Володимир Бєляєв книга перша



Сторінка1/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.51 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Annotation


Трилогія «Стара фортеця» відомого російського радянського письменника розповідає про «перші сходи революції» на Україні, про долю звичайних юнаків та дівчат, які жили в незвичайний час революційних звершень, про їхню участь у боротьбі за Радянську владу. На прикладі героїв книжки сучасний молодий читач учиться жити і боротися, самовіддано служити Батьківщині. Володимир Бєляєв

Учитель історії

Нічний гість

Прощавай, училище!

Голос Тараса

Вільний урок

Вежа Конецьпольського

Бійка

У директора

Коли настає вечір

У Старій фортеці

Маремуху висікли

Клятва

Палії

Треба тікати!

У Нагорянах

Лисячі печери

Оповідання про нічного гостя

Несподівана зустріч

Бій біля зламаного дуба

Ми залишаємо село

Втеча

Нові знайомі

Мене викликають до Чека

Одинадцята верста

Радісна осінь

ГЕРОЇ ПРИХОДЯТЬ З ЖИТТЯ

notes1

Володимир Бєляєв
КНИГА ПЕРША
СТАРА ФОРТЕЦЯ

 

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література  



 

 

Художники А. І. Мітченко, В. С. Мітченко З російської переклали ДІОДОР БОБИР, ІВАН СЕНЧЕНКО, АНДРІЙ ГОЛОВКО  

Учитель історії

 

Гімназистами ми стали зовсім недавно. Раніше всі наші хлопці вчилися в міському вищепочатковому училищі. Жовті його стіни й зелений паркан добре видно з Заріччя. Коли на училищному дворі дзвонили, ми чули дзвоник у себе, на Заріччі. Схопиш книжки, пенал з олівцями та й давай бігти, щоб вчасно встигнути на уроки. І встигали. Мчиш крутим провулком, пролітаєш дерев'яний міст, тоді — вгору скелястою стежкою — на Старий бульвар, і ось уже перед тобою училищні ворота. Тільки-но встигнеш вбігти в клас і сісти за парту — входить учитель з журналом. Клас у нас був невеликий, але дуже світлий, проходи між партами вузькі, а стелі невисокі. Три вікна в нашому класі виходили до Старої фортеці й два — на Заріччя. Набридне слухати вчителя — можна у вікна подивитися. Глянув праворуч — височить над скелями Стара фортеця з усіма її дев'ятьма вежами. А ліворуч подивишся — там наше рідне Заріччя. З вікон училища можна розглядіти кожну його вуличку, кожний дім. Ось у Старій садибі Петькова мати вийшла білизну розвішувати: видно, як вітер пузирями надимає великі сорочки Петькового батька — шевця Маремухи. А ось із Крутого провулка виїхав ловити собак батько мого приятеля Юзика кривоногий Стародомський. Видно, як підстрибує на камінні його чорний довгастий фургон — собача тюрма. Стародомський повертає свою вбогу шкапу праворуч і їде мимо мого дому. З нашої кухонної труби в'ється синій димок. Це означає — тітка Марія Опанасівна вже розтопила плиту. Цікаво, що сьогодні буде на обід? Молода картопля з кислим молоком, мамалиґа з узваром чи зварена в качанах кукурудза? «От якби смажені вареники!» — мрію я. Смажені вареники з потрухом я люблю найдужче. Та хіба можна рівняти до них молоду картоплю чи гречану кашу з молоком? Ніколи! Замріявся якось на уроці, дивлячись у вікна на Заріччя, і раптом над самісіньким вухом голос учителя: — Ану, Манджуро! Піди до дошки — допоможи Бобирю… Повільно виходжу з-за парти, поглядаю на хлопців, а що допомагати — хоч убий, не знаю. Конопатий Сашко Бобир, переступаючи з ноги на ногу, чекає мене біля дошки. Він навіть носа вимурзав крейдою. Я підходжу до нього, беру крейду й так, щоб не помітив учитель, моргаю до свого приятеля Юзика Стародомського, на прізвисько Куниця. Куниця, стежачи за вчителем, складає руки човником і шепоче: — Бісектриса! Бісектриса! А що воно за птах, такий, бісектриса? Теж, називається, підказав! Математик рівними, спокійними кроками вже підійшов до дошки. — Ну, чого, юначе, задумався? Але раптом цієї самої хвилини у дворі лунає дзвоник. — Бісектриса, Аркадію Леонідовичу, це… — жваво починаю я, та вчитель уже не слухає мене і йде до дверей. «Ловко викрутився, — думаю, — а то вліпив би одиницю…»  



З усіх учителів у вищепочатковому найбільше ми любили історика, Валеріана Дмитровича Лазарєва. Був він невисокий на зріст, біловолосий, завжди ходив у зеленій толстовці з залатаними на ліктях рукавами, — нам він видався з першого погляду найзвичайнісіньким учителем, так собі — ні риба ні м'ясо. Коли Лазарєв уперше прийшов у клас, він, до того як заговорити з нами, довго кашляв, копався в класному журналі й протирав своє пенсне. — Ну, приніс дідько ще одного чотириокого… — зашепотів мені Юзик. Ми вже й прізвисько Лазарєву збиралися вигадати, але коли ближче з ним познайомились, одразу звикли до нього й полюбили міцно, по-справжньому, як не любили досі жодного з учителів. Де це бачено раніше, щоб учитель запросто гуляв разом з учнями по місту? А Валеріан Дмитрович гуляв. Часто після уроків історії він збирав нас і, хитро примружуючись під скельцями пенсне, пропонував: — Я сьогодні до фортеці після уроків іду. Хто хоче зі мною? Охочих виявлялося багато. Хто відмовиться з Лазарєвим туди піти? Валеріан Дмитрович знав у Старій фортеці кожний камінчик. Одного разу цілісіньку неділю, аж до вечора, пробули ми з Валеріаном Дмитровичем у фортеці. Багато цікавого розповів він нам цього дня. Від нього ми тоді дізналися, що найменша вежа називається Ружанкою, а оту, напівзруйновану, що стоїть біля фортечних воріт, прозвано чудним ім'ям — Донна. А біля Донни над фортецею здіймається найвища з усіх — Папська вежа. Вона стоїть на широкому чотирикутному фундаменті, всередині восьмигранна, а вгорі, над покрівлею, кругла. Вісім темних бійниць дивляться за місто, на Заріччя, і в глиб фортечного двору. — Вже в далекій давнині, — розповідав нам Лазарєв, — паш край славився своїми багатствами. Земля тут дуже добре родила, а в степах росла така висока трава, що роги найбільшого вола були непомітні здалека. Часто забута на полі соха за три-чотири дні заростала густою, соковитою травою. Бджіл було стільки, що всі вони не могли розміститися в дуплах дерев і тому роїлися просто в. землі. Траплялося, що з-під ніг подорожнього бризкали струмені чудового меду. По всьому побережжю Дністра без будь-якого догляду ріс смачний дикий виноград, визрівали самородні абрикоси, персики. Особливо солодким здавався наш край турецьким султанам і сусіднім польським поміщикам. Вони рвалися сюди що було сил, заводили тут свої угіддя, хотіли вогнем і мечем скорити український народ. Лазарєв розповів, що зовсім недавно, всього яких-небудь сто років тому, у нашій Старій фортеці була пересильна тюрма. У стінах зруйнованої білої будівлі на фортечному дворі ще збереглися грати. За ними сиділи арештанти, яких за наказом царя відправляли в Сибір на каторгу. У Папській вежі за царя Миколи Першого томився відомий український повстанець Устим Кармалюк. Із своїми побратимами він ловив панів, справників, ксьондзів, архієреїв, що проїздили через Калинівський ліс, забирав у них гроші, коней і все відібране роздавав бідним селянам. Селяни ховали його в льохах, у копах на полі, і ніхто з царських сищиків довгий час не міг спіймати хороброго Кармалюка. Він тричі тікав з далекої каторги. Його били, та ще й як били! Кармалюкова спина витримала понад чотири тисячі ударів шпіцрутенами й батогами. Голодний, зранений, він щоразу виривався з тюрем і морозною, глухою тайгою, тижнями не бачачи шматка сухого хліба, пробирався до себе на батьківщину — на Поділля. — По самих тільки шляхах до Сибіру й назад, — розповідав нам Валеріан Дмитрович, — Кармалюк пройшов близько двадцяти тисяч верст пішки. Недарма селяни вірили, що Кармалюк вільно перепливе будь-яке море, що він може розірвати будь-які кайдани, що нема на світі тюрми, з якої він не зміг би вирватися. Його посадив у Стару фортецю польський магнат, поміщик Янчевський. Кармалюк утік з цієї похмурої фортеці серед білого дня. Він хотів потім підняти повстання проти польських панів, але темної жовтневої ночі 1835 року був убитий одним з них — паном Рутковським. Цей полохливий шляхтич Рутковський побоявся навіть під час останньої зустрічі з Кармалюком подивитися йому в очі. Рутковський стріляв з-за рогу, в спину Кармалюку. — Коли відважний Кармалюк сидів у Папській вежі, — розповідав Валеріан Дмитрович, — він створив пісню:  

За Сибіром сонце сходить…


Хлопці, не зівайте;
Ви на мене, Кармалюка,
Всю надію майте.

Зовуть мене розбійником,


Що людей вбиваю,
Я багатих убиваю,
Бідних награждаю.

З багатого хоч я візьму,


Убогому даю;
А так гроші розділивши, —
Гріха я не маю.

 

Кругла камера, де сидів Кармалюк, була засипана сміттям. Одне її вікно виходило в двір фортеці, а друге, напівзакрите зігнутими гратами, — на вулицю. Оглянувши обидва поверхи Папської вежі, ми попрямували до широкої Чорної вежі. Коли ми ввійшли в неї, наш учитель звелів нам лягти ниць на запліснявілі балки, а сам обережно перебрався по перекладині в дальній темний куток. — Лічіть, — сказав він і підніс голяк над вирубленим поміж балками отвором. Не встиг цей біленький круглий камінець промайнути перед нами й зникнути під дерев'яним настилом, як усі пошепки замурмотіли: — Один, два, три, чотири… У Чорній вежі стало дуже тихо. Було тільки чути, як далеко внизу, під запліснявілими балками, дзюркотить струмок. — Дванадцять! — ледве встиг прошепотіти я, як у напруженій тиші з глибини темної криниці долинув сплеск води. Луна від нього пролетіла повз нас угору, під кам'яне склепіння вежі. — Так воно і є, тридцять шість аршинів, — сказав Лазарєв, обережно пробираючись до нас по гнилій перекладині. Коли ми вийшли з затхлої півтемряви на фортечний двір, Лазарєв пояснив, звідки взялася в Чорній вежі ця глибока криниця. Її викопали обложені запорожцями турки. Цієї ж неділі біля самісінької Донни Куниця під кущем шипшини знайшов іржавий турецький ятаган. Він і донині лежить у міському музеї з вицвілим написом: «Дарунок учня вищепочаткового училища Йосипа Стародомського». Під час однієї з наших прогулянок по фортеці ми допомогли Валеріанові Дмитровичу виколупнути з стіни Папської вежі кругле чавунне ядро. Воно лунко впало на землю й розламало пополам соснову тріску, що валялася. На брезентовій курточці Сашка Бобиря ми донесли це чавунне ядро аж до дому Лазарєва. Саме тоді ми й дізналися, що Валеріан Дмитрович живе в сусідстві з лікарем Григоренком, у провулочку навпроти лікаревої садиби. Його обмазаний глиною будиночок з дерев'яним ґаночком примостився у глибині невеличкого двору. На ґаночку, наче вартові, стояли, прихилившись до поручнів, дві безносі кам'яні баби. Валеріан Дмитрович викопав їх за містом, на кургані біля Нагорян. Скрізь у дворі були порозкидані вкриті мохом могильні плити, понадтріскувані глиняні глечики, бронзові хрести й осколки каміння з відбитками листя. З провулочка двір Лазарєва, схожий на старовинне маленьке кладовище, був обгороджений невисоким глиняним парканом. Ми кинули чавунне ядро на землю біля самого ґанку, і, коли стали прощатися з нашим учителем, він пообіцяв повести нас у підземний хід, що починається біля фортеці. Ми умовилися піти в підземний хід наступної неділі. Куниця взявся відшукати ліхтарі, а Сашко Бобир пообіцяв принести цілу котушку телефонного дроту. Дуже заманливою була для нас ця прогулянка! Про цей підземний хід я вперше почув від Куниці. Куниця запевняв, що підземний хід з'єднує нашу фортецю з старовинним замком польського князя Сангушка, який раніше володів цим краєм. Тридцять верст тягнеться підземний хід у скелях, проходить під двома бистрими річками й закінчується в невідомій нікому потайній кімнаті князівського замку. А цей князівський замок стоїть у густому сосновому лісі, прихований від людських очей, на березі широкого озера, в якому водяться гладкі дзеркальні коропи й золоті рибки. Я вірив Куниці й уявляв собі князівський замок похмурим, загадковим, з важкими ґратами на вікнах. «Мабуть, — думав я, — ясними, світлими ночами його зубчасті вежі відбиваються в голубому від місячного світла озері, і, певно, дуже страшно та й либонь неможливо купатися в цьому озері ночами». Я нетерпляче чекав неділі. Але піти в підземний хід разом з Лазарєвим нам не вдалося.  

Нічний гість


 

По місту пролинула чутка, що червоні відступають і Петлюра з пілсудчиками підходить уже до Збруча. Потім на парканах забіліли накази, в яких говорилося, що Червона Армія тимчасово залишає місто, перекидаючи свої частини на денікінський фронт. Напередодні відступу, пізно ввечері, до мого батька прийшов наш сусід Омелюстий. З ним був ще один чоловік, котрого я не знав. Я вже лежав у ліжку, закутаний до підборіддя в байкову батьківську ковдру. Батько сидів за столом і добре відгостреним ножем різав «самкроше» з папуші пресованого жовтого тютюну. На плечах у Омелюстого теліпався подертий козацький башлик, на лобатій голові чорніла кругла смушкова кубанка, а кишені його зеленого френча були туго набиті паперами. Сусідів супутник, невисокий чоловік у пушистій заячій ушанці, йшов позаду, повільно переставляючи ноги, немов боячись оступитися. Був він дуже блідий, неголений, і на гострому його підборідді та запалих щоках пробивалося чорне жорстке волосся. Переступивши слідом за Омелюстим поріг нашої спальні, незнайомий скинув свою хутряну шапку, стиха, ледве чутно привітався, сів на стілець і розстебнув ватяну солдатську тілогрійку. — Кепська справа, Манджура, виручай, — сказав Омелюстий, скидаючи башлик і вітаючися з батьком. — Наші вночі відступають, а ось товариш занедужав невчасно. Не можна йому їхати… Де б його тут влаштувати в місті? Тільки так, щоб ніхто не потривожив. Га, Мироне?.. — Гаразд, поговоримо, — відповів батько, — Роздягнися спершу, чаю випий. Омелюстий витяг з френча револьвер, переклав його в кишеню штанів, а френч разом з кубанкою й башликом кинув на корзинку біля вікна. Потім, сівши до столу, він зіперся на нього й, стиснувши скроні довгими тонкими пальцями, повільно сказав: — Ти думаєш, наші надовго йдуть? Дурниці, незабаром повернуться. Ось проженуть Денікіна з Донбасу, а тоді й Поділля визволять. Поки Омелюстий розмовляв з батьком, Марія Опанасівна приготувала хворому гостеві постіль на широкій кованій скрині, а коли він ліг, вкрила його зимовою ватяного ковдрою та іншими теплими речами, які тільки були в нашому домі. Вона напоїла хворого чаєм з сушеною малиною. Він лежав на спині під високою купою пропахлого нафталіном одягу, прислухаючись до розмови. Світло від лампи падало гостеві в очі, і він увесь час мружився. Раптом він повернувся на бік, підморгнув мені й кивнув на стіну. Я подивився на стіну — там нічого не було. Тоді хворий вистромив з-під ковдри худу довгу руку й почав ворушити витягнутими пальцями. По стіні застрибали тіні. І раптом з цих невиразних, розпливчастих тіней стали виникати чіткі фігури. Спершу я розрізнив голову лебедя з вигнутою шиєю. Потім на білій стіні, ворушачи вухами, застрибав дуже кумедний заєць. А коли заєць зник, великий рак, підповзаючи до вікна, заворушив чіпкою клешнею. Не встиг я надивитися на рака, як в іншому місці, біля етажерки, з'явилася морда гавкаючого собаки, дуже схожого на пса наших сусідів Гржибовських — Куцого. Ось собака висолопив язика й став важко дихати, точнісінько як дихають собаки під час великої спеки. Усі фігурки з'являлися й зникали так швидко, що я не встигав навіть помітити, як робить їх цей чудний чоловік, закутаний ковдрою по самісінькі вуха. Показавши останню фігурку, він ще раз хитро підморгнув мені, висолопив язика, а тоді ліг на спину й заплющив очі. Я відразу вирішив, що він, мабуть, дуже весела й хороша людина, і мені схотілося, щоб батько дозволив йому залишитися у нас, поки повернуться червоні. Ні батько, ні сусід не помітили тих штук, які показав мені хворий. Вони все пили чай і розмовляли.  

Під їхню тиху розмову я заснув. Прокинувся я пізно й насамперед подивився на скриню, де лежав учора нічний гість. Скриня, як і раніше, стояла біля стіни, вкрита барвистою доріжкою. Але постелі й хворого на ній уже не було. Було вже пізно. На чисту, блискучу клейонку обіднього столу падало сонячне проміння. Раптом десь за Калинівським лісом гримнув постріл. Натягаючи на ходу сорочку, я вибіг у кухню. Там теж нікого не було. Тільки на городі, біля паркана, я знайшов тітку Марію Опанасівну. Вона стояла на лавочці й дивилася поверх паркана на фортечний міст. — Петлюрівці, — сказала, зітхнувши, тітка й злізла з лавки. Я скочив на лавку, звідти видерся на паркан і побачив вершників, що скакали від фортеці до міста. Вони мчали по мосту. Над ґратчастими поручнями було видно витягнуті морди їхніх гривастих коней. — А де хворий? — спитав я Марію Опанасівну, коли ми повернулися на кухню. — Хворий? Який хворий? — здивувалася вона. — А я гадала, ти спав. Хворий, дитинко, поїхав з червоними… Всі поїхали. Ти тільки мовчи про хворого. — Як усі? І батько? — Ні, дитинко, батько тут, він пішов до друкарні. Тітка моя, Марія Опанасівна, — жінка добра й жаліслива. Сердиться вона рідко і, коли я поводжу себе добре, називає мене «дитинкою». А я не люблю цього слова. Яка з мене дитинка, коли мені незабаром дванадцять років буде. Ось і зараз я розлютився на тітку за цю саму «дитинку» й не став більше її розпитувати, а побіг у Стару садибу до Петька Маремухи — дивитися звідти, зі скелі, як до міста вступають петлюрівці. А наступного дня, коли петлюрівці вже зайняли місто й вивісили на міській каланчі свій жовто-блакитний прапор, ми з Юзиком Куницею побачили нашого сусіда Івана Омелюстого, який біг по Ларинці. Його зелений френч, вдягнений просто на голе тіло, був розстебнутий. Омелюстий мчав по тротуару, мало не збиваючи з ніг випадкових перехожих і лунко стукотячи по гладких плитах кованими чобітьми. За ним гналося двоє петлюрівців у широких синіх шароварах. Не зупиняючись, на бігу, вони стріляли в повітря з важких маузерів. Омелюстий теж не зупинявся і теж стріляв з нагана вгору, через ліве плече, не цілячись. Біля кафедрального собору до двох петлюрівців приєдналося ще кілька чорношличників. Вони гуртом гналися за Омелюстим і стріляли без розбору — хто куди. Звивистими стежками, над скелею, Омелюстий промчав до Заріччя. А петлюрівці, не знаючи дороги, повідставали. Спустившись униз, Омелюстий перебіг по хиткій кладочці на другий берег річки і оглянувся. Розмахуючи маузерами, петлюрівці вже підбігли до берега. Тоді сусід скочив у вежу Конецьпольського, що стояла край Заріччя, біля самого берега. І не встигли ще петлюрівці добігти до річки, як з високої, вежі пролунав перший постріл Омелюстого. Другою кулею Омелюстий підстрелив рослого петлюрівця, який стрибнув на тремтливу кладочку. Ноги петлюрівця роз'їхалися вбоки. Він похитнувся, незграбно змахнув руками й важко впав у бистру річку. Ми з Куницею з гребеня стрімкого Успенського спуску бачили, як повільно попливла вниз за течією кудлата біла папаха петлюрівця. Петлюрівці залягли віддалік, у камінні під скелею. Поки двоє з них витягали з води підстреленого, інші встигли поскидати із спин свої куці австрійські карабіни й почали стріляти через річку по вежі, в якій сховався сусід. Ніхто з петлюрівців, мабуть, не зважувався перебігти річку по кладці. Глуха луна відгомонювалася над річкою. Незабаром на постріли стали збігатися з усіх боків петлюрівці. У самісінький розпал перестрілки біля нас несподівано виріс петлюрівський сотник в обшитій білим каракулем венгерці: — Ану, голопузі, марш звідси! — суворо гримнув на нас сотник і погрозив Куниці наганом. Ми вдарилися навтіки. Кружною дорогою, повз Старий бульвар, ми повернулися до себе додому. Вже підбігаючи до Успенської церкви, ми почули, як унизу, біля річки, застрекотів кулемет. Певно, петлюрівці відкрили кулеметний вогонь по вежі Конецьпольського. Біля церкви ми розійшлися. Я пішов додому, але в нас дома на кухонних дверях висів замок. Покрутився я кілька хвилин на городі і, не стерпівши, побіг до Юзика: дуже вже мені хотілося подивитися, скількох петлюрівців перебив Омелюстий. Куниця в цей час їв мамалигу. Я запропонував йому побігти на Старий базар і звідти, згори, подивитися, що діється біля вежі Конецьпольського. Куниця наспіх відламав мені шматок гарячої мамалиги, і ми помчали. Але, коли ми добігли до бульвару, біля вежі Конецьпольського було вже тихо. Тільки над річкою ходив туди й сюди петлюрівський патруль та двоє якихось незнайомих хлопців підбирали на березі повистрілювані гільзи. Ми прогнали цих хлопців і самі заходилися шукати патрони в тому місці, де щойно була перестрілка. Куниці пощастило. Біля паркана він знайшов бойовий австрійський патрон з тупою кулькою. Мабуть, спохвату його впустили петлюрівці. А мені не поталанило. Довго я блукав під скелею, де лежали вбиті петлюрівці, але, крім одної лопнутої гільзи, з якої кисло пахло порохом, нічого не знайшов. Кляті хлопці все підібрали. На небі вже з'явилися зорі, коли я повернувся додому, так і не дізнавшись нічого про сусіда. Батько чогось був веселий. Застеливши газетою край стола, він розбирав наш нікельований будильник і посвистував. Коли я сказав батькові, що, мабуть, нашого сусіда спіймали й він уже сидить у тюрмі, батько посміхнувся в густі вуса й промурмотів: — Багато ти знаєш!.. З того вечора я нічого про сусіда не чув. До приходу Петлюри мій батько працював складачем у повітовій друкарні. Коли петлюрівці захопили місто, до батька стали часто заходити знайомі робітники друкарні. Разом вони розмовляли ночами. Вони говорили, що Петлюра привіз із собою машини, щоб на них друкувати гроші. Машини ці встановили у великому будинку духовної семінарії, на Семінарській вулиці. А під вікнами семінарії туди й сюди закрокували чубаті солдати у волохатих шапках, з карабінами за спиною, і нагаями відганяли перехожих. П'ятьох робітників друкарні взяли друкувати петлюрівські гроші. Один з них скаржився батькові, що під час роботи за спиною в них стоять петлюрівці з рушницями, а після роботи ці охоронники обшукують друкарів, наче злодіїв. Якось пізно ввечері до нас у дім прийшов рябий низенький складач. Він і перед тим бував у нас. Тітка Марія Опанасівна вже спала, а батько тільки збирався лягати. — Завтра нас із тобою, Мироне, примусять петлюрівські гроші друкувати. Я чув, завідуючий казав у конторі, — похмуро сказав моєму батькові цей складач. Батько мовчки вислухав складача. Потім він сів за стіл, суворий, у самій спідній білизні і довго дивився на тремтливий вогник каганця. Я стежив за батьком і думав: «Ну скажи хоч слово, ну чого ти мовчиш?» Нарешті низенький складач наважився й, торкнувши батька за плече, спитав: — То що робити будемо, га, Мироне?.. Батько раптом рвучко встав і голосно, так, що навіть полум'я каганця заколивалося, відповів: — Я їм таких карбованців надрукую, що самому Петлюрі поперек горла стануть! Я друкар, а не фальшивомонетчик! І, сказавши це, батько погрозив кулаком. Вранці батька в місті вже не було.  

Наступного дня за парканом у садибі Гржибовських заверещала свиня. — Знов кабана ріжуть! — сказала тітка Марія Опанасівна. Наш сусіда, пан Гржибовський, — ковбасник. За білим його будинком збудовано кілька свинарників. У них відгодовуються на заріз породисті йоркшірські свині. Пан Гржибовський у себе в садибі цілий рік ходить без кашкета. Його руде волосся завжди підстрижене йоржиком. Пан Гржибовський — рослий, підтягнутий, бороду стриже теж коротко, лопаточкою, і щонеділі ходить до церкви. На всіх пан Гржибовський дивиться як на своїх прикажчиків. Погляд у нього суворий, колючий. Коли він виходить на ґанок свого білого будинку й гукає хрипким басом: «Стаху, сюди!» — стає страшно й за себе, й за Стаха. Одного разу пан Гржибовський лупцював Стаха в садочку широким лакованим ременем з мідною пряжкою. Крізь щілини паркана ми бачили широку спину пана Гржибовського, його гладкий зад, обтягнутий синіми штанями, і міцно врослі в траву ноги в юхтових чоботях. Між ногами в пана Гржибовського була затиснута голова Стаха. Очі в Стаха вилізли на лоб, волосся було скуйовджене, з рота збігала слина, і він швидко, скоромовкою верещав: — Ой тату, тату, не буду, ой, не буду, прости, татоньку, ой, боляче, ой, не буду, прости! А пан Гржибовський, наче не чуючи криків сина, згинав свою широку спину в нанковому сюртуці. Раз по раз він змахував ременем, різко кидав униз руку й з відтяжкою бив Стаха. Він немовби дрова рубав — то, крякнувши, вдарить, то відсахнеться, то знову вдарить, і все хропучи та кахикаючи. Навіть у нас на городі було чути, як, злітаючи вгору, дзвінко ляскав його ремінь, б'ючи по заду Стаха. Стах закушував губи, висолоплював язика й знову кричав: — Ой тату, тату, не буду! Стах не знав, що ми бачили, як батько лупцював його. Щоразу він таїв від нас побої. При людях він хвалив батька, з гордістю говорив, що його батько — найбагатший ковбасник у місті. Стах вихвалявся тим, що під час ярмаркових днів найбільше покупців збиралося в крамниці його батька, на Підзамчі. В словах Стаха, звичайно, була краплина правди. Пан Гржибовський умів готувати чудову ковбасу. Зарізавши свиню, він замикався в майстерні, вирубував з випотрошеної свиної туші окосту, відкидав окремо на холодець голову та ніжки, обрізав сало, а решту м'яса пускав на ковбасу. Він знав, скільки слід підкинути перцю, скільки часнику, і, приготувавши фарш, набивав ним прозорі кишки сам, один. Коли ковбаса була готова, він ліз по драбинці на покрівлю. Обережно виймаючи кільця ковбаси з голубої емальованої миски, пан Гржибовський нанизував їх на гаки й опускав у димар. Потім Гржибовські розпалювали піч. Їдкий дим палаючої соломи, запах копченої ковбаси доносився й до нас на подвір'я. У такі дні ми з Куницею підкликали Стаха до паркана, щоб виторгувати в нього шматок свіжої ковбаси. Навзамін ми пропонували Стахові кольорові, що пахли друкарською фарбою, афіші, програмки опереток із зображенням нарядних жінок та маленькі книжечки — житія святих з малюнками. Усі ці афіші й книжечки приносив мені батько. Він друкував їх у повітовій друкарні. Ми спочатку домовлялися, що на що будемо міняти, і божилися не обдурювати один одного. Після тривалих переговорів Стах, хитро мружачи свої розкосі очі, вистрибом біг до коптилки. Він вибирав зручну мить, щоб непомітно від батька поцупити з задимленої полиці кільце ковбаси. Ми стояли біля паркана й нетерпляче чекали на його повернення, покушуючи від хвилювання гіркуваті лозинки бузку. Поцупивши ковбасу, Стах, веселий, задоволений удачею, прибігав у палісадник і перекидав її нам через паркан. Ми ловили її, слизьку й пругку, мов м'яч, на льоту. Навзамін через щілини в паркані просували Стахові барвисті афіші та книжечки. Потім ми бігли на лаву до воріт і їли ковбасу просто так — без хліба. Гострий запах часнику лоскотав нам ніздрі. Краплини сала падали на траву. Ковбаса була тепла, рум'яна й смачна, мов окіст. Тепер пан Гржибовський різав нового кабана. Почувши верещання, ми підбігли до паркана й зазирнули в щілину. На ганку, де звичайно курив свою люльку пан Гржибовський, зігнувшись стояв петлюрівець і старанно чистив двома волохатими щітками халяву високого чобота. Начистивши чоботи, він випростався й поклав щітки на бар'єр ганку. Та це ж Марко! Помилки бути не могло. Старший син пана Гржибовського, Марко, або кирпатий Марко, як його називала вся вулиця, стояв оце на ганку в елегантному френчі, затягнутий у коричневі портупеї. Його начищені чоботи яскраво блищали. Коли червоні визволили місто від військ гетьмана Скоропадського, Марко зник з дому. Він утік від червоних, а оце ось з'явився знову, нарядний і вилощений, в мундирі офіцера петлюрівської директорії. Нічого доброго поява молодого Гржибовського не віщувала…  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка