Володимир Бєляєв книга перша



Сторінка7/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.51 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

У Нагорянах


 

Далеко від головного Калинівського тракту, що веде на Київ, біля вузенької, але глибокої річки, на глухому путівці лежить село Нагоряни. Дуже нерівне, з крутими та курними вулицями, це село розкинулося на горбах, над скелястими кручами. Переваливши через Барсучий горб, ми побачили стріхи нагорянських хат. Мій дядько Авксентій жив на околиці села, біля кладовища. Біля його хати висихали на тину глиняні, з почорнілими денцями глечики й мокре пошарпане рядно. Три курки греблися під ґанком, здіймаючи хмарки сірої куряви. — Почекайте тут. Я піду до хати, викличу дядька, — сказав я Маремусі й Куниці. Останньої хвилини в мене тьохнуло серце: а чи не попаде мені від дядька за непрошених гостей? Але не встиг я переступити поріг ґанку, як дядько Авксентій, почувши гомін на подвір'ї, з'явився на порозі сам. Високий, рослий, у звисаючих штанях, у полотняній сорочці, з недоплетеним гостроносим постолом у руках, він пішов нам назустріч. Обличчя у дядька було смугляве й обвітрене. — Ого, та це Василь! Звідки? Ну, здрастуй! От не сподівався! Щасливий день буде, якщо звечора гостей стрічаю. А хлопці біля тину твої? — спитав дядько, потискуючи шершавими, жорсткими пальцями мою руку. — Мої, мої, дядьку! Добривечір! Ми ось прийшли до вас рибу ловити… — Ну що ж, заходьте, риби на всіх стане. Ми з Оською учора весь вечір чалапали по воді, навіть я застудився. Хриплю, чуєш як! Ну, чого ж ви надворі стоїте? Заходьте до хати. — Дядьку, а тато де? — обережно спитав я, переступивши поріг. Закурена кімната з широким ліжком у кутку була порожня. — Мирон?.. А його тут нема… Мирон пішов з Оською у Голутвинці… Там ярмарок… — якось недоладно відповів дядько. — Виходить, ми розминулися з батьком? Голутвинці ж під містом. А може, він зайде звідти додому, в місто? От буде шкода! — Та сідайте, хлопці! Ну, чого ж ви стоїте? — запросив Авксентій. — Розповідайте, що нового в місті. Як там петлюрівці поживають? У нас їх тут мало. Проскочить один-другий шляхом, а в село заїздити бояться. Я сів на триногий стільчик й розповів дядькові, як петлюрівці щоночі обшукують жителів, як вони правлять у кафедральному соборі молебні за здоров'я Петлюри, розповів я й про те, як закрили наше училище. Петько Маремуха разом з Куницею посідали на ослоні. Вони не оговталися ще. Маремуха з цікавістю оглядав закурену піч, набиту жовтою соломою. Біля печі на підлозі лежала купа сиром'ятних, вкритих шерстю ремінців, з яких дядько плів собі постоли. Оглянувши кімнату, Петько визирнув у вікно, мабуть побоюючись, коли б не вкрали бамбукове вудлище й сітку… Даремно боїться — по поцуплять: тут не місто, усі люди знайомі, всі на прикметі. Куниця спідлоба поглядав на дядька. Потім тихенько сіпнув мене за лікоть і прошепотів: — Про фортецю розкажи… І про губернаторський будинок. І про партизанів, що листівки вночі розклеюють на стовпах. — Добре, добре, не заважай! — відмахнувся я і квапливо розповів дядькові про те, що ми бачили в фортеці. Зморшкувате Авксентієве обличчя нахмурилося. Про отамана Драгана та його чорножупанників я розповісти не встиг. Дядько відразу підвівся й перепинив мене: — Ось що, хлопці, я зараз, мабуть, піду до одного чоловіка, у нього добрий бредень є. Домовлюся з ним, щоб завтра зранку ловити рибу всім гуртом. Він живе тут близенько. Я побачив, як одразу заблищали від задоволення очі в Куниці й Маремухи. Добро, що я умовив їх зайти в Нагоряни. Поволі я починаю забувати про місто, про тяжкі спомини й хвилювання, зв'язані з ним. — Хлопці, — сказав я, — завтра, як половимо риби, до лісу підемо. Я покажу вам Лисячі печери! — Куди, куди? У Лисячі печери? А де ж вони є такі? — раптом нахмурився дядько. — Як-то де? Ви ж самі мене водили! Пригадуєте, минулого літа. — Я? Еге ж, вірно… А я й забув… Ох, які непосиди! Не встигли й у гості прийти, а вже нечиста сила тягає вас у якісь там печери. Не ходіть туди, хай вам! Гадюк тепер там розвелося — сила! Ще вжалить яка! — Ну, тоді ми підемо на річку, до зламаного дуба, — нерішуче сказав я, міркуючи собі, що від зламаного дуба до Лисячих печер рукою подати. — На річку можна, — погодився дядько й надів свій бриль. Біля дверей він обернувся й покликав мене: — Василю! Піди-но сюди! Я вийшов слідом за Авксентієм у двір. Мовчки ми зайшли у кухню. Мене одразу ж обдало запахом сухого сіна. — Василю, — тихо й суворо спитав дядько, — а хто ці хлопці, що з тобою прийшли? Ти їх добре знаєш? Збентежений суворим голосом Авксентія, я розповів, хто такі мої приятелі. — Батько Маремухи живе в садибі Григоренка? — спитав дядько. — Еге ж! — зрадівши, підтвердив я. — Він мені позаторік чоботи лагодив, — згадав Авксентій. — А другий хто? — А це Юзик Стародомський. Його батько собак ловить. Він біля Успенської церкви живе. — Слухай, Василю! — сказав тоді Авксентій і взяв мене за плече. — Завтра я тебе поведу до батька. Він нікуди не ходив. Це я навмисно про ярмарок сказав. А ти нікому не смій говорити, що батько в Нагорянах. А то відразу приїдуть петлюрівці й схоплять його, та й мене разом з ним. На мене вони скоса дивляться з минулого року, та й до Мирона у них теж справа є. Наказ про арешт — розумієш? Чутка пройшла, що це не без його участі листівки партизани друкують. Зрозуміло тобі? Я вам нічого не забороняю, можеш водити хлопців скрізь, завтра ми на рибалку підемо разом, тільки про все — мовчок. Хлопці-бо знають, що батько тут?.. — Так, я казав… — І що у мене живе, теж знають? Я винувато мовчав. — Ех ти, шалапуте. Все встиг вибовкати… — з докором сказав дядько. — Та ми ж… — палко сказав я й спинився. Добре було б, звичайно, розповісти дядькові, що ми зібралися до більшовиків, але тоді треба розповісти й про виключення з гімназії. Ні, краще вже помовчу… — Ну? — Дядько знову суворо подивився на мене. — Кажи, чого зам'явся? Намагаючись уникнути неприємної розмови, я промимрив: — Ми… ми… — Потім випалив: — Та ми самі ненавидимо петлюрівців! Нам теж сала за шкуру залили петлюрівці кожному. Ми теж червоних ждемо! Ви не бійтесь, дядьку! Обличчя дядька Авксентія одразу подобрішало. Він посміхнувся. А я наважився і, згадавши про хлопців, які очікують мене в хаті, спитав: — Дядьку, а не можна нам сьогодні рибу половити? — Рибу? Сьогодні? Ото далася вам та риба. Ну, гаразд — риба то й риба! Тепер, правда, час такий, що бомби марнувати шкода, та вже добре — для гостей не пошкодую. Бачив, як рибу бомбами глушать? Ну, дарма, ще раз подивишся! Тільки ось ви потомилися, мабуть, з дороги? Голодні, либонь? — Ні, ні, ми дорогою їли… — Ну, тоді почекайте мене, а я до сусідів заскочу. Я швидко. Я побіг до хати, попередив хлопців, що ми підемо по рибу. Поки дядько ходив у сусідній двір, ми відпочили з дороги в низенькій прохолодній хаті, а тоді вийшли на вулицю. Я насилу умовив Маремуху не брати сітку. Навіщо вона здалася, коли однією бомбою можна наглушити втроє більше? Невдовзі з сусіднього городу вийшов дядько, тримаючи на долонях дві іржаві круглі бомби. Маремуха з острахом глянув на них. Та й ми з Куницею йшли поруч з дядьком не без хвилювання: «А що як спотикнеться й упаде, — думав я. — Бомби ж тоді можуть вибухнути». Але дядько й не збирався падати; тримаючи н руках порожнє відро, він спокійно крокував з гори — широкоплечий, кремезний, засмаглий. Бомби він поклав у кишені.  

Місце, куди привів нас дядько, було пустинне, тихе. Між дерев, над стрімчастим берегом ріки, зеленіла невеличка полянка. Нагоряни залишилися десь позаду, за лісом. Старі явори, кривостовбурні дуби й цілі зарості бузини відокремлювали нас од села. Унизу, під скелястою кручею, бігла річка. Звідси, з височини, вода в річці здавалася чорною. На березі, всіяному камінням, я побачив перекинутого догори дном човна. Збоку, де скелі обривалися не так круто, біліла стежка. — Слухайте, хлопці, — подивившись униз, наказав дядько. — Я в річку не полізу. Кипу вам бомби, а рибу ви вже самі ловитимете. А тепер. марш звідси! Ховайтесь он за ті дерева. Ми побігли вгору за течією річки на пагорб, порослий густим лісом. Ховаючись за високий ясен, Маремуха міцно обняв його руками. Здавалося, він збирався повалити дерево. Куниця, присівши навпочіпки за дубом і виткнувши з-за стовбура голову, стежив за Авксентієм. Дядька, який стояв на краю кручі, нам було добре видно звідси. Відшпурнувши набік бриль, дядько поліз у кишеню, вийняв бомбу й обережно поклав її на траву біля бриля. Потім він дістав другу і, відразу висмикнувши з неї шпильку, кинув бомбу далеко на середину річки. Тільки бомба відлетіла, як дядько впав на траву. Припавши до неї обличчям, він лежав мов убитий. Не встигли розійтися й підкотитися до берега тремтливі кола, як раптом з самого дна тихої й спокійної річки вирвався сліпучий білий стовп закипаючої води. Він злетів майже на височину кручі, і, здавалося мені, ще трошки — й бризки цієї білої води впадуть на дядька Авксентія, який лежав ницьма. Гул од вибуху прокотився далеко за лісом. Ввижалося, ось-ось поваляться на нас високі дуби, а полянка, з дядьком разом, завалиться з кручі в річку. Але не встигла ще змовкнути луна від вибуху, як дядько, не поспішаючи, наче він спочивав, підвівся й узяв другу бомбу. Він довго висмикував з неї шпильку, — певне, дріт заіржавів і не піддавався, — а мені не терпілося. «Ну, ну, швидше, а то розірве!» Нарешті дядько звільнив важельок і шпурнув бомбу вниз. Ця впала ближче, десь біля самого берега. Вибух другої бомби здався нам уже не таким страшним. Подумаєш, я й сам міг би кинути бомбу! Крутою білою стежкою, чіпляючись руками за каміння, ми помчали вниз до річки. Дядько сів на березі і закурив. А ми миттю зірвали з себе одяг і полізли в воду. Але й дядько не стерпів, — він поклав недокурену цигарку на камінець і став роздягатися; потім, легко перекинувши човна-плоскодонку, дістав з-під нього куце весло й, зіпхнувши човна на воду, з розгону стрибнув на корму. Авксентій сидів на кормі, загрібаючи вузеньким веслом воду. Вихляючи й погойдуючись, човен виплив на середину річки. Ми кинулися за ним навздогін. Кожному з нас хотілося доплисти першому туди, на середину ріки, де біліла риба, що поспливала. Найбільше було марен і линів. Слизькі, покірні, наче неживі, рибини раз у раз вислизали у мене з рук. Я ловив їх знову то під самісіньким носом у Петька, то у Куниці й шпурляв у човен. Рибки шльопалися до волосатих ніг дядька, блискучі, з сріблястою синьою лускою. Очі у них були п'яні від страху. Я перекидався в пропахлій баговинням воді, навідліг плескав по ній долонями, догори підлітали прозорі бризки. Було дуже радісно. — Тихіше ти, шалапуте, не бризкайся! — закричав мені голий дядько, якого я обдав водою. Тримаючи марену в зубах, Куниця схопив у мене щуку та окуня й поплив до човна, шльопаючи по воді звисаючими риб'ячими хвостами. Кинувши дядькові здобич, Куниця перекинувся на спину, вищирив на сонці зуби й, відпочиваючи, майже не ворушачись, поплив униз. Риби багато. Зібравши найбільшу у відро, дядько викинув дрібну назад у річку. — Нехай росте! — посміхнувся він, помітивши, що ми з жалем стежимо, як риба пливе за течією. — Підросте — знову спіймаємо. Від мене ще жодна рибина не втікала. Ми повернулись у село з багатим уловом. Дядькова дружина, Оксана, плечиста, як і він сам, швидко розтопила піч. Вона почистила нашу рибу і, помивши її, викачавши в борошні, кинула на сковорідку, в розтоплене масло. Добре попоївши смаженої риби, — юшку Оксана пообіцяла зварити завтра, — ми пішли в клуню, стомлені й ситі.  

— Василю, а в тебе дядько відчайдушний, — крутячись поруч, шепотів Маремуха. — Ловко він бомбу кинув, га? — заздро згадав і Куниця, закопуючись у сіно. — Ну, бомба, це що, ви подивилися б, як він з гвинтівки по зайцях палить! — зрадівши, що мій дядько сподобався хлопцям, похвалився я. І, перше ніж заснути, я довго розповідав Петькові й Куниці все, що знав про дядька Авксентія. Взимку із звичайної російської гвинтівки, принесеної з фронту, дядько підбивав на полях довгоногих зайців. Якось він при мені з цієї самої гвинтівки підстрілив ширококрилого яструба. Яструб, який кілька хвилин тому, виглядаючи здобич, плавно кружляв над деревами, раптом затремтів там угорі, в небі, й, наче подерта сіра ганчірка, полетів униз. Падаючи, яструб застряв у гілках старого явора. Я вже був поліз по нього на дерево. Та тільки-но вхопився за першу гілку, як яструб зірвався звідти й, лопотячи ослаблими крилами, впав на вкриту прілим листям землю. Я з побоюванням ловив підстреленого птаха, а дядько хитро посміхався й скручував цигарку… Під час першого приходу петлюрівців, минулого літа, коли петлюрівські поліцаї стали викачувати по селах зброю, нагорянський піп, з яким Авксентій давно був у незлагоді, доніс, що у дядька е гвинтівка й три цинкові коробки патронів. Гвинтівку петлюрівці знайшли в скелі над хатою, а патрони — в порожній собачій будці. Спершу Авксентія відшмагали на вигоні біля сільської церкви, відшмагали, як сміючись говорили петлюрівці, «на початок, щоб добрий був», а тоді, на реквізованій у цьому ж селі підводі повезли до міста. По дорозі, коли підвода проїжджала Калинівським лісом, дядько вдарив своїм важким кулаком межі очі петлюрівця, який його охороняв, і зник у лісових хащах. Чоловік, який віз мого дядька та його конвоїрів до міста, «був наш знайомий, односельчанин Авксентія. Того ж дня увечері він прийшов до моєї тітки й розповів, як утік Авксентій. Петлюрівці, які везли дядька, не сподівалися на втечу. Один з них дрімав, а той, котрого дядько вдарив у перенісся, закурював цигарку. Від дядькового удару все лице в нього залилося кров'ю, а ніс одразу розпух, як бараболя. Кучер казав, що петлюрівці, не злазячи з воза, не цілячись, навмання, стріляли в ліс, по деревах. А в нас під той час гостював дядьків син, мій двоюрідний брат Оська. Тітка нічого не сказала йому про цю подію. Тільки згодом від односельчан ми дізналися, що Авксентій благополучно втік від петлюрівців, що він живий-здоровий, але живе не в селі, а переховується десь у лісі. Односельчанин передав нам від дядька Авксентія подарунок — кусок щільника з медом диких бджіл. Бродячи по лісу, дядько знайшов у дуплі біля Лисячих печер бджолине кубло, бджіл викурив димом, а мед забрав. Тепер про втечу дізнався і Оська. Він дуже пишався батьковим подвигом і цим медом. — Василю! А Лисячі печери далеко звідси? — штовхнув мене Маремуха. — Близько. Ну, гаразд, давай спати, — сказав я. — Завтра вранці я поведу вас туди. Подивишся сам.  



Лисячі печери


 

Ми спали дуже довго, а коли прокинулися, дядька вже не було. Він пішов по сіль на, другий край села. Ми поснідали без нього. Треба хоч зовні, поки нема дядька дома, оглянути Лисячі печери. Я веду хлопців туди стежкою, що в'ється кам'янистим берегом річки. Річка ледь-ледь димиться. Гладкі жаби, почувши наші кроки, лунко шльопаються одна по одній у воду. Скелі кидають тінь на берег. Вдалині видно порослу доверху лісом Мідну гору, за нею, біля повороту ріки, Борсучий горб і ще далі — біліючі в зеленому лісі, вищерблені вітрами «товтри». В цих «товтрах» приховано немало ущелин і печер… Місцеві жителі бояться заходити далеко в «товтри» і при нагоді обходять їх стороною. Вони кажуть, що тут живе «нечиста сила». Тільки-но людина переступить поріг ущелини або печери, вона хапає її й тягне далі, під землю, в пекло. Мій дядько Авксентій, мабуть, краще за всіх на-горянських селян знає сусідні печери. Верст за п'ять навкруги нема жодної хоч трохи примітної щілини в скелях, яка б не була йому відома. А якщо каміння біля такої щілини закурене, вкрите кіптявою, так і знай: викурив звідти мій дядько жовту пишнохвосту лисицю, вистеживши її сховище по ледь помітному на білому снігу сліду… … На узліссі, в ліщиннику, ми виламали довгі сучкуваті палиці й пообдирали з них зелене листя. Ми пішли вгору по встеленому прілим листям і сушняком дну яру. Хмизинки похрускували у нас під ногами. Ми йшли втрьох, відважні, хоробрі мандрівники. Куниця, хоч і не знав дороги, але йшов попереду, як отаман. Петько пихтів поруч мене. Він сопів — йому було тяжко видиратися вгору нерівним дном яру. По схилах яру росли обомшілі дерева. Їхнє рясне листя закривало сонце. Легка прозора папороть тремтіла у нас під ногами. Коли ми підійшли майже впритул до того місця, де починалися Лисячі печери, я перший вискочив на рівну, всипану дрібним щебенем полянку. — Дивіться, нічого не видно, правда? — гордо показав я хлопцям на крутий, чорний, де-не-де порослий мохом камінь, що лежав під скелею. Камінь цей здавався скинутим звідкілясь зверху, з Мідної гори. — Ну, а де ж печери? — спитав Куниця. — А ось, дивись! — І я сховався за камінь. Мов величезний чорний гарбуз, він прикривав собою вхід у підземелля. Тепер просто передо мною у скелі чорніла розколина. Ніхто б і не подумав, що тут починаються Лисячі печери. А насправді пройти в печери можна легко й вільно. Позаду часто, важко дихав Маремуха. Хлопці обійшли камінь і стояли в мене за спиною. — Обов'язково підемо сюди! Сьогодні ж! Свічок дістанемо й підемо! — сказав Куниця. Високий, худорлявий, він жадібно дивився в розколину скелі. — Дивак, де ти дістанеш тут свічок? — відповів я Куниці. — Де?.. А в церкві! Тут же є церква? Сьогодні що в нас? П'ятниця. Ех, шкода, відправи вранці нема. Ну, просто в старости попросимо або купимо. Довго стояти перед входом до печери було страшнувато. Дядькові слова про гадюк примусили мене насторожитися. Того й гляди, виповзе яка з розколини… Я запропонував хлопцям вибратися трохи вище. Ми вилізли на круглий камінь, що закриває здалека вхід до печери. Ми посідали на цьому холодному, слизькому камені, мов справжні лісові розбійники, і, відпочиваючи, позирали на всі боки. У лісі було дуже тихо. Де-не-де крізь рясне листя високих ясенів пробивався скісний сонячний промінь, освітлюючи радісним, золотавим світлом вогку півтемряву яру. Навкруги було глухо й вогко, наче в льоху. На узліссі, мабуть, сонце гріло нестерпно, а тут нам здавалося, що вже настав вечір. Раптом Маремуха сіпнув мене за ногу й кивнув на печери. — Що там таке? Гадюка? Тепер і я почув якийсь глухий звук, що пролупав у підземеллі. Чи то хтось кахикнув там, чи то камінь обірвався й глухо впав на землю. — Ти чув? — шепнув я Куниці. Куниця відразу насторожився й ліг на камінь. Ми полягали поряд з Куницею. У печері знову кахикнули, цього разу ще ближче. Може, це бреше лисиця, бавлячись з своїми дитинчатами? Знову десь зовсім близько захрустів щебінь. І раптом з темної щілини виткнулась назовні чиясь рука, а тоді на площадці з'явилася людина. Від несподіванки я здригнувся. Та це ж мій батько! Він дуже обріс. У нього повідростали вуса й борода, але я впізнав його одразу й по синій сатиновій сорочці, й по знайомому широкому ремені на ній. Мені хотілося гукнути йому: «Тату, татку! Я тут!» Але вигук застряв у мене в горлі. А батько обернувся до нас спиною й гукнув у печеру: — Виходьте, де ви там? І тут з підземелля до чорного каменя вискочив Оська, а за ним вийшов якийсь оброслий бородою чоловік у прорезиненому плащі. — Це свої! — вигукнув я, штовхаючи хлопців, і ми стрімголов скотилися на землю. Я перший, оббігши круглий камінь, вискочив назустріч батькові, але одразу ж шарахнувся набік. Батько цілився в мене з нагана, чоловік у прорезииеному плащі — теж. «Вони божевільні!» — подумав я і що було сил рвонувся до яру. — Васько! Василю! Постривай! — загукав мені навздогін батько. Я одразу зупинився й з острахом подивився назад. Батько стояв, опустивши револьвер. Це справді був мій батько — мовчазний, похмурий, який майже ніколи не посміхався. За поясом у нього стирчав сувій з газетами, віддрукованими на синьому обгортковому папері. Треба було одразу кинутися йому на шию, поцілувати його в густі, колючі вуса, але я підійшов до батька, як до чужого, — повільно, незграбними кроками. Перелякані Куниця й Маремуха визирали з-за каменя. — Як ти потрапив сюди, Васько? — здивовано спитав батько, нахилившись і цілуючи мене в чоло. — Я з міста… Ми зайшли до дядька Авксентія… — Звідки ти знаєш ці печери? — А мене минулого року дядько Авксентій водив сюди… — Дядько Авксентій? — перепитав батько й незадоволено крякнув. Потім він похитав головою й, помітивши хлопців, що стояли віддалік, спитав: — Це Маремуха, так? А другий хто? Я вже забув! — Юзик Стародомський… Оська підморгнув мені з-за батькової спини. — Це наші, зарічанські… — півголосом сказав батько оброслому чоловікові. Той слідом за батьком сховав у кишеню револьвер. І раптом… Що таке? Не може бути! Та ж це Омелюстий! Авжеж, Іван Омелюстий, наш сусід, який тоді відстрілювався од петлюрівців з вежі Конецьпольського. З переляку я його спочатку не впізнав. От здорово! Виходить, Іван живий! Але як він обріс, — видно не голився з добрий місяць. — Дядьку Іване, добридень! — весело сказав я, простягаючи сусідові руку. — Я ж казав Васькові, що вас не спіймали? — сказав, підходячи, Куниця. — Хто спіймає? Хто мене може спіймати? — насторожившись, спитав Омелюстий. — А петлюрівці… Ми з Васьком тоді бачили, як ви заскочили у вежу. Пам'ятаєте? А той чубатий хотів перебігти кладку, а ви в нього вистрілили, і він упав просто в річку! — А, ти он про що! — сказав Іван і здивовано подивився на Куницю. — Ну, це коли було! Я вже й забув. Та хіба так ловлять? Так, братику, ловити, знаєш, цурцура — не вважається. — Дядьку Іване, а ви знаєте, що з тим чоловіком? — З яким чоловіком? — Ну, з хворим. Пам'ятаєте, ви його вночі до нас приводили? — Сергушин? — підказав сусід. — Я не знаю прізвища. Ну, тоді вночі ви з ним прийшли. — Так, так, Сергушин, — сказав Іван. — То його ж убили! Ми самі все бачили! — І я розповів, як спіймали Сергушина, як розстріляли і як ми втрьох опорядили його могилу. Батько й Омелюстий слухали мою розповідь дуже уважно. Батько подивився на мене трохи недовірливо. — То он воно що… — тихо сказав Омелюстий. — Я вже знаю, що його розстріляли, а ось як це трапилося, від вас перших чую. — Дядьку Омелюстий, а хто був цей чоловік? — зазираючи в очі сусідові, спитав Маремуха. — Якого розстріляли? Цей чоловік… Довго розповідати… Знаєте що, ось давайте допоможіть нам зараз, а тоді либонь я вам розкажу. — А що допомагати? — Вхід до печери закидаємо. — А ми хотіли… — Чого хотіли? — Хотіли піти подивитися печери, — пояснив Маремуха. — Нема чого вам у печерах робити, — суворо сказав Омелюстий. — Згодом коли-небудь я сам вас усіх поведу. Не вірите? Спитайте Оську, скільки печер я йому тут показав. Правда ж, Осько? — Показали! — погодився Оська. — Ото ж бо. А сьогодні ходити туди не можна! — сказав Іван і, оглядаючись, додав: — Нумо, хлопчики, несіть каміння з яру, ми швидко впораємося. Нічого не вдієш, довелося носити каміння. Поки ми носили його, батько з Омелюстим закидали цим камінням вхід до печери. Незабаром від входу до печери залишилася тільки маленька щілина. — Ох, і заморився! — потираючи руки, сказав Іван. — Ходімо, Осько, ліхтаря не забудь! Ми пішли до лужка над яром. Моріжок поріс свіжою, соковитою травою. Тут добре полежати. Трава м'яка, запашна. Батько ліг осторонь, під високим явором. Омелюстий скинув прорезинений плащ і, згорнувши його вдвоє, розстелив на траві. Він примостився на плащі й почав оповідати.  

Оповідання про нічного гостя


 

— Тієї холодної, вітряної зими, коли закінчилася війна з німцями, через наше місто повалили військовополонені. Мабуть, у жодному місті України їх не було стільки цього року. Адже біля наших місць пролягав головний шлях з фронту. Худі, у подертих солдатських шинелях, ноги пообмотувані ганчір'ям, ішли полонені з-під Тернополя й Перемишля через наш фортечний міст на вокзал, щоб якомога швидше сісти на поїзд і поїхати додому. А тієї зими з'явилася в місті небезпечна хвороба — іспанка. Сотнями вона забирала людей у могилу, і всі дуже боялися її. З цією хворобою ще могли якось боротися ті, у кого був дім, гаряча їжа, дрова. Ну, а як воно було полоненим, які глибокої морозної ночі пробиралися Калинівським лісом? Хвороба наздоганяла їх у дорозі. Змучена голодом, важкою дорогою, людина раптом розуміла, що далі йти не може, що все тіло горить, ноги підламуються і — найстрашніше — нема від кого сподіватися допомоги в холодному, засипаному снігом лісі. І часто бувало: полонений сідав край дороги, щоб трохи відпочити, але вже підвестися не міг, дубів і вмирав тихою, нечутною смертю за яких-небудь п'ять верст від житла. Та й у місті було не краще. Люди валялися на тротуарах уздовж Житомирської, по Тернопільському спуску і у вогких, нетоплених залах духовної семінарії, куди їх пускали обігрітися гетьманські чиновники. Я сам одного разу бачив, як з подвір'я духовної семінарії виїхали одна по одній три підводи, закидані трупами. На двох підводах мертвих ще сяк-так прикрили рогожевими мішками, а ось на останню підводу мішків, мабуть, не вистачило, і кучер сидів просто на замерзлих, посинілих трупах. А як боялися самого тільки слова «полонений» на Житомирській вулиці! Варт було полоненому постукатися по допомогу в двері багатого дому на Житомирській, як миттю хазяї гасили світло й дім завмирав. А коли полонений вже надто довго стукав, покоївка, дзенькнувши ланцюжком, ледь-ледь прочиняла двері й гукала до полоненого: — Хазяїв дома нема! Бог подасть! Лікар Григоренко навіть дзвоника біля воріт і мідну дощечку із своїм прізвищем зняв. Він боявся, щоб, не дай боже, до нього не подзвонив який-небудь змучений полонений. А наші зарічанці, хоч і незаможні були, але нерідко самі закликали полонених до себе — попоїсти гарячого борщу, відігрітися біля плити, а то й просто переспати на теплій печі. Одного разу на світанку й до нас постукали, але легенько так, ледь-ледь. Покійна мати моя прокинулася та й каже: — Іване, піди спитай, хто там. А я удав, що не чую, — дуже вже хотілося мені спати. Тоді мама сама встала з ліжка. Вона загорнулася в ковдру, підійшла до вікна й стала дихати на замерзлу шибку. Раптом вона відсахнулася — та до батька: — Ой боже ж мій! Людину в нас під вікнами вбили! Ми відчинили не відразу. Спершу всі поодягалися. Тоді тихенько на кухню вийшов батько. Він визирнув на вулицю й побачив, що на обмерзлих сходинках нашого ганку лежить людина. Нікого більше навколо не було. Наважившись, ми відчинили двері на ґанок і втягли людину до нас на кухню. Ніхто, звичайно, її не вбивав, це був звичайний полонений, і впав він біля нашого будинку просто від голоду, від кволості, від іспанки. Мати поставила гріти воду, а батько притяг з комори велике дерев'яне корито, ми з батьком обережно роздягли хворого й посадовили в корито. Я поливав його теплою водою, а батько мив. Скільки ми води на нього витратили, — не переказати. Один по одному я брав з плити казани з теплою водою й перехиляв їх хворому на голову. Він незабаром отямився й тільки відфиркувався та очі протирав. А я виносив брудну воду. Я виливав її просто з ґанку на вулицю. Згодом сніг у цьому місці почорнів так, наче тут вантажили кам'яне вугілля. Усю білизну й одяг нашого гостя батько склав у клуночок і, перев'язавши мотузком, виніс у курник, на мороз. Це йому мама моя небіжчиця так наказала: — Чоловік нехай залишиться, а вошей його не треба. Нехай повиздихають на морозі! Звали хворого Тимофієм, а прізвище його було Сергушин. Він повертався з німецького полону до себе додому, на Донбас. До війни Сергушин працював на Щербинівському руднику. У нього під віями збереглися ще з того часу ледь помітні чорні смужки, — такі вугляні смужечки, хлопці, залишаються майже в кожного шахтаря, котрий довго рубає вугілля. Постелили ми нашому полоненому у комірчині за кухнею, там він і лежав у нас. У ту пору гетьманська державна варта суворо-пресуворо забороняла городянам приймати до себе жити іногородніх полонених, які поверталися на батьківщину. Гетьман Скоропадський боявся, коли б серед полонених не було більшовиків. Щоб і до нас, чого доброго, не причепилися чиновники п гетьманської варти, ми й слова нікому не говорили про нашого полоненого. Та от хоч би й Мирон — наш сусід, — Омелюстий кивнув у бік мого батька, — а й той нічого не знав про Сергушина. Ми гадали, що він недовго у нас погостює, та сталося інакше. Понад місяць пролежав полонений у темній комірчині, п тоді поволі став ходити по кімнатах. Батько небіжчик бувало як помітить, що Сергушин вийшов з комірчини, — миттю до дверей і — на ключ їх: батько боявся, коли б хто з замовців не побачив полоненого. А Сергушин призвичаївся у нашому домі та й почав потроху допомагати батькові. Батько обтягав колодку шкірою, набивав підошву й віддавав Сергушину, а той заганяв дерев'яні шпильки. Ловко так пристосувався — я й то не вмів так. Набере в рот пригорщу шпильок — та й ну випльовувати, мов лузгу з насіння, одну по одній. Виплюнув шпильку, встромив її в дірочку, вдарив молотком — і нема шпильки, тільки маленька квадратна головка з шкіри стирчить. І голився він дуже ловко: візьме у батька звичайного шевського ножа та й давай по бруску ганяти. Водить, водить — інколи з добру годину. А нагострить — ніж, наче бритва, гострий: хоч волосся на льоту рубай. Потім, густо намиливши бороду, так, що піна з неї падала на підлогу, він разів два проводив ножем по щоках — і волосся наче не бувало. Це його в окопах так голитися привчили. Поголившись, він пудрив обличчя крохмалем, який мати на кисіль припасала. Інколи він сидів біля вікна й півголосом співав своїх шахтарських пісень. А розвеселиться — держись! Тільки і встигай сміятися. Він здорово умів показувати китайські тіні. Та й спритні ж у нього були пальці, просто на диво. Ми, бувало, щільно позачиняємо віконниці, а він винесе у свою комірчину лампу, поставить її на корзині та й давай перед склом пальцями ворушити. І одразу на стіні перед нами тіні забігають. Чого тільки він не вмів показувати: і собак, і котів, і сову, навіть рак у нього виходив, мов живий. А одного разу перед великою лампою обома руками він показав нам, як б'ються двоє німецьких солдатів у касках. Ми від сміху мало не повмирали. Сергушин часто згадував свій рудник. Важка у нього там була робота, шалена. Останні місяці перед мобілізацією він працював запальником: підривав під землею динамітом камінь, пробиваючись до чистого вугілля. А я розповідав Тимофієві про училище, про те, які у нас учителі, яка це нудна річ — італійська бухгалтерія. Одного разу Тимофій слухав, слухав мене, а тоді сказав: — Облиш ти, Ваню, к чорту оте комерційне, — однаково крамаря з тебе не вийде, це я по тобі бачу. Хлопець ти молодий, здоровий, тобі на коні верхи скакати, а не за конторкою скніти над цією бухгалтерією. Зараз, братику, інша комерція потрібна. Нічого я не сказав у відповідь Тимофієві, бо мені й без його слів комерційне училище остогидло гірше за гірку редьку, Адже це батько мене туди ще за старого режиму вчитися послав. А яких зусиль це йому коштувало, якби ви тільки знали! Три пари черевиків з найкращого бельгійського шевро він пошив зовсім безплатно директорові комерційного училища панові Курковському. У кожного з членів педагогічної ради батько побував дома й просив, щоб мене прийняли в училище. Одужав Тимофій зовсім і йти від нас зібрався. — Куди підеш, непосидо? — став відмовляти його батько. — З одної смерті насилу виліз, а зараз другої захотів? І тут, поки гетьмана не проженуть, ти зможеш користі принести не менше, ніж у себе в Донбасі. Але, залишаючись у нас, Тимофій сказав батькові: — Слухай, друже, ти хоч-не-хоч, а я тобі допомагатиму. Сім'я у вас немаленька, а я дармоїдом ніколи не був. Підмайстер, щоправда, з мене кепський, але, гадаю, підсоблю вам. Інакше не залишусь. Щоб не ображати Сергушина, батько погодився. І з цього дня Тимофій не відходив од верстата аж до обіду. Коли я повертався з училища, він розпитував мене, що в місті, які новини, що чути з Радянської Росії. Він просив мене діставати йому газети, і я часто приносив їх йому. Якось я сказав Сергушину, що в місті на стовпах розклеєний наказ про наступ німців на Петроград. Ну, він і причепився до мене: розкажи та розкажи, що написано в наказі. А я всього не запам'ятав. От і довелося мені, як стемніло, бігти на базар по наказ. Довго, пам'ятаю, я ходив біля нього: боявся, коли б не помітили гетьманці. Коли нікого навколо не було, я зірвав наказ із стовпа й приніс Сергушину. Тимофій похвалив мене за це, і відтоді я, вибираючи слушну мить, часто здирав з парканів і з стовпів різні гетьманські накази та оголошення й приносив їх Сергушину. Пін усе прочитував і краще за мого батька знав, що діється н місті. І ось одного разу мама кличе його пити чай, а в комірчині порожньо. Ми туди-сюди, я на ґанок вибіг — нема Сергушина. Зник, наче нечиста сила його під землю потягла. Стало мені прикро: пішов, думаю, і не попрощався навіть; хоч би записку залишив. А мама навіть сказала: — Отак завжди: зробиш добро людині, а вона… — але не договорила. Батько подивився на неї недобре так, і вона одразу замовкла. А пізно вночі чуємо — хтось у кухонні двері тарабанить. Батько підійшов до дверей, окликнув, виявилось — Тимофій. Уночі ми його не розпитували, а вже вранці причепилися: «Де це ти пропадав учора?» Вигадував він різне, а правди мам так і не сказав. І от з тієї ночі унадився він ходити до міста. Одного разу він повернувся додому на світанку засапавшись, наче: ш ним хтось гонився, і довго дивився у вікно. — Сиди дома, Тимофію! Куди тебе носить ночами? — розсердився батько, а мати додала: — Ото ще мені гуляння ночами, коли люди сплять. Ще лиха накличете на нашу голову. І кого ви не бачили на вулиці? П'яних гетьманців? Адже знайомих у вас нема? — Хто його знає, дорогенька, — жартував Тимофій, — знайомих знайти неважко, я хлопець веселий, у мене весь світ знайомі! І ось однієї ясної місячної ночі місто несподівано зайняли червоні. Рано-вранці, ледь тільки розсвіло, Сергушин пішов з дому — як завжди без шапки, в батьковому сюртуці, у довгих штанях, у калошах на босу ногу. Повернувся він увечері, і ми його не впізнали. Він прийшов у шкіряній будьонівці з червоною зіркою, у захисній гімнастерці, в чоботях з доброго хрому. З кобури у нього визирала рукоятка нагана. Сергушин приніс батькові його штани, сюртук, калоші. Сергушин розповів нам, що німців і гетьманців з міста вигнав Сумський полк. Сергушин відшукав у цьому полку багатьох своїх земляків. — Землячків, землячків у місті — повно. То був я сам, зараз увесь Донбас тут! Коногони, забійники, відкатники — кого тільки нема! — радісно говорив він, і нам було весело разом з ним. Пішов від нас Сергушин, а йдучи, покликав мене з собою. — Проведи ти мене, комерсанте, до церкви, — попросив він. Я пішов… і більше не повернувся: Тимофій умовив мене вступити до червоних. І тієї ж ночі він улаштував мене в Сумський полк. Його земляки-шахтарі відразу видали мені обмундирування, карабін, шаблю, а на світанку майже усім полком ми пішли з міста. Я навіть не встиг попрощатися з рідними. Нас перекидали в інший повіт — добивати гетьманців. Ще всі спали, навіть крамниці на базарі були зачинені, коли ми верхи виїхали по Вроцлавській вулиці на Калинівський тракт і заспівали веселу пісню:  

Хай зброя на сонці сіяє, –


Під звуки гучні сурмачів
За волю шахтар виступає,
Розбивши купців-багачів.

 

Чого там критися, не одразу мені далася військова служба. Після першого переходу з незвички їздити верхи мені так ломило ноги, що я насилу ходив. Адже до цього я ніколи не їздив у справжньому шкіряному сідлі. Мені було важко справлятися з конем — я не знав; як треба правильно надівати сідло, і одного разу надів його навпаки, передньою лукою до хвоста. Тимофій навчав мене всього: і як затягати підпруги, і як зручніше, по нозі, відпускати стремена… А незабаром під Тарнорудою ми вже з ним разом так лупцювали цих кайзерових прислужників, що з них чуби у Збруч летіли! Подалися ми далі, за Житомир, і тут пройшла фронтом чутка, що Петлюра, який замінив на цей час гетьмана, захопив із своїми бандитами наше місто. Повернули ми назад, на самого пана Петлюру, і коли разом з кіннотою Котовського відбили місто назад, я дізнався, що нікого з моїх рідних немає в живих. Маму, потім батька з братом убили бандити з загону петлюрівського генерала Омеляновича-Павленка. Коли червоні відступали, мій батько забрав на складі військового начальника дві гвинтівки й сховав їх у нас дома, щоб повернути більшовикам, коли вони повернуться. А петлюрівці, роблячи обшук, знайшли їх. Петлюрівців тих, кажуть, привів до нашого дому Марко Гржибовський. Недовго після цього довелося мені залишатися в полку. Мене й Сергушина, оскільки ми краще за інших знали місто, перевели в міський ревком. Я, ви пам'ятаєте, реквізував зброю, а Сергушин перейшов на роботу в ревтрибунал. Він судив там саботажників, петлюрівців і тих, хто потай допомагав їм. Саме тут я й дізнався, куди він ходив під нас ночами. Одного разу вночі Сергушин познайомився в місті з місцевою дівчиною. Ви її, мабуть, і не знаєте — вона жила далеко, аж біля станції; її батько на вокзалі служив. Такий собі Кудревич. Зараз її в місті нема, вона пішла з червоними. Як вони розговорилися, як познайомилися, та ще й уночі, я не знаю. Знаю тільки, що ця дівчина багато чого цікавого нарозповідала Сергушину про наше місто. Її мати прала білизну майже в усіх багатих домах і знала, хто з буржуїв допомагав Петлюрі. А дочка все це переказувала Сергушину. І коли довелося йому працювати в ревтрибуналі, він багато що згадав з її розповідей, і, мабуть, придалися вони йому дуже. У той недобрий час, коли треба було відступати, наші побоялися повезти Сергушина з собою: усі знали, що він тяжко хворий. Я собі простити не можу, що не зуміли ми вирядити Тимофія разом з червоними… Але з паном Григоренком, хлопці, ми ще стрінемося! Якби ви тільки знали, скількох людей він уже виказав, цей лисий катюга!  


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка