати у вуха її: «Послухайся, сестро, старшого од себе, бо я тепер тобі і за батька, і за матку. Не осуджую, що ти так зробила, як зробила, не питаючись у мене. Помогла ти властям трохи бур'яну у селі коснуть, але з корінням того бур'яну не вирвано, у кожного з постріляних, забраних злодіяк хтось та залишився: то братеник, то батько, то син, то друзяка вірний, такий же головоріз. Не дадуть вони тобі по-доброму на білому світі жить, рано чи пізно, а хвоста прищемлять, помщаючись, що військовим та депеушникам банду пакульську виказала, про сеє усі у селі знають. Та й не складеться жисть твоя сімейна у Пакулі, бо хто ти теперечки — ні дєвка, ні молодиця, а так, хтозна і що. На чужий роток не накинеш платок, і якби хто і з чужого, далекого села до тебе посватався, по язиках брехух сільських усе про тебе і Микитку дотеліпається. А живе у Таврії наш родний дядько по матері Пилип, йон давнєй ще туди переселився, а в миколаївську, вертаючись із фронту, провідував матку нашу, ти ж його мусиш пам'ятать. І хвалився йон, що тамочки люди добренно живуть, бо земля — як карта і скольки хоч тої землі. Списався я з дядьком Пилипом, і пише дядько, аби ти до нього їхала, будеш як родна, і роботи в його хазяйстві хопить, самих овечок — дюжина дюжин, а птиці усілякої стольки, що вони і не лічать. Мо', знайдеш, сестро, тамочки судьбу свою, одкинувши минуще своє, як ящірка хвіст одкидає, коли жить хоче. А не знайдеш, то вернешся з часом, коли усе сеє в Пакулі вгамується і пересядеться зло у людських душах, куток у батьковій хаті для тебе завжди буде. А не прислухаєшся до поради моєї, обоє ні за гріш туточки погинемо і тяжко набуте родителями нашими добро одної ночі з димом обижені тобою злі людяки пустять…» Довго одмовчувалася Катерина, виважуючи слова братові, не хотілося їй у чужу чужину, хоч і до дядька, рідні могили залишать. Але якось, уже сутеніло, пішла Катерина на леваду, в беріг, полотно забрать, що вибілювалося. Згортала вона полотно в сувій, коли з верболоззя у її бік стрелило, дробини — віялом по тьмянистому дзеркалу води, наче градини по стрісі. Бігла Катерина левадою до городу свого, край полотна тягся слідом і шерхотів у траві, а їй здавалося, що то за нею женуться. Заскочила у сінці, скреготнула засувом, аж тоді трохи прийшла до тями. Не запалювала лампи, аж поки Яків не загупав у двері. Тричі перепитала, чи то він, тремтячими руками одсунула засув: «Де-бо ти ходиш?! Хіба не чув, як у березі стріляли?» Не здивувався Яків, ніби й знав, що так буде. Тільки й промимрив хмуро: «Бо ти, сестро, мене не слухаєшся, а я тольки добра тобі бажаю, болєй нічого». — «Завтра побіжу у сільраду, хай щось роблять із бандитами». — «А чим тобі сільрада поможе? Міліціонера коло тебе поставить, чи що? А тобі між людяк сих жить». І додав по хвилі: «Ондечки Данило Нечай валку споряджає у Мрин, по товари для кооперації, і я підрядився парою коней, щоб якусь копійку заробить. Рішайся, посаджу тебе у Мрині на поїзд, через дві ночі і в дядька вже будеш, бо там од станції, йон казав, недалечке…» Наступного дня пішла Катерина на кладовище, попрощалася з могилами — батьковою, материною, Микитиною, довго сиділа коло горбочка, під яким тільце її першої, а може і останньої, дитини лежало. Бо казав лікар, що дивився її: «Навряд чи ви, молодице, уже діток матимете». Отаким горем великим віддячив їй Микита Ступа за любов її безоглядну. Наплакалася, наголосилася на кладовищі, а додому повернулася — стала збиратись у дорогу далеку, на чужу чужину. Як виїздили удосвіта з двору, ридма ридала Катерина. «Що ти ревеш, наче корова, — утішав Яків сестру. — Згадаєш мене, там тобі луччей буде». — «Мо', і луччей, братику, анєй коло тебе, — відповіла крізь сльози Катерина. — Тольки уже не удома, а в чужих людей, наче в наймах, хоч і в родаків: і не так стала, і не так сіла, і не так поглянула…» І вже ані слова з вуст до самого Мрина, і на станції — лише кивнула до брата з приступки вагона, з вузликом у руці, в якім — одежа на переміну та хлібина із кусником сала, в дорозі щось до рота вкинути. Коршак залишився на пероні, нетерпляче похльоскуючи пуговищем по галянищі, наче секунди одраховував, що так повільно скрапували. Як ворухнулися колеса, задзеренчав буферами, рушив поїзд, аж розпрямився Яків, вищим зробився, наче важкого мішка у млині з плечей скинув. Бо так усе зробилося, як він задумав, як він хотів. Невдовзі заночував у нього брат Миколай, вертався він із хлопцями своїми, міліціонерами із Ловиня, залишки лісовиків там викорчовували, але припізнилися, побоялись через Страхолісся, на ніч глядячи, рушать. І запитав він у Якова за чаркою: «Що се ти, брате, рідної сестри збувся, на чужу чужину з батькової хати відправивши?» А вже пакульські люди розповіли йому. «Бо стомився я, брате, родаків хоронити, а тут би її скоро хрещеники ваші в сиру землю поклали за гомонки її перед військовиками про бандитів сільських». — «Може, воно і так, — кивнув Миколай і потягся до чарки, — але якось воно не по-людськи… І що тепер, самотнім вовком у цих хатах витимеш?» — «Не витиму, бо уже я дєвку добру у Крутьках напитав, — признався Яків. — Батько наш із її батьком приятелювали, по торговельному ділу, так що, думаю, не впорожні до мене прийде. Тепер жисть знову так повертається, що у кого гроші — той і зверху. Поспішив наш батько жисть свою обірвать, поспішив, бо теперечки йон би знову розвернувся». — «Хоч і мудрагель ти у нас великий, а пораду тобі дам як братенику своєму: не сильно розвертайся, бо скоро доведеться усім нам голоблі назад, у повну комунію повертать. Там, угорі, тільки і ждуть, коли увесь бур'ян зійде, як на толоці, а тоді глибокими і важкими боронами по всьому полю пройдуться і знову поле чистим стане, сій, що хоч, що товариші Маркс і Ленін напридумували у своїх кабінетах. Так що ти, Якове, хоч грошики і полюбляєш сильно, а живи мудро. Бо, як не зможеш примазатися до нової влади, і на мені воно окотиться. А на мені окошиться — знову ж, по тобі рикошетом… Хочемо чи ні, а ми з тобою — брати, отже, в одній, вважай, упрязі, тепер до сьомого коліна перевіряють, хто ти і що ти. Пишуся я усюди сином селянина-бідняка, але од Мрина до Пакуля — доплюнути можна і нічим я не гарантований, що якийсь пакульський пес у мій бік не забреше, коли часи підходящі настануть, а вони уже не за горами. Забирають мого начальника на самі верхи, у столицю, у Харків, у чеку, як вона колись звалася, а тепер — не так страшно зветься: державне політичне управління. І мене мій начальник із собою тягне, бо ми з ним давно одним мотузком пов'язані і він знає, що не з руки мені йому у спину стрілять. Не вельми я тепер родичатимуся із тобою, хочу, щоб і пам'ять про мене у Пакулі мулом затяглася, щоб ніхто мені вслід не гавкнув. Але присягаємося, ось тут, під стелею батьківської хати: якщо припече, тобі чи мені, будемо пам'ятать, що — братеники ми з тобою…»  

А як од'їхав уранні Миколай Дахновець од братеника свого, і не оглянувшись на батькову хату, наче й слід його за ним споришем заріс, на багато годків, аж до війни уже сьої. А я колися, молодьонкою бувши, трохи з ним піджартовувала на вечорницях, і йон на мене оком давив, тади ж пішов йон у військове училище та й забулося. І вже я давно заміжньою сіала, уже в самої дівки підростали, а кортить мені, де Миколай та що з ним. Дак запитувала я у Якова Дахновця, братеника його, а той мені в очі бреше: «Може, Миколая нашого і в живих досюль нема, повіявся по світах, тепер люд на місці не сидить, і де, і що з ним — нічого не знаю. У нього своя судьба, у мене своя…» Слизький йон людяка був, чіпкенький до жисті, а слизький. Іде назустріч людині, за тридцять сажнів картузика зніме, усміхнеться солодко, уклониться: «Доброго вам здоров'ячка драстуватися!» А тольки промине, усмішечку з нього наче корова язиком злиже, такий злющий із лиця зробиться, плюне услід: «Тьху, стерво! Щоб ти і до ранку не дожив…» Я над дорогою звікувала і не один раз усю сюю комедь із городу свого через тин бачила. І усе кодло у них таке, чіпке і слизьке, хіба що Катерина у материн рід вдалася, не в батьків, дак у неї і жисть якось не склалася. Про батька їхнього, Оверка Дахновця, як він розбагатів, по-усякому розказують. Ніби ще із садиби панів Журавських йон поцибрив золотка, як палили їх у дев'ятсот шостому годі. А мені матка розказувала такеє. Служив Оверко у пана Чорногора стайничим, коней доглядав і запрягав для пана. Дак їхав одного дня Чорногор на цегельню свою і грошики у капшуку, щоб із людьми розплатитися, віз. А тади ще з робітниками золотими монетами розплачувалися. І якось що той капшук із грішми випав із кишені його, коли пан у бричку, Оверком запряжену, сідав. Приїхав йон на цегельню, до кишені, а капшучка з монетами золотими — нема. Повернувся пан до двору свого, запитує в Оверка: «Чи ти, чоловіче, не бачив тут капшучка із грошима?» Той одразу на коліна упав: «Не брав, паночку, не брав, землю їстиму, що не брав!» Хапає грудку землі і їсть. Побачив такеє пан і повірив. Так у Оверка теє золото і лишилося. Трохи врем'я спливло, уже Оверко у пана не служить, уже йон на коні, уже рундук на причалі купує у єврея Шльоми і два баркаси, уже йон вовсю торгує, хоч учора ще голодранець голодранцем був. Тольки ж що легко у жисті дається, теє все легко і йде од людяки. Не пішло на користь кодлові їхньому золото теє, що не пішло, то не пішло… Дак якось йон так женився, Яків Дахновець, по-вуличному Коршак, що ніхто в Пакулі і чарки за ним не нюхнув. У Крутьках, у хаті сестри Дусьчиної, сяку-таку вечірку зробили, уся й свайба. Молодої ближча родня пила і їла, а од молодого — ані душеньки. Тольки інспектор міліції, по-нонішньому — дільничний, Панько Галан. Тож йон і не родак ніякий Якова, а з Коршаком знюхався, бо на двоє сіл наших був, і як приїздив у Пакуль, од Якова і не вилазив. Познєй сей Панько мою родну сестру за себе узяв, під Коршаковим двором на колодках і зазнайомилися, бо через вулицю од Коршаків гніздо наше тади було, і я сеє все знаю. Як одружився Галан із сестрою моєю, до Пакуля перебрався. А се вже розкулачували на повну силу, дак їм оддали хату Отанашки, а саму Отанашку, як підкуркульницю і непевний елемент, кудись далеко відправили. Коли ж німці зайшли, і Отанашка тут як тут, шустреє яно таке було, де не посій, а вродить. І вигнала вона сестру мою із хати своєї, сестра до мене перебралася, а Панько се вже на фронті був. А як червоні вернулися, і йон слідом прихилитався, контужений сильно, Отанашки уже в селі не було і близько, яна німцям у їдальні готувала і повіялася з ними світ за очі, ніхто досюль не знає, і де вона. А хату її дощенту снарядом рознесло, як німці, відступивши, із Дубров по селу пукали. Панько головував у війну і послі, і був йон такий, що аж вогонь з рота за колгосп, тади ото його встрелили крізь вікно конторське, на зібранні правлінському, але хати собі встиг вибудувати. Дак уже сестра моя Параска з дєтвою у тих хатах віку доживає. Отакий був сей Галан, зятьок мій, покійний давно, уже й зірка залізна на постаменті над могилою його геть зіржавіла та упала. І йон єдиний дружкував на весільній вечірці у Коршака. Але сеє так, мимохіть, приверзлося. Тольки почни за жисть нашу пакульську розказувать, то усе чіпляється за думку, як повітиця, і не оддереш. Бо клубок часу колишнього, відкочуючись у минуле, все тугішим стає, і ниток на ньому не меншає, і кінців у тих ниток багато, не знаєш, за який хапатися. Хто бачив, як навивають нитки на воротило верстата ткацького, щоб полотно потім ткать, той мене пойме. Я сказав би ще так: жисть наша — пасьмо лляне, куделя, з якої невидимі руки нитки доль наших тчуть. А чи так сеє, чи не так, хай люди учені, розумаки, нам, простакам, скажуть. А я ж про Якова Дахновця повість свою почав, як йон парувався. Сеє розказували мені у Крутьках, як під храм я пішов. Заспівали на вечірці про наречену, як у нас звичайно песться: Як я в батька жила,
Красовалася,
Із стаканчика умивалася,
Із слаканчика умивалася,
Полотенечком утиралася.
Полотенечком утиралася,
У дзеркальце виглядалася.
У дзеркальце виглядалася,
Із хлопцями цілувалася.
А як до свекра Іюшла —
Поминулося.
Із помийниці умивалася,
Онучкою утиралася.
А в засланку виглядалася,
А з кочергами цілувалася.

 

Дуська заплакала, а Яків і каже: «Сльози сії ні до чого, бо не до свекра і не до свекрухи беру Явдоху Гнатівну, а за єдиную господиню у домі. Схоронив я не так давно і батька, і матку, через те і не влаштовую весільної гулянки у себе, простіть і пробачте, добрі люди, дорогі родаки мої одтепер». Дак Дуська скоренько очі витерла, бо для годиться плакала вона. І сиділа за столом весільним уся в золоті, на руках, і на шиї, і де тольки того золота не було. Сеє люди бачили і не дивувалися, знали ж бо: батько їхній усе, що наторгував роками, перекупщиком збіжжя бувши, між двох дочок своїх розділив, а сам у прийми до мринської молодиці приліпився. Через те ж і Коршак, відаючи про сеє все, оком на Дуську накинув. А привіз із молодою лише скриню та пуховиків трохи, усе ж придане узяв за Дуською золотом. Уранні дивимося — уже Яків гнойок у сани накидає і на город вивозить. І Дуська його по двору метляється, господарює. Я і гукнув через вулицю: — Дак кого ж бо ти за жонку собі узяв, Якове? А йон на вила зіперся і так скрушно хитає головою: — Сиротиночку, сусіде, таку ж, як і сам, сиротиночку, голу та босу. У чому була, у тому і узяв. Нам із нею багатства не треба, аби було чим око запорушить…  

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка