Володимир Бєляєв книга перша



Сторінка2/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.51 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Прощавай, училище!


 

Одного разу замість математика до нас у клас зайшов Валеріан Дмитрович Лазарєв. Він привітався, протер хусточкою пенсне і, горблячись, закрокував од вікна до грубки. Він завжди любив, перш ніж почати урок, мовчки, немовби зосереджуючи думки, пройтись по класу. Раптом Лазарєв зупинився, окинув нас стомленим, неуважним поглядом і сказав: — Будемо прощатися, хлопчики. Жили ми з вами славно, не сварилися, а ось настав час розлучатися. Наше училище закривається, а вас переводять до гімназії. Добровільно вони туди не могли набрати учнів, то на такий крок зважилися… Зараз можете йти додому, уроків більше не буде, а в понеділок зводьте явитися до гімназії. Ви вже більше не учні вищепочаткового, а гімназисти. Ми були приголомшені. Яка гімназія? Чому ми гімназисти? Надто вже несподіваною здалася нам ця звістка. У класі одразу стало напрочуд тихо. Перший порушив цю тишину веснянкуватий Сашко Бобир. — Валеріане Дмитровичу, а наші вчителі, а ви — теж із нами? — вигукнув він із задньої парти, і ми, почувши його запитання, насторожилися. Було видно, що Сашкове запитання пройняло Валеріана Дмитровича до живого. — Ні, хлопчики, мені на спокій час. З паном Петлюрою у нас різні шляхи. Я тій гімназії ні до чого, — криво посміхнувшись, відповів Лазарєв і, присівши біля столу, заходився безцільно перегортати класний журнал. Тоді ми позіскакували з-за парт і оточили столик, за яким сидів Лазарєв. Валеріан Дмитрович мовчав. Ми бачили, що він розстроєний, що йому тяжко розмовляти з нами, але все ж ми почали приставати до нього з запитаннями. Сашко Бобир питав Лазарєва, чи будемо ми носити форму, Куниця — якою мовою нас навчатимуть у гімназії; кожний намагався вивідати у Валеріана Дмитровича найголовніше й найцікавіше. Особливо хотілося нам довідатися, чому Лазарєв не хоче переходити до гімназії. І коли ми його роз'ятрили вкрай, він підвівся з стільця, ще раз повільно протер пенсне й сказав: — Я й сам не хочу кидати вас у середині навчального року, та що ж вдієш? — Помовчавши трохи, він додав: — Найголовніше, хлопчики, в тому, що вони набирають у гімназію своїх учителів-націоналістів, а я їм непридатний. — Чому, — здивовано вигукнув Куниця. — Я, хлопці, не вмію нацьковувати людей однієї нації на людей іншої, як того хотілося б петлюрівцям. Мені байдуже: поляк, єврей, українець чи росіянин мій знайомий, — аби в нього душа була хороша, справжня. Я завжди вважав і вважаю, що не можна вирішувати долю України у відриві від майбутнього народів Росії… І ніколи вони мені не подарують того, що я перший з учителів розповідав вам правду про Леніна, про революцію, про Радянську владу… Невесело розходилися ми того дня по домівках. Шкода було кидати назавжди наше старе училище. Ніхто не знав, що нас жде в гімназії, які там будуть порядки, які вчителі. — Це все Петлюра вигадав! — з люттю сказав Куниця, коли ми з ним спускалися Старим бульваром до річки. — От холера, бодай би він подавився! Я мовчав. Що й казати, нікому не хотілося розлучатися із старим училищем. Та й як ми будемо вчитися разом з гімназистами? Ще від старого режиму зберігалися в них сірі шинелі з петлицями на комірі, сині мундири й формені кашкети із срібними пальмовими гілочками на околиші. А коли прийшли петлюрівці, багато хто з гімназистів, особливо ті, що позаписувалися в бойскаути, замість пальмових гілочок стали носити на кашкетах петлюрівські герби — золочені, блискучі тризубці. Іноді під тризубці вони підкладали шовкові жовто-блакитні стрічечки. Ми здавна ненавиділи цих паничів у формених синіх мундирах з білими ґудзиками і, ледве побачивши їх, починали гукати на все горло: — Синя гов'ядина! Синя гов'ядина! Гімназисти теж були мастаками дражнитися. На мідних пряжках у нас були викарбувані букви «ВНУ», що означало «Высшеначальное училище». Звідси й пішло — побачать гімназисти вищепочатківців та й ну гукати: — Внучки! Внучки! Та й лупцювали ж їх за це наші зарічанські хлопці! То плетеними нагаями, то складеними вдвоє резиновими трубками. А маленькі хлопчаки стріляли в гімназистів з рогаток зеленими сливами, камінцями, квасолею. Шкода тільки, що до нас на Заріччя, де мешкала переважно біднота, гімназисти рідко зазирали. Здебільшого вони жили на головних вулицях міста: на Київській, Житомирській, за бульварами, а багато хто з них і біля самої гімназії. Настав понеділок. Ох, та й не хотілося того ясного, сонячного ранку вперше йти в незнайому, чужу гімназію! Ще здалека, з балкона, коли ми з Петьком Маремухою та Куницею переходили майдан, хтось із гімназистів гукнув до нас: — Гей, ви, мамалижники, пани цибульські! А вошей своїх на Заріччі залишили? Ми промовчали. Похмурі, насуплені, зайшли ми в темний, холодний вестибюль гімназії. Того дня у нас, у новаків, ніяких занять не було. Діловод в учительській записав усіх у велику книгу, а тоді сказав: — Тепер підождіть у коридорі, незабаром прийде пан директор. А директор засів у своєму кабінеті й довго до нас не виходив. Ми тинялися по склепистих коридорах, з'їжджали вниз по гладких поручнях сходів, а потім забрели в актовий зал. Там, у величезному порожньому залі, горбатий гімназичний сторож Никифор знімав із стін портрети російських письменників. Багато років на пофарбованих жовтою олійною фарбою стінах актового залу висіли портрети російських письменників. Пушкін, Крилов, Чехов, Писемський, Тургенєв, Лермонтов, Державін — усі вони красувалися в золочених рамах під ліпними карнизами залу. І всіх їх цього понеділка зняли із стін. Замість письменників, — за розпорядженням директора, — Никифор заходився вставляти під скло петлюрівських міністрів, але міністрів виявилося більше, ніж письменників — дев'ятнадцятеро. Золочених рам для них не вистачало. Тоді Никифор постояв, почухав потилицю й почвалав до кабінету природознавства. Він притяг звідти цілу пачку засклених малюнків різних звірів і тварин. Та ледве він узявся потрошити ці малюнки, як до актового залу вбіг розлючений учитель природознавства Полов'ян. Природознавець зчинив такий галас, що ми думали — він уб'є горбатого Никифора. Полов'ян бігав навколо драбини й кричав: — Що ти вигадав, недолюдку? Та ти збожеволів! Я не дам свого мурахоїда! Це ж блюзнірство! Такий мурахоїд на все місто був один. А Никифор тільки огризнувся: — Та відчепіться, пане вчителю, чого ви тутечки галас зняли? Ідіть до директора. Покрутившись в актовому залі, Полов'ян побіг скаржитися директорові, але той тільки похвалив горбатого Никифора за його вигадку. Сторож, хитро посміхаючись, став видирати з маленьких, вишневого кольору рамок левів, тигрів, носорогів, а з ними й Полов'янового мурахоїда. — Ну, ти, недолюдку, вилазь! — сказав Никифор, витягаючи мурахоїда з рамки. Сидячи на паркетній підлозі, Никифор висмикував обценьками з рамки цвяшки, і тоді фанерна кришечка випадала сама. Никифор виймав малюнки, обтирав рамки вологою ганчіркою і клав на скло кого попало — то морського міністра, то міністра церковних справ, то похмурого вусатого міністра освіти. Коли всі портрети були порозвішувані, сторож Никифор покропив водою паркетну підлогу актового залу й вимів у коридор усе сміття й павутиння. Разом з нами він розставив перед сценою кілька довгих соснових лав. Усі вищепочатківці зібралися в актовий зал і посідали на лавах. Бородатий директор гімназії Прокопович виліз на сцену, відкашлявся і, поставивши праву ногу на суфлерську будку, став виголошувати промову. Половини його слів ми не розібрали. Я запам'ятав тільки, що ми — «молоді сини самостійної України» — повинні добре вчитися в гімназії і відвідувати заняття скаутських загонів, щоб, закінчивши навчання, вступити у військові петлюрівські школи. Маремуха, Сашко Бобир, Куниця і я потрапили в один клас. Спершу ми держалися гуртом і навіть могли при нагоді дати здачі будь-якому гімназистові. Але згодом низенький, товстенький Петько Маремуха став дедалі більше підмазуватися до спритного й хвальковитого гімназиста Котьки Григоренка. Вони, щоправда, й раніше, по Старій садибі, були знайомі один з одним. Петьків батько, швець Маремуха, орендував у лікаря Григоренка флігель у Старій садибі. Котька іноді приїздив із батьком до Старої садиби й там познайомився з Петьком. Тут, у гімназії, вони зустрілися як давні знайомі; Котька на додачу підкупив Маремуху архівним папером з орлами, і Петько Маремуха зовсім розкис. Котьчин батько був головним лікарем лікарні. Він дозволяв синові копатися в архіві лікарні й видирати з пропахлих ліками відомостей чисті аркуші. Котька часто брав з собою у підвали лікарні й Маремуху — добувати чистий папір. Маремуха не раз бував у Котьки вдома, на Житомирській вулиці, не раз вони вкупі ходили на річку ловити раків. Григоренко його й у бойскаути записав одного з перших. А незабаром, слідом за Маремухою, під Котьчину команду перекочував і Сашко Бобир. Він, дурний, похвалився одного разу перед Котькою своїм нікельованим бульдогом, а Котька й пристрашив його, що скаже про бульдог петлюрівським офіцерам. От Сашко Бобир з переляку й став теж підлабузнюватися до Котьки. Зосталися нерозлучними тільки ми з Куницею. Прикрою нам спершу здалася зрада Маремухи й Сашка Бобиря, а потім ми не стали думати про них і ще дужче здружилися. І до чого ж нудно було вчитися перший час у гімназії! Класи тут похмурі, непривітні, наче монастирські келії. Та тут і справді колись були келії. Раніше в цьому будинку був монастир. У монастирських підвалах, — чував я, — замуровували живцем монахів за великі провини. Споруду цю багато разів перебудовували, але все-таки вона й зсередини й зовні залишалася схожою на монастир. Гімназисти, котрі й до нас училися в цьому будинку, почували себе тут господарями. Вони позахоплювали кращі місця на перших партах, а нам, з вищепочаткового, залишилася сама «Камчатка». А гімназичні вчителі нудні, люті, слова цікавого не скажуть, не пожартують, як, бувало, Лазарєв у вищепочатковому. Не раз згадували ми Валеріана Дмитровича Лазарєва, його цікаві уроки з історії, прогулянки з ним до Старої фортеці. Тут, у гімназії, загальну історію одразу скасували, а замість неї стали ми вчити історію самої тільки України. А на вчителя історії директор призначив петлюрівського попа Кияницю. Високий, оброслий рудим волоссям, у зеленій рясі, з важким срібним розп'яттям на грудях, він став приходити в клас задовго до дзвоника. Ми ще на подвір'ї бігаємо, а він уже тут як тут. Кияниця викладав історію нудно, нецікаво. Часто серед уроку він раптом спинявся, кректав, смикав свою руду бороду й ліз по допомогу в підручник запеклого українського націоналіста Грушевського. А коли йому набридало копатися в цій товстій, важкій книзі, він починав ставити нам запитання. А одного разу Кияниця вінчав ад'ютанта самого Петлюри й прийшов до гімназії просто з весілля. Від нього дуже смерділо горілкою. Кияниця зійшов на другий поверх і подався просто до директорської по підручники. Він ховав підручники в шафі у директора. А цього дня директора викликали до петлюрівського міністерства освіти. Він пішов, замкнувши свій кабінет. Кияниця покрутився біля директорської, зазирнув у замкову щілину, тоді крякнув з досади і похитуючись зайшов до нас у клас. Він довго гмукав щось невиразне під ніс, сунув довгі руки під кафедру, кашляв, а тоді раптом промурмотів: — Ну, так… Еге ж… Сьогодні, діти… сьогодні ми згадаємо, що я розповідав вам про фортецю Кодак… Фортеця Кодак знаменита тим, що її збудував біля дніпровських порогів… Хто збудував фортецю Кодак? Ну, ось як тебе, отроче? — І піп тицьнув пальцем просто в Маремуху. Бідолашний Петро не сподівався такого каверзного запитання. Він засовався на лавці, оглянувся, потім підхопився й, червоніючи, сказав: — Маремуха! — Маремуха? — здивувався піп. — Ну, то ось, поясни нам, отроче Маремуха, хто збудував фортецю Кодак? У класі настала тиша. Було чути, як далеко за Тернопільським спуском проїжджала підвода. Хтось свиснув на Гімназичному майдані. Петько довго переступав з ноги на ногу й тоді, знаючи, що більш за всіх гетьманів піп любив радника Мазепу, і бажаючи підлеститись до вчителя, зібравшись з духом, випалив: — Мазепа! — Брешеш, дурню! — обірвав Маремуху піп. — Мазепи тоді ще на світі не було… Фортецю Кодак збудував… збудував… еге ж… збудував іудей Каплан, а наш славетний лицар отаман Самійло Кішка одразу взяв її в полон… — Ні, не Кішка! — тремтячим голосом на весь клас сказав Куниця. Піп насторожився, швидко підвів голову вгору й грізно спитав: — Хто сказав — не Кішка? Ану, підведись! Куниця підвівся і, опустивши очі вниз, блідий, схвильований, дивлячись у чорнильницю, тихо відповів: — Я сказав. Мені стало дуже страшно за Юзика. Я чекав, що Кияниця накинеться на нього з кулаками, поб'є його тут-таки, у нас перед очима. Але піп, спираючись здоровенними своїми лапами на кафедру, співуче, басом сказав: — А-а, це, виходить, ти такий розумник? Чудово! Отже, ти твердиш, що я перекручую істину? Тоді вийди, голубе, сюди й розкажи нам, хто ж, по-твоєму, збудував фортецю Кодак? Піп гадав, що Юзик злякається і не відповість, але Куниця випростався і, дивлячись попові просто у вічі, твердо сказав: — Фортецю Кодак збудував зовсім не Каплан, а французький інженер Боплан, а в полон її захопив ніякий не Кішка, а гетьман Сулима. — Сулима? — перепитав піп і закашлявся. Кашляв він довго, затуляючи широким рукавом волосатий рот. Тієї хвилини в класі ще дужче засмерділо горілкою. Накашлявшись досхочу, червоний, з сльозавими очима, Кияниця спитав: — Хто ж це тебе навчив такої нісенітниці? — Валеріан Дмитрович навчив, — сміливо сказав Юзик і додав, пояснюючи: — Учитель Лазарєв. — Ваш Лазарєв нічого не знає! — спалахнув піп. — Ваш Лазарєв боговідступник і шарлатан! — І це неправда! — твердо сказав Куниця. — Валеріан Дмитрович усе знає. — Що? — загорлав піп. — Неправда? Ану, стань у куток! На кукурудзу! У куток іди, погань нещасна! На коліна! Навіть шибки задрижали цієї хвилини від крику Кияниці. Блідий Юзик почекав трошки, а тоді поволі пішов до грубки і став там у кутку навколішки. Після цього випадку ми ще дужче зненавиділи попа Кияницю.  

Голос Тараса


 

Та й здорово ж їхати на гуркотливій підводі по знайомому місту саме тоді, коли всі приятелі сидять у нудних і курних класах. Якби не ця подорож по барвінок, сидіти б і нам тепер на уроці закону божого та заучувати напам'ять «Отче наш». А хіба в таку погоду полізе в голову «Отче наш» або історія попа Кияниці? Куниця теж задоволений: — Я б щодня погодився їздити по барвінок — нехай звільняють від уроків. А ти? — Питаєш! — відповів я йому. І мені відразу стало дуже сумно, що тільки на сьогодні випало нам таке щастя. А завтра… — Петлюрівці! — штовхнув мене Юзик. Назустріч іде колона петлюрівців. Їх обличчя вилискують від поту. Збоку з хлистиком у руці крокує сотник. Він хитрий, холера: солдатів змусив надягти сині жупани, білі каракулеві папахи з оксамитними «китицями», а сам іде в легенькому френчі англійського крою, на голові в нього літній захисного кольору кашкет з довгим козирком, що затуляє обличчя від сонця. Возій звертає. Ліві колеса вже котяться по тротуару, — ось-ось ми зачепимо віссю дощаний паркан міністерства морських справ петлюрівської директорії. Однаково тісно. Возій круто зупиняв коня. Колона порівнялася з нами. Сотник, пропустивши солдатів уперед, підбіг до возія, — розмахуючи хлистиком, закричав: — Куди їдеш, сучий сину? Не міг почекати отам, на горі? Не бачиш — козаки йдуть? — Та я… — хотів був виправдатися возій, сивий старий у брилі, але петлюрівський сотник раптом повернувся і, наздоганяючи загін, закричав: — Відставити пісню! І не встигли затихнути голоси петлюрівців, як сотник дзвінко скомандував: — Струнко! Солдати відразу пішли струнко, повернувши голови вліво. Бороновані дула карабінів перестали теліпатися абияк І заколихалися рівніше. Та чого ради він скомандував «струнко»? Ах, он воно що! На тротуарі з'явилося двоє офіцерів-пілсудчиків. Один н цих — маленький, білявий, другий, трохи старший, — червонолиций, з чорними бакенбардами. Пілсудчики йдуть, розмовляючи один з одним, і не помічають поданої команди. Сотник зупинився й дивиться на пілсудчиків в упор. Не помічають. Сотник знову командує на всю вулицю: — Струнко! Помітили. Білявий офіцер штовхнув червонолицього. Той виструнчився, непомітно поправив пояс і закрокував, дивлячись на колону. Тільки коли перший ряд підійшов до офіцерів, обидва спритно піднесли до лакованих козирків конфедераток по два пальці. А сотник виструнчився так, наче хотів вискочити з свого френча, і, ніжно ступаючи по бруківці, приклавши руку до скроні, пройшов перед пілсудчиками, як на нараді. … Ми їхали повільно поряд з офіцерами по вузенькій і кривій вулиці. Куниця скоса розглядав їхні гаптовані позументами стоячі коміри. Офіцери йшли посміхаючись, а маленький, покрутивши головою, сказав: — Зовсім непотрібне лакейство! — Але чого пан поручик хоче? Він мужик і мужиком згниє, — відповів білявому офіцер з бакенбардами і, вийнявши з кишені маленьку, обшиту мереживом хусточку, став сякатися, та так здорово, що бакенбарди, наче миші, заворушилися на його рум'яних щоках. Я зрозумів, що польські офіцери глузують з петлюрівського сотника, який двічі подавав команду «струнко», тільки б вислужитися перед ними. Юзик раптом теж засміявся. — Ти чого? — А пам'ятаєш ксьондза? — прошепотів він, захлинаючись сміхом. — Ще б пак! Тут я згадав, що відразу ж після того, як пілсудчики разом з петлюрівцями захопили наше місто, на Гімназичному майдані з раннього ранку стали збиратися легіонери Пілсудського. Поки війська підходили й шикувалися, в сусідньому з гімназією кафедральному костьолі правив урочистий молебень якийсь знаменитий польський біскуп[1]. Казали, що він приїхав з самої Варшави. Його виїзд — високий лакований фаетон на гумових шинах — стояв у нас на гімназичному подвір'ї. Нам з Куницею дуже хотілося потрапити до костьолу, подивитися на цього поважного біскупа, але потрапити туди було важко. На паперті, біля чорних, навстіж розчинених дверей костьолу, стояло двоє легіонерів з гвинтівками. Легіонери пускали до костьолу лише дорослих, а хлопчаків відганяли геть. Ми чекали біскупа на вулиці. З різнокольорових вузеньких віконець долинали до нас тягучі звуки органа, інколи долітали співи. Тільки-но закінчилася відправа, з костьольних дверей на майдан до військ посунула шляхта. Кого тільки не було тут! Ішли, оглядаючись назад і перешіптуючись, старі польські пані в чорних мереживних пелеринках, у кумедних капелюшках із страусовими перами. Хоч було ясне небо й ніхто не чокав дощу, в кожної з них була про запас парасолька. Ішли, затиснувши в руках маленькі молитовники, любимиці ксьондза — зморщені старі діви, «дівотки», прошкандибала в шерстяній мантильї, з лорнеткою на шиї, вчителька музики пані Стеранчковська. За Стеранчковською ішов голова батьківського комітету нашої гімназії поміщик Язловецький. Поряд з ним у синій венгерці з чорними галунами майже біг перевалюючись товстенький, коротконогий власник цукроварні Зембицький. І ось, нарешті, в ошатній мантії, з важким золотим хрестом на грудях з'явився сам біскуп. Дзвонар зчинив цієї миті такий передзвін, що всі голуби з переляку посхоплювалися з дахів і полетіли далеко на Заріччя. Біскуп ішов поважний, стуливши губи, під білим парчевим балдахіном, який несли служки в червоних убраннях. Двоє з них бігли попереду і, розчищаючи дорогу, теж дзвонили в блискучі ручні дзвіночки. З усіх боків біскупа оточували приїжджі ксьондзи та служки, вони забігали вперед, зазирали йому в обличчя. Звідки їх стільки набралося, ми зрозуміти не могли. Дорослі служки тягли на плечах гаптовані блискітками корогви, дубові хрести. Вся ця юрба вийшла на майдан і вишикувалася біля дерев'яного помосту, поряд з генералами і офіцерами, на ліпому фланзі військ Пілсудського. Кляті служки заступили своїми корогвами все. Довелося шукати зручне місце, звідки парад було б видно краще. Разом з іншими учнями чи пробралися через чорний хід до гімназії й вибігли на балкон. З цього балкона було добре видно весь майдан — рівні голубуваті ряди піхоти, познанських уланів з біло-малиновими прапорцями на гострих піках, заквітчаний сосновими гілками дерев'яний поміст, збудований посередині майдану. На поручнях помосту були прибиті картонні щитки з коронованими орлами. Не встигли ми як слід розглянути всіх на майдані, як на дощаний поміст виліз військовий ксьондз у насунутій на лоб кумедній оксамитній шапочці й став виголошувати промову. Говорив він голосно, вигукуючи окремі слова так, наче команду подавав. Я ніколи не думав, що ксьондзи вміють тик кричати. Ксьондз вихвалявся, що армія Пілсудського на три дні розправиться з більшовиками і що «білий коронований орел гордо замайорить над дзвіницями Москви». — Та земля, на яку ступила нога легіонера, навіки залишиться нашою! — вигукнув наостанку ксьондз і міцно тупнув ногою. Поміст захитався і раптом із страшним тріском, наче підрубане дерево, впав на майдан, а військовий ксьондз, дригаючи ногами, полетів просто на каміння. Ох і сміялися ж ми тоді! Та й не тільки ми сміялися. Навіть петлюрівці, які стояли поблизу і які покликали собі на допомогу завойовувати Україну легіонерів Пілсудського, і ті реготали. Промова ксьондза їм дошкулила. Хоч Петлюра й віддав Пілсудському Західну Україну за допомогу директорії в боротьбі з більшовиками, але на цій землі петлюрівці вважали себе господарями, а пілсудчиків — лише гістьми. Особливо смішно було дивитися, як ксьондз, який лише кілька хвилин тому кричав так, що всі легіонери тремтіли, тепер тихий і смиренний, наче його висікли, підібравши подерту сутану, вистрибом біг до дверей костьолу. Цікаво, чи знають цього ксьондза пілсудчики, які йдуть вираз поряд з нашою підводою? «Мабуть, знають!» подумав я, ще раз подивившись на цих фасонистих, гордовитих офіцерів. Біля Гімназичного майдану вони повернули в провулочок до свого штабу, а ми з гуркотом в'їхали на майдан. Забрукований булижником, він правильним квадратом розстилався перед гімназією. Посередині майдану, саме на тому місці, де був збудований поміст, з якого гепнувся ксьондз, валялися ще не прибрані ялинові гілки, що наполовину пообсипалися. У гімназії було тихо. Видно, ще тривали уроки. Не встиг кінь спинитися, як ми з Юзиком сплигнули з підводи й побігли кам'яними сходами нагору, в учительську. Назустріч нам трапився вчитель української мови Георгій Авдійович Подуст. Його цими днями прислали до гімназії з губернської духовної семінарії. Немолодий, у вицвілому мундирі вчителя духовної семінарії, Подуст швидко йшов по рипучому паркету і, помітивши нас, уривисто спитав: — Принесли? — Принесли! — відповів Куниця. — Повну підводу. — Що?.. Підводу?… Яку підводу? — здивовано дивився на Куницю Подуст. — Я нічого не розумію. Вас же по цвяхи посилали? Я вже знав, що вчитель Подуст дуже неуважливий, все завжди плутає, і відразу пояснив: — Ми на кладовище по барвінок їздили, пане вчителю. Привезли цілу підводу барвінку! — Ах, он що! Цілком точно! — закліпав віями Подуст. — Це Кулібаба по цвяхи побіг. А ви Кулібабу не зустрічали? — Не зустрічали! — відповів Юзик, а Подуст побіг далі, та раптом швидко повернувся і, взявши мене за пряжку пояса, спитав: — Скажи, любий… Ти… От лихо… Ну… як твоє прізвище? — Манджура! — відповів я і обережно позадкував. Усій гімназії було відомо, що Подуст плюється, коли починає говорити швидко. — Еге ж, еге ж. Цілком точно. Манджура! — зрадів Подуст. — Скажи, які саме вірші ти можеш декламувати? — А що? — Та не бійся. Тебе питають. — «Бики» можу — Степана Руданського, а ще… Шевченка. Тільки я забув трошки. — От і чудово! — сказав Подуст і, відпустивши мій пояс, потер руки. — В цьому є великий сенс: нашу гімназію названо ім'ям поета Степана Руданського, а ти прочитаєш на першому ж урочистому вечорі його вірші. Чудова ідея! Краще не придумати… Тепер слухай. Іди негайно додому і вчи, все, що знаєш. Ні, мабуть, не все, а так приблизно два-три вірші. Тільки знаєш… добре… виразно! Він закашлявся і потім, нахилившись до мене, прошепотів: — Добре вчи. Чуєш? Можливо, сам батько Петлюра приїде… — А додому йти… зараз? — Еге ж, еге ж… І відразу ж учи. А до гімназії прийдеш післязавтра. І я сам тебе перевірю. — А що як пан інспектор спитає? — Дарма. Я його повідомлю. Твоє прізвище? — Манджура! — Так, так, Манджура, цілком точно. Будь спокійний, — пробурмотів Подуст і відразу побіг у темний коридор. — Ех ти, підлиза! — Куниця похмуро подивився на мене і, передражнюючи, додав: — «Бики» можу і ще Шевченка! Дуже тобі треба декламувати. Вислужуєшся перед цим гадом! Поїхали б краще знову по барвінок.  

Цілісінький вечір я розгулював по нашому городу, поміж грядок, і бубонів собі під ніс:  

Вперед, бики! Бадилля зсохло,
Самі валяться будяки,
А чересло, леміш новії…
Чого ж ви стали? Гей, бики!

 

— «Бики, бики»! — гукнула мені, виглянувши з вікна тітка. — Ти мені із своїми «биками» всі огірки потопчеш. Іди краще на вулицю! — Дарма, тітонько, не займайте мене! Я вчу декламувати вірші, — весело відповів я. — Мене, може, сам батько Петлюра приїде слухати. Якщо мені дадуть нагороду, я й нам половину принесу! Кляті «Бики» мене здорово помучили. Смішно: такий, здавалося б, легкий вірш, а заучувати його вдруге напам'ять було значно важче, ніж ті вірші Шевченка, які я вчив дуже давно, ще у вищепочатковому училищі. Їх я повторив тричі по «Кобзарю» — і все, а от з «Биками» провозився довго. Я ніяк не міг запам'ятати цей вірш по порядку. Сперту я читав, як дозріває хліб на ланах та як течуть молоко І мед по святій землі, а вже потім — як бики, орючи поле, ламають бур'яни та чортополох. А треба було читати якраз навпаки. Я вже пошкодував навіть, що зголосився вчити саме цей вірш про биків. Але тоді, мабуть, Подуст не відпустив би мене додому. … Лише надвечір наступного дня я, нарешті, завчив правильно вірш про биків і вранці з легким серцем пішов у гімназію до Подуста. — Ага, Кулібаба! — радісно сказав Подуст. — Ти будеш… вижимати гирі? «От і старайся надалі для такого чорта, а він навіть не може запам'ятати мене», — подумав я й відповів: — Я не Кулібаба, а Василь Манджура. Ви мені звеліли вчити вірші. — Манджура? Та хіба не однаково — Кулібаба, Манджура? Ховаючи в кишеню окуляри, Подуст запропонував: — Ходімо в актовий зал, прорепетируємо!.. І тільки-но ми переступили поріг актового залу, з усіх вікон мені в очі вдарило сонце. Протягом тих днів, що я не ходив до гімназії, в актовому залі сталися зміни. Поблизу сцени з свіжих соснових дощок збудували високу ложу. Через увесь зал були простягнуті дві товсті гірлянди, сплетені з привезеного нами барвінку. Разом із стеблами барвінку в гірлянди повплітали шовкові жовто-блакитні стрічки. Гірлянди перехрещувалися під кришталевою люстрою, що виблискувала в сонячному промінні. Пофарбовані олійною фарбою стіни актового залу були добре вимиті і теж блищали на сонці. Вгорі, під ліпними карнизами, висіли портрети петлюрівських міністрів, а біля білої кахляної грубки, перевитий вишиваним рушником, виднівся на стіні великий портрет Тараса Шевченка. Подуст вибрався на суфлерську будку і, сидячи на ній, наче на сідлі, кивнув: — Давай! Було дуже незручно декламувати в цьому порожньому сонячному залі на слизькому паркеті, але я відкашлявся й почав виразно:  



Та гей, бики! Чого ж ви стали?
Чи поле страшно заросло?
Чи лемеша іржа поїла?
Чи затупилось чересло?

 

Я бачив перед собою широкий, увесь у дрібненьких ямках ніс учителя, бачив зовсім близько зеленуваті короткозорі очі його, посипаний лупою і засмальцьований комір його мундира. Подуст у такт читанню притопував ногою. Не дочекавшись, поки я закінчу, він схопився і мало не перекинув суфлерську будку. — Дуже гарно! Тільки трошки голосніше. Вірші Шевченка в такому ж дусі читаєш? Я кивнув головою. — То й добре. Це буде коронний номер. Раджу тільки тоні випити сире яйце, перед тим як вийдеш на сцену, щоб не зірвався голос. Не забудеш? — А качине можна? — Це не має значення — качине чи куряче. Важливо, щоб сире було. Зрозумів? — Послухайте ще, пане вчителю… — Ой! — раптом ударив себе долонею по лобі Подуст. — Мене ж пан директор чекає! Я зовсім забув. Тут-таки він зіскочив на паркет і послизнувся. Я його підтримав. — Стривай, стривай, як твоє прізвище? Вийнявши олівець і аркушик паперу, щурячи свої підсліпуваті очі, Подуст подивився на мене так, наче щойно мене побачив. — Манджура! — знову підказав я і знову в думках вилаяв учителя. — Чудово. Отже, я записую: учень Манджура — декламація..  



Записочки цієї Подуст не загубив. Коли в день свята я прийшов до гімназії, мене зустрів на сходах Юзик і насмішкувато сказав: — Подумаєш — артист… Він вийняв з кишені рожеву програмку й простягнув її мені. Поряд з словом «декламація» у цій програмці я знайшов надруковане справжніми друкарськими літерами своє прізвище. Це було дуже приємно. — Петлюра буде! — нахиляючись до мене, прошепотів Куниця. — Правда? — А ось поглянь, уже караулить! Повз нас, високо підвівши голову і, видно, виглядаючи когось, пройшов у добре випрасуваному мундирі директор гімназії Прокопович. З петлиці мундира в нього стирчав букетик братків. Директор навмисне посилав у сусідній Довжецький ліс гімназичного сторожа Никифора по ці жовто-сині квіти. Подейкували, що Прокопович приятелює з Петлюрою, а Подуст навіть розповідав, що наш директор незабаром буде в отамана міністром освіти. До початку вечора залишалося багато часу. Удвох з Куницею ми довго бродили по гімназичних коридорах, зайшли в заквітчаний сосновими гілками буфет, і там він почастував мене зельтерською водою з смачним сиропом «Свіже сіно». Навзамін я дозволив йому залізти до мене в кишеню й витягти звідти жменю смаженої кукурудзи. Ми лузали ці білі, лопнуті на вогні зернятка й стежили, як високий скаут Кулібаба, стоячи з палицею на контролі, пускає до гімназії запрошених гостей. Коли хто-небудь пробігав мимо, я відсторонявся, щоб не роздавили качине яйце, яке я приніс із собою на вечір. Воно лежало в кашкеті. Це яйце сьогодні знесла наша стара біла качка, і я потай від тітки поцупив його з кубла. Було незвично гуляти по коридору в тісному сукняному мундирчику. Я позичив його в зарічанського хлопця Мишка Криворучка, якого ще за гетьмана вигнали з гімназії за те, що він побив вікна в будинку поміщика Язловецького. Мундир тиснув під пахвами, було жарко. Чим більше збиралося в актовому залі народу, тим страшніше ставало мені. Я ж ніколи раніше не декламував на таких вечорах. У класі біля дошки я читав напам'ять вірші, але то було в класі, де сиділи свої знайомі хлопці з вищепочаткового. А тут багатьох людей, особливо військових, я не знав. У мене сильно калатало серце і ноги ставали важкими, коли ми з Куницею, прогулюючись по коридору, підходили до дверей залу. — Кажуть, на Руських фільварках сьогодні вимкнули електрику, щоб у нас горіла цілу ніч. Чув? — прошепотів Юзик. — Невже? Ні, не чув! — відповів я. На Заріччі, де жили ми, і зовсім ніколи не було електрики. Чи варт мені тепер через це тривожитися? Зате я все частіше думав собі: а чи не втекти мені звідси, поки не пізно? Мені дедалі більше здавалося, що я забув вірші, й це було найстрашніше. Ворушачи холодними губами, я шепотів сам собі рядки й з переляку зовсім не розумів нічого. Ввижалося, що це не я читаю, а що поруч мене йде зовсім незнайома людина й нашіптує на вухо якісь чужі й незрозумілі слова. А тут ще Куниця причепився. Заглянувши мені в обличчя, він засміявся: — Йой! Чого ти такий білий, Васько, наче тебе крейдою вимазали? — Звідки ти взяв? — Еге ж, звідки, — засміявся Куниця. — Я знаю, ти боїшся. Правда? Ану, признавайся! — І зовсім не страшно! — сказав я твердо, але відразу ж запропонував: — Юзику, а давай я тобі раніше прочитаю! Ось зайдімо сюди! — І я кивнув головою на прочинені двері темного класу. Юзик заглянув у клас, але, видно, йому не сподобалось, що в класі зовсім темно, і він сказав, лузаючи кукурудзу: — Ні, навіщо тут? Я тебе краще в залі послухаю. — А як оголосити краще: вірш Шевченка чи вірш Тараса Григоровича Шевченка? — Ну, звичайно, Тараса Григоровича. Адже так нам і Лазарєв пояснював. Цієї хвилини промчав чорноволосий восьмикласник з пов'язкою розпорядника на рукаві й гукнув на весь коридор: — Артисти, на сцену! — Іди! — І Юзик виштовхнув мене в освітлений актовий зал.  

По сцені бігали гімназисти, хтось гуркотів гирями, видимаючи їх однією рукою. Пахло пудрою і нафталіном. Я обережно пробрався в глиб сцени, де було трохи темніше. Не шати звідки, назустріч мені вискочив запорожець з сивими мусами, в голубому кунтуші. Кривий ятаган висів у запорожця на боці. Я відсахнувся набік і мало не впав, спотикнувшись об чавунну гирю. Яйце застрибало у мене в кашкеті. Запорожець засміявся і крикнув басом: — Ага, Васько, не впізнаєш, а я тобі зараз голову зрубаю! — Вихопивши ятаган, він і справді заніс його над моєю головою. Впізнавши по голосу, що це не справжній запорожець, а наш однокласник, довготелесий Володька Марценюк, н миттю схопив його за горлянку. — Це що за пустощі? — почулося позаду. Я відразу відпустив запорожця. Біля нас стояв Подуст. Я подивився на нього й навіть не повірив, що це Подуст. З-під оксамитного коміра його нового мундира стирчав чистий крохмальний комірець, ріденьке сиве волосся було зачесане, навіть пенсне він надів нове, парадне, з блискучою позолоченою дужкою, яка, наче клешня рогача, вп'ялася в червоне, м'ясисте перенісся вчителя. На груди він приколов англійською булавкою букетик з настурцій та волошок. Просто не вірилось, що цей франт і є наш старий, схожий на сільського дячка вчитель Подуст, якого ми всі за його неуважливість прозвали Забудьком. — Ага… Манджура! — сказав він мені весело й хитро підморгнув: —Ну, держись, держись, я тебе випускаю першого в другому відділі. Цієї хвилини на сцену вбіг чорноволосий гімназист-розпорядник. Він кинувся до Подуста й прошепотів: — Георгію Авдійовичу! Головний отаман їдуть… З вулиці через відчинені вікна актового залу долинуло гудіння машини. Усі, хто був на сцені, підбігли до завіси. Але дірок на всіх не вистачило, а мене зовсім відтіснили. Я швидко сплигнув з підмостків і, відбігши два кроки вбік, спинився біля глухої полотняної стінки, яка відокремлювала актовий зал від сцени. Я миттю дістав олівець і проколов у полотні дуже зручну дірку. Через цю дірку я побачив, як батько Петлюра з почтом зайшов у зал. Назустріч йому вискочив Прокопович і, впустивши палицю, обняв отамана. Вони поцілувалися. Навіть тут, за сценою, було чути, як хтось із них смачно цмокнув м'ясистими губами. Всі гімназисти посхоплювалися з своїх місць і загорлали «слава». Петлюра махнув їм рукою, щоб вони сідали, а сам попрямував далі. Він пройшов під самісінькою сценою і сів у ложі, за яких-небудь п'ять кроків од мене. Дуже було неприємно дивитися на нього в упор, так і хотілося весь час одвернутися, але я, пересилюючи страх, дивився. Вдягнений у синій, наглухо застебнутий френч, Петлюра сидів у ложі у плюшевому кріслі, поклавши ногу на ногу. В руках він тримав кашкет-«керенку» із золотим тризубом на околиші. Волосся у Петлюри було зачесане наліво й лежало гладко: мабуть, він змастив його реп'яховою олією. Мені здалося, що я десь бачив Петлюру, але де — я спершу пригадати не міг, а згадав тільки потім. На жерстяній, вигорілій від сонця вивісці в нашого зарічанського перукаря Новижена був намальований ось такий же прилизаний, пихатий мужчина. Петлюра весь час оглядався на всі боки, один раз він навіть нахилився і непомітно подивився під м'який пружинний стілець, на якому сидів, і, побачивши, що під стільцем нікого нема, вже спокійніше став розглядати портрети своїх міністрів. За плечима у «батька» на дерев'яних поручнях ложі сидів начальник контррозвідки Чоботарьов. Навіть самі петлюрівці називали його Малютою Скуратовим. Чоботарьову було нудно тут, у гімназії. Широкоплечий, з обличчям, подзьобаним віспою, вдягнений у сіру австрійську форму, з важким маузером при боці, Чоботарьов позіхав, — мабуть, йому хотілося піти звідси. Крім Чоботарьова, інших петлюрівських старшин у ложі не було. Петлюру оточували польські офіцери в нарядних голубуватих мундирах. Простора ложа була геть забита ними. Серед пілсудчиків я раптом помітив офіцера з чорними бакенбардами, якого ми з Маремухою бачили кілька днів тому в місті. Він сидів на віденському стільці поруч отамана й стиха щось йому розповідав. Петлюра став посміхатися. Він витяг з кишені довгий гребінець і обережно, так, наче боявся роздряпати шкіру, став зачісувати цим гребінцем набік своє липке, маслянисте волосся. А пілсудчик з бакенбардами ляснув себе по коліну і, рвучко повернувшись, раптом поманив когось рукавичкою. Я відразу подивився вбік і побачив у проході того самого військового ксьондза, який перекинувся з помосту в день параду на Гімназичному майдані. Високий, худий, з чисто поголеними запалими щоками, ксьондз, зігнувшись, пробирався між рядами лав, і гімназисти, підводячись один по одному, давали йому дорогу. На голові в ксьондза була та сама кумедна оксамитна шапочка. Обережно забравшись у ложу, ксьондз уклонився — спершу Петлюрі, тоді офіцерам. Не знати звідки, з стільцем у руках підскочив чорноволосий розпорядник. Навіть не подивившись на нього, ксьондз спритно однією рукою підняв стілець і сів. Сутана його розкрилася, і я побачив під нею добре начищені чоботи з високими халявами. Ксьондз скинув шапочку, і поголена кружечком на його голові тонзура заблищала під яскравим світлом люстри. «Мабуть, це який-небудь знаменитий, особливий ксьондз, — подумав я, — коли й Петлюра його знає». Цієї хвилини в залі згасло світло й зі сцени почувся голос директора гімназії Прокоповича. Раз у раз запинаючись, директор густим басом говорив, як йому радісно на душі від того, що до гімназії прийшли такі дорогі гості, та ще в ці дні укладення воєнного союзу а маршалом Пілсудським проти більшовиків. Тут через дірку я побачив, що Петлюра й пілсудчики підвелись. Зіскочив з поручнів ложі й Чоботарьов, і дошки зарипіли під ним. Посхоплювалися з своїх місць скаути, гімназисти стали кричати «слава», а оркестр голосно заграв «Ще не вмерла Україна», і зайчики від піднятих мідних сурм побігли в різні боки напівтемного залу. Петлюра, як тільки заграла музика, надів кашкет і взяв під козирок. Так само по команді «струнко» стояли в ложі польські офіцери. Перебираючи чотки, виструнчився разом з ними і ксьондз. Ледве затихли останні звуки петлюрівського гімну і всі стали сідати по місцях, як директор гучно, наче в порожню діжку, закричав у актовий зал: — За процвітання нашої дорогої союзниці — великої Речі Посполитої та її маршала Юзефа Пілсудського — слава! — Слава! Віват! — загорлали врозбрід гімназисти. Хтось гукнув «віват» навіть і тут, за сценою. Оркестр знову заграв, тільки цього разу вже польський гімн. Цієї хвилини мене взяли за комір. Я оглянувся. Позаду, з тесаком на ремені, стояв здоровенний Кулібаба. Поблизу він здавався ще вищим. — Ану, дай подивлюсь! — владно просичав він. — Тільки недовго, — попросив я і відсторонився. Але Кулібаба, мабуть, і не думав скоро йти. Він дивився в зал, трохи зігнувшись і широко розставивши свої голі до колін волосаті ноги. Тесак, як маятник, теліпався на поясі Кулібаби. Мені набридло караулити дірку, і я пішов геть. Я не став дивитися, як бойскаути-спортсмени вижимали гирі та робили піраміди, — ці штуки я бачив не раз на гімназичному подвір'ї. Я бродив у глибині сцени й тільки чув, як там, за декораціями, раз у раз гупають, падаючи на підлогу, важкі гирі. А от живу картину я пропустити ніяк не міг. Поки зі сцени прибирали килими й відтягали набік гирі, я добре влаштувався біля сигнального дзвону. Звідси сцену було видно значно краще, — ніж з ложі, а найголовніше — артисти бігали поряд, їх, якби схотілося, можна було торкнути рукою. Завіса, подзвонюючи кільцями, розсунулась. На сцені, навколо дерев'яного простого стола, сиділи запорожці. Спершу вони мовчали й навіть не ворушились. Аж ось голий до пояса, рудочубий запорожець затрусився, наче в падучій, відкинувся назад і навідліг гепнув кулаком по спині іншого, теж оголеного до пояса, запорожця в папасі з червоним шликом. Удар був дуже сильний, бідолашний запорожець не витримав і навіть глухо крякнув на весь актовий зал. А в цей час лисий, з сивим чубчиком на лобі, старий запорозький вояка голосно засміявся і ніби від сміху повалився на пивне барило, що лежало біля суфлерської будки. Поки цей лисий сміявся, з усіх кутків стола стали збігатися з списами, із згорнутими прапорами всі інші запорожці. Підбігши до стола, вони посхилялися над писарем, а писар у чорному камзолі, з білим коміром щось швидко задряпав сухим гусячим пером по паперу. У мене під самісіньким вухом вдарили в дзвін. І за цим сигналом артисти раптом завмерли на своїх місцях, де хто був, все стало дуже схоже на картину «Запорожці пишуть листа до турецького султана». Ця картина висіла у нас в учительській. Минула хвилина, друга, а запорожці сиділи й стояли на сцені, — мені навіть набридло дивитися на них, а в залі стали кахикати. Завісу запинали дуже повільно, і артисти не рушили з місця доти, поки обидві її половинки не зійшлися зовсім. Не встиг я одійти від дзвону, як до мене, поправляючи пенсне, підбіг Подуст. — Приготуйся, любий! Твоя черга! — сказав він. — Як, уже? Краще я потім… — Нічого, не бійся! — підбадьорив мене Подуст і один по одному перевірив усі ґудзики на своєму мундирі. Потім він підійшов до дзеркала й оглянув себе. Поки Подуст причепурювався, я обережно вийняв з кашкета качине яйце, розбив його й випив тут же, на сцені. Яйце було тепле, слизьке, дуже гидке. Наче уві сні я почув протяжні слова Подуста: — Зараз, панове, виступить з декламацією учень п'ятого класу Української державної гімназії Василь Манджура! Не пам'ятаю, як я вибіг на сцену. Я спинився вже біля самісінької рампи й мало не роздавив ногою електричну лампочку. Освітлені червонястим відблиском сцени, пильно дивилися на мене з перших рядів учителі й гімназисти. Я помітив на плетеному кріслі в першому ряді бородатого директора гімназії Прокоповича. Він сидів, затиснувши ногами палицю. Збоку в темній ложі блищала рівно зачесана голова Петлюри. В залі було дуже тихо. — Вірш Степана Руданського «Гей, бики!», — несміливо почав я й відразу, наважившись, продовжував:  

Та гей, бики І Чого ж ви стали?


Чи поле страшно заросло?
Чи лемеша іржа поїла?
Чи затупилось чересло?

 

По всіх кутках залу, лякаючи мене, прокотилася луна. Щоб заглушити її, я ще голосніше питав:  



Чого ж ви стали? Гей, бики!

 

Страшний і далекий зал слухав. Наче великі коси, відкидаючи на стіни довгі тіні, звисали над публікою дві гірлянди барвінку. І раптом я згадав кладовище: ми з Куницею рвемо барвінок для урочистого вечора. Нам так спокійно серед могил! Високі берести та граби майже суцільно затуляють пам'ятники від сонця, інколи залопотить тугими крилами вгорі, в рясному листі, горлиця; потуркотить трохи та й полетить геть, за річку, в ліс, де світліше й не так пустинно. І мені захотілося втекти звідси куди завгодно, хоч на кладовище… Але я бачив пильні очі вчителів, вони чекали, щоб я читав далі. Раптом у залі пролунали кроки. Під самісінькою сценою пройшов до виходу Чоботарьов. Мені відразу стало легше. Зібравши останні сили, я закричав:  



Та гей, бики! Зерно поспіє,
Обіллє золотом поля,
І потече ізнову медом
I молоком свята земля.
І все мине, що гірко було,
Настануть дивнії роки:
Чого ж ви стали, мої діти?
Пора настала! Гей, бики!

 

У відповідь мені гучно заплескали. Я відразу повернувся, але не встиг забігти за куліси, як мене спинив Подуст: — Молодець! Чудово! Читай ще! Тепер, після похвали вчителя, мені було вже не так страшно. Я повернувся назад до рампи, вклонився й оголосив: — «Ще як були ми козаками». Вірш Тараса Шевченка! У залі знову заплескали, — мабуть, їм справді сподобалася моя декламація, тільки директор Прокопович раптом засовався на своєму рипучому кріслі, але я, не дивлячись на нього, сміливо почав:  



Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами,
В садах кохалися, цвіли,
Неначе лілії, дівчата.
Пишалася синами мати,
Синами вольними… росли…

 

Тут я відітхнув, ковтнув якомога більше повітря, але раптом почув шепіт: — Манджура! Манджура! Я повернув голову. Збоку з-за полотняних декорацій з перекривленим обличчям на мене страшно дивився учитель Подуст. Він робив мені якісь знаки. Я вирішив, що, мабуть, помилився і який-небудь рядок прочитав не так. Щоб не помітили моєї помилки, я ще голосніше й швидше продовжував:  



… Росли сини і веселили
Старії скорбнії літа…
Аж поки іменем Христа,
Прийшли ксьондзи і запалили
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сльоз і крові,
А сирот іменем Христовим
Замордували, розп'яли…

 

Що таке? Тепер дуже дивно дивився на мене і директор гімназії бородатий Прокопович. Він раптом підняв палицю й погрозив нею мені так, наче хотів прогнати мене зі сцени. Потім він підніс руку до бороди й долонею затулив собі рота. Скидалося на те, що йому не подобалось, як я читаю. І в ложі, де сидів Петлюра, загомоніли. Крізь півтемряву залу я побачив, як один по одному підводилися з моїх стільців пілсудчики, я чув, як дзвеніли їх остроги. — Манджура! Манджура! — лунало з-за куліс. Я зовсім розгубився. «А може, все це мені тільки здається?» — подумав я. І, відчуваючи, як до обличчя приливає кров, відчуваючи, як дедалі дужче тягне мене до себе зал для глядачів, насилу стримуючись, щоб не впасти туди, вниз, на слизький паркет, я швидко прочитав:  



Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава.
Украйна плаче, стогне-плаче!
За головою голова
Додолу пада. Кат лютує,
А ксьондз скаженим язиком
Кричить…

 

… На мене з скреготом летіла завіса. І не встиг я прочитати останніх рядків вірша, не встиг навіть відскочити назад, як обидві половинки цупкої сукняної завіси ляснули мене по ушах. Я кинувся назад, і цієї ж хвилини мене із страшною силою, наче важким свинцевим кастетом, ударили під око. Па мить усі лампочки на сцені згасли, але потім засвітилися з такою силою, наче яскраві блискавки закружляли перед моїм обличчям. І в цьому сліпучому світлі, що спалахнуло у мене перед очима, я побачив бліде й люте обличчя Подуста, його виставлені вперед кощаві кулаки. Подуст хотів ударити мене вдруге, але я швидко пригнувся, і вчителів кулак пролетів у мене над головою. Я подався до дверей, але Подуст перетяв мені дорогу. Його пенсне упало на підлогу. Мундир розстебнувся. — Стій!.. Стій!.. Куди, сволото?.. — хрипів Подуст і розмахував руками. Ухиляючись від його ударів, я кидався з одного кутка в інший, я вже просто повзав по підлозі. Гарячі солоні сльози лилися по обличчю, застилали мені очі. Ще трошки, і я, зовсім знесилившись, гепнувся б на підлогу. Та цієї хвилини я почув за спиною голос директора гімназії. — Де він? — спитав директор, спираючись на букову палицю із срібними монограмами. — Ось, полюбуйтесь! — сказав блідий Подуст, тицяючи в мене пальцем і швидко застібаючи мундир. — Ви теж хороші! — крикнув директор і підійшов впритул до Подуста. — Я ж наказував вам перевірити програму… А ви… Це ж ганьба, ганьба, ви розумієте? Так образити наших союзників! Так образити католицьку церкву! Прислухаючись до слів директора, я вирішив, що мене не битимуть. Мені навіть стало радісно, що через мене попало Подусту. «Так тобі й треба, чорте очкастий, щоб не бився!» Та тільки-но я подумав це, витираючи брудною долонею сльози, як директор схопив мене за комір і, повернувши свою руку так, що комір відразу став мене душити, закричав: — Мерзотнику! Розумієш, що ти знеславив нашу гімназію? Та ще такого дня! Про це доведуть до відома Пілсудського. О боже, боже! Розумієш ти це чи ні, байстрюк? А що я міг сказати директорові, коли я нічого не розумів? Нехай я, припустімо, зробив помилку, то навіщо ж битися? Я думав: «Кричи, кричи, а я мовчатиму». І мовчав. Директор оглянувся. З усіх боків, з вікон і дверей цієї розмальованої під українську хату декорації, повитягавши довгі, худі шиї, дивилися на нас вимазані гримом запорожці. Одні вже познімали вуса й парики, інші ще були в париках. Раптом із залу прочинили завісу. Звідти виглянув гімназист-розпорядник і злякано прошепотів: — Пане директор, вас кличуть! Прокопович здригнувся і, схопивши мене за комір, наказав: — Будеш перепрошувати! — І відразу ж потяг до сходів, що ведуть у зал. — Куди?.. Я не хочу… Пустіть, пане директор… Пустіть! Я ж нічого не зробив!.. — Ах ти, злидень… Ти що знущаєшся?.. Ти нічого не зробив? Он як?! — вигукував директор і відразу потяг мене за собою так, що я впав на коліна й проїхав навпочіпки по слизькому паркету кілька кроків. Але навіть перепрошувати мені не довелось. Не встиг директор підтягти мене до ложі, як звідти, дзенькаючи острогами, зійшов пілсудчик з чорними бакенбардами. Слідом за ним рушили до нас Петлюра та його почет. — Хто тебе навчив, лайдаку?! — в упор вигукнув офіцер з бакенбардами. Директор відпустив мене, і тепер я стояв вільний… — Пся крев! Хто навчив? Я питам? — знову повторив пілсудчик. Від нього сильно пахло тютюном і духами. — Ніхто, — відповів я, оглядаючись і думаючи, як би його втекти. — Як то ніхто? Хто навчив, мув? Ну? — І офіцер підніс над моєю головою кулак. Я зіщулився. Ще дужче занила щока. Я згадав, як мене бив Подуст, як не дав він мені дочитати вірші Шевченка, і, схлипуючи, випалив: — Подуст навчив! — А-а! Подуст? Хто то такі єст Подуст? — Офіцер пильно подивився на директора. — Прошу пробачення. Подуст — це наш викладач, ось він, до речі, тут! — відповів директор, показуючи на Георгія Авдійовича. — Ви? Пілсудчик відразу рушив до Подуста. — Це неправда! — застогнав Подуст і позадкував. — Це зухвалий наклеп… Я не вивчав з ними Шевченка… У них був не допущений тепер до гімназії Лазарєв. Можливо, це він… — Що ж ви брешете, пане вчителю! Ви ж мені наказували, щоб… — схлипуючи закричав я, але тут поруч з офіцером з'явився ксьондз. — Пшепрашам! — не звертаючи на мене уваги, сказав він Подусту. — Пан його не вчив. Я то рузумєм. Але ж як пан допустив його читати вірші тего святотатця? Tero одвєчнего врога косцьолу польскего і Ватікану? — Я гадав… — забурмотів Подуст, — я гадав, що він «Садок вишневий» прочитає… — Гадали, гадали!.. — на весь голос закричав офіцер, і щоки його налилися кров'ю. — Чого ви нам морочите голому? То єсть більшовицька пропаганда… от цо! — І, звертаючись до директора, він з люттю додав: — Прошу переконатися, портрет цього розбійника у вас на головному місці висить. Він навчить ваших гімназистів, як убивати людей на великій дорозі. І всі, хто був навколо, задерли голови й стали дивитися під стелю, туди, де у важкій, позолоченій рамі, вкритій вишиваним українським рушником, висів ошатний портрет Тараса Шевченка. Сердитий, великочолий, в розстебнутому кожусі, в теплій смушковій шапці, насупивши брови, він дивився з портрета просто на нас. Петлюра, прагнучи догодити пілсудчикам, ступив до директора й різко, наче зовсім незнайомій людині, крикнув, показуючи на портрет: — Зняти! І тієї ж хвилини кілька скаутів, обганяючи один одного гепнулися до білої кахляної грубки. Перший з них з шум присунув до стіни високу лаковану парту. Хтось навалив на парту довгу лаву. Відразу ж на цю лаву поліз чорноволосий розпорядник. Спіймавши позолочену раму портрета, він щосили смикнув портрет униз. З тріском лопнула вірьовка. Тільки-но портрет Шевченка стукнувся об край парти, його миттю схопили двоє скаутів і потягли в темний коридор. На жовтій стіні залу, під ліпними карнизами, стирчав тепер тільки великий гак, і біля нього колихалося запорошене, потривожене павутиння. — А з ним що робити? — показуючи на мене, стиха запитав у офіцера з бакенбардами директор Прокопович. — З ним? — Пілсудчик зневажливо знизав плечима. — Ну, якщо пан директор і зараз потребує радників, тоді мені тільки залишається пошкодувати ваших учнів! Прокопович здригнувся й густо почервонів. Потім метушливо глянув на Подуста. Поряд з Подустом стояв, осміхаючись, Кулібаба. Прокопович поманив його палицею. Кулібаба, притримуючи тесак, миттю підлетів до директора й козирнув на ходу Петлюрі. Киваючи на мене, директор наказав Кулібабі: — До карцера! І не випускати до мого розпорядження! А ви, — сказав він переляканому Подусту, — продовжуйте вечір. Завтра поговоримо. Коли Кулібаба виводив мене в коридор, біля виходу з'юрмилося багато гімназистів. Хтось тицяв у мене пальцем. Я йшов опинаючись. Хотілося заповзти далеко під парти, щоб тільки мене не розглядали, як мавпу. Легше стало тільки в темному коридорі. Не знати звідки з'явився й підбіг до мене Куниця й прошепотів: — Не журись, Василю, з кожним трапляється! Кулібаба з ходу вдарив Юзика ногою, і той, відстрибнувши в темряву, загорлав звідти на весь коридор:  

Кулі-баба, Кулі-дід,


Бабу кличуть на обід!

 

Бачачи, що Кулібаба мовчить, Юзик помчав уперед і, тільки-но ми порівнялися з темним класом, голосно закричав звідти: — Гей, ти, патлатий, іди сюди! Кулібаба не зупинявся. Я зрозумів, що Куниця хоче врятувати мене й навмисно дражнить Кулібабу. Куниця гадав, що Кулібаба кинеться за ним, а я в цей час зможу втекти. — Боїшся? Іди, йди сюди, талалайка, я тобі надаю! — ричав Куниця, бігаючи позаду нас. Але Кулібаба виявився хитрішим і так мене й не пустив.  



Карцер містився в підвальному поверсі гімназії, біля дров'яних сараїв. Кулібаба вштовхнув мене туди й відразу ж, не запалюючи світла, навпомацки замкнув на висячий замок обкуті жерстю двері. В карцері було сиро, пахло осіннім лісом, опеньками, давно покинутими воронячими гніздами. Ще добре було, що надворі світив повний місяць. Ясне світло його проникало в карцер крізь гратоване віконечко. Шибки в ньому були напіврозбиті, і я добре чув, що діється в гімназії. Нагорі, в актовому залі, зсували парти. Потім заграв духовий оркестр. Почалися танці. Звуки краков'яків і вальсів долинали до мене сюди. Я чув, як човгають по підлозі ноги танцюючих. Хтось, можливо чорноволосий розпорядник, на все горло кричав там: — Адруат, панове! Авансе! Було дуже прикро сидіти тут, у темному й сирому карцері, а найголовніше — не знати, за що саме тебе посадовили. А тут іще щока здорово боліла, я відчував навіть, як напухає око, — клятий Подуст мене дуже сильно вдарив; я не знав раніше, що він може так битися. І мені так стало шкода, що нема у нас Лазарєва, з яким нас розлучили пілсудчики. Та хіба дозволив би він собі коли-небудь ударити учня? Ніколи в світі! Він і в куток нікого не ставив, а не те щоб битися. І я згадав раптом усе те, що розповідав нам Лазарєв про Шевченка. Як мучили його кляті пани, як запроторив його в далеке заслання цар. Мабуть, багато ночей просидів Шевченко ось так, як оце я тепер, у сирості й холоді, за залізними гратами. І били, мабуть, його не раз… І мені стало приємно, що я постраждав за нього. І раптом здалося, що Шевченко дивиться на мене з темного кутка карцера — добрий, вусатий Тарас Григорович. Мені навіть почувся його голос: — Не журись, Василю…  

А музика в актовому залі все продовжувала грати. В перервах між танцями затіяли «летючу пошту»; листоноші дзвінко вигукували номери. Порозходилися під ранок. Було чути, як віддалялися голоси гімназистів, як затихали їх кроки на порожніх тротуарах сонного, мовчазного міста. А по мене до першого дзвоника, до початку занять гімназії, так ніхто й не прийшов! Сидячи на кам'яній підлозі карцера, я знову й знову повторював вірш Шевченка «Ще як були ми козаками». Тут уже ніхто не заважав мені прочитати його спокійно, до кінця. І у вогкій тиші підвалу, відкарбовуючи кожне слово, я читав сам для себе:  

Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава.
Украйна плаче, стогне-плаче!
За головою голова
Додолу пада. Кат лютує,
А ксьондз скаженим язиком
Кричить: «Te deum! Алілуя!..»

Отак-то, ляше, друже, брате,


Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили, розвели;
А ми б і досі так жили.
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Возобновим наш тихий рай.

 

«Чого ж вони до мене присікались? Такі хороші вірші! І навіть дочитати не дали. Може, якби дочитав, усе б стало зрозуміло і ніхто не лаявся б? А втім, хтозна. Хай їм трясця, чого їм треба…» Я згадав при цьому, скільки в мене є друзів поляків на Заріччі. Як ми гарно живемо з ними! Ну от хоч би Юзик Стародомський — Куниця. Дома він розмовляє з своїми батьками тільки по-польському. І завжди на польські свята частує мене мазурками. Але ж він не образився на мене за цей вірш. Я прихилився до холодної стіни карцера, і в мене за спиною щось дзвякнуло. Намацав іржаве кільце, продіте в залізну скобу, замуровану в цеглу. Звідки воно тут узялося? Може прикуті ланцюгами до цього кільця, тут колись сиділи ченці, які чимось завинили. Неприємно, моторошно стало на саму думку про це, і я відсунувся від стіни. Раптом якась тінь майнула по двору, і я почув знайомий голос. — Василю, живий? — прошепотів Куниця, притискаючись обличчям до розбитого вікна. — А що зі мною може бути, — якнайспокійніше відповів я. — Тобі не страшно там? — Ет, пусте! Куниця вхопився обома руками за віконні грати, спробував їх розхитати, але, збагнувши, що вони міцно сидять у метровій монастирській стіні, пробурмотів: — Їх і кувалдою не виб'єш… Слухай, Василю, наші хлопці склались у кого що було і пішли до Никифора. Дали йому хабара два карбованці. Він обіцяв, тільки-но директор ляже спати, випустити тебе. А ми тебе ждатимемо біля входу до кафедрального собору. Разом додому підемо. Згода? — Дякую, Юзю, — сказав я, зворушений співчуттям хлопців. — Тільки неодмінно підождіть…  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка