Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка28/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.5 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

Про Євгена Костянтиновича Лазаренка
Сьогодні, у день геолога, хочу згадати про видатного ук­раїнського геолога Євгена Костянтиновича Лазаренка.

У кінці п’ятдесятих – на початку шістдесятих років минулого століття я був студентом Львівського університету. Я щасливий, що ректором Львівського університету під ту пору був Євген Костянтинович Лазаренко.

Геолог за фахом, він кохався також у мистецтвах. Наприклад, у його приватній колекції зберігалось багато творів видатних малярів, зокрема відомі картини Івана Труша.

До Львова в університет Євген Костянтинович запрошував видатних діячів української культури. На одній із таких зустрічей я побачив Максима Рильського. Ніби зараз чую його слова: «Цього літа збулася моя давня мрія. Я уперше побував у Парижі».

Навесні 1962 року, уже у час відродження української літера­тури, до Львова приїхали молоді київські літератори Іван Дзюба, Микола Вінграновський, Іван Драч. В університеті відбулася незабутня зустріч.

Євген Костянтинович Лазаренко у той час був національно свідомою людиною. Потому його і звинуватили в українському буржуазному націоналізмі та увільнили від посади ректора.

Востаннє я бачив Євгена Костянтиновича уже в Київі, як вони із Олесем Гончарем виходили із письменницької книгарні «Сяйво».

А котрогось ранку на хуторі «із того берега» транзисторний приймач доніс до моєї свідомості вістку. Що відійшов у вічність Євген Костянтинович Лазаренко. Я помолився за душу видат­ного ученого, людини правдивої, людини високої культури і патріота України. Світло його душі осяває нові покоління.



Без коріння ніщо не росте
Як це важливо, промовисто як, у власній душі, у своїй сутності відчути бриніння, присутність душ наших предків: Батька, Матері, дідуся, бабусі і т.д., углиб перейденого часу. Чи не це є основою формування повноцінної людської особистости. І чи не це від­чуття розпросторює нашу душу і підносить наш дух високо.

Ах, як часто відірвана від власної ідентичности, скута про­тиріччями сучасного світу, розхристана українська душа шалено шукає свого коріння.

Досить тільки приглянутись.

Релігія і культура
Культура у розумінні мистецтв має Божественну природу. Таку думку висловлювали академік Жирмунський, професор Весе­ловський та інші дослідники природи художньої творчости.

У початку Біблії, у розповіді про створення світу наголо­шується на високих замірах Творця, щоб усе у цім світі було добре. А хіба не поняття передусім краси – і в основі художньої діяльності людини.

На основі християнства витворилась могутня двохтися­чоліт­ня культура, передусім культура європейська. Маємо неперевер­шені взірці у літературі, малярстві, музиці, зокрема, де ідея при­сутності у світі Творця звучить дуже виразно, яскраво і могутньо.

Феноменальні здібності
Але є роди, у яких феноменальні здібності передаються із покоління в покоління. Якби на генетичному уже рівні.

Усі представники чоловічої статі цього одного знаного на всю округу у нашім краї роду були вирізнюваними майстровими людьми, мали феноменальні здібності. А що до теслярства, що до столярки, а що до мулярки і т.д. Й аж дотепер. Молодші пред­ставники роду продовжують славні традиції. Вони надто чутливі до нових віянь. Їх завжди кличуть на забудову. І кожний забудовник вважає за честь мати таких майстрів. Тепер вони зводять, виму­ро­вують кам’яниці. Да як філігранно, із викрутасами та закапел­ками. А дід їхній ставив, зводив дерев’яні хати і на нашому хуторі, і на хуторах і селах дооколишніх. Декотрі із цих хат спалені, інші поруйновані, а котрі і дотепер стоять, заманюючи людський позір затишком.

У нашій спадковій Батьковій хаті на хуторі стоїть дубовий до­ладний стіл, змайстрований цим їхнім дідом. Цьому столові шіст­де­сят років. Це дуже міцна і добротна річ. І на вигляд гарна. З вирізами.

За цим столом мені дуже добре пишеться. І тоді я спогадую майстра.



Спогад
Спогад у пульсуванні нашої свідомості посідає значне місце. Разом із спостереженнями спогади творять неповторну барву життя.

Спогади мають естетичні смисли.

Завдяки спогадам, чудовій властивості нашої пам’яти ми переживаємо картини дитинства, миттєвости булого закохання, ідеали молодости яскраво і виразно, якби первісну з’яву.

У спогадах нас огортає світло душ, які перейшли цей світ, у спогадах ніби продовжується їхнє життя, їхнє випромінювання і їхня дія на нову людську сутність і світ.

Коли до мене наближаються спогади про мої стрічі з Василем Стусом, Іваном Світличним, Григором Тютюнником, Віктором Некрасовим, Іваном Бойчаком, Борисом Мозолевським, то осяян­ня сходить на мою сутність. Що я застав їх своєю присутністю і можу називатися їхнім сучасником.

У хвилини роздумів, коли заломлююся у вірі в сучасну ситуацію і в сучасну людину, спогад про цих людей випростовує мою думку у перспективу.



Звукові книги
Чи можуть замінити звукові записи художніх творів друковане слово і чи мають звукові книги перспективу?

Ясна річ, що замінити традиційно видрукуваний засобами друкованих знаків текст, як первісний варіант художнього твору, ніщо не може. Але високе художнє слово у доброму прочитанні актора також могутньо діє на читача-слухача. І тут є свої особ­ливості й можливості. І барва художнього слова запромениться часто несподівано і своєрідно.

До речі, звукові книги для незрячих людей існують уже давно. Мені недавно сказав один незрячий поет, що дві мої книги озвучені для цієї категорії людей. І я був сильно зворушений. Адже це дуже вдячні читачі-слухачі.

Отже, звукові книги – це завжди радість і для читача, і для автора.



Скарби української провінції
Давні невеликі міста, містечка і селища, якщо вони іще не поруйновані всуціль руйнівною потугою двадцятого століття і новітніми технологічними віяннями, посилають у світ і людську душу благісне, благодатне випромінювання.

Як правило, такі поселення розташовані у мальовничих місцях. Де віддалеки і ліс синіє, і луги постелились із різнотрав’ям цвітучим або степ і річка більша а чи зовсім маленька, тихо­плин­на. Близькість до природи, до землі завжди відчутна у таких посе­лен­нях і покладає на серце особливий елегійний настрій. Тепер кажуть: «Подих провінції».

Але колись у нашій історії нині невеликі міста і селища були осідками культури. Як наприклад, Остріг на Рівненщині. Про булу славу цих поселень нагадують уцілілі пам’ятники архітектрури, старі мури.

Невеликі міста і селища треба оберігати на державному рівні. Адже часто це виразні свідки нашої історії. В таких поселеннях, у глибинці нерідко зберігається барвиста українська мова, із глибин народної душі пробивається реліктова давня пісня.



Світ дитинства
Час дитинства неповторний і незрівнянний. У дитинстві час переходить уповільнено. Пам’ятаю, коли ми у дитячі свої літа пасли товар, то як довго тривав ранок, як увиразнювався у ясності світ, і кожна крапелька роси на травах, на квітках світилася яскраво, як окреме сонечко. У малій краплині роси відбивалось велике сонце.

Переживання ранку, як він дорослів, дозрівав, вистоювався і у молодий день переходив – такі дивні і прекрасні й по сей день крізь ціле життя.

А коли ми заганяли товар у хліви, то ішли до річки, купалися, ловили рибу і раків – то ці кілька годин, поки ізнов виганяти надень товар на пашу – також тривали дуже, дуже довго.

Мені здається, що тільки у дитинстві наша свідомість най­певніше наближається до відчуття вічності.

Але у святкові і недільні ранки мене жаліли, щоби я довше поспав. І замісто мене, гнали пасти товар батько чи мати. Й коли я прокидався, то уже стояв дорослий ранок. І у мене було таке гірке відчуття, що я проспав велику дивину світу.

Буття народу
За замірами Творця, кожному народові дано час і простір, тобто територію його обітування. Тільки вільний народ при наяв­ності власної держави може сповна забезпечити щастя і реалізацію кожної особини в суспільстві. І тільки за таких умов кожна нація може якнайповніше реалізувати свій життєтворчий потенціал, упливати на світовий прогрес, творити гармонію світу.

Але наразі спостерігаємо похмурішу картину. Одні народи інших гноблять, упокорюють, від цього осиротіло страждає осо­бистість.

У такій ситуації де джерело оптимізму і стоїцизму народу? Це якщо не окремі подвижники, а кожна особина відпові­даль­ність за єдність громади нестиме. Якщо зникає в душі відчуття роду, відчуття своєї кревної приналежності до власного етносу, якщо зникає відповідальність за єдність громади, то горе такому народові. Найпромовистішим свідченням цього є сучасна ситуація в Україні.

Найлюбіший вірш
Мені іще й тринадцяти не було, як я пас товар на лужку і читав книжку. У тій книжці був вірш «Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом…». І малюнок художника Івана Їжакевича.

Крізь ціле життя у моїй свідомості як любо бринить цей вірш, і перед очима щоразу постає, виринає малюнок Івана Їжакевича.


Історія роду – історія народу
Історія людського роду окремішнього – це завжди частка історії народу. У бутті роду, як в краплинці роси, відбивається сонце, – так часто відбивається в мініатюрі історія народу, най­важніші моменти і прикмети цієї історії.

Пам’ятаю, як Батько розказували, переповідали подію із часів першої світової війни. Коли вони під Бродами на позиції стояли, перебуваючи на службі у російській царській армії. І сталося. Що два брати рідні один проти одного воювали. Один був у російській армії, а другий – в австро-угорській. І один брат другого випадком забив. І упізнав потому.

Хіба цей випадок не віддзеркалює виразно сумну сторінку роз’єднаності в історії нашого народу.

Ізнову сорокові роки минулого століття, які уже переходили через моє дитяче серце і позір.

Повстанський спротив на Західньому Поліссі. З одного роду, бувало, полягло до десяти чоловік, сприймаючи часто неймовірні катування. І хіба історія цього роду не засвідчує волю нашого народу до свободи.

А бували роди, що їх представники стояли по протилежних боках барикад. І це вже була трагедія.

Хіба це не свідчить про героїчну і трагічну сторінку історії нашого народу.

Київ – взірець для Європи
Так, Київ міг би бути взірцем не тільки для Європи, а і для світу. Київ мічене, благословенне місто, омите водами Дніпра. Благословенні його пагорби. Прекрасний ландшафт.

Але місто зазнало протягом останніх десяти років жахливих поруйнувань. У двадцятому столітті більшовики зруйнували, зме­ли з лиця міста золоті бані церков. І осиротів золотоверхий Київ.

Тепер нові поруйновники доруйновують стару частину міста. З лиця землі зникають пам’ятники архітектури, зникають цілі архітектурні ансамблі. Які поетичні дворики буквально поблизу Хрещатика іще недавно заманювали киян і гостей столиці. На прекрасні старі доми, пам’ятники архітектури, понавішували неглемезді надбудови. Зникають ці архітектурні ансамблі, що усталювались віками і витримували не одне поруйнування. Для забудови руйнують благословенні пагорби.

Недавно від залізничного вокзалу, із узвишковості я поглянув на старе місто. У його колись прекрасну картину дисгармонійно впи­салися, стирчать висотні потвори.

Київ нагадує мені дуже талановитий рукопис художнього твору, по якому походила черства і жорстока рука редактора. А все одно знівелювати доостанку прекрасний мистецький утвір не вдалося.

Дніпро тече через моє серце
Дніпро для мене – це дуже значущо і промовисто.

Крізь віконце мого київського помешкання я кожного ранку видивляюсь Дніпро і задніпровські далі. І кожного ранку думка повертає мене до Батькової хати.

Батькова хата умостилася за десять метрів від невеличкої річечки на Західному Поліссі Серегівки. На жаль, малу річку поруйнували, розкопали сорок років тому. Тільки пряма канава замісто звивистої поетичної річечки витворилась.

Але коли я стою за Батьковою хатою на березі струмка і муркотливу воду видивляюсь, то кортить мені маленького кораб­лика, кораблика із казки, на воду пустить. А може, може, і виловлю його у Дніпрі у Київі. До берега приб’ється.

Бо наша Серегівка впадає у Случ, а Случ зливається із Го­ринню і впадає у Прип’ять, а Прип’ять – у Дніпро.

І коли я перетинаю Дніпро, чи стою на березі річки, то завжди шукаю, і завжди мені бачиться і мала крапелинка води із нашої Серегівки, від Батькової хати.


Виховання без принуки
Звісно, що німецька школа виховання має перспективу.

Спогадаймо своє дитинство. Який острах кожного разу по­кла­дали на нашу сутність шкільні екзамени.

Але коли наставали канікули, то яка розкіш для нашої душі одкривалася. День в розкошуванні на лоні природи переходив дуже довго.

Виховання без принуки веде дитячу душу у світ гармонії з навколишнім середовищем. Це найкращий засіб для формування повноцінної особистості. Тільки виховання без принуки є осно­вою формування вільного характеру.

У час навчання в університеті важким предметом для мене була військова підготовка. Така стресова ситуація завжди витво­рювалась, коли треба було розв’язувати артилерійські розрахунки чи задачі.

Півстоліття з тих пір минуло. А і тепер я інколи прокидаюсь нажаханий зі сну, ніби передо мною грізні екзаменатори.

Спонука полишає у свідомості глибокий слід назавжди. Людська натура несе у собі спадкове відчуття страху.

Виховання без принуки формує вільну особистість. Її життє­творчі можливості таким чином реалізуються повніше.



Місто чи село
Що вибирати – місто чи село? Найточнішою відповіддю на це питання можуть бути поетичні рядки російського поета Ми­коли Рубцова «Но как то жить хочеться сразу и в горде и в селе».

А й справді: місто має свою поезію, а село – свою.

Давні міста – це своєрідна фортеця, у якій людина почувалася захищеною од звіра і од нападника. Згадаймо, з яким пієтетом розповідають про давні міста Біблійні тексти.

Місто випромінює у людську душу своєрідну поезію. Це поезія каменю, поезія давнього муру, це поезія архітектурних форм і ансамблів. Що часто бринить також як і музика. Досить тільки бути спостережливим і вслухуватися.

Це факт, що під сучасну пору наші міста занечищуються, піддається поруйнації історичне середовище міст. Місто, особливо давнє, як колиска людського існування, потребує захисту.

Село – це поезія простору, це відчуття безмежности, це пере­живання неповторних з’яв і явищ природи у безперервній змі­ню­ваности, що зумовлена порами року.

Отож, рядки із вірша російського поета у цьому розумінні містять осяжні смисли.

За хвилею чи проти хвилі
«Проти вітру перти, проти хвиль плисти…». Іван Франко.

Як часто примхи долі докорінно змінюють життєвий путь і первісні заміри особистості. Наперекір присуду долі живе тоді людина. І як часто досягає успіху й досконалості у творчості, являючи високі злети духа.

Сьогодні я хочу згадати Олександра Майструка із Рівного. Юнак мріяв стати пілотом і милуватися нашою прекрасною пла­нетою із піднебесних висот. І уже скінчив перший курс навчання в авіаційному інституті. Але сталася біда. Хвороба прикувала юнака до ліжка.

Минув рік великого розпачу. Ніякі лікарі не допомагали. Аж то якось від рук одного масажиста Сашкові ноги стали теплими. З допомогою милиць він учився пересуватись у замкненім прос­торі міської квартири.

Одного разу хтось із друзів подарував Сашкові фотоапарата. І він почав фотографувати. І це були не просто фотографії, а висо­кохудожні мистецькі твори. Політ фантазії фіксує у світі за вікном такі яскраві поетичні з’яви і пульсування. Квіточка розпукується, а поряд місяць. І як Каїн Авеля убиває, – знать. Ось портрет дідуся. Виразний до найменшої рисочки. Одразу ж і пригадалися порт­рети художника Ге.

Перша виставка майстра так і називалася «Світ крізь вікно». А потім були виставки у багатьох країнах світу.

Олександрові присвоєно почесне звання художника Між­народної федерації фотомистецтва. Незбута мрія пілота засвітилася у новій якості, і художня уява мистця творить диво.

Наш внутрішній голос
По-моєму, великою мірою наш внутрішній голос, оте незмінне пульсування у нашім єстві підсвідомості, що у вирішальні моменти життя диктує нам остороги й перестороги, спрямовуючи нас на єдино правильний крок, визначається відчуттям у нашій сутності присутності наших предків.

Не раз у тиші Батькової хати чи посеред хутірського простору щось незвичайно щемке підступить до серця і зворушенням пе­рей­меться ціла сутність твоя. І ти відчуєш могутній поклик предків у єстві своїм. Чим глибше проникає людина в історію свого роду і ро­доводу, тим упевненіше почувається вона у цім світі. Присут­ність у нашім єстві тіней наших предків завжди є джерелом вели­кого заступництва. Вони формують наш внутрішній голос, дають осто­роги і перестороги, навіюють передчуття подій, що мають статися.



Псевдоніми
Звучання імені надає, забезпечує висота художнього, науко­вого, громадянського подвигу особистості. Незалежно від того, буде це спадкове, родове ім’я чи псевдонім. Для нас однаково пов­нозначно звучать імена Тараса Шевченка й Івана Франка, Лесі Українки і Ганни Барвінок.

Пригадую свої дитячі повоєнні літа на Західній Україні. Серед повстанців дуже поширені були псевдо. Шугай, Діброва та ін. Це з метою конспірації, щоби запутати енкаведистам висліджування українських вояків.

Я пам’ятаю того Шугая. І пісню про нього співали:

У неділю вранці,

Ще сонце не сходить,

Шугай молоденький

По долині ходить.

Давно нема того Шугая. Загубилося у плинові часу і його реальне, родове ім’я. Але пісню про Шугая ізнов співають у нашім краї.



Життєвий шлях людини
По-моєму, життєвий шлях кожної людини має стелитися в однім спрямуванні – до істини!

Інколи людина пізнає істину у молодім віці, і тоді її шлях коротший. Але часто для цього вимагається шлях довжиною у ціле життя. Та перейдений путь ніколи не згайнований намарне. Бо сказано: «І ви пізнаєте істину. І істина зробить вас вільними».



Шляхами людських фантазій
Людині властиво фантазувати. Але хіба не з реальності, із незмінного пульсування цього дивного і прекрасного світу почи­наються наші фантазії. І як часто фантастичні візерунки тче сама природа. Досить бути тільки спостережливим. Хіба не дово­ди­ло­ся спостерігати вам, яким фантастично білим цвітом укриває взимку сніг дерева.

Наші фантазії розростаються із перших дитячих спостережень, від початків освоювання світу. Бо хіба не наші перші відчуття сві­тового безмежжя зродили наші фантазії і мрії про далекі країни. Людина спостерігала політ птаха, і розросталась її фантазія, яка згодом і реальністю стала: людина навчилась літати.

Нехай кожну мить нашого земного перетривання супро­воджує фантазія. Це прекрасно.

Злодійство – хвороба людини чи суспільства
І так, і так. Крадії були у всі часи і в різних народів.

Я іще застав той час, це була Західна Україна, і у нас по війні іще не було колгоспів. Але злодії були. Були злодії, котрі підко­пу­валися під комори, виносили збіжжя й усілякове майно. Були конокради, які темної ночі виводили із стаєнь коней.

Сих усіх злодіїв знали, і на них падала печать осуду і зневаги громади.

Але часи змінилися. І у сьогочаснім нашім суспільстві зло­дійство якби стало узаконеним, злодій у законі. Й ганьба тепер до них не пристає. Крадуть у великих розмірах матеріальні цін­ності, крадуть надбання культури.



Про гуманне і гуманістичне
Поняття гуманного і гуманістичного – поняття всеосяжні. І вони безпосередньо пов’язані з поняттями любові, співчуття і милосердя.

Гуманне ставлення одне до одного і до світу, бриніння гу­маністичних традицій і тенденцій у культурі творить повнозначну світлу барву буття.

На жаль, стрімкий, часто невпорядкований ритм сучасного життя вивітрює з ужитку поняття гуманного, а численні експе­ри­менти у мистецтві знецінюють момент гуманістичного у куль­турі. Але є і ще серед нас незгасні одержимці, які випромінюють сяяння любові до ближнього, і є у мистецтві високі з’яви, пе­рей­няті гуманістичними тенденціями. І поки сяють ці світильники, цей світ іще має перспективу.

Передбачення, прогнози
Але поза людськими передбаченнями і ясновидіннями існує Божа таїна, Боже Провидіння. І це надає нашому буттю повно­значності і високих смислів.

У моїй пам’яті відбиток зостався. Коли спостерігав я, як на шию пам’ятника Феліксу Дзержинському ланцюги закидали, виважуючи цей пам’ятник. І робили це ті ж самі функціонери, які цей пам’ятник і воздвигнули. Чи можна було уявити якесь десятиліття тому, що таке станеться.

І подумав тоді я. Що не від людини це. І відчуття всемогут­ності Творця перейняло суцільно мою сутність.

Спогад про Миколу Вінграновського
Сьогодні минає 70 років від дня народження видатного ук­раїнського письменника, кінорежисера, актора, світоча новітньої української поезії Миколи Вінграновського.

Короткий спогад.

Була рання весна 1962 року. І була «хрущовська відлига». Я – студент останнього курсу факультету журналістики Львівського університету. А ректором у нас тоді був великий українець Євген Костянтинович Лазаренко. Геолог за фахом, Євген Костянтино­вич невимовно кохався також і в мистецтвах. І часто запрошував у гості до Львова видатних митців із Київа. На одній такій стрічі я бачив і чув Максима Рильського.

Аж одного разу тієї весни чутка пронеслася. Що до нас приї­хали молоді київські літератори. Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський. І сказав хтось: «І до Львова Драчі прилетіли».

Актова зала університету була переповнена. Люди стояли в проходах. Свої вірші читав молодий Микола Вінграновський. Читав артистично. Лунало молоде поетичне розкуте слово:

Вона була задумлива, як сад.

Вона була темнава, ніби сад.

Вона була схвильована, мов сад.

Вона була мов сад і мов не сад.

Війнуло духом високої художньої справжності.

Тепер у програмі «Поетична мозаїка» на радіо «Культура» я часто слухаю вірші Миколи Вінграновського ув авторському виконанні. І кожного разу біжить, наближається у спогадування тая перша стріча із поетом.
Муки творчості
Але такі муки насправді існують. Мистецький твір з’являється, як вислід душі творчої особистості, яка акумулює в собі душу народу. У цьому розумінні, в осяганні такому мистецтво кожного народу національне.

Сказав хтось, що коли з’явився Гете, то двадцять поколінь німців жили не намарно. Але й те саме можна сказати про Тараса Шевченка.

Художня творчість має Божественну природу. І кожний та­лант у своїй з’яві – це таїна, це пульсування схованого підсві­до­мого. О тім наголошують дослідники природи художньої творчос­ті. Іван Франко.

Але чим виміряти муки окремої творчої особистості. Коли свідомість із тисячі й тисячі слів відбирає і покладає на біле поле паперу одне-єдине, або ж із тисячі й тисячі мельодій, з яких зіт­каний світ, слух композитора відбирає одну-єдину.



Радіо – це диво
Це справді велике диво – що десь у далекім віддаленні слово мовлено, а ми ось чуємо.

Спогад зі шкільних років. У сусідньому селі, куди я із хутора ходив у школу, поряд із школою була сільська бібліотека. А у тій бібліотеці стояв великий радіоприймач «Родина». Діяв він на батарейках, бо електрики у селі іще не було. На перерві я біг у бібліотеку і слухав радіо. Бібліотекарка мені дозволяла. І це було так манливо. А коли я запізнювався на урок, то казав учительці:

– Радіо слухав…

І вчителька дивилась на мене поблажливо.

А потому по якімсь році я сам уже пішов до містечка. У тихім літнім полудні із тарілочки на стовпі линула пісня «Гаї шумлять…»

І я стояв заворожений. І думка ізнов до мене наблизилась. Чи ж не диво. Десь далеко слово мовлено, десь пісню співають, а ми ось слухаємо.



Час цвітіння мрій
Студентські літа – це час цвітіння мрій. На жаль, не всі наші молоді мрії збуваються. Але як добре і промовисто, коли крізь ціле життя ми не зраджуємо ідеали молодих літ.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка