Володимир Бєляєв книга перша



Сторінка5/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.51 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Маремуху висікли


 

Куниця прийшов до мене завидна. Пронизливим свистом він викликав мене на вулицю. Я почув свист і підбіг до дощаного паркана. — Заходь! — гукнув я Куниці. — Я зараз, тільки нагодую кролицю, а тоді давай до Петька підемо по бузок. — Його вдома нема, — похмуро сказав Куниця, проходячи зі мною до розчинених дверей крільчатника. — А ти що — заходив до нього? — Та я й так знаю. Він просто з уроків із своїми голоногими до театру пішов. — До театру? Справді? — Звичайно, до театру. Скінчились уроки — їх усіх вишикували на майдані й повели. З музикою. А попереду Марко Гржибовський! — сердито пояснив Куниця. Зайшовши в крільчатник, Куниця одразу нахилився до мене й спитав: — Васько, а навіщо ти мені набрехав? — Чого набрехав? Коли? — Ніби не знаєш. Та вчора, коли купатися йшли. І сьогодні вранці — про лишай. Адже бородатий тебе вигнав, так? — Звідки вигнав? Хто це вигадав? Ніхто мене не виганяв. — Як ніхто? А наказ для чого вивісили? — Який наказ? — А ось який — на стіні біля вчительської висить. Прийди почитай сам, коли не віриш. Сьогодні на великій перерві вивісили. А в наказі написано, що тебе за хуліганство вигнали з гімназії. Сам Прокопович підписав… Сьогодні Сашко Бобир був черговим, він бачив, як твоє прізвище з класного журналу зеленим чорнилом викреслили. Ось. А ти гадав — я не довідаюсь, так? Набрехав-набрехав: «Мене лікар Бик звільнив… Уночі з тіткою побігли… Ось лишай, подивись». А сам не знаєш, що лікар Бик уже другий тиждень заарештований сидить за те, що не дав петлюрівцям обшук зробити у себе в квартирі. Мені сьогодні хлопці розповіли. А я вчора вуха розвісив, повірив тобі. Куниця замовк і тільки постукував пальцями по кролячій клітці. Тоді ображеним голосом сказав: — Сьогодні вранці Котька став хвалитися, що тебе вигнали, а я йому кажу: «Нічого не вигнали, він хворий, а ось одужає і вдруге тебе в річку кине». А Котька як засміється. «Хворий, — закричав, — хворий! Та він плаче сидить, що з гімназії витурили». Тут, наче на зло, й наказ вивісили. Навіщо ти мені набрехав? Не соромно тобі? Мені й справді було соромно. Я по-дурному вчинив, що збрехав Юзикові про лишай і про директора. Кому-кому, а Куниці я міг би довірити будь-яку таємницю. Це не Петько Маремуха. Той боягуз і слова ніколи не додержить. А Куниця — хлопець надійний. Минулої осені я в училищі зірвав ринву: хотів по пій вилізти на дах, а ринва була іржава, взяла та й упала. Куниця стояв поруч. Потім довго, з добрий місяць, завідуючий по всіх класах допитувався: «Хто зірвав ринву? Хто зірвав ринву?» І вчителі також питали, але Куниця не виказав мене, й відтоді ще міцнішою стала наша дружба. Даремно я не розповів йому все, як було. А ось зараз треба виплутуватися. — Знаєш, Юзику, я гадав — все так минеться. Пострахав мене Прокопович, а потім простить. — Минеться! Жди! — посміхнувся Куниця. — От якщо прийдуть червоні, тоді й простять тобі, а цей бородатий нізащо не простить. Ти ще не знаєш, який він уїдливий. І нащо ото нас перевели до цієї гімназії? Кому це потрібно? — Кому? Петлюрі. Він хоче на свій бік нас переманити, щоб, коли ми попідростаємо, за його директорію воювали. Чорта пухлого! Не діжде, душогуб клятий! В цей час кролиця застукотіла задніми ланками об дно клітки. — Ой, який у тебе кролик здоровий! Невже самка? — раптом здивувався Юзик, помітивши в глибині клітки червоні очі моєї кролиці. — Ага, самка, ангорська. Поглянь, яка вона гладка, з півпуда буде… Трусь, трусь, трусь!.. Іди сюди!.. — покликав я кролицю, простягаючи до неї жовту моркву. Я був радий, що Куниця так швидко перестав сердитися. Гладка кролиця вистрибнула з глибини клітки й ткнулася мені в долоню гарячою мордою. Гострими зубами вона схопила моркву й заходилася швидко гризти її. На грудях у кролиці від хвилювання стовбурчилася біла пухнаста шерсть, а на морді ворушилися довгі, тонкі вуса. — Васько, чуєш, Васько! А якого голуба я сьогодні спіймав! — похвалився Куниця, — Крильця бузкові, дзьобик маленький, мов у чижа, лапки в перах, із шпорами, а на грудях бант завивається. Ти ж знаєш, банточні голуби дуже породисті. Візьму за нього на базарі карбованців сто, не менше. Боязко тільки продавати. А що як хазяїн знайдеться? І ти, гляди, мовчи… — Він сам до тебе сів чи ти підманив? — У тім-то й штука, що підманив. Я повернувся з гімназії, набрав у кишеню кукурудзи й поліз на покрівлю. Голуби ж у мене зараз не в будці, де навесні були, — будку тато сікачем порубав, — а на горищі того сарая, де він собак тримає. Ну от. Виліз я на покрівлю, відчинив гратки, кинув голубам кукурудзи, — коли, дивлюсь, над Старою садибою голуб кружляє. І низько. Ех, думаю, спробую щастя. Адже вдома нікого нема: тато Забодаєву собак здає, а мама на базарі. Похапав я голубів та вгору — одного, другого. Аж пір'я полетіло. Свистіти став. А мій голуб, отой білий трубач, і без свисту — як майнув, як рвонув і одразу вад дзвіницею закружляв. Ну, банточний до нього й пристав. Я швиденько з покрівлі на землю, сів у бур'яні під курником, шворочка в руках та й чекаю. Політали вони трохи та й сіли поряд — мій і чужий. Мої-бо голодні, зранку нічого не їли, ну й поскакали в голуб'ятню, а чужий за ними. Я гратки хлоп — і готово! Банточний з ними сидить і вже коло білої самиці крутиться. Я й думаю тепер: а що як йому крила перефарбувати? З бузкових на коричневі? Тоді й на базар можна… — А навіщо тобі його продавати? Залиш на розплід. Дивак, не знаєш, що зробити? Перев'яжи крило шнурком і не відлетить. — Та я б перев'язав і приручив, але тато може помітити. А він мені суворо-пресуворо наказав більш як дві пари не тримати. Я й боюсь: побачить п'ятого та й усіх продасть. — А що? Шкода йому? — А годувати чим? Кукурудза ж зараз дорога, й дістати її ніде. Селяни на ярмарок тепер не їздять. Бояться, що петлюрівці все у них позабирають. — У вас своєї хіба нема? — Та є, тільки мало — не вродила. Нам самим на мамалигу не вистачить. За будинком грюкнула хвіртка. До нас хтось ішов, мабуть, до тітки. А вона спить. Я залишив Куницю в крільчатнику, а сам побіг назустріч. Біля ґанку я наштовхнувся на Петька Маремуху. Він був увесь червоний, скуйовджений і важко дихав. Видно, він біг сюди й через те засапався. — Ти вдома? — радісно сказав Петько. — Вдома, — відповів я непривітно. — А що, вистава хіба закінчилася? Мені було заздро, що Петько ходив до театру, дивився виставу. — А ти… ти звідки знаєш, що я був у театрі? — Подумаєш — секрет! Усі знають. — Куниця?.. Він що — був у театрі? — Ну, в гімназії бачив, як вас виводили. Чого ти причепився? Ходімо в сарай. Юзик теж зустрів Маремуху неласкаво. Петько почував себе ніяково, він розумів, що ми не дуже прихильні до нього. Він потупцював трохи на місці, а тоді, побачивши кролицю, метушливо, скоромовкою сказав: — Ой, який кріль! Де ти такого дістав, Васько? Навесні у вас інший у дворі бігав. Правда? Цей красивіший, цілий баран, а не кріль! Але даремно витанцьовував Петько перед моєю кролицею. Марно прицмокував він губами від захвату. Куниця і я чудово розуміли, що Петько просто хотів підлеститись до нас. Все було даремно. Одне з двох: або з нами дружити, або із скаутами голоногими до театру ходити. І ми удавали, ніби не помічаємо Маремуху. Помовчавши трохи, Маремуха знову заговорив: — Я не додивився всієї вистави. Ще одна дія залишилася. — Чого ж так? Сидів би вже там до кінця. Чого сюди приперся? — не стерпів Куниця й суворо обірвав Петька. — Які з нас тобі товариші? Паничі, скаути — тобі товариші. Котька Григоренко — тобі товариш. Іди до нього в гості. — І Юзик з люттю сунув у ніс кролиці морквяне бадилля. — Бодай їм! Хай би вони подавилися… Більше я до них не піду… — зітхнув Маремуха й раптом, почервонівши, одразу випалив: — Вони мене відшмагали! Ми насторожилися. Я з недовір'ям подивився на скуйовджене Петькове волосся. Товстенький, схвильований, у зеленому скаутському костюмчику, він стояв перед нами й винувато зазирав Юзикові в очі. Хто б міг його відшмагати, такого підлизу? Не могло цього бути. І я, вирішивши, що Петько бреше, одверто сказав: — Ти брешеш! — Їй-богу! Нехай мене грім поб'є! Слухайте, я вам розповім усе по порядку. Тільки нікому не кажіть, — попросив Петько, — гаразд? Повели нас до театру. Під барабан. Після другого дзвоника Бобир пішов у зал, а я гуляю сам. Нехай, думаю, усі посідають, а я, тільки-но світло в залі загасять, візьму й теж сяду де-небудь скраєчку… От ходжу по коридору й думаю: та гасіть, чорти, світло швидше! А в цей час хтось лясь мене по плечу. Я спершу гадав — Сашко, хотів був йому дати здачі. Оглянувся, дивлюсь — ні, це Жорж Гальчевський, — знаєте, з сьомого класу бойскаут. — Який Жорж? Той, що з фортечного мосту у водоспад стрибав? — спитав Юзик. — Та ні. То Мацист стрибав. Того Жоржа Мацистом звуть. Та ти ж повинен знати Гальчевського: він худий такий, кощавий, високий, усе з кастетом ходить. Приятель Кулібаби. Його батько — піп, править у Преображенській церкві за колонією… Ну от, Гальчевський спіймав мене за плече та й каже: «А ти чого, шкот, тут крутишся?» — «Там душно дуже, — кажу, — поки не почалося, я тут повітрям подихаю». — «А квиток є? Покажи-но квиток!» — раптом зажадав Жорж. Став я шукати квиток, шукаю, шукаю, то в одну кишеню полізу, то за пазуху, то в другу кишеню, а сам усе думаю: аби тільки світло швидше загасили, він тоді одчепиться й побіжить до залу на своє місце. Та де там! Він стояв, чекав, а тоді як штовхне мене ззаду коліном та як закричить: «Забирайся геть звідси, шмаркач! Поки я тут черговий, жоден заєць у мене не пройде!» Я спотикнувся, мало не полетів, яблука мої покотилися до вішалки, я їх наздоганяю, а Гальчевський ще кричить контролерові: «Не пускайте цього зайця назад, щоб і духу його більше не було!» Я попідбирав яблука й — бігом на гальорку. Там у мене взяли квиток і пропустили, слова не сказали. Вбігаю — вже темно. Намацав вільне місце на боковій лавці біля самісінького бар'єра, сів і гризу яблуко. З'їв одне, взяв друге, тільки надкусив, — бачу, завіса розсувається. Ну, думаю, доїм потім. Тільки-но хотів покласти яблуко на бар'єр, а воно зірвалося та як полетить униз… Ох, я й налякався! Впустив і навіть глянути вниз боюся — страшно. Чую тільки, вилаявся хтось у партері й стільцем зарипів. Потім тихо стало. А вистава триває, цікава така, з запорожцями, з танцями й з музикою. «Про що тирса шелестіла» — так називається. Я задивився та й забув про яблуко. Закінчилася перша дія, запалили світло, я сиджу, не встаю, щоб місце не зайняли, а сам наглядаю, де знайомі хлопці сидять. Раптом ізнову — хап мене за плече. Обернувся я, дивлюсь — знов Жорж Гальчевський. «Ти яблуко офіцерові на голову кинув?» — питає. «Якому офіцерові?» — «А ось поглянь!» Як схопив мене за комір та й перехилив головою через бар'єр так, що я мало не беркицьнув униз. А звідти, знизу, з партеру, польський офіцер рукою Жоржеві махає й мені погрожує. Тоді Гальчевський як закричить: «Ходімо до кошового!» — і повів мене за куліси. Там артисти бігають, курява, дощок багато понакидано, темно, я мало не впав — зачепився за якусь вірьовку, а Гальчевський знай штовхає мене вперед. Хотів я втекти — не вийшло. Привів мене Жорж до самого Гржибовського, а той сьогодні на сцені запорожця грав, увесь вимащений такий, і брови й ніс — усе у фарбі. Ніс у нього великий — наліпку наклеїв. Гальчевський козирнув йому й усе про те яблуко розповів, а мене він навіть не спитав, навмисно я чи ненароком. Тоді Марко Гржибовський сказав Гальчевському: «Врізати йому п'ять шомполів», — і на мене головою кивнув. А Гальчевський мені одразу я-а-ак дасть! Ногою!» — І шомполами били? — все ще не вірячи Петькові, спитав я. — А чим же ще? Звичайно, що шомполами. — Де? Там-таки, за кулісами? — поцікавився Куниця. — Ну, от іще… за кулісами… Просто вивели туди, за театр, де помийна яма, скинули сорочку й п'ять разів ударили. Ось погляньте, ще знак є! — І Маремуха, задерши сорочку, показав нам свою спину. На його гладкій спині червоніло п'ять нерівних здутих смуг. Вони лягли майже поряд, одна біля одної. Куниця вирішив перевірити, чи не бреше Маремуха, чи по намалював він ці смуга, щоб розжалобити нас. Він послинив пальця й провів ним по багровій смузі. Маремуха ні щулився й відскочив. — А хто бив? — спитав я. — Хто? Відома річ — Гальчевський. Марко йому наказав. Гальчевський бив, а Кулібаба та ще двоє скаутів, — я їх зовсім не знаю, — тримали. Один за руки, другий за голову. Потім я вирвався й побіг сюди, до вас… Дарма, він мене пам'ятатиме… Я йому морду поб'ю… Я не злякався його кастета… — Кому морду поб'єш? — спитав Куниця. — Гальчевському… і кошовому… Маркові… усім, усім поб'ю… Уночі підстережу — та й битиму… — Та ж Гальчевський тебе відшмагає, мов цуценя! Бач, знайшовся вояка! А у кошового револьвер є, він у тебе з револьвера пальне. А потім, вони ж твої начальники, навіщо ж їх бити? — кепкуючи з Маремухи, сказав Юзик. — Я їх не слухаю більше. Хто їм надав права мене бити? Хіба я винний, що яблуко само впало? Більше я до них не піду. Будь вони прокляті з їхньою самостійною разом… Швидше б червоні поверталися… — Ач якої заспівав, — відрізав Куниця. — А скільки ранні ми тобі казали: підкуповують петлюрівці таких, як ти, розтяп своїми цяцьками — формою та маїсовою кашею. Американці й англійці все це присилають навмисно — крупу та цукор, щоб Петлюра тут хлопців підкупляв та шпигунів для них готував. А такі, як ти та Бобир, наче миші, на принаду полізли до них… — Я тепер зрозумів і сам, які вони падлюки, — засмучено сказав Маремуха. — Зрозумів, коли тобі шомполом іжицю прописали, — ущипливо сказав Куниця. — Мало тобі ще всипали! Шкода, що за компанію з тобою Бобиря не відшмагали. Ох, та й уїдливий же Юзик, коли розсердиться! — Та облиш його, Юзику! — заступився я за Маремуху й сказав: — Ех, був би ти, Петько, надійним хлопцем, хтозна, може, ми й прийняли б тебе до себе в компанію, дружити б стали. А то не вірю я тобі. Такому, як ти, навіть нічого сказати не можна. Сьогодні ти з нами, а завтра до Котьки побіжиш. — Нехай мене грім поб'є — не побіжу! Я сердитий на нього, нічого ви не знаєте! Маремуха від хвилювання просунув у клітку пальці. Кролиця одразу підскочила й стала обнюхувати їх. — А шапка руда у тебе чия? Не Котьчина хіба? — суворо нагадав Куниця. — Ну, це коли було… — вкрай зніяковів Маремуха, — Ми перший рік тоді жили на Старій садибі, моя мама понесла Котьчиному батькові за оренду гроші, а Котьчина мама подарувала їй ту шапку. У мене ж зимової не було. Я хіба винуватий? — Твоя мама, Котьчина мама… А ось ти Котьчин підлабузник — це ми всі знаємо… Ану, заприсягнись, що більше не будеш з ним дружити, заприсягнись, що не підеш до скаутів, а ми тоді подивимось, взяти чи не взяти тебе до нас у компанію, — милостиво зажадав Куниця. — Візьмете? Справді? — засовався біля клітки Маремуха. І раптом несподівано для нас обох він зірвав з плеча жмут різнокольорових стрічок і люто шпурнув його на землю. Нігтями він здер з рукава скаутської гімнастерки жовто-блакитну нашивочку й теж кинув її під ноги. Він трохи подумав, подивився на землю, а тоді, мов козел, одразу стрибнув обома ногами на ці скаутські прикраси й став топтати їх так, наче під ним були не стрічки та нашивка, а справленій, живий тарантул. Маремуха підстрибував, сопів від хвилювання і, стомившись, сказав урочисто: — Ось! Ми мовчали. Щоб остаточно довести нам, що йому не шкода розлучатися з своїми голоногими скаутами, Петько тупнув ногою ще раз і раптом розмашисто перехрестив свого живота. — Ось хрест святий, — не дружитиму з Григоренком, і потрібний він мені, подумаєш! — А якщо ти з ним і справді не дружитимеш, — сказав я, зворушений Петьковою клятвою й тим, що він розтоптав скаутські цяцьки, — то ми візьмемо тебе в Нагоряни. У мене там дядько, а в дядька тато гостює. Ми самі, без скаутів, підемо туди. Рибу ловити будемо, — там риби, ой, як багато! І я вам лисячі печери покажу. Хочеш? — Ну, звичайно, хочу! — ще дужче заметушився Петько. — А я сітку візьму й вудку оту довгу з бамбуковим вудилищем. Сіткою за один раз можна багато риби наловити! А черв'яків, може, накопаємо тут? У нас у Старій садибі під камінням їх багато, гладкі, довгі, — бери скільки хочеш. — Тільки пам'ятай, Петько: якщо бовкнеш тітці, що мене вигнали з гімназії, — не минути тобі лиха, гляди! Скину із скелі! І Куниця допоможе! — Я сам тебе скину, задавако! — відповів, звеселившись, Петько й сів на клітку. І тут я одразу пробачив йому все: і те, що він лащився до Григоренка, й те, що був скаутом. «Він зовсім не такий уже поганий хлопець, Петько», — подумав я й сказав: — Слухай, Петре, ми зараз збираємося в одне місце. — І я розповів йому про все. — Зелена сорочка? Худий такий? Подерті штани? Та що ти кажеш! Його розстріляли? Не може бути! — Сказавши це, Петько миттю скочив з клітки на землю. Клітка захиталася й мало не впала, Петько зблід і дивився на нас широко розкритими, зляканими очима. — Ні, справді? — спитав він. — Убили, закопали й сліду не залишили! Тяжкохворого, який і опору чинити не міг. Насилу стояв… Ось що петлюрівці роблять! Їх усіх треба покидати у водоспад з фортечного мосту, а Петлюру першого, й мотузок з каменюкою на шию прив'язати, щоб не виплив! — глухо сказав Куниця, — Стривай, а ти звідки знаєш, що він у зеленій сорочці? Ти що — його бачив? — спитав я Петька. — Та він… я… я бачив, як його вели… повз нас… — промурмотів Петько. — Отже, той самий! — замислено сказав Куниця. — Його у нас, у Старій садибі, спіймали. Над скелею. Учора ввечері. І Сашко Бобир теж бачив. — Ми хочемо зараз могилу уквітчати. Ходімо з нами, Петько. А в тебе бузку наламаємо, — запропонував я. — Я піду… Чи не пізно тільки? Може, завтра вранці? — Вранці не можна. Треба зараз. Ходімо! — твердо наказав Юзик і перший вийшов з крільчатника.  

Клятва


 

— Ви почекайте тут: я подивлюсь, хто вдома, — сказав нам Маремуха, коли ми підійшли до Старої садиби. Ми посідали з Куницею на напівзгнилій колоді. Стара садиба, до жила сім'я Маремухи, розкинулася біля скелястої кручі. Внизу бігла річка. На другому її березі, теж над кручею, височіла Стара фортеця. Звідси можна було добре розгледіти всі фортечні вежі й високий міст. Колись, багато років тому, цією Старою садибою володів поміщик Московський. Жив він бобилем з одним тільки старим лакеєм. Незадовго перед смертю М'ясковського дім, у якому він жив, вгорів, а після його смерті Стара садиба перейшла в спадщину до двоюрідного брата М'ясковського — лікаря Григоренка. Видно, не дуже вона йому придалася. У Григоренка на Житомирській був власний двоповерховий будинок з великим фруктовим садом. У Стару садибу він не переселився. Лікар тільки здав у оренду Петьчиному батькові — шевцеві Маремусі — єдиний уцілілий від пожежі флігель. Маремуха повинен був оберігати від потрави фруктові дерева й щороку косити для Григоренка сіно. Цим сіном лікар Григоренко годує свого сірого в яблуках коня. — Ідіть сюди! — вискочивши з флігеля, гукнув Петько. — Батька нема вдома, він пішов до крамнички по дратву. Ми одразу відчули себе вільніше й сміливо пішли за Петьком до високих кущів бузку, що ростуть над скелею. — Ламайте швидше, а я тут повартую! — сказав Маремуха, вискочивши на високий пеньок. Бузок у Старій садибі росте чудовий, повний. Його густі, малинового кольору пелюстки дуже міцно пахнуть. Ми з Куницею тягнемо до себе пружисті високі гілка й з хрустом обламуємо пишні пучки бузку. Пообламувані гілки відскакують назад із шумом, зачеплюючи сусідні кущі. Ми ламаємо бузок квапливо й безжально — буде лихо, якщо Петьків батько застукає нас. Та ось букети наламано. Мій букет важкий, він трохи вогкий від першої вечірньої роси. Чим би його перев'язати, щоб не розсипався? Ну, та гаразд, перев'яжемо, ось тільки вийдемо з Старої садиби. З букетами в руках ми бредемо по вулиці Понятовського до фортечного мосту. Смеркає. Перші кажани нечутно линуть у нас над головами. — Стривай-но, поглянемо, що там, — спинив нас Куниця біля вищепочаткового училища. На дощаному паркані нашого колишнього училища наліплений свіжий, ще не просохлий петлюрівський плакат. — Коли ж його тут вивісили? Я біг — його ще не було, — стиха сказав Маремуха. Куниця швидко оглянувся й, зачепивши нігтями погано приклеєний верхній ріжок плаката, потяг його до себе. — Раз! Два! І не встигли ми зметикувати, в чому річ, серединки плаката мов не було. Куниця зім'яв цей липкий, мокрий від клейстеру клапоть паперу, шпурнув його під паркан й спокійно скомандував: — Ходімо, хлопці!.. Ми пішли, і я позаздрив сміливості Куниці. Чому я сам не догадався зірвати петлюрівський плакат? «Боягуз! — лаяв я себе. — Такий же боягуз, як і Петько! Адже нікого не було навкруги!» Вулиця Понятовського круто повернула ліворуч, і ми вийшли на кам'яний фортечний міст. Дошки на мосту були теплі й шершаві. Вони рипіли в нас під босими ногами. А внизу шуміла вода. Вона проривалася біля самого підніжжя мосту крізь пробитий у ньому тунель і злітала на скелі сліпучо-білим водоспадом, що шумів день і ніч. Знаходилися в місті сміливці: вилізуть на поручні мосту й звідти, згори, «солдатиками» стрибають у киплячу під скелями воду. Ех, та й страшно ж, мабуть, падати отак, затамувавши подих, слухати, як калатає серце, і вже напівдорозі зустрітися з холодними, що злітають догори, бризками води! Розповідали, що колись, перш ніж покинути фортецю, турки всі свої багатства запакували в залізну скриню й потомили її в річці, під цим вируючим водоспадом. Вже багато років лежить скриня на дні, а ніхто не може підняти її, тому що найкращому плавцеві не дістати дна — така страшенна глибина в цьому місці. Пройшли міст. Ось і фортеця. Прямовисні, високі її стіни увечері здаються ще похмурішими, таємничішими. Недарма Петько Маремуха дедалі частіше став оглядатися на всі боки. — Я сам піду до сторожа, а то він побачить нас утрьох і перелякається. Почекайте тут, — наказав Куниця. Чекаємо його внизу, біля підземного ходу. Чути, як грюкнули двері сторожки. За кілька хвилин Куниця підкликає мис до воріт фортеці. Вони високі, окуті залізом, справжні фортечні ворота. Старий кривоногий сторож додержав свого слова. Він із дзвоном відімкнув висячий замок і, скинувши його з завіси, відчинив нам хвіртку. Ми з Петьком слідом за Юзиком переступили поріг фортечних воріт. Маремуха зачепив букетом засув, і велика гілка бузку впала мені під ноги. Тихо, крадькома, йшли ми по м'якому подорожнику глиб фортечного подвір'я. Позаду, мов револьвер, клацнув важкий замок. Це сторож, щоб не було підозри, знову замкнув ворота. Ми пройшли повз високі черешні, низенькі, з підбіленими стовбурами яблуні, рясні, гіллясті шовковиці. _ Тут! — сказав Юзик, показуючи Маремусі на ледь, помітний спушений горбочок під самісіньким бастіоном… — Він стояв тут, над ямою, а вони — навпроти і цілилися… А потім, коли він упав, підійшов сюди лікар Григоренко і очі йому поторкав. Ми он із тієї вежі все бачили… Маремуха мовчки дивився на могилу. Я розв'язав свій букет, і свіжі, запашні гілочки бузку одна по одній посипалися на скопану землю. — Зажди! — відхилив мою руку Куниця й несподівано вийняв з кишені зім'яту червону хустку. — Я китайку приніс. Такою китайкою запорожці застилали могили своїх побратимів, — сказав він і, підібравши гілки розсипаного бузку, накрив свіжу могилу ясно-червоною матерією. Вона була точно такого ж кольору, як прапор, що вдень і вночі маяв над ратушею, коли проголосили у нас Радянську владу. Куниця добре придумав. — Петрусь! — стиха прошепотів Куниця, звертаючись до Маремухи. — Іди до Чорної вежі, принеси звідти рівну плиту. Швидко! Але Петько скоса глянув на темні вежі й затупцював на місці. Мабуть, йому страшнувато було йти туди, до Чорної вежі, через все пустинне подвір'я фортеці. — Я не донесу… У мене руки болять… Нехай Василь; зі мною піде, — замурмотів Маремуха. — Ех, ти… — з люттю відповів Куниця. — Ну, тоді біжіть удвох, а я тут залишусь. Не прохопившись і словом, ми підкралися до високої Чорної вежі. Гостра, оточена зубчастим вінцем, її покрівля, чітко вирізнялася в передвечірньому присмерку на синюватому небі. Я подумав: «А чи не замкнув нас у фортеці сторож навмисно, щоб виказати петлюрівцям?» І мені стало моторошно від однієї цієї думки. Здалося, що фортечні стіни заворушилися й присуваються до нас дедалі ближче. От-от вони оточать нас зовсім. — Оця? — тремтливим голосом спитав Петько, побачивши під стіною вежі прихилену білу плиту. — Вона!.. Важка!.. Насилу пересуваючи ноги, ми пронесли плиту до Куниці. — Посуньте на середину… — сказав він. — Та ні, не спускайте зовсім… Ось так, на вису держіть. — І, підсунувши під плиту руки, Куниця розправив червону хустку. — Треба все закрити. Петько, підійми свій край трошки. Гаразд, отак добре… Опускайте! Ми обережно опустили кам'яну плиту на могильний горбочок. Я відчув, як вона щільно притиснула вкриту червоною матерією м'яку землю. — Тепер давайте квіти, — прошепотів Куниця. Порозв'язувавши букети, ми засипали гілками бузку білу могильну плиту. Могила стала ще вищою. Сутеніло. Жовтий серп місяця висів над гостроверхою Чорною вежею. Далеко, за Калинівським лісом, — мабуть, у Приворітті, — протяжно співали сумовиту українську пісню. Фортеця височіла над містом, мовчазна, насторожена. Гуркіт тряского воза, далека журлива пісня, тривожний гавкіт собак на Заріччі, швидкий тупіт копит коня на Калинівському шляху — все було чути тут особливо голосно. Глибокі вікна фортечних веж і низькі бастіонні входи посилювали ці звуки. Здавалося, вся фортеця тремтить, стривожена ними. А там, за фортечним мостом, засинаючи, причаїлося місто й теж здригалося від кожного звуку — і від іржання запізнілого коня, і від далекого пострілу, що несподівано вривається в цю вечірню тишу. У місті, мабуть, уже давно засвітили вогні. Але ми не бачили їх звідси. Навіть вищепочаткове училище, що стоячи майже поряд, за мостом, було приховане від нас високою фортечною стіною. З усіх боків нас оточували мохнаті вежі, низенькі спадисті бастіони й білі руїни пересильної тюрми. Скільки бачили на своєму віку ці фортечні стіни! Прозоре, зоряне небо розкинулось високо над нами. Я бачив похмурі обличчя Петька й Куниці, осяяні світлом молодого місяця. Раптом Юзик випростався, підвів голову і, повернувшись ні могили, сказав: — А тепер, хлопці, поклянемось, що будемо стояти один ні одного, як брат за брата, і помстимося клятим петлюрівцям за цього чоловіка! Давайте руки! Мовчки ми простягли над могилою руки. Я чіпко схопив ледь спітнілу і тремтливу долоньку Маремухи, а Куниця поклав свою холодну долоню поверх наших. Ми оточили могилу, як у хороводі, і велика тінь від наших зімкнутих рук упала на траву бастіону далеко за могильною плитою. — І в скрутний час будемо заступатися один за одного! І будемо допомагати тим, хто бореться за Радянську владу! Правда? Покляніться! — суворо наказав Юзик. — Клянемося! — тремтливою скоромовкою майже вигукнули ми, і ту ж мить бистра луна злякано повторила слідом за нами урочисті слова клятви, яку наспіх придумав Куниця. Я заспокоївся тільки по дорозі назад, коли ми підійшли до середини фортечного мосту. Фортеця залишилася позаду. Тут, на волі, вдалині від її веж, було зовсім не страшно. Навіть Петько Маремуха повеселішав і на ходу постукував кулаком по поручнях фортечного мосту. Та ось десь за вулицею Понятовського загув автомобіль. Слідом за ним — другий. Далекий гул долинув сюди, заглушивши шум водоспаду під фортечним мостом. — Тихше, хлопці! — спинив нас Куниця. Ми прислухалися. Автомобілі гули на горі, за Старим бульваром. — А то не в губернаторському саду, Юзику? — тихо спитав у Куниці Петько. — Мабуть, у губернаторському, — сказав Юзик, і тієї хвилини в автомобільний гул ввірвалися якісь сторонні, різні звуки, скидалося на те, що там, нагорі, одразу розламали пополам кілька дощок. — Стріляють! — прошепотів Куниця. — То вони навмисно автомобілі завели, щоб не чути було… Автомобілі гудуть під самою стінкою, у подвір'ї, а вони в підвалі людей мордують. Куниця казав правду. Я теж чув немало розмов про ці розстріли. Вночі, щоб заглушити постріли, петлюрівці заводять автомобілі, а вдень вони розстрілюють людей під оркестр. Майже кожного буденного дня на соснових лавах під високою стіною губернаторського саду сідають з великими сяючими сурмами петлюрівські музиканти. Вони приносять із собою з казарми легкі дерев'яні пюпітри й розкладають на них нотні зошити. Під командою низенького капельмейстера музиканти невтомно грають то бистрі польки, то голосні марші, то веселі краков'яки. А в цей час за спиною в музикантів, у низеньких підвалах жовтого з колонами будинку, в якому до революції жив губернатор, петлюрівці-чорножупанники в присутності начальника петлюрівської контррозвідки Чоботарьова розстрілюють заарештованих більшовиків. — Скількох вони людей замордували!.. — стиха сказав Куниця, прислухаючись до далекого автомобільного шуму. Я мовчки торкнувся поручнів фортечного мосту. Вона були вологі від роси. Автомобілі гули далі. Страшно було подумати, що всього лиш за кілька кварталів од нас, за кам'яною стіною губернаторського саду, один по одному надають на холодну підлоту застрелені чорножупанниками люди. А біля холонучих трупів, увесь у сірому, в жовтих лакованих крагах, стоїть комендант чорножупанників Драган. Хто знав, може, там і лікар Григоренко? І, може, Драган, як Марко Гржибовський, частує вусатого лікаря запашними закордонними цигарками, а той, покуривши, знову неквапно обмацує очі й груди в холонучих людей і, перевіривши, чи вбиті вони, витирає чистою хусточкою свої рожеві зморшкуваті пальці… Я мимоволі згадав свого батька, який переховувався зараз від петлюрівців у Нагорянах, у дядька Авксентія. Батько, кремезний, мовчазний, у синій сатиновій сорочці з розстебнутим коміром, постав у пам'яті. Я бачив його так виразно, ніби він стояв поруч зі мною, з Куницею й Маремухою на фортечному мосту. Мені привиджувалося, що я торкаю його шершаву руку, зазираю йому в суворі очі. Коли б і його не спіймали петлюрівці за те, що він не схотів друкувати їхні петлюрівські гроші. Вони ж і його можуть розстріляти в губернаторському підвалі, варто лиш Маркові Гржибовському згадати, як мій батько викинув його з майстерні Маремухи. Від самої цієї думки я затремтів. Я дуже любив свого батька, і мені ще дужче схотілося побачити його, бути з ним разом. За фортецею заторохтіла підвода. Їдуть сюди. Треба йти. Але мені не хотілося цього вечора так рано повертатися до себе, на Заріччя. Піти хіба до губернаторського будинку? Але як проберешся туди, коли Губернаторський майдан оточений? Патрулі, мабуть, стоять біля домініканського костьолу й нікого не пускають за майдан. А що як майнути зараз просто звідси на Житомирську, до Котьчиного дому, та й розквитатися з Котькою за те, що мене вигнали з гімназії? Він хвалиться цим, підлиза, лікарський синок. Куниця ж брехати не стане. Зараз мені ніякий Прокопович не страшний, піду відлупцюю Котьку, а хлопці мені допоможуть; нехай скаржиться кому хоче. І я запропонував хлопцям: — Давайте, хлопці, зараз на Житомирську, до Котьки. Помстимося Григоренкам за все! Шкоди завдамо. — А якої шкоди? — діловито спитав Куниця, підтягаючи штани. — А там побачимо. Може, Котька біля дому, — затягнемо його в кущі та й надаємо йому… — Кинь… І не думай навіть… — заметушився Маремуха. — Він тільки гукне, і ми загинули. Ти забув хіба, що них на квартирі живуть два петлюрівських офіцери? — Ну, ти відомий боягуз, Петько! — сказав я Маремусі. — Ну, де ти бачив, щоб офіцери зараз дома сиділи? Та вони з лікарем, мабуть, у губернаторських підвалах, а ти боїшся. Давай ходімо, га, Юзику? Куниця стояв роздумуючи. — Та тепер пізно, Васько, додому вже треба, — знову завагався Маремуха. — А ти хочеш уранці? Коли все видно? Ото ще дивак! Ходімо, — вперто мотнувши головою, вирішив Куниця, — що, даремно клявся? Не бійся, ніхто нас не спіймає. — І узяв Маремуху під руку. — Хлопці… Васько… Юзику, стривай, та не тягни мене!.. — застрибав, пручаючись, Маремуха. — Ви ж нічого знаєте… На мого тата й так підозра є… Він побитий лежить… Я вам усе розповім… Я боявся говорити, а тепер скажу. Куниця відпустив Маремуху, а Петько гаряче випалив: — Той чоловік, которого сьогодні вбили, у нас увесь час ховався! — Брешеш! — перепинив я Петька. — Ти його й не знаєш! — Я не знаю? Ось хрест святий! — І Петько перехрестився. — Я знаю. Він повстання хотів підняти проти Петлюри. Народ гуртував для цього. Тільки тяжко захворів. Його до нас уночі привів Омелюстий. Він просив сховати, поки одужає. Залишив хліба, грошей, цукру кульок. Тато погодився. Ми його поклали на піч. Мама піч занавіскою запнула, він там і лежав хворий. У нього пропасниця, мабуть, була. Ух, страшенна! Через день його мучила. Надвечір йому ставало краще, він злазив з печі, чай з нами пив, а вдень так його трусило, я думав — умирає. Мама не встигала білизну прати. Випере йому сорочку, висушить, тільки він одягне — заколотить, затрусить його, враз сорочка мокра від поту. Пив мало, а потів — ой як здорово! Поліз я якось до нього по сорочку, а він — хап револьвера з-під подушки і в мене націлився. Не пам'ятаю навіть, як я полетів звідти. Просто на піл. Чого ти дивишся, Васько, їй-богу! Ось через цей револьвер його й узяли. Позавчора приїхав до нас лікар Григоренко. Ходив по садибі, траву дивився, вилаяв маму за те, що всі черешні пообірвані на тих деревах, що за флігелем, а тоді зайшов до кімнати води напитися. А хворий лежав на печі. Не знаю, кашлянув він чи ногою поворушив, а може — застогнав, раптом Григоренко підвівся з-за столу, взяв свою палицю, відсунув занавіску — та й до тата: «Хто тут?» А хворий підвівся, став навколішки, худий такий, зелений, сорочка мокра, і в лікаря нагана цілить. Цілить і шепоче щось. Григоренко одразу запнув занавіску і задки, задки пішов із кімнати, стрибнув у бричку та й поїхав. Татові навіть слова не сказав. І бриль його на столі залишився. Лікар поїхав, а тато одразу забрав у хворого наган і став одягати його. Мов маленького. Штани натягає, а той хоч би ногою ворухнув, так йому зле було. Марив. Тато одягнув його, дав води і з мамою розмовляє: куди б його відвезти. Поки вони говорили, вбігло в хату до пас троє петлюрівців, враз зв'язали цього хворого та й до тата: «Кого ховаєш? Москаля ховаєш, пес поганий!» Та й давай нагаєм шмагати… Ой, як били! То по ногах, то по грудях. Тато схопив стільця, щоб оборонятися, тоді його один петлюрівець по руці нагайкою як ударив, аж кров виступила. Відняли стільця та й — наганом, наганом! У тата вся щока зараз синя-синя, на спині синці й рука розпухла. Він лежить на ліжку, й ні з ким не розмовляє. А мама плаче й каже: добре, що хоч до в'язниці тата не забрали. Мама боїться, щоб Григоренко не вигнав нас із Старої садиби. Де ми тоді житимемо? А ти мене на Житомирську кличеш… А що як мене спіймають? Загинули ми тоді зовсім. — І Маремуха жалісно зашморгав носом. — Ходімо, Петько! Ходімо! — з люттю зашепотів Юзик. — Ходімо відплатимо цьому гадові вусатому й Котьці за все. Давай рушаймо! — Добре… — раптом зважився Петько. — Добре… І він затягнув пояс.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка