Володимир Дрозд Листя землі Нові книги роману Про видання



Сторінка1/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.46 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Annotation


«Листя землі» — це нові книги однойменного роману, що, за визначенням дослідників, став «народною Біблією» українців. В основі книг — долі багатьох поколінь людей рідного письменнику поліського краю, через сприймання яких відтворюється «жорстока мудрість життя живого». Автор висловлює глибоку вдячність людям, які свого часу надиктували йому або написали спогади про пережите. Без таких спогадів, без пошуків дослідників нашої гіркої минувшини ці книги не були б написані. «Листя землі» — результат колективної праці народу і письменника. Художник Олексій Яцун. Володимир ДроздПро виданняМикола Жулинський — Володимиру ДроздуРозказ про криницю СемирозумовуІз Книги днівКнига блукаючої в пустеліІз Книги днівДума про МитраІз Книги днівКазання про спаленого богаКнига КоршакаІз Книги днівКнига страхуІз Книги днівПіслямова

Володимир Дрозд
Листя землі
Нові книги роману


Про видання

 



Висловлюю глибоку вдячність родині Попівських і Фещенків за сприяння у багаторічній праці над новими книгами епічного роману «Листя землі».  

Видано на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за Програмою випуску соціальне значущих видань.



Микола Жулинський — Володимиру Дрозду

 

Крим, 24 липня 1999



Привіт, Володю! …Почав читати «Листя землі» я з першої сторінки — і ось уже добрих двадцять днів потрошки, по сім-десять сторінок, бреду, морально знесилений, але духовно бадьорий, твоїм Краєм — бреду цією «Книгою доль і днів минущих», мов очманілий від людського горя, від жорстокої правди, від мужності твоєї, яка дозволила піднятися слідом за Нестором Семирозумом на сьоме чи восьме небо і правдиво вичитати трагічну сув'язь людських доль… Дрозд — ти геніальний! Я не можу не висловити свого захоплення цією мужньою і гіркою на правду лиху книгою. Нічого подібного я не уявляв, бо так чутливо вловити оте шепотіння занімілих від горя й переживань людських душ можна лише тоді, коли ці шепоти-сповіді живуть у твоїй душі, молять і благають відпустити їх у світ, аби інші не ожорсточували себе ненавистю і переймалися вірою й Довірою одне до одного. Та марно пішов до бібліотеки, шукав твої книжки, бо узяв із собою лише «Листя землі» та журнали, в яких друкується друга книга «Листя…». Бібліотекарша каже: «Нет у нас такого писателя…» А я порився і надибав на твою синеньку «Ніч у вересні». Здивувалася. Перечитав «Як я родився», «Замглай» — звідси ти, там уже — проростало «Листя землі». І Галя уже читає. Я ж розкошував над «Листям землі», вражаючись оригінальній композиції твору, дивовижно багатій лексичній палітрі. А ці голоси «збоку», свідків, тих, хто бачив, чув, — це ж диво! Мені ночами ці голоси сняться, вони звучать у моїй свідомості, бо якась магічна сила затаєна в цих своєрідних доповненнях, уточненнях основної оповіді. Я не пропустив жодного слова, повертався до образних виразів із такою жадібністю, наче макав пальця у мед і обсмоктував. Ти тільки послухай: баронеса «синьо-біла вся, як гербовий папір»; прийшла «червона мітла» і висмикнула останню подушечку з-під дєток моїх, і стукнулися яни голівками об черінь» (який страшний образ доконаної бідності!); Устим «дивився в землю, і земля диміла од очей його»; про більшовицьких агітаторів: «рани наші душевні сіллю слів посипали»; про Соньку, яка з офіцером повіялася «до самих Одес», — покинув Юзеф, «стидно хвору»; «камінь — і той вивітрується, а ви хочете, щоб ум людяцький усе беріг»; про дівку, яка ще заміж не вийшла: «ще не очоловічилася»; «скільки того світу широкого, а людям усе тісно…» Важко доступитися до цього роману, але — почав. І назвав свої роздуми «Жорстока мудрість життя живого, або Євангеліє від Володимира». Та хіба можна усе це узагальнити, якось систематизувати? Там — доля нашого народу за сто років, а ти спинаєшся щось «виловити» з того бурхливого потоку життя і сказати: ось це головне, що хотів сказати письменник. Що головне? Мабуть, душа людини, яку ти відкриваєш тим, хто зможе, захоче прочитати «Листя землі». Душа Краю, душа народу, велике нелюдське терпіння і віра. Віра в кращий день, в Горіхову Землю, в те, що нарешті втомиться людина від насильства і зверне свій погляд до Бога — зазирне у свою душу, простить усім гріхи їхні, не вимагатиме суду ні людського, ні Божого, а повірить у добро, в любов, в землю свою і працею важкою поверне втрачену віру в Бога. Віру в себе, в свої сили, в свою душу. Ти справжній єретик. Горів би ти за часів Кальвіна на пекельному вогні за своє намагання посперечатися із Богом! Але твої сентенції — візії художника, який образно осмислює сутність Бога. А для цього він повинен уявити себе Богом, увійти у цей образ, подивитися його очима на сотворений (чи уявлений) Ним світ. Без сотвореного Богом світу не буде Бога. Нема Бога поза цим світом, бо світ цей — образ Бога. Його уява, як ти пишеш: «Якби Він не сотворив світу, не було б жодного виправдання Його існуванню», — це реалізований, сотворений образ світу. Нащо тоді людині Бог, якщо не було б світу як образу Його? Мені було дуже цікаво читати твої роздуми про суть божественного творіння, яке у твоєму уявленні є процесом повсякчасним і вічним, бо, якби зупинився цей процес, тоді б помер Бог. Згадаймо Ніцше. Бог мусить повсякчасно творити, аби бути живим. Тому він і сотворив смерть, бо інакше не було б народження. А народження — це творчий акт, таємничий і тому вже — божественний, бо свідчить про наявність Творця, Бога. Бог також постійно перейнятий тривогою за Своє Буття в людині, необхідністю повсякчасно нагадувати про Себе — аби жити у нашій духовній спразі Його пізнати. Тому Він руйнує і творить, умертвляє і народжує — бореться за Своє існування у Всесвіті — ТВОРЕННЯМ. Так і художник. Доки він творить — почуває себе живим, бо заперечує новим творенням себе учорашнього. Так оживає духовний ланцюг вічності. Часто — в ілюзіях, сподіваннях, але хто скаже, що це — не так… Усе це у тебе — живе, нуртує в тобі — у Нестарі, про якого ти так багато роздумуєш. Цікаво, що сумніватися змусила Бога людина, сотворена Ним (у тебе — Нестор). І не лише тому, що людина сотворена по образу Бога, а тому, що тільки людину Бог так необачно наділив даром творення, доуявлення, передбачення. Отже, людина може зазирнути за сотворений Богом світ, туди, де зачаїлася таїна творення одне із найбільших чудес і найбільших ілюзій людського роду. Даром творення Бог зачарував людину на життя, інакше нема смислу буття для людини. Не кожної, а окремішної, Богом поміченої. Згадай А.Шопенгауера (есе про геніїв), Івана Бунта — про Л. Толстого («третє око»). Цей дар творення — і солодкий (у якісь миті), і болісно-трагічний, нестерпно невимовний, бо не буває повної насолоди від сотвореного… Володю! Ти — щаслива людина! Чорт з усім цим копошінням — із Спілкою, із ювілейним ушануванням, із нагородами! Ти написав велику книгу буття українського народу і дякуй Господові, що він дав тобі сили і здоров'я це здійснити. Ти виконав найвищий обов'язок перед своїм народом, бо Бог дав тобі дар творити словом і це ти зумів реалізувати. Знаю, мало хто прочитає «Листя землі» від початку до кінця. Але її треба (хоча ти вважаєш, що можна читати з будь-якої сторінки) читати з перших слів, бо без цього не пізнаєш ні чудотворного дару Уляни, не зрозумієш високої місії Нестора Семирозума, великої мудрості життя на землі Кузьми Терпила, ні ганебної чорної душі Михаля Громницького, ні вовкулацької долі Мартина Волохача… Жаль, але Нобелівську премію тобі за неї, за «Листя землі», не дадуть. І лише тому, що неможливо це «Євангеліє від Володимира» перекласти англійською мовою. Але якщо всерйоз, то «Листя землі» заслуговує на Нобеля. Бо такої жорстокої, чесної правди про свій народ за 100 років ніхто не написав! Я тут ходоку, читаю усіляким високопоставленим курортникам уривки. Галі читаю, тішусь, горджуся — і не знаю, як написати про тебе, про твою «Книгу доль і днів минущих». Цьомкаємо Ірину, обіймаю мого брата Жульєна, вітання Орисі і Павликові — хай гордяться батьком!

Розказ про криницю Семирозумову

 



А було це у літо Господнє одна тисяча дев'ятсот двадцять третє. На п 'ятеє літо жисті нової було сеє. І говорили в Пакулі, що Кузьма, син Нестора Семирозума, із глузду зсунувся, третьої клепки лишився, зробивсь як потороча. Здурів йон, зовсім здурів — із-за жонки своєї, Марусини, що од сухотки померла, перед Постом великим, а Кузьма тади ще із Чеки не вернувся. Се вже йон познєй з'явивсь, увесь — наче в терниці його теребили. Де Марусина моя, запитує, а білеє тіло Марусини у землі сирій, на горі Вишневій уже черва їсть… Була весна в Краї, давно такої пишної весни не було, усе росло як на дріжджах, до синіх небес тяглося, із сонцем любилося-милувалося. Бо — земля кров'ю людською набучавіла. І казала весна до Кузьми про життя і любов, а про смерть не казала. Не казала весна до Кузьми про смерть, бо смерті нема і не було ніколи, смерть самі люди вигадали. А щоб у марноті слів людських про смерть пересвідчитися, ішов Кузьма на кладовище пакульське, на гору Вишневу, колінкував біля могили Марусини своєї, хреста обіймав. Хрест був теплий, весняним сонцем зігрітий, а земля — холодна і німа. Трава зелена із могильного пагорбка проростала, але мовчала трава про Марусину, хоч мову трави, звірини, птахів і усього живого давно знав Кузьма. Не було Марусини у землі сирій і буть не могло, усе те — забобони людські. Ішов Кузьма на луги Страхоліські, де він колись траву косив, а Марусина сіно гребла, і копиці вони складали, і любив він Марусину у сіні пахучому, і було тіло Марусини гаряче, як сонечко літнє. Шукав він Марусину на луках страхоліських, але не знаходив її. Ще вода прибутна у долинах стояла, синя від небес весняних і золота од лопушиння рясного, квітучого. Чайки над водою ширяли, і все було так, наче першого дня по сотворінню світу, коли вода, і твердь земна, і небеса відділилися, щоб ранок був, і був вечір, і життя було. Але навіщо усе те йому, Кузьмі, без Марусини його? І зробилися для Кузьми ночі чорні миліші од днів сонячних, бо ночами — Марусина до нього з'являлася. Спершу хтось у сінцях ночами ходив і плакав. Кузьма хатні двері відчиняв: нікого. А одної ночі — уже діти заснули в світлиці, а Кузьма у хатці біля каганця хомута дратвою зшивав — зашуміло, загуло у сінцях, наче вітруган розгулявся. Двері самі розчахнулися, холодом війнуло, хоч уже — надворі теплинь, і переступила поріг Марусина, у темному, чернечому вбранні, а хусточка світла, в горошок. У чернечому її поховали, із дна скрині діставши, так заповіла перед смертю. У цьому вбранні колись Кузьма привіз її із Страхолісся, посадовивши перед себе на білу кобилку Русалку. Зайшла Марусина до хатини, на сундучок біля порога сіла, руки на колінах склала. А руки її — білі як сніг. І запитала Марусина: «Як вам тут без мене поживається? Дєтки наші — як?» Дак гомонить Кузьма за жисть їхню сиротинную, про дєтву гомонить жонці своїй, покійниці, а ніч за вікном — як сажа. Далєй зирк, а на сундучкові — анікогісінько, наче привиділося йому, наче й не було нічого того. А наступної ночі знову прийшла Марусина, і розмовляли вони у хатці до третіх півнів. А як засурмили треті півні на хуторі, наче розтанула Марусина. І так було багато ночей. А Уляна Несторка бачила, що марніє Кузьма з кожним днем прожитим і вже — од вітру хилитається. «Синку мій, — казала Уляна, — не про Марусину-покійницю тобі треба думати, а про жисть дальшу, свою і дєток твоїх». — «Не вірю я, мамо, що Марусина моя — померла, — одказував Кузьма. — Щоночі яна до мене приходить і ми гомонимо про жисть земну». Як пішов Кузьма з дому, намалювала Уляна водою свяченою хрести — над вікнами, над дверми і на комині. А вже ночі стали місячні. Сидів Кузьма у хатці своїй, каганця не запалював, на Марусину чекав. Застогнав вітер у димарі, навколо дому вихорицею закрутився, пси на хуторі завалували, і сова на клуні кигикнула. Звів очі Кузьма — Марусина стояла по той бік вікна і синіми руками по склу водила. Водила вона синіми руками по склу, а до хати зайти не сміла. Місяць висів над хутором Семирозумовим, кожну деревину і кожну травину на землі чорним чорнилом вимальовував, а від Марусини — не було тіні. Тут Марусина зняла хустку свою, світлу в горошок, волосся по плечах розсипала, а волосся ворушиться, наче живе. Відтак ніби вітерицею її підхопило, над дворищем, над хутором понесло, темне чернече вбрання — хмаркою у сяєві місячному. І вже Марусина не являлася Кузьмі у хатці його. І прийшов Кузьма у сад, де вони з Марусиною минулої осені яблука рвали, антонівки жовті і путинки рожевощокі. Кожна гілка тут руки Марусині пам'ятала, і кожна п'ядь землі пам'ятала її ноги босі, стернею поколоті, обшмуглені сухотрав'ям. Цвіли яблуні рясно, був цвіт червоний од сонця призахідного. Але не було Марусини в саду. Приліг Кузьма у куренику, на траву торішню, яка Марусиною пахла, бо востаннє він обнімав тут свою Марусину. Криком кричала душа його до Бога: «Господи, де жонка моя?!» Але мовчав Бог до Кузьми, сина Семирозумового. І забувся Кузьма у сні важкому, передвечірньому. А як очі розплющив, уже ніч була. Вийшов він із куреня очеретяного у сад, місячним сяєвом сповитий. І побачив Кузьма Марусину свою: під яблунею-путинкою вона стояла. Стояла вона під яблунею, з якої Кузьма осені минулої яблука рвав і в фартух її розпростертий кидав. А була Марусина у сорочці довгій, волосся — шовком по плечах розсипане, як першої весільної ночі. І дивилася Марусина на Кузьму свого очима живими, сяйними, як дві зірки на небі. Простяг Кузьма руки свої до Марусини і ступив навстріч. Але згойднувся туман нічний, срібним шитвом од Місяця мережаний, а разом із туманом і Марусина згойднулася та попливла між квітучих яблуневих гілок у небо зоряне… Біг Кузьма навздогінці за маревом тим щасливим, але відпливала Марусина — усе вище й вище. І розтанула біла тінь її у небі нічному. Уже з Місяця-повні дивилася Марусина на Кузьму свого, а Місяць висів незворушно над Пакулем, над Невклею, над світом земним. Перебрів Кузьма сад, перейшов по містку дерев'яному через річку Свидницю, невдовзі і хутір Нестерів проминув. А Місяць усе даленів у небі, над шляхом Чумацьким, наче дражнився з Кузьмою. А Марусина сумно всміхалася з Місяця-повні, лице біле, а брови — як серпи на житі достиглому. І простував Кузьма шляхом Чумацьким, через Крутьки нічні, через село Будище. А як зійшов на гору Собакареву, Місяць над Мрином висів недосяжно, і танув Місяць у млі світанковій, і обличчя Марусини тануло. Відтак не стало Марусини у небі. Сонце над містом зійшло. Се ж довго-предовго була война миколаївська, а тади — война громадянська. Настелили тії войни люду по землі, як льону на ланах, за рікою Невклею. Уже думалося мені, молодьону, що скоро жодної людяки живої на землі не зостанеться. Калі ж сеє усе якось ущухло. Мо', тамочки, угорі, начальники високі сказали одне одному: а ким же ми, начальники, верховодитимемо, як усі видохнуть, хай ще сей народ, що зостався, поживе трохи, калі вже його ані кулі, ані хвороби, ані голодухи не беруть, хай ще йон поживе і розплодиться, а тади далєй убивать будемо. Дак се ж і я вижив якось, і в міліції мринській приліпився, уже ж се коло нової власті, вельми бідової, їздили ми по селах околишніх, недобите мужичче потрошили, зброю шукаючи. Такий нам наказ строгий од вищих властей був. Тади усе з бандами воювали. А бандит — йон одкуль? Босака за глитавку ухопили, хлібець із комори вимели, корівку у продрозверстку забрали, ось йон завтрака уже і в лісі, уже йон і бандит… Дак шукали ми по хатах зброю, і кой-шо, не секрет, до наших рук прилипало. Бабраєшся у скрині чи сундукові бабському, зирк, а тамочки — під сувоєм полотна чи під вузликом із одежиною, на смерть зібраною, — якийсь перстеньок золотий чи сережка зблисне. Як тут собі руки вкоротиш? Людяка є людяка, на якій би службі яна не перебувала. Одна молодичка, із Листвена, і роззіпалася, до самого комісара Дмитра Домонтовича достукалася. Дак знайшли у мене кой-шо, у галіфе зашите… Стружку з мене до кості моєї селянської зняли і з міліції — на викиштель. З міліції вигнали, а в комсомолі я таки зостався. Бо я хоч і молодьон був, а голову на плечах уже тади мав: кой-чим із старшенькими, з командирами дорогими, ділився… Та й не ворог же я — класовий, тади за цим болєй дивилися, за совітську власть був я і руками, і ногами, і усім, чим хочеш. Бо хто я був без совітської власті? Босак був, мужичина репаний, пакулець, а совітська власть людякою мене зробила, з багна пакульського вирвала і на сухіше, тепліше, у город Мрин перенесла. Ну, і відправили мене після того скандалу на господарчу роботу — у театр мринський. Пайки я акторам добував, дрівця там і все інше. І мені, звісно, коло них кой-шо перепадало, не без того, жисть є жисть, як би власті не мінялися, а закон жисті — вічний. Виміняв я за три пайки акторські у виголоднілого героя громадянської войни шкірянку його бойову, ще добренну шкірянку. І картуза шкіряного виміняв у комісарика якогось, зранетого у походах бойових. А галіфе на мені ще міліцейське — жовте, з червоними лампасами. І вже я не «ступтрест», не махорку тобто покурюю, як було у міліції, а покурюю уже папіроски «Сальве»… І тут у господарстві, над яким я вищими начальниками поставлений був, пригода сталася: столяр дерев'яного спирту нажлуктився, піну пустив та й ґиґнув. А до нас на гастроль столичний театр приїхав, столярної роботи додалося. Біжу я уранні на біржу мринську столяра напитувать, коли бачу: наче ж наша, пакульська, людяка — Кузьма Терпило стоїть на майдані Пролетарської диктатури. Стоїть, яко стовп, і в небо зирить. У сорочці полотняній, шовковицею фарбованій, штани сельські, матня до колін, чоботи, правда, на ньому добрі, ялові, але забрьохані, наче щойно із болота Замглай виборсався. А довколо нього, на майдані Пролетарської диктатури, жисть нова вирує. Непмани у колясах на дутих шинах до своїх крамниць поспішають. Комісари на машинах, англійських та німецьких, у буржуїв реквізованих, у губернські канцелярії торохкотять. Уповноважені на ленінські десятки нові міняють керенки та катеринки: «Купуйте, купуйте червінці!» Перекупники підторговують сірниками — мільйон за коробку. Папіросники штовхаються у юрмі з лотками цигарок, розсипних і в коробках: «Кому — «Сальве»? Кому — «Жемчужину Криму»? Кому — «Золоте руно?» Я у жисті тогочасній був — як риба у воді. Давалася мені тая жисть у руки, покуль і не згорів у ній — синім вогнем. Ну, а Кузьма — наче й не од світу сього. Стоїть, як пень старий серед лісу молодого, до сонця жадібного. А ми із Семирозумами, так їх по-вуличному, через вигон проживали, я до матки з батьком у Пакуль навідувався і вже чував, що Кузьмі — у голові повредилося, з любові до жонки-покійниці. А тесля йон — золотий був, про сеє теж усі знали. Проштовхався я ближченько і запитую: «Се-бо ви. дядько Кузьма, чи не ви?» Здригнувся йон, наче тільки-но прокинувся, відповідає глухим голосом: «Наче ж — я…» — «А чого ж ви туточки, серед майдану, стовпом стоїте?» — «Марусину свою виглядаю…» — «Нема, — кажу, — тут вашої Мару сини, у землі давно тітка Марусина, а робота для вас у мене є». Дак йон, покуль артистам увечері виступать, усю роботу плотницьку у театрі поробив. Усе його рук слухалося, не робив, а — співав наче. Я і кажу: «Залишайтеся, дядьку, у нас у театрі, червінцями платитиму і пайок забезпечу». А йон — ні в яку: «У Пакулі мене Марусина моя чекає…» Нагодував я його, посадив у залі, на приставних, щоб виставу подивився, і сам — коло нього. Дивився Кузьма виставу, рота роззявивши, як дитя мале. Наче не актори перед ним на сцені, а жисть справжнецька. А в останній дії — виплив Місяць-повня над сценою, так треба було у виставі тій. Тут Кузьма і затрусився тілом усім: «То — Марусина моя із Місяця на мене дивиться, кличе до себе…» І уже б — на сцену біг, якби я не втримав. Після вистави повів я Кузьму за лаштунки, показав, який то Місяць, яка то Марусина… Обмацав йон обруч дерев'яний, розквецяний фарбами, полотном затягнутий, та як заплаче — натуральними слізьми: «Уся наша жисть земна — тіятри тольки…» Засміявся я, бо не второпав, про що се йон казав тади. Молодьон, зеленяк я був. Аж теперечки виставу жисті своєї, довгої і кривулястої, додивляючись, хоч дещицю слів його утямити можу. Крізь сльози вони були мовлені, бо над долею усього роду людяцького, не тольки над своєю душею плакав син Нестора Семирозума, а сміх мій — дурний був. Та вже мені пізно щось думать і мінять у жисті своїй — зі сцени земної годки кличуть. А якщо тамочки десь, за межею, запитають, як я жисть свою прожив?!. Якщо опіум, як нас навчали, не опіум, а й справді щось є?! Луччей би уже нічого за тою межею, за лаштунками сцени земної, не було, а сама кіпоть і гнилизна… А Кузьма Терпило таки зостався у нас у театрі і робив до пізньої зими. Покуль матка, Уляна Несторка, назад у село його не піддурила. Тіла хлопців, забитих на острові Варяговому, усе ще лежали у березі Невклі, наче колоди, виловлені у прибутній воді, або човни, перевернуті догори обшмугленими об пісок днищами. «І нічого страшного немає в смерті, — уже вкотре за останні місяці подумав Нестірко, зирячи на пакульський берег із баркаса, повного людей військових, бійців вохрівського загону. — Смерть — це революційна справедливість, смерть — це ніж у руках лікаря, хірурга, який відсікає гнійник, аби — порятувати тіло». І про єдине шкодував він: що ці хлопці уже ніколи не усвідомлять неправоти своєї перед радянською владою, бо не побачать на власні очі світлого комуністичного майбутнього. І відчалили баркаси з людьми військовими од пакульського берега, униз по Невклі попливли. І Нестірко — на передньому баркасі, біля командира загону, бо він знав ці місця, знав ріку Невклю, а командир — уперше в Краї, із самого Пітера прибув він із бійцями для нещадної боротьби з місцевим бандитизмом. Був командир весь у шкірі: і картуз, і куртка, і штани — усе з хрому блискучого. Був командир ременями портупеї оперезаний, і саме обличчя, обвітрене, як із хрому, а очі з-під козирка — сталисті, мужні, нещадні очі. Шкіра на командирові грала як жива, непідвладна ні вітрові, ні сонцю, ні кулям. Од командира віяло силою великої ненависті і великої мрії, і солодко серце Нестірка завмирало — від гордощів, що і він не чужий тій силі, силі всесвітнього, переможного пролетаріату. І грізно, кулеметами й дулами гвинтівок до берегів шкірячись, проплив караван суден повз гору Вишневу, повз Глинище і Глеї, Муравщину і луги Страхоліські. Німували, нишкли береги перед силою непереборною. Навіть солов'ї — і ті вщухли, зачаїлися. Піщані, зарослі лозами острівки на річці, розповнілій від прибутної води, безлюдні були, покірні. Лише нижче Муравського озера, на лівому березі, помітили пильні дозорці людину у лозах. Стрелили угору, в трубу жестяну скомандували, щоб до води ішов. Але тікала людина безоглядно у луги муравські, у лозняки рясні. Тоді з наказу командира зататакав кулемет на баркасі, кулі збурили пісок у березі, відтак наздогнали утікача і по траві молодій, ясно-зеленій тіло його розстелили. «Не будем к берегу причаливать из-за одного бандита, — розпорядився командир голосом незворушним. — Пусть воронье с ним разбирается…» І подумки притакнув командирові Нестірко, великій науці боротьби за світле майбутнє людства навчаючись. Сама доля звела його із цим закованим у блискучу шкіру, як у броню, пітерським чекістом. Одна-дві доби біля цієї легендарної людини значили для нього більше, аніж місяці, проведені у мньовській комсомольській комуні. Лише під зиму повітком озброїв юних комунарів гвинтівками й обрізами, відібраними у лісовиків… Летючий комсомольський загін було організовано, коли від банди Вовчаря залишилося саме клоччя, самі недобитки. А до того комунарів більше використовували на мньовському причалі, коли треба було вантажити на баржі викачаний у куркулів хліб. А ще їх перегодовували політграмотою. На політзаняттях у комуні Нестірко нудився. Політграмоту йому передано з кров'ю, від батька-революціонера, розстріляного у мринській в'язниці, від матері, забитої карателями. Політграмота ця — чітка і проста, як бідняцька правда: від того, у кого більше, одібрать і тому, у кого менше, віддать. Бо справедлива — лише рівність, у всьому, а несправедлива — нерівність. Він, звісно, шанує вождів світового пролетаріату, але плетіння словес їхніх лише ускладнюють революцію, гальмують революційну дію. Усе, що треба знати революціонерові, сказано в «Інтернаціоналі»: спершу — зруйнувати, розрушити світ старий — до основ, а на зруйнованому — побудувати світ наш, світ новий, де той, хто був нічим, стане усім. А задля цього — звільнити землю од усякої нечисті. Хто не з нами — хай помре, згине без сліду, угноїть ниву тілом своїм поганим — для нового врожаю. Залізні люди, до яких і він, Нестірко, притулився своєю юною душею, — нові земні боги, їм дозволене усе, що наближає світле майбутнє. Старі боги мають бути повержені. І коли Нестірко озирався з плеса ріки на Пакуль, маківка церкви муляла око, наче скабка. І присягався він подумки той дурман у душах односельчан розвіять навік. І припливли баркаси з людьми військовими у гирло ріки Галиці, де Лютіж. Село настрашено до землі тулилося, спини стріх вгиналися, як у худобини, над якою батіг похвиськує. Але наказав командир узяти заложників — попа, дяка і трьох селян, із багатших. І привели їх до причалу, під дулами гвинтівок, на корму головного баркаса посадили, руки спеленавши. Пообіцяв командир лютізьким начальникам заложників розстріляти, якщо до наступного ранку село зброї не здасть. І поплив караван униз по Невклі, надвечір до мринського причалу пристав. Тут ніч перебули люди військові, спровадивши заложників до в'язниці міської. Ніч видалася тепла, ніжна, зоряна, на луках по той бік Невклі витьохкували солов'ї. А передмістя з нанизаними на вузькі вулички дерев'яними будинками чорним, струпатим лишаєм повзли вздовж берега. На тлі зоряного неба на пагорбах мринських темніли примари церков і давніх соборів. І казав мрійно командир чонівців Нестірку, порипуючи у темряві шкіряним вбранням: «Я тобі, хлопче, трохи заздрю, ти ще — такий юний, ти ще житимеш у світлому майбутньому, яке виросте з крові, нами пролитої. Усі ці міщанські курятники, усю цю релігійну рухлядь ми зметемо з лиця землі залізною рукою пролетаріату, як змели у громадянську класових ворогів. І виростуть на горах цих світлі, тисячоповерхові палаци-велетні для робітників і біднішого селянства. Я бував в Америці, бачив, на що здатні руки людські. А руки, звільнені від буржуйських пут, озброєні передовим класовим ученням, — здатні во сто крат». І слухав Нестірко заворожено. Як казку слухав із вуст баби Уляни, дитиною бувши. І солодка була та казка душі його, і вірив він, що так буде. Уранці рушив караван у зворотну дорогу, назустріч воді прибутній. На причалі у Лютежі чекали на військових начальники сільські, а трохи віддалік — гурт людський. На мокрих дошках причалу лежали три берданки, шабля без піхов заржавіла і штик німецький. «Болєй нічого не змогли зібрать, — виправдовувалися перед командиром чонівців начальники лютізькі. — Хлопці з окружної міліції нас частюка провідують, бо тут їм похватніше, анєй на селах далеких, глухих. Тольки ж поверніть нам людяк наших, бо родаки їхні нас за поли хапають, а без попа і дяка покуль шо ані на сей світ прийти, ані на той світ відчалити». — «Хай із куркулями вашими мринське чека разбирається, — відповів командир. — А нове, комуністичне, людство, яке ми виробляємо сьогодні із старого людського матеріалу, має без попа народжуватися і без попа помирать». І падали слова командира у душу Нестірка зернами стиглими, аби прорости завтра. І поплив караван із військовими угору по Невклі, між берегів притишених, упокорених. Як минали луги нижче озера Муравського, зграя вороння кружеляла над лозами, над тілом учора забитого, на молодій траві розпростертім. Але одвів Нестірко очі од мертвого тіла. Холодні, як у командира чонівців. А як підпливали до берега пакульського, де Нестірко зійти мав, мовив до нього командир так: «Славно мы с тобой, парень, речушку вашу огненным утюжком проутюжили. Никогда здесь больше ни одна вошь хохляцкая не заворушится. И помни, возвращаясь в деревню свою дело наше продолжать: лучшее слово, обращенное к врагу мирового пролетариата, — пуля свинцовая. Мы истребляем не отдельную личность, а истребляем буржуазию и прихлебателей ее как класс. И не забывай указание товариша Ленина: каждый член нашей партии является агентом Чека. Хотя ты еще комсомолец, но вскоре, верю, большевиком будешь!» І дістав командир із кишені шкіряної куртки браунінг, Нестіркові простяг: «Тебе, за помощь чекистам. Ты — человек наш, железный человек. Оружие — у боях мною добыто и у боях испытано. Бей контрреволюционную сволочь, как собак бешеных. Не верь, что гражданская война окончилась, гражданская война — только начинается…» Спалахнуло рум'янцем лице Нестірка, вдячного за довіру. І присягався він подумки всього себе віддати розбудові нового світу, не жаліючи задля великої мети ні свого життя, ні життя чужого. Сховав він благовійно подарунок командира чонівців до внутрішньої кишені куртки, із шинельного сукна у комуні пошитої, до серця притис, що билося чітко і впевнено, наче залізний мотор. І ступив Нестірко із сходнів на беріг пакульський, твердо, владно ступив, наче на землю, ним завойовану. Сходні скреготнули об край судна, баркас одплив, і скоро караван зник за кручами. А Нестірко рушив гористою вулицею ходою господаря, а не гостя. На село своє, що Пакулем звалося, дивився він, як гончар на глину. Глиною був людський матеріал, який належало йому розім'яти, добряче вимісити, аби ліпити з нього людей нових для світу нового. А я тади над Невклею, на городищі, у діда свого проживав. Батько й матка мої од тифу померли, у вісімнадцятім годі, а нас трійко зосталося, дак родаки порозбирали. Мені з городища видко було, як караван суден, з яких тими днями хлопців на острові постріляно було, із пониззя приплив, і Нестірко, онук Нестора Семирозума, на беріг зійшов. А се його довго якось у селі не було видко. У Мньові йон, казали, у комунарському загоні розуму набирався. І хоч я — одногодок із Нестірком, а дивився на нього як на старшого. Умів йон себе подать перед очі людяцькі. Хода у нього уже тади була комісарська, і постава, і погляд владний. Глянув йон на мене через тин — як припечатав — і каже: «Повернувся я до Пакуля, аби комсомол організовувать для утвердження жисті нової, світлої. Маю на те мандата од окружкому. Підеш до нас?» А я, правда, болєй про свою лічну жисть молодую думав, світле майбутнє світового пролетаріату мені не вельми свербіло. І, мо', яно гак було б і луччей, якби кожен про себе дбав, а не про людство, менше горя у світі людьми плодилося б. Не в комсомол я, за Нестірком, побіг, а прилаштувався на пароплав, кочегаром, тади приліпився на судноремонтний завод, мринський, у ливарний цех. Важченна робота, горшки з розплавленим металом удвох із напарником носили, розливали у форми, було, що і руки попухнуть. Але мені — наравилося, і платили непогано, уже червінці з'явилися. Так я свою стежку у жисть протоптав, хоч і робив увесь вік тяжко, зате — скількох пережив, ой скількох!.. Бо політики цурався — таку я собі постанову прийняв, на усі годки мої, ще молодьоном бувши. А Бомба, що через вуличку од діда мого проживав, той як уздрів Нестірка, так і погойдався за ним, як сліпий за поводирем. А Бомба один час був у банді Вовчаря, тади якось перекинувся од них, продав із потрохами, і вже — у караульному загоні. Якось ми з дідом моїм із риболовлі серед ночі повернулися, я сітку на тину розвішував. Коли се біжить вулицею Бомба: «Сховай мене, бо — уб'ють!» А у нас у шелюзі, за землянкою, яку ми з дідом на пожежищі викопали, старий погріб був, лядою з лози накритий. Я бігма його у шелюгу тую, ляду підняв: «Лізь!» Йон сховався, а я знову із сіткою вожуся. Коли ж чухрають троє вуличкою, недавні дружки його по банді: «Бомба тут не пробігав?» — «Хтось пробіг, туди, до Невклі, а одкуль я знаю — хто?» — кажу. Потім Бомба в активістах ходив, галіфетчиком став, і в колгоспі один час головував, того ж Нестірка сковирнувши, але приступу до нього уже не було мені. Сестру мою йон вигнав із батькової хати і за три колоски у голодний год до тюрми спровадив. Прийшов я в село, до його пам'яті куриної постукався: «Я ж тебе колися пожалів, жисть твою молоду порятував, пожалій тепер ти сестру мою». А Бомба рило своє розпасене одвернув, наче й не до нього, наче уперше мене бачить і чує. Люди з голодухи мерли, як мухи, а яни, галіфетчики, по колгоспних коморах об'їдалися і обпивалися на дармовицю. Коли ж се у тридцять сьомому, чую, і Бомбу до «чорного ворона» подсадили, і не тольки Бомбу, а й багатьох таких, як йон. Тепер на Сталіна бочку котять, а я щитаю, що Сталін — не дурний був, правильно робив: салом обріс, пузце наїв — давай, хлопче, в Сибір, на лісоповал, народні харчі одроблять… Дак сей Бомба як пішов за Нестірком того дня. коли той, онук Семирозумів у селі об'явився, так і не відставав уже од нього, аж до матінки-тайги сибірської, десь там яни обоє, гомонять, і здохли… До земельки труд треба прикладать, і до нинішнього дня воно так. Хто робив, той і мав, закон жисті тодішньої. А були й тади такі, що йому легшей украсти, анєй приробить, се уже в крові у нього, од кодла його. У заворуху тую, громадянську, як розтягли економію, присилає баронеса посланців своїх у Пакуль: «Платіть, бо німців накличу». Громада наша зібралася, розкидали — по сімдесят п'ять рубчиків на двір вийшло. А хто не буде платити, скотину заберемо, кажуть. Я корівку на базар одвів, сплатив своє. Гроші були у зборні, у скрині залізній. Стерегли скриню десятники. Дак прийшло уночі, обох сторожів пов'язало, грошики, що для баронеси зібрали, позичило навік, разом із скринею залізною. Німці другодні приїхали, а грошиків — нема. «Хто стеріг?!» Оті й оті. «Невже ви не пізнали, хто вас в'язав?» — запитують. «Ні, не пізнали». А був серед тих сторожів дід Деркач. Дак німці діда — на колоду та як ударять гумовим батогом — штани з нього полетіли і кров бризнула. Дід і признався: «Цмокало в'язав». Пішли до Цмокала, а той побачив, що уже до нього у двір заходять, під піч заліз і стрелив з нагана сам у себе. Знав, що громада сільська не помилує, до смерті замучить, тади, хоч і заворуха, а злодіїв не жалували. Та й німці — вони строгість любили. І ось синок його єдиний, Ільком звали, на дворищі за хазяїна зостався. Земельки у них трохи було, і доброї земельки, тольки роби і радій плодам рук своїх. А робить — не хочеться. Ось через якийсь годик, уже сеє все трохи стихло, дивлюся — і молодого Цмокала, Ілька, по селу водять, із курми краденими на грудях. А се у них, у Цмокалів, усе кодло такеє було, одвіку, з коліна в коліно, і ніяка власть нічого не поміняє, бо од переміни власті у таких людяк тольки шкіра кольором міняється, а не нутро, не душа. Дак і Цмокало, Ілько, того дня за Нестірком, сином Оксани і Устима, покійних давно, побіг без оглядки. І був рукою Нестірка у всіх його вигадках на горе людям, хоч сам Нестірко вірив, що — на радість, як не теперішню, то — майбутню. А яно бач як получилося: річки крові людської пролили та і — тпру-у-у, приїхали, далєй нема куди їхать… Дак добре, що Нестірко так із більмами на очах і згинув десь у Сибірах, до останнього вірячи у рай земний, комунний. А сей, Ілько, прожив при новій власті у теплі й добрі, як глист у гівні, звиняйте, смоктав із спільного корита увесь свій вік та й досюль смокче. Сперва, як тую комуну свою яни організували, Ілько усе коло казана із ложкою великою терся, начпостачу був, як по-теперішньому, по-грамотному. Познєй, як уже сії колгоспи зробилися, у добре галіфе йон уліз і вже не вилазив ніколи. За німця, уже у цю війну, і то в громадському дворі бригадирував. А в колгоспі — то завгоспом, то комірником, то комірником, то завгоспом, і так — до глибокої старості. І добра йому потяжка була увесь його вік: скольки живе, стольки й краде. Але усі уже в Пакулі на сеє дивилися і дивляться крізь пальці, бо усі потроху з колгоспу тягли і тягнуть, така жисть настала: не вкрадеш — не проживеш. Уже сяя черва душу людяцьку роз'їла, уже народ розпаскудився до краю, усі цмокалами поробилися, і так тепер довго буде, мо', й до кінця світу. Бо сяя черва в душі, сяя сажа на совісті людяцькій нічим не виводиться. Ось який огонь сажний запалив у Пакулі Нестірко, онук Нестора Семирозума. А хотів йон, звісно, як луччей, для людей хотів, тольки ж і тут лукавий посміявся: не від Бога огонь той був, а від Сатани, і не рай у Краї нашому, у Пакулі стражденному, сотворився, а пекло пеклом. Простували Нестірко з Бомбою та Ільком Цмокалом через село, як через пустелю безлюдну. Передував Нестірко, розгонисто, цибато, а Бомба та Цмокало з боків — підскоком дрібним, ледве встигаючи за ватагом своїм. І підійшли вони до підніжжя гори, на пласкому верховинні якої — пакульська церква. Височіла церква пакульська триверхо у небі весняному, блакитному, наче три тополі, що кронами сплелися, наче птах крилатий, на якім душі людські од земних горювань до інших, щасливіших, світів злітають. А на дзвіниці похоронно дзвони гули. Бліде обличчя Нестіркове пересмикнулося нервово, червоними плямами взялося. І мовив він до товаришів своїх, а ті — згідно підтакнули: «Ось — ворон хижий на нами крила розпростер і кряче зловісне, але скоро ми йому крила вкоротимо!» І пішли вони вулицею крутою на гору, повз церкву пакульську. У церкві отець Олександр одспівував хлопців лісових, постріляних на Варяговім острові. Сім трун стояло біля вівтаря, як сім ран кривавих на тілі Пакуля. А навколо церкви, під липами люд пакульський гуртився, бо вже труни мали виносити. І мовчки люди пакульські на Нестірка з Бомбою та Цмокалом із церковища дивилися, і не було в очах їхніх зичливості, але й злості не було. Так зирять на небо, темними тучами затягнене, що обіцяють зливу страшну чи сніговицю велику, зирять і головами скрушно похитують, бо сеє все — не від людей залежить, а від сил невідомих, незнаних, невмолимих. Тут винесли з церкви труну із тілом Козубела, і матір його слідом попід руки вивели, бо вже не тримали ноги її, так за сином, одинцем своїм, побивалася. Ще на Великдень святий Козубел із бубном навколо батюшки, що паски кропив, витанцьовував, блазнюючи, а сьогодні у труні дерев'яній непорушне лежить, руки на грудях склавши, і сира земля на Вишневій горі уже скучає за тілом його. А як звели з паперті матір Козубела, підняла очі вона, од горя великого нетямні, і побачила Нестірка, що церковище проминав ходою рішучою, а Бомба з Цмокалом — обабіч його. І де сила взялася у тілі її виплаканім, вижуренім. З рук родичів своїх вона шарпонулася і на дорогу, до Нестірка кинулась: — Се ти, проклятущий, синочка мого ненаглядного убив! Зробилися пальці рук її, од роботи чорних, наче кігті серпаті, і була б вчепилася жінка в Нестірка, але люди зупинили, на плечах обвиснувши. Упала Козубелиха на коліна перед Нестірком, онуком Нестора Семирозума, безсило билася головою у хустці чорній, жалобній об суху, втоптану землю: — Щоб тебе, проклятенного, земля не прийняла! Щоб ти дєтками своїми не натішився, як я — синочком своїм єдиним! Щоби здох ти, яко пес, серед дороги пустельної, у муках страшних, а вороння щоб очі твої випило, а звірина лісова щоб кості твої розтягла на усі чотири сторони!.. Дак сеє усе і справдилося, як вона Нестірку побажала. Наче лінію жисті його проорала. Бо є часина, коли слово жорстоке, із вуст гнівних вихопившись, потік днів та років пронизує і в будуччині збувається, людяцькую долю припечатавши. А се, мабуть, була часина тая… Німіли люди пакульські навколо, страшними прокляттями з вуст Козубелихи вражені. І тихо зробилося біля церкви, і чуть було, як сонячне колесо, поскрипуючи в осі золотій, котить по небу весняному. Розквітли малиново ружі на блідих щоках Нестірка, і мовив він по хвилі гніткій до матері Козубела, що, мертвий, у труні лежав: — Не тямите ви, тітко, себе, усе теє гомонячи. Ще у свідомості вашій не розвидніло, ще у голові вашій, задурманеній класовим рабством віковим, потемки непроглядні. Якби інакше було, не плакали б ви за сином своїм, пагоном жисті учорашньої, а раділи б, що одним ворогом класовим вимріяної прогресивним людством червоної комуни на землі нашій поменшало. Бур'яном був син ваш на полі пролетарському, і правильно зробили славні чекісти, що той бур'ян залізною рукою вирвали!.. І обминув Нестірко жінку, як сухий корч обминають, і чалі пішов, і товариші його — за ним. І не було у душі І Іестірка співчуття до горя материнського, ані жалощів чи сумнівів не було, лише вірою у світле майбутнє оновленого людства очі палали. А як зійшли вони вулицею на шпиль гори Воронової, зупинився Нестірко, онук Нестора Семирозума. Звідси Пакуль увесь видко було, наче на долоні Нестірка він лежав, і Гора, і Низ, Невклею оперезаний. І казав Нестірко захоплено до супутників своїх: — Мине літ небагато, і не стане Пакуля сього, захланного, учорашнього, а буде Пакуль — новий. Виростуть білі палаци на землі оновленій, і житимуть у тих палацах щасливо бідаки нинішні, і кожен день для них буде празником, а буднів — не буде. І не знатимуть вони, що таке — праця тяжка, у поті кривавому, бо усе чисто машини за них робитимуть — і у полі, і вдома. І не знатимуть вони, що таке сварка чи заздрість, бо усі будуть рівні, як сірники у коробці чи цеглини у підмурівку. І смерті яни не знатимуть, а житимуть вічно, бо уже науки пролетарські до такого доходять: замість серця буде у людяк нових мотор із заліза, який не ржавіє і не зношується ніколи. А розпочнемо ми з вами будувать жисть нову у Пакулі із комуни. А назвемо комуну «Світле майбутнє». Маючи на думці Землю Горіхову, про яку казав людям ще дід мій Нестор Семирозум, а інший великий пакулець Григорій Латка шукав її у світах далеких. Ми ж той рай земний, бідняцьким людом вимріяний, на оцих ось шпилях власними руками вимуруємо. Долаючи нещадно опір несвідомості і темноти народної. Якщо треба буде когось поставити до стінки, поставимо і до стінки, рука наша не здригнеться і серця наші не знатимуть жалості — в ім'я світлого майбутнього. Людяки тутешні, закорузлі у пережитках старого світу, — лише глина, яку треба м'яти і м'яти, аби годилася для цеглин у підмурівок будови комунної. Як був я в комуні комсомольській, у городі Мньові, читали нам розказ про Данька, героя бідняцького, що люд свій вивів із болота пережитків на рятівний беріг нового життя. А що люд — дурний, темний, — дороги перед себе не бачив, Данько серце своє із грудей вирвав. І палало серце його вогнем невгасимим, покуль і день новий не настав… І одвів руку свою Нестірко од грудей, над собою підняв, і горіло серце його червоно у небі, на долоні випростаній, яскравіше, аніж сонце весняне горіло… Дак бачило сеє людяк багато, на Горі і по Низу, і хто коло церкви стояв — бачив. Кривавим вогнем серце Нестірка Волохача палало у руці його, над селом Пакулем, а позем од того вогню стелилася довкола туманом, у спалахах, наче в блискавках, червоних. І хрестилися люди старі, кажучи, що вогонь той — од Диявола, а не від Бога, позаяк яскравіший од сонечка святого йон. І схожий став той день у Пакулі на ніч загравну, як перед кінцем світу сього. А Бомба та Цмокало спужалися того вогню, відступили від товариша свого, п'яти намилили, щоб тікать світ за очі. Бо жарини вогню з долоні Нестірка скрапували, так яни потім розказували, і землю суху під ногами плавили, наче віск. Тади засміявся Нестірко сміхом холодним і серце своє у груди сховав: «Хоч ви, хлапаки, пішли за мною, як вівці за пастухом, а ще ваші очі од сяєва віри нової, комуністичної, сліпнуть, ще ви свідомістю своєю куці…» Дак згадували люди пакульські, покуль вогонь той над селом горів, Нестора Семирозума, який віщував у часи давні: «Загориться сяєво криваве у руці людяцькій, яскравіше од сонця буде яно, і землю усю вогнем обпалить». Аж так яно і сталося у роки прийдешні. Але ще був світ, і був Край, і Пакуль у Краї був. І зійшли Нестірко, Бомба та Цмокало з гори Воронової і вигон проминали. А на вигоні пасла вівці Вівдя Чотирусова, що її батьки од тифу померли, а Колумбети до себе взяли, за наймичку коло худоби. Сиділа вона на камені, сонцем зігрітому, а босі ноги подолом полотняної спідниці кутала, бо хоч і весна, а земля ще була холодна. І була Вівдя з лиця бліденька. захарчована — звісно, як сироті убогій у чужих людей живеться. Зупинився Нестірко біля Вівді, на руки її узяв. І мовив Нестірко до товаришів своїх: «Ось для неї, для таких, як яна, а не для себе світле майбутнє ми будуватимемо!» І закивали згідно головами Бомба та Цмокало. Дак кивать яни кивали, а болєй для себе теє світле майбутнє будували, анєй для Вівді. Бо як зосталася Вівдя послі війни із п'ятьма дєтками малими у курнику над яром, нікому яна не треба була, ще й Цмокало щоночі за облігайки у контору тягав і душу з неї витрясав, голодної, колгоспною роботою замученої. А в самого пика — як не репне. І так — усю жисть його довгу. А Нестірка Вівдя Чотирусова добрим словом згадувала, докуль і жила. Йон, каже було, од Сибірів мене порятував. А як Нестірко порятував Вівдю, се я знаю, бо на моїх очах, ще я молодайкою була. Як сказали людям, що не слід богам учорашнім молитися, а тольки — богам мовим, поводирям жисті сеї вже, церкву пакульську розкасирували. Нас трьох, ще Марфа Богуля була з нами, Нестірко поставив богам, на стінах мальованим, лиця замазувать. Тички такі довжелезні нам видали, із квачами на кінцях, і бочку з вапном серед церкви поставили. Ми квачі тії у вапно вмочали і, прости, Боже, мене, грішну, по образах, по стінах мальованих водили, очі святим заквецювали, аби не дивилися докірливо на людяк нинішніх, і лиця їхні, і одєв. А того Бога, що на самім склепінні, того Бога наші тички не діставали. І зирив йон на нас строго, осудливо, аж скумасно нам робилося у дивному світлі очей Його. «Покарає йон нас, ой, покарає, дєвки!» — казала я подружкам своїм. Дак і покарав: палець великий мені вапном роз'їло, гній завівся, довго я з тим пальцем мучилася, ще й досі йон болить ночами безсонними, як стану я колишнє згадувать. А у Марфи та Вівді чоловіки їхні з війни не вернулися, дєток посиротили. Хоч, чим довшей живу на світі, усе частєй думаю головою своєю дурною: а як же яно усе теє без згоди Його мовчазної могло на землі нашій творитися? Пастух і той скотини у шкоду не пустить, на кручу стрімку не пожене. Бо знає, що скотина — нерозумна і норовиста, хвилиною живе, нутром своїм керується, а не умом. Або не всесильний, Йон, Бог, або давно на нас, людяк, мурахів земних, рукою махнув: що хочете, те й робіть, а я вас за вчинене вами карать буду. Дак замазали ми очі богам небесним, потомилися, сіли перепочить. Калі дивимося, а двері вівтаря не замкнені, ниточка на них, папірчина довга і кружечок із сургуча на папірчині. Ну, Вівдя серед нас найбідовіша, по наймах виросла, і зірвала яна тую печатку сургучеву: «Давайте-но, дєвки, зазирнемо, що яно там». Зазирнули. Аж тамочки ікона красивенна стоїть, Богоматір із янголятами, і книги божественні коло неї, і чаша срібна, і кадила. А очі Богоматері на іконі тій красивенній аж наче сльозяться. Дак Вівдя і каже: «А що, дєвки, як ми сюю ікону переховаємо? Бо і її Громницький постеле собі під ноги. А краса ж, краса несусвітня, за серце хапає». І тольки яна сеє сказала, аж Нестірко — через поріг. А йон уже з Біломорки вернувся і знову у почоті був, при владі сільській, ще не забрав його «воронок». Дак Нестірко через поріг та як гримне до нас: «Хто печать сургучеву зірвав?» Вівдя і призналася. Глянув йон на Вівдю оком зизим та й мовить по хвилі: «Щастя твоє, що се — ти, що я тебе, малу, на руках тримав, світле майбутнє, хмільний од жисті нової, обіцяючи. Аби се інший хто, поїхав би йон у тайгу ведмедів пасти…» І опечатав йон знову двері вівтаря. А другодні усе теє із церкви вивезли, і зникла ікона Богоматері, у давнє врем'я мандрівним богомазом мальована, без сліду. І осиротів Пакуль наш на віки вічні. Кузьма знову удома не ночував, і тривожилася Уляна. І вранці він не прийшов. Бродив Кузьма полями-лісами околишніми, Марусину свою, покійну давно, шукаючи. Люди усяке балакали, але знала Уляна — це у нього од любові великої, не від хворості. І замовляла, і вишіптувала, і травами відпоювала сина, але безсилі були чари і знаття Улянині перед силою любові. Тепер бачила: тільки час і течія життєва порятують Кузьму. День видався ясний, погожий, наче писанка, день, а в церкві дзвони сумно гули: хлопців, побитих на Варяговім острові, хоронили сьогодні. Не пішла до церкви Уляна: не було на кого діток залишити. Втім, і з виводком дитячим пішла б, але що вона людям пакульським, матерям і батькам загиблих, скаже? Може, і мовчатимуть вони, нова влада, сувора вельми, язики людям уже стриножила, але очима — пектимуть. Це ж її Нестірко хлопцям з острова Варягового допоміг на той світ піти. Які вони не були, тії воякі лісні, як не впеклися самим пакульцям ненавистю невгасимою і розбоєм нестримним, а для батька з матір'ю, для родаків їх ніх — кровиця рідна, дорога. І гули дзвони тяжко, наче по ній, по Уляні, гули вони, по Нестіркові, її онукові, бо руки його в крові. По Кузьмі, синові її, дзвони гули, бо й він ролю судді на себе узяв, Демидові Волохачу голову його безпутну одтявши. Гули дзвони по людові Краю, що, пута нові відчувши, рвав їх, не маючи уже доста сил на те дійство. Сонце викочувалося все вище, уже над шпилем гори Крукової велетенською свічою палало воно, а в душі Уляниній — не розвиднювалося. Навпаки, тривожилася душа усе більше, наче перед сонячним затемненням. Ніби туча безкрая, оболоко чорне на село сунуло з боку Невклі, і все ближче та ближче. Відчуття сили, чужої, ворожої усьому живому, було таке гостре, таке реальне, що Уляна місця собі не знаходила, проклинала той день, ту мить, коли дання його прийняла від Нестора, Семирозумом прозваного, бо тяжко було те дання увесь вік у собі носити. А потім вогонь сліпуче, яскравіше від сонця спалахнув на Холодній горі. Наче косою по тілу живому, по серцю Уляниному різонув той вогонь: мертвий він був, горе обіцяв він Пакулю, а не радість і тепло, як вогонь сонця небесного. І молилася Уляна, до Бога покликуючи і до Нестора Семирозума, аби біду велику од Пакуля одвели. Бо се ж яна, Уляна Несторка, у душі своїй читала, як у Книзі, що і як яно буде в прийдешньому, і гнітило Уляну знаття її, бо луччей людяці земній не знать, що день завтрашній обіцяє. А тоді вийшло троє людей із-за двору Коршакового, і на вигон сільський ступили вони. І впізнала Уляна онука свого Несторка, і Бомбу та Цмокала з ним. І ніби туча непроглядна вигон обійняла і лягла тінь од неї на хутір Семирозумів. Дивувалася Уляна, яку велику силу — чужу, жорстоку, онук її, Нестірко, промінить. Бо досі, поки не був він у Мньові, у комуні комсомольській, не відчувала за ним такого. Хоч і знала норов його. Ще дитям був, а вже нуртувала у ньому кров батька його Устина, сина Мартинового, кодло, Вовками прозване в селі, нагадувало про себе. І як ішли Нестірко з Бомбою та Цмокалом через вигон, до хутора наближаючись, вовк у шелюзі на горі Круковій завив. Дивне було виття те вовче серед білого дня. І подумала Уляна сумно: «Се кодло Мартина Вовчаря так привічає онука мого, се кров їхня родну кровицю чує…» І стояла вона з дитям своїм, од комісара нажитим, на руках, на узгір'ї, серед дворища свого, гостей піджидала. Застиг Нестірко як укопаний, хвіртку причинивши, бо сила його недобра перед Уляниною добротою в'янула. І мовив він стишеним голосом: «Се я, бабусю, до хати вертаюся, щоб жить». І запитала Уляна строго: «Що за вогонь запалив був ти над Пакулем нашим, на горі? Злий той вогонь, хлопче. Багато люду пакульського у ньому згорить, і ти сам — із ними. Се мені так душа віщує». Засміявся Нестірко силувано: «Живете ви, бабусю, днем учорашнім, темним днем. Душа ні про що не може віщувати, бо немає душі у людині, її попи видумали, а є в людині лише розум бунтівничий і мотор — серце є. А вогонь, мною запалений, — вогонь жисті нової, революцією розбудженої, і розвиднюватиметься од нього усім людям бідним, що господарями жисті стають». — «Я своє сказала, а ти — як знаєш. Чому буть, що записано у Книзі часу, того нікому уже не відвернути, се правда, а ви — тольки ляльки безвільні в руках Злого Духа. Про усе сеє знав ще дід твій Нестор Семирозум, і знаття вкоротило дні його земні, боліли йому болі людяків прийдешніх. І як узяв він тебе, немовля ще, з рук матері твоєї мертвої, уже йон знав, що не на добро чинить, а зло у світі примножує. Але усе ще надіявся йон, що у душі твоїй скаламученій добро над злом верховодитиме. І тобі, хлопче, тепер вибирати між добром і злом, що сіяти на землі нашій змученій. Для того Бог людям волю і серце дав. Я — сказала, а ти — думай…» — сумно зітхнула Уляна. І запросила вона онука з товаришами його до столу, поснідати. А як сиділи вони за столом, Нестірко усе плечима широкими поводив, неначе мерзнув, і зукоса на іконостас на покуті зиркав. Відтак ложку відклав він і мовив до Уляни: «Що се ви, бабусю, богами учорашнього дня усю хату обвішали, хоч нова жисть уже настала. Втелющуються яни вирлатими очима з дощок своїх, наче кожну ложку, до рота піднесену, рахують. Давно по тих дошках мальованих піч скучає…» Спохмурніла Уляна Несторка і відповіла сердито: «Не ложки боги рахують, а душу тобі печуть, у душу твою скаламучену зазираючи. Молилися мої діди-прадіди богам сим і я — молитимуся, яка б жисть не настала. Бо людина людиною залишається, на всі часи, а власть — се тольки паморозь на шибці вікна, сонечко пригріє — і розтане вона без сліду. Очі святих з ікон для тих мулькі, у кого Злий Дух вселився і господарює, як у себе вдома. А у кого в душі мир, та злагода, та добрість, для того вони — як весняна теплинь для земельки…» І пересів Нестірко на край столу, спиною до іконостаса, і так він доснідував, ї запеклася сльоза в очах Уляниних, бо вона душу онука свого наскрізь бачила. Дак недовго і проживав у неї Нестірко, а перебрався йон у боковушку, до клубу сільського, тамочки днював і ночував, нову жисть, що увірував у неї, як у царство небесне, у Пакулі вибудовуючи. А як зліпив йон комуну тую у колишньому панському помісті, була йому комуна і за жонку, і за облюбницю, і за господиню. Тади комуна розбіглася, і знов йон зостався один, як вовк… Як у воду дивилася Уляна щодо Кузьми свого, а мо', — і дивилася. Тольки врем'я могло вилікувати Кузьму, сина її, од скабки болісної у серці. З весни до осені пізньої столярував йон у тіятрах мринських, а під зиму — додому вернувся, і вже не упізнать було. Дак мало хто сеє знає, а я — знаю. Прийшла до мене Уляна Несторка, а я їй небогою доводжуся, сестри її двоюрідної дочка. Прийшла до мене Уляна, се уже на заході літа, се уже ми оджнивували і картопельку викопали, прийшла і гомонить: «Ти, небого, із жонкою Сави Малахи, покійного давно, подружуєш. Зроби так, аби ви удвох до базару у Мрин чеберяли. А через хутір ідучи, і мене в напарниці покличете. Бо давненько я Кузьми свого не провідувала, усе нема коли за роботою та дєтвою…» Ну, у мене розум — не куриний, я усе туточки і пойняла. І зробила я так, як вона просила. А Наталочка, жонка Сави, замученого лісовиками, красивенна була, і блюла себе, хоч і вдова, як незайманка. Вихвостівські дєвки на вроду у всьому Краї славляться, і роботайли справні, а Сава її із Вихвостова привів. І осьдечки бредемо ми у Мрин, утрьох уже, і Уляна гомонку нашу усе на Кузьму свого навертає, як йому господиня потрібна і матір для діток його. А в Наталочки од Сави одне дитятко вродилося, уже без нього, синок підростав. Се уже йому було, мо, годика два. І нахваляє Уляна Кузьму свого, і се — без брехні: і роботайло йон добрий, і майстер на всі руки, і норовом — пошукать такого. Бачу — задумалася Наталка. Скольки ми там базарювали, скупилися трохи, а тади — до Кузьми, у тіятри. У нього там комірка була, верстак столярний у комірці, мо', і спав на тому верстакові. Дак Кузьма і Наталка наче і не бачать одне одного, хіба що котре з них на іншого з-під брів очима стрельне. Сама Уляна гомонить, та я слово-півслова докину: про погоду, про дєток, про дороговизну у місті, про червінці нові і усяке таке, житейське. А іскра між ними. Кузьмою та Наталкою, пролетіла, що пролетіла, то пролетіла. Уже Кузьма іде нас проводжать, аж за Мрин, на гору Собакареву. Хіба б заради нас із Уляною плівся йон у таку далечінь? Тади став на горі Собакаревій прощатися та й каже: «Приплетуся я на храм додому, давно дєток своїх не бачив…» Ну, гадкую собі, дєтки дєтками, не вельми ти про них думав, як за Марусиною, мертвою уже, побивався, а прителіпаєш ти у Пакуль — до Наталки. Прийшов йон на храм, у церкві пакульській стояв, ще у церкві нашій правилося, ще Нестірко пакульського батюшку не спровадив до білих ведмедів. І Наталка — у бабинці, серед жінок. Повиходили се із церкви, бачу — уже Кузьма біля Наталочки. Наталка — із синком своїм на руках, і коло Кузьми — троє дєток його. А Уляна, дивлюся, тольки здаля зиркає на них, не підходить. Далєй — бочком, бочком, додому потеліпала, на хутір свій. Розумака яна велика, тітка моя, знала, що яблукові треба дать дозріти. Ось уже Кузьма не на хутір простує, а з Наталкою і чередою дєтви — на Низ, де Малахове дворище. Я на церковищі довго стояла і милувалася ними обома. Наталка — красивенна з лиця і статна, молода ще ж. Та й Кузьма — хоч і висмоктаний годками та жистю трудною, сивий весь, а ще — козарлюга добрий. І в дєтві яни — як у квітах. Ну, думаю, легшей буде Марусині покійній у землі лежать, будуть її дєтки нагодовані і доглянуті, бо Наталочка — серцем чула і до дєтви скосирна, се усі ми у Пакулі знали. І була мла, а більш нічого не було навколо. Ні землі, ні неба над землею. Легкі морози уже підкували стежку, ковзку, бо хрускуватою памороззю вистелену. Уже пахло снігом, але ще не випав сніг. І сходив Кузьма, син Семирозума, на гору Крукову, тяжко сходив, бо уже — не сімнадцять літ йому, як було колись. А здавалося, що знову життя своє розпочинає спочатку. Сходив на гору Крукову, бо уже не голова Вовчарьова у закривавленім мішку снилася йому ночами, і не Марусина в білій, з місячного світла зітканій сорочці, не Марусина, яка із світу мертвих до світу живих стукалася, а снився ночами біля Наталочки млин на горі, і слухав Кузьма замріяно, як млин крилами дощатими з вітрами гомонить. А як зійшов Кузьма на шпиль гори Крукової, на млинищі попіл чорним коцом лежав, а в тім попелі окістя жорон, одмитих дощами літніми од сажі, сиротливо біліли. За роки війни та розрухи уже двічі плоди праці його тяжкої на цій горі димом у небеса безслідно спливали. Невже ж і втретє довіриться він часам смутним, працюватиме до кривавих мозолів, а потім хтось чужий, невироблений, прийде і одбере, навіть дяки не склавши, вимріяне і вибудуване ним? А саме таке підказував Кузьмі його тверезий, розсудливий розум. Дурнем він буде останнім, легковірним безголовцем, якщо знову вбиватиметься, з останнього тягнучись, Наталку мордуючи і діток своїх, на оцьому голому, беззахисному перед вітрами і людьми лихими шпилі. Бо усе те — слова: про нову економічну політику, про вільну торгівлю, про справедливий обмін між селом і містом. А за пеленою із нових слів — його родак непогамований, його Нестірко, син бідолашної Оксани і Устима Волохача, полум'яного революціонера, який себе не жалів — у ім'я ідеї, але — і людей не жалів. За усім тим — наган, подарований Нестіркові чекістом, його з каменю холодного витесане обличчя, його фанатично палаючі очі, його віра в насильство, що ним так легко, здається, старий світ зруйнувать і побудувать новий, де той, хто був нічим, стане — усім. Ніщо, навіть громадянська кривавиця, їх не навчило. І нічого для них із часів Устима Волохача не змінилося. Отакі, як Нестірко, а їх нині — легіони, молодих, затятих, злих вовків, породжених лихоліттям, нових земних богів, не зупиняться ні перед чим, аби змолоти своє мливо — із кісток і доль людських. Проте не розумом керується людина у житті земнім, таки — не розумом. Інакше б сиділа вона сидьма склавши руки і — смерті чекала. Бо усе її мурашіння на землі, з погляду тверезого розуму, позбавлене сенсу… Бо уже знав напевно Кузьма, син Семирозума: усупереч думкам своїм, тверезим та розважливим, будуватиме вітряк на шпилі гори Крукової, на попелищі, втретє за вік свій — будуватиме. Продасть теличку, яку привела у придане Наталка, продасть свиненя, що його викохала матір, розкидає хлівець на Наталчинім обійсті, там ще зруб добренний, трохи дощок сухих є на горищі — вистачить на крила. Бо полотняні крила — недовговічні, а якщо уже будувать — то на десятиліття. Його, Кузьми, не буде, а вітряк на горі — буде. Розмовлятиме крильми з часом, а з-під жорна тектиме біле мливо у мішки людям щасливим і ситим. Дай-то, Боже! Усміхнувся печально, стоячи на шпилі гори Крукової, у млі весь, наче уже — в мливі, бо й сам не вірив у намріяне ним. Повернувся до хати, неділя була, усі вдома. Мати — на полу, обліплена дітьми. Почав казати про плани свої. Наталка витерла руки, бо щойно мила посуд, повісила рушника на жердку, біля печі, і лагідно подивилася на чоловіка: — Ти, Кузьма Нестеровичу, хазяїн, тобі і рішать. Жисть наче ж на добріше повертається. Будуть людяки робить коло землі, а не вбивать одне одного, буде земелька родить, буде що й молоти… А мати дивилася з полу печально, очима, наче двома промінчиками сонця, просвічувала. Уляна Несторка усе наперед знала, відчувала. Знала і про те, що це нове життя добром не закінчиться. Знала, бачила, читала в душі, що і син її про це здогадується. І син знав, що мати — знає. Очима вони розмовляли поміж собою, і сумна була розмова їхня, але ніхто в хаті розмови тої не чув. Нарешті мовила Уляна Несторка до сина та невістки: — Робіть, дєтки, як знаєте. У мене трошки грошенят за душею є, люди, яким помогла, оддячили, я — поможу вам. Допоки живеться, треба жить, а не світом нудити. Як воно завтра повернеться, один Бог святий знає достеменно. А млин, якщо збудуєте мозолями своїми, комусь та знадобиться… І сховала Уляна Несторка лице сумне між діток, наче боронилася ними од гнітких думок своїх. І ріс усеньку зиму на шпилі гори Крукової вітряк із рук Кузьминих, а як завесніло — і крила на вітрякові з вітром заговорили. А як дозріли хліба в полях і перші снопи на токах люди обмолотили, перше борошно з мучника побігло у млині Кузьми Терпила, на шпилі гори Крукової. Дак се десь скоро по тому, мо', через зимочку якую, як лісовиків на острові Варяговім постріляно, і дядько мій Левко Жила у село повернувся. Із війська червоного. А був мій дядько сином Антона Жили, що його ще у дев'ятсот п'ятім, як великий розор Пакулю був, у кручі каральники царські свинцем нагодували. Так що дядько Левко заслужений був перед властю уже сею — у другому коліні. І нікого й нічого йон не боявся. От про кого б кіна знімать і книжки прочотні придумувать, нічого б люди не робили тольки б дивилися та читали! Молодьонком безвусим йон громадянську війну почав, у загоні партизанському, у лісах Синявських, а тади пройшов крізь полум'я її наскрізь, як голка крізь шитво. І жодна куля, жоден осколочок його не зачепили, хоч не один раз йон у порожні блимавки смерті заглядав і з жистю молодою подумки прощався. Але іншеє на роду йому написано було, видать. Під Єлисаветградом, розказував, на них налетіла кіннота генерала Шкуро, вони останніми відступали. А дядько тади за вістового у командира полку був. Підвів йон командирові своєму героїчному коня, а сам уже на коні був. А командир був повнотілий, тлустий, підтяжки носив. Як вилазив йон на коня, підтяжки порвалися, і герой війни громадянської заплутався у штанях, не встиг їх натягти. На очах у товаришів бойових біляки зарубали його. А навколо дядька мого і піших ординарців зупинилося аж семеро білих офіцерів. Офіцер вирішив першим Левка Антоновича обеззброїти, бо йон на коні був, А'дядьків карабін був на бойовому взводі. Офіцер руку простяг, дядько покірненько так карабін подає, а сам на курок натиснув. Попав офіцерові у шию, той і упав на сніг. А ординарці і собі — стрілять. Дак тольки командир полку і загинув у тім бойовім епізоді громадянської війни, бо заплутався у власних штанях. Ну, а як сеє усе скінчилося, як потомилися людяки одне одного сікти, мов капусту, дивізію їхню розформували, мо', се уже у годі двадцять третім, якось що — під зиму. У Брянську вони стояли. Вишикували дивізію, парадного марша заграли на повну силу, командир подякував за службу і побажав бійцям здоров'я. І йдіть собі, куди очі бачать. А трьом героям, серед них — і дядько мій, командир вручив направлення до Київського військового училища зв'язку. І поїхали вони, утрьох, попрощавшись із бойовими товаришами своїми. А пересадку, з поїзда на поїзд, випало їм робити на станції Гребінка. Видали їм тамочки по шматочку чорного, як свята земля, хліба. Подивився дядько на той хлібець глевкий, згадав, що в Пакулі землю розділили і його пайка тамочки є (а йому до війська батько мій одписував — трохи грамотний був), подивився, подумав-подумав, та й повернув додому, у Пакуль. «За віщо ж, — душу собі розколупує, — воював я чотири годика, як не за тую земельку?!» А може, то йон так розказував, може, і горілочка йому підсобила станцію призначення у жисті своїй помінять, бо за війну сильно йон розохотився до горілочки, спину не знав. Як приїхав дядько поїздом із Гребінки у Мрин наш, на сьому і підковзнувся. А мав йон револьвера системи «наган», тим наганом його за хоробрість нюиіо сам Троцький нагородив. Тади рядових героїв болєй особистою зброєю нагороджували, орденів було мало, тольки для начальників. Примчав Троцький у прифронтову зону, се червоні відступали, у броньованому, ще царському потягові, трьох панікерів, з-поміж вищеньких. власноруч розстріляв на мітингу, а трьох бійців нагородив, за хоробрість їхню і відданість світовій революції. Дак добрався Левко Жила до Мрина, а там тинявся по базару, роздивляючись, чи нема якої підводи з Пакуля, щоб під'їхать. Ну, і наковтався самогоночки у рядах базарних. І запекла печія у його душі, переможною війною розбурханій: усе, з чим воював, про комуну мріючи, піною непманівською навколо зійшло, торжествувало і скалилося золотими червінцями. Дак став йон, у шинельці своїй та однорогій будьонівці, посеред майдану базарного, і пуляв з нагана, куди очі бачать, над ларьочками та крамничками непманівськими, матюкаючи нову політику. Тут усе сполошилося, набігло міліції, одібрали в Левка Антоновича нагана, тольки кобура та перевісь шкіряна і залишилися на цім. Дак добре, що ні в кого не влучив, його трохи помололи між жорнами міліцейськими та й відпустили — як заслуженого героя війни. Се уже трохи пізніше, як самого Троцького за штани узяли, а на троцькістів полювали, як на звірів, розплатився йон жистю за язик свій довгий, і геройство колишнє не порятувало. Хоч ніяким троцькістом йон і не був ніколи, а язиком п'яним ляпав ускрізь: «Як воювали ми на фронтах громадянської із класовим ворогом, ніхто Сталіна і знати не знав, а вели нас до перемоги світової революції товариш Троцький з товаришем Леніним. Уже, здається, і сил ніяких у нас не було, а виступив товариш Троцький на мітингу — де й сили взялися, рвонули ми в наступ і рубали біляків, наче капусту!» А тади назвати було Троцького товаришем — уже контра і запроданець. Дак Нестірко ж перший і заклав його перед депеушниками, хоч перед тим були — нерозлийвода. Заклав йон дядька мого не для того, аби вислужитися, такого за Нестірком не водилося, а через відданість свою вождеві пролетаріату і біднішого селянства товаришу Сталіну. Правда, і сам невдовзі підковзнувся на слизькій ідейній дорозі… Дак забрали Левка Жилу, бойового дядька мого, серед ночі, аж п’ятеро міліціонерів за ним приїздило, знали, що вояка добрий. Зв'язали руки йому попереду і ноги зв'язали, поклали, наче колоду, на сани та й повезли крізь ніч. Віз його Бомба, комсомолець і активіст, із Нестіркової команди, а навколо — п'ятеро міліціонерів кінних. Дядько у темряві вірьовку на руках перегриз, тади ноги якось розв'язав. А саме Страхолісся минали. Скотився Левко Антонович із саней, до лісу кинувся. А сніги тої зими глибокі упали, легкості ж колишньої уже не було у дядька мого героїчного. Провалився йон у сніг сипучий по груди, тут його міліціонери і розстріляли, наче мішень диктову на стрільбищі. Тольки і прохрипів йон: «У, гади, контра проклята!..» Се уже Бомба розказував батькові, під чарку. І тіло у Мрин повезли. Де там його прикопали, у якій братській могилі, ніхто не знає, та ніхто і не допитувався сильно. Люди тади уже й тіні своєї боялися, добре їм Сталін на язики наступив чобітьми своїми. І залишилося од дядька мого тольки пожовкле фотко часів громадянської війни. Батько довго його на горищі ховав. Уже як Сталін помер і сеє все почало потроху мінятися, уніс у хату і в рамку сімейну за скло притулив. Троє червоноармійців на тому фото. Двоє — з трилінійками між колін, у солдатських шинелях, у ботинках з обмотками, у армійських папахах, а дядько мій, посередині, тримає в руках кавалерійського карабіна, без штика, на плечах — офіцерський бушлат, знятий із якогось біляка рослого, бо — до колін йому, червоний бант на грудях, зірка на будьонівці. А лице — зовсім юне, майже хлоп'яче, в очах усміхнених — наївність і цікавість дитяча до світу сього жорстокого. Народився йон на межі століть, зовсім молодьонком — воював, за червоних, а убили його свої ж таки, червоні, у снігах страхоліських, чи не в годі двадцять сьомому. Батько мій, було, як вип'є добре, заплаче слізьми п'яними, братеника свого згадавши, та й мовить: «Смерть йон сіяв, болєй нічого у жисті не знав і не умів, і для себе смертоньку викохав, виростив…» Сходилися вечорами сільські хлопці та дівчата, що їх Нестірко до комсомолу вписав, сходилися до клубу, що його Народним домом називали, як додому. Розпалював Нестірко грубку у боковушці своїй, де й спав на дощатім тапчані, шинелькою вкрившись. Хлопці самосад курили, смердючий дим у челюсті грубки видихуючи, дівчата лушпинням гарбузового насіння на земляну долівку плювалися. Нестірко читав уголос «Азбуку комунізму» Бухаріна і роз'яснював, що у цій книзі, написаній одним із вождів світового пролетаріату, уся мудрість людства, інших книжок можна і не знати, якщо цю завчити напам'ять. І завчали, по рядках, по сторінках, як діди та батьки їхні — «Отче наш». Якщо приставав хтось новенький до їхнього гурту, вимагали, аби приніс із дому ікону, хоч одненьку, коли ще батьки такі несвідомі, воліють молитися старим богам. Тоді Нестірко діставав сокиру з-під тапчана, здіймав угору руки і казав глумливо: — Гей, ти, божисько! Дивися з неба, як я зараз твій образ нерукотворний, що його стільки поколінь темних людців виціловувало, прагнучи милості твоєї, рубатиму на цурки! Якщо ти справді є, а не вигаданий рабським розумом, зупини мене, зроби сухоруким, убий на місці, зітри на порох, я тебе не боюся!.. Хлопці зосереджено дивилися на сокиру в правиці Нестірка, полум'я, що палахкотіло у грубці, милувалося на себе в лезові і криваво скрапувало на долівку. Дівчата нишкнули по кутках, струсивши лушпиння з подолів. Нестірко ставав коло грубки навколішки, підкладав дровеняку і колов лезом сокири ікону на дрібні, тоненькі тріски. Спершу відколював крильця янголам навколо образа Божого, відтак самих янголів розсікав навпіл, Святу книгу в руках Божих стругав по літерках, а потім цілив сокирою так, щоб тріщини розчахували, випивали очі Христові. Якщо ж ікона траплялася давня, на дошці трухлій, поїденій шашелем, з насолодою хрускав нею об коліно і кидав половинки у жерло грубки. Тоді підводився переможно, величався у відблисках вогню і казав регочучи: — Ну, що мені поробило опудало небесне? Бо його страх людський породив, і тольки. Нема страху у розумах розбуджених революцією людей — нема і примари на небі. Є тольки жисть земна, яку ми в комуні зробимо щасливою і радісною… — А матка моя гомонить, що після смерті з кожного спитається… — несміливо озивалася з кутка ще новенька у їхньому гурті Катерина Нужда. — Хто по совісті жив, чи як… — Дак скажи своїй матці і ви усі знайте: скоро наша, комуністична, наука свідомим представникам пролетаріату і біднішого селянства забезпечить повне безсмертя. А буржуї, імперіалісти і їхні прислужники — вимруть, туди їм І дорога. Світ чистішим стане! І палали очі Нестірка вогнем віри нової, як ікони в грубці. І заходив на вогник до сільської комсомолії Левко Жила, чом роками старший од них був і вже партійним з війни громадянської повернувся. У червонім галіфе він був, у френчі заношенім, з офіцера-біляка на фронті знятім, перевісь шкіряна поверх френча і кобура на ремені. Хоч знали усі в Пакулі — порожня кобура, одібрано у нього нагана міліцією мринською за стрілянину, вчинену на базарі. Заходив напідпитку, бо й не просихав він на пожежні сільській. Була з повіткому вказівка забезпечити партійцю Жилі керівну посаду. І зробили його завідуючим пожежнею, бо ні на що інше він не годився через неграмотність свою і любов до горілки. Мав він тепер воза і конячку вигуляну, бо не так часто в Пакулі тепер горіло, люди господарями на землі стали і тяжко надбане берегли. Тож здавав він конячку обезкінним селянам за пляшку самогону, нахваляючись, що він у такий спосіб забезпечує проведення в селі нової економічної політики: «Калі вже — базар, то хай буде базар: я тобі, ти — мені…» І гасив самогоном вогонь у душі своїй скаламученій, але не гаснув вогонь, ще дужчим, ще пекучішим ставав. І вихлюпувався той вогонь з оповідок його пристрасних про переможні бої на фронтах громадянської у юні душі комсомолят. Вони всотували той вогонь ненаситно, як суха земля — воду, готуючись до скорих битв класових. — Дак, значить, прокотилися ми вогнем революційним по усій Україні, від Брянська до Криму, від Харкова до Варшави, захищаючи владу трудящих. З ким тольки не боролися ми — з німцями-окупантами, з петлюрівцями, гетьманцями, денікінцями, григор'євцями, махновцями, з бандами Марусі, батька Ангела і з усякою іншою контрреволюційною нечистю! — розказував Левко Жила, син Антона Жили, розстріляного каральниками в дев'ятсот п'ятому році. — І котилися б ми далєй хвилею вогняною по усій землі, коли б не наказ вождів пролетаріату товаришів Троцького і Леніна зупинитися, бо ще н
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка