Володимир Бєляєв книга перша



Сторінка8/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.51 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Несподівана зустріч


 

— Дядьку Йване, — перший порушив мовчання Маремуха, — а ви самі не боїтесь, що вас спіймають петлюрівці? Чого ви тут ждете? Тікайте в Жмеринку, вірне слово! — А що в Жмеринці? — посміхнувся Омелюстий. — Як-то що? Там же червоні! — сказав Куниця. — І в Петрограді теж червоні, — відповів Омелюстий, — то що ж, по-вашому, я й туди маю тікати? Краще вже ми Червоній Армії звідси підсобимо. А то як усі звідси побіжать до Жмеринки, то хто ж за Радянську владу з підпілля боротиметься? Правда ж, Мироне? — Гаразд, гаразд, нам із тобою час іти! — ухильно сказав мій батько. Тепер він сидів похмурий, смутний, такий, як завжди. Певне, йому було дуже жаль Сергушина. Помовчавши, батько запропонував: — А чи не скупатися нам у річці? — Звичайно, скупаємося! — погодився Іван. — Поки підійдуть люди з Чорнокозинців, у нас добрих дві години. — А вони до печер не можуть одразу прийти? — спитав батько. — Прийдуть — а ми пішли? — Ні, ні. Я пояснив Прокопові. Він приведе їх до млина, — заспокоїв батька сусід і, звертаючись до нас, запропонував: — Гайда купатися, хлопці! Цілим загоном ми сходимо яром до річки. Вийшовши з лісу, ми підходимо до млинового саду. Він огороджений високим тином. Стрункі сріблясті тополі ростуть у цьому занедбаному саду. Річка тут повернула ліворуч, до млина поміщика Тшилятковського. Крізь гущавину саду чути шум води на млинових колесах. Поскрипують жорна в сірій кам'яній будівлі млина, її стіни видно крізь просвіти в деревах. Там, у запруді, біля млина, ми будемо купатися. Кращого місця для купання не знайти. Дно в запруді чисте, піщане, вода біжить спокійно, а берег гладкий, спадистий, всипаний сухим жовтим піском. Але що це? Якийсь чудний дрібний стукіт долинає до нас згори. Схоже, — хтось б'є палицею по днищу порожнього відра. Захлинаючись, загавкали собаки, схвильовані цим незрозумілим звуком. Невже це барабан б'є там, на горі? Батько з Омелюстим завмерли на місці. Вони прислухаються. Тепер було вже зрозуміло, що це б'ють у найсправжнісінький барабан. І слідом за барабанною тріскотнею з-за невисокої гірки раптом виплив жовто-блакитний петлюрівський прапор. — Петлюри! — кинув мій батько Іванові Омелюстому. Відтак батько одразу нахилився до мене й шепнув: — Ви нас тут не бачили. Зрозуміло? Оська залишається з вами. Простежте, куди вони підуть. — Давай, Мироне, швиденько! — поквапив Омелюстий батька. І одразу, не встигли ми ще зміркувати, в чім річ, батько й сусід перестрибнули через тин млинового саду. Чути було, як зашелестів бур'ян під їхніми швидкими кроками. А ми, покинуті, залишилися на дорозі самі в затінку високого явора. Жовто-блакитний прапор пливе на нас згори. Ми вже розрізняємо офіцера, який іде попереду перед прапором. Слідом за ним, під швидкий дріб барабана, рівно крокують петлюрівці. — Гайда в сад! — вирішив Оська й підбіг до тину. Тепер уже Оська був за командира. Один по одному ми полізли на високий, хиткий тин. Він коливався під нами. Здавалося, от-от хруснуть тонкі, обплетені лозою кілки, і ми полетимо на землю. Але все минулося добре. Один по одному ми пострибали з тину в бур'ян і посідали навпочіпки. Через щілину тину нам добре було видно закурений путівець. Барабан бив зовсім близько. Тільки-но перший загін підійшов до тину, я мало не скрикнув од несподіванки і штовхнув під бік Куницю: — Ну й диваки ми! Та це ж наші гімназичні скаути! Оська швидко підхопився. — Оце-то штука, — сказав він. — Ці ж паничі можуть ненароком полізти в Лисячі печери… — А що в печерах, Осько, що? — заметушився Маремуха. — Не мороч голови! — суворо сказав мій брат і одразу ж підбіг до стрункої сріблястої тополі, що росла біля самого тину. Оська виліз на тин, а тоді, обхопивши руками й ногами блідо-зелений стовбур тополі, наче кішка, подряпався вгору. Па сусідній вербі чорніла купа хмизу — вороняче гніздо. «У ньому покрякували молоді воронята. Старі ворони помітили Оську. Вони стривожилися й, залопотівши тугими крилами, знялися з верби. Ворони закружляли над деревом. Вони думали, що Оська поліз забирати у них пташенят. З хвилину ціла зграя чорної галичі, голосно крякаючи, літала над млиновим садом. Оську нам було ледве видно з землі. Лише де-не-де крізь сріблясте м'яке листя просвічувала його біла сорочка. — Василю! Чуєш, Васько! — раптом гукнув він мені з верховіття тополі. Вороняче каркання заглушило його крик. — Я тут. Лізти до тебе, так? — задерши голову, відповів я. — Біжи в село! Знайди мого батька, нехай скаже Омелюстому: вони спинилися біля зламаного дуба!.. — А хлопці? — склавши біля рота човником руки, гукнув я. — Нехай залишаються тут… І ти сюди повертайся. Скажи: вони можуть знайти Лисячі печери. Швидко! Я встиг тільки шепнути Петькові й Куниці: «Сидіть тихо!» — а сам, стрімголов перестрибнувши через тин, збиваючи босими ногами нагріту сонцем пилюку, побіг нагору, в село. Біля кладовища я випадково зустрів Авксентія. Він був чимось схвильований і, певне, не радий був, що стрів мене. У нього в руках був жовтий фанерний чемоданчик, а за плечима теліпався двоствольний дробовик. — Куди ти бігав? Скажи Оксані, нехай розігріє тобі рибу, — неуважно кинув він і одразу яг пішов далі в напрямку до Мідної гори. — Дядьку, послухайте! — наздоганяючи Авксентія, гукнув я. Дядько зупинився. Тоді я розповів йому, що бачив батька і Омелюстого, і переказав Осьчині слова. — На млин побігли? — перепитав він. Подумавши хвилину, дядько. струснув головою й сказав: — Ну, гаразд, я їх побачу… Знаєш, Василю, здається мені, що петлюрівці тікають. Чогось надто багато їх на Калинівському шляху. — Тікають, правда? — мало не підстрибнув я з радощів. — А що ж, зимувати їм тут, по-твоєму? Годі, попанували, — з люттю відповів дядько й, круто повернувшись, широким кроком пішов до Мідної гори. Я миттю кинувся назад. Треба якнайшвидше повернутися до хлопців. От буде здорово, якщо дядько не бреше! Аби лиш червоні притисли Петлюру якнайдужче. Одне мені незрозуміло: чому петлюрівські бойскаути прийшли сюди? Та ще разом з кошовим Гржибовським. А може, вони ще не знали, що Петлюра відступає? Напевне, не знали. — Тікають, тікають! — наспівуючи собі під ніс, мчав я до хлопців. Маремуха і Куниця лежали за кущами кропиви в млиновому саду. Заклавши руки під голову, Юзик дивився на верховіття тополі. Там виднівся Оська. Чорні ворони, підозріло витягши шиї, погойдуючись на верховітті сусідніх дерен, стежили за ним. Я переліз через тин і гукнув братові: — Злазь! Хлопці посхоплювалися. — Ну що, знайшов дядька? — спитав Маремуха. Оська швидко зліз униз. Він стрибнув просто в кропиву й підбіг до мене, на ходу обсмикуючи сорочку. — А що я знаю, Осько! Слухай! — І я переказав братові те, що сказав Авксентій. — А-а-а, он що! — одразу запалився Оська. — Ну, тоді ми їм покажемо! Слухайте-но, хлопці, давайте нападемо зараз на цих паничів! Не можна їх пускати в Лисячі печери, вони шкоди там накоять… — Та їх же багато! Вони нас спіймають! — захвилювався Маремуха. — А ми не самі будемо, хлопців зараз покличемо. Гайда, в село! — скомандував Оська. Ми прибігли п соло. Оська довго водив нас кривими провулочками, скликаючи хлопців. На його свист з-за тинів раз у раз з'являлися незнайомі нам хлопці. Нікого з них я по знав. — Гайда паничів бити! Брилі забирати в них! — запрошував Оська. Хлопці розуміли Оську з півслова. Мабуть, не раз збиралися вони разом, затівали бійки, ходили в ліс. У них тут привільно — не те, що у нас, у місті. Коли навколо нас зібралася ціла ватага, Оська наказав: — А зараз усі по домівках. Несіть вапно та пляшки. І пробок якомога більше. Збираємося на кладовищі, біля братської могили. Швидше! Хлопці квапливо порозбігалися по домівках.  

Бій біля зламаного дуба


 

Братська могила огороджена міцними залізними гратами. Тут, під високим дубовим хрестом, поховано двадцять п'ять нагорянських селян. Зовсім недавно, у тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році, їх розстріляв німецький каральний загін. Це сталося невдовзі після того, як німці посадовили на престол України гетьмана Скоропадського. Одного разу надвечір, після душного липневого дня, в Нагоряни несподівано ввійшов загін німецької піхоти в сірих стальних касках. Незабаром жителі дізналися, що німці прийшли забирати коней. Селяни навідріз відмовилися з'явитися із своїми кіньми до церкви, куди зганяв їх німецький унтер. Тоді німецькі солдати, поскидавши з плечей важкі гвинтівки з плоскими блискучими тесаками, стали силою зганяти селян на церковний майдан. Окупанти мовчки обходили двори й виводили коней. Вони не слухали, що казав їм хазяїн, а просто давали йому в руки повід і наказували вести коня, а якщо хазяїн опирався, підганяли його прикладом. Пригнаних до церковної огорожі коней одразу ж заходився оглядати ветеринарний фельдшер, рудий, вусатий німець у сірому кашкеті-безкозирці. А німецькі солдати тут-таки нагрівали на похідному ковальському горні чорне квадратне тавро. Якщо кінь подобався фельдшерові, солдати ставили йому квадратне розпечене тавро на стегно, біля хвоста, й тоді вели до лейтенанта — худого сердитого офіцера в лакованій гостроверхій касці. Лейтенант, кривлячись від запаху горілої шерсті, видавав господарям довгасті сині квитанції. Разом з усіма селянами німці пригнали на майдан і Прокопа Декалюка — низенького мовчазного селянина, який жив біля млинової греблі. До нього прийшли саме тієї хвилини, коли він збирався виїхати на поле по снопи. Коли німецький фельдшер став мацати на майдані його карого коня, Прокіп не стерпів і дав фельдшерові такого стусана, що з того відразу безкозирка злетіла. Німецькі солдати підскочили до Декалюка й стали крутити йому руки. Прокіп гукнув: — Поможіть, люди добрі! На допомогу йому підбігли сусіди, й невдовзі на широкому зеленому вигоні біля нагорянської церкви розгорівся справжній бій. Розлючені селяни не давали німцям отямитися. Вони били їх чим попало: пужалнами, повіддями, висмикнутими голоблями. Відчувши свободу, наполохані коні помчали додому. Отямившись, німці стали стріляти з гвинтівок і швидко порозганяли селян по домівках. Цілісіньку ніч аж до ранку на селі стояла небувала тиша. Німці пішли з Нагорян у невідомому напрямі, і багатьом здавалося, що все минулося щасливо. Але вранці, тільки-но розвиднілося, до Нагорян на відгодованих конях в'їхав ескадрон німецьких драгунів. Драгуни тихо проїхали головною вулицею й зупинилися біля церкви, де серед майдану чорніло ковальське горно. Не встигли драгуни спішитися, як жителі стали розбігатися з села. Та було вже пізно: німецька піхота оточила На горяни з усіх боків. Знову пригнали селян до церкви, але цього разу вже без коней. Чоловіків вишикували окремо в два ряди. Німецький фельдшер, лейтенант в окулярах і солдати повільно походжали між рядами, пізнаючи серед вишикуваних по ранжиру тих, хто розправлявся з ними вчора. Відібрали двадцять п'ять душ, зв'язали їм руки й розстріляли їх тут-таки, перед очима в усіх, під кам'яною стіною сільської церкви. Довго стояв над церковним майданом страшний лемент. Це, зриваючи з себе барвисті хустки, голосили жінки вбитих, плакали їхні діти, ридали родичі. Вони поривалися до вбитих, та марно: німецькі драгуни до самої церкви нікого по підпускали. Прокопа Декалюка серед розстріляних не було. Він зник із села одразу ж після сутички з німцями, й довго про нього не було ніяких звісток. Солдати вартували біля вбитих до пізньої ночі. А коли над принишклим селом зійшов повновидий місяць, вони повантажили трупи на свої обозні двоколки, відвезли через гроблю на правий берег річки й там закопали. І тільки коли прийшли червоні, нагорянці поховали своїх односельчан як годиться — тут, ось у цій братській могилі. Високий її насип ще свіжий і не поріс травою, на дубовому хресті зверху донизу розпеченим гвіздком видряпаний напис:  

Тут спочивають двадцять п'ять селян-незаможників, які загинули від руки проклятих ворогів України — німецьких окупантів  

Ми йшли в глиб кладовища. Нас наздоганяли сільські хлопці. Майже всі вони були в саморобних брилях, у домотканих полотняних сорочках, у таких же грубих штанях. Босі, засмаглі, вони стрибали по могилах і на ходу спритно з свистом збивали довгими батогами цілі гілки вовчих ягід, глоду та калини. Деякі захопили з собою туго сплетені нагаї. Ми підійшли до братської могили вже цілою армією. Нас було душ із двадцять. — Хлопці, слухайте-но, — сказав Оська. — Бачили, по селу пройшли петлюрівські паничі? З прапором. Вони зараз відпочивають під Мідною горою. Давайте відлупцюємо їх як слід! — Та відлупцювати можна, а от якщо вони здачі дадуть? їх же сила! — почухав потилицю низенький смуглявий хлопчина в подертому брилі. Навколо руки він обмотав товстий, сплетений з білих шматочків сиром'ятної шкіри, нагай. Оська хитро посміхнувся. — «Сила!» — передражнив він. — Сила! А в тебе вже вуха трясуться? Не бійся, ми поробимо бомби та з бомбами на них! Ану, хто що приніс — показуйте! Хлопці повикладали з кишень старі пробки, запорошені горілчані пляшки з кольоровими етикетками, біле вапно. Вапна принесли багато — воно є в першій-ліпшій українській хаті. Оська походжав серед хлопців, наче на базарі. Ті показували свої припаси, а Оська перебирав їх, інколи хмурився. — У кого погашено вапно — сипте просто в пляшки, — скомандував він. — А в мене гашене. — Вийшов уперед худорлявий хлопець і показав Осьці цілий мішечок товченого вапна. — Викинь, — суворо наказав Оська. — Гашене нам не потрібне. Глядіть, хлопці, тільки негашеним засипайте, і щоб пляшки сухі були. Зрозуміло? — А коли павутиння в пляшці? — спитав хтось. — Насипай. Тільки б не вода, а то враз розірве, — пояснив Оська. Посідавши на могилах, хлопці мовчки стали засипати вапном брудні пляшки. Вапно сипалося на коліна, в траву. Поспішаючи, хлопці протикали великі грудки хто паличкою, хто рукояткою рогатки, а хто й просто пальцями. У нас було тільки шило — у моєму складаному ножику. Ми по черзі просвердлили цим шилом дірочки в заткнутих корках. Оська пороздавав нам наспіх вистругані, схожі на зубочистки, гусячі пера, і ми попросували їх у корки. — Слухай, Осько, а корок же випре, — нерішуче сказав Маремуха. — А ми зараз їх дротом поприкручуємо, — заспокоїв Маремуху Оська й гукнув синові Прокопа Декалюка — низенькому смаглявому хлопцеві в подертому брилі: — Михасю! Збігай-но на той край кладовища, знаєш, там над Могилою попа Симашкевича жерстяний вінок висить. Наскуби з нього дроту. Або ні… тягни-но сюди увесь вінок! Хвилини через дві Михась Декалюк повернувся, тягнучи по зелених могилах важкий, з посрібленим листям, пінок. Кожний листочок був примотаний до залізного обруча пінка тонким і м'яким дротом. Одразу ж усією компанією ми заходилися потрошити ціпок. Срібне листя тремтіло під нашими швидкими пальцями й одне по одному падало в густу траву. Минуло кілька хвилин, і од вінка залишився тільки голий, обідраний обід, а листя, що прикрашало його раніше, валялося навколо на могилах. Оська показав нам, як вправніше й міцніше закріпити корки, і ми примотали кожен корок дротом до шийки пляшки. Нарешті, коли всі приготування були закінчені, Оська скомандував: — Ану, швидше! До бойскаутів ми підбираємося з правого берега річки густим чагарником, що ховає нас від чужого ока. Оська підрядив уперед на розвідку двох хлопців. Тільки-но ми підійшли до повороту річки, розвідники замахали нам руками. Перед нами, на тому березі, відкрився скаутський табір. На великому лужку, біля зламаного дуба, бойскаути понапинали зелені брезентові намети. Між наметами розкладені багаття. Яскраво горить зібраний у лісі торішній хмиз. Дим густо клубиться над багаттям, підкурюючи попідвішувані над вогнем австрійські казанки. В них вариться смачний куліш з пшона, сала й картоплі. Увесь лужок освітлений сонцем. А наш берег уже в затінку. Ми поховалися під кущами біля броду; нас зовсім не видно, хоч ми перебуваємо дуже близько від скаутського табору. Пообідавши, скаути зібралися біля кошового прапора. Згорнутий на древку, він устромлений в землю поблизу зламаного дуба. Навколо прапора, з дерев'яним посохом на плечі, повільно походжає Кулібаба. З кущів, що починаються одразу ж за зламаним дубом, вийшов Марко Гржибовський. Він пояснив щось скаутам, і ми побачили, як велика їх група, — найвищі на зріст, — пішли за Гржибовським. Інші чогось чекають. «Мабуть, скаути затівають гру в «сищика і злодія», — вирішив я й зрадів, що Гржибовський пішов з табору, захопивши з собою маузер. Його скаути із своїми посохами та кинджалами не такі страшні. Та що як вони, скаути-злодії, надумають заховатися в Лисячих печерах? — Хлопці, слухайте, — тихо підкликав нас Оська. Ми підповзли до нього впритул. — Ось він і ти, Федько, — сказав Оська, показуючи пальцем на двох сільських хлопців, — візьміть закупорені пляшки. Тільки-но ми перейдемо річку, ви проберіться берегом до того місця, де пеньок стирчить. Тихесенько опустіть у воду всі пляшки. Тільки не всі разом — одну тут, іншу трохи далі, а то поб'ються. Потім Оська повернувся до хлопців, які зголосилися кидати пляшки «з руки»: — Бляшанки для води не погубили? Куниця показав Осьці білу консервну бляшанку, довготелесий хлопець — зелену з відбитою шийкою пляшку, а Михась Декалюк простягнув йому невеличкий глиняний горщик. — А сам я наберу сюди, — сказав Оська, махаючи іржавим солдатським казанком. — Закачайте штани! Усі ми стали підкочувати свої штани вище колін. Бойскаути, які залишилися біля зламаного дуба, все ще нічого не підозрювали: вони дивилися в той бік, куди побіг із своєю групою Гржибовський. Несподівано зверху, з гори, пролунав свист. Мабуть, це сигнал кошового. Ага, так воно і є! Душ із двадцятеро скаутів, ті, кому випало бути злодіями, обганяючи один одного, побігли в ліс. Ті, що залишилися біля наметів, певне, не збираються покидати табір. Вони сидять біля прапора й розмовляють. — Гайда, хлопці! — покликав Оська. Один по одному, легко розсуваючи чагарник, ми зійшли до річки й увійшли в холодну воду. Зігнувшись, майже торкаючись руками води, ми перейшли річку вбрід кроків за п'ятдесят нижче зламаного дуба. Дно тут було кам'янисте, вкриті зеленим баговинням і грязюкою голиші ковзали. Ноги роз'їжджалися, а тут іще бистра течія штовхала, зносила вниз. Біля, самісінького берега Оська, Куниця, Михась Декалюк та довготелесий хлопець зачерпнули в свої посудини води. Вискочивши першим на берег, Оська відіслав хлопців потопити під скаутським табором закупорені пляшки. Хлопці побігли. Мені здалося, що в їхніх руках найсправжнісінькі бомби. … Ми ждемо їх повернення, переступаючи з ноги на ногу. Стояти на березі дуже неприємно. Щохвилини нас можуть помітити скаути: адже ми у них під самісіньким носом. Хлопці повертаються назад бігом. Ще здалека вони кивають головами. Готово! Ось-ось гримне вибух. Ми швидші підповзаємо до зламаного дуба. Ох, як калатає з нетерплячки серце! Швидше б вибігти на освітлений сонцем лужок та закричати, та кинутися в врукопашну. Коричневий, напівзгнилий стовбур зламаного дуба видно крізь кущі. Чути, як розмовляють на лужку скаути. — Наливай! — наказав Куниці Оська. Я відсторонився: коли б у руках Куниці не розірвало пляшку. Поруч мене з глиняного глечика лив воду в пляшку низенький смуглявий Михась. Руки в нього тремтіли, вода раз у раз бризкала на траву, і лише половина її, булькаючи, потрапляла в шийку, розчиняючи вапно, що вже задимілося. Хлопці швидко позатикали мокрі пляшки корками. — Кидай і тікаймо! — прошепотів Оська, і цієї ж миті за зламаним дубом, у річці, гучно, мов справжня бомба, розірвалася перша з потоплених пляшок. З-за кущів нам видно, як одразу забігали, заметушилися на поляні голоногі скаути. — Ур-а-а-а! — хрипло гукнув Оська й шпурнув свою пляшку просто на зелені намети. Навздогін полетіли й інші. Куниця — молодець, кинув свою найдалі. Пляшки падають на поляну й одразу ж одна по одній — не встигають скаути зрозуміти, в чім річ, — оглушливо вибухають. Бризками розлітається гаряче вапно. Ми теж кричимо «ура». Дзвінкий, пронизливий крик наш лунає над річкою. Ми перекидаємо на льоту намети й, ковзаючи по м'якій траві поляни, підбігаємо до скаутів. Я несподівано зіткнувся віч-на-віч з Котькою Григоренком. На щоці у нього біліє вапно. Певно, осколок нашої «бомби» не минув Котьки. Попаде ж тобі зараз, гадючий командире! З розбігу, одним ударом кулака, я кидаю його на намет. Кілочки захрустіли, намет м'якне, і Котька падає на землю. Він хоче вдарити мене носком черевика в живіт, але я вивертаюсь і, зірвавши з нього капелюх, біжу далі. Ми закидаємо в кущі легкі скаутські палиці, збиваємо на ходу казанки, — куліш з шипінням ллється в багаття, що не встигли ще погасити. — Прапори хапай, прапори! — хрипло кричить Оська, розмахуючи скаутським ланковим прапорцем з левиною пащею посередині. А біля зламаного дуба йде гаряча сутичка за кошовий прапор. Двоє здоровенних скаутів, з кинджалами на поясах, тягнуть його до себе. Вони вчепилися за древко прапора й задкують у кущі. Кілька сільських хлопців насідають на цих здорових скаутів. Вони лупцюють їх кулаками, шмагають нагайками. З ними разом низенький Маремуха. Він крутиться під ногами у скаутів, б'є їх головою в живіт, щипає за стегна. Хтось із хлопців, — здається, Михась Декалюк, — стрибнув на шию Кулібабі й тягне його за волосся. У цей час у річці запізніло вибухають одна по одній ще дві пляшки. Звук вибуху настільки сильний, що здається, ніби з того берега палять із справжніх гармат. Один із дорослих скаутів, розгубившись, відпустив древко й кинувся в кущі. Другий, втративши рівновагу, полетів на землю, а Михась Декалюк сторчака покотився через нього. Древко прапора тріснуло й зламалося. Золота бахрома відірвалася від шовкового полотнища. Хлопці купою навалилися на поваленого скаута. Вони лупцюють його під боки, а він крутиться, наче в'юн, на розтерзаному прапорі, та підвестись по може. Цієї хвилини до хлопців підбіг Куниця. Приловчившись, він одним ривком висмикнув з-під скаута уламок древка з подертим прапором і побіг до річки. — Тікай! Тікай! Наздоганяють! — загукав услід Куниці Оська, помітивши, що за Юзиком подалося двоє скаутів-«удавів». От диваки, кого наздогнати захотіли! Однаково тепер прапор наш. І ми помчали слідом за Куницею. А вверху, на горі, скаути вже чимдуж пересвистуються. Чути, як хрустить під ногами хмиз. Хтось, — мабуть, сам Марко Гржибовськнй, — пальнув з револьвера. Певне відчувши недобре, скаути мчать сюди, в табір. Не оглядаючись, ми рвонули через кущі, міцно стискаючи в руках трофеї — зібгані скаутські капелюхи, уламки, ланкові прапорці.  

Я не помітив навіть, як ми перебігли назад убрід, як хтось із нас послизнувся й обдав тих, хто бігли, бризками води. Скаути все ще пересвистуються під горою й на поляні, біля зламаного дуба. Переслідувані цими свистками, ми мчимо дедалі швидше. В ушах ще відлунюють скаутські крики, а перед очима мелькають їхні злякані лиця, розплатані намети, м гаслі вогнища. Треба тікати чимдуж, поки вони не встигли отямитися. Ми летимо, наче наввипередки, вузенькою лісовою стежкою, зачіплюючи ліктями гілки чагарника, обламуючи сушник. Зупиняймося тільки за Борсучим горбом, коли вже нема сил бігти далі. За Борсучим горбом тихо, свіжо й спокійно. Хлопці віддихалися й поскидали брилі. Вони обмахуються ними: жарко! Оська розстебнув комір сорочки. До його розпалених грудей пробирається лісове прохолодне повітря. — Ох, та й дав же я цьому пацюкові! Всю чуприну йому видер, — сказав Михась, обтираючи смуглявою долонею чоло. — А ви бачили, як я отого здорового за ногу вкусив? Якби не я, він ніколи прапора не віддав би! — вигукнув Маремуха. — Чого ти хвалишся? Якби не Куниця, прапор залишився б у них, — устряв і я до розмови. Мені хотілося збити Петькові гонор. — Годі, хлопці, не сваріться. Усі воювали добре, — сказав Оська. — Скажіть-но краще, де нам прапори сховати, га? І справді, куди подіти прапори? Оці маленькі, із звірячими й пташиними головами, можна запхнути хоч за пазуху, а що з кошовим робити? Він же широкий, хоч стола застеляй. Іти з прапорами в село ніяк не можна. А що як ми напоремося на якого-небудь петлюрівця? Роздумувати багато нема часу. Адже з лісу ось-ось можуть вискочити з гострими бебутами в руках дорослі скаути. — Давайте сховаємо в березовому гаю, — запропонував Оська. А й справді! Нікому ж і на думку не спаде шукати прапор там. Вузенькою межею, що розділяє два пшеничні поля, ми йдемо вперед, у березовий гай. Ми топчемо ногами голубі волошки, дикі, ледь розквітлі маки, ліловий кукіль. Межа густо заросла квітами й бур'яном. А навкруги, обабіч межі, погойдується на вітрі ще не зміцніла, але вже густа й висока пшениця: пробіжить полем вітер, і пройде по її колоссю ледве помітний, нечутний зиб. У березовому гаю зовсім прохолодно. Він розкинувся на пагорбку, і його обдимає з усіх боків вітер. Ледве чутно погойдуються рівні, стрункі берези. У чагарнику заливаються чорноголовий жулан-сорокопуд. Він співає голосно, схвильовано, не чуючи наших кроків. Ми спустилися в лощовину, до струмочка. Біля самого берега Куниця став на коліна й обома руками заходився копати яму під корінням старої берези. Земля тут пухка, волога, змішана з глиною — копати Юзикові легко. — Досить! — скомандував Оська й сунув у яму згорнутий кошовий прапор. Яму закопано. Тепер можна й по домівках. Коли ми йшли в село, десь далеко пролунав глухий гуркіт грому. — Буде гроза, — зауважив рудий довготелесий хлопець. — Ото, вигадав! — здивувався Маремуха. — Поглянь, небо яке чисте. — Це не грім, це червоні стріляють, — впевнено сказав я. — Звідки червоні? Це грім, — повторив рудий хлопець. — Ви, міські, либонь ніколи не чули справжнього грому. Ось побачите, буде дощ. Чуєш, як ворони закаркали. Це на дощ. Я промовчав. Нехай думають, що це грім. Побачимо, хто з нас буде правий. Підходимо до села. Вже вечоріє. Корови повернулися в пасовиська й, витягаючи шиї, мукають біля воріт. Хазяйки впускають їх у двір і беруться доїти. Чути, як за тинами, то в одному, то в іншому дворі молоко, мов дощ, стукотить у денце широких цинкових відер. Почувши вечір, вже метушаться, вкладаючись спати, півсонні кури. Як непомітно підійшли сутінки! Оська наказує хлопцям зібратися завтра після полудня у березовому гаю. — Будемо ділити здобич, — говорить він поважно. Хлопці розходяться по хатах. Один із них витяг з кишені скаутський ковбойський капелюх і, скинувши свій простий бриль, з побоюванням оглядаючись довкола, надів його на голову. Я подивився йому вслід. Зробивши два кроки, хлопець, як мені здалося, чогось злякався, скинув капелюх і знову засунув його в кишеню. Боягуз. А я свій надіну, і ніхто мені нічого не зробить. І я сміливо надів Котьчин капелюх — він трохи великий на мене — і пішов за хлопцями. Але Оська побачив це й одразу насупився. — Скинь! — наказав він. — Чи тобі не гидко?.. — Ну то й скину. Мені не шкода… Вчотирьох ми зайшли в Осьчин двір. Вудлище і сітка Петька Маремухи по-давньому стояли під ґанком. Осьчина мати, Оксана, сиділа на призьбі й, затиснувши колінами макітру, лущила в ній торішню кукурудзу. Вона терла один качан об другий. Золотаві зерна кукурудзи глухо ладили у велику, поливою розмальовану макітру. Авксентій, вдягнений у домоткану коричневу кацавейку, стояв тут же. За плечима в нього виднівся той же двоствольний дробовик. Він зібрався йти. Побачивши нас, спитав: — Де були, хлопці? — Ми паничів міських лупцювали, тату, — відповів Оська, виймаючи з-за пазухи петлюрівський прапорець. — Ох, та й дали ж ми їм перцю! — Яких паничів? Отих, що з барабаном? Юнкерів їхніх? — Еге ж, еге ж, — застрибав Маремуха, — юнкерів. Ми їм усі намети пообривали, капелюхи позабирали, — он у Василя капелюх є. Покажи, Василю, капелюх. — А де ви били юнкерів? — Під Мідною горою, біля річки, — сказав Оська, хвалькувато розмахуючи скаутським прапорцем. — Вони не юнкери. Вони скаути. Юнкери — ті по юнкерських школах навчаються, а це — гімназисти, їх готують на підмогу Петлюрі, — похмуро поправив дядька Куниця, але той сказав: — Знаю, знаю! Малолітніх шпигунів петлюрівських по тих загонах готують. Виходить, це ви пальбу там зчинили? А я голову ламаю: звідки такий сполох? З чого ж ви стріляли? Я ніяк не міг розібрати… Чи то обрізи, чи то плящані бомби… — Ага, ага, плящані бомби, — хитро посміхнувся Оська. — Плящані бомби… Брешеш… Звідки вони у вас? Де ви їх узяли? — Та не взяли, а зробили, — пояснив я Авксеитієві. — Вірне слово, зробили, — підхопив Оська. — Понасипали вапна в пляшки — ось і бомби. А як вони тікали, тату! Хто в кущі, хто куди. Вони гадали — це справжні бомби. Ми у них там усе порозкидали, а Куниця… — А хто звелів тобі нападати на них? — раптом суворо перепинив Оську дядько. — А ми самі… — почав Оська. — «Самі, самі»! А ти знаєш, як ви могли нашкодити? Добре, хлопці встигли повитягати всю зброю з печери, а то довелося б їсти вашу кашу. — Вони ж за Петлюру! — здивований дядьковими слонами, сказав Маремуха. — Ну то й що ж? А через них могли й нас похапати. Нехай би йшли своєю дорогою. — Не похапають! Червоні ж близько, — відповів я дядькові. — Ви ж самі сказали. — Хто його знає, — непевно сказав дядько, — то всі тікали до міста, а оце недавно через село на Жмеринку знов проскакало шестеро петлюрівців. Я зараз піду сам побачу, як там, на шляху, а ви тут обережненько… — І ми з вами підемо, дядьку, — попросив я Авксентія. — Е ні, на шляху тепер неспокійно, а мені ще Мирона захопити треба. Заходьте до хати, повечеряйте — та й у клуню. Оксано, дай-но хлопцям юшки та вареників, — сказав дядько на прощання дружині й пішов у напрямі до Калинівського тракту. Після вечері, коли ми переходили з хати в клуню, я побачив, як по небу до Нагорян підповзали густі багрові хмари. Невже той рудий хлопець правду сказав, що буде дощ?  
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка