Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка29/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.5 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

Соціологічні дослідження
Насправді то соціологічні дослідження потрібні. Вони мали би прогнозувати суспільні проблеми і настрої. Але соціологічні дослідження мають бути правдиві.

Наразі у нашій сучасній українській реальності як часто со­ціо­логічні дослідження є засобом зомбування суспільної свідомості.



Сила друкованого слова
Ситуація із книговиданням в Україні, із розповсюдженням української книжки, загальновідомо, невтішна.

Але я хочу говорити сьогодні про таке явище в сучасному літературному процесі, як графоманія.

Графоманія активно пульсує у центрі і дає своє відлуння аж до околиць. Особливо уражена цією властивістю наша сучасна поезія, тексти авторських пісень зокрема.

Початкуючі поети вчаться писати свої вірші на недобрих взір­цях, часто-густо приглушуючи у своїй сутности бриніння справж­ньої поезії.

Недавно мені одна вчителька із наших рідних країв надіслала саморобну книжечку, в якій були уміщені літературні твори учнів ліцею-інтернату і їхні автобіографії.

Віршики написані на кшталт усталених стереотипів. А от автобіографії дуже цікаві. Річ у тім, що це діти, полишені родинного тепла. Цікаво читати, як хлопчик переповідає біль своєї вразливої душі. Спершу спився батько, а потому спилася і мати. Але крізь біль осиротіле дитяче серце бачить красу й дивину цього світу. Не зжорстокіло воно. І кожна поїздка хлопчика до бабусі завжди бринить як нова прекрасна казка.



Очі – дзеркало душі
Звичайно, очі є дзеркалом людської душі. А й біблійне нага­дування згадаймо: чисте око – чисте й серце.

Хіба ви не бачили, які прекрасні очі дитини в усміху. І які прекрасні очі матері, коли вона любується своєю дитиною.

Хіба ви не знаєте, які прекрасні юні очі у закоханих.

Не дивися так привітно,

Яблуневоцвітно.

Павло Тичина

Як часто людські погляди спрямовують у світ благородне випромінювання.

Прекрасні людські очі у радості і печалі, у роздумах і смуткові.

Прекрасні очі юні і прекрасні очі старечі. Досить тільки уважним бути і спостерігати.

Українська родина
Українську родину як виразно елегійно намальовано у вірші Тараса Шевченка «Садок вишневий коло хати».

Традиційне наше уявлення про українську родину – це коли усі укупі, – і батько, й мати, і бабуся і дідусь, і дорослі, і діти, це процвітання родинного вогнища, де мудрість і первісне пізнання світу, де старість і ранок життя сусідують.

Але часи змінилися, і зінакшилася українська родина. Міль­йо­ни українців у пошуках заробітку полишили свої домівки – родини стали роз’єднаними. Це масове явище, що подорослілі ді­ти не впізнають своїх батьків і матерів, коли ті повертаються із заробітків.

Українська родина вигибає. І це жахливо!


Привітання
Радий вітати Вас і усіх працівників Українського радіо із про­фесійним святом!

Нехай ваше радійне слово буде завжди мелодійним для слуху, благісним для серця і мудрим для розуму мільйонів і мільйонів ва­ших радіослухачів.



ДІЯ ДРУКОВАНОГО СЛОВА
Але спершу було подивування від слова. Що ось слова із
вуст людини зродилися, зійшли, а події, картинки, казки і
розгортаються.

Уже як навчився я читати, то зворушення сильне не раз ісхо­дило на мене, що букви, складені у слова, мають дивовижну влас­ти­вість промовляти якби жива людина. Чи ж не дивина? Це далеко потому скаже сусід Іван, коли я приноситиму йому книжки: «Добра книжка – це і якби добра людина, що її ждеш, і от вона прийшла».

Так могутньо діяло у мої дитячі й підліткові літа друковане слово. Чи то були книжки, а чи й журнали і газети.

Це особливе зацікавлення у мене тоді викликали газети місцеві. Що ось слово друковане, а твориться зовсім близенько. Пам’ятаю, уже підлітком як любив я часто сонячного літнього дня у неділю за майже п’ятнадцять кілометрів простувати пішки до Містечка. Й в усамотненні мрійливого серця переживати зами­лування поетичними вуличками. А побіля будиночка, де місти­лася редакція газети «Радянський селянин», я простоював отоко собі довго. Аби-но не завважував ніхто мене. Тут визрівала і розросталася моя мрія.

А одного разу і сталося. Тоді я уже закінчив школу, і працював обліковцем тракторної бригади МТС. Як правило, восени тоді влаштовували сільськогосподарські виставки. Це на тій ділянці, де зараз автобусна станція. Із колгоспів сюди привозили найдо­рід­ніші взірці кукурудзи, огірків, помідорів, снопики жита, пше­ниці, вусатого ячменю. Але вирізнювано запам’яталися мені ве­ли­кі гарбузи. Таких великих гарбузів у своєму житті я більше не бачив.

Якось мене з іншими працівниками МТС приставили уночі чергувати у павільйонах виставки, яка тільки-но формувалася. Й тоді визрів у мене задум. Написати про виставку до районної газети.

Другого дня я і написав такий матеріал. Величезними зусил­лями переборов ніяковість, і несміло переступив поріг редакції.

При вході мене дуже прихильно зустрів редактор Павло Антонович Дудко. Від його прихильності розсіялася моя ніяко­вість. Павло Антонович уважно прочитав моє писання і сказав, що матеріал буде надрукований.

Через тиждень з’явилася газета, а у ній – і моя замітка, й прізвище унизу під нею моє окреслене. Радості моїй не було меж довго. Так могутньо діяли на мене друковане слово і відчуття власної причетності до нього. Й усе здавалося мені, що кожний знакомець і позустрічний уже знає, що то я написав. Але, схоже, що моєї тієї першої замітки ніхто й не помітив, не завважив.

Односельці завважили мене, коли районна, а затим обласна й республіканські газети почали видавати одна за одною замітки за моїм підписом. Я писав про все. Про механізаторів, про льо­на­рів, про бібліотеки і про клуби, і т. д., і т. п. Були й критичні мате­ріали. За це мене налякувало і принижувало начальство. Але в моїй обороні завжди виступала редакція.

У районній газеті був надрукований мій перший нарис «Кол­госпний пастух». Герой мого твору живе і понині. І це уже тепер від дня опублікування того нарису вираховується мені літе­ра­турний стаж.

Й дотепер у моїм єстві бринять тепло і прихильність, що їх випромінював у спілкуванні зі мною редактор Павло Антонович Дудко. І усі працівники редакції вважали мене уже за свойого. Завжди у спогадування ідуть і Борис Безнощенко, і Лілія Корицька, і Раїса Фурсяк.

Редакція районної газети мене і на навчання у Львівський університет на факультет журналістики рекомендувала.

Минають роки і десятиліття. Змінюються суспільно-політичні віяння. Змінюються працівники редакції.

Але як же і не згадати мені в цей день світлої пам’яті багато­літнього редактора Олександра Олексійовича Матвієнка. У час, коли я був підданий гонінню і переслідуванню, багато моїх знайомців од мене відмовилися. Се були найтяжчі у моєму житті переживання. І саме у цей період мойого земного перетривання Олександр Олексійович виявив до мене увагу і підтримку. Він часто навідувався до нас на хутір. Він милувався хутором ней­мовірно. Це його слова: «Багато гарних місць є на світі. Але такого прекрасного закутка я не бачив». У садку чи у гайку наші бесіди про життя і літературу тривали по кілька годин. Пам’ятаю, Олек­сандр Олексійович гарно читав вірші Павла Грабовського. Це був його улюблений поет. Іще Якова Щоголева.

Відійшла людина, а добрий слід по ній зостався.

Але я зовсім не уявляю свойого життя в останні п’ятнадцять років без районної газети. У моїм дуже важкім виживанні в умовах нового суспільного неприйняття моєї творчої особистості я від­чував повсякчас підтримку редакції усебічну. Колектив редакції для мене став якби добра родина, де завжди зустрінеш привітне розважливе слово. Той день, коли заходжу у редакцію, звучить як свято. А із редактором Борисом Тимофійовичем Боровцем у нас і творча співпраця. Разом ми створили книгу «Поклик творчості».

І це незрівнянна радість для мене, коли щось моє надрукує районна газета. Завдяки «Надслучанському віснику» у мене з’яви­лося багато прихильних читачів, які переймаються моїм прогляду­ванням світу. Я мав нагоду завважувати це при зу­стрічах у школах, в бібліотеках і навіть в автобусах.

Якось пізньої осені я гостював у племінниці в Погорілівці. І вирішив через ліс пішки навідатися в Озірці. Там у розмові із міс­цевим трактористом («одкуль, да хто такий») я і назвав себе. На лице тракториста осяяння подивоване зійшло:

– А ми вас знаємо...

Я і собі:

– А одкуль...

– Да ми ж «Надслучанський вісник» читаємо. А там ваші «Новели нашого хутора…»

Це була дуже зворушлива стріча.

Квітень 2005 року.

Із перекладів

Іван БУНІН
БЕРНАР
Днів моїх на землі залишилось уже небагато.

І ось згадується мені те, що колись я записав про Бернара у Приморських Альпах, поблизу Антиб.

– Я міцно спав, коли Бернар швиргонув жменю піску в моє вікно…

Такий початок «На воді» Мопассана, так будив його Бернар перед виходом «Бель Амі» з Антибського порту 6 квітня 1888 року.

– Я відчинив навстіж вікно, і в обличчя, в груди, в душу мою війнула чарівна студінь ночі. Прозора блакить небес тремтіла жи­вим виблиском зірок…

Чудова погода, добродію.

– А вітер?

– З берега, добродію.

Через півгодини вони вже в морі:

– Небосхил бліднішав, і вдалині, за бухтою Ангелів, сяяли Вогні Ніцци, а іще далі – маяк Вільфранша, який обертався. З гір, іще не видимих, – відчувалось лише, що вони вкриті снігом, – доносився інколи сухий і холодний подих…

– Щойно ми рушили з порту, як яхта ожила, звеселіла, при­швидшила хід, затанцювала на легких і мілких хвилях… Наставав день, зірки згасали… У безодні неба, над Ніццою, уже засві­чувались якимсь дивним рожевим вогнем снігові хребти Верхніх Альп…

– Я передав кермо Бернару, щоб милуватися сходом сонця. Бриз, що все дужчав, гнав нас по тремтячій хвилі, я чув далекий дзвін – десь дзвонили, звучав Аngelus… Як люблю я цю легку і свіжу вранішню пору, коли люди ще сплять, а земля вже про­буд­жується! Дивишся, як народжується тілесне життя світу, вдихаєш його, напоюєшся ним – життям, таїна якого є нашою вічною і великою покутою…

– Бернар худий, спритний, палкий ревнитель охайності й порядку, старанний і пильний, дбайливий, завжди насторожі. Це щиросердна незрадлива людина і чудовий моряк…

Так говорив про Бернара Мопассан. А сам Бернар сказав про себе ось що:

– Вважаю, що я був добрим моряком.

Він сказав таке, умираючи, – це були його останні слова на смертнім одрі в тих самих Антибах, звідки він вирушв на «Бель Амі» 6 квітня 1888 року.

Людина, яка бачила Бернара незадовго до його смерті, роз­повідала:

– Протягом багатьох років Бернар вів мандрівне морське життя великого поета, він не розставався з ним аж до свого фа­тального від’їзду до лікаря Бланш, в Париж.

– Бернар помер у своїх Антибах. Але ще недавно бачив я його на сонячній набережній маленького Антибського порту, де так часто стояла «Бель Амі».

– Високий, висхлий, з енергійним і продубленим морською сіллю лицем, Бернар нелегко приєднувався до розмови. Але варто було лише згадати Мопассана, як голубі очі його раптово спалахували, і треба було чути, як говорив він про нього!

– Тепер він замовк навіки! Останні його слова були такі: «Вважаю, що я був добрим моряком».

Я виразно уявляю собі, як саме промовив він ці слова. Він про­мовив їх твердо, з гордістю, перехрестившись чорною, усох­лою від старості рукою: я був добрим моряком.

– Je crois bien gue jétais un boun marin.

А що хотів він передати цими словами? Радість певності, що він, живучи на землі, приносив добро ближньому, будучи добрим моряком? Ні: те, що Бог кожному з нас разом із життям дає той чи інший талант і покладає на нас священний обов’язок не закопу­вати його в землю… Задля чого, навіщо? Ми цього не знаємо. Але ми повинні знати, що все у цьому неосяжному для нас світі неодмінно повинно мати якийсь смисл, якийсь великий Божий замір, спрямований на те, щоб усе у цім світі «було добре», і що ревне сповнення Божого заміру є завжди нашою заслугою перед Ним, а тому й радість, гордість. І Бернар знав і відчував це. Він все життя ревно, гідно, старанно сповняв скромний обов’язок, покладений на нього Богом, слугуючи йому не через страх, а за совість. Як же йому було не сказати того, що й мовив він в свою останню хвилину? «Нині відпускаєш, Владико, раба Твойого, і от я насмілююсь сказати Тобі й людям: вважаю, що я був добрим моряком».

У морі все турбувало Бернара, писав Мопассан: течія, яка раптово з’явилася, нагадуючи, що десь у відкритому морі руха­ється бриз, і хмари над Естерелем, що засвідчують містраль на заході… Охайності на яхті він дотримувався настільки, що не переносив жодної краплі на будь-якій мідній частині…

Яке ж добро ближньому могло бути від того, що Бернар тут же витирав цю краплю? А от витирав же він її. Для чого, навіщо?

Але ж сам Бог любить, щоб усе було «Добре». Він сам радів, дивлячись, що творива Його «дуже добрі».

Мені здається, що я, як митець, заслужив право сказати про себе, в свої останні дні, щось схоже до того, що сказав, умираючи, Бернар.

1952 р. Переклад з російської 1982 р.


АВТОБІОГРАФІЯ
Народився я на хуторі Отраже Березнівського району
Рів­ненської області 6 травня 1938 року у селянській
родині. Був я сьомою, найменшою дитиною. У мет­риці чомусь записано, що я народився 13 травня, але, за свід­чен­ням Матері, я таки наро­дився 6 травня, на Юрія (Георгія). Мене і хотіли записати Юрієм чи Георгієм. Але прийшов на мене поди­витись, провідать мене прийшов дядько Андрій, старший брат Батька, і сказав:

От буде зватись, так, як я…

Дядька Андрія у нашій родині поважали, то і записали мене Андрієм.

Наш край до вересня 1939 року входив до Польської держави.

Батько: Кондратюк Іван Романович, 1897 року народження, помер 1980 року.

Мати: Кондратюк Ярина Фоківна, із роду Харчуків, померла 1971 року.

Моя пра-прабабуся (ім’я її нащадки не зберегли) була із походження литовкою. У початку ХІХ століття пан Трибуховсь­кий привіз із Вільно дівчину-литовку до двору служити та одружив її із селянином Миною, що також при дворі служив. Отак у селі Моквин і по хуторах розрісся великий рід, який прозивати стали Литовчиним. І на мене кажуть, як у своїм краї заявлюся: «Оньо Литовчин Гандрій уже приїхав».

Коли восени 1991 року я здійснював мандрівку по Литві і ми­лувався її гаями і дібровами, у моїм єстві раптом прокинувся поклик предків. «Отут десь загубилися сліди моєї пра-прабабусі», – думка через свідомість перейшла. І відчуття цієї моєї другої батьківщини поклалось на моє серце твердо і назавжди.

Батьковий рід укорінений був у центрі села Моквин, поблизу папірні, паперової фабрики, яка з’явилася тут на березі Случа укінці ХІХ століття.

Материн рід укорінений був у давній частині села Старині, поблизу церкви. Материн рід іще Даниловими називали.

Обійстя на хуторі Отраже, за п’ять кілометрів від села, на березі річки Серегівки мої батьки заснували у другій половині 20-х років двадцятого століття, укупивши спочатку 3,2 гектара поля у пана Валєвського, а потому іще прикуповували загінки у різних місцях. Так що до 1939 року мали уже біля 6-и гектарів землі. І важкими трудами цілої родини оплачували тую земельку до вересня 1939 року. Але Батькова мрія розвіялась.

Мій перший спогад. Як одного похмурого літнього дня через сіножатки понад річкою ми ішли з Батьком до дядька Андрія. І минуло мені тоді три роки. У теплій похмурости принишкли, при­чаїлися прибережні вільхи і верби. Птаство замовкло. На пере­міллі вода свою течію, безкінечну пісню уповільнила. І увесь світ бринів тихою, ледве вловимою для слуху музикою.

І ми з Батьком зупинилися, щоби осягнути усесвітову дивину. І у цім моменті у моє серце увійшло, було покладено художнє ося­гання світу.

А потому ми із Батьком і дядьком Андрієм стояли у садку під стіною дядькової хати і дивилися, як дорогою їдуть німецькі мо­тоцикли. Почалась війна.

Це уже потому розшифровуватиму я. Що ці німецькі мото­цикли не тілько заглиблювалися у наш тихий низинний край, а і їха­ли через моє серце, на яке уже була покладена художність. І увійде у мою сутність назавжди незіпхнуте відчуття, що чиїсь чужі мотоцикли і танки крізь ціле життя їдуть через моє серце.

Троє Батькових братів – Ляш, Василь, Никін – і сестра Оксеня загинули від рук енкаведистів за участь у повстанському русі на Поліссі уже по війні. У діда Романа і баби Параски було десять дітей – п’ять хлопців і п’ять дівчат.

Материного брата Гриця також схопили енкаведисти у січні 1944 року, як тільки увійшли у наш край. Його катували люто, нарешті зрешетили штиками ціле тіло і кинули у стрим’я на річці. Хоча дядько Гриць іще не брав участи у спротиву більшовицькій владі, а був вояком УПА при німцях.

У 1945 році енкаведисти до напівсмерти побили мого най­старшого рідного брата Миколу. Це диво, це Боже заступництво, що він іще три десятиліття топтав ряст на цій землі, хоча і відійшов у відносно молодому віці. Нагадали, заявили про себе побої.

Ці події покладали відбиток на моє дитяче серце.

У 1946 році я пішов до першої кляси Друхівської семирічної школи, а у 1956 році закінчив Моквинську середню школу.

Після закінчення школи працював обліковцем тракторної бригади Березнівської МТС.

У 1957–1962 роках навчався на факультеті журналістики Львівського університету.

Після закінчення університету працював у редакціях газет Рівного, Вінниці, Бухари, Львова, Київа, радіожурналістом у Вла­дивостоці, у видавництві «Молодь» (м. Київ).

У чотирнадцятирічному віці я написав свій перший літератур­ний твір – оповідання «Великдень». Про те, як ми із старшим братом і сусідом Уліяном ішли на Всеношну до церкви у сусіднє село, як увіходили у дитячий світ передчуття і переживання великого свята – Світлого Воскресіння Христового.

Оповідання не збереглося. І дуже жаль. Бо тепер мені зда­ється: це було найкраще з усього того, що я написав за ціле життя.

Моя причетність до реалістичної художньої творчости у 60-х роках минулого століття витворила драму мого життя. У березні 1966 року мене було покликано, забрано у відомство, яке своїм абревіатурним звучанням наганяло жах на кожне живе дихання. Там слідчі мене звинуватили в «антирадянщині» за прочитання статті критика Івана Дзюби про поета Василя Симоненка. Ще й пригрозили, що ні мені, ні моєму насліддю (якби воно було) на цім світі уже життя не буде.

А так воно і сталося, як напророкували ті грізні слідчі з кагебе. На цілі десятиліття я був підданий остракізмові, відлучений від офіційного літературного процесу і праці за фахом. Роман «Дорога до матері», написаний у 60-х роках, вийшов у світ тільки 1990 року під назвою «Важке прозріння».

У віяннях перебудови, у кінці 80-х років минулого століття людська думка зрушилася, стала розкутішою, нові перспективи відкрилися і в царині художнього освоєння світу.

Але з’явилися, повстали і нові проблеми. Як раніше моїх руко­писів не видавали з ідеологічних мотивів, так тепер не можна видати через відсутність фінансів. Та все-таки щось і засвітилося із написаного за останні п’ятнадцять років. Це романи «Хутір», «Поза межами суєти», «Випромінювання любови», повісті «Етюди з життя сучасного українського літератора», «Читаючи Тодося Осьмачку», «У світлі спогаду», «День без Йосифа Бродсь­кого», «Заплела дивну казку любов», «Про вовка», «Манливість вічного міста», книги оповідань «Новели нашого хутора» і «Світло любови», книги про квіти і дерева «З вишневого саду», «На горі сосна золоторясна» та «Зацвіла в долині червона калина», книги бесід про літературу і життя «Поклик творчости» (у співавторстві).

Моя літературна праця ніколи не винагороджувалась належ­ним чином, але як часто ставала причиною покари і суспільного відторгнення. Мені не раз доводилося робити вибір між творчістю і життям. У неймовірно важких ситуаціях ішлося тільки про ви­живання.

У різні періоди через мою свідомість переходили романні сюжети, які уже ніколи не стануть книгами. І тепер не раз із болем доводиться повторювати клясичне: «Втрата часу найтяжча».

Інколи жаль огортає мою сутність, що судилося народитись і жити на землі і у часі, коли у початку шляху повідрубувано крила моєї молодої мрії. Але тоді наближаються до мене слова нашого вічно молодого клясика:

Можна все на світі вибирати, сину, –

Вибрати не можна тільки Батьківщину.



Україна в моїм серці завжди перебуває з усіма її прекрасними ландшафтами, з усією її трагічною історією і гіркою долею, і в моїм серці іще не згасла цілковито надія попередніх поколінь.

2–3 вересня 2006 року.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка