Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка9/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.5 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   29

Н.

Добрий день, дорога Маринко,

люба дитинко, прекрасна квітко!
А я ізнов на хуторі. Добувся сьогодні уранці перед дощем. Поспіхом перед дощем іще встиг за кілометр від сусіда принести відерце води. Бо вода – це життя. Й істину цю осягаєш не тілько серед пустелі, а й в низинній нашій стороні, коли криниця замулилась.

А на хуторі ізнов – розкіш. Тільки інакша уже, передосіння. Сива барва постелилась доокруги. Де стернями, а де і вівсами, житами іще, ік землі похиленими. Колос уже у землю дивиться. Смуток серце огортає, смуток із серця не спадає, що й Маринки нема на хуторі.

А жодна птаха не привітала мене, не оно соловейко, як колись. Тілько горлиця із шурхотом із гущавини в’яза зірвалася та й полетіла, як до хати підходив. А вона завжди отак. Аби-но з хати вийшов, то й зірветься із гущавини в’яза да й відлетить.

Знаєш, Маринко, у мене в хаті на хуторі була дуже гарна велика книга «Співочі птахи України». Як би мені хотілося тепер її розглядувати і думати про птахів. Там були кольорові малюнки кожної птахи. І ту книгу років кілька тому забрали нападники. Як і книгу спогадів Ф. Шаляпіна, як і книгу спогадів про Сергія Єсєніна, де було дуже багато знімків. Сергій Єсєнін скрізь мо­лодий, красивий, голубоокий, й Айседора Дункан, хоча і старіша за нього, а також прекрасна. Усе те викрали. Злі нападники.

У хаті зараз трохи прохолодно, холод пішов від долівки. Земля. Затоплю грубу.

Бобри більше до хати і на грядку не пішли. Очевидно, здога­далися, що я про них усім порозказував. Та й про них пославка пішла. А бобер звір також здогадливий і делікатний.

Пішов дощ і відлунюють далекі громи. Але і негода, особливо на хуторі діє на мене благотворно, умиротворююче, я занурююсь в меланхолійний настрій. І уявляю Скандинавію, на підступах до фіордів. А думки біжать про Кнута Гамсуна. Як я давно читав його десять томів царського іще видання. А років десять тому випадком укупив шість томів. За 600 купонів. І перечитав удруге. Там були і «Соки землі», про які Тобі, Маринко, розповідав.

А спогад іще побіг, знаєш, Маринко, про що. Ні, не здога­даєшся. Як я у дитинстві любив вилазити у клуні на вишки під самісінький гребінь солом’яної стріхи. На вишках сіно. І я на сіні. Сіно пахне джмелями і сіножаткою. Як Батько викошували джме­лині гніздування, то я, малий розбійник, соломинкою із озерець вощини випивав мед. А Ти, Маринко, ніколи соломинкою не пила меду із джмелиних вощин. О, то Ти не маєш розкаяння, і ближча до святості, не те, що я, грішний.

І от золопотіло на стрісі. Дощ. Буквально над моєю головою. А я лежу собі на сіні захищений. А сіно ж пахне сіножаткою і во­щи­нами джмелів. І слухаю дощ. Я слухаю музику дощу. І не усвідомлюю іще, що ця музика назавжди крізь ціле життя.

А чи й з Тобою, Маринко, бувало щось подібне. Мені здається, що ми такі одностайні у спогадуванні і переживанні дитинства. Що і хмарка сонця не заступить. Чи не так, Маринко?

Написалось, та й ізнов спогадалось. Як сказала ота скри­паль­ка: «Я бажаю вам тієї радості і любові, які можливі тільки у ди­тинстві».

Маринко, я уже на хуторі кілька разів перечитав Твого листа. І невимовно тішуся, яка у Тебе світла душа. Світло душі не завжди виховується, але завжди від народження.

А знаєш, що моє проглядування вирізнило у Твоєму листі. Оце місце: «…золоті куполи, які на березі, ніби хочуть заховатись у зелених скронях могутніх дерев, та не виходить, адже вони настільки величні, що їхнє сяєво не може закрити ніщо земне». «Зелені скроні могутніх дерев» – яке цікаве і прекрасне спостере­ження, зрівнювання. Чогось подібного я ніколи іще не зустрічав. І це звучить як поезія, як пісня, як музика. Бо й архітектура – це застигла музика.

Й іще мені дуже приємно було прочитати «…а велика частина того, що шукаю, знаходиться у Вашому сприйнятті цього світу». Люба Маринко, якщо це направду так, то нехай більше ніщо у повсякденнім перебігу життя не затьмарює ніколи ясності нашого спілкування. Адже одностайність сприйняття світу споріднює душі і творить нову пісню. Незважаючи ані на віщо.

Маринко! У Твоїй сутності бринить художність. Послухайся мене, кохана моя дитинко. Ти повинна, Ти зобов’язана писати ху­дожні твори. Вишукуй час і пиши. Твоя душа відкрита для спо­віді. А сучасна людина потребує сповіді. Нехай це спершу будуть етюди, маленькі спостереження. Але вони будуть світлі. І до них прихиляться споріднені душі, а котрі і пробудяться. У цьому шаленому, жорстокому, комерційному світі іще такі є. І хіба у тім, у прилученні до правди і краси, ми не сповнюємо хочай би частково своє земне призначення за замірами Творця.

Ах, котку, Ти іще про досвід ізгадала. І я часто думаю про досвід. І тоді біжать, наближаються до мене рядки Євгена Плужника:

О, досвіде, розраднику немилий,

Навіть запізнений, завжди дочасний ти.

Але ми поговоримо про те іще при зустрічі. Хочеться поговорити.

Уявляєш, Маринко, коли я уранці у селі дожидався маршрутки, то через сітку в огорожі на мене подивився песик. І я на нього поди­вився. Й поміж нами забриніло порозуміння. Відтак песик крізь малу шпаринку переліз до мене, беркицьнувся догори, і я гладив його черевце, а песик тільки помуркував. І подумав я. Що особливо уранці кожне живе сотворіння потребує ніжності й поро­зуміння. Надійшла маршрутка. Я спрямувався до дверей. Песик зіскочив на ноги, й провів мене. Маршрутка проковтнула мене, а песик зостався.

Уже у вмісті маршрутки заструменів спогад. Як уранці колись у Бухарі на базаровому майданчику бродячий віслюк підійшов до коня, лизнув його мордочку, але, не одержавши відповіді, охляло й осиротіло почеберяв через базаровий майдан.

І ваш песик ізгадався. Як Ти цілувала його мордочку. А знаєш, Маринко, що мене зворушує тепер сильно. Як Ти турботливо напувала із ложечки корвалолом. А побіля якогось міського пере­хрестя сказала, що мені нервуватись не можна. Ще й пальчиком указала.

На знімках я часто розглядую Твої пальчики. Які вони пре­красні кожний зосібна. А тому, що перебувають поміж собою у гармонії, то і витворилось таке прекрасне диво, як Твоя рука.

Знаєш, Маринко, про що я тепер думаю. У вересні в Київсь­кому оперному театрі розпочинається новий сезон. І якби Ти приїхала восени до Київа, то ми підемо з Тобою до театру. І це має бути, як свято. Ти не проти? Скажи мені.

А знаєш, знаєш, Маринко, я все одно засмучений, що Твоя мрія так скоро і згасла, розсіялась. Не треба, котку.

Обнімаю, люблю Тебе завжди. Ти – прекрасна квітка.

І нехай оберігає Тебе Господь!

До зустрічі! І пиши.

Н.

Добрий день, дорога Маринко, прекрасна моя квітко!
А я ізнов на хуторі. «І час між пальцями пливе, а ми ще є». Ізнов Гійом Апполінер. Щойно прокинувся, і складаю хвалу Твор­цеві, як Він сподобив мене дожити до цього часу, що я іще одну ніч переночував у Батьковій хаті.

Ах, але який це був тихий і глибокий сон у хутірській тиші. Довготою у цілу осінню ніч. Бо навіть і свічки у хаті нема, і мимо­волі стаєш заручником нічної темряви, поміж світлом сонячним вечірнім а світлом поранковим.

Маринко, люба моя дитинко, якби Ти тільки знала, який же і пречудовий ранок зараз на хуторі. Це ранок на замовлення, ця зустріч ранку на хуторі для Тебе, як Ти хотіла зустрінути осінній ранок на нашому хуторі. Але сьогодні не сталося. Поміж стрічами а нестрічами, нехай ця стріча станеться уже пізньої осени. Бо ж і тоді на хуторі буде своя приваба. Наш хутір прекрасний і незрівнянний за всякої пори. От побачиш і відчуєш. Тоді вітер у густім сутенінні нажене із світового простору поодиноку краплю. Крапля вдарить у Твою прекрасну щічку, і така первісна незайманість розійдеться у Твоїм єстві, і Ти відчуєш, довго осягатимеш, яка ж це неповторна, поетично романтична миттєвість. Але хіба отакі неповторні миттєвості і не становлять зміст нашого земного перетривання. Доторки світу до нашого єства. Чиїсь доторки. Уявні доторки.

Написалось от – й ізгадалось. Коли я вчився у Львові, то у початку листопада (Жовтневі свята) приїхав на кілька день додому. І узяли мене із собою хутірські парубки і йшли ми на Хотинщину на вечорниці. І в пізньоосінній густій темені пооди­нокі краплі вдаряли в лице. Але я Тобі, Маринко, читав про це зі свойого роману. Вічна повторюваність.

Поранкова тиша надворі, Маринко, неймовірна. Маленькі пташечки якісь тільки зрідка «тінь-цірінь». На крайнебі постелилась сивенька поетична імла. Нею оповиті села і дальні хутори, хати, дерева. Поля зблякли, зжухли. Люди картоплі копають. Усе менше заступами, як в минулі роки, але більше технікою чи виорюють. Ізнов пилюка устає. Бо дощів давно у краї не було. Гарбузове листя зжухло геть, поникло. Плоди лиш жовті, темні, рабринясто жовті супроти сонця свої боки повиставляли. Свою дозрілість, доскона­лість і рослинну мудрість. Учора я варив гарбузову кашу із пшоном, а зернятка із’їв сирими. Мені чомусь найліпше смакують сирі гарбузові зернятка.

Досконалості неперевершеної достиг деревій. Учора ішов до сусіда по воду, він (деревій) стоїть поверх брунатно витоптаної сіножатки (барва Джойса) і невимовно тішиться своєю вивище­ністю сизо-білою голівкою, тисячами своїх незчисленних пелюс­ток. Недаремно ж і тисячолисник. Стоїть обчухраний осот. Скуль­гавив його трактором фермер. А не подається в обчухренні своїм. Його легкі сиво-пухові пуп’янки настроєні виклично оптиміс­тично. Я вам іще докажу. Ось війне вітерець, рознесе мій пух із насінням. Побачите по весні. Матимете зо мною мороки. Я уплу­таюсь у вашу культуру і докажу, що осот на поганому полі не росте.

У в’язину вже жовтий лист уплівся, а поряд на будякові хтось голову зірвав. За річкою під стіною густої кукурудзи хтось вогнище розклав. Ай, люба Маринко, пощо тобі описувать. Дивина та й годі.

Але якби Ти знала, люба Маринко, як моє серце тужить за Тобою на хуторі. Ну, чому, чому, люба Маринко, я так люблю Тебе?! Аж до солодкого щему. І це почуття із кожною хвилиною посилюється.

Біля двору у сусідки, куди я ходив по воду, стояли червоні-пречервоні, гарні-прегарні георгіни. Замислені у своїм стоїцизмі, що перспектива їхня невтішна. «Квітка, як дівчина», – сказала сусідка. І додала: «А ще і пуп’янків он скільки».

Ліс віддалеки подорослішав за літа і темно густий став. Кор­тить у нього увійти і поміж сосон загубитись. Спогадалось. Як у важ­кі моменти розпачу, коли глухота невідборонно налягала на нього, у ліс увіходив і заглиблювався Бетховен. Маринко, мила Маринко, а знаєш, знаєш, якою манливою ось уже протягом року є для мене постать цього композитора. Що у нім так високо бринів могутній поклик до свободи і до творчості. Через віки я відчуваю потужне сяяння великої душі. Знаєш, Маринко, як це підносить людський дух у рівнянні на високі взірці. І хіба це не є безпе­рервним процесом вдосконалення людського духу. Але як часто наш дух і пригнічує буденне, повсякчас пульсуючі непорозуміння поміж людьми. Ах, іще отой комплекс нетерпеливості. Бо хіба не через нетерпеливість на нашій прекрасній планеті щохвилинно зроджу­ється мільйони, мільярди конфліктів, що у своїм загостренні випро­мінюють і кладуть у цей дивний і прекрасний світ печать похмурості.

Рідна моя Маринко, не сердься на мене, котку, що десь мій дзвінок пролунав не під ту пору, що десь запитання запульсувало не таке. І не нагадуй про дух ревнощів. Бо хіба це дух ревнощів, коли я благословляю а будь-який Твій вибір. І чи я Тобі про це не казав. Хіба бринить десь потаємно просто цікавість, а хто ж Твої знакомці. От і усе. Це ж природньо.

Але не згадуймо про те, і нехай воно не затьмарює дивини нашого доброго спілкування. Я із глибокою вдячністю згадую Твій перший приїзд до мене до Київа. Скільки було прекрасних миттє­востей і переживань. Вони зосталися у настроях на карточках, які я уже втисячне переглядую, як і перечитую Твої листи. Вибач, серце, мені за якусь таку недоречність. А й на те зваж, що «Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов…» (Павло Тичина). І у тім стані елементарна логіка інколи порушується.

Знаєш, люба Маринко, я стривожений. Що крізь ціле літо не зустрічався із їжаками. Це мої великі друзі. Їжак – створіння реліктове й дуже інтелігентне. Пам’ятаю торішню зустріч із їжаком на стежці. Він стояв на своїх ніжках, і ми розглядували одне од­ного зовсім зблизька. Яка у нього тендітна гарненька мордочка, личко тобто. А які ніжки граціозні, лапки які ніжні. А очки пильні-пильні. І так близенько ми одне до одного були, і у тім проміжку малім струменіла любов.

Знаєш, Маринко, бобер ізнов прийшов на грядку і забрав усі до корінця бурячки й останню морквинку. Але є помідори. Зеленими тоді я позривав, і у хаті вони побільшали і дозріли. Вася приніс кислого молока і картоплі. Їсти є що. Сиділи у дворі й згадували усіх одинаків у окрузі. Їх біля двадцяти.

Суспільні події застали мене у дорозі. Але я свідомо відсторо­нююсь од них. Досить того, що я милуюсь цим дивним світом. І готовий не змінювати свойого кредо. А за будь-яких умов і випробувань.

Багато чого іще хочеться Тобі написать. Але розкажу при зустрічі.

Міцно обнімаю Тебе, завжди люблю.

До зустрічі!

Н.

Добрий день, дорога Маринко, любий мій квіте!
Дивно, Маринко, як, жовтень уже, а ніби літо іще, золота осінь. Ізнов й ізнов поезія Максима Рильського нагортається, через свідомість переходить:

Ми збирали з сином на землі каштани,

Ми дивились в небо, як хмаринка тане,

Як хмаринка тане, як синіє синь,

Як колише вітер струни павутинь.

Дивлюсь із бібліотеки, де пишу Тобі листа, крізь вікна на небо. А воно ж синє-синє. Й жодної тобі хмаринки. Тільки береза золо­том зацвіла, а каштани багрянцем укрилися.

Іще дивуюсь, Маринко, що стільки часу я вже в Київі, а в Київській області, окрім північної частини, то мало де і бував. Їхав у цю місцину (101 км) і як первісне для себе відкривав, що це ніби степова уже, козацька сторона. Поля й поля, усе не зібраної кукурудзи (коли її ізберуть, чи й взагалі збиратимуть, а нащо сіять – питається), удалині лісосмуги. Моє ж око до суцільно лісових поліських пейзажів звикло. Й до інших ландшафтів уже звикнути не може. Усе інше відкривається, як чужа дивина. Око моє на­завж­ди одному віддане незмінно, як і ціла сутність моя Комусь, Чомусь незмінною відданістю перейнята.

У дорозі я думав про Білу Церкву, де ніколи не бував, але яку так виразно завжди бачу за рядком поета: «Луна спокойно с высоты над Белой Церковью сияет». А іще Біла Церква увіходить у мене нагадуванням, що там Маринка відчула могутній поклик власної природи і крові. Але як промовисто, що сусід по кімнаті у цім закладі відставний полковник, в якого на умі тільки речі воєнні і який може говорити тільки про воєнне ремесло, виявився із Білої Церкви.

Заклад сей притулився до лісу за кілометр від траси. Перед і поміж будинками понасаджувано багато беріз, кленів, каштанів, ялин, є й обліпиха. А за будинками одразу пішов ліс. Дубина, грабина, кущі. Є великі, високі, шатристі дуби. Їм, за моїм прогля­дуванням, може, більше ста років. Сидиш на лавочці у такім лісі. Крізь верхівки небо проглядує. І предметно відчуваєш, як сей ліс не тільки в небо сягає, але і на собі небо тримає. А затим зіскок думка робить. Але все-таки цей ліс, як і я сам, приходько у цей ніби степовий уже край. Бо як на лісові, так і на мені, покладений отой густий меланхолійний смуток, який може покласти тільки чужина, не своя оселя, і не рідне середовище. Чого сюди затесався.

У цьому лісі багато стежок, і ними я прогулююсь уранці і ввечері. Із одного пагорба крізь дерева, крізь верхівки дерев, у прогалинах між дубами шатристими проглядується синє Канівсь­ке море. Я кожного дня приходжу на цей пагорб і проглядую Дніпро, шматочок, клаптик, озерце синьої води. А вчора спосте­рігав дивовижну картину. У тім місці заходило червоне-червоне сонце. І подумав я. Допоки, допоки іще сонце лягає у Дніпро. Й зворушення сильне нагорнулося на моє серце. Що за великою благодаттю Божою, я іще живий. І спогадалося, як художник, маляр один в іншому місці спостерігав також захід сонця. Та й не втримався, промовив: «Яка прекрасна копія, але мій оригінал кращий».

Моєю мрією із першого дня тут було побувати, здійснити мандрівку до берега Дніпра, до Канівського моря. Але самого мене куди можуть завести лісові стежки. «Там на невидимых дорожках, следы невиданных зверей…». Справді, у цім лісі розгу­люють дикі кабани, яких бачили, вовки-сіроманці, яких не бачили, внизу у потерусі з листя були змії, одна змія укусила одну жінку. Але змії від Чесного Хреста, кажуть, уже віддаляються у свої нори на зимівлю.

І от учора, Маринко, така мандрівка сталася, відбулася. Нас було четверо: троє чоловіків і одна жінка. Мандрівка тривала три години, туди і назад. Дорога не дальня, але з перепонами. Спершу рівні стежки дубовим і грабовим лісом під шурхіт скоцюрбленого листу, затим із пагорба дуже крута вузька стежина униз, де так легко зашпортнутись і поїхати. У двох місцях стежину нам вужик перетнув (а кажуть, у нори віддалились, тепло, то й затримались). Біля підніжжя гори долина неймовірно поетична відкрилася. Біля підніжжя гори завжди ліпше, аніж на вершині. Це написав у своєму знаменитому «Заповіті» Габріел Гарсія Маркес. Уявляєш, Маринко, така мальовнича долина. І тут уже вільха, осичина. Величезні осики поперегризали бобри. Плем’я знакоме. А пообі­руч болота величезні. Осока, лепеха, очерет. («Очерет мені був за колиску…»). Посередині ніби озера, вода в жабуринні зеленіла. Елегія. Тут стежки пішли болотяні. З мостиками із осикових жердинок, на яких покладена печать запустіння, які шатаються, і легко впасти у мутне жабуриння. Як не туди ногу поставиш. Пам’ятаєш, Маринко, таку кладочку, мостики у запустінні із картини І. Левітана, здається.

А як із болотистої долини угору піднялися, то ліс пішов пагорбами хвилеподібними усе сосновий, добірний. Такі могутні сосни, й усі золоторясні. Унизу багато шишок і ніщо вже не цвіте. Ізнов поезія наблизилась. «Ніщо вже в лісі не цвіте. Цвіте лиш дятел на сосні сумливій» (Микола Вінграновський). Не встигли перебігти рядки через серце, як і «тут-тук». Дятел на сосні. А оньо і забачив. Цвіте на сосні сумливій. Й ізнов у зворушенні сильнім зайшлося серце моє. Який же і направду дивний і прекрасний цей світ. Що і осягати не встигаєш. Де у нім реальне, а де мистецьке.

До Дніпра тут уже рукою подати. Із крутого берега, унизу над яким стояли такі високі очерети, яких я ніколи не бачив, долина, видно плесо голубе водяне, неосяжне. Протилежний берег у сірій поетичній імлі, серпанком оповитий, будиночки біленькі тілько проглядуються де-інде. Сказано море. Рукотворне. Тут десятки сіл затоплено. А луки, розказують, які були цвітучі. Лиш відбиток о них у пам’яті старих людей зостався. «Я буду долго гнать велосипед, в глухих лугах его остановлю, нарву цветов…».

Се був незвичайний день. Первісна дивина світу зійшла на ліс і на нашу путь. Як хотілося, щоби через око, через позір усе затрималося у свідомості назавжди. Але якби спостерігать цю дивину на самоті, а ще повнозначніше зі спорідненою душею. Але не у гурті, який видавав одні банальні розмови. Наприклад, як у німецькому лісі військові вполювали великого дикого гусака, як його смажили і їли 50 чоловік. Й банальні запрограмовані сміхи. Як я не переношу усього того, особливо, коли струменить краса. І подивовуюсь, і загадки за три місяці розгадать не можу, як Маринка, зі світлою, осяйною від народження душею перено­сить ці банальності від тисяч і тисяч своїх знакомців. Й іще шукає тисячі й тисячі знакомців.

Ах, Маринко, люба Маринко, кохана моя дитино! Якби Ти тільки знала, як я Тебе люблю! Часто на самоті я уявляю собі, що любив Тебе іще тоді, коли на сій грішній землі іще не швендяли великі неповороткі мамути, а одна тільки первісна незаймана білість розлягалася над землею. І моя свідомість (Sinn) витала, виснула, носилася над цією білою незайманістю угорі. А я уже Тебе любив. Потому я любив Тебе в епоху мамута, в еру меза­зойську, і в усі гинші ери та епохи. Любив Тебе, коли Ти уперше подала світові свій голосочок, любив Тебе маленькою потішли­вою дитинкою, коли батько й мати водили Тебе на різні там гойдалки, майданчики й атракціони, а Ти усе казала «Я сьяма…» І дуже й дуже люблю кожної хвилини й кожної секунди я Тебе тепер. Хоча Ти, можливо, не сприймаєш і не відчуваєш ані моєї великої любові, ні моєї естетики.

Знаєш, Маринко, я завів удома папку із написом: «Листи Маринки». Сюди я вкладатиму і свої листи, які останні перепи­сую, а із попередніх Ти мені зробиш ксерокопії. Добре, Маринко? Колись ми перейдемо цей світ, бо так переходили цей свій усі люди перед нами. Але мені хотілося б, щоби наші листи залиши­лись навічно.

Буду тут до 19-го або до 21-го жовтня. Тут гарна природа. Але окруження – homo seveticus.

Люба Маринко, обнімаю, люблю Тебе завжди.

Напиши мені листа на Київ. Коли повернуся, то матиму вели­ку радість.

Нехай оберігає Тебе Господь!

Н.

Добрий день, дорога Маринко, прекрасна моя квітко!
Твої два останні листи поклали на моє серце глибоке звору­шення. А особливо лист останній. Я його уже перечитував багато разів. І за кожним разом сутність мою огортала така висока диви­на. Адже ніколи у житті я не мав такої прихильності у слові і реальності. Великий самітник, я сповна спізнав у цьому світі одне лиш відторгнення суспільне і людське. Тому Твоя прихильність у моїм ідеалістичнім проглядуванні світу відбилась незнаною манливістю. Справді, сподіватись і чекати, що хтось прийде. І отой котик, що безневинно притулився собі у куточку. А й котик перебуває в очікуванні, що Хтось прийде. Я уявляю усіх отих котиків, які були прихильні до Тебе і яких Ти босоніж закликала до хати. Й зосталися босі сліди на снігу. Це направду дивна картина. Ось ніч зимова нагорнулася, нависнула над світом, і крізь цілу ніч світяться супроти неба чиїсь малі сліди на снігу. А уранці тато подивуватиметься, а чиї ж це малі сліди на снігу.

На хуторі я любив, коли чорний котик улягався біля моїх ніг, і його тепло зігрівало мене блаженно у засинанні. Але коли я про­си­пався, то чорний котик уже лежав біля моїх грудей, що я лицем своїм відчував його кожушка.

Давно нема чорного котика, а пам’ять у серці моїм о нім зосталася.

Любив я і телятка, бичечки юні. Як я у них кохався і виглед­жував до 335 кілограмів, коли вже Матері не було, а ми удвох із Батьком на хуторі зосталися, і я доглядав протягом останніх трьох років недужого Батька.

Але найбільше за мене теляток і взагалі худобу любив мій старший брат, також уже покійний. Що про нього самий Денис Довгий, великий знавець худоби, говорив йому, братові, в лице: «А знаєш, Миколо, за що я Тебе поважаю. А за те я тебе поважаю, що ти товар, худобу любиш».

Ясного недільного ранку, коли брат лежав на пасовиську, то двоє його теляток підходили до нього і лизали йому п’яти.

Кажуть, що людина – істота стадна. Але ж як самотній душі хочеться відчути тепло і прихильність одної-однісінької спорідне­ної душі.

Маринко, люба моя дитинко, Ти так гарно описуєш своїх дідуся і бабусю, що і в моїм уявлюванні вони стоять, як дуже милі й рідні люди. Це дуже добре, що Ти і Ваша родина у серцях своїх бережете світлу пам’ять про них. Наше земне перетривання настільки багате і повнозначне, наскільки у нашім серці, у нашій сутності присутні наші предки. За дідами і бабусями ідуть прадіди і прабабусі і т. д. Мені часто здається, що усі вони із недосяжної поки для нас висоти спостерігають за кожним нашим кроком. Ми повинні знати, пам’ятати про це. І нехай чуття відповідаль­ності не зраджує нас.

До теми, що запульсувала, напишу Тобі, Маринко, абзац із «Роздумувань про Божественну літургію» Миколи Гоголя:

«Церква просить нас молитися за всіх. Про високе значення такої молитви і її необхідність ми дізналися не від мудрих цього світу і не від учених нашого часу, а від світлих людей, які своєю духовною досконалістю і своїм ангельським життям дійшли до пізнання найглибших таїн духа і ясно збагнули, що ті, які живуть у Бозі, не знають розлуки, що незважаючи на тлінність тіла, наші стосунки не перериваються, і що любов, зав’язана на землі, зростає в небесній вітчизні з ще більшою силою і що брат, який від нас відходить, стає нам ще ближчим силою любови».

У моїм осяганні Бог, Творець – це та висока субстанція, сутність, що поза простором і часом. Ми ж маленькі сутності, і наше земне перетривання переходить у просторі і часі. Ми ма­ленькі піщинки. Але як часто навіть у деталях нашої скороми­нущості відчуваємо Його могутню дію і любов.

Звичайно, Маринко, я бував у Почаєві. Благословенне місце, благословенна гора. Особливо, якщо літнього дня із гори диви­тися і розглядувати Божий світ доокруги. У тім місці храму, де ночують у молитві покривджені, я розглядував їхні лиця, їхні очі. Вони й тепер стоять переді мною, як вияв ознаки. Але хіба часто ми о тім замислюємося. Що ж до служителів того благосло­венного місця, то не можу знати, які вони тепер. Як і більшість, може, скрізь. Але нехай стримує нас сказане. Що слів їх слухайте, а за ділами їхніми не чиніть. Мені здається, що у середовищі сучасного чернецтва також приявні одвічні людські пристрасті – заздрощі і неправда. Але тільки правда, тільки істина може порятувати людську душу в удосконалюванні.

Дорога моя Маринко, кохана дитинко. Твій опис, як ви із сестричкою колядували у снігову заметіль закутані суцільно, що тільки личка ваші світилися, сяяли, і як один чийсь собака відв’язався, вас не зачепив, а ніби слухав також – цей опис дуже талановитий, ця картина геніальна. Повір мені, як вишуканому естету. Річ не в тім, що собака відв’язався і не зачепив вас, і ніби слухав. А річ у тім, що Ти це забачила і відчула. І відбиток у Твоїй пам’яті зоставсь. Я вже втретє зустрічаю у Твоїх листах такі вражаючі моменти. Це «скроні дерев». Це те, що восени усе до­зріває, вдосконалюється, мудрішає. І от ця картинка. Вона може належати і до малярства, і до слова, і до музики.

Повір, Маринко, мені стає боляче від несправедливості світу, чому такі, як Ти, мають віддавати свій час бізнесовим й іншим структурам для прожиття, а не просвітлювати людські душі у вдосконалюванні дарованого їм дару до мистецтв.

Дорога Маринко, як мені увесь час хочеться відчувати Тебе поряд. Але відчувати, що Ти є у цьому світі і що Ти прихильна до мене – це також велике щастя.

Знаєш, Маринко, у попередньому листі я писав Тобі про різні моменти із життя світу, коли я Тебе дуже любив. А тепер із Твого листа до мене долучилась іще одна картинка, із якої я Тебе дуже і дуже люблю. Це як ви закутані по вуха із сестричкою колядуєте у заметільний Різдвяний вечір. О, ця зимова заметіль! Сей незрів­нянний доторк до людських чуттів. А Ти, Маринко, не дивилася фільму «Заметіль» за «Повістями Бєлкіна» О. Пушкіна. Там звучить знаменитий вальс Георгія Свиридова. Його часто, інколи тепер у Хрещатицькім переході виконують бродячі музики. І я можу слухати цей вальс до безкінечності.

А тепер відповідатиму на Твої запитання.

Ах, котку, як багато місць у цьому світі кликали мене уже у моїм дитинстві. Цілий світ кликав мене. Я хотів облітати усі куточ­ки світу, скрізь забачити схід і захід сонця, скрізь забачити багато міст, багато лісів, гаїв і дібров, багато людських облич, багато дитячих облич і посмішок, і запам’ятати їх. Але найперше поба­чити Італію, де завжди голубе море і високе голубе небо. І де є місто над містами, вічне місто Рим. Але у якімсь періоді моєї моло­дості мені відрубали крила. І я можу тепер цей світ тільки уявно огортати своєю свідомістю.

Серед святих місць Землі мені завжди кортіло і тепер кортить побувати в Ієрусалимі. Свідомість моя лине до начатків.

Моє життєве кредо сформувалося у час, у момент, коли мені відрубали брутально крила. Це чесно нести свій хрест, ніколи не зра­дити правду. І Господь допомагав мені у цьому навіть у мо­менти розпачу. Я щасливий від того.

Уже у чотирнадцять років я відчув, що моє призначення – писати літературні твори. Чи воно збулося? Може, частково. Адже крізь ціле життя я був відлучений від свого покликання засобами суспільного насильства. І аж дотепер. Мені нічого не залишилося, як нести свій хрест. Мені здається, що в усі періоди життя я залишився вірним поклику художності, поклику творчості. У мені вбили все, але не вбили мрії. Я щасливий від того.

Для чого ми прийшли у цей світ. Мені здається, що кожній людині важко про те сказати. Але, мабуть, у кожній людській долі покладені вищі заміри Творця. І ознаки збуваються. Коли без його волі і волосинка не впаде.

Ось така моя відповідь, Маринко. А при зустрічі поговоримо більше. Дякую за листи і за квіти.

Але чому я Тебе так люблю.

Обнімаю, завжди люблю.

І нехай оберігає Тебе Господь!


1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка